Текст книги "Ліцей слухняних дружин"

Автор книги: Ирэн Роздобудько

сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 15 страниц) [доступный отрывок для чтения: 6 страниц]

«Чи мушу записати те, що почула? Мабуть, записувати треба все, що відбувається, що бентежить і вчить жити. Приймати новий досвід з вдячністю! Тому запишу ЙОГО слова, сказані сьогодні (точніше, вже вчора!) о першій ночі, коли ВІН повернувся. Сказав таке: «Я заплатив за тебе купу бабок вашій крейзанутій установі – все, що ти (тут він назвав мене іменем однієї парнокопитної тварини, яку я ніколи не бачила) там одягала, взувала, намащувала на обличчя і чим підтиралась – все від початку оплачено мною! Навіть прокладки! А ти виявилася такою дешевиною. Ні на що не здатна…» Потім він витирав мені кров зі скроні і сам забинтував мені зламаний палець. Я подякувала і сказала, що мені зовсім не боляче…»

Ми перевели подих, але боялися глянути одна на одну.

А Ліл продовжувала читати.

«Сьогодні ми їдемо в гори – знімати ролик для ЛСД.

ВІН дуже вигадливий, не хоче, як каже, знімати банальності! Наш ролик має бути найкращим. Я впевнена. Зібрала кошик для пікніку: наша покоївка, Віра Іванівна, за моїм замовленнями спекла струдель, зварила яєць, насмажила риби в клярі. Я поклала до кошика багато зелені, салямі першого ґатунку, молоду картоплю, пляшку «Піно Гріджо». День видався чудовим. І для зйомок, і для пікніку. ВІН купив мені пречудову сукню. Який гарний настрій!!!!»

«…Трохи втомлена. Лежу. Ниє печінка… Треба було просто ухилитися. Це ж дрібниця: просто вивернутися в інший бік. Лежу, згадую чудовий день на природі.

Було тільки трохи важко зніматися. ВІН робив по двадцять дублів, щоб усе вийшло досконало, як у справжньому кіно. І я це розумію! Досконалість має бути у всьому.

Як справжній режисер, ВІН говорив: «Посміхайся! Веселіше! Смійся!! Ще, ще, ще! Не так! Ще раз! Пройдись. Тепер – побігай. Веселіше! Ще веселіше! Погано… Ще раз!»

Я страшенно втомилася бігати по полю. І м’язи обличчя ніби закам’яніли.

Я запитала, що це за ім’я, яким він називає мене і чому.

Адже я люблю пізнавати все нове. ВІН сказав, що «поні» – то маленька дурна конячка, яку треба добряче «шмагати», бо вона тупа. «Покрутись! Смійся! Поні!!!» Я крутилася і сміялася – так, що потім не могла зупинитись. ЙОМУ довелося облити мене вином… Нарешті ми все відзняли. І я розгорнула скатерку, поставила на неї їжу. ВІН сказав, що вона – «плебейська». Роздушив яйце у мене на голові. Як мені було соромно! От я дурепа! Треба було приготувати щось інше… До ліжка ВІН доніс мене на руках, бо я вже не могла йти сама. Печінка ниє досі. Але тепер я знаю, що ВІН не любить яєць і бутербродів. Наступного разу маю бути обачнішою».

Далі йшло сторінок зо п’ять з одноманітним – «Я щаслива». І наступний запис: «Я не вмію вбивати те, що ворушиться і дихає! ВІН зареготав і сказав: візьми молоток і шарахни її по голові! Але ж вона – жива! Вона відкривала рота і хапала ним повітря. І дивилась на мене. О, як вона дивилась на мене… Певно, я дійсно ні на що путнє не здатна. Бідний, бідний, ВІН зробив поганий вибір, ВІН шкодує. Я винна в цьому. Я не виправдала нічиїх сподівань…»

Після цього запису було ще кілька сторінок, котрі перелічували всі постулати нашого Статуту – «Вдячність. Терпіння…» і таке інше.

– Вона там, певно, з’їхала з глузду! – зневажливо знизала плечима Рів.

– А може, вона й була божевільна, тільки ми цього не помічали… – додала Іта.

У мене пересохло в горлі, і я промовчала.

А Ліл перегорнула останню сторінку.

Там почерк взагалі був жахливим! Це було звернення до пані Директорки:

«Дорога пані Директорко!

