Текст книги "Ліцей слухняних дружин"

Автор книги: Ирэн Роздобудько

сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 15 страниц) [доступный отрывок для чтения: 6 страниц]

– Найкращий ролик… – висловила я те, що думала ще під час перегляду.

– Так, – підхопила Мія, – Тур виглядає найщасливішою!

– Згодна, – підвела риску пані Директорка. – Там все – до міри в відсотковому співвідношенні. Приклад для інших. Отже, якщо ви всі одностайно вирішили, ставимо Тур і Алексу вищий бал?

Я подумала, якщо розмова сама собою зайшла про Тур, то буде цілком доречним трохи розвинути її.

Зовсім трохи…

– Звісно, – сказала я і додала, намагаючись зберігати спокійну, ділову тональність: – Якби ще знати, чи все у них гаразд у… у… відсотковому співвідношенні до нинішнього дня?

– Ну ми це знаємо! – сказала пані Директорка. – Звіти отримуємо щомісяця. І ви, до речі, теж майте це на увазі: ЛСД ніколи не залишить вас на самоті! Отже, зараз Тур і Алекс перебувають в круїзі по Середземному морю. У найближчих планах – вагітність, купівля котеджу на Мальдівах. Тур переказує вітання.

Усі зітхнули з полегшенням і знову заплескали в долоні.

А я з усієї сили штовхнула Ліл ногою: брехуха!

Вона аж зморщилася.

Краще за все – оголосити їй бойкот.

Я поглянула на Озу, Рів, Мію та Іту. Судячи з виразу їхніх облич, вони цілком підтримували мене.

І годі про це!

Дорогий щоденнику.

Дні минають.

Наближають нас до канікул та Літнього балу. До речі, в шлюбному флігелі ще лишилося сім дівчат. Сімнадцять, як я вже говорила, вилетіли звідси і ведуть щасливе життя.

Про що й свідчать надіслані диски.

Наші ж уроки звузились до кількох основних предметів, але вони нас не обтяжують. Це літсуд та «психостосунки».

Зовсім скоро ми станемо привілейованими мешканками окремих кімнат. От тільки літо промине…

Поки ж ми щоденно аналізуємо різні житейські ситуації, щоб у майбутньому мати відповіді на всі запитання, які поставить перед нами самостійне життя.

Мені здається, що такі уроки потрібні. Тому що ці ситуації – не штучні, як це було в молодших класах, коли їх вадували пані Вчительки.

Скажімо, таку: «Тато сварить маму. На чиєму боці має бути Марійка, якщо у мами підгоріло молоко?» І ми всі дружно кричали, що «тато завжди має рацію!»

Тепер же ми наблизились до конкретики. І цю конкретику керівництво ЛСД в буквальному сенсі «черпає з життя».

Справа в тім, що у пані Директорки є зв’язки з усіма жіночими журналами світу: до ЛСД надходить величезна пошта. У ній – копії листів жінок і дівчат світу до різних відділів цих журналів.

Таким чином, ми дізнаємось про всі проблеми, які можуть виникнути у стосунках між статями, аналізуємо їх і даємо свої відповіді на запитання. Це вам не «тато сварить маму…». Все дуже цікаво і корисно.

А головне, ми вчимося не бути схожими на стріток! Тих, чиє життя минає невпорядковано, брутально, безтямно. Про це свідчить кожен рядок, написаний ними до редакцій!

Скажімо, ось такі листи ми розглядали на сьогоднішньому уроці. Наведу їх зі скороченнями, адже й так усе зрозуміло.

«Дорога редакціє! У мого коханого немає ані квартири, ані машини, ані роботи. Але він має чудове почуття гумору. І нам добре разом. Але романтика рано чи пізно закінчується, чи не так? Я маю визначитись, але вагаюсь, бо кохаю його…»

Або: «Любий журнальчику! У серйозних стосунках я сильно прив’язуюсь до чоловіка, навіть зациклююсь на об’єкті свого кохання. Намагаюся завжди бути поруч, адже боюся, що на відстані він мене розлюбить! І цим все руйную. Як навчитися не розчинятися у стосунках і давати чоловікові волю?»

Чи таке: «Колись я дуже любила одруженого чоловіка. Заради цього кохання терпіла і вибачала багато… Саме він відібрав у мене здатність кохати! Тепер я не можу зрозуміти, чи люблю я власного чоловіка чи просто звикла до нього? Чи добре мені з ним, чи чогось не вистачає?»

