Текст книги "Ліцей слухняних дружин"

Автор книги: Ирэн Роздобудько

сообщить о нарушении

Текущая страница: 7 (всего у книги 15 страниц) [доступный отрывок для чтения: 7 страниц]

…А директор пересувного шапіто любив саксофон.

Вони знайшли одне одного, коли я підробляв на весіллі.

Це було весілля справжньої «принцеси цирку» – доньки повітряного жонглера, на яке мене запросили разом із невеличким джаз-бендом, котрий склався ще в підлітковому віці у нашому дворі (до речі, в ньому грав і Барс – Сашко Приходько). Час від часу ми знаходили собі такий підробіток не так заради грошей, як заради розваги і бажання розвіяти сум-нудьгу від перебування на своїх «постійних місцях праці». Тоді Барс ще працював музичним редактором на радіо, а я перевіряв стан електричного живлення на приміських лініях залізниці.

На тому весіллі був і директор пересувного шапіто, румун за походженням, на ім’я Кароль Варга. Слухаючи мій сакс, він пустив кілька фонтанів скупих чоловічих сліз і запропонував «літні гастролі» на узбережжі Болгарії. Я не уявляв, як це може виглядати, але зголосився подумати.

Барс сказав, що я ідіот, якщо можу покинути місто якраз в той час, коли нас – його і мене – згодні прийняти до оркестру філармонії, за його словами «задурно» – без зв’язків, а головне – музичної освіти. А таке, за його ж словами, випадає не кожному.

Барс завжди мав рацію. І я вагався.

Доти, доки не зустрів Мінні…

Вона була надзвичайна! Вона любила мій саксофон, майже як Кароль Варга. А можливо, ще більше. Коли вона вперше побачила його в моїх руках, два його золотих обриси назавжди відбилися в її величезних чорних зіницях. Вони залишалися там навіть тоді, коли я замотував сакс замшевою пелюшкою і ховав у футляр, ревнуючи її до нього.

Не знав, кого з нас вона любить більше.

Коли я ховав саксофон, Мінні відвертала від мене очі, ніби розуміючи, що я ревнуватиму до цих закарбованих в її зіницях двох крихітних золотих суперників.

Я не бачив істоти, красивішої за Мінні. А вона не бачила нічого красивішого за саксофон. На цьому ми і зійшлися.

Сталося це досить просто.

Коли я вперше ступив за цупку парусину службового приміщення шапіто, щоб побалакати з Каролем Варгою про свої права й обов’язки, маршрут майбутніх гастролей і проблеми з дозволом на тимчасову роботу за межами країни – в самий розпал цієї розмови, що звелася до моєї відмови від цієї авантюри (пан Варга пропонував смішні гроші, яких не вистачило б і на купівлю пачки цигарок), Мінні проїхала повз мене, мов королева.

Я відкрив рота і закляк на фразі: «…що ви називаєте безкоштовним харчуванням?», так і не почувши, що відповідає мені хитромудрий директор.

З тієї миті ладен був жувати і тирсу з арени!

Незбагненно елегантним рухом Мінні припала до скла всім своїм граційним тілом і підвела голову, зблиснувши довгою шиєю, що, мов жива ртуть, перетікала в фіолетовочорний тулуб, відшліфований, мов морська галька.

– Це – Мінні, – помітивши мій зачарований погляд, мовив пан Варга, уриваючи свої умовляння щодо безкоштовних гарячих обідів і чудово розуміючи, що справу вирішено, – Мінні – наша головна артистка. На ній все і тримається. Мусите їй сподобатись!

Він наказав двом робітникам, що везли акваріум, зупинитись і попросив мене зіграти кілька музичних пасажів – для Мінні.

Я дістав саксофон. І Мінні, дослухаючись до звуків, несподівано почала виробляти такі викрутаси, що збігся увесь невеличкий штат цих бродячих вар’ятів. Хто з них і хто взагалі у всьому світі міг знати, що тюлениха любить музику?

Ось в чому незбагненна хитрість життя!

Ми не можемо знати напевне, що ми любимо насправді, доки не побачимо САМЕ ЦЕ. В нас живе цілий світ закодованих речей, які можуть виявитись найнеобхіднішими тільки тоді, коли ми побачимо їх хоч краєчком ока, хоч здалеку, хоч на старовинних гравюрах давно забутих і запилених книжок. Або дізнаємось про них, підслуховуючи тихий шепіт подорожніх, що пройшли вночі повз твій будинок. І тоді вже не зможемо спокійно спати.

