Текст книги "Фабрика Абсолюту"
Автор книги: Карел Чапек
сообщить о нарушении
Текущая страница: 3 (всего у книги 10 страниц)
РОЗДІЛ VI. МЕАТ
– Панове, – сказав голова правління Г. X. Бонді на нараді правління фірми МЕАТ 20 лютого. – Можу повідомити вас, що вчора один щойно збудований корпус нового заводського комплексу на Височанах здано в експлуатацію. Найближчими днями почнеться серійне виробництво карбюраторів – для початку по вісімнадцять штук на день. У квітні вже розраховуємо на шістдесят п’ять штук. На кінець травня – двісті штук щодня. Ми проклали п’ятнадцять кілометрів власних залізничних колій – головним чином для завезення вугілля. Встановлюється дванадцять парових казанів. Розпочато будівництво нового житлового кварталу для робітників.
– Дванадцять парових казанів? – недбало, ніби між іншим перепитав доктор Губка, лідер опозиції.
– Так, поки що дванадцять, – підтвердив пан Бонді.
– Дивно, – сказав доктор Губка.
– Я вас питаю, панове, – сказав пан Бонді, – що дивного в дванадцяти парових казанах? Для такого великого виробничого комплексу...
– Авжеж! – озвались голоси.
Доктор Губка іронічно всміхнувся.
– А нащо п’ятнадцять кілометрів залізничних колій?
– Для довозу вугілля та сировини. За розрахунками, коли завод досягне повної потужності, буде потрібно вісім вагонів вугілля щодня. Я не розумію, що може мати доктор Губка проти завезення вугілля.
– А те, – вигукнув доктор Губка, схопившись, – що вся ця історія вкрай підозріла. Так, панове, надзвичайно підозріла. Пан голова правління примусив збудувати завод для виробництва карбюраторів. Карбюратор, як він запевнив нас, – єдина рушійна сила в майбутньому. Карбюратор, як він недвозначно твердив, може розвинути тисячі кінських сил на одному відрі вугілля. А тепер голова розказує нам про якихось дванадцять парових казанів та про цілі вагони вугілля для тих казанів. Панове, прошу вас, поясніть мені, чому тоді відра вугілля не вистачить для нашого заводу? Нащо нам установлювати парові казани, коли ми можемо мати атомні двигуни? Панове, коли весь цей карбюратор – не афера, тоді я не розумію, чому пан голова не встановлює на нашому новому заводі таких двигунів. Я цього не розумію – і ніхто не розуміє. Чому пан голова не довіряє тим своїм карбюраторам настільки, щоб установити їх на наших власних заводах і фабриках? Панове, це дуже погана реклама для наших карбюраторів, коли сам виробник не хоче або не може їх використовувати! Панове, прошу вас, запитайте пана голову правління, які в нього мотиви. Щодо мене, то я вже маю свою думку. Я скінчив.
І доктор Губка рішуче сів, переможно просурмивши носом у хусточку.
Члени правління пригнічено мовчали: обвинувачення, висунуте доктором Губкою, було аж занадто ясне. Пан Бонді не зводив очей від паперів; у його обличчі ніщо й не здригнулось.
– М-м-м... – примирливо озвався старий Розенталь. – Пан голова нам усе пояснить. Ну, звісно, все з’ясується, панове. Я гадаю, що... м-м-м... звісно... в найкращому розумінні. Пан доктор Губка має певну... м-м-м... звісно... щодо того, що він нам сказав.
Пан Бонді нарешті звів очі.
– Панове, – тихо сказав він, – я пред’явив вам схвальний відгук наших інженерів про карбюратор. Усе справді так, як вам сказали. Карбюратор – це не афера. Ми виготовили десять штук на спробу. Всі працюють бездоганно. Ось вам точні дані. Карбюратор номер один приводить в рух водогінну помпу на Сазаві, працює без зупинки вже два тижні. Номер два – землечерпалка на горішній Влтаві – працює прекрасно. Номер три – в дослідній лабораторії брненської політехніки. Номер чотири – пошкоджено під час перевезення. Номер п’ять – освітлює Градець-Кралове. Це десятикілограмовий зразок. П’ятикілограмовий номер шість – на млині в Сланому. Номер сьомий установлено для центрального опалення кварталу житлових будинків у Новому Месті. Власник тих будинків – присутній тут фабрикант Махат. Прошу, пане Махат!
