Текст книги "Ліцей слухняних дружин"

Автор книги: Ирэн Роздобудько

сообщить о нарушении

Текущая страница: 5 (всего у книги 15 страниц) [доступный отрывок для чтения: 6 страниц]

Ми, з цікавістю витягнувши шиї, споглядали мальовничий майданчик, засаджений квітами та втиканий скульптурами богинь і богів. Серед них я побачив і безруку Венеру і гмикнув на весь автобус, показуючи на неї. За мною загиготіли інші – Венера була одягнута в довгу мармурову сукню! В такому самому одязі постали перед нами знайомі зображення інших міфічних персонажів.

Амур у шортах, Паріс у будівельному комбінезоні, Афродіта в пальті.

Автобус загальмував перед величною будівлею, на порозі якої нас зустрічало керівництво цього цнотливого парадизу.

Я помітив, як майже на всіх вікнах закладу сколихнулися фіранки – певно, мешканки кімнат споглядали за нашим приїздом. Але на подвір’ї було ані душі, крім поважної Мадам у чорній сукні та трьох пань, очевидно, меншого рангу, що стояли за її спиною.

Василь Петрович, керівник оркестру, підійшов до неї, чемненько вклонився. Мадам відповіла зверхнім кивком, презирливо оглянула нас і показала рукою на двері.

Ми, схожі на пінгвінів у своїх фраках та білих манишках, чемно увійшли до прохолодного приміщення.

– Прошу до мого кабінету, – сказала Мадам і повела нас на другий поверх мармуровими сходами, вкритими зеленим килимом.

Ми йшли і пошепки піджартовували з побаченого.

Усе довкола дійсно виглядало досить кумедно, немов ми потрапили в декорації якогось кіно. Все було, як сказав Барс, «пА-бАгатаму»: картини в позолочених рамах, довгі коридори з рядами пронумерованих дубових дверей та написами «Танцзал», «Гаптувальня», «Музклас», «Кулінарна», «Кінооглядова», «Червоний куточок», «Галерейна».

– Побачити хоча б одну ціпу… – шепнув мені Барс.

– Мабуть, їх тут бережуть від стресу бачити таких лабухів, як ми… – посміхнувся я.

– Ага! Або вони вагітніють від одного лише погляду… – додав Барс.

– «Нові жінки нового тисячоліття!» – процитував я рекламний слоган, вичитаний в газеті.

– Певно, будемо лабати із зав’язаними очима! – пожартував Барс.

– Кочумай [1]1
  Мовчи (сленг музикантів).


[Закрыть]! – сказав я.

– Стеж за базаром, – попередив Барс, киваючи очима на Петровича, котрий терпіти не міг, коли ми, поважні працівники культури, говорили на музичному сленгу.

А Василь Петрович дріботів за поважною пані, мов заєць за морквою.

Хіба що не кланявся дорогою, і це було цілком зрозуміло – гроші обіцяно не слабі.

Нарешті Мадам завела нас до кімнати, яка, певно, була її кабінетом.

Попрямувала до розкішного широченного столу і всілася у високе крісло, на спинці якого красувався герб закладу: якийсь текст в обрамленні пшеничних колосків.

Ми, мов стадо баранів, збилися докупи і лишилися стояти перед нею на червоному килимі.

Мені здалося, що зараз до кімнати увійдуть такі самі дами в чорному з різками і відшмагають нас всіх по черзі, як школярів, що запізнилися на вечірню молитву.

– Отже, панове, – суворим голосом промовила Мадам, – ви знаходитесь в навчальному закладі з бездоганною репутацією! І тому попрошу залишити всі ваші гиготіння та коментарі при собі.

Мабуть, вона чула наші перемовини.

Ми зніяковіли.

А Мадам продовжувала, мов дрова рубала:

– Уведу вас до курсу справ. І прошу запам’ятати все, що не збираюся повторювати двічі. Отже, сьогодні ви гратимете на балу. Перша частина виступу – коли гості з’їжджатимуться, друга – коли танцюватимуть. У перерві вас погодують в альтанці. Після другої частини ви всі отримаєте оплату і вас відвезуть назад. Але перед тим я мушу поговорити з кожним окремо.

– Навіщо? – вирвалось у мене, і я миттєво отримав струмінь крижаного азоту з очей суворої Мадам.

– Щоб запобігти ексцесам! – сказала вона.

Я посміхнувся.

Цікаво, яких таких «ексцесів» вона чекала від дванадцяти лабухів зі скрипками та тромбонами?

