Текст книги "Ліцей слухняних дружин"

Автор книги: Ирэн Роздобудько

сообщить о нарушении

Текущая страница: 1 (всего у книги 15 страниц) [доступный отрывок для чтения: 6 страниц]

Ірен Роздобудько
Ліцей слухняних дружин

Передмова

За лаштунками гламуру

Відкриваючи кожну нову книгу Ірен Роздобудько, ніколи не знаєш, чого сподіватися. І щоразу залишається відчуття: оця – найкраща. От і кажу: «Ліцей слухняних дружин» – найкраща. Ірен не одного з нас витягла з трясовини хандри, депресії, емоційного паралічу. Ніби простий текст – і раптом знаходиш точку відліку, аби жити. Отак завжди! Так було в мене з її «Якби», «Я знаю, що ти знаєш, що я знаю», «Все, що я хотіла сьогодні», «Лікарняною повістю»…

Що це за наркотична назва – «ЛСД»? Ідеться про наркотик залежних стосунків. «Певно, настав час подумати над тим, що не все в нашому житті – політика, кризи і ‘‘шоу-маст-гоуон’’ (серед усього цього бедламу є ти, із власним коротким життям, із особистими переживаннями, із чудовими друзями й можливістю набувати власного досвіду), що ти людина, а не лялька і що… криза починається в голові. І якщо ти її туди допустиш – тобою буде легше керувати», – сказала мені письменниця в інтерв’ю, коли книга була у рукописі.

Це не детектив про сучасних гейш, не лавсторі, не соціальна фантастика. Це підкоп. А от під що – шукайте самі.

Протест визрів у надрах гламуру: Ірен Роздобудько знає світ, про який пише, адже її ім’я пов’язане з журналами «Наталі», «Караван історій». І в тому, що саме вона повела читача за лаштунки «красивого життя», особлива пікантність ситуації.

Але є одна небезпека – проковтнути книгу одним духом, у читацькому азарті промчати від першої сторінки до останньої, відклавши невідкладне заради пригоди – і солодкої, і моторошної, не схожої на всі інші, у які нас уплутувала українська література. А важлива кожна деталь, кожна фраза – від безборонно-самотньої «Дорогий щоденнику…» до Пісні пісень тростини для саксофону. «Утрачений рай – це коли починаєш мислити самостійно». Із «ЛСД» – як із полотнами імпресіоністів: маєш справу з мінливістю вражень. Але нічого категоричного, прокурорського… Читаючи один уривок, несподівано подумала про булгаківську Маргариту, що вирвалася з золотої клітки, а через десяток сторінок – про сусідську бабусю з її дідуганомтираном, який, було, випивши за День Перемоги, показував домашнім кузькіну мать. «Страх – ось що тримає людину в шлюбі», – кажуть у Ліцеї слухняних дружин. «Ніжність і повага! Старенькі жінка й чоловік, що заходять у море, турботливо підтримуючи одне одного», – тепер уже впевнені читачі Ірен Роздобудько.

У «ЛСД» кожна знайде щось своє – цукрова лялечка з титулом «Міс Велика Країна», дівчинка-студентка, дружина нардепа, засмикана тітонька, яка снить про олігарха для дочки. І кожен – від крутого хлопця, хто має себе за хазяїна життя, до он того роботяги з кухлем пива в п’ятницю ввечері. Бо мужчини – як «наркоділери» щодо жінок: мають гріх – «велику чоловічу спокусу – розбестити невинну істоту протилежної статі. Тільки би знайти її – таке собі люстерко, у якому ти відіб’єшся на повний зріст із усіма своїми нездійсненними фантазіями, удаваним досвідом і пихатістю півня». І не такими вже безневинними після «ЛСД» виглядають усі ці кіношні шоу холостяків та казочки для попелюшок…

Дочитавши до крапки «ЛСД», одразу почала біло заздрити тим, для кого ця провокативна історія ще попереду.

Щасливчики…

Тетяна Вергелес

ЧАСТИНА ПЕРША

Розділ перший. Щоденник

Дорогий щоденнику!

Сьогодні день має бути вдалим. Адже вчора на уроці літсуду пані Вчителька призначила мене прокурором у справі мадам де Реналь. Суд повинен відбутися сьогодні на другій парі – і я натхненно збираюся до шкільної будівлі.