Той, до кого зверталися – вже літній добродій, – ніби прокинувся зі сну.
– Перепрошую?
– Ми хочемо спитати, як діє ваше центральне опалення.
– Що? Яке опалення?
– У ваших нових будинках, – лагідно пояснив пан Бонді.
– У моїх будинках? Я не маю ніяких будинків.
– Ну-ну-ну! – озвався пан Розенталь. – Ви ж торік будували.
– Я? – здивувався Махат. – Ваша правда, будував; але я, розумієте, вже подарував ті будинки. Роздав, розумієте?
Пан Бонді пильно подивився на нього.
– Кому, пане Махат?
Махат ледь зашарівся:
– Ну, бідним людям, розумієте? Я оселив там бідних людей. Я... я, бачте, дійшов до такого переконання, і... одне слово – бідним людям, розумієте?
Пан Бонді не спускав з нього очей, наче слідчий.
– А чому, пане Махат?
– Я... ну, я чогось мусив так зробити, – розгубився Махат. – Отак якось найшло на мене... Ми повинні бути святими, розумієте?
Голова правління МЕАТ нервово затарабанив пальцями по столу.
– А ваша родина? Махат радісно заусміхався;
– О, ви знаєте, ми в цьому всі згодні. Ці бідні люди такі святі! Серед них є хворі... Моя дочка слугує їм, розумієте? Ми всі так змінилися!
Пан Бонді опустив погляд. Махатова дочка Елен, білява Елен, Елен з сімдесятьма мільйонами посагу слугує хворим! Елен, що могла, що мала, що вже наполовину погодилася стати пані Бонді! Г. X. Бонді закусив губу. Гарний сюрприз, нема що казати!
– Пане Махат, – почав він здушеним голосом, – я тільки хотів спитати, як вас опалює ваш новий карбюратор.
– О, знаменито! У всіх тих будинках так тепло, так гарно! Немовби вони опалюються безмежною любов’ю! Ви знаєте, – заговорив Махат натхненно, втираючи сльози, – хто увійде туди, той раптом стає зовсім іншою людиною. Там так, наче в раю. Ми живемо, немов на небі – всі ми. Ах, прийдіть до нас, будьте з нами!
– Ви бачите, панове, – згнітивши серце, сказав пан Бонді, – що карбюратори працюють так, як я вам обіцяв. Прошу вас не ставити дальших запитань.
– Ми тільки хочемо знати, – войовниче вигукнув доктор Губка, – чому не встановлюють карбюраторів на новому заводі! Чого це ми маємо палити дорогим вугіллям, запроваджуючи для інших атомну енергію? Чи збирається пан Бонді повідомити свої резони?
– Не збирається, – відрубав Бонді. – Ми палитимемо вугіллям. З причин, відомих мені, для нашого виробництва атомна енергія непридатна. Ну, годі, панове! Всю цю справу я розглядаю як питання довіри до мене.
– Якби ви знали, – озвався Махат, – як гарно людині в стані святості! Панове, раджу вам щиро: роздайте все, що маєте! Будьте бідними й святими, зречіться мамони і моліться єдиному богові!
– Ну, ну, – почав укоськувати його пан Розенталь. – Пане Махат, ви дуже славний і милий чоловік, так, так, дуже славний... Але знаєте, пане Бонді, я довіряю вам. Знаєте, що? Пришліть мені один такий карбюратор для центрального опалення! Панове, я спробую, га? Що там балакати! Так, так, пане Бонді!
– Ми всі брати перед богом, – з осяйним лицем провадив Махат. – Панове, віддайте завод біднякам! Я пропоную перетворити МЕАТ на релігійну громаду Покірних Сердець. Ми будемо зерням, з якого виросте дерево боже. Царство боже на землі.