Мадам, показуючи на мене, кивнула:

– Почнімо з вас. Решту прошу вийти.

Вмить двері відчинилися, в них впливли дві пані і плавними, але наполегливими рухами зігнали моїх товаришів з килима, показуючи на вихід.

– Там кімната очікування, – пояснила Мадам. – Я викликатиму вас поодинці.

– Ну ти, блін, попав… – прошепотів Барс. – В разі чого – кричи!

Я лишився стояти на килимі перед столом, що нагадував півстадіону.

Мадам прискіпливо оглядала мене, гортаючи анкету.

Я відчув, що почав огидно пітніти.

– Що у вас з рукою? – запитала вона.

– Собака вкусила, – сказав я.

– Вулична чи домашня?

«Стрітівська», хотів відповісти я, але вчасно схаменувся – не варто нариватися.

– Домашня, домашня, – улесливо сказав я. – Вальпургієвої породи за вісім тисяч доларів. За кожну лапу.

Очі Мадам гнівно зблиснули.

Вона поставила ще парочку безглуздих запитань щодо моєї освіти, сексуальної орієнтації та походження батьків.

– Навіщо вам все це? – якомога ніжнішим голосом запитав я. – Я не збираюсь залишатися тут довше, ніж вам потрібно.

– Сподіваюсь, – гмикнула вона. – Але в разі чого ми мусимо знати, де вас знайти.

– А в разі чого таке може статися? – Я вдав крайню ступінь глупства – і в очах, і в голосі.

Вона вдала, ніби не чує, поставила в моїй анкеті якусь «галочку» і кивком дозволила вийти.

– Операція пройшла успішно, – встиг шепнути я Барсу перед тим, як він у свою чергу переступив поріг того гестапо.

Стоячи в коридорі під наглядом двох пань, ми тихо перемовлялися про те, що варто б було дати нам хоча б попити.

Адже до початку так званого їхнього «балу» лишалося кілька годин.

– Чи можемо ми трохи прогулятися вашою гарною територією? – запитав в однієї з пань Василь Петрович. – Хлопці втомилися стояти. Треба налаштуватися на концерт…

– Ні, – майже в один голос сказали обидві. – Для вас приготовлена загальна кімната – там і відпочинете. Ходити нашою територією стороннім заборонено – ви можете збентежити ліцеїсток!

Отже, наступні три години ми провели в гадючнику, схожому на клітку очікування в провінційному аеропорту.

Я б не здивувався, якби зараз зі стелі на нас, мов на тарганів, полився дезінфекційний душ. Мабуть, ми потрапили в цей тригодинний «моральний карантин» задля того, аби з нас вийшли всі грішні думки.

Так воно і сталося.

Коли нарешті двері відчинилися і жінка в чорному покликала оркестр на вихід, ми вже нагадували зомбі, котрим хотілося одного: потрапити на концертний майданчик і віддатися музиці, наплювавши на все, що відбувається довкола.

Тому мої враження були досить мляві, мов уві сні.

Нас під конвоєм працівниць ліцею – жінок із суворими, непроникними обличчями, повели крізь запашні лабіринти гарно підстрижених газонів з безліччю квітів, повз дерева з бездоганно побіленими «ніжками», повз альтанки, басейни та патіо, оздоблені цнотливими мармуровими скульптурами. Ми йшли охайною, встеленою дрібним гравієм стежкою, мов якась біблійна юрма в очікуванні на благу звістку. І нарешті вийшли до «святая святих» – білої будівлі, схожої на мушлю.

Довкола «мушлі» панувала святкова атмосфера. На деревах горіли різнобарвні гірлянди, колони були оповиті живими квітами, сходи встелені червоними килимами. Нашу процесію зупинили біля альтанки і попросили почекати.

Всім нам кортіло швидше побачити ліцеїсток, про яких добряче вже нажартувалися в «гадючнику».

Але поки що побачили ось що.

Широка червона доріжка вела від лівої брами (яку я одразу не помітив, адже вона була замаскована живоплотом) до самого входу в бальну залу. З обох боків доріжки виструнчилися працівниці ліцею – виховательки, вчительки, наглядачки. Сама мадам Директорка з кількома жінками стояла на вході до зали, зустрічаючи гостей.

А гості, скажу вам, були ще ті!

Тобто ті, яких я бачив за склом лексусів та майбахів або в залах, де йшли презентації нових марок авто, чи по телевізору в «світських хроніках». А якщо коротше – просто бачив… як то кажуть, «в труні і білих капцях» і бажано десь подалі від себе.