Певно, в Мінні якимось дивом жила музика. Треба було лише дати їй знати про це. А цього, виявляється, їй не міг дати ніхто, крім мене…

…Спека тоді стояла неймовірна. Узбережжя щільно було всіяне людьми. Пан Кароль Варга, маючи якісь неформальні стосунки з представниками влади, зупиняв наш «обоз» у маленьких містечках (у великі ми навіть не потикались!).

Усього по тижню ми стояли в Ахелої, Поморії, на околицях Созополя і Балчика. Все хазяйство вміщувалося в одну велику фуру разом із акваріумом для Мінні і кубельцем для чотирьох підстаркуватих пуделів. У розпорядженні пана Варги був пошарпаний «бусик» на дванадцять місць, де вміщувалась вся трупа разом із «оркестром» у моїй єдиній особі.

У трупі був силовий жонглер Микита, котрий ловив свої гирі «через одну», велоеквілібрист Стасик, що так-сяк вібрував на патичку з одним колесом через свою пристрасть до оковитої, юна дресирувальниця собачок Віка – недавня випускниця циркового училища, яку доводилося вдень зі свічкою шукати по пляжах та прибережних барах, парочка клоунів Бім і Бом, а в побуті – Петро та Михайло Терещенки, що починали свою «килимну кар’єру» ще за часів князя Ярослава.

Сам Кароль Варга виконував роль шпрехшталмейстера, завгоспа та «хрещеного батька» нашої маленької бродячої мафії, котру якимось дивом пропускали через кордони. Моїм обов’язком несподівано став догляд за Мінні і, звісно, гра на саксофоні під час виконання номерів.

Ми їхали в шаленій задусі. Більшу частину фури займало головне багатство – холодильна камера зі шматками льоду, який час від часу підкидали в акваріум з Мінні або я кидав його просто на велику білу церату, якою був встелений пластиковий піддон, і вона борсалась на цьому імпровізованому арктичному березі. Потерпаючи від спеки і запаху бензину, Мінні підгрібала під себе шматки льоду, мов курка курчат, не залишаючи жодного.

Часом, вдивляючись в її бездонні чорні очі, я шкодував, що не є членом товариства захисників тварин. Мінні потерпала від спеки не менше, ніж ми. Але виглядала щасливішою, ніж ми, адже ніколи не бачила океану, не знала, що таке лежати на справжній кризі і через це не відчувала всю глибину своїх страждань.

Кароль Варга сказав, що тюлениха народилася в міському цирку напівмертвою і він викупив її у директора за пляшку коньяку. Викупив і виходив. Тепер саме вона приносить шапіто хоч якийсь зиск, адже має розум і, як з’ясувалося завдяки мені, музичний слух.

До нашої з нею співпраці Мінні приваблювала глядачів одним своїм виглядом та ще тим, що відбивала кинуті дітлахами м’ячі і їла з рук рибу чи навіть поп-корн. Більшого від неї не вимагалось.

Але саксофон робив дива. Під нього Мінні почала танцювати.

Спочатку я просто грав, стоячи на подіумі навпроти неї, а вона виробляла неймовірні викрутаси. Часом мені здавалося, що вона приймає форму звуків, які чує.

Згодом номер ускладнився і – готовий побожитись! – міг би конкурувати з номерами пристойних цирків!

Я виходив до Мінні на білу церату в лискучому чорному костюмі і, імпровізуючи на саксі, повторював її рухи. Одна пані під час нашого номера просто знепритомніла, заворожена цим видовищем. Потім таке траплялося досить часто.

Пан Варга навіть почав мріяти про великий надувний басейн і розширення номера до цілого відділення. Але щотижня ми кочували з місця на місце і думати про таке було зарано, адже всі ми перебували в постійній метушні.

Кожен, крім того, що мав свій такий-сякий номер, ще й виконував купу інших обов’язків.

Найтяжчим було, коли ми ставили намет-шапіто. Якщо пан Варга скупився найняти місцевих алкоголіків, на це витрачався цілий день і купа сил. Перший тиждень такої праці у мене нила кожна клітинка на чорному від засмаги тілі.

Поставивши намет, пан Кароль сідав за кермо свого зеленого авто, відчиняв верхній отвір, встановлював туди «живу статую» – Віку, одягнуту в блискучий купальник для приваблення публіки. У руках Віка тримала прапор з чудернацьким саморобним зображенням Мінні і мегафон, у який вона час від часу оголошувала початок вистави.

Можливо, такі хитрощі і додавали до числа глядачів ще пару-трійку стомлених сонцем родин, але перші три дні доводилось витрачати сили перед десятьма-п’ятнадцятьма глядачами, аж доки через них не розповсюджувалися чутки про нашу найголовнішу танцівницю. І під кінець вистав зал вже був забитий під саму зав’язку у прямому сенсі – під зав’язку нашого круглого брезентового даху!

Увечері пан Кароль Варга рахував прибуток і навіть видавав нам «преміальні». Свої я витрачав на свіжу рибу для Мінні.

А потім у нас з’явилися неабиякі конкуренти у вигляді професійного пересувного цирку – втричі більшого за наш жалюгідний вицвілий намет. Спочатку все було нічого. «Балканський кульбіт» – так називалося те пристойне шапіто – розташувався на іншому кінці Помор’я і так само, курсуючи на розмальованому фургоні вулицями міста, взявся активно агітувати публіку йти саме до них. Але публіка вже добряче «підсіла» на Мінні.

Тоді до нас завітав сам директор «Балканського кульбіту», такий собі пан Калін Кіркоров – довготелесий чорнявий болгарин з тонкими чорними вусиками, закрученими в кілька кілець. Його супроводжував чоловік-горила з таким накачаним торсом, що здавалося, він от-от лусне від натиску своїх же м’язів. Наш Микита у порівнянні з ним був просто немовлям!

Пан Калін чемно попросив пана Кароля якнайшвидше зібрати манатки.

На що пан Кароль зухвало відповів, що за кілька днів збирати манатки доведеться самому пану Кіркорову, незважаючи на його популярне серед любителів російської попси прізвище. Пан Калін посміхнувся в свої напомаджені вуса, купив квиток, не взявши здачу з двадцяти левів (що було жестом неймовірної щедрості) і лишився подивитися нашу виставу.

Усе перше відділення він відверто і голосно реготав разом зі своєю «горилою», крутив головою, не розуміючи, чому до задушливої зали набилося стільки нерозумного люду.

У другій частині вистави він це зрозумів настільки чітко, що його широко відкритий рот більше не видав жодного непристойного звуку.

Ніби відчувши важливість моменту, Мінні танцювала, як ніколи. Клянуся всім, що маю нині в кишені, я обожнював її в той вечір так, як можна обожнювати батьківщину, віру чи мову – все те, без чого ти не існуєш. І грав, підлаштовуючись під її рухи з такою пристрастю, що в якусь мить мені здалося, що ми разом утворили єдине ціле.

Навіть пошкодував, що ніде в світі не можна зареєструвати шлюб з істотою не людського походження. Адже кращої подруги в мене ще не було.

Після вистави пан Калін знову завітав до пана Кароля.

Цього разу – сам. І попросив продати йому Мінні. За будь-яку ціну. Разом із саксофоністом.

Пан Кароль викликав мене.

Розмова тривала до ранку під сливову ракію, за якою пан Кіркоров з приємною періодичністю посилав свого горилуохоронця, що дрімав на тирсі нашої арени, зайнявши її чи не всю своїм роздутим дурною силою тілом.

Ракія рікою лилася в наші надерті сперечаннями горлянки і не призвела до жодного результату.

Над ранок з віконця кибитки, затягнутого мутною слюдою, ми з паном Варгою тупо споглядали, як роздвоєні у наших хмільних очах силуети цієї парочки з «Балканського кульбіту» віддаляються від нашого шапіто, і вважали себе переможцями у складній боротьбі з покладеними на обидві лопатки конкурентами.

Ми тріумфували два дні.

А на ранок третього, прийшовши погодувати Мінні свіжою «попчетою», тобто бичками, я побачив, що вона лежить на дні акваріума, перевернута догори дриґом. Черево її було майстерно розпороте досить красномовно: навхрест…

На цьому моя циркова кар’єра закінчилась.

Пан Кароль Варга умовляв мене залишитись і акомпанувати вічно п’яному Микиті, Віка відверто пропонувала себе як втіху, клоуни Терещенки ридали кольоровими сльозами.