– Прошу слова! – кричав доктор Губка.
– То що, пане Бонді? – наполягав старий Розенталь. – Бачте, я за вас. Так, так, позичте мені один такий карбюратор! Пане Бонді!
– Бо сам бог сходить на землю! – екстатично провіщав Махат. – Слухайте заповідь його: “Будьте як святі й неімущі; відкрийте серце своє вічності; будьте чисті в любові своїй”. Знаєте, панове...
– Прошу слова! – хрипів доктор Губка.
– Тихо! – гримнув голова правління Бонді, блідий, з вогнем в очах, і підвівся в усій своїй стокілограмовій величі. – Панове, якщо вам не до вподоби завод карбюраторів, я можу взяти його у свою власність. За дотеперішні витрати розрахуюся з вами до гелера. Я складаю з себе повноваження, панове. Бувайте здорові. Доктор Губка схопився з місця.
– Панове, я протестую! Ми протестуємо! Ми не продамо виробництво карбюраторів! Панове, це ж такий чудовий товар! Даруйте, ми нікому не дозволимо заморочити собі голову так, щоб ми зреклись такого прибуткового діла! Дозвольте, панове...
Пан Бонді задзвонив у дзвоник.
– Друзі, – промовив він засмучено, – облишмо це поки що. Мені здається, що наш колега Махат... м-м... трошечки нездужає. Що ж до карбюраторів, то я, панове, гарантую стоп’ятдесятипроцентний дивідент. Пропоную закінчити дебати.
Доктор Губка знову попросив слова.
– Я пропоную, панове, щоб кожному з членів правління надали один карбюратор, так би мовити, на експертизу!
Пан Бонді подивився на всіх присутніх; у його обличчі щось тіпалось, він хотів щось сказати, але тільки здвигнув плечима й процідив крізь зуби:
– Гаразд.
РОЗДІЛ VII. Go on [13]13
Нумо далі! (англ.).
[Закрыть]
– Як там наш курс у Лондоні?
– Акції МЕАТ – учора тисяча чотириста сімдесят. Позавчора сімсот двадцять.
– Добре.
– Інженера Марека обрано почесним членом сімдесяти наукових товариств. Він напевне одержить Нобелівську премію.
– Добре.
– Потік замовлень з Німеччини. Понад п’ять тисяч карбюраторів.
– Ага.
– З Японії дев’ятсот замовлень.
– Ти диви!
– У Чехії зацікавлення невелике. Три нових замовлення.
– Гм... Можна було сподіватись. Розумієте, наші мізерні масштаби...
– Російський уряд замовив зразу двісті штук.
– Добре. А в сумі?
– Тринадцять тисяч замовлень.
– Добре. Як там з будівництвом?
– Цех атомних автомобілів уже перекрили. Секція атомних літаків через тиждень розпочне роботу. Кладуть фундаменти цеху атомних локомотивів. Одне крило цеху суднових двигунів уже працює.
– Стривайте. Запровадьте назви “атомобіль”, “атомотор”, “атомотив”, розумієте? А як там у Крольмуса з атомною гарматою?
– Уже виготовляє модель у Пльзені. Наш атомний циклокар кінчає на брюссельському автодромі тридцяту тисячу кілометрів. Досяг швидкості двісті сімдесят кілометрів на годину. На півкілограмові атомоторки маємо за останні два дні сімдесят тисяч замовлень.
– А ви ж казали щойно, що всього тринадцять тисяч.
– Тринадцять тисяч стаціонарних атомних казанів. Вісім тисяч обігрівальних установок для центрального опалення. Майже десять тисяч автомобілів. Шістсот двадцять тисяч атомних літаків. Наш літак “А-сім” долетів з Праги до Мельбурна не заправляючись; усі на літаку здорові. Ось телеграма.
Пан Бонді підвівся.
– Так це ж чудово, друзяко!
– У відділі господарських машин п’ять тисяч замовлень. У відділі малих двигунів – двадцять дві тисячі. Сто п’ятдесят атомних помп. Три атомні преси. Дванадцять атомних печей для високих температур. Сімдесят п’ять атомних радіотелеграфних станцій. Сто десять атомних локомотивів – переважно для Росії. Ми заснували генеральні агентства в сорока восьми столицях. Американський “Steel-Trust”[14]14
Сталевий трест (англ.).
