Текст книги "Ліцей слухняних дружин"

Автор книги: Ирэн Роздобудько

сообщить о нарушении

Текущая страница: 6 (всего у книги 15 страниц) [доступный отрывок для чтения: 6 страниц]

Скільки ж тут незрозумілого!

Скажімо, той кишеньковий телефончик, про який нам розповідали на загальних заняттях і який на весілля має подарувати наречений, тут є чи не у кожної дитини. І це теж дивує. Він потрібен, аби чоловік щомиті знав, де знаходиться його дружина. Навіщо він дітям?..

А навіщо у вітринах та в закладах харчування скрізь висять телевізори, по яких крутять непристойні танці?!

А як можна дівчині сісти на мотоцикл, не розсуваючи при цьому ноги?!!

Боже мій милий…

…Він про щось розпитував, намагаючись перекричати музику та інші розмови, що точилися довкола нашого столика, засипаного бридким попелом. Я не знала, як поводитись.

Тут не було тієї сервіровки з багатьма приборами, яку ми вивчали в ліцеї, аби не переплутати рибну виделку з м’ясною, а фужер для білого вина з коньячною чарочкою. Не було накрохмалених серветок в срібній оправі і кришталевої вази для миття рук. Не було навіть обумовленої відстані між співрозмовниками, всі – і компанії, і зовсім незнайомі між собою люди – сиділи однаково близько одне від одного і шалено кричали, не слухаючи інших.

У жінок був поганий макіяж і погані парфуми. І взуття. І одяг. Повний несмак. Все на них блищало. Зі скронь чоловіків стікали струмки поту, капали в келихи…

Крізь увесь цей ґвалт він питав мене про якусь Тамілу, котра нібито вчилася в нашому закладі. Я сказала, що знаю лише Там з шостого класу і Міл – з восьмого. Він сказав, що таких дурних імен ще не чув.

Від хвилювання мені довелося зробити кілька ковтків гидотного напою і миттєво побігти до туалету. У туалеті не було ані рушників, ані автомата для зрошування обличчя парфумами!

Проте стояв такий галас і дим, що я затулила вуха і ніс руками.

Але все одно чула уривки фраз, які промовляли напівоголені фурії: – …я кажу цьому козлу, мовляв, не зараз, так він як засандалив! Я його – ногою. Тепер, бач, який синець! У тебе є тоналка?

– Поклади на нього! Я давно тобі казала!

– А з чим лишусь? Тобі добре казати. У тебе і хаєр, і прикид, як у цирли. А мені обирати не доводиться. Ожениться – відіграюсь!

– Баби, кому колесо? Останнє лишилось!

– Тихо! Мусора під дверима!

– Скільки просиш?

– Двадцять.

– Фуфло. За двадцять – фуфло, це точно…

– Але після нього не так кумарить…

– Дай вогню…

– Вчора один поц їхав за мною від самого клубу. На черокі.

– Я б за черокі душу віддала!

– Еге. Я теж так думала. А виявилося, він наймає тьолок для ссучених. Хєрня…

– Як я виглядаю?

– Кльово – капець!

– Дай помаду…

– Давай я сама тебе підмалюю, а то пика попливла зовсім…

…Коли я вийшла звідти, тримаючись за стіни, він вже чекав на мене під дверима з сумним і схвильованим виразом обличчя.

– Вибач, колібрі, – сказав він. – Я добряче помилився. Не треба було вести тебе сюди. Тільки не помирай…

На вулиці він знову всадовив мене, вже зовсім безтямну, на мотоцикл і ми помчали у зворотному напрямку, вже знайомим шосе, потім – полем, потім – лугом, лісом, рівниною, стежкою. І нарешті він заглушив ревіння свого звіра, кинув його напризволяще.

Ми знову пішли навпростець до живоплоту по височенній траві, вже зовсім мокрій від нічної чи, краще сказати, вже вранішньої роси.

Небо ще було темним.

Але зірки блідли на очах, а чорнота під ними розповзалася, мов марля, пропускаючи крізь себе ледь помітні рожеві промінці. Він ішов першим, підгинаючи переді мною траву і мовчав. Ми зупинилися біля лівого живоплоту.

– Ну, ось ти і вдома, колібрі… – сказав він. – Іди, рятуй свою душу…

Я похитала головою і вперше змогла вимовити щось на кшталт зв’язного речення.