Потьмяняле тіло Мінні лежало в збитому мною ящику, готове для поховання. І я зробив це негайно – прямо посеред майданчика, адже серед горе-колег вже лунали хмільні пропозиції щодо куштування тюленячого м’яса та продажу місцевим кушнірам цінної шкіри…

Не пам’ятаю, як (здається, автостопом) я дістався Бургаса, де мій колега-залізничник взяв мене на потяг, що прямував до батьківщини.

Там, завдяки клопотанню вірного Барса, мене прийняли на тимчасовий контракт до оркестру. Але я ще довго приходив до тями. І з того часу ніколи не грав ті мелодії Ніно Рота, під які танцювала Мінні.

Ніколи…

Я весь час думав про те, що, якби не мій саксофон, тюлениха б і досі брала з рук дітей поп-корн та відбивала носом м’ячі.

І ні з ким би не конкурувала. І досі була б щаслива.

Розділ п’ятий. Пат (не-щоденник)

Дорогий щоденнику, як мені шкода, що тебе немає і вже не буде зі мною!

Я так звикла говорити до тебе, що тепер мені здається, що ти був моїм єдиним справжнім другом, а я так підступно зрадила тебе. Певно, тобі було боляче горіти.

Шкода, що я не розуміла цього раніше. І що тепер? Тепер моя голова розпухла і все в ній скрутилося в чорні рурочки – майже так само, як і твоє паперове тіло, що корчилося у вогнищі.

Тепер я мушу все тримати в голові. А формулювати думки в ній набагато складніше, ніж писати рівні рядки на папері. У думках нічого не виправиш! Думки неможливо припинити, урвати чи відкласти на потім, як запис.

У них, у думок, ніколи не «закінчується чорнило».

Вони можуть бути небезпечними, як нагострені ножі, і м’якими, мов перина. Їх не можна знищити, як тебе, дорогий щоденнику – це вони можуть знищувати, з’їдати, затоплювати і випалювати.

Тепер я розумію, наскільки має рацію пані Директорка, коли змушує нас писати щоденники! Напишеш, домалюєш в кінці сторінки квіточку чи голуба, що несе пальмову гілку, закриєш сторінку – і чекай нового дня. Спи, гуляй, збирай гербарій тощо.

Коли ж такого упорядкування на папері немає, в голові настає повна плутанина. Не встигаєш додумати одну думку, як на півшляху до її завершення влізає інша, а потім – ще одна.

А в середину десятьох недодуманих вклинюється ще десяток… І немає часу на те, щоб просто посидіти біля вікна і помилуватися садом.

Ну що, що я написала б в тобі зараз?!

Навіть не уявляю, з чого б почала, щоб це міг прочитати хто-небудь сторонній. А тим більше – пані Директорка! …З учорашньої ночі щось небезпечне оселилося в мені, мов черв’як у яблуку.

Щось точило мене зсередини і не давало спокою. Але я не могла збагнути, що то є. Може, я сама від початку свого існування була зіпсованим яблуком? З тих, які пускають на варення, розрізаючи на шматки?..

Удень зі мною в лазареті сиділа мовчунка Ліл.

Відверто кажучи, вона не була мені потрібна. Після того випадку зі щоденником Тур, а тим більше після нічної пригоди, мені не було про що говорити з жодною зі своїх колежанок.

Тепер я не могла знати напевно, чи не донесуть вони на мене пані Директорці, коли та повернеться з відпустки. А якщо донесуть, що зі мною буде? Куди я піду? І взагалі, чи є в світі місце, куди я могла б піти, якщо у всіх нас один шлях – до осель своїх чоловіків?

А якщо мене виставлять просто за браму, куди подамся?

Я лежала в ліжку тихо, мов миша, вдавала, що сплю, тримаючи руки на «хворому» шлунку, і час від часу вдавано стогнала.

Годині о десятій пані Вихователька принесла мені чай із сухарями.

Ліл напоїла мене і знову втупилась в книгу «Домоводство». Але я помічала, що вона кидає на мене цікаві погляди в той час, коли їй здається, що я дрімаю. Нарешті вона не витримала. Відклала книгу і низько-низько схилилася наді мною, її ніздрі роздувалися, мов у собаки.

Крізь нещільно затулені повіки я бачила її очі зовсім близько і, не витримавши, розплющила очі. Ліл відсахнулася.

Я запитально поглянула на неї.

– Від тебе чимось пахне… – сказала Ліл.

– Чим? – злякалась я, чудово розуміючи, що це, без сумніву, запах диявольської сірки.

– Як від автомобіля… – пояснила Ліл. – Щось схоже на запах того, чим заправляють мотори. Забула, як називається…

Я промовчала, злякавшись, що не досить добре вимила голову. До того ж міг смердіти і мій халат, котрий я заховала під подушку. А можливо, це вже давалося взнаки дихання пекла, в яке я поринула.

– Слухай, Ліл, – наважилась попросити я. – Чи не можеш ти принести мені щось з гардеробної? Якусь сукню чи штани.

– Навіщо? – запитала Ліл. – Коли видужаєш – тоді й принесу. Зараз пані Вихователька не дозволить.

– А ти запитай у неї. Просто мій халат зовсім мокрий – я вчора сильно спітніла від болю… – збрехала я.

– Так, це недобре, – погодилась Ліл і відклала книгу. – Зараз спробую.

Я згадала, що й мої капці були мокрі від роси, і додала: – І… засандаль мене…

– Що? – не зрозуміла Ліл.

Я злякалась. Адже «засандалити» було одне з тих нових слів, яке почула вночі у вбиральні.

– Ну… – зніяковіла я. – Може, ти принесеш мені ще й якесь взуття? Мої капці геть розлізлися.

Ліл знизала плечима і тихо вийшла з палати, не забувши при цьому замкнути її на ключ.

Я була рада лишитися сама.

Поглянула на вікно. Воно здавалося щільно зачиненим, але я знала, що це не так. Може, попросити пані Виховательку, доки не пізно, забити його найміцнішими довгими цвяхами?

З двору доносились веселі голоси курсанток, котрі збирали в лікарняному саду райські яблучка на варення.

Я нарешті лишилась наодинці, відкрила книжку «Катрусина любов», втупилась в неї. Слова так і стрибали перед моїми очима.

Серед них не було жодного з тих, що я почула сьогодні вночі.

Отже, стріти розмовляють зовсім не так, як ми.

Я напружила пам’ять, згадуючи нові слова і поняття. І подумки складала такий собі словничок з почутих слів.

«Засандалити». Тут все зрозуміло – «одягнути сандалії», тобто взутися.

«Тоналка»? Та дівчина сказала щось на зразок «у тебе є тоналка?» – може, вона мала на увазі камертон, за яким можна перевірити тональність голосу? Тобто стріти так само піклуються про інтонацію в розмові, аби голос лунав мелодійно?

Нас цього вчили на уроках «спілкування».

Далі йшли «хаєр» і «прикид». Що таке «хаєр», я зрозуміла – йшлося про зачіску. Отже, стріти так само вивчають англійську, як і ми.

А от щодо «прикиду»… Пані Вчителька іноді говорила нам «зробимо прикидку», коли йшлося про чернеткове написання якогось твору, щоб ми не наробили помилок. Тобто стріти теж користуються «прикидом», щоб не наробити помилок. Тільки-от в чому? «КапЕць» – це точно «кАпець», але з неправильно поставленим наголосом.

А от словам «цирли», «фуфло», «кумарить», «хєрня», «мусора» я не могла знайти аналогів. Може, я просто неправильно їх почула?

Я подумала про те, що якщо рано чи пізно нам усім доведеться вийти за межі нашого закладу, то чому ми не вивчаємо мову стрітів? Адже спілкуватися з ними все одно доведеться – з прислугою, водіями, перукарками, продавчинями, лікарями, – тобто з усією обслугою, з якою так чи інакше доведеться зустрічатись у самостійному житті.

Певно, мені треба внести таку пропозицію на розгляд, коли почнеться новий навчальний рік. Але як пояснити, де я почула ці слова? Ох…

У думках я знову і знову поверталася до нічної події, і вона здавалася мені жахливим, але й цікавим сном. Мені часом снилися такі сни – в них було багато забороненого, чужого, того, про що не можна розповідати вголос.

А «розповідання снів» теж входило до програми навчання, тільки така практика називалася інакше – «година відвертості». Пані Директорка збирала нас біля каміна, і ми по черзі розповідали, що кому наснилося. Вона вважала, що сни – то є втілення всіх наших потаємних прагнень і бажань.

Здебільшого наші сни були казковими, в них фігурували білі коні, карети, принци, ельфи, перемога добра над злом, весілля. Всі розповідали майже одне й те саме, і ми були щасливі від такої одностайності.