[Закрыть], берлінська АЕG, італійський ФІАТ, Маннесман[15]15
Steel Trust (англ.) – металургійний концерн; AEG (Allgemeine Elektrizitäts Gesellschaft) – Об’єднана компанія електропромисловців; Маннесман – німецький металургійний концерн, випускає труби, названий ім’ям братів інженерів-винахідників М. і Р. Маннесманів.
[Закрыть], Крезо і шведські металургійні заводи пропонують об’єднатися. Крупп купує наші акції за будь-яку ціну.
– Як новий випуск?
– У тридцять п’ять разів перевищений. Газети пророкують двохсотпроцентний супердивідент. Між іншим, газети взагалі більше ні про що не пишуть – тільки про нас. Соціальна політика, спорт, наука, техніка – скрізь тільки карбюратор. Наш німецький кореспондент надіслав нам сім тонн газетних вирізок, французький – чотири центнери, англійський – цілий вагон. Наукова, фахова література про атомний двигун, що має вийти в цьому році, оцінюється в шістдесят тонн. Англо-японська війна припинилася через брак зацікавлення громадськості. В самій Англії дев’ять тисяч безробітних шахтарів. У бельгійському кам’яновугільному басейні стався бунт: чотири тисячі загиблих. Більше половини вугільних шахт на всьому світі припинили роботу. Переповнені нафтосховища в Пенсільванії загорілись. Пожежа триває.
– Пожежа триває, – мрійно повторив Бонді. – Пожежа триває! Боже, це ж тріумф!
– Голова правління Банської вугільної компанії застрелився. Біржа просто шаленіє. В Берліні сьогодні вранці наш курс піднявся вище восьми тисяч. Рада міністрів засідає без перерви: хочуть оголосити воєнний стан. Пане голово, це не винахід, це переворот!
Пан Бонді й генеральний директор МЕАТ мовчки дивились один на одного. Ні той, ні той не були поетами, але в ту хвилину їхні душі співали.
Директор присунувся зі стільцем ближче й сказав півголосом:
– Пане голово, Розенталь збожеволів.
– Розенталь?! – вигукнув Г. X. Бонді.
Директор невесело кивнув головою.
– Зробився ортодоксальним іудаїстом. Ударився в талмудичну містику, в кабалу. Пожертвував десять мільйонів на сіонізм. Недавно жахливо посварився з доктором Губкою. Той, бачте, записався в “чеські брати”[16]16
“Чеські брати” – члени чеської релігійної общини, яка виникла близько 1457 р., проповідували добровільну бідність і любов до ближнього. В період контрреформації жорстоко переслідувались католицькою церквою. Реорганізовані групи “чеських братів” збереглись аж до XX ст.
[Закрыть].
– Вже й Губка!
– Так. Я гадаю, що цю заразу в наше правління заніс Махат. Ви не були на останньому засіданні, пане голово. То було страхіття – всі до самого ранку говорили тільки на релігійні теми. Губка запропонував, щоб ми передали свої заводи робітникам. На щастя, проголосувати про це забули. Всі були наче подурілі.
Пан Бонді гриз нігті.
– Слухайте, що мені з ними робити?
– Гм... А що тут зробиш? Це “якийсь епідемічний невроз. Уже й у газетах дещо проскакує, правда, всі газети заповнені самим карбюратором, і ні на що більше не лишається місця. Безліч випадків релігійного екстазу. Якась психічна інфекція, чи що. Я недавно бачив доктора Губку: він коло Промбанку проповідував перед натовпом щось у такому дусі, щоб ми просвітили свої душі й торували шлях богу. Страшенні дурниці говорив. І навіть творив чудеса. З Форстом – те саме. Розенталь зовсім здурів. Міллер, Гомола й Колатор виступили з пропозицією про добровільну бідність. Уже й правління скликати не можна. Це ж справжня божевільня, пане голово. Доведеться вам самому давати раду всьому.
– Пане директоре, це ж просто жах! – прошепотів Г. X. Бонді.
– Атож. Ви чули про Цукробанк? Там охопило зразу всіх службовців. Повідкривали каси й заходились роздавати гроші всім, хто прийде. І навіть палили банкноти пачками на вогнищі, розкладеному в головному касовому залі. Якийсь “релігійний більшовизм”, сказав би я.
– В Цукробанку? А там нема нашого карбюратора?
– Є. Для центрального опалення. Цукробанк був перший, що придбав його. Тепер поліція закрила банк. Бо, ви знаєте, і адміністрацію, і навіть директорів захопило.
– Пане директоре, я забороняю продавати карбюратори банкам.
– Чому?
– Забороняю, і квит! Хай топлять вугіллям!
– Трохи запізно. Всі банки вже встановлюють нашу систему опалення. А тепер ми монтуємо його в парламенті й усіх міністерствах. Центральний карбюратор на Штваніці вже готовий, він має освітлювати всю Прагу. П’ятдесятикілограмовий велетень, розкішний двигун. Післязавтра о шостій годині його урочисто введуть в дію. Мають бути присутні президент, староста Праги, магістрат і представники МЕАТ. Ви повинні прийти. Насамперед ви.
– Боронь боже! – перелякано вигукнув Бонді. – Ні, ні, нізащо в світі. Я не піду.
– Треба, пане голово. Ми ж не можемо послати туди Розенталя або Губку. Адже то буйні божевільні. Вони б там наговорили бозна-чого. Тут ідеться про репутацію фірми. Староста міста має підготовану промову на честь нашого витвору. Прибудуть представники дипломатичного корпусу й закордонної преси. Велике свято. Як тільки на вулицях засвітиться світло, повсюди військові оркестри заграють туш, співатимуть хори співочого товариства “Глаголь”, Кржижкрвського, Дедрасбора[17]17
Дедрасбор – робітничі театрально-хорові колективи, виникли в Чехословаччині на початку 20-х років.
[Закрыть], учительський хор, буде фейєрверк і салют – сто один гарматний постріл, ілюмінація Празького Граду і ще бозна-що. Пане голово, ваша присутність там необхідна.
Г. X. Бонді стомлено підвівся.
– Боже, о боже, якщо можеш, – зашепотів він, – звільни мене від чаши сієї...
– То підете? – допитувався невблаганний директор.
– Боже, боже, нащо ти покинув мене!
РОЗДІЛ VIII. На землечерпалці
На Влтаві, трохи вище Штеховиць, нерухомо стояла у вечірньому присмерку землечерпалка МЕ-28. Начеплені на безкінечний ланцюг ковші вже перестали виносити нагору холодний пісок із влтавського дна; вечір був теплий і тихий, пропахлий свіжоскошеною травою та подихами лісу. На північному заході ще світилась спокійна жовтогаряча вечірня заграва. Серед віддзеркаленого у воді неба де-не-де зблискувала божественною іскрою хвилька: сяйне, зашумить і розтане в фосфоричній гладіні.
Від Штеховиць плив до землечерпалки човен; плив поволі проти бистрої течії, чорний на тлі ясної річки, ніби жук-плавунець.
– Хтось до нас їде, – спокійно мовив матрос Кузенда, що сидів на кормі землечерпалки.
– Двоє, – трохи перегодя докинув механік Брих.
– Я вже знаю хто, – сказав пан Кузенда.
– Ота парочка зі Штеховиць, – відказав Брих.
– Піду заварю їм кави, – вирішив пан Кузенда й спустився вниз.
– Так, так, дітки! – загукав пан Брих до човна. – Лівіше! Лівіше! Дівчино, давайте мені руку, отак! І гоп – нагору!
– Ми з Пепиком... – почала дівчина, опинившись на палубі. – Ми... ми хотіли...
– Добривечір, – привітався молодий робітник, що піднявся на палубу вслід за нею. – А де ж пан Кузенда?
– Пан Кузенда варить каву, – відповів механік. – Сідайте. Дивіться, ще хтось сюди пливе. Це ви, пекарю?
– Я! – озвався голос. – Добривечір, пане Брих. Везу вам поштаря та пана лісника.
– Ну, то гайда нагору, брати, – сказав пан Брих. – Як пан Кузенда зварить каву, так і почнемо. Хто ще приїде?
– Я, – почулося з-за борту землечерпалки. – Я, Гудец, хочу вас послухати.
– Здорові були, пане Гудец, – сказав механік униз. – Піднімайтесь нагору, тут є драбинка. Зачекайте, я вам подам руку, пане Гудец, ви ж тут іще не були.
– Пане Брих, – гукали ще якісь люди з берега, – пошліть по нас човна, гаразд? Ми хочемо до вас!
– Змотайтеся по них, ви, там унизу! – сказав пан Брих. – Хай кожному дістанеться слова божого. Брати й сестро, сідайте, сідайте. Тут чисто, відколи в нас поставили кальбуратор. Брат Кузенда принесе вам кави, та й почнемо. Здорові були, хлопці. Лізьте нагору. – Потім пан Брих нахилився над люком, драбинка в якому вела вниз, у нутро землечерпалки. – Агов, Кузендо, на палубі десятеро!
– Гаразд, – озвався знизу приглушений голос. – Уже несу.
– Ну, то сідайте, – припрошував Брих. – Пане Гудец, у нас тут є сама кава; гадаю, ви не образитесь.
– Та що ви! – запевнив пан Гудец. – Я тільки хотів бачити ваше... вашу... ваше засідання.
– Наші молитовні збори, – спокійно поправив його Брих. – Розумієте, тут ми всі брати. Треба вам знати, пане Гудец: я був алкоголік, а Кузенда вдарився в політику, і ось раптом зійшла на нас благодать. І оці брати й сестра, – він показав рукою круг себе, – їздять до нас щовечора молитись про такий самий духовний дар. Осьде у пекаря була ядуха, а Кузенда його зцілив. Ну, пекарю, розкажіть, як воно було.
– Кузенда поклав на мене руки, – тихо, екстатично промовив пекар, – і враз у мене в грудях розлилося таке тепло. Знаєте, так, наче щось усередині луснуло, і я почав так дихати, наче по небу літав.
– Стривайте, пекарю, – поправив його Брих. – Кузенда не накладав рук. Він і сам не знав, що творить чудо. Він тільки зробив на вас рукою отак-о, а ви тоді сказали, що можете дихати. Ось як воно було.
– І ми були при тому, – докинула дівчина з Штеховиць. – У пана пекаря тоді було сяйво навкруг голови. А мені потім пан Кузенда замовив сухоти, правда, Пепику?
Юнак із Штеховиць підтвердив:
– Це чистісінька правда, пане Гудец. Але те, що сталося зі мною, ще дивніше. Я не був порядний, пане Гудец; я вже й у тюрмі сидів – за крадіжку та й ще за дещо, розумієте? Ось пан Брих може вам сказати.
– Та це пусте, – махнув рукою Брих. – Вам тільки благодаті бракувало. Але тут, у цьому місті, пане Гудец, діються дивні речі. Та ви, мабуть, і самі відчуваєте. Брат Кузенда вміє гарно про це говорити, бо він колись ходив на мітинги. Дивіться, він уже йде.
Усі обернулись до люка, що вів з палуби в машинний відділ. З того люка виринула бородата фізіономія з вимушеною, розгубленою усмішкою, мов у людини, яку підпихають ззаду, а вона вдає, ніби нічого не діється. Кузенду вже було видно до пояса – в обох руках він держав великий лист бляхи, на якому стояли кухлики та консервні бляшанки. Він якось непевно всміхався і все піднімався вгору. Уже видно було його ступні на рівні палуби, а пан Кузенда все піднімався зі своїми кухликами. Аж на висоті півметра над люком він спинився, перебираючи ногами: вільно висів у повітрі й видимо намагався дістати ступнями палубу.
Панові Гудецу здавалося, що це сон.
– Що з вами, пане Кузендо? – вигукнув він майже злякано.
– Нічого, нічого, – заспокоїв його Кузенда, відштовхуючись ногами від повітря, і пан Гудец згадав, що колись, як він був малий, у нього над ліжечком висів образок ушестя господнього і на тому образку Христос та апостоли отак самісінько висіли в повітрі, веслуючи ногами, але без такого збентеженого виразу.
Раптом пан Кузенда сіпнувся вперед і поплив, поплив у вечірньому повітрі над палубою, немовби його ніс лагідний вітрець. Часом він піднімав ногу, ніби хотів ступнути вперед, та видимо боявся за свої кухлики.
– Будьте ласкаві, – візьміть цю каву, – сказав він квапливо.
Механік Брих підняв обидві руки й забрав у нього лист із кухликами. Тоді Кузенда звісив ноги, схрестив руки на грудях, зависнувши нерухомо, з ледь схиленою набік головою, і почав:
– Вітаю вас, брати. Не бійтеся, що я літаю. Це тільки знак. Панночко, ви беріть отой кухлик, що з квіточками.
Механік Брих роздавав кухлики та бляшанки. Ніхто не важився щось сказати; ті, хто ще не бував тут, зацікавлено дивились на Кузендину левітацію. Старші гості помалу сьорбали каву, а між ковтками ніби молились.
– Уже випили? – трохи перегодя спитав Кузенда й широко розплющив бляклі, сповнені екстазу очі. – Ну, то я почну. – Тоді прокашлявся, хвильку помовчав і справді почав: – У ім’я отця! Браття і сестро, ми зійшлися для молитви на цій землечерпалці, де нам являється благодать. Я не буду відсилати геть безвірників та глузівників, як роблять спірити. Пан Гудец прийшов як безвірник, а пан лісник тішився, що побачить кумедію. Вітаю вас обох, але щоб ви знали, як я бачу вас наскрізь завдяки тій благодаті, то ви, ліснику, дудлите горілку й проганяєте вбогих людей з лісу, і батькуєте їх, коли треба й коли не треба. Не робіть так. А ви, пане Гудец, іще більший шахраюга, таж ви самі добре знаєте, про що я кажу, а гарячкуватий аж занадто. Віра вас направить і спасе.
На палубі панувала глибока тиша. Пан Гудец, похмурий, не підводив очей. Лісник хлипав, шморгав носом і тремтячою рукою налапував кишеню.
– Я знаю, пане ліснику, – ласкаво мовив згори Кузенда, – що вам хочеться закурити. То закуріть собі. Ви тут у себе вдома.
– Рибки, – зашепотіла дівчина, показуючи рукою на гладінь Влтави. – Диви, Пепику, як ті коропці припливли послухати.
– То не коропці, – озвався осяяний благодаттю Кузенда. – То дергуни, чи окуні. А ви, пане Гудец, не мучтеся своїми гріхами. Гляньте на мене: я ні про що не дбав, тільки про саму політику. А я вам кажу, що й це гріх. А ви, ліснику, не плачте, я ж не хотів вас уразити. Хто раз спізнав благодать, той бачить людей наскрізь. Брих, адже правда, що ви читаєте в душі кожного?
– Читаю, – потвердив пан Брих. – Он пан поштар саме думає, що якби ви та помогли його донечці. У неї золотуха, правда, поштарю? Пан Кузенда їй поможе, тільки приведіть її сюди.