А як вам таке: «Чи буває любов після сексу на першому ж побаченні?!»

Усі ці листи підписані «стрітівськими» іменами – Наталка, Соня, Олена…

Дехто навіть підписався прізвищем.

Який жах! Хіба можна озвучувати свої думки та ще й такі?! Ось що робить невігластво і погане виховання.

Так от. На всі ці листи редакція дає відповіді. Їх ми теж ретельно розглядаємо.

Не знаю, чи варто наводити приклади цих відповідей, адже відповідають на такі запитання такі ж самі стрітки.

Тільки з вищою освітою.

Наведу лише один із коментарів: «Дорога Олено! Мабуть, треба спочатку навчитися бути вільною самій. А це – не проста наука. Адже вам доведеться розвивати власні бажання та вміння висловити і відстояти свою думку. Такі жінки більше приваблюють і захоплюють чоловіків і не забуваються на відстані!

Якщо ж ви завжди знаходитесь поруч із коханим, простежте за власною поведінкою. І тоді зрозумієте, що робите не так.

Боїтеся сказати зайве слово? Киваєте у відповідь на будь-яку репліку? Посміхаєтесь на будь-яку брутальність? Але в такому випадку ви руйнуєте не стосунки, а перш за все – себе!..»

Це – як інша планета. Але ми мусимо добре вивчити її.

Адже це ті ситуації, в яких живуть і наші майбутні кандидати в чоловіки!

Нам же доведеться виправляти ті помилки, до яких їх привчили стрітки.

Що ми робимо на уроці?

Перш за все виокремлюємо «ключові посили» відповідей на ті дурні запитання.

Сьогодні біля дошки стояла відмінниця Уга.

Вона підкреслювала ці «посили» маркером на спеціальній дошці, на яку через проектор було виведено текст відповіді, надрукований у журналі.

Ми вголос підказували їй, чим добряче дратували:

– «Бути вільною самій»!

– «Розвивати власні бажання»!

– «Уміти відстояти думку»!

– «Не руйнувати себе»!

Підкреслюючи всі ці нісенітниці, через які стрітки потрапляють у міжстатеві пастки, ми посміювалися в кулачки.

Судіть самі, як можна бути вільною, коли шлюб передбачає безперечні зв’язки, котрі поєднують тебе з володарем твого серця. Або які власні бажання може мати майбутня дружина, крім бажання догодити тому, хто обрав тебе з тисячі подібних?! Які тут можуть бути «посили», крім вдячності за це?!

Далі пані Вчителька методом «запитання-відповідь» спростовувала міф, створений працівником редакції.

– За яким принципом Статуту можна спростувати перший посил – «бути вільною»? – питала вона клас.

Ми хором відповідали:

– «Вдячність»!

– «Служіння»!

– Правильно. Який ще? – спонукала до подальших роздумів пані Вчителька.

Хор втрачав кілька голосів, але загалом лунав досить впевнено:

– «Терпіння»! І далі все йшло за тією ж схемою: «Розвивати власні бажання» – це гріх «нестриманості», «вміння відстояти думку» – гріх «анти-мовчання».

В результаті вся теорія стрітів руйнувалася нами на наших же очах!

Одне слово, кілька здвоєних пар таких занять добряче відшліфували наші принципи.

Як я вже говорила, наприкінці весни вчитися стало набагато легше і цікавіше.

Ось таким чином ми лише розглядали життєві ситуації, щоб не потрапити в пастку за парканом нашого закладу, і готувалися до канікул.

Певно, окремих слів потребує пояснення щодо нашого літнього відпочинку.

На канікулах ми просто не вчилися, й але нікуди не роз’їжджалися. Куди ж нам їхати, якщо, за угодою і умовами навчання в ЛСД, ми не мали ніяких родинних стосунків поза його межами? Ми були цілком вільні й належали лише собі, а в майбутньому – нашим чоловікам!

Виїжджали на відпочинок по черзі лише наші вихователі та вчителі. Ми ж, старшокласниці, починаючи з восьмого, на цей час ставали ватажками молодших секстетів.

Кожній діставалося по шість учениць молодших класів, з якими ми займалися різними цікавими справами з ранку до вечора.

Шили, плели, купали їх в басейні, вчили їздити верхи на конях, доглядати за квітами і таке інше. Батьки ж і родичі – той баласт, який в майбутньому завадить нам будувати своє життя. Здаючи нас сюди, близькі підписували документ, за яким ані вони, ані ми не мали права на будь-яке спілкування. Нам ніколи не повідомляли, чи живі наші бабусі з дідусями, чи здорові батьки, чи з’явилися у нас молодші брати чи сестри. Ми мали бути чистими перед майбутнім. Ані морально, а тим більше – матеріально, нас не мусили обтяжувати їхні проблеми!

На перших порах саме це давалося нам досить тяжко.

Але згодом ми розуміли, що це – правильно. Що жінка, обтяжена купою життєвих гачечків, перестає бути справжньою жінкою і доброю дружиною.

На перших же заняттях у сьомому класі, коли починалося наше фізіологічне і духовне дозрівання, ми зубрили «психологію батьківських сценаріїв», за якими жили нещасні стріти, і розуміли, що ці родинні зв’язки призводять до егоїзму, залежності, патологічного симбіозу, до невиправданих очікувань з боку батьків і страху їх не виправдати – з боку дітей. А все це скасовує мету ідеального виховання, котре формувалося в ЛСД сторіччями.

Можливо, я ще повернуся до цієї теми. Але ясно одне: батьки «з’їдають» своїх дітей, моделюючи їхнє майбутнє за своїм або (кращим, ніж свій) сценарієм, а діти, тобто дівчата, не можуть повністю віддатися своєму особистому життю і своїй місії, основи яких закладаються в ЛСД…

Отже, наближалося літо.

Ми – наш десятий секстет – перебували у тривожному очікуванні Літнього балу.

Звісно, ми не говорили одна одній ані слова. Особливо уникали розмовляти з брехухою Ліл. Але що ближче насувалася дата, то красномовніше ми позирали одна на одну.

В цих поглядах було німе запитання: чи поліземо на дах цього разу?

Дорогий щоденнику…

Чи сподобається тобі те, що мушу записати? Побачимо…

– Чому ви зі мною не розмовляєте? – запитала Ліл сьогодні перед відбоєм.

Зависла незручна пауза. Як їй пояснити, що вважаємо її, м’яко кажучи, нечесною? Адже чесноти у нас на одному з перших місць!

Всі поглянули на більш прямолінійну з усього секстету, Рів.

Вона струсонула своєю вогняною шевелюрою:

– А як з тобою розмовляти, якщо ти брешеш? Подякуй краще, що ми не розповіли про це керівництву.

– Я не брехала! – закричала Ліл.

– Ага, – уїдливо додала Іта, – ти просто фантазувала…

– Та ні! Ні! Я чула на власні вуха!

Для впевненості Ліл стукнула себе по вухах, вони аж почервоніли.

Гадаю, від сорому.

Ми відвернулися від неї.

– Я доведу, – тихо сказала Ліл.

– Як? – запитала я. – Викличеш сюди пані Директорку? Маячня…

Ліл замовкла і лягла спати навіть раніше, ніж з радіоточки пролунав відбій.

Ми перезирнулися.

Не варто брати її з собою на дах. Вона стає дивною. Принаймні норовливість і вперте бажання щось довести – не наша парафія.

Це з царини «духовних вірусів», що роз’їдають душу і про які нас застерігали Вчителі.

Отже, бал було призначено на 31 травня, тобто за два дні.

Не змовляючись, ми вирішили, що неодмінно знову подивимось на це грандіозне видовище.

Тим більше, що, як я вже казала, все керівництво ЛСД буде по вуха задіяне в організації балу і в цей час його пильність щодо решти курсанток буде знижена до нуля.

Прожили ці дні спокійно, чемно, щоб нічим не викликати підозру.

Звісно, Ліл вирішили не брати.

У призначений час кожна з дівчат знайшла свій привід вийти з дортуару до саду – окремо. Ліл ми нічого не казали.

Та вона і не питала – залишилась сидіти в кімнаті, вишиваючи свою серветку.

Вечоріло.

Сад було наповнено подихом квітів. А бальний будинок нагадував різьблену музичну скриньку, в якій мерехтять свічі. Ми були збуджені красою вечора і тим, що зараз зазирнемо до зали зверху, ніби це дійсно була чарівна скринька з прикрасами.

Оглядаючись по всіх боках, ми по черзі полізли на заплетені диким виноградом металеві сходи.

Вигляд згори був ще дивовижнішим!

Перед очима розстелилися зелені луки зі сріблястою стрічкою ріки, в якій зблискували перші зірочки, а внизу, прямо під нашими ногами, грала музика і так само виблискував позолотою вогонь тисячі електричних свічок.

Ми стерли пил і бруд з ілюмінатора й обсіли його, мов мухи банку з варенням.

У залі було сім ліцеїсток, сім гарно вбраних дівчат. Це були ті, кого не обрали на минулих балах.

Звісно, трохи ніяково і не дуже-то й добре залишатися в ліцеї до самого останнього балу. Я б собі такого не побажала! Але в житті буває різне…

Навіть зверху, крізь товщу скла, ми відчували їхнє хвилювання.

Воно відбивалося в нервових змахах віял, у притупуванні ніжкою чи просто в напружених виразах облич.

Дівчата уважно слухали музику оркестру і чекали на появу кандидатів. Їхні авто поволі (ми це добре бачили зверху) з’їжджалися до брами ліцею, а після перевірки документів їхали далі, зупиняючись біля бального будинку.

Ми жадібно спостерігали за оркестром.

Дівчат ми знали добре, а от оркестр – завжди ласий шматок для нашої уяви, адже він складався виключно зі стрітів.

На кожному балу вони були нові: винаймати одних і тих самих заборонялося правилами безпеки.

Кожен оркестрант проходив сувору перевірку, з кожним окремо розмовляла пані Директорка і брала «підписку чемності». Тобто кожен давав присягу про нерозголошення того, що тут відбувається, щоб ніхто з зовнішнього світу не заздрив нашому одягу, їжі та інтер’єрам. Також стріти давали обітницю, що, коли впізнають тут когось із впливових людей країни чи світу, не балакатимуть про це на кожному кроці.

Одне слово, ми, як і наші колежанки, що схвильованою зграйкою купчились унизу, слухали музику і поглинали очима оркестрантів. Зрештою, стріти – теж люди. Хоч і примітивного, нижчого складу.

Там були: дві віолончелі, рояль, дві скрипки і… саксофон.

Якраз в цю мить соло виконував саксофон…

Дорогий щоденнику…

Дорогий, милий щоденнику, мій друже і прискіпливий аналітику!

Вибач, що ці сторінки я, певно, видеру з тебе. Мушу написати щось не дуже звичайне.

Мабуть, саме те, через що нас і змушують все записувати, щоб – не доведи Господи! – не впасти в єресь. Щоб уміти аналізувати свої чесноти і вади.

Тому хоч і не хочу, а мушу записати таке.

Саксофон грав гарно.

Боже, яке нудне речення вийшло…

Саксофон грав так, що у мене заболів шлунок.

Тобто не заболів, а щось гостро ворухнулося у сонячному сплетінні і від того поруху по мені, як по воді озера, розійшлися теплі кола невимовного приглушеного болю.

Я приросла поглядом і слухом до скла, мов риба в акваріумі. Золотий саксофон роздвоївся в моїх очах, а потім – удесятерився. Я пливла в його розплавленому золоті і захлиналась важкими, густими, медовими звуками. Аж стало незручно перед іншими.

– Гарно грає… – спроквола зауважила я.

Сказала це лише заради того, аби приглушити цей внутрішній порух.

Це одна з наших практик: те, що хочеш знівелювати – промовляй вголос.

Бажано – кілька разів. Тоді воно втрачає всю цінність.

– Гарно грає.

– Гарно грає…

Луною почула у відповідь. І зрозуміла, що дівчата відчувають те саме, що і я.

– Здається, минулого разу цього інструмента не було, – байдуже зауважила Рів.

– Тоді був академічний оркестр, – додала Мія.

– Саксофон вибивається із загальної партитури, – знизала плечима Іта, ніби зналася на музиці.

– Так, – зневажливо сказала Озу. – Це вулична музика… І ми разом замовкли.

До зали почали заходити гості.

Троє були молоді, але не дуже гарні. В одного з них черево так і випиналося з-під фрака. Двоє чоловіків старшого віку мали досить зухвалий вигляд, але були нічого собі. Шостий в’їхав до зали на… інвалідному візку. У мене аж серце впало: невже може бути і таке? Хоча ми добре знали, що недаремно нас налаштовували на різне. У тому числі на те, що щастя не у зовнішньому вигляді чи якихось принадах людини, а в її статусі й можливостях.

Ми звикли, що чоловіки з’їжджалися сюди не лише з нашої країни, але й з-поза її меж. Були серед них і мурини, і араби. Одного разу приїхав небіж якогось султана. Тоді він уподобав одразу двох курсанток. Чим справа закінчилася, нам не сказали, але наступного дня з ліцею зникли обидві.