Одне слово, публіка збиралася неабияка. Це було зрозуміло ще й з відблисків їхніх перснів і годинників та штучної білизни зубів, котрій міг позаздрити сам Джонні Депп.

Здебільшого то були люди молодого чи середнього віку.

У фраках і смокінгах, з хвилястими, мов у жінок, зачісками, з плавною розслабленою ходою трішки втомлених славою господарів життя. Багатьох супроводжували охоронці, котрі, ступивши за браму разом із своїми господарями, залишалися стояти обабіч червоної доріжки.

Спостерігаючи за цією вервечкою марнославства, ми тихо перешіптувалися.

– Хто вони такі?

– А хрін його знає…

– Якісь цабе…

– Золота молодь…

– Камеді-клаб в дії…

– Зрозуміло одне: їхні фраки не взяті напрокат… – посміхнувся я.

– Цить! – просичав Василь Петрович, показуючи очима на супроводжувачок, котрі прикривали нас від поважних молодиків своїми чорними спинами.

Нарешті смокінгово-фрачна вервечка урвалася – всі зайшли до будинку. Туди ж попрямували виховательки та обслуга, на вулиці лишилися тільки охоронці, котрі, певно, мали професійну здатність розчинятися у повітрі.

– Зараз ви пройдете до центру зали, на подіум, – сказала нам одна з жінок, – розташуєтесь і почнете грати за попередньо затвердженим репертуаром. Вас погодують у перерві.

Ми слухняно закивали головами і, мов у крематорій, шанобливою повільною ходою посунули досередини приміщення. І одразу ніби потрапили до кошика квіткарки – так там пахтіло різними смачними ароматами. Десятки зо два електричних канделябрів освічували просторе приміщення, а крізь круглі скляні отвори в даху проникало фіолетово-синє світло згасаючого неба.

Мармурові білі колони, величезні прозорі вазони з букетами, мозаїчні панно на стінах…

А посеред всієї цієї краси – живі троянди, що збилися в лякливі зграйки під стінами. Це і були ті «ліцеїстки».

Ми поїдали їх очима, хоча й намагалися дивитися в підлогу, як нас попереджала Мадам.

– Ось тобі і бізе, і тірамісу, і вершковий тортик! – посміхнувся Барс.

– Для повного кайфу не вистачає пива з таранькою, – зауважив я. – Те, що я можу берляти без проблем для шлунка!

– Бр-р, ти не естет, Ланце, – сказав Барс. – По-перше, не «берляти», а «їсти»! А по-друге, як на мене – це просто рай. Ми потрапили в чоловічий рай. Лови мить, дурню!

На нас знову цикнув Петрович. І я назло йому знову голосно вимовив сленгом: «Кода!», що означало: «Закінчуємо балачки!»

Ми піднялись на напівкруглий подіум для оркестру.

– Дуй свої саги, а я поки похарчуюсь цим небесним нектаром! – гигикнув Барс, очі якого перетворилися на шалених бджіл, що так і ширяли по тому жіночому квітнику.

Я дістав саксофон.

Граючи, міг цілком вільно, можна сказати, на законних засадах, прискіпливо оглянути все довкола.

Дівчата дійсно були не схожі на тих, кого я бачив у повсякденному житті. Взагалі давно не бачив таких вишуканих суконь, таких ніжно-пастельних кольорів, таких зачісок навіть на випускних вечорах у школах. Уявив, що потрапив на зйомки англійських серіалів за романами Шарлотти Бронте.

Здавалося, що зараз режисер крикне: «Всі вільні. Всім дякую!» – і це диво скінчиться тим, що панянки дістануть цигарки, розхапають каву в пластикових склянках і сядуть, високо задерши спідниці, з-під яких завидніються джинси і лосини.

Я грав «Little Flower» і відчував нудоту від повтору ситуації: ці панянки зомлівали від музики аж ніяк не менше, ніж будь-які інші дівчата на самому зашкарублому провінційному танцмайданчику. Тобто були цілком живими. І ніхто не кричав їм: «Стоп – знято!»

Але – от дивина! – я намагався вловити хоча б один прямий погляд. Але їхні очі були опущені долу. Тобто всі дівчата-янголята дивилися у підлогу, чи в стелю, чи на панно, чи ховали обличчя за віялами. Навіть подумав: а може, вони всі косоокі?! І видав таку імпровізацію, що у Василя Петровича, певно, струсонувся мозок.