Поясню, чому мені так радісно на душі: ще ніколи, за всі роки мого перебування в ЛСД мене не призначали прокурором, все більше підсудною або, в крайньому випадку, другим чи навіть десятим свідком.

Це через мою, як каже Озу, «страусячу» натуру: коли треба щось відстоювати, ухвалювати рішення чи сперечатися, я ховаю голову в пісок. А сьогодні маю довести всім ліцеїсткам і пані Вчительці, що я не така вже нікчема!

Я заздалегідь перечитала «Червоне і чорне» мсьє Стендаля ледь не сто разів, підкреслила потрібні місця олівцем і вірю, що можу бути гідним прокурором.

Суддею буде Рів, адвокатом – Озу, а підсудною, тобто мадам де Реналь, – мовчунка Ліл. Побачимо, що з того вийде. Сподіваюсь отримати не менш як дев’яносто дев’ять балів.

Оскільки я лише починаю ці записи, то, як наполягає пані Директорка, яка вчить нас вести щоденники і писати листівки краснописом, а не на клавіатурі компа, як це роблять стріти, потрібно старанно змалювати «експозицію».

Тобто ту частину розповіді, з якої буде зрозуміло, як і де ми живемо, про що мріємо, чого боїмося і до чого прагнемо.

Постараюсь описати це якнайкраще, хоча воно й забирає багато часу. Але ж не можна заковтувати майбутній текст від самого початку, ніби машина для знищення паперів. Вправно викладати свої думки – одна з важливих речей у нашому навчанні і, звісно, подальшому житті, яке чекає на нас за стінами улюбленого закладу.

Отже, варто все пояснити. Тобто – створити «експозицію».

І почну я з наших імен, які стрітам можуть здатися трохи дивними.

Хоча ні! Спочатку ще пару слів про «стрітів».

Так ми називаємо всіх, хто перебуває поза межами таких пристойних навчальних закладів, як наш ліцей. Раніше, років десять-п’ятнадцять тому, їх називали «вуличними». Але мені здається, що «стріти» лунає краще і пристойніше, ніж це просте і трохи вульгарне поняття – «вуличні».

Зараз так вже не кажуть. Скажу більше: вимовити таке – все одно, що вилаятись. І отримати за це «червону догану».

Ну от, тепер доведеться пояснювати, що таке «червона догана»! Адже є ще синя, зелена, жовта і найстрашніша – чорна…

Поясню коротко: за кожен некоректний вчинок, помилку чи слово ми, учениці, протягом навчального року отримуємо від пані Директорки кольорові картки. За словесні помилки – червоні, за погане засвоєння навчального предмета – сині, за погану поведінку – жовті, за хиби у зовнішньому вигляді – зелені. Про чорні краще промовчати!

«Чорна догана», тобто чорний квадратик картону – це вже вирок! І – карцер.

Кожна «догана» пронумерована і продубльована. Дублікат залишається в шухляді пані Директорки. Тому ці картки ми ретельно зберігаємо як страшне нагадування про покарання наприкінці року. І готуємося до нього.

Неважко здогадатися, що ті, хто набрав більше червоних карток, мусять виправити свою мову шляхом різних завдань, які нам дає пані Директорка. Скажімо, минулого року одна семикласниця вивчила напам’ять п’єсу Шекспіра в оригіналі і декламувала уривки в актовому залі, доки не знепритомніла.

Володарки «жовтих доган» прибирають територію і вдень, і вночі.

А «зелених» позбавляють всіх благ у виборі одягу чи косметики…

«Чорні»… Ох… Просто сидять в карцері. Стільки днів, скільки мають тих карток.

Це – справедливі покарання.

Звісно, всі ми боремося, щоб цих доган було якомога менше.

Тепер, як і обіцяла і поки не заплуталась, почну з імен.

Тут також все просто.

Наші імена – не іноземні, як це може здатися на перший погляд. І не прізвиська (не дай Боже: у нас це карається «жовтою доганою»!). Це усього-на-всього перші літери наших повних імен! Не більше того!

Така форма звертання була прийнята дуже і дуже давно, ще в часи наших прабабусь. Але досі вважається дуже зручною у спілкуванні.

По-перше: коротко і ясно, по-друге, добре запам’ятовується, по-третє, як пояснює шкільний психолог, «не дає вийти емоціям за рамки особистості». Це досить складне пояснення. Я розумію його так: кожен сам по собі, ніби квартира чи вілла з домофоном, куди не потрапиш, не знаючи повного набору цифр.