Прошу мені пробачити, що була поганою ученицею і чогось не зрозуміла. Але я виконую всі пункти нашого Статуту. Я намагаюся бути щасливою і зробити щасливим свого чоловіка, що є головною метою кожної з нас. Але у мене не виходить! Я нічого не розумію. Я весь час переглядаю конспекти з наших чинних предметів і намагаюсь поводитись відповідно до всіх вправ. Але з кожним тижнем худну на кілька кілограмів. Мої руки і ноги вкриті синцями, а голос зовсім пропав. Почало випадати волосся – лікар сказав, що то «на нервовому ґрунті». Але я не нервуюся! Я намагаюсь лише чесно виконувати свій обов’язок. Стримую емоції, відчуваю вдячність, мовчу, усіма думками, діями, тілом і душею віддаюсь принципам Служіння. Можливо, це і є щастя? Допоможіть розібратися! ЗАБЕРІТЬ МЕНЕ ЗВІДСИ ХОЧ НА ДЕНЬ!..»

– Це ще не все, – сказала Ліл, прочитавши останню фразу і дістала з теки аркуша, віддрукованого і завіреного печаткою та якимись підписами офіційного листа.

Читати віддрукований текст на кількох аркушах гарного крейдяного паперу було легше.

«Заява Алекса Струтівського, віце-президента компанії «Струтівський-старший і Ко» – пані Директору ЛСД Вадченко Ганні Анатоліївні…»

Це ж треба! Ми аж роти порозкривали: виявляється наша пані Директорка мала ім’я і прізвище! Але ми ніколи не знали ані її імені, ані імені вчителів.

Ганна Анатоліївна Вадченко…

– Гав… – тихо промовила Мія.

– Що? – не зрозуміли ми.

– Нашу пані Директорку звуть… – тут Мія ледь не втратила свідомість і вимовила пошепки: – Гав…

– Мовчи, дурепо! – розсердилась Рів. – Забудемо про це раз і назавжди. І ми продовжували читати.

«Я, Алекс Струтівський, взяв шлюб із вихованкою ЛСД Рожко Тамілою Устимівною з метою утворити родину – за власною волею і бажанням, сплативши представлений керівництвом закладу кошторис за всі роки навчання моєї дружини в ЛСД.

Копію рахунку, завіреного нотаріусом, докладаю…»

Не змовляючись, ми перегорнули аркуш і побачили довжелезний список на десятьох сторінках.

Читати його було ніколи – за вікном почало небезпечно сіріти. Тому поспіхом ми пробілися очима по найменуваннях, написаних у стовпчик і цифрам, що стояли навпроти кожного найменування.

Чого тут тільки не було!

Навіть соромно говорити. Шкарпетки, зубні щітки, сукні, труси, панчохи, іграшки, ліки, вітаміни, олівці, альбоми…

Це те, що стосувалося молодшого віку. А далі, враховуючи плин часу, йшли інші предмети нашого побуту, гігієни, одягу, косметики. Ми ледь не згоріли від сорому, дійсно прочитавши «графу» про прокладки і бюстгальтери.

У кінці всього кошторису стояла загальна цифра, яка перелякала нас кількістю нулів!

– Що це? – не зрозуміла Іта.

– Потім розберемось, – сказала Рів, – у нас обмаль часу! І кивнула Ліл, щоб та читала далі.

«З усією відповідальністю і розумінням ситуації, що склалася, мушу повідомити про передчасну смерть моєї коханої дружини з тим, щоб і надалі залишатися в числі клієнтів вашого закладу. Медичну довідку та висновки правоохоронних органів додаю».

Після цього короткого звіту йшов розлогий почерк пані Директорки – «Не заперечую» і її каліграфічний підпис, трохи змазаний фірмовою печаткою.

Ми погортали папірці і знайшли медичну довідку і поліцейський звіт.

Долаючи канцеляризми і специфічні терміни, ми дізналися, що смерть Тур настала через численні ножові поранення, «несумісні з життям», які вона завдала собі в зв’язку з глибоким нервовим розладом. Нервовий розлад було завірено родинним лікарем з позначкою, що це «спадкове».

У дортуарі настала така тиша, що ми почули, як в саду падають яблука.

Ми закам’яніли. З нас можна було ліпити скульптуру «Десятий секстет під впливом паралітичного газу».

Першою отямилась Рів.

Вона почала хутко згрібати докупи аркуші, укладати їх назад, до теки.