Я згадав онуку тієї бабці, що приходила до мене. Як там її? Таміла?

Що я міг тут дізнатися про неї, в кого? Може, вони тут всі дійсно несповна розуму?

Поки я грав, чоловіча частина публіки поволі переміщалася ближче до дівчат. Вони стояли, як мені здалося, ні живі ні мертві, робили «кніксени», щось тихо відповідали, не підводячи очей. Під кінець мелодії майже всі вже розбилися на пари. І кожна парочка нагадувала застиглих цукрових молодят на весільному торті.

Потім вони почали танцювати під поглядами наглядачок – Мадам та ще двох десятків жінок у чорному.

Потім Мадам підійшла до нас і сказала, що ми всі можемо вийти в сад до альтанки і поїсти. Тобто настала перерва, час вільного спілкування.

Яке щастя вийти на свіже повітря!

Тут був живий, а не парфумовий аромат фруктових дерев і нічних квітів. І – жодного спостерігача.

Ми вивалилися з тієї квіткової корзини галасливою зграєю.

– Капець! – зітхнув Барс. – Нам такі баби не світять…

– А що в них хорошого? – запитав я.

– Ти тільки уяви, – гарячково заговорив Барс. – Поперше, красуні, по-друге, мовчазні, по-третє, ти бачив, як вони дивляться на чоловіків?..

– Як? – запитав контрабасист Ян.

– Як на богів!!! На тебе хтось так дивився?!

– Певно, вони молитимуться і на їхні шкарпетки, – додав альт Павло.

Всі загиготіли, порозстібували ґудзики, розпустили «метелики» і оточили круглий стіл в альтанці, на якому стояли тарелі з бутербродами.

– А як на мене, то це все просто чудово! – сказав Василь Петрович. – Що може бути краще за добре виховану жінку? Це вам не барбацуци з Окружної! І не унісекс з «Макдональдсу»! Таких можна все життя на руках носити!

Я згадав свою недавню відвідувачку і знизав плечима. Певно, її онуку теж хтось носив на руках…

Я дожував канапку і тихо відійшов у бік саду, дуже захотілося тиші.

Закурив, висвітлюючи вогником темно-зелене листя старої яблуні. І тут на мене вилетів той божевільний кролик!

Тобто дівчисько в джинсах із перестрашеними очима.

Звідки вона взялася?

Зрозуміло, що не з зали, адже її одяг був звичайним, буденним. І навіть трохи забрудненим іржею, ніби вона лазила по горищу.

Дівчисько заклякло переді мною, мов паралізоване.

А потім промовило, ковтаючи повітря ротом: «У нас не палять…»

Ага, зрозуміло, вона теж була «з цих». Тільки, певно, танцювати із тим барахлом у фраках ще не надійшла черга!

Не знаю чому, але я розлютився. Сказав якусь брутальність, від чого вона – оце була повна несподіванка! – хитнулась і почала повільно осідати на землю. Ледь встиг підхопити.

В якусь мить здалося, що тримаю в руках помираючого лебедя. Вона була легкою, мов пір’їнка, і вся тремтіла.

Довелося зробити їй «штучне дихання» методом «рот в рот». Ну, так, простіше кажучи, не міг втриматися, аби не поцілувати. Мало б хто втримався від такого, маючи в руках це янголятко. А потім і зовсім знахабнів, сказав, що чекатиму на неї щовечора під парканом з лівого боку від цегляної стіни – там якраз була невеличка незаґратована дірка в живоплоті.

Відпустив її, і вона, мов п’яна, побрела кудись в глиб саду.

Отака пригода!

Коли повернувся до альтанки, народ ще обговорював переваги цих «слухняних дружин» у порівнянні зі своїми. Барс навіть не на жарт почав з’ясовувати, як потрапити сюди у вигляді кандидата в наречені.

Нашу розмову перервала наглядачка, котра повідомила, що бал продовжується і ми мусимо повернутися до зали.

Решта вечірки пройшла для мене, мов у тумані. Думав, що роблю експеримент над тим дівчиськом, а вийшло набагато гірше: з кожною миттю, що спливала після моєї несподіваної пригоди в саду, я все більше відчував на губах той поцілунок. А в руках – тремтіння вмираючої пташки.

А ще мені дуже сподобалось, що на ній були джинси, а не претензійна бальна сукня. І іржаві плями на них, ніби вона щойно злізла з даху чи вийшла з майстерні.

Що вона робила сама в саду? Хто вона така? Як її звати?

Я думав про це упродовж наступного дня.

Навіщось купив (на гонорар від тієї вечірки) біле штучне хутро (так низько я впав у своїх очах!) і постелив його на підлогу в своєму лігві. Потім (на ті ж дурні гроші) замінив гуму в своєму «харлеї», чого не міг зробити вже кілька місяців. І, благаючи себе їхати до пабу дивитись матч (якраз тоді наші грали зі шведами!), помчав туди, звідки нас учора виперла Мадам із підпискою про «нерозголошення» і погрозами «санкцій» в разі порушення нашої угоди.

Так, я мчав до ЛСД. До живоплоту з лівого боку від брами, де була крихітна лазівка.

Зовсім крихітна, куди я ледь міг просунути свою руку…

Звісно, там я і зустрів ранок. І наступний теж. І десять таких самих ранків, що проминули від першого.

Отака хєрня, кошенята!

Розділ третій. Не-щоденник

…Останнім часом я почала думати про смерть.

Навіть тоді, коли ми з малечею весело горланимо пісні біля вогнища. Навіть тоді, коли обираю парфуми чи лежу в шезлонгу під деревом в обідній час із зачитаною до дірок книжкою «Катрусина любов».

Роблю вигляд, що читаю (книжку я знала напам’ять!), і думаю, думаю про… смерть.

Смерть має обличчя Тур.

Таке, яким ми бачили його востаннє на порозі ліцею: щасливе, натхненне, схвильоване.

Але як поєднати його зі смертю, з небуттям? В які день і годину воно, це обличчя, завмерло? Що передувало цьому?

Який випадок?

Уявляю, як вранці Тур ще посміхалась, пила каву, розчісувала волосся, обирала парфуми, взувала туфлі під колір сукні – звичайні, повсякденні справи. Чи знала вона тоді, що увечері лежатиме нерухома? Чи знатиму про це колись я сама?..

А чи знаю зараз, чим для мене скінчиться цей день? Чи встигну пізнати все те, що мені належить пізнати? Чи достатньо в мені всього того, що дає Бог, чи Він призначив мене лише бути уважною читачкою «Катрусиної любові» і більше нічого?!

Це були заборонені думки.

Ми готувалися до життя вічного. І вічного щастя. А інші?

Скажімо, ті, хто мене народив? Ті, хто народив Тур. І Ліл. І Іту з Мією.

Раптом спало на думку, що я не пам’ятаю жодного обличчя, котре спливало наді мною у дитинстві. Навіть якщо хтось із моїх рідних живий, то я все одно не впізнаю тих облич.

Невже це справедливо? Нас вчать, що – так, справедливо, вчать відтинати зайве. Адже… Адже вони мене теж відсікли. І я тепер взагалі сама-саменька в цьому світі. Мені немає на кого сподіватися, крім того, хто наступного року завітає на мій перший бал і обере мене.

Звісно, я служитиму ЙОМУ з усією завзятістю, адже мені буде до кого приліпитися, кому служити за всіма правилами нашого виховання.

Чи не так само служила Тур? Мертва Тур. Де вона зараз?

Що сталося з її тілом? У якій сукні вона лежить, у якій позі? Хто згадує її в цю мить? Можливо, ніхто, крім мене?

А чому я думаю про це?

Навіщо мені ці думки?

Мені незатишно з ними.

Я хочу позбутися їх.

Я хочу бути такою, якою була до того балу, коли почула той клятий саксофон!

…Як важко палити щоденник!

Дуже важко. По-перше, тому, що він довго не хотів розпалюватись в ледь жевріючому вогнищі, що лишилося після вечірніх співів на галявині – обкладинка і сам папір виявилися надто цупкими. По-друге, важко було зробити це непомітно для інших. Довелося дочекатися, поки всі розійдуться, і зробити вигляд, ніби лишилася прибирати галявину після того, як старші під наглядом Виховательки повели малечу до спалень.

По-третє, я знала, що все одно доведеться взяти новий, такий самий, зошит і розпочати записи знову – а це сторінок сто, не менше! Адже треба ж його здати пані Директорці в найкращому вигляді. А ці сто сторінок доведеться вигадати.

Тобто – збрехати в кожнім слові. А нас не вчили брехати! Але якщо я здам щоденник у такому вигляді, який він має зараз, на мене чекають ганьба і сором. Всі дізнаються, що я – найперша брехуха. Всі дізнаються про вчинок Ліл, про щоденник Тур, про… про саксофон і те, що ми підглядали за балами на даху будинку. І тоді я помру. Стану нерухома, як Тур.

Ось воно! Я таки дійшла слушної думки, що Тур вчинила щось подібне, щось таке, після чого не можна жити.

Точно!

Адже мені самій часом хочеться кинутися вниз головою з найбільшої вежі ЛСД. От до чого я докотилась.

Здається, це помітили не тільки дівчата з десятого секстету, але й Вихователька, котра влітку лишилася сама на два поверхи і постійно скаржилася на втому. Ми, старші, допомагали їй, як могли, і теж страшенно втомлювалися, пильнуючи за малечею.

Але що означає ця втома у порівнянні з тим, як напружувалися мої бідні мізки, навантажені різними запитаннями.

Перед тим, як спалити щоденник, я вночі перечитала його при світлі місяця, аби ще раз відчути всю глибину свого падіння. Наступного вечора спалила його. Навіть попіл згребла і зарила в садку. А коли палила, чорний струмок гіркого диму підступно заповз в моє серце і надіслав мені два рішення, від яких я стала ще гіршою, ще страшнішою у порівнянні з рештою.

Перше: ті сто чи більше сторінок я… перепишу з книжки «Катрусина любов», трохи змінюючи слова і речення!

Друге. Про це я боюся навіть думати.

Тому це друге рішення просто пахне згарищем, як у пеклі.

Коли я наважусь виконати його, це буде моїм останнім днем, після якого я стрибну з вежі.

– Що з тобою, Пат? – запитала мене Вихователька, затискаючи моє обличчя в своїх сильних, мов лещата, долонях – так, щоб я не могла відвернутися, а дивилася їй прямесенько в очі.

– Шлунок… – пискнула я, адже сильно розгубилася.

– Шлунок? – повторила Вихователька. – Я так і думала. Це через немиті фрукти. І вона оголосила беззаперечним голосом:

– Карантин. Негайно до лазарету!

Лежати в лазареті, коли там нікого немає, жодної нормальної живої душі, коли світить сонце і всі купаються в басейні чи засмагають у шезлонгах – це була така незбагненна кара, що, навіть помираючи, дітлахи не зізнавалися б у своїх хворобах. Особливо влітку.

Лазарет – окрема будівля. Він – мов в’язниця. Нині він стояв порожній – така собі кахельна клітка з кількома рядами бездоганно застелених залізних ліжок.

Під наглядом Виховательки та співчутливими поглядами колежанок я взяла з дортуару лише необхідне – зубну щітку, нічну сорочку і халат. Потім старанно вимилась в душі і понуро пішла за Вихователькою, що дзеленчала ключами попереду.

Удень вона змусила мене випити літрів зо п’ять якоїсь лікувальної рідини, заборонила їсти до наступного вечора і, вклавши мене в ліжко, перевірила заґратовані вікна – на одному була зовсім іржава клямка – і пішла, замкнувши мене на ключ.

Я попросила дати мені побільше снодійного, щоб краще спати. Не могла ж зізнатися в іншому: «щоб не думати»! Але Вихователька сказала, що навіть ці душевні ліки можуть викликати недобру реакцію, і відмовила.

Увесь вечір я чула, як біля вогнища – десь далеко, всередині замкового саду, лунають співи і сміх.

 
Злетіть до неба, вогнища багаття!
Щоб темні зорі засвітились радо!
Ми сестри благочинності й завзяття!
Ми діти злагоди, добра і ладу…
 

Шкода, що я не могла взяти з собою нового зошита, щоб розпочати переписувати в щоденник про Катрусину любов.

Марнувала час, споглядаючи, як тьмяніє небо, як на ньому продзьобуються зірки – самотні на самотньому чорному полотні, ніби якийсь маляр безтямно бризкає на чорне полотно жовтою фарбою.

Я боялася заснути. Я була зовсім сама, мов котрась із цих зірок.

Підійшла до іржавих ґрат і навіщось смикнула за клямку.

Вона відвалилася. Я штовхнула раму – вікно трохи прочинилося, і в палату увірвався запах нічних фіалок.

Аж в голові запаморочилось.

Я виглянула в ніч. У бік лівого живоплоту. Подумала, що Тур ніколи вже не почує, як гарно пахнуть фіалки…

Я одягла халат. І вилізла на підвіконня.

Поранила ногу. І палець на правиці.

Подумала скоромовкою – «щояроблющояроблющоя…» – і зістрибнула вниз.

Замок був оповитий темрявою, сад дихав, мов великий кошлатий звір, трава була волога від роси. Я побрела в ній, не розбираючи дороги – поклалася на ту частку мозку, в якому оселилося божевілля.

Якби воно довело мене до дортуару, я б не сперечалася.

Але ноги понесли мене до лівого живоплоту – туди, де була та діра, про яку сказав Саксофон.

Діра була вузькою. Я обірвала з неї виноградні «вусики» і визирнула назовні. Мабуть, так зі свого раю виглядали колись Адам з Євою, ще не знаючи, що вороття не буде.

А я це знала напевне.

Як знала і те, що потім, коли достатньо обпалю свій цікавий ніс незнайомим повітрям, піднімусь на найвищу башту і…

– Давай руку! – почула я голос по той бік живоплоту.

Мені треба було бігти назад. Але я не побігла. І руку не дала.

Вилізла сама, жахаючись тому вигляду, який мала: в халаті, в лікарняних капцях.

Людожер сидів на траві. Поруч стояв його залізний кінь – велетенський мотоцикл, якого я злякалася більше від нього самого.

– Довго ж довелося чекати… – сказав людожер.

Я присіла поруч і втупилася в землю, охоплена тремтінням. Зуби мої цокотіли, щелепи звело, слова зникли.

Він зробив якийсь рух і на мої плечі лягла важка шкіряна куртка.

– Ти тремтиш, – сказав він. – Не бійся, я тебе не з’їм і не зґвалтую. Як тебе звати?

– П…а…т – ледь вимовила я.

– Що?

– Пат…

– Ти жартуєш? Пат? Ти сказала – Пат?

Я кивнула, кутаючись в шкіру.

– Ну, нехай буде Пат, – посміхнувся він. – У мене теж ім’ячко ще те… Але друзі звуть мене Ланц. Так коротше.

Отже, ти – Пат, я – Ланц.

Він промовив це тричі, показуючи пальцем на мене, потім на себе: «Ти – Пат, я – Ланц!» – і розсміявся:

– Так Робінзон Крузо знайомився з П’ятницею!

Робінзона Крузо я знала, ця книжка була в нашій бібліотеці в повному обсязі, без жодного вилучення, адже в ній йшлося про боротьбу за життя.

– Ну, що будемо робити, Пат? – запитав він.

Я сиділа, наче бовван. Звідки мені знати, що він збирається робити?

– Покатаємось? – знову поставив він запитання, показуючи очима на свою двоколісну машину.

Це був не «мерседес», не кабріолет, не золотий візок у формі лебедя.

На мені не було весільної сукні і вінка з флердоранжу. Тобто всього того, з чим виїжджають дівчата за межі цієї брами.

– Мовчання – знак згоди! – сказав він і підвівся.

Мовчання? Почувши одне з магічних слів Статуту, я трохи заспокоїлась.

– Доведеться пройтися до дороги, – сказав він. – Мотор хоч і з глушником, а все одно реве, мов звір.

Я не знала, що він мав на увазі, але теж підвелася, притримуючи на плечах його важку куртку. Він взяв свого звіра за ріжки і тихо покотив по високій траві, кивнувши: йди за мною. І я пішла по слідах, що залишали колеса, пригинаючи траву. Ішла, мов по воді, дивлячись лише собі під ноги.

Згодом ми вийшли на дорогу і він зупинився.

– Тепер – сідай, – сказав він.

Я заклякла.

Нас вчили сідати лише в авто: спочатку тобі відчиняють дверцята, потім ти сідаєш, чемно звівши обидві ніжки, потім одночасно перекидаєш їх за поріжок авто…

А що робити зараз?

Помітивши мою розгубленість, він засміявся, підійшов, зняв з мене куртку, а потім знову одяг її на мене, всовуючи мої занімілі руки в рукави. Застебнув куртку на блискавку.

Звідкись вийняв великий шолом, одяг мені його на голову, застебнув і опустив на обличчя зсувне скло. Я стояла мертва. Як Тур…

Він ще раз засміявся і… піднявши мене під пахви, мов малу дитину, опустив на сидіння. Мої ноги розсунулись, мов у ганчір’яної ляльки.

Щояроблющояроблющояроблющоя…

…Ніколи не думала, що світ такий великий.

По ньому можна їхати і півгодини, і цілу годину, а він все не скінчиться! Можливо, не скінчиться і за добу, і за дві, і навіть за три!