Але тепер і це непокоїло мене, адже я точно знала: більшість зі своїх розповідей про сни, котрі я могла озвучити біля каміна, були вигадкою. Адже досить часто мені снилося зовсім інше – не білі коні, не ельфи і не весілля, а якісь уривки з того часу, який я погано пам’ятаю наяву: обличчя незнайомих людей, лабіринти вулиць, якими я лечу і не можу зупинитися, мерехтливі вогні, зачинені двері.

Спочатку я думала, що я одна така, а потім, коли чула, як стогнуть уві сні мої колежанки, зрозуміла, що і їхні сни часом далекі від тих райдужно-рожевих казок, які вони розповідають біля вогнища.

А після того балу, після пригоди в нічному садку, в мої сни дедалі частіше приходив той Саксофон. І те, що наяву здавалося мені жахливим і моторошним, те, через що я так страждала, уві сні поставало переді мною таким привабливим, що вранці я по півгодини стояла під прохолодним душем.

Але що було правдивішим – мої сни чи реальність, я поки що не могла визначити. Не могла визначитись і зараз.

Я втупилась у книжку і змусила себе прочитати кілька рядків.

«…Він взяв її за руку. Вона затремтіла, опустивши очі долу. Він став перед нею на одне коліно.

– Я тебе кохаю, – урочисто промовив він. – А ти? Ти кохаєш мене?

– Так, я тебе кохаю, – сказала вона.

– Скоро ми одружимось. І будемо щасливі, – сказав він. – Ти моє сонце, ти моє небо…

– Так, ми одружимось і будемо щасливі, – повторила вона.

Він підвівся з колін. Вони взялися за руки і пішли краєм моря. У щасливу далечінь, де на них чекало світле майбутнє…»

Ну ось як все мусить відбуватися!

Я ткнулась мокрим обличчям в подушку. Ось як! Ніхто не лазить вночі через паркан, не дихає димом, не жує чипсів, не бруднить одяг мокрою росою, не порушує правил етикету.

Як я могла піти на все це?

Коли повернеться Ліл, я попрошу її викликати пані Виховательку і зізнаюсь їй у всьому. Я хочу бути чистою. Знову бути чистою, як у той щасливий день, коли пані Директорка повела мене до дортуару…

Повернулася Ліл. У руках вона тримала сукню і капці.

Я подякувала і знову втупилась у книгу, щоб вона не помітила, що моє обличчя мокре, а очі – червоні.

– Після третьої мене змінить Рів, – сказала Ліл.

– Співчуваю, що ви витрачаєте на мене час, – сказала я.

– Такий порядок, – зітхнула Ліл і взяла з ліжка своє «Домоводство».

Розмову було закінчено.

Певно, Ліл все ще сердилася за те, що ми вважали її брехухою.

Я чомусь згадала, як теревенили ті стрітівські дівчата у вбиральні – хоч і незрозуміло, але весело і швидко, розуміючи одна одну з півслова. Гомоніли, не замислюючись, що можна казати, а що ні.

От якби я могла так само вільно і невимушено побалакати хоч з кимось, порадитись, розповісти про свої сумніви!

– Про що ти читаєш? – запитала я Ліл.

Вона відірвала очі від сторінки.

– Готуюсь на завтра, – сказала вона.

– А що буде завтра?

– Консервування. Цого року багато яблук і вишень…

– А-а-а… – сказала я.

Ліл знову встромила ніс у книгу.

– Ліл… – знову покликала я, і вона незадоволено поглянула на мене. – Ти коли-небудь хотіла вийти за паркан?

– На все свій час, – повторила вона слова пані Директорки, котрі ми не раз чули на загальних зборах.

Я кивнула. Але не заспокоїлась.

– Ліл, – знову покликала її, – а ти не боїшся?

– Чого? – не зрозуміла вона.

– Ну… що там, – я кивнула за вікно, – все буде не так, як ми те уявляємо.

– Послухай, Пат, з мене досить! – розсердилась Ліл. – Ні про що таке я більше думати не хочу. І не буду. І тобі не раджу.

Так, точно, вона ще злилась на нас.

Ліл сиділа переді мною, мов стіна, битися в яку не було жодного сенсу.

– Ліл, – знову покликала я. – Що таке колібрі?

– Це така маленька пташка, – не відриваючи погляд від книги, сказала Ліл, – вона живе на квітах і харчується нектаром.

Я це знала і сама, але мені дуже захотілося вимовити це слово…

– Ліл!

Вона знервовано відкинула книгу:

– Ну що? Що? Що ти від мене хочеш?!

Ого! Добре, що цей прояв емоції ніхто не бачив, крім мене.

– Ліл, – сказала я, – ти ж також думаєш про це…

– Про що? – буркнула вона.

– Про те, що буде з нами ЗА парканом. Про це думають всі. Але мовчать… Хіба це не брехня?

– Ти дійсно хвора, Пат, – сказала Ліл і поклала мені руку на чоло. – У тебе температура.

Я скинула її руку.

– Ліл, а те, що ми дивилися на бали і нікому про це не розповідали, хіба це не злочин? А сни, Ліл? Хіба тобі завжди сняться ті карети?

Вона дивилась на мене з острахом.

– Ти мариш, Пат? Я покличу Виховательку.

– Поклич, – сказала я, – і я розповім їй про щоденник Тур… Про те, що підглядали за балами.

– Ти… Ти… – Вона аж задихнулась від гніву і не могла вимовити ані слова.

– Ми очистимось, Ліл. Ми всі очистимось. Ми мусимо це зробити.

Ліл насупилась.

– Можливо, вам нічого й не буде через це, – нарешті тихо сказала вона. – Тобі, Рів, Озу і, звісно ж, Іті та Мії.

А от я не хочу повертатися, звідки прийшла.

Я була здивована.

– А хіба ти знаєш, звідки прийшла?!

Я побачила, як вона знітилася, а потім опанувавши себе, промовила:

– Напевне – ні. Але знаю, що не жила так, як ви.

Вона насупилась.

Певно, я зачепила її за щось живе.

А вона тихо додала:

– Я мало що пам’ятаю, але що таке бути голодною – знаю. Тут мене годують, взувають і одягають. Ти ж знаєш – я «пільговичка», мене сюди взяли з ласки начальства. Я хочу вийти заміж. І бути щасливою. Так, як інші.

– Як Тур? – запитала я.

– Навіть як Тур… – тихо промовила Ліл і додала: – Не будемо більше про це, Пат. Добре?

Ми знову занурились в своє читання. Я – про Катрусину любов, вона – про консервування. І більше не розмовляли.

Але я зрозуміла, що не сама в своїх небезпечних роздумах.

Проте поділитися ще небезпечнішими не могла. Боялась підвести Ліл!

Заплющила очі і вдала, ніби сплю. Але крізь прикриті повіки я знову відчувала на собі її погляд.

Почула, як вона підняла з підлоги мої старі капці, покрутила їх в руках, сколупнула з підошви кавалок вологої землі, розтерла його в пальцях, навіть понюхала і поставила капці на місце…

Удень до мене прийшли відвідувачі – дівчатка молодших класів.

Слухати їхні веселі голоси, якими вони заспівали кілька пісень, було нестерпно. Пані Вихователька диригувала цим самодіяльним хором, дівчатка витягували шиї, старанно відкривали роти, намагаючись співати в унісон.

Співаючи, вони з цікавістю розглядали мене.

Ми так само ходили відвідувати своїх старших колежанок, коли ті хворіли, взимку приносили мед, влітку – квіти. Це називалось «офіра благочинності».

Цікаво, подумалось мені, чи хтось з них протопче стежку на дах бальної зали, як це зробила я…

До дев’ятої години вечора зі мною залишалась Рів. На відміну від Ліл, вона жваво переповідала події, що відбувалися поза межами лазарету – хто що сказав, хто скільки ягід назбирав, хто в чому був одягнутий і таке інше. Я робила вигляд, що слухаю. Кивала. Розтягувала вуста у посмішку. Чомусь її мова і побудова речень видалися мені штучними.

Дивно, що я раніше цього не помічала.

У цій же другій половині дня, починаючи години з шостої, на мене напав такий трем, що я змушена була накритися товстою ковдрою, адже з кожною годиною лікарняне ліжко перетворювалося на дедалі гарячішу пательню, на якій мене підсмажували живцем.

Зранку я точно знала, що нізащо більше не переступлю поріг, а точніше, підвіконня лазарету. Вдень почала вагатися, а увечері вагання переросло в тремтіння, сенсу якого я не могла збагнути.

Останньою до мене зайшла пані Вихователька. Ще раз принесла чай і сухарі, від яких мене вже нудило, поміряла температуру, помацала чоло. Сказала, що я маю жахливий вигляд і завтра вона мусить викликати лікаря з міста.

Потім вона побажала мені доброї ночі і пішла, зачинивши двері на ключ…