Сунула її до рук паралізованої Ліл.

– Негайно неси це все назад! У тебе є щонайбільше тридцять хвилин до сходу сонця!

Ліл схопила теку, сунула її під нічну сорочку і прожогом вискочила з дортуару.

Ми лишилися сидіти в тих самих позах. І кожна з нас молилася про повернення Ліл, подумки долаючи її шлях коридором, садом, в кабінет крізь вікно – і назад.

Стрілки настінного годинника крутилися, мов скажені.

Нам здавалося, що Ліл не було цілу вічність.

Коли вона увійшла – з білим обличчям і хворобливо червоними щоками, ми зарухались, розминаючи застиглі м’язи.

Всі були втомлені.

Ліл одразу полізла під ковдру.

– Тепер вірите? – слабким голосом запитала вона.

– Можливо… – пробурмотіла Озу.

– Не знаю… – сказала Мія.

– Але… – пискнула Іта. – Я не розумію…

– Тихо! – крикнула Рів і скомандувала: – Спимо!!!

Коридором вже лунали кроки вчителів і вихователів, котрі після від’їзду гостей поверталися до своїх кімнат.

За п’ятнадцять хвилин до сходу сонця ЛСД поринув у короткий вранішній сон…

Дорогий щоденнику…

Те, в чому ми були впевнені, і те, чого нас вчили: за межами нашого закладу світ недосконалий. Досконалим його мусимо зробити ми – курсантки, випускниці. Ми мусимо зробити його кращим і правильнішим. У нас важка місія, але й вчимося ми недаремно!

Кожна з нас – немов краплина світла, від якої пустить промінці добро.

Пані Вчителька малювала нам схему на дошці: купа кружечків, від яких відходить мережа тонких ліній. Поза цією мережею – чорна порожнеча. І чим більше буде таких промінців, тим щільніше ми охопимо світ, обплетемо його увесь – і він стане справжнім раєм.

Своїм прикладом служіння і покори ми покажемо, як важливо нести в собі – для інших! – всі постулати нашого Статуту.

Певно, Тур була надто нетерплячою і невдячною. Вона хотіла отримати все й одразу, не встояла перед тимчасовими складнощами, проявила слабкодухість.

Хоча з приводу всього прочитаного у мене і з’явилися деякі питання. Вони роз’їдали мене зсередини.

Скажімо…

Ну, як можна було різати себе ножем стільки разів. Бр-р-р!

Це ж неестетично! Вульгарно! Зрештою – гріх. Ми ж мусимо нести свій хрест – тобто виконувати свою місію до кінця!

А як можна було скривдити Алекса? Гарнішого чоловіка годі було пошукати!

А якщо Тур злукавила у своїх записах, приховуючи своє справжнє обличчя, і дійсно закохалася в іншого – в стріта?

Брудного брутального стріта, що курить сигарети, вимовляє заборонені слова і накидається на тебе, безборонну, мов на шматок м’яса? Якщо це так, то в такому разі її вчинок щодо позбавлення себе життя мав би хоч якесь пояснення. Докори сумління. Сором. Жах перед викриттям.

Як вона могла? Як могла?..

А якщо все написане – правда? І вона, прекрасна Тур, дійсно переживала якісь непорозуміння? Але хіба через непорозуміння можна вкорочувати собі віку? Чи не краще засісти за шкільні конспекти і довести себе до досконалості?

Знайти помилки, виправити їх бездоганною поведінкою.

Адже скільки є цікавої психологічної літератури з цього приводу! Нам же давали цілий список!

Як вона могла? Як могла? …Закінчилось тим, що Тур почала снитися мені щоночі.

Гадаю, що подібне відбувалося і з іншими. Але всі ми робили вигляд, що нічого не відбулося, а «досьє Тур» нам просто примарилось. І підозріло зиркали одна на одну, чекаючи підступу, зради, доносу.

Розпочиналося літо. Пора весільних роз’їздів наших старших однокашниць.

Навіть товстунка Сол ходила піднесена: виявилося, що той пан у візку – не просто мільйонер. Він іноземний нафтовий магнат з Південно-Африканської Республіки.

Він приїхав по неї у відкритому позолоченому авто, яке супроводжувало ціле «військо» екзотично одягнутих людей на білих конях. Такого тут ще не бачили!

Від захвату у всіх нас тремтіли коліна. Ми розмахували букетами і осипали ними дорогу молодих.

Ох…

Увага до нас послабилась. Вчителі роз’їжджалися у відпустки. Заняття в класах плавно перетекли на подвір’я, де ми копирсалися в садку, висаджуючи квіти, чи вчилися їздити на конях, плавали в басейні, лежали в шезлонгах з романами в руках.

А ввечері співали гімн нашого ЛСД біля ватри:

 
Злетіть до неба, вогнища багаття!
Щоб темні зорі засвітились радо!
Ми сестри благочинності й завзяття!
Ми діти злагоди, добра і ладу!
 
 
У нас в очах – покора і повага,
Ми свої душі на олтар кладемо
любові й вірності, родинної звитяги
У справах наших, до яких ми йдемо!
 

Літню пору ми завжди любили найбільше. А цього року наші збори біля вогнища, пісні, квіти, пташиний спів, обриси нашого чудового величного обійстя мали для нас важливіше значення: прощання з безтурботною юністю. Адже восени на нас чекав «флігель наречених»!

Пані Директорка затвердила нам особливе «меню наречених» – фрукти, салати, соки-фреш. Все свіже, корисне, не обтяжливе для шлунка.

Щоб ми зберігали гарну фізичну форму і колір шкіри.

Адже зовсім скоро ми станемо «обраними»…

Дорогий щоденнику!

Пробач за поганий почерк!

Писати важко навіть при такому яскравому місяці…

Що я роблю?

Що я роблю?!

Що я роблю!

Що я роблю…

Шояроблющояроблющояроблющояроблющояроблющоя…

Розділ другий. Саксофон

…Барс сказав, що можна підзаробити.

Я сказав, що давно поклав на їхній довбаний оркестр, доки в ньому грає Фелікс, цей самовпевнений хвалько, об чию голову я зламав його італійську флейту і тепер щомісяця, за постановою суду, мусив відшкодовувати збитки у вигляді ста зелених на місяць.

Але Барс сказав, що робить цю пропозицію саме через те, що Фелікс зламав палець і щонайменше з місяць не покаже носа в оркестрі.

До того ж замовники конче вимагають у музичному супроводі вечірки таких мелодій, як «Little Flower», «Love Story», «Melancolie», «Don’t Make My Brown Eyes Blue» та інше подібне.

– Сподіваюсь, старий, цю романтичну маячню ти ще пам’ятаєш? – знущальним тоном сказав Барс. – А оплата більш ніж пристойна: пару годин – п’ятсот євро.

– На всіх? – спитав я.

– Кожному, Ланце. Кожному! – сказав він.

Я присвиснув, і моя доля була вирішена миттєво.

Як з’ясувалося пізніше, не лише через гроші…

Вечірка, за словами Барса, мала відбутися в приватному ліцеї для дівчат, що знаходиться поза містом.

Доступ туди завжди був закритим і викликав купу пліток, чуток та вигадок. Ніхто в місті (та, гадаю, і в країні) напевне не знав, що там відбувається.

Судячи з газет, то був найкращий елітний навчальний заклад, в якому виховуються «справжні леді для справжніх чоловіків». Принаймні так писала про нього «Світська хроніка», публікуючи весільні фото «сильних світу сього», на яких поруч із новоспеченими олігархами чи їхніми насмердюченими парфумами мажорами стояли дивовижної краси наречені – учениці цього ліцею. Чисті янголята. Без жодного штриха в фотошопі.

Але і не це стало для мене головним! Цукрові лялечки ніколи не викликали в мене поваги.

Цікавило інше. І я, мов пес, що відчув слід, почав готуватися до вечірки.

Виявилося, що потрапити в той елітарний заклад «із вулиці» не так вже й просто. Треба було зібрати цілу теку документів – характеристику з місця роботи і проживання, три рекомендації від якихось іменитих представників «суспільної еліти», резюме, фотокартки, копії свідоцтва про народження – свого і батьків, паспорта, ідентифікаційного коду, довідку з вендиспансеру, довідки від терапевта та невропатолога. А ще дати підписку про «нерозголошення», пройшовши співбесіду з керівництвом ліцею. Одне слово, нереальна маячня. Але за п’ятсот іноземних купюр варто було постаратися.

Хоча, повторюю, справа була не тільки в грошах…

Відверто кажучи, зібрати всі ці папери було для мене досить складно.

Моє «місце роботи» було непевним, «різновид занять» – незрозумілим навіть мені самому, «місце проживання» весь час змінювалось, а батьків своїх я знав до десятирічного віку, поки вони не загинули в автокатастрофі. До того ж я мав у своєму «творчому доробку» три «приводи» до міліції, зафіксовані відповідними протоколами. Два суди за порушення «дорожньо-транспортного руху». Місяць роботи в іноземному шапіто. Одна зламана (об голову поважної людини) флейта… Єдине, чим міг похвалитися, – відсутністю гонореї та знайомством із деякими діячами політичного та мистецького бомонду. Саме цей факт і дозволив мені підробити всі ті довідки та отримати цілком пристойні характеристики. Адже люди з «еліти» – принаймні ті, з ким мав справу, були неабиякими філантропами і ще зберігали в пам’яті запах консервованих кабачків і самогону, купленого у нічних таксистів на початку їхньої буремної юності.

Так сталося, що і я цьому «бомонду» останнім часом чимраз більше ставав у пригоді. А все через щасливу випадковість, котра несподівано почала приносити мені досить несподівані дивіденди і неабияку розвагу.

Усе почалося з викрадення кінокамери на яхті одного бізнесмена.

Одного разу він зібрав купу гарно вбраного та відомого народу – співаків, письменників та акторів для двотижневої «культурно-мистецької експедиції» річкою. Тоді я ще старанно відвідував репетиції оркестру і вважався непоганим лабухом.

Бізнесмен запросив у подорож і кінооператора, аби той фіксував усі перипетії експедиції, мета якої була досить шляхетною: яхта зупинялася на причалах всіляких прибережних містечок, і ми виступали перед здичавілою від відсутності культурних подій провінційною публікою.

На одній із таких зупинок, у мальовничій глушині, на причал якої з’явилася тітка з козою та один замурзаний хлопчик, у кінооператора було вкрадено кінокамеру.

Він божився, що залишив її на столі в кают-компанії.

Команда божилася, що нічого там не бачила. Гості бізнесмена активно брали участь у пошуках і були поза підозрами.

А тітка з козою та хлопчик прийшли босі-голі, хоч їх і ретельно обшукали.

Молодий кінооператор спух від горя і сліз.

Бізнесмен оскаженів.

Гості підозріло зиркали одне на одного і натякали, що варто обшукати всі каюти.

Одне слово, ситуація не з кращих. Настрій було зіпсовано.

Тоді я, котрий завжди полюбляв детективчики, між іншим розпитав членів екіпажу (репутація якого була бездоганною!), звідки хто родом і чи не має хтось з них друзів-родичів у цьому печальному для всіх нас містечку.

Виявилося, що в кока тут мешкає його колишня дівчина і що вона заходила на яхту, привітатися з «другом буремної юності».

Нічого не сказавши коку, ми з тим бізнесменом відчалили за адресою цієї колишньої коханки і запопали її в ту саму мить, коли її чоловік знімав родину (нашою кінокамерою!) в мальовничому яблуневому садку. Що то була за ідилія! І як змінилися обличчя щасливої родини, коли всі вони зрозуміли, що омріяне знаряддя творчої праці треба негайно повернути «звідки взяв».

Одне слово, завдяки своїм аматорським навичкам, почерпнутим з детективних покет-буків, в очах бізнесмена і його гостей я став чи не героєм романів Конан Дойла. І коли згодом з однією дамою з того ж круїзу сталося лихо, вона чомусь звернулася саме до мене. Моя друга «справа» виявилася складнішою.

Сталося таке. Жінці з відділку міліції зателефонував серед ночі її син. Схлипуючи і благаючи нікому не телефонувати, він дав слухавку такому собі «Миколі Сергійовичу». Той Микола Сергійович, відрекомендувавшись полковником міліції, суворо сказав, що у хлопця знайшли марихуану і тепер матусі необхідно негайно, доки не закінчилася його зміна, зібрати дві тисячі доларів, щоб викупити сина з неволі.

Бідолашна і добряче перелякана жінка беззаперечно віддала свої заощадження якомусь пройдисвіту, котрий приїхав під її будинок на шикарному авто. І тільки під ранок наважилась делікатно розбудити наречену свого чада, зателефонувавши їй додому. Виявилося, що «малюк» спокійнісінько проспав всю ніч у неї під боком.

Я зачепився за той голос, котрий був повною імітацією голосу сина ошуканої жінки.

І за пару тижнів знайшов актора лялькового театру, котрий (завдяки нашій досить теплій розмові в театральній вбиральні перед виставою, де він грав зайчика-стрибайчика) навів мене на цілу бригаду «нічних жартівників», до складу якої, до речі, входив один посадовий шнурок з органів.

Взявши на гачок того шнурка (він, каюсь, і надалі став мені в пригоді), я досить швидко просунувся у справі приватних розслідувань. І провів ще кілька успішних справ, котрі стосувалися різних побутових прикрощів у родинах моїх замовників. Надалі вони шанобливо передавали мене «з рук до рук» і навіть пристойно оплачували мої дилетантські детективні розваги.

Але я ніколи не думав, що моя слава розростеться настільки, щоб прийшла ця жінка…

Відверто кажучи, спочатку я зніяковів, адже на той час вже об’ївся побутовим криміналом і дешевою славою «шерлока холмса місцевого розливу».

Жінка прийшла рано-вранці. Отже, заскочила мене ще тепленького, не готового для відмови.

Коли я відчинив двері, вона заглядала в папірець, близько тримаючи його біля самого носа, на кінчику якого сиділи великі сонцезахисні окуляри. Навіть не поглянувши на мене, вона прочитала з папірця мою адресу та ім’я, на якому двічі спіткнулася (це для мене не дивина – ще ніхто не вимовляв його без посмішки чи здивування), і додала:

– Це ви?

– Це я, – сказав я, на ходу застібаючи сорочку.

– Дозволите увійти?

Як я міг відмовити чемній пані похилого віку?

Хоча після бурхливого концерту в нічному клубі пляшка пива, що стояла в холодильнику, вже щосили подавала мені свої спокусливі ультразвукові сигнали.

Пані увійшла в моє не дуже прибране помешкання.

– Можна? – знову запитала вона, показуючи очима на крісло.

Я швидесенько прибрав з нього зібганий казенний сріблястий фрак (який ненавиджу!) і допоміг їй опуститися у крісло.

Стара пані примостилася на самий краєчок і обома руками досить зворушливо допомогла своїм кострубатим ніжкам прийняти відповідну «світську» позу: трохи зсунула їх убік. Мабуть, зробити це самостійно ці ніжки вже не могли.

– Отже, ви… – І вона знову по складах вимовила моє ім’я.

– Можете називати мене коротше – Ланц, – сказав я. – Так мене називають усі.

Вона кивнула, поплямкала губами, під якими я потім розгледів досить пристойні два ряди білосніжних вставлених зубів, і почала здалеку, як це полюбляють робити старі:

– Я народилася вісімдесят п’ять років тому…

Я подумав, що це буде довга історія і варто все ж таки запропонувати їй каву, під запашний аромат якої я і зроблю кілька ковтків омріяного холодного пива.

Але вона не прийняла мою пропозицію, проте, розумниця, дотямила, що я не налаштований на довгу розмову і швидко взяла бика за роги:

– Я хочу, щоб ви з’ясували обставини загибелі моєї онуки!

Отакої!

Я ще ніколи не займався ніякими подібними справами і тому дивився на неї, мов баран, тягнучи артистичну паузу.

А вона вела далі:

– Її звуть… звали Таміла. Їй було дев’ятнадцять років.

Кілька місяців тому, суто випадково, я дізналася, що вона вдало вийшла заміж. Я хотіла зустрітися з нею і подарувати цю каблучку, – вона прокрутила на своєму пальці масивний перстень з великим блакитним каменем. – Це наша сімейна реліквія, котру я не змогла передати своїй доньці. Хотіла, щоб вона була в Таміли… Коли я – усіма правдами-неправдами – дізналася її адресу і пішла відвідати, покоївка сказала, що моя дівчинка… – тут вона витягла з ридикюля великий білий носовичок і піднесла до очей. – Моя дівчинка, котру я виховувала до трьох років, померла.

– Так що ж ви хочете, щоб я з’ясував? – здивувався я. – Мені шкода, але таке часом трапляється і з молодими…

– Зараз зрозумієте! – знервовано сказала стара пані. – За словами покоївки, а потім і тих людей, котрі вели слідство, виходить так, що моя дівчинка померла, завдавши собі зо два десятки ножових поранень!

Я аж присвиснув. І, чесно кажучи, ледь втримався від посмішки: гарне самогубство!

Пані промокнула очі хусткою. На ній залишилися чорні сліди. Виявилося, що ця охайна стара пані підфарбовувала вії, чим викликала у мене неабияку повагу.

– Саме так, – кивнула вона, правильно відреагувавши на мій свист. – А тепер скажіть, чи бувають такі самогубства? Дівчинка просто порізала себе на шматки. Я не можу в це повірити. Усі брешуть. Усі. І її мати – така ж дурепа, якою колись була я, і її чоловік, який знайшов її в тому ж ліцеї, де вчилася Тамілочка, двадцять один рік тому. І чоловік моєї бідної дівчинки, власник якоїсь фірми. Міліція.

Покоївка. Сусіди. Усі вірять, що Таміла збожеволіла і вбила себе сама…

Вона знову промокнула очі. Потім дістала з ридикюля помаду, підфарбувала губи і рішуче поглянула на мене:

– Юначе! Мені лишилося небагато часу – і я не хочу йти з життя старою дурепою! Мені вас порекомендував… – вона назвала ім’я нашого спільного знайомого. – Я хочу, аби ви з’ясували, від чого померла моя онука. Вона була така весела, така гарна. Мов промінчик сонця! Коли я бачила її здалеку, серце моє співало від одного погляду на це створіння, від гордості, що в її судинах тече моя кров.

– Вибачте, але… – невпевнено промовив я і наштовхнувся на її беззаперечний погляд.

Пані зняла з пальця перстень і поклала його на стіл.

– Це – завдаток, – сказала вона. – Потім я заплачу більше. Усе, що в мене є.

Мені нічого не лишалося, як заварити каву – пиво відпало! – і провести кількагодинну розмову, після якої я силоміць запхав перстень їй до кишені і відправив додому, пообіцявши зайнятися цією справою.

Дізнався я таке…

Стара пані в минулому теж закінчила той самий ліцей, що її донька і онука. Отримала бездоганне виховання, звідти ж вдало вийшла заміж за «начальника наркомпроса». Наприкінці шістдесятих віддала туди ж свою доньку, а через п’ять років, коли та вже майже закінчувала навчання, переглянувши свої погляди на життя, намагалася її звідти забрати.

– Але це було неможливо, – розповідала стара пані. – Вона, моя Мартуся, вже була іншою. Вона навіть не впізнала мене, коли я домоглася побачення з нею, підкупивши одну з виховательок. Я намагалася умовити доньку піти зі мною. Але вона лишилась непохитною. Сказала, що я і такі, як я, «підлягають ліквідації» або – «самоліквідації».

– Нічого ж собі! – не втримався від вигуку я. – За що?!

– За те, що… – трохи знітилася стара пані. – За те, що порушила всі закони, котрі існували в ліцеї.

– Що ж ви такого наробили?

Вона тяжко зітхнула і ледь чутно промовила:

– Мій чоловік, її батько, на той час помер, адже був набагато старший за мене. А я… Замість того, щоб зберігати йому вірність, закохалася і жила в цивільному шлюбі зі стрітом.

– З ким?

– Пробачте, – зніяковіла пані. – Вам буде неприємно це чути, але всіх, хто живе поза межами цього навчального закладу, в мій час називали «вуличними», а в часи навчання моєї доньки і до цієї пори – «стрітами». Від англійського слова «стріт» – вулиця. Усі вони вважалися і вважаються людьми низького ґатунку…

Слухаючи її, я поволі роззявляв рота, мов конаюча риба.

Про такі дива-дивні чув уперше.

Одне слово, відтоді пані втратила зв’язок з донькою.

Власне, такий зв’язок втрачали і всі інші батьки, що було природним для всіх ліцеїсток усіх часів. Але саме ця пані з певного часу почала розуміти, що це неправильно. Вона розшукала доньку після її вдалого одруження і почала спостерігати за її життям здалеку.

Бачила доньку вагітною. Бачила, як до будинку занесли мереживний згорток з немовлям. Але жодного разу не наважилась заговорити, наблизитись, пам’ятаючи про те, як донька запропонувала їй «самоліквідацію».

– Мартуся народила Тамілочку. І тут мені шалено поталанило! Донька з чоловіком мусили поїхати до Сирії – він був дипломатом. Але той клімат дівчинці категорично не підходив. І я… Я найнялася в родину своєї доньки… нянею. Так, так, не дивуйтеся. Мартуся, звісно, не впізнала мене. А дівчинка потягнулася до мене, мов до рідної (чи, можливо, вона відчула це своїм маленьким сердечком?). І серед багатьох претенденток я стала першою. Через три роки вони повернулися і, незважаючи на мої умовляння і сльози дитини, дали мені розрахунок. А згодом Тамілочку віддали до того ж ліцею. Я ледь не кинулася під колеса авто, на якому її відвозили. Всі ці довгі роки я чекала, доки дівчинка вийде з ліцею, мала надію поговорити з нею.

Вона вийшла з нього, як і всі інші – одруженою. Я бачила її здалеку лише кілька разів, адже родина жила у котеджі за високим парканом, а Тамілочка рідко виходила за його межі сама. А за місяць сталося те, про що я вам вже казала. І те, у що я не можу повірити і не повірю й на Страшному Суді!

Коли стара пані пішла, я почав рити Інтернет, намагаючись вишукати хоч якусь інформацію про ліцей, але не дізнався нічого суттєвого.

Як писали деякі гламурні джерела, яким я не йняв віри, цей заклад буцімто існував з давніх-давен, спочатку як «таємничий жіночий орден». І тепер, і зараз скорочено він називався ЛСД – «ліцей слухняних дружин». Його мета була благородною, особливо стосовно чоловіків: у ньому виховувались дівчатка для щасливого шлюбу.

Що тут поганого, думав я, особливо тепер, коли будь-яка юна кубіта п’є і матюкається на рівні з чоловіками.

Хіба погано мати слухняну дружину, котра, судячи з рекламного проспекту, вміє чудово готувати, знається на музиці, співах, танцях, не вживає алкоголю і несе своєму чоловіку щастя, наче смажене порося на таці?

Чому ж тоді і яким чином загинула онука моєї клієнтки?

Не донесла цю тацю?

Справа здалася мені цікавою…

Ось чому пропозиція Барса зіграти на вечірці в тому ЛСД викликала у мене «професійну» цікавість.

Ось чому, взявши напрокат лаковані мешти і заручившись брехливими рекомендаціями своїх впливових друзів, я погодився грати романтичні мелодії.

Незважаючи на те, що моє зап’ястя ще було забинтоване після бійки з Феліксом…

***

…Вечірка мала розпочатися після дев’ятої вечора, але шкільний автобус рожевого кольору під’їхав до порога філармонії о четвертій. Ми вже стояли зібрані – з інструментами, в чорних фраках, в ідеально начищених і однакових, мов у небіжчиків, лакованих мештах.

Водій, а точніше, водійка, носата жінка, зодягнута в чорну форму, попередила всіх, щоб ті, хто взяв із собою пляшки з водою чи пивом, домашні бутерброди, мобільні телефони або якісь інші предмети на зразок штопора, електронних книжок, диктофонів чи фотоапаратів, лишили їх на прохідній філармонії. Ми мусили мати із собою лише інструменти та хіба що носовички. Незадоволено бурмочучи, народ позалишав черговій свої бутерброди та телефони.

– Усім необхідним вас забезпечать! – сказала водійка і натисла на газ.

Ми виїхали за місто і ще хвилин зо тридцять мчали трасою, аж доки повернули на приватну бруківку, котра вела до мальовничих стін старовинного замку, що виднівся вдалині.

У відкриті вікна автобуса одразу дихнуло свіжістю, ніби хтось пирснув в них парфумами.

Буйна пшениця ходила довкола коліс ходуном, і здавалося, що ми пливемо в морі, хвилі якого весь час змінюють свій напрямок. Гарне було видовище.

– Це все – наші угіддя, – гордовито повідомила водійка. – У нас власне борошно, молоко, сир та соки. Все свіже. Вас пригостять.

Ми всі захоплено закивали головами.

Мій зачарований красою вечора зір був прикутий до величних мурів, що оточували башти замку. Здалеку вони виглядали досить переконливо, неприступно. Але, коли ми наблизились, я помітив, що це звичайна стилізація і що стіни, метрів по п’ятдесят завдовжки, котрі з двох боків охоплювали високу браму, було змантачено з залізобетонних блоків, розмальованих під бруківку. А далі цього щільного відрізка йдуть металеві ґрати, обплетені заростями дикого винограду.

Призупинивши автобус, водійка почекала, доки брама відчиниться.

Високі, обкуті металом двері поповзли врізнобіч, роззявляючи перед нами свою пащеку.