Звісно, в наших анкетах, які заповнюють рідні і близькі, посилаючи нас до цього закладу, стоять звичайні імена і прізвища. Але за роки перебування в його стінах ці імена витираються з пам’яті, адже голова наповнюється купою інших знань. Тут вже не до того, щоб пам’ятати, хто ти така – Ганнуся чи Марія. А ще спробуй запам’ятати по батькові та прізвище! Суцільна маячня!

Одного разу, присягаюсь, суто випадково, коли Озу хворіла, а я відсиджувала біля її ліжка в лазареті необхідну для виявлення милосердя годину, то підгледіла, що в її анкеті, котру переглядала медсестра на предмет спадкових хвороб, записано, що її звуть Ольгою Зенонівною Урбанською.

Скорочено і є – Озу. Гарно і коротко.

Можливо, Рів звуть Раїсою чи Розою, Ліл – Ларисою або Ліною.

Але це банально і не романтично. Тому я рада, що мене звуть Пат.

Ночами, коли не спиться або за розкладом настає час «романтичних дівочих мрій» (які ми потім занотовуємо в окремий загальний зошит для майбутніх поколінь курсанток ліцею), я уявляю, що моє повне ім’я – Патрисія чи Памела.

Звучить гарно, як у леді.

Ну от. З іменами покінчено.

Тепер про той урок, на якому сьогодні я маю виявити впевненість і бездоганне знання матеріалу.

Я обожнюю літсуд!

Це мій найулюбленіший предмет. Хоча у нас, курсанток одинадцятого, передостаннього, класу є ще «домознавство», «рукоділля», «економія» та «гендерознавство».

В останньому, дванадцятому, замість курсу з партнерських стосунків, що входить до «гендерознавства», ми будемо більш ретельно вивчати все, що пов’язане з сексом. Фізіологію стосунків. Цікаво. І трохи моторошно – що дізнаємося?

Але це буде наступного року.

Поки що, як я вже говорила, мій улюблений предмет – «літсуд».

Чим він такий цікавий?

Ну, по-перше, я умліваю від любовних романів!

У нашій бібліотеці, у відділі для старшокласниць, їх безліч.

Обожнюю ці рожеві, бузкові, небесно-блакитні покетбуки з прегарними дамами і джентльменами на обкладинках.

Вони навіть пахнуть! Візьмеш до рук і одразу ніби в торт поринаєш – в роті стає солодко, у всьому тілі – тепло і пухнасто. Життя здається прекрасним, багатообіцяючим!

А по-іншому й бути не може. Бузково-рожеве щастя так і лізе у вуха, в ніздрі, до рота, а в голові лунає музика: «Вінвзяв-її-за-плечі-і-їхні-вуста-злилися-в-гарячому-поці лунку…» Ох…

Про поцілунки ми ще нічого не знаємо. І це так бентежить. Як це – «вуста злилися»? І якщо вони «злилися», то куди ж поділися носи й очі? Але такі речі ми ніколи не обговорюємо. Це непристойно.

На літсуді ми таких книжок з позакласного читання не вивчаємо.

На уроках ми вивчаємо світову класику, як і звичайні стріти у своїх загальноосвітніх школах. Тільки підходимо до неї з іншого боку. З цікавішого і практичнішого. Так би мовити, пристосовуємо ситуації до життя. Адже класика – вона класикою і є: повчальна і слушна для всіх часів.

У мене ще буде час докладно змалювати, як відбувається урок. Тим більше, що саме сьогодні ми судимо мадам де Реналь з «Червоного та чорного» і я, саме я, маю честь вперше в житті бути її прокурором. Ще не знаю, як все пройде, а тому додам кілька слів про наш ліцей.

Тобто змалювання експозиції має відбутися за всіма правилами.

Отже, нашому ліцею безліч років! А прадавні документи, що висять в музеї, взагалі свідчать, що ЛСД існував завжди.

Ви тільки уявіть-но собі цей термін: завжди! Як Всесвіт.

Як Земля. Коли таке уявляєш, аж моторошно стає. І така гордість охоплює!

У музейному залі, котрий відчиняють лише під час великих урочистостей, зберігаються вицвілі документи, написані специфічним, розробленим ще черницями ордену Слухняних Дружин, краснописом.

Вони свідчать про переслідування закладу за часів інквізиції і полювання на відьом, про розквіт культури завдяки нашим випускницям в епоху Відродження, про їхню самовідданість воїнам Вітчизни в скрутні воєнні часи.

Тут зберігаються тонни листів із безліччю подяк із різних куточків світу, мільйони світлин щасливих усміхнених пар, утворених завдяки існуванню ЛСД. Є окремий, зворушливий стенд, на полицях якого – фотокартки немовлят. Сад немовлят! Ціла земна куля, засаджена нами!

Є й особливий стенд, до якого нас обов’язково підводили в дитинстві під час першої екскурсії: «Обличчя ганьби».

На ньому картки страчених за невірність, невдячність чи за інший із десятка гріхів, котрі суворо караються за Статутом нашого закладу.

Сказавши про гріхи, варто сказати про чесноти. Ці поняття тісно пов’язані між собою. Тобто, сказавши «А», маєш знати про «Б»! В даному випадку – навпаки. «А» – то чесноти, «Б» – гріхи.

Щодо переліку першого – це ясно, мов двічі по два.

Адже всі десять заповідей, з яких складається наш Статут, виписані й намальовані відомим художником, оздоблені широкою хвилястою рамою, покритою триміліметровою позолотою. Цей Статут висить у нашому холі на найвиднішому місці – там, де під час вранішніх «лінійок» стоїть пані Директорка.

Ми швидко закарбовували в пам’яті кожне з цих простих десяти слів. Наші очі постійно наштовхувалися на них в будь-якому кутку ліцею.

Ми співали їх, мов пісню, навіть тоді, коли були зовсім малими і ще рюмсали ночами за рідними домівками:

Вдячність.

Повага.

Слухняність.

Мовчання.

Терпіння.

Служіння.

Старанність.

Вірність.

Турботливість.

Хазяйновитість.

Усі ці прості й зрозумілі слова оздоблені золотими віньєтками, засаджені виліпленими з глини пташками й овиті квітами.

Першою нашою вишивкою на першому ж уроці праці були саме вони – точна копія цього вишуканого краснопису.

Кожна з нас старанно зберігає цю вишивку і має потім (після випуску) повісити її у власному помешканні. Це засвідчить приналежність до ордену, до нашого улюбленого ЛСД. За нею ми потім упізнаватимемо одна одну. І вона ж стане такою собі «перепусткою» до цього закладу для наших майбутніх доньок.

Принаймні у моєї матусі така висіла і, певно, досі висить над плитою.

Така була і в бабці… Хоча я їх зовсім-зовсім не пам’ятаю. І, певно, ніколи вже не побачу, адже невдовзі служитиму лише одній людині – своєму чоловікові, якого поки що не знаю. Гадаю, що вони прожили щасливе, безтурботне і праведне життя.

Таке проживу і я. І сто п’ятдесят інших моїх колежанок, хто має щастя навчатися тут.

А це дійсно щастя.

У нас тут культ щастя і радості. Нас привчають до нього змалечку, з того самого дня, як за батьками зачиняється висока брама і дехто з найбільш слабкодухих починає відчайдушно рюмсати. Зізнаюсь, я теж трохи поковерзувала, аж доки лагідна рука пані Директорки не лягла на мою голівку.

– Не плач, Пат, – сказала вона. – Зараз буде трохи гірко, але потім – солодко. Ти їх швидко забудеш.

І я майже одразу припинила схлипувати. Солодко мені не стало. Проте приємна млість від її доторку розлилася тілом. Пані Директорка, взявши мене на крила, полинула зі мною до спальні, закутала в ковдру і розчинилася у просторі, лишивши по собі різнобарвні кола, які виникають на поверхні води. І я одразу зрозуміла, що зі мною тепер все буде гаразд.

Уся атмосфера ЛСД була насичена солодким ароматом щастя і радості. Щоранку на загальній «лінійці», в тій самій просторій залі, де висів наш Статут, ми просто з повітря отримували порцію добра.

У затишній напівтемряві пані Директорка промовляла свої щоранкові промови, а ми дихали і не могли надихатися тим особливим повітрям, котрим були просякнуті оббиті оксамитом стіни.

Ну от, дорогий щоденнику, я і втомилася.

Не знаю, чи все правильно написала. Чи є в цьому тексті метафори і порівняння, чи правильно побудовані речення.

Чи немає зайвого.

Але пані Директорка наказує писати все, що думаємо.

Усе, за чим спостерігаємо. Усе, що здається нам підозрілим.

Усе, що потім ретельно перевірятиме комісія експертів під час нашого випуску у велике життя. І вирішуватиме, варті ми піти у «вільне плавання» чи претенденту на нашу прихильність ще треба почекати, доки ми не виправимо всі свої помилки, записані сюди.

Я сподіваюсь, що у мене їх не буде. Я відмінниця. І кольорових доган у мене не так вже й багато!

Отже, до вечора, дорогий щоденнику!

Тепер починається чудовий ранок. І настане чудовий день.

Далі буде…

Дорогий щоденнику…

Дійсно, вчора був насичений день.

Настільки насичений, що ввечері навіть забула торкнутися твоєї такої приємної лискучої обкладинки. Навіть розгубилась, як усе це викласти в точному хронологічному порядку. Адже одразу хочеться написати про урок літсуду, про який писала вчора.

Але це буде неправильне викладення подій з точки зору хронології!

Адже до уроків був сніданок, зарядка, лінійка, перехід з дортуарів до шкільної будівлі і таке інше.

А головне – ще була звістка про смерть Тур… І я весь час про це думаю.

Усе ж таки варто почати з самого початку. Ой! Вибачте за тавтологію, пані Директорко. Надто хвилююсь.

…Учора я писала рано-вранці, поки дівчата ще спали. Для довідки: крім мене, в дортуарі (так називаються наші спальні кімнати) ще п’ятеро: Рів, Озу, Ліл, Іта і Мія. Всі ми – курсантки передостаннього одинадцятого класу. Одна четверта класу – «секстет». «Шістка» тобто.

Чи не забула я сказати, що кожен з класів поділяється на «секстети», які позначаються за номерами наших дортуарів?!!

Ну от, знову доведеться починати з експозиції! Що я за дурепа?

Але нічого не вдієш… Порядок є порядок. І він має бути у всьому.

Отже, наш дортуар номер десять. Тому наш секстет – «десятий».

На спортивних змаганнях чи виступах самодіяльності ми все робимо в такому ж складі, який з початкового класу не змінюється.

Якщо конферансьє чи тренер оголошує: «Десятий секстет, ваш вихід!» – кожен з нас знає, що йдеться саме про нас:

Пат, Рів, Озу, Ліл, Мію та Іту.

Відповідно, у класі є інші секстети, з іншими номерами.

Кожен секстет тримається купи.

У кожному є свій лідер, свої відмінниці і двійочниці. Звісно, протягом навчання розстановка сил змінюється.

Обов’язки кожної членкині секстету – стежити за порядком, виховувати одна одну власним прикладом, бути безжальною до прояву гріхів і намагатися здобути якомога більше доброчинності.

Нам не дозволено надто зближуватися між собою, адже тоді, за словами пані Директорки, починаються «стрітівські теревені». І одне з правил ЛСД – Мовчання – порушується.

Але ми все одно звикаємо одна до одної.

Часом важко приховати свою приязнь чи відразу. Прояв таких емоцій тут неможливий.

Тому, скажімо, я на позір ігнорую Ліл. Це тому, що вона мене цікавить більше за інших. Але саме тому я і серджуся: не дай Боже дати це зрозуміти іншим.

Куди простіше з Ітою чи Рів…

Але: порядок, порядок і хронологія у всьому!

Тому я ще мушу розповісти про дівчат з мого секстету.

Отже, я почала говорити про Ліл.

Я вже казала, що Ліл – мовчунка з родини роботяжок.

Знову – стоп! Якщо вже сказала – роботяжок, то варто пояснити, чому так сказала.

У ЛСД мають право навчатися всі! Цим наш заклад відрізняється від будь-якого іншого. Це демократія в чистому вигляді.

Тут ніхто ні за що не платить, хоча тільки уявіть: територія ЛСД – це п’ятдесят гектарів. Майже невеличке селище!

Всі будівлі ліцею – шкільний корпус, центральний, зі спальням і залами, «випускний флігель», купа службових приміщень розташована всередині високих, побудованих за часів середньовіччя мурів старовинного замку.

Всередині й довкола – розлогі фруктові сади, за ними – лани і діброва з річкою. Є просторі ділянки для різних видів спорту, концертний майданчик, де влітку відбуваються наші самодіяльні вистави.

Ще є стайня і маленька ферма. Ніхто ж не знає, куди занесе доля! Доїння корів і верхову їзду ми також проходимо.

Це так весело! І тепер скажіть мені, будь ласка, чи може потрапити в такий елітний заклад дівчина з простої та ще й неблагополучної родини?

Якщо йдеться про ті заклади, куди вступають стріти – категорично ні!

А в ЛСД після проходження тестів приймають усіх бажаючих. І протягом дванадцяти років одягають, взувають, годують, навчають і забезпечують всім необхідним для життя всіх однаково. Однаково добре. Однаково дорого.

Ну, тепер про Ліл та інших з мого секстету.

Ліл, подейкують, з якоїсь «неблагополучної» родини.

Ми чули, що нібито батьки її розлучились, коли Ліл була ще маленькою. Мати Ліл працює на фабриці, і ніхто з її родини не мав ніякого відношення до ЛСД. Коротше, вишитий рушник зі Статутом ніколи не висів у них на кухні!

Але для Ліл було зроблено виняток завдяки клопотанню Міністерства освіти. Тепер вона мусить старатися більше, ніж інші. Тому вона і мовчунка. Все в ній спрямоване на те, щоб гарно вчитися і не підвести ані Міністерство, ані власну матусю, ані пані Директорку, яка великодушно дозволила їй навчатися і жити тут. Хіба, будучи стріткою, вона мала б гарне шкіряне взуття і кашемірові светри? Навряд.

У Ліл довге чорне волосся, що звисає на щоки, а потім і на плечі, мов клеєм намазане – таке рівне-рівне і лискуче. Іта зі своїми і нашими кучерями таке робить лише перукарською прасочкою. А у Ліл волосся природне. Буває ж таке диво. Очі у неї, за класикою жанру, блакитні, брови – гарні, формою схожі на ластівчині крила. Вона неймовірно гарна! Коли я дивлюсь на неї – аж плакати хочеться. Не знаю навіть чому. Мені завжди хочеться плакати, якщо бачу щось недосяжне у своїй досконалості.

Взагалі, у нас всі дівчата, навіть «молодняк», напрочуд красиві. Іноді здається, що все ж таки є якийсь відбір. Але пані Директорка не раз наголошувала, що наш ліцей – для всіх. І ось доказ: у сьомому класі, у секстеті номер тридцять вісім вчиться кульгава дівчинка. Щоправда, обличчя у неї теж дуже приємне.

Але Ліл здається мені найкращою. З лиця хоч воду пий.

Хоча сама вона себе не любить. Якось здивувала мене тим, що сказала: «От якби мені бути такою, як ти…»

Я аж заклякла від подиву. Хоча чому тут дивуватися: жодна з нас не любить дивитися на себе в дзеркало. Пані Вихователька каже, що це в нашому віці нормально – самокритика працює.

Словом, якби мене спитали, з ким би я хотіла побачитись на хвилинку в кав’ярні після одруження, я б точно першою назвала Ліл… Гадаю, їй судилась незвичайна доля!

Іта і Мія не приховують своєї дружби. І в тому немає нічого дивного – їхні матусі також приятелювали. Навіть, як подейкують самі дівчата, лежали в одному пологовому будинку в Лондоні.

Шлях Іти та Мії, як на мене, вже майже визначено. Впевнена, вони надовго не затримаються у випускному флігелі. Іта і Мія схожі одна на одну, мов зернятка. Обидві – біляві, дрібні, чубчики гладенько зачесані наліво, на потилицях – охайний жмуток, стягнутий гумкою з кришталевим сердечком «від Сваровські».

У вихідні, коли можна скинути форму, вони беруть в гардеробній однакові джинсові спіднички, високі – вище коліна – смугасті гольфи, сабо на платформі і шифонові блузки ніжних кольорів. Мія – рожеву, Іта – бузкову. Або навпаки. В обох у вухах маленькі діамантові сережки.

Прикраси – єдине, що може бути тут своїм, одягнутим ще вдома перед відправленням до ліцею. Я, наприклад, страшенно ціную свої кульчики з аквамарином – у них мене сюди привели. Вони і зараз на мені.

Часом Іта і Мія шепочуться ночами. А взимку, коли холодно, навіть залізають під одну ковдру, мов сестри. Уявляю, які рекламації вони отримають у майбутньому!

Решта в секстеті – я, Озу та Рів.

Рів – руда, аж вогняна, навіть дивитися боляче.

Усе обличчя вкрите веснянками, але вони – делікатні.

Очі – зелені, брови – світлі. Вій майже немає: вона їх весь час підфарбовує. Голос у Рів – мов труба єрихонська.

Я б сказала – оксамитове контральто, але дуже гучне. І, вибачайте, досить сексуальне. Це навіть пані Вихователька якось зауважила.

А ще Рів – пишна. Здається, що так і лізе зі своєї форми, мов тісто з діжки, хоч форми нам шиють точно за розміром.

Тіло її, біле і гладке, мов тісто на вареники. Рів також гарна. Як каже пані Вихователька – «пікантна». Гадаю, що і Рів довго не затримається у флігелі – від неї так і йдуть флюїди, які ми в восьмому класі вчилися розповсюджувати. Ох, і насміялися ж тоді. А Рів одразу навчилася! Тепер не користується цим, хіба що коли в туалеті сидить! В інших випадках – завжди. У неї на лобі варто написати: «Обережно! 1000 вольт!»

Озу – повна протилежність! Але теж «пікантна». Коли в дев’ятому класі ми вивчали типажі і психотипи, пані Вчителька назвала Озу «дамою з камеліями». Цю книжку ми теж проходили на літсуді.

Озу досить хвороблива, тендітна, з плямами дивного рум’янцю на блідих щоках. Голосочок такий слабкий, що треба дослухатися, зачаївши подих. Повітряна зовнішність Озу передбачає ніжність і піклування.

Коли Озу хворіє, ми чергуємо біля її ліжка в лазареті, носимо їй окріп з лимоном, дослухаємось до її слабкого дихання і вислуховуємо її безкінечні сни.

Вона любить їх розповідати своїм тихим, я б сказала, замогильним, голосом, до якого дослухаєшся, мов до шепотіння літнього вітру на цвинтарі. Здається, дмухни на це неземне створіння – і воно вилетить за протягом у вікно.

За словами пані Вчительки, «дама з камеліями» притягує, мов магніт. Таку хочеться на руках носити. А точніше – в долоні чи кишені, мов горобчика.

З приводу Озу я теж впевнена: швиденько знайдеться для неї золота кліточка! А можливо, навіть і діамантова.

У кому з нашого секстету я сумніваюсь, так це в собі. І страшенно переживаю, що лишуся у флігелі назавжди. А точніше – піду в покоївки!

Адже бували за часи існування ліцею і такі жахливі випадки.

Кожна дівчина молиться, щоб з нею ніколи нічого подібного не трапилось. Навіть смерть здається кращим виходом з ганебної ситуації.

Адже за правилами ЛСД, випускниця, котра за рік (максимум – півтора) не змогла змінити свій суспільний статус, підлягає «перекваліфікації» і лишається тут служити іншим.

Тим, хто ще вчора дивився на тебе, як на привілейовану мешканку флігеля, як на щасливу випускницю.

Уявляєте, яке приниження!

У класі сьомому я бачила тут одну таку. Вона прибирала в наших класах. Років сорока, з червоними, мов у вареного рака, клешнями-руками. З неї знущались. Адже всі знали (таке тут швидко передається з вуст у вуста), що вона з «необраних». Потім вона померла. На могилі навіть таблички немає – ніхто й не плюне!

От коли подумаю про таке, одразу хапаюсь за брасматик, біжу до фітнес-залу чи припиняю смоктати на ніч льодяники, п’ю тільки кефір.

Я типова «середнячка». І цим усе сказане. Усе в мені – досить посереднє. Тому я не люблю одягатися в «модне» й погано засвоюю уроки макіяжу.

Ну ось такий наш секстет номер десять в повному складі.

У принципі, у нас немає чіткого розподілення на «касти» – хто є хто, воно досить умовне. Я б сказала, «для внутрішнього використання». Адже наше спільне навчання не передбачає подальшої дружби. Занадто зближуватись – собі ж дорожче. Розширений Статут ЛСД, котрий розкриває суть кожного окремого слова, вишитого золотом, добре і досить чітко це пояснює. Скажімо, одне з трактувань – Мовчання – означає не мати подруг, котрі могли б відволікати тебе від Служіння. А Служіння – це запорука щасливого шлюбного життя…

Ну, не буду повторювати тут уроки!

Адже трактування Статуту – окрема і досить цікава тема. Саме її ми ґрунтовно розглядатимемо весь навчальний рік перед випуском і поселенням у флігель.

Ну от.

Далі вже про те, що відбулося вчора з самого ранку.

Поки я дописувала щоденник, дівчата попрокидалися.

Була шоста година.

Ми завжди встаємо о шостій. Не дай Боже, пізніше хоча б на хвилину. Це має увійти у звичку. І ми вже звикли.

Складніше доводиться новачкам, вони ще малі й скиглять.

Встали – руханка.

Умикаємо магнітофон із дивним – «раритетним»! – записом давніх часів. Цей запис зберігається тут, мов святиня. Він, як каже пані Вихователька, зберігся з середини 60-х років ХХ сторіччя! Під нього прокидалися наші бабусі! А то і пра…

Спочатку лунає сурма, а потім дзвінкий хлоп’ячий голос бадьоро кричить:

– На зарядку! На зарядку! На зарядку, на зарядку… І вступає цілий хор таких же дзвінких голосів, що підхоплюють: – …прокидайсь!!!

Це такі голоси, від яких дійсно не можна не підскочити з ліжка.

Коли ми вивчали історію розвитку суспільства, пані Вчителька розповідала, що це – «піонерська зорька». І пояснювала, що «піонери» – це така собі давня організація дітлахів, за дисципліною схожа на внутрішні стосунки в наших секстетах, тільки – «політична». Її давно вже немає, але корисний досвід лишився у вигляді от таких загально-піднесених занять, як вранішня руханка чи «трудовий десант», що у них, в давнину, називався «суботниками».

Отже, далі нами керував Голос давно померлого диктора, диктуючи нам вправи: «Руки на ширині пліч… Раз-два, три-чотири!» і таке інше.

Вмиваємося ми всі разом у розкішній вбиральні.

Там чотири ряди рукомийників у стилі хай-тек. Наша вбиральня розрахована на дев’яті-одинадцяті класи. Молодші вмиваються на поверх нижче. Там завжди стоїть неймовірний галас!

А в нас – тиша. Адже треба не лише вмитися, а зробити макіяж за всіма правилами, вивченими на уроці макіяжу. І стежити, щоб ніхто не переборщив із помадою чи тінями! За це – догана.

Тому в нашій вбиральні завжди панує напружена тиша.

– Не забула, що ти сьогодні прокурор? – каже Рів, кумедно витягаючи обличчя, аби штрих світло-блакитних тіней ліг рівно.

Я поважно киваю.

– А Ліл, – Рів весело показує в бік нашої мовчунки, яка, розтягнувши вуста, старанно вимальовує контур рожевим олівцем, – мадам де Реналь. Бррр… Я вчора ледь не збожеволіла, готуючи промову. Складна історія…

Я посміхаюсь, уявляючи, як вогняна Рів обпалює крильця «мадам».

– Ти вже придумала вирок? – кидає через плече Віт з дев’ятого секстету.

Вся «дев’ятка» – Віт, Гул, Зон, Рут, Вів та Аяс – страшенно пишається, що їхній літсуд над Анною Кареніною поки що був найпоказовішим: всі його учасники отримали по сто балів. І поки що ніхто їх не переплюнув!

Рів не відповідає, але таємничо всміхається: ще б пак!

У Рів чудова фантазія щодо різного штибу покарань.

Останні штрихи у вбиральні – нанесення парфумів. Вони стоять на окремій скляній полиці. Тут і «Шалімар», і «Ейфорія», і «Імпровізація», серед них, звісно, є і «Бузок», і «Лілея», і «Може бути…» та інші аромати чи не всіх марок світу. Часом, щоб підловити курсанток, пані Директорка пізно вночі підставляє туди і зовсім невідомі флакони. Тоді доводиться нелегко, адже правильний підбір парфумів – неабияка складова у створенні досконалого образу. Оцінка за це також впливає на майбутній атестат. Її виставляють щоранку на вході до класу – за списком.

Кілька разів мене завертали у вбиральню митись і наносити інший аромат.

Це такий сором! Але тепер я добре затямила: «моє» – це «цитрусова гама». Рів легше – вона одразу обрала задушливