Текст книги "Фабрика Абсолюту"
Автор книги: Карел Чапек
сообщить о нарушении
Текущая страница: 9 (всего у книги 10 страниц)
РОЗДІЛ XXIV. Наполеон із гірської бригади
Бобіне – перепрошую, Тоні Бобіне, двадцятидворічний лейтенант гірської артилерії з гарнізону міста Аннесі (Верхня Савойя), що саме перебував на шеститижневих маневрах у гірському краю Лез-Егій (“Шпилі”), звідки в погожу днину видно на заході озеро Аннесі й Женеву, а на сході – тупий хребет Західних Альп і верхів’я Монблану – ви вже уявляєте собі той край? – так ось, лейтенант Тоні Бобіне сидить на камені й скубе маленькі вусики – трохи тому, що нудиться, а трохи й тому, що вже вп’яте перечитав газету двотижневої давності й задумався.
Тепер літописцеві годилось би простежити думки майбутнього Наполеона; проте поки що його (тобто літописців) погляд ковзає по засніжених схилах до долини річки Арв, де вже тане сніг і де його зір ваблять невеличкі містечка – Межев, Флюме, Южен – з їхніми шпичастими церковними вежами, схожі на купки іграшок... ох, спогади про давно минуле дитинство! О будівницькі мрії над дитячими кубиками!
А тим часом лейтенант Бобіне... А втім, не треба. Краще відмовимось від спроби аналізувати психологію великих людей і змальовувати саме зародження титанічних задумів. Ми просто не зуміємо цього зробити, а коли б і зуміли, то, мабуть, розчарувались би. Коротше кажучи, уявіть собі, що такий маленький лейтенантик Бобіне сидить на Шпилях посеред Європи, яка розвалюється вщент; він має за собою батарею гірських гармат, а попереду, внизу, – дрібненький світ, який дуже зручно було б розстріляти звідси, згори. Щойно він прочитав у старому номері аннесійського “Монітера” передовицю, де якийсь пан Бабійяр висловлює тугу за керманичем, що дужою рукою вивів би корабель Франції з шалених бур до нової слави й могутності; а до того ж тут, на височині двох тисяч метрів над рівнем моря, повітря чисте, без домішок бога, і думається в такому повітрі ясно й легко, – уявіть собі це все, і ви зрозумієте, що наш лейтенант Бобіне, сидячи там на камені, задумався, а потім написав своїй зсохлій сивоголовій матусі трохи плутаного листа, що вона, мовляв, “скоро почує про свого Тоні” і що в Тоні зродилася “розкішна ідея” ; потім він робив се й те, вночі міцно спав, а вранці скликав солдатів своєї батареї, скинув старого, нездалого капітана, захопив жандармський пост у Салланші, по-наполеонівському стисло оголосив війну Абсолютові й пішов знову спати; другого дня розстріляв карбюратор на пекарні в містечку Тон, захопив вокзал у Бонвілі та військову комендатуру в Аннесі, маючи під своєю командою вже три тисячі солдатів. За тиждень він розстріляв понад дві сотні карбюраторів і повів п’ятнадцять тисяч багнетів та шабель на Гренобль. Проголошений комендантом Гренобля, він мав під рукою вже гарненьку армійку в сорок тисяч солдатів, яку й повів у долину Рони, далекобійними гарматами старанно очищаючи територію попереду від ^сіх атомних двигунів. На шосе, що вело до Шамбері, він узяв у полон військового міністра, що їхав до нього автомобілем вправляти йому мозок. А другого дня військовий міністр надав йому чин генерала, очевидно, ставши сам прихильником його планів. Першого квітня вже й Ліон був очищений від Абсолюту.
Доти переможний похід Бобіне обходився без великого розлиття крові. Аж за Луарою почали чинити йому опір насамперед ревні католики, і подекуди доходило до різанини. На щастя, для Бобіне, і в краях, зовсім захоплених Абсолютом, багато французів лишалися скептиками – чи навіть більше, виявляли несамовиту фанатичність у скептицизмі й просвітництві. Після кривавих розправ та нових Варфоломіївських ночей “бобінетівців” зустрічали як визволителів, і справді, всюди, куди вони приходили, наставало поступове втихомирення – бо ж вони розбивали всі карбюратори.