А вдалині сяятимуть невідомі вогні. Або зблисне золотими апельсиновими шкірками море – таке, про яке пишуть у книжках – безкрає, неосяжне, як і небо, пришите до горизонту такою ж золотою блискавкою. Потягни за Місяць – і блискавка розійдеться, відкриваючи нову стихію. Можливо, такий самий неосяжний ліс. Чи пасмо високих гір. Чи вогні великого міста.

Не знаю, скільки в моїх вухах ревів цей металевий звір, але, коли він замовк, ноги мої вже не були ватяними – вони задубіли. І він знову так само підняв мене під пахви і опустив на землю. І я… сіла прямо на асфальт! Він засміявся і знову підняв мене, утримуючи і притискаючи до себе, доки я змогла керувати своїми кінцівками.

Я розгледілась. І одразу в мої вуха влилася дика какофонія звуків, а очі засліпили безліч різнобарвних вогнів. Таке бувало зі мною хіба що в мареннях перед сном, коли нам під язик Чергова Вихователька клала снодійне.

Він ногою висмикнув з-під черева свого звіра металеву ніжку, поставив його край дороги і повернувся до мене:

– Зараз підемо поїмо. Познайомимось ближче, наскільки це буде можливо при твоєму затятому мовчанні. І вранці доправлю тебе до твоєї в’язниці в кращому вигляді, не хвилюйся!

Я йшла за ним, мов собака на повідку. Він же був ЧОЛОВІК! Хоч і стріт…

– У тебе гарний прикид, – сказав він, прискіпливо оглядаючи мене в неоновому світлі вулиці, – але в такому до ресторану не пустять. Тому підемо в паб – там простіше.

Не заперечуєш?

Як я могла заперечувати? Я була вже зганьблена по самісінькі вуха!

Чула, як повз нас проходять люди – по одному, по двоє, зграйками. Від них пахне незнайомими запахами, вони сміються, про щось говорять на своєму стрітівському жаргоні, кидають недопалки прямо під ноги, чула уривки різної музики, що линула звідусіль. Все те шкварчало у мене в голові, мов олія на сковорідці. В якусь мить я просто припинила сприймати цю дійсність, закортіло повернутися в тишу нашого саду, в запах фіалок, у зрозумілість слів і законів, по яких так легко і затишно жити. Тут всього було занадто.

По щоці потекла сльоза…

Він помітив її, дістав носовичок, витер мої палаючі щоки.

– Ну, не бійся… Я тебе не з’їм, – розгублено промовив він. – Я поверну тебе назад, колібрі. Обіцяю.

Він обійняв мене за плечі і обережно повів вниз по сходах – кудись, де мене знову охопили звуки і запахи пекла.

Але цього разу вони були однорідні. І музика грала одна – саксофон. Тільки гірше. Набагато гірше, ніж тоді грав він…

…Чипси – це така штука… з засушеної картоплі.

Кожний чипс нагадує тоненьку пелюстку, схожу на пелюстку жовтої троянди.

Спочатку я думала, що ці пелюстки на смак солодкі. А виявилось, вони солоні, хрусткі й нібито погано впливають на роботу підшлункової залози. Від них не хочеться ані спати, ані літати…

Зазвичай їх запивають напоєм, який зветься «пепсі-…» або «кока-кола». Тоді спрага не так мучить після вживання цих солоних пелюсток.

Чипсами важко наїстися. У кольоровому пакетику їх усього грамів двісті. А здається, що півкіло. Адже вони тоненькі, пухкі і утворюють ілюзію великої кількості.

Ще їх можна запивати іншою рідиною – кажуть, що це навіть найкраще. Вона насиченого медового кольору. Коли її наливають у склянки, вона гарно піниться, як море в бурхливу погоду. Якщо лити, далеко відсторонивши від склянки пляшку – піни утворюється більше, майже на всю склянку. Це так захопливо! Я ще ніколи не бачила моря – лише на картинках і в кіно, тому ця піна страшенно вабить. Вона трохи терпка, більш нагадує смак ліків. І це дивує, адже мені завжди здавалося, що море має приторний присмак, схожий на присмак крюшону з малини чи горобини.

Сама ж рідина – рідкісна гидота. Вона гірка, гірка, гірка! До того ж отруйна.

Один ковток – і вона ширяє в голову безліччю розпечених голок. І ти вже не можеш думати. Тільки блимаєш очима. А потім хочеться заснути. Але не тим солодким сноммаренням, до якого звикла.