– Це вже неможливо, – сказала я.

Він здивувався, ніби до нього заговорили мури.

– Отакої! – сказав він. – Пару годин в місті і один ковток пива – такий великий гріх для тебе?! Чудасія… І що тепер ти збираєшся робити?

Я знизала плечима.

– Певно, вмру, як Тур…

– Хто такий тур? – запитав він.

– Тур, – поправила я. – Дівчина, що померла. Вона вчилася з нами класом вище. – І вона померла, ковтнувши пива в пабі? – посміхнувся він.

– Ні. Вона сама себе вбила. Через гріх. Але який – я не знаю. Може, і через те… пиво…

Він розвернув мене до себе, тримаючи за плечі.

– Послухай, – сказав він, заглядаючи в мої очі аж до самого мозку. – Не кажи дурниць. Я зробив помилку – визнаю. Наступного разу все буде інакше. Обіцяю. А ти пообіцяй, що прийдеш знову. Завтра. Інакше мені доведеться зустріти тут старість і померти під цим виноградом. Оце і буде твоїм найбільшим гріхом.

Я не знала, жартує він чи каже серйозно. Боялася одного: раптом він зробить зі мною те, що минулого разу. Але він не зробив до мене ані кроку.

Я швидко пірнула в живопліт. І одразу опинилась в ароматі лип і нічних петуній. Вони вже хилили голівки долу.

Я обережно ступала між ними, боячись залишити сліди.

Біля стіни лазарету зупинилася, дослухалась.

Десь далеко забурчав його звір. Досить тихо. А потім ще тихіше. Потім настала тиша. І я почула перший цвірінь першої пташки. Влізла у вікно й опустилася на підлогу.

Понюхала волосся – воно пахло гірким димом, руки були брудні, коліна збиті.

Я здерла з себе халат і підставила голову під рукомийник…

Коли вранці почулося борсання ключа в замковій шпарині, я лежала, ховаючи під ковдрою свої подряпини, і була зовсім слаба, ніби дійсно захворіла всіма відомими в світі хворобами.

Вихователька увійшла з тацею, на якій стояв великий кухоль із чаєм та кілька сухарів, – чудовий сніданок для хворих на шлунок.

Вона зміряла мені температуру, похитала головою і сказала, що доведеться надіслати для мене котрусь із дівчат, адже лежати мені тут самій небезпечно – вигляд у мене не найкращий.

– Кого тобі надіслати для догляду, Пат? – запитала вона лагідно.

Я знизала плечима і сказала, що нехай це буде Ліл.

– А що тобі принести? – знову милостиво запитала вона. Мабуть, у мене дійсно був жахливий вигляд, що налаштовував на співчуття.

Я попросила книжку, зошит і ручку.

Вихователька кивнула і вийшла.

Бідолашна Ліл, подумала я, гарну ж послугу я їй зробила – сидітиме в палаті коло мене замість того, щоб засмагати біля басейну.

Але мовчунка Ліл принаймні не буде заважати своїми розмовами. І я зможу як слід помолитися.

Певно, тепер це стане моїм головним заняттям.

Розділ четвертий. Ланц

З якогось часу я раптом перестав любити людей.

Вирізняв у юрмі лише натхненні обличчя і плював у люстерка, на яких було відображення лише того, що вони бачать у певну мить.

У мене навіть з’явилася така гра, розвага від нудьги: де б я був, вдивлявся в обличчя людей, що оточували мене і намагався вгадати, хто з них мислить самостійно, а хто лише відображає дійсність, мов пласке кругле люстерко.

Гра виявилася напрочуд цікавою! І досить сумною стосовно людства, відсотків сімдесят з якого жили лише єдиною миттю. Влітку – спека, і тому треба скаржитися на задуху і говорити про кондиціонери, взимку холодно – і на обличчях місяців на три застигає підморожений вираз.

По цих обличчях, мов по воді, пропливали написи на вивісках магазинів, неонові реклами вечірніх вулиць, панорами міста з висоти музейного пагорба, асфальтові дороги, крони дерев і собаки, що піднімали лапки під їхніми стовбурами, інші обличчя, котрі на якусь мить ставали їхніми ж, як на картонній декорації для кумедного фото з вирізаним порожнім колом, в яке ти мусиш всунути свою пику.

Розворушити цей парад одноманітної безтямності могла лише трагедія, велике індивідуальне потрясіння – і те лише на якийсь день-два.

Або, як це бувало з дівчатами і жінками, закоханість.

Досить часто цю закоханість, особливо на початку стосунків, я сприймав за натхнення. Тобто за непереможну, беззаперечну індивідуальність. Певно, в такий час зсередини назовні виходила якась генетична здатність трансформувати світ і час, а не піддаватися його впливу і змінам картинок в ілюмінаторі.

Але такий стан тривав недовго! А потім всі ті стосунки ставали для мене пласкими, ніби я говорив сам із собою.

Так само я сприймав і книжки: були серед них люстерка, що відображали якісь пики і ситуації – часом досить цікаво, зі знанням усіх механізмів впливу на середньостатистичного громадянина. Але траплялися серед книжок і… «гіпогейські печери», що мають безліч поверхів над собою і ще більше – під. Таку книжку я міг перечитувати безкінечно і щоразу знаходив в ній щось новеньке і свіже.

А після вчорашнього вечора у мене лишилося відчуття, що я стою на порозі такої печери.

Адже вперше не знав, як поводитись з уламком того НЛО, що випірнуло до мене з дірки в паркані з живоплоту. Те НЛО мало не менш дивне і таке саме коротке ім’я – Пат.

Як засвідчив цей вечір, мій накатаний сценарій не спрацював.

Я повернувся додому під ранок і вирішив, що є в світі речі, які мені недоступні і навіть неприйнятні. Кожен мусить знати своє місце.

А моє ніколи не може бути поруч з цією так званою Пат…

За пару годин безтямного сну, сповненого броунівського руху, мене розбудив телефонний дзвінок.

Це був Барс.

– Слухай, старий, Петрович сказав, що готовий пробачити тобі бійку і прийняти назад до оркестру на офіційних засадах, – без жодних привітань повідомив він.

Якби це пролунало на два дні раніше, я б, певно, зрадів.

Але не зараз, коли я вже був поглинутий іншим. У тому числі й так званим розслідуванням.

Я промимрив щось незрозуміле. Але Барс наполегливо сказав, що чекатиме на мене за годину «на нашому місці» – тобто в тому клятому пабі, в якому я втратив всяку надію вдихнути в колібрі хоч ковток свого затьмареного музикою і штовханиною життя.

Знову йти туди видалось мені нестерпним. Я сказав, що нізащо не піду, що маю купу справ і… почав збиратися на те саме місце, мов злочинець, якого тягне на місце скоєння злочину.

Уранці паб здавався сірим і вбогим. У ньому ще пахло пивними випарами і спітнілими футболками затятих танцюристів.

Барс уже сидів за стійкою і про щось перемовлявся з барменом Пашею. Побачивши мене, обидва увірвали тиху розмову і з цікавістю зиркнули на мене. Я машинально поглянув, чи не брудна у мене сорочка, чи не какнув на неї голуб або щось подібне.

– Паша каже, що ти тут був учора з новою тьолкою – в халаті й білих шкарпетках…

Паша завбачливо відійшов і зробив вигляд, що полірує склянки.

Я нічого не відповів.

Після тієї вечірки в дівчачому ліцеї ми бачились вперше, і я шкірою відчував, що Барсу кортить погомоніти саме на цю тему. Було цікаво, з чого він почне. З яких далеких далечин. Але, ковтнувши пива, він не став копирсатися у звивинах свого мозку, а сказав прямо і просто:

– Слухай, Ланце, а як ти гадаєш, що потрібно, аби потрапити на таку вечірку?

– Ти ж там вже був! І у тебе ж все для цього є, – посміхнувся я. – Скажімо, твій тромбон…

– Я не про тромбон! – не на жарт розсердився Барс. – Я маю на увазі – потрапити, щоб… щоби придбати собі таку кралечку. Чесно! Я ж можу й одружитися!

Я відверто зареготав.

– Ти збожеволів, старий? Краще купи собі гумову ляльку – ефект буде той самий. Якщо не кращий.

Але Барс не був налаштований на грубі жарти. Він схилив голову і заговорив, розглядаючи своє відображення в полірованому столі, ніби говорив сам із собою:

– Я увесь час про це думаю, Ланце. Може, і збожеволів.

Уяви собі, у мене ніколи не було таких дівчат! Вони – ніби з книжки. Ти бачив, як вони дивляться? Як рухаються? Які у них руки? А одяг? А туфельки – такі маленькі, що з них хочеться випити…

– Ти серйозно?