– Кажуть – “забобони”, “забобони”... – мовив Кузенда. – Браття, якби мені перше хто був сказав про бога, я б із нього тільки посміявся. Такий був зіпсутий. А коли нам тут, на землечерпалці, поставили отой новий двигун, що без пального крутиться, то вся брудна робота відпала. Еге ж, пане Гудец, це перше чудо, що тут сталося: той кальбуратор усе робить сам, наче має людський розум. І землечерпалка оця пливе сама собою, куди має плисти, і дивіться, як міцно стоїть на місці. Он гляньте, якорі ж підняті. Вона стоїть без якорів, а тоді знову пливе сама туди, де треба чистити дно, і сама пускається до роботи, і сама перестає. Нам, себто Брихові й мені, й за холодну воду братись не треба. І хай мені хто скаже, що це не чудо. А коли ми це діло побачили, правда ж, Бриху, то зачали міркувати, і врешті нам стало ясно. Це божа землечерпалка, це залізна церква, а ми тут ніби священики. Адже колись у давнину господь бог являвся людям у джерелах або, як у стародавніх греків, у дубах, а часом і в жінках, то чом це він не може явитись і в землечерпалці? Чого б то йому гребувати машиною? Машина бува чистіша за черницю, а в Бриха тут усе начищено, мов у буфеті в доброї господині. Це я так, між іншим. І, щоб ви знали, бог не такий безконечний, як кажуть католики. Він має в поперечнику метрів із шістсот, а по краях уже слабший. Найсильніший він отут, на землечерпалці. Тут він творить чудеса, а на березі тільки посилає осяяння та навертає до віри; а в Штеховицях, коли вітер свіжий, чути лише такі святі пахощі. Тут повз нас пропливали веслярі з “Блискавки” та з Чеського веслярського клубу, і на них усіх теж зійшла благодать. Отака сила в нього тут. А чого той бог від нас хоче, це можна тільки відчути отут, усередині, – виголосив Кузенда, патетичним жестом показуючи на серце. – Я знаю, що він не терпить політики й грошей, великого розуму, гордості, пихи, знаю, що він страшенно любить дітей і тварин, що він дуже радіє, коли ви сюди приходите, і що він схвалює добрі діла. Він великий демократ, браття. Нам, тобто Брихові й мені, пече руки кожен гелер, поки не купимо на нього кави для всіх. У ту неділю було тут душ кількасот, і на обох берегах сиділи, то знаєте, кава у нас примножилася так, що на всіх вистачило, та ще яка була кава! Але то, браття, все тільки знаки. Найбільше чудо – це те, що він робить з нашими почуттями. Так тобі гарно тоді буває, що аж мороз поза спиною біжить. Часом здається тобі, ніби ось-ось помреш від любові та щастя, ніби ти – одне ціле з отією водою, що внизу, і з усіма тваринками, і з землею та камінням, або немов тебе колихає на руках якийсь велетень і до серця пригортає – ну, словами й не розкажеш. Усе довкола співає й бринить, ти розумієш усі німі мови, і воду, і вітер, і все бачиш, як воно одне з одним і з тобою пов’язане, враз усе розумієш краще, ніж якби в книжці читав. А іншим разом зійде на тебе, немов падучка, так що й піна на губах виступить. А інколи воно наростає помалу, але пройме тебе до останньої жилочки. Брати й сестро, нічого не бійтеся: он сюди пливуть два жандарі, щоб нас розігнати, бо ми, мовляв, недозволене зборище. А ви спокійно чекайте та покладіться на землечерпального бога.
Було вже темно, але вся палуба землечерпалки й обличчя людей світилися ніжним сяйвом.
– Агов! – гукнув чоловічий голос. – Є там пан Кузенда?
– Тут! – промовив Кузенда херувимським голосом. – Піднімайтесь сюди, брати жандарі! Я знаю, що на мене заявив шинкар із Штеховиць.
На палубу піднялися два жандарми.
– Котрий з вас Кузенда? – спитав старший чином.
– Це я, – відказав Кузенда, підносячись трохи вище. – Прошу, пане вахмістре, йдіть сюди, нагору.
І враз обидва жандарми теж піднеслись у повітря й попливли вгору до Кузенди. Їхні ноги розпачливо намацували якусь опору, руки хапались за невідчутне повітря, чути було їхній частий, здушений віддих.
– Не бійтеся, жандарі, – велично промовив Кузенда, – молітеся вслід за мною: “Боже-отче, ти, що втілився в це судно...”
– Боже-отче, ти, що втілився в це судно... – хрипким голосом повторив старший жандарм.
– Боже-отче, ти, що втілився в це судно! – заголосив пан Гудец, падаючи навколішки, і до нього приєднався хор голосів.