Отож уже в липні парламент оголосив, що “Тоні Бобіне має великі заслуги перед батьківщиною”, і разом з маршальським рангом надав йому звання Першого консула. Франція була консолідована. Бобіне запровадив державний атеїзм; будь-який прояв релігійності за воєнними законами карався смертю.
Ми не можемо обійти мовчанкою деякі сцени з життя цієї великої людини.
Бобіне та його матуся.
Одного дня у Версалі Бобіне проводив нараду з генералітетом. Було жарко, він стояв біля відчиненого вікна; і враз побачив у парку стареньку даму, що грілась на осонні. Бобіне ту ж мить перебив маршала Жоліве, вигукнувши: “Дивіться, панове, он моя матуся!” Всі присутні, навіть загартовані в боях генерали пустили сльозу над цим виявом синівської любові.
Бобіне й любов до Батьківщини.
Якось Бобіне був присутній на огляді війська на Марсових полях. Ішов дощ, і коли проходили важкі артилерійські агрегати, один військовий тягач в’їхав у велику калюжу й шинель Бобіне забризкало грязюкою. Маршал Жоліве хотів негайно покарати командира нещасливої батареї. Та Бобіне спинив його: “Не треба, маршале, адже це французька грязюка”.
Бобіне й інвалід.
Одного разу Бобіне інкогніто поїхав до Шартра. Дорогою в машині луснула камера, і, поки водій замінював колесо, до них підійшов одноногий жебрак. “Де цей чоловік позбувся ноги?” – спитав Бобіне. Інвалід відповів, що втратив ногу на військовій службі, в Індокитаї, що він має вбогу матір і що обоє вони часто цілі дні не мають ріски в роті. “Маршале, запишіть собі цього чоловіка, його слід нагородити”, – сказав зворушений Бобіне. І справді, через тиждень у двері інвалідової хатини постукався особистий гінець Бобіне і вручив нещасному каліці пакуночок “від Першого консула”. Хто може змалювати радісний подив інваліда, коли той, розгорнувши пакуночок, знайшов у ньому бронзову медаль.
Отож і не дивно, що, мавши такі чудові душевні якості, Бобіне врешті здався на палкі жадання всього свого народу й під всенародний захват чотирнадцятого серпня проголосив себе французьким імператором.
Тоді, безперечно, для всієї земної кулі наставали часи вкрай неспокійні, але й величні з погляду історії. Всі частини світу буквально рясніли геройськими бойовими подвигами. Напевне, марсіанським спостерігачам наша Земля тоді здавалася зіркою першої величини, і тамтешні астрономи, мабуть, виснували, що ми перебуваємо ще в розжареному стані. І ви легко зрозумієте, що рицарська Франція та її представник імператор Тоні Бобіне не пасли задніх. Може, впливали на них ще й залишки Абсолюту, поки не випарувались у світовий простір; вони збуджували піднесений, полум’яний настрій. Одне слово, коли через два дні після коронації великий імператор оголосив, що настав час, коли Франція вкриє всю земну кулю своїми знаменами, відповіддю йому був одностайний крик захвату.
План Бобіне був такий:
1. Окупувати Іспанію і, взявши Гібралтар, здобути ключ до Середземного моря.
2. Окупувати долину Дунаю аж до Пешта – як ключ до Центральної Європи.
3. Окупувати Данію – як ключ до північного узбережжя.
А оскільки ключі від територій треба змащувати кров’ю, Франція вирядила три армії, що здобули їй громову славу.
Четверта армія окупувала Малу Азію як ключ до Сходу.
П’ята захопила гирло річки Святого Лаврентія як ключ до Америки.
Шоста потонула в морському бою біля берегів Англії.
Сьома облягла Севастополь.
31 грудня 1944 року імператор Бобіне мав у кишені своїх артилерійських штанів усі ключі.
РОЗДІЛ XXV. Так звана найбільша війна
У нас, людей, є така риса: коли ми зазнаємо чогось дуже лихого, то знаходимо якусь дивну втіху в тому, щоб воно було вже найлихіше з можливого – найбільше лихо, яке тільки було на світі. Так, наприклад, коли почнеться страшенна спека, нам приємно читати в газетах, що “такої високої температури повітря не бувало з 1881 року”, та ще й трохи злість бере на той 1881 рік, що він усе-таки перевершив нас. Або, коли в нас так змерзнуть вуха, що аж побіліють, серце наше тішиться, коли ми довідуємося, що “такого лютого морозу не спостерігалося з 1785 року”. Отак, само й з війнами. Чи то нинішня війна найсправедливіша, чи то найкривавіша, чи то найпереможніша, чи то найдовша за такий і такий період, – будь-який найвищий ступінь завжди дає нам горде задоволення, що ми зазнали чогось надзвичайного, рекордного.
Отож війна, що тривала від 12 лютого 1944 року до осені 1953-го, була справді, без перебільшення (їй же богу!) найбільшою війною; і .не позбавляйте, будь ласка, її очевидців цієї заслуженої втіхи. В бойових діях брало участь 198 мільйонів чоловік, і всі вони полягли, крім тринадцяти. Я міг би навести вам числа, якими статистики та любителі підрахунків намагались унаочнити цю величезну кількість жертв; так, наприклад, скільки тисяч кілометрів вийшло б, якби вкласти рядочком усі трупи, і скільки годин мав би їхати кур’єрський поїзд, якби ті полеглі були покладені замість шпал; або, якби всім полеглим повідрізати вказівні пальці та запакувати їх у бляшанки для сардинок, скільки сот вагонів наповнилося б цим товаром і так далі; у мене погана пам’ять на числа, а я не хотів би обшахрати вас хоча б на один-однісінький мізерний статистичний вагон. Тому тільки повторю, що то була найбільша війна від створення світу – як за числом жертв, так і за площею бойовищ.
Літописець ще раз вибачається, що він не має хисту до великомасштабних картин. Очевидно, йому слід було б змалювати, як війна перекочувалась від Рейну до Євфрату, від Кореї до Данії, від Лугано до Гапаранда і так далі. Тим часом він би радніше змалював, наприклад, приїзд бедуїнів до Женеви – у білих бурнусах, з настромленими на двометрові піки засушеними головами ворогів, або любовні пригоди французького вусаня в Тібеті; кавалькади російських козаків у Сахарі; кінні сутички македонських комітів з сенегальськими тиральєрами на берегах фінських озер. Як бачите, матеріал багатющий. Переможні полки Бобіне долетіли, як то кажуть, в одному пориві слідами Александра Македонського через Індію аж до Китаю; але тим часом жовта китайська навала дісталась через Сибір і Росію до Франції та Іспанії й відтяла мусульман, що воювали в Швеції, від їхніх рідних країв. Російські полки, відступаючи перед безмірно численним військом китайців, опинились у Північній Африці, де Сергій Миколайович Злодєєв заснував своє царство, але був незабаром убитий, бо його баварські генерали влаштували змову проти його прусських отаманів, і царський трон у Тімбукту посів Сергій Федорович Лиходєєв.
Наша чеська батьківщина по черзі потрапляла в руки шведів, французів, турків, росіян та китайців, і під час кожного такого вторгнення місцеве населення винищували до останньої душі. В соборі святого Віта протягом цих років проповідували або правили службу божу по черзі пастор, адвокат, імам, архімандрит і бонза – щоправда, без тривкого успіху. Єдиною втішною зміною було те, що Становий театр[72]72
Становий театр – найстаріший театр у Празі, збудований у 1783 р., з 1793 почав зватися Становим (нині театр ім. І. К. Тила).
[Закрыть] весь час бував повний – там улаштували військовий склад.
Коли 1951 року японці витіснили китайців зі Східної Європи, виникла й проіснувала деякий час нова Серединна імперія – (так китайці називають свою батьківщину) – за дивним збігом обставин достоту в давніх кордонах Австро-Угорської монархії; в Шенбрунні знов оселився старенький монарх – стошестирічний мандарин Яя Вірвіано[73]73
Це гротескне ім’я складене з трьох німецьких, англійського й чеського слів, що означають: “Так-так, ми, ми, так”.
[Закрыть] “до чиєї священної глави з дитинною шанобою зводять очі радісні народи”, як день у день запевняла “Wiener Mittagszeitung”[74]74
“Віденська полуднева газета” (нім.).
[Закрыть]. Державною мовою оголошено китайську, і це враз угамувало всі національні незгоди; державним богом був Будда, і непіддатливих католиків з Моравії й Чехії, які не витерпівши китайських погромів та конфіскацій, намагались утекти за кордон, кидали до в’язниць, завдяки цьому число національних мучеників безмірно зросло. Зате деякі видатні й розважні чеські патріоти з Найвищого Ласкавого Повеління дістали титул мандарина – зокрема То-Бол-Кай, Гро-Ші[75]75
То-Бол-Кай, Гро-Ші – китаїзоване написання прізвищ чеського історика й бібліографа З. В. Тоболки (1874-1951) та бургомістра Праги в 1906-1918 рр. К. Гроша.
[Закрыть] та й багато інших. Тодішня китайська влада запровадила багато прогресивних новацій, наприклад, видавання продовольчих карток замість продовольства. Одначе Серединна імперія швидко розпалася, бо зовсім не стало свинцю на кулі, і це начисто підірвало авторитет влади. Тих кілька китайців, котрих не вбито, зостались тут і в пізніші часи, і то переважно в ролі високих урядовців.
Тим часом до імператора Бобіне, чия резиденція була вже в індійському місті Шімлі, дійшли чутки, що в недосліджених ще верхів’ях річок Іраваді, Салуїну й Меконгу є жіноче царство амазонок, і він вирушив туди зі своєю старою гвардією, але так і не вернувся. За одною версією, він там одружився. Згідно з другою – цариця амазонок Амалія зітнула йому в бою голову й кинула її в міх, повний крові, зі словами: “Satia te sanguine, quem tantum sitisti”[76]76
Напийся крові досхочу, коли ти так жадав її (латин.).
[Закрыть]. Ця друга версія, безперечно, менш жорстока.
Кінець кінцем Європа стала ареною кривавих боїв між чорною расою, що насунула з глибин Африки, і монгольськими племенами; що діялося протягом цих двох років, про те краще змовчати. Зникли останні сліди цивілізації. Наприклад, на Градчанах так розплодилися ведмеді, що останні жителі Праги зруйнували всі мости, навіть Карлів, аби лиш уберегти правий берег Влтави від цих кровожерних хижаків. Від міського населення зостались мізерні рештки; вишеградський капітул[77]77
Капітул – духовна колегія при єпископській кафедрі в католицькій церкві, у даному разі при кафедральному соборі на Вишограді в Празі.
[Закрыть] вимер і по чоловічій, і по жіночій лінії. На футбольний матч “Спарта” – “Вікторія” (Жижков) прийшло дивитися всього сто десять душ.
Не краще було й на інших континентах. Північна Америка, сплюндрована страхітливо кривавими боями “сухозаконників” з “мокрозаконниками”, стала японською колонією. В Південній Америці по черзі змінили одна одну кілька імперій. Уругвайська, Чілійська, Перуанська, Бранденбурзька й Патагонська. В Австралії зразу після розпаду Британської імперії заснували Ідеальну Державу, яка обернула цей континент великих перспектив у пустелю. В Африці з’їдено понад два мільйони білих; чорношкірі басейну Конго вдерлись у Європу, а решта Африки корчилась у нескінченних війнах між ста вісімдесятьма шістьма різними імператорами, султанами, королями, вождями та президентами.
Оце така історія. Кожен з тих сотень мільйонів людей, що брали участь у боях, колись мав своє дитинство, своє кохання, свої життєві плани; інколи трусився зі страху, інколи бував героєм, але здебільшого бував до смерті зморений і залюбки простягся б на постелі; а коли вмирав, то напевне неохоче. І з усього цього лишилася тільки жменька сухих даних: битва там і там, жертв стільки й стільки, результат такий чи такий – і до того ж той результат, власне, нічого по-справжньому не вирішував.
Тому я й кажу: не відбирайте в тодішніх людей єдиної втіхи – пишатися тим, що вони пережили Найбільшу Війну. Ми, правда, знаємо, що за кілька десятків років комусь пощастить розпочати ще більшу, бо й у цьому напрямі людство прогресує.
РОЗДІЛ XXVI. Бій під Градцем Кралове
Тут літописець посилається на Августа Седлачека, Йозефа Пекаржа та інші історіографічні авторитети, які твердили, що важливим джерелом для пізнання історії є локальні події, бо в них, мов у краплі води, відбиваються події світові.
Ну, а крапля води, яка називається Градець Кралове, пам’ятна літописцеві тим, що в ній він шмигав, мов малесенька інфузорія, ще першокласником тамтешньої гімназії, і тоді вона справді здавалась йому цілим світом. Та годі про це.
До Найбільшої Війни Градець Кралове вступив озброєний одним-однісіньким карбюратором, установленим у броварні, яка стоїть і понині за церквою Святого духа, поряд із садибами каноників. Мабуть, це священне сусідство впливало на Абсолют у тому розумінні, що він почав варити пиво дуже міцне й відверто католицьке і тим викликав у градецького обивательства душевний стан, який безмежно потішив би небіжчика єпископа Бриниха.
Одначе Градець Кралове стоїть якось надміру на видноті й тому скоро опинився в руках пруссаків, які в своїй лютеранській запеклості розбили карбюратор на броварні. І все ж Градець, вірний історичній традиції, не втрачав приємної релігійної температури, особливо відколи тамтешню єпархію посів учений вікарний єпископ Лінда. І навіть коли прийшли бобінетівці, турки та китайці. Градець зберіг горду свідомість того, що: 1) у ньому найкращий на всю Східну Чехію аматорський театр; 2) Найвища в Східній Чехії дзвіниця і 3) на сторінках його історії зафіксований найбільший у Східній Чехи бій.
Коли розвалилась імперія китайських мандаринів, місто очолив староста Скочдополе, вельми обачний чоловік. Його правління серед загальної анархії було позначене відносним спокоєм – завдяки мудрим порадам єпископа Лінди та шановних панів радників. Та ось пробився до міста якийсь кравчик – Гамплом його звали, – власне, теж родом з Градця, але він змалечку тинявся світами і навіть служив у Алжірі в Іноземному легіоні – ото такий був авантюрист. Він ходив у індійський похід в армії Бобіне, але дезертирував десь у Багдаді й прослизнув мов та голка, поміж башибузуками, французами, шведами й китайцями назад до рідного міста.
Отож той кравчик, той Гампл, видно, набрався “бобінетівщини”, бо тільки-но повернувся до Градця, як зразу надумав і собі захопити владу. Шити вбрання – це йому не до шмиги було, отож він почав усе ганити та критикувати, що, мовляв, і се не так, і те не так, і що магістрат запосіли сутанники, і що, мовляв, гроші в нас марнуються, і що, мовляв, пан Скочдополе нездарний старий шкарбун і так далі. На жаль, оскільки війни завжди несуть із собою розбещеність і розхитують будь-який авторитет, Гампл знайшов кількох прибічників і заснував з ними соціал-революційну партію.
Одного липневого дня той Гампл скликав на Малому майдані народний мітинг і, стоячи на цямрині басейну, кричав поміж іншим, що народ, мовляв, категорично жадає від негідника, реакціонера та єпископського прислужника Скочдополе, щоб той склав із себе повноваження.
На це пан Скочдополе відповів порозліплюваними по місту заявами, що йому, законно обраному старості, ніхто не може нічого наказувати, а тим паче якийсь приблудний дезертир; що в нинішні тривожні часи не можна призначити нові вибори і що наш народ має досить розуму, щоб самому... і т. д.
Гампл, одначе, на це тільки й чекав, щоб утнути свою штуку в дусі Бобіне. Він вийшов зі свого помешкання на Малому майдані, вимахуючи червоним прапором; а за ним ішли два хлопці й з усієї сили били в барабани. Так він обійшов Великий майдан, трохи постояв перед єпископською резиденцією, а потім під гуркіт барабанів подався над річку Орлицю, на луг, прозваний “Коло млина”. Там він застромив держак прапора в землю, сів на барабан і написав оголошення війни. Потім послав обох хлопців до міста, щоб там під барабанний дріб прочитали в усіх кінцях міста його звернення, яке звучало так:
“Ім’ям його величності імператора Бобіне наказую королівському удільному місту Градцю Кралове передати ключі від міських брам у мої руки. Коли цього не буде зроблено до заходу сонця, я проведу підготовку воєнних дій і на світанку атакую місто артилерією, кіннотою й піхотою. Недоторканність життя і майна гарантую тільки тим жителям, котрі не пізніш як до світанку з’являться в мій табір “Коло млина”, маючи при собі всю справну зброю, і складуть присягу його величності імператорові Бобіне. В парламентерів будуть стріляти. Імператор переговорів не провадить.
Генерал Гампл”
Це звернення було зачитане й викликало в місті розгубленість – особливо коли причетник церкви Святого духа зійшов на Білу вежу й задзвонив на сполох. Пан Скочдополе пішов до єпископа Лінди, але той тільки посміявся з нього; потім староста скликав міських радників на надзвичайну нараду і запропонував передати генералові Гамплу ключі від міських брам. Проте виявилося, що таких ключів не існує: кілька історичних замків та ключів, що зберігались у міському музеї, забрали шведи. В таких клопотах настала ніч...
Тим часом пополудні, а надто ввечері люди тюпали прегарними алеями до “Млина”. “Та знаєте, – казали вони одне одному, – йду подивитись на табір того навіженого Гампла”. А прийшовши до “Млина”, бачили, що на луках уже повно людей, і біля двох барабанів Гамплів ад’ютант приймав присягу на вірність імператорові Бобіне. Подекуди горіли багаття, біля них мелькали силуети людей – одне слово, видовище було мальовниче. Декотрі верталися до Градця видимо пригнічені.
Вночі картина була ще разючіша. Пан Скочдополе після півночі зійшов на Білу вежу й побачив, що на сході понад Орлицею горять сотні багать, які ллють на всю околицю криваве сяйво, і біля вогнів бігають тисячі постатей. Видно, там копали шанці. Староста спустився з вежі вкрай стурбований. Було очевидно, що генерал Гампл не брехав про свої сили.
На світанку генерал Гампл вийшов із дерев’яного млина, де цілу ніч просидів без сну над планами міста. Кілька тисяч чоловіків – правда, всі в цивільному, але принаймні третина їх була озброєна, – вже стояли колонами по четверо; юрби жінок, старих людей та дітей товпились віддалік.
– Уперед! – скомандував Гампл, і в ту ж мить засурмили горни ансамблю горністів з відомої на весь світ фабрики, духових інструментів пана Червеного.
Під звуки маршу (“Йшли дівчата по шляху”) Гамплові полки рушили на місто.
Під містом генерал Гампл зупинив свою колону й послав уперед сурмача та герольда з закликом, щоб усі, хто не хоче брати участь у бою, вийшли з будинків. Проте ніхто не вийшов: будинки були безлюдні.
Малий майдан – безлюдний.
Великий майдан – безлюдний.
Усе місто безлюдне.
Генерал Гампл підкрутив вуса й попростував до ратуші. Вона була відчинена. Генерал увійшов до залу для засідань. Сів на старостине місце. Перед ним на зеленому сукні столу вже лежали, наготовані аркушики письмового паперу, і на кожному каліграфічний гриф:
“Ім’ям його величності імператора Бобіне”.
Генерал Гампл підійшов до вікна й вигукнув:
– Солдати, бій скінчився! Ми оружною рукою зломили клерикальну владу магістратної кліки. Для нашого рідного міста настала доба поступу й свободи. Ви тримались чудово! Слава!
– Слава! – відповіло військо й розійшлося по домівках.
До старостиного дому теж гордо вернувся один з Гамплових вояків, несучи на плечі гвинтівку, що зосталась по якомусь китайському солдатові.
Так пан Гампл став старостою: треба визнати, що і його врядування вирізнялось обачливістю й спокоєм серед загальної анархії – завдяки мудрим порадам єпископа Лінди та шановних панів радників.