Всі гості мали досить респектабельний вигляд. Як годиться, всі вони у супроводі пані Директорки та інших Вчительок попрямували до шинкваса, щоб охолодитися з дороги напоями.

Мої ж очі були прикуті до саксофона, який все ще виймав з мене нутрощі своїм темним, незрозумілим і досить тривожним голосом. Він ніби щось промовляв до мене, але його слова було зашифровано в звуки.

Я помітила, що з-під білого манжета саксофоніста видніється бинт, яким перев’язане зап’ястя! Решту його образу поглинув золотавий туман, що йшов від саксофона.

У мене почали цокотіти зуби, я навіть схопилася за обличчя, щоб інші не помітили мого стану. Певно, стріти теж мають якісь здібності, подумала я.

Почалися танці.

Жодна з ліцеїсток не залишилася стояти біля стіни. Ми зітхнули з полегшенням. Трохи шкода було пампушку Сол, яка, нахилившись, приязно розмовляла з чоловіком на візку…

Маючи такого чоловіка, можна якнайкраще виконати всі пункти Статуту і заслужити Царство Небесне, подумала я.

Бал тривав.

Пари кружляли по залу. Срібні й руді голівки курсанток і охайні маківки чоловіків крутилися під нашими очима (ой, ледве не написала – «ногами», але, власне, так воно і було), мов квіти і листя в осінньому озері.

Не змовляючись, ми поглянули на годинники – треба було спускатися вниз. І розходитись, як і прийшли – по одній.

– Пора, – сказала Рів.

Ми по черзі спустилися зі сходів і розбрелися в різні боки, щоби повернутися до дортуару поодинці.

Я лишилася сама у вечірньому саду.

Ноги понесли мене в той бік, де був вхід до Бальної зали.

Музика більше не лунала.

Певно, настала година спілкування і показу курсантками своїх здібностей – співу, декламації, демонстрації своїх картин, вишивок, тощо.

Я сховалася за деревом поблизу альтанки і вичікувала, коли пройде хвилин п’ять-десять після того, як ми розійшлися: у нас була домовленість, хто повертається до дортуару першою, хто останньою. Мені треба було витримати часову дистанцію.

До альтанки почали виходити оркестранти. Там для них завжди виставляли таці з бутербродами і напоями.

Не скажу, що я не злякалась, коли вони пішли в мій бік.

Але я знала: далі альтанки не зайдуть!

Так і сталося. Музики галасливою зграєю оточили стіл з наїдками. Я не здивувалася, коли вони почали їсти прямо руками, не протерши їх вологими серветками, що також лежали на столі.

Я затулила вуха руками. Нам категорично заборонялося слухати те, що кажуть стріти. Бачиш стріта – затули вуха! І ось тут і стався справжній жах: один з них пішов прямо на те дерево, за яким стояла я.

Зупинився, вдихаючи аромат вечірнього саду, і дістав сигарету. Паління на території ЛСД було категорично заборонено!

Від обурення я навіть висунулась з-за стовбура і перше, що помітила у світлі сірника, – забинтоване зап’ястя! Саксофон!!!

Але чого варте моє здивування й обурення у порівнянні з наступною ситуацією: він помітив мене! Навіть кинув розпачливе:

– Вітаю…

Певно, не очікував побачити в затінку живу людину.

Я мусила закричати, подати знак охороні, викликати пані Директорку.

Але я цього не зробила!

Мене заціпило. Я стояла і дивилася на нього, як на хижого звіра, що несподівано вийшов назустріч.

Він теж мовчки розглядав мене. А потім посміхнувся і промовив:

– Ви теж мешкаєте в цьому шапіто?

Я так і знала!

Стріти – наші закляті вороги, нічого доброго, чемного і вихованого від них не чекай! Я не знала, як на це реагувати.

Втекти? Але мої ноги стали бамбуком, котрий вмить пустив глибокі паростки в землю, а язик розпух і прилип до гортані.

– А… Ну, звісно… – промовив Саксофон. – Ви ж до того ще й німі! І посміхнувся.

У мене запаморочилось в голові. Перед очима пливло його обличчя – молоде і зухвале. Його нахабний вираз геть не в’язався із вишуканим фраком і білим нагруддям.

Я чхнула, адже вперше почула запах тютюну і вимовила, ледь ворушачи язиком в пересохлому роті:

– У нас не палять…

– Ох, вибачте, – знущальним тоном сказав він і додав: – У вас не палять, не какають, не лаються, не вживають алкогольних напоїв.

Після цих брутальних слів мене затрусило, немов я сиділа на електричному стільці.

Який жах!

Я майже знепритомніла. І мої ноги-стовбури вмить скосило гострим лезом. Я почала повільно осідати на землю.

Він ледь встиг підхопити мене.

Краще б цього не робив! Мені стало зле: вперше в житті відчула на собі чужі дотики і здригнулася від жаху й огиди!

– О! Ти легенька, мов колібрі, – продовжував знущатися він. – Певно, харчуєтесь тут самим нектаром?

Ось він – той жахливий світ, від якого нас застерігали вчителі і вихователі.

Господи, навіщо це мені?! Що тепер робити?

Кричати я не могла. Рот наповнився слиною, ніби мене ось-ось знудить.

Готувалася розпрощатися зі світом і розуміла, що це та незворотна крапка, за якою починається моя трагедія: тепер я займана!

Чужими руками.

Чужим запахом.

Чужим поглядом.

Збезчещена. І якщо я зараз закричу – про мою ганьбу дізнаються всі!

Тепер у мене є жахливий шанс залишитися тут на віки вічні прибиральницею туалетів, як та жінка, на могилу якої ми плюємо!

– Яке зашугане звірятко… – видихнув він мені прямо в обличчя. – Бідолашка… І тут сталося найостанніше, найгидотніше, що тільки може статися з нами: він наблизив своє обличчя до мого і щось тепле, вологе, вимогливе, м’яко огорнуло мій рот, втягуючи мене в себе – всю.

Я закрила очі, в молитві промовляючи пункти нашого Статуту – Вдячність… Повага… Слухняність… Мовчання… Терпіння…

Очікувала, коли нарешті цей удав проковтне мене і я зникну в його пащі, щоб нічого більше не відчувати.

Але він не проковтнув.

Відсторонився, роздивляючись мене. Зітхнув. Певно, я мала жалюгідний вигляд.

– Ну, вибач… – сказав він. – Шкода, що ти така гарна і що ти тут.

Я стояла перед ним, мов дерево. Здається на мені тріпотіла кожна волосинка. Потім він сказав:

– Слухай-но… Як отямишся, приходь під вашу чортову браму – за двадцять кроків від лівої хвіртки. Я помітив – там є дірка. Чекатиму там щовечора. У мене є мотоцикл – поїдемо, покажу тобі життя! Прийдеш?

Недобре розуміючи змісту його слів, я просто затрясла головою: ні, ні, ні.

Нарешті у мене стало сили відштовхнути його.

Я повернулася і повільно, як у сні, побрела в глиб саду, очікуючи на жахливі кроки позаду. Зараз він схопить мене і роздере на шматки своїми пазурами.

Але кроків не було.

Я побігла.

Впала у компостну яму.

Просиділа в ній з півгодини, дослухаючись до звуків звірячого дихання. Але в саду стояла тиша. …А хвилин за десять із Бальної зали знову полинули звуки музики. Отже, оркестр повернувся на своє місце.

Серед звуків я розпізнала задушливий голос Саксофона…

Перш ніж зайти до дортуару, я добре помилася в душі, весь час прискіпливо розглядаючи себе в дзеркало.

Мені здавалося, що у мене виросли кошлаті вуха, щоки покрилися шерстю, а головне – губи стали чорними і з них тече кров…

Я стояла під душем в купальній сорочці (такі одноразові сорочки завжди у великій кількості лежали в шафах) і не могла прийти до тями. Сорочка обліпила моє нещасне тіло, прикриваючи, за словами пані Директорки, «сором», який ми не мусили показувати одна одній.

Я знала, що від цього дня стала грішницею.

Моє життя – яскраве, безтурботне, сповнене ароматом парфумів і булочок, насичене здобуттям знань, вишивкою, танцями, співами, пізнанням себе, закінчилось.

Спересердя я вчинила ще одне неподобство: здерла з себе купальну сорочку. І вода – прохолодна, жива, рухома, вмить обплела моє тіло прохолодною мережею струмочків. І це було ще одне нове, невідоме мені, відчуття. Другий заборонений дотик за ці пару годин.

Трохи прийшовши до тями, я вирішила мовчати. Недаремно в ЛСД нас вчили софістики – тобто завжди знаходити корисні аргументи на свій захист. І я знайшла: один з постулатів Статуту – Мовчання. А якщо це так, то все, що зі мною сталося, підпадає під це правило!

Від такого хитрого рішення мені стало трохи легше.

Я готова була зайти до дортуару – цілком спокійна, без емоцій. Ще раз поглянула на себе в дзеркало: я була така сама, як завжди. Хіба що очі блищали, мов від високої температури. І ноги ще тремтіли.

Похитуючись, пробралась до нашого десятого дортуару з однією мрією: нехай там вже всі сплять! Тоді я теж пірну під ковдру і до ранку відмолю весь гріх сьогоднішнього вечора.

Але, на подив, мій пізній прихід не викликав у дівчат ніякої уваги, хоча вони не спали.

Коли я увійшла, всі вони в суцільній темряві сиділи на ліжку Ліл і про щось жваво шепотіли. Тільки показали мені пальцями: тихо!

Уся увага була прикута до Ліл.

Дорогий щоденнику…

Тепер ти знаєш майже все те, що я скоро вилучу з тебе і спалю в каміні на першому поверсі. А краще – з’їм. І нехай помру від отруєння чи завороту кишок!

А якщо це так, то ще трохи допишу сюди про цей вечір і про вчинок Ліл.

Як тобі вже відомо, вона присяглася переконати нас в тому, що вона не брехуха.

Коли ми не взяли її з собою на дах дивитися бал, вона вчинила таке, від чого і досі моє волосся стає дибки, а той жахливий випадок із Саксофоном в нічному саду здається дитячою забавкою і маренням, якого нібито і не було.

Так от.

Як я вже казала, під час балу вся увага керівництва припадала на випускниць і хід балу. Коридорами корпусу не нишпорили вихователі, вся охорона була задіяна у спостереженні за порядком в бальній залі. Кухарі і прибиральниці теж шикувалися там і стояли під стінами в очікуванні на примхи наших почесних гостей.

Знаючи про це, Ліл…

Навіть руки тремтять, коли пишу…

Одне слово, Ліл прокралась до кабінету пані Директорки і почала нишпорити по шафах і шухлядах, шукаючи якісь докази чи хоча б натяки на те, що вона не збрехала нам.

Уявляю, як їй було моторошно. Мабуть, страшніше, ніж мені в саду! Це вже точно був злочин. Ще й який! Ліл прокралась до кабінету Директорки, влізши через вікно.

Там, у величезних шафах зберігалися «особові справи» на кожну з курсанток – від самого початку нашого перебування в ЛСД. Як я вже казала, після закінчення навчання всі наші щоденники вилучалися з нашого обігу і залишалися тут.

Але і потім, протягом п’яти років, ми мусили надсилати в рідний заклад свої звіти про хід життя за його межами. Це, за словами вчителів, йшло на користь інших в плані «аналізу і узагальнення досвіду та вдосконалення навчального процесу».

Ліл знайшла теку, на якій було написано ім’я Тур.

Оскільки Ліл хотіла довести нам свою правоту, вона не знайшла ніякого кращого рішення, як… забрати теку і принести сюди, в дортуар. Ох, краще б вона принесла бомбу! Це було б одне й те саме!

У ту мить, коли я, збентежена, зайшла до кімнати, дівчата якраз вирішували, що робити з цією текою.

Звісно, першим поривом було засудити дії Ліл і віднести все назад.

З другого боку, пухкенька тека лежала на ліжку Ліл і притягувала нашу увагу, мов магніт. Ще б пак! Ми ж ніколи не знали, що пишуть інші і просто-таки вмирали від цікавості.

– Зробимо так, – рішуче сказала Рів. – Швиденько прочитаємо її і до ранку повернемо на місце.

– А якщо хтось про це дізнається? – перелякано запитала Озу.

– Якщо кожна з нас буде мовчати – ніхто не дізнається, – сказала Мія.

Ми перезирнулися. Це було небезпечно: ніхто з нас не міг поручитися за іншу!

– Може, краще все ж таки віднести її? – запропонувала Іта.

– Ти не впевнена в собі? – підозріло сказала Рів. Іта почервоніла, мов помідор, і захитала головою, мовляв, ні, впевнена.

Ліл взяла теку до рук, розв’язала бруднуваті мотузки, і ми схилилися над нею так само, як схилялися до ілюмінатора на даху Бальної зали – зачаївши подихи, з відчуттям забороненої і небезпечної розваги.