Я принишк, чудово розуміючи, про що він каже, і вдаючи, що шалено здивований такою відвертістю.

– Більш ніж… – сумно зізнався він.

– Старий, – сказав я. – Це просто самотність. Вона грає з тобою в свої небезпечні ігри. Не піддавайся, інакше поповниш ряди обивателів. Ті панянки – мов сухі метелики за склом.

– Звідки ти знаєш? – набичився він.

Я знизав плечима.

– Я так думаю.

– А я думаю, що вони і є справжніми! За ці дні я багато чого дізнався про цей заклад!

– І що саме? – якомога спокійніше запитав я.

– Що вони – щось на зразок гейш! Тільки призначені лише для когось одного – раз і на все життя. Вірні і віддані. Це як… як… – він не міг дібрати слів і нарешті знайшов влучне, на його погляд, порівняння: – Як… ретривери.

– Хто-хто?

– Ретривери!

– А що це?

– Така спеціально виведена порода собак. Поводирі для незрячих!

Я не знав, чи вмазати йому по пиці, чи засміятися, чи просто погладити по голові, як ненормального.

Вирішив розсміятися.

– Не смійся, дурню! Я ж в хорошому сенсі! – гарячково заговорив Барс. – У мого сліпого сусіда був такий пес. Ти б бачив, як він водив його вулицями, як чекав біля магазинів, як захищав! Вони померли в один день… Як у казці.

– Але ж ти не сліпий, а людина – не собака, – тихо сказав я.

– Я сліпий! Більше того – ще й глухий, а ще – кульгавий. Я повний нуль в цьому житті… – Його напад самокритики перейшов усіляку межу здорового глузду.

– Чекай-но, – сказав я, – здається, мені зрозуміло: ти хочеш затвердитись за допомогою такого, як ти кажеш, ретривера? Але це підступно.

– Мені байдуже, Ланце, мені байдуже. Я втомився доводити всім, що я не мішок з лайном. А тут – ти тільки уяви! – нічого доводити не треба. Тебе люблять апріорі. Беззаперечно. Тільки… – він насупився, – як вступити в той клуб щасливців… Як вони туди потрапляють, на ті вечірки? Невже лише через свій прикид?

– Думаю, що саме так, – сказав я, підводячись, адже бесіда почала викликати у мене нудоту. – Ти ж бачив їхні авто, їхні годинники і їхніх охоронців.

Він смикнув мене за руку, мовляв, не йди.

Мені стало прикро за нього. Він сидів увесь мокрий від спеки, зі скуйовдженим рідким волоссям, з гарячковим поглядом. Цієї миті я подумав, що уламок НЛО добряче засандалив і по його куленепроникній голові, і сказав:

– Добре, старий. Я дізнаюсь, що треба, аби… аби придбати ретривера…

– Правда? – зрадів він, мов дитина. – Правда, Ланце?

Зроби це. Зроби це для мене. Ти можеш, я знаю…

Я кивнув і швидко відійшов, висмикнувши руку з його спітнілої долоні.

Від учорашнього вечора на мене навалилася велетенська брила туги. І я поки що не знав, як скинути її з себе. Хіба що – експериментуючи над іншими…

Велика чоловіча спокуса – розбестити невинну істоту протилежної статі. Тільки б знайти її – таке собі люстерко, в якому ти відіб’єшся на повний зріст з усіма своїми нездійсненними фантазіями, удаваним досвідом і пихатістю півня, що розпускає хвіст за першої ж ліпшої можливості. Привчити її до своїх примх і видресирувати на команди, які будеш подавати легким порухом брів. Намалювати на цьому люстеркові (її ж помадою!) свою задоволену пику. …Насправді я так не думаю. Якщо поритися в самій глибині єства – там, де під нашаруванням попелу і кістяків минулого тріпоче крильцями щось схоже на невидиму і безстатеву душу, варто зізнатися, що ані я, ані Барс, ані будь-хто інший не відрізняються особливою оригінальністю у моделюванні свого далекого майбутнього.

Це я досить чітко зрозумів одного разу на пляжі, коли побачив, як старенька пара, взявшись за руки, заходить у море.

Море було досить мілким, і заходити в нього можна було довго, з повним відчуттям повільної насолоди від поступового занурення в легку прохолоду нагрітої сонцем води. Тоді на узбережжі було безліч різномовного люду – голі дітлахи, огрядні матрони, дівчатка-топлес, чоловіки і плейбої – з черевами і без, парочки, що цілувалися під парасольками і просто неба на березі.

Усе було сповнене юної жаги, курортної нерозбірливості і цікавості до всього нового. Попри це, щойно ті двоє вилізли з під свого укриття – великої парасолі, вкопаної в пісок, і поповзли до берега, все довкола ніби завмерло. Всі погляди – відверто чи приховано – стежили за ходою цих двох доісторичних рептилій, вщент укритих зморшками, ніби вони виповзли з неоліту. Даю руку на відсіч, що кожен з того молодого м’ясного рагу подумав так: як було б добре, якби через двадцять, сорок чи п’ятдесят років мати можливість ось так заходити в море. Їм було років по вісімдесят, а може, й більше. Вона, досить огрядна, але міцніша за свого супутника, тримала його під руку. Він спирався на неї, певно, як колись давно – вона спиралася на нього деінде дорогою з вечірки. Вони йшли до берега по піску цілу вічність, ніби переходили останній рубіж свого життя. Потім так само довго, погойдуючись і старанно тримаючи рівновагу, заходили в море. І там, занурившись, взялися за руки і почали легенько стрибати у хвилях, мов діти довкола новорічної ялинки.

Вона турботливо стежила, аби він не захлинувся і не заходив надто глибоко. Вони дивилися одне на одного і посміхалися. Вони не помічали, що їхня поява збентежила веселу карусель пляжу, змусила її зупинитися. І подумати: чи буде з ким і мені увійти в море, коли промине жага, коли скінчиться цікавість і на панцирі наросте тонна доісторичних молюсків? Що лишиться? Чи візьме мене хтось за руку? Чи буде на кого опертися в останню мить, коли мої ноги перетворяться на суцільне плетиво синіх судин, а зір в напруженні буде вишукувати найзручніше місце, щоб зробити одинєдиний крок і не впасти при цьому?..

Вони стрибали у хвилях і дивилися одне на одного.

А ми всі дивилися на них. Навіть ті, хто сьогодні ж увечері надасть всій цій картині безжального іронічного відтінку з усім егоїзмом молодості…

Я вийшов у вранішнє місто, ще свіже після нічної прохолоди. Відвертість мого товариша збентежила мене, його стан був схожий на опанування нав’язливою ідеєю. Було в його гарячковості щось хворобливе. Я і сам час від часу згадував свою нову знайому, і ця згадка щоразу пронизувала мене наскрізь гострим заштриком, в якому було намішано багато чого – від захвату до огиди. Ніби став свідком розтину інопланетянки.

Але ж вони були звичайними людьми, зі звичайних родин, як та Таміла!

Я зазирнув у свій мобільний телефон і знайшов номер Тамари Олександрівни – тієї старої, що приходила до мене з проханням з’ясувати причини загибелі онуки. Чесно кажучи, за весь цей час я не зателефонував їй жодного разу, адже нічого так і не з’ясував. Хіба що вчора вночі вийшов на химерний слід. Але він нікуди мене не привів.

Я подзвонив старій пані і напросився на аудієнцію, вирішивши, що цього разу більш детально розпитаю про ліцей та про його вихованок. Адже перший її візит не здався мені надто серйозним.

Пані Тамара назвала адресу, я взяв таксі і за двадцять хвилин вже стояв перед пошарпаними дверима багатоквартирної поверхівки.

Двері прочинилися спочатку на довжину ланцюжка, і до моїх ніг вискочила велика руда кішка. Кілька рухів старечої руки – і двері зі скреготом розчахнулися. Спочатку хазяйка ногою заштовхнула кішку назад до квартири, потім швидким рухом руки втягнула туди мене, щоб кішка черговий раз не вирвалась на омріяну свободу.

На мене дихнув застійний вітерець однокімнатної «гостинки», вщент забитої безліччю різних старих речей. Квартира ніяк не в’язалася з образом старої пані, котра приходила до мене у вигляді мешканки престижного району.

Помітивши, як я розглядаю старі етажерки із купою запилених статуеток, пані промовила:

– Тут нічого не мінялося років сорок. Не вважаю за потрібне щось змінювати і надалі. Все накопичується, і нічого не викидається.

Вона провела мене до маленької і такої самої захаращеної кімнати. Там стояв круглий стіл (такий був колись у моєї бабусі) і кілька витертих до золотавих лисин дерев’яних стільців із круглими спинками. Червона оксамитова скатертина в багатьох місцях була протерта до ниток, але посередині стояв розкішний порцеляновий чайник із китайським візерунком та чашки, що світились у м’якому світлі призахідного сонця, мов морські мушлі.

Взагалі я помітив, що багато з того мотлоху було досить дорогим, майже ексклюзивним.

Пані Тамара, не питаючи, налила мені чаю з того китайського чайника і прискіпливо втупилася в мене своїми гострими очима.

– Ви щось дізналися?

Я зніяковів.

– Ну… Я був там і зрозумів, що цей заклад надто закритий для отримання будь-якої інформації. Думав, що буде простіше. Тому мені необхідно, щоб ви розповіли про все докладніше.

– Про що саме?

– Про виховання в ліцеї, – сказав я. – Про те, як туди потрапляють і як виходять, про подальший шлях вихованок, про навчання…

Вона зітхнула:

– Це дійсно закрита інформація.

– Але ви мусите розповісти мені все, що знаєте, інакше я нічого не зможу з’ясувати.

– Добре, юначе, – знову зітхнула вона. – Однак я не є прикладом доброї послідовниці цього навчання, як ви вже зрозуміли. Пийте чай…

Мені довелося взятися за чашку і нашорошити вуха.

А стара встала і полізла кудись до шафи, повідчиняла шухлядки, з яких почали випадати різні зібгані речі – старі туфлі, капелюшки, білизна. Пані Тамара щоразу незадоволено похитувала головою і смикала інші численні шухлядки, з яких так само вилітали папери, листи, фотокартки.

За якихось п’ять хвилин вся підлога була встелена різного роду дрібнотою. Навіть склом розбитої вазочки, яка чомусь опинилася в бічному отворі письмового столу.

Нарешті з переможним виглядом і спітнілим чолом стара пані витягла з-під стосика білизни вишитий рушник і розгорнула його перед моїми очима. Рушник був прожовклий, темний від пилу на згинах, але на ньому досить чітко збереглася вишивка філігранних літер, обрамлених візерунком переплетених трав і квітів.

Я прочитав вишитий хрестиком стовпчик слів:

Вдячність.

Повага.

Слухняність.

Мовчання.

Терпіння.

Служіння.

Старанність.

Вірність.

Турботливість.

Хазяйновитість.

– Що це? – запитав я.

– Це десять заповідей Статуту ЛСД, яких нас вчили. Це головні правила життя. Запорука щастя. Кожна дівчина мусила вишити їх на своєму весільному рушнику і ніколи не порушувати. Такий рушник, – зітхнула стара, – був і в Таміли…

– У мене була можливість дещо дізнатися, – сказав я, – і з’ясувалося, що дівчини з таким іменем в ліцеї не було.

– Ох, а хіба я вам не сказала? – посміхнулась пані Тамара. – Нас, ліцеїсток усіх часів, споконвічно називали за першими літерами наших повних імен.

– Тобто? – не зрозумів я.

– Тобто Тамілочку називали Тур, адже її повне ім’я – Таміла Устимівна Рожко.

Я ледь не промовив «Не фіга ж собі!», але вчасно схаменувся. Проте зрозумів, чому в моєї нічної колібрі було таке дивне ім’я.

– А навіщо таке робити? – запитав я.

– Розумієте, в ліцеї вважається, що називати одна одну за власним іменем – це йти на неформальне зближення.

– А що ж тут поганого? – не зрозумів я.

– Але ж це тягне за собою непотрібні емоції і дії! – серйозно відповіла стара.

– Тобто? – як папуга, повторив я.

– Скажімо, товаришування поза межами ліцею. Або пам’ять про родинні зв’язки…

– Дивно… – промимрив я.

– Нічого дивного, – почала пояснювати пані Тамара. – Просто жінка мусить бути вільною від усього, що заважає їй бути гарною дружиною своєму чоловікові. А бути гарною дружиною – це головна мета і призначення!

Я згадав розмову з Барсом і подумав, що, можливо, в цьому є сенс. Попросив пані розповісти про все докладно. І ось що почув.

– Ліцей як втаємничений орден існував з давніх-давен. На початку це були такі собі монастирі, але в них виховували не черниць, а навпаки – жінок, які б повністю вміли задовольнити всі потреби чоловічої частини світу. На уроках історії нам показували стародавні гравюри часів інквізиції, коли ці монастирі спалювали як розплідники відьом. Але згодом, коли заможні чоловіки зрозуміли мету, почали усіляко підтримувати подібні заклади по всьому світу. Згодом виникли певні програми для навчання. Та головними є ті постулати, які вишиті на цьому рушникові, і певні умови, за межі яких нас вчили не заходити. У мої часи методи засвоювання матеріалу були досить жорсткими. Кожен постулат Статуту ми мусили підкріпити практикою. Це залишається з тобою на все життя, на рівні рефлексів…

Вона тяжко зітхнула.

Мені залишалося просто ще раз повторити «тобто», і вона продовжувала:

– Скажімо, перший постулат – Вдячність… – вона замислилась. – М-м-м… Як би вам це пояснити?.. Це найперше, що ти мусиш відчувати до людини, яка тебе обрала серед тисячі інших. Вдячність – основа стосунків. Коли мій майбутній чоловік – я вже казала, що він обіймав високу посаду, – вперше підійшов до мене, завдяки нашому навчанню і практиці, я фізично відчула потужну хвилю вдячності і неймовірне щастя. Часи тоді були важкі – ми всі мусили бути вдячними.

– Цікаво, – сказав я, – як можна навчити Вдячності? Якщо людина егоїстична, хіба можна навчити її бути вдячною?

– Ви маєте рацію. Саме тому Вдячність треба культивувати на рефлекторному рівні!

– Що означає – на рефлекторному рівні? – не вгавав я.

– Для того й існувала практика!

Я ледь не розреготався:

– Яка?!!

– Ви даремно смієтесь, – суворо сказала пані Тамара. – Я ж сказала – практика була досить жорсткою. Не знаю, як зараз, а у нас було таке: десять днів нас не годували, а потім давали поїсти. Цією їжею були дощові черв’яки. Щоправда, їх трохи притрушували цукром і…

З мене сам по собі вирвався певний горловий звук. – …але після голодування, – продовжувала стара, – ми цілували руки наставниці.

– Який в тому сенс? – не витримав я.

– Великий. Ми мали бути вдячними і за черв’яків, і за тістечка. Байдуже.

Я хотів сказати, що це якась дурня, але стримався: нехай розповідає далі. І поставив нове запитання:

– А як «виховували» Мовчання?

– По-різному… Ми носили в роті підсолену воду по кілька годин. А потім випльовували її в склянки. Якщо у когось було менше, ніж потрібно, ту карали.

– А Терпіння?

– О, тут теж було багато різновидів практики. Найтяжче для мене було простояти добу на колінах, а потім бездоганно станцювати вальс під музику Штрауса. «Голубий Дунай»…

Досі, як почую ту музику, мої коліна починають нити…

Вона посміхнулась.

– Але все те дуже пішло на користь, коли ми почали жити самостійно. Нерви у нас ніколи не здавали. І всі ми були щасливі… Ліцей навчив нас цього.

– Ви і зараз поділяєте ці погляди? – обережно запитав я.

– Які саме? – трохи нервово запитала вона.

– Ну те, що головна мета життя жінки – задовольняти всі потреби чоловіків?

Вона стисла вуста і замислилась, а потім сказала:

– А якою може бути інша?

Я знизав плечима:

– Ну… скажімо, чогось досягти самій. Виявити свої здібності. Зробити кар’єру. Або… – я зробив паузу. – Полюбити того, кого хочеш, а не того, хто обере тебе, як… папугу на пташиному ринку.

– Дякувати Богу, юначе, з середини шістдесятих керівники знайшли спосіб успішно вилучати ці хибні думки з голів! – суворо сказала вона і додала: – Якби цей спосіб існував раніше, я б не спотворила свого життя через ту, як ви кажете, можливість вибору! Мій перший чоловік був заможним, і я жила в нього, мов у Бога в кишені! Але той інший…

Вона ніби задихнулась і замовкла. Я мовчав, чекаючи, доки вона зможе продовжити. – …той інший… Він змусив мене забути все. І я втратила свій рай. Мабуть, через те і почала шукати доньку, онуку. А це виявилося хибним шляхом, адже тепер я страждаю!

А нас не вчили страждати.

Вона занурила обличчя у великий носовичок і здушено промовила:

– Чому, чому моя дівчинка померла?!! Невже вона пішла моїм шляхом, і я – винна? Чому про це думаю лише я?! Її мати і батько живуть весело і спокійно. Вони нічого не знають і лишаються щасливими. Ось це і є те, заради чого люди віддають на навчання своїх доньок: щоби бути щасливими, не перейматися і не страждати.

Я подумав, що це дивна логіка.

Але, можливо, в ній є якийсь вищий сенс? Мені не вистачало батьків, їхня загибель досі мені боліла. А якщо б я зовсім не знав їх, можливо, не було б так боляче?

Я не помітив, що ми мовчимо вже кілька хвилин.

Стара пані ніби задрімала.

– А що то за спосіб, яким вилучають хибні думки? – урвав тишу я.

– Донька казала щось про «ковток щастя»… – тихо сказала вона.

– А що це таке?

– Докладно не знаю. І якби знала, не сказала б! Мовчання – золоте правило, до речі… І вона дійсно замовкла.

Навіть не сказала мені «до побачення», коли я зачиняв за собою двері.

Так і лишилася сидіти в кріслі: стара пані, що втратила свій рай, і руда кішка, що знайшла його на її колінах, котрі ще пам’ятали гострі хвилі блакитного Дунаю.

***

Утрачений рай – це коли ти починаєш мислити самостійно. І тоді вже не можеш заснути. Не можеш сприймати події в одній площині, мов розкладений пасьянс, де кожна карта кладеться на своє місце і все сходиться.

Починаєш розуміти, що яблука не завжди бувають солодкими, а посмішка – відвертою. Кожен постулат, що надійшов ззовні, підлягає ретельній і прискіпливій перевірці. І втрачаєш довіру до всього.

Я давно думав про це. З того часу, як втратив батьків.

До того я цілком нормально сприймав деякі «аксіоми», які тепер спростовую.

Скажімо, коли кажуть – «незамінних немає». Зрозумів, що такого не буває, і почав заперечувати й інші: «гроші не пахнуть», «переможців не судять», «два чоботи – пара», «ліс рубають – друзки летять» і купу інших, які нам втовкмачували, мов «дацзибао»…

І все виявилося брехнею! Гроші смерділи. Переможців саджали і судили. Лівий чобіт муляв, правий – «хлюпав», кожна «друзка» мала свою особисту історію, без якої не було б того лісу.

Але якщо про це не замислюватись, можна жити спокійно. Спокійно і безтямно.

Життя гнуздає тебе, хтось дає тобі до рота вудила, ти вдячно затискаєш їх у щелепах і час від часу жуєш, мов гумку, на очах – чудові «сонцезахисні» шори, у вухах – навушники, в яких лунає «цоб-цабе». І вперед – у світле майбутнє! І така благодать, що навіть ліньки повернути голову, щоб хоч одним оком скосити на того, хто править твоєю ходою, хто натягує чи відпускає віжки.

Я давно втратив свій рай. Хоча спочатку моя хода нічим не відрізнялась від багатотисячної ходи інших, хто так само йшов поруч, покірно тягнучи свій віз. Єдиним, що трохи відрізняло мене від інших, було моє ім’я. Його дали мені при народженні мої романтично налаштовані батьки.

У дитинстві я ненавидів його, адже з мене знущались. В інституті воно допомагало мені складати іспити, адже кожен викладач починав його із запитання, чому мене так назвали. І, розповідаючи різні небилиці, я завжди перебирав певну частку відпущеного на іспит часу і завойовував непереможну симпатію здивованого педагога. Так само, через балачки про походження мого імені, мене легко взяли на роботу з третього курсу – інженером-електриком на залізницю. Це було майже здійсненням мрії! Коли не було авралів, я сидів у невеличкому приміщенні на станції і спостерігав, як повз мене пролітають вагони «і колеса в пітьмі цокотять», а потім вчився грати на саксі, вмикаючи старий магнітофон із записами Сігурда Рашера, Койлмена Хоукінса, Лестера Янга, Бена Уебстера та іншими, котрі стали для мене маленькими і великими богами…

Потім я плюнув на все це. І покинув свій залізничний рай разом із своїм вірним другом – саксофоном. На відміну від мене, він ніколи не боявся імпровізацій…