Ліл почала гортати папірці.

На самому початку вони були прожовклими, написаними дитячим почерком з купою плям, малюнків і помилок. На них було все те, що писали і ми, починаючи з початкового класу.

Про те, яке щастя потрапити в цей елітний заклад, яке гарне тут харчування із щовечірнім яблучним струдлем, із розвагами та іграми на свіжому повітрі, з піснями, які ми співаємо біля ватри влітку, і подарунками святого Миколая – взимку. Про одяг і іграшки, про уроки плетіння і танців, про вчителів, котрі повністю замінили батьків. Звісно, були й пасажі щодо суму за домівкою, але вони одразу ж уривалися вагомими аргументом на користь пречудового існування в ЛСД.

«Сьогодні нам давали рожеве морозиво, – вголос читала Ліл, – а потім водили до сауни. Трохи думала про бабусю, чи здорова. І помолилась за те, що тепер їй набагато легше, адже вона не змушена доглядати за мною…»

Сторінки, що стосувалися навчання в старших класах, були про уроки, про вибір парфумів, про цікавість до балів і таке інше.

Читаючи це, ми перезирнулися: це ж треба! Всі писали, немов під копірку! І про мрії. І про майбутнє життя.

Можливо, Тур більше, ніж інші, змальовувала уроки танців, віршотворення і співу. Але це було й не дивно. Вона була найталановитішою серед нас!

Ми швиденько переглянули записи аж до того дня, коли для Тур настав час першого балу. І звідси почали читати повільніше.

Вона писала, як їй сподобався Алекс, в чому він був одягнутий і як вона ледь не втратила свідомість, коли він вперше поклав свою руку їй на талію, запрошуючи танцювати.

На останній сторінці, котра стосувалася життя в ліцеї, був зовсім короткий запис: «Завтра я поїду з рідних місць. Алекс сказав, що на мене чекає найщасливіше життя. Моя вдячність немає меж. Я плачу і молюсь. Я щаслива…» Під цим записом було намальовано серце.

У кінці цих нотатків стояла печатка ЛСД, завірена підписом пані Директорки.

До цього досить об’ємного щоденника, прошитого металевими скобами, було докладено ще з десяток інших аркушів, на яких значилося «Додаток».

Це вже було те, що Тур надіслала після виїзду з ЛСД – звіт, який нас особливо цікавив.

Той, через який наша мовчунка Ліл мусить або виправдатись, або так і залишитись брехухою.

Тремтячим голосом Ліл почала читати.

Звіт відрізнявся від попереднього тексту тим, що фрази були уривчасті, а почерк неохайний, ніби все писалося в темряві.

Перші десять сторінок вразили нас одноманітністю, адже на них було написано лише два слова: «Я щаслива».

Часом слова зливалися в одну довгу фразу – «ящасливаящасливаящасливаящаслива…», а подекуди мали досить великий інтервал і повзли то вгору, то донизу. Ніби Тур таким чином витанцьовувала на папері східний танець, під час виконання якого дрижить кожен м’яз.

Ми прогорнули ці сторінки з розпачем і роздратуванням: це було так не схоже на Тур! Вона завжди писала охайно, з метафорами, епітетами і порівняннями, так, як нас вчили на уроках літературної творчості.

Після тих одноманітних сторінок, почався такий самий неохайний текст, який довелося перечитувати по сто разів, перш ніж зрозуміти зміст кульгавих літер.

«…Сьогодні я зробила «фуагра» під порічковим соусом.

Цілий день вишукувала рецепт. І ось нарешті у мене вийшло так, як написано в кулінарній книзі. Я дуже хочу, щоб сьогодні ВІН був задоволений. Виклала, оздобивши зеленню – базиліком, петрушкою, кінзою і краплями соусу, як показано на фото. Але до ночі страва звітрилася, краї потьмяніли.

Я потроху зрізала, але все одно вигляд зіпсувався.

О пів на другу ВІН їсти не схотів. Був втомлений. Взяв таріль і обмазав паштетом шпалери на кухні. Я хотіла їсти – там на стіні лишився добрий шматок паштету. Я його зчистила і з’їла. Помила стіну і підлогу. Не знала, як вчинити – чи йти до спальні, чи лишитися у вітальні на тахті. Не знала, як буде краще для НЬОГО. Пішла до спальні. ВІН важко дихав. ВІН дуже втомлюється, забезпечуючи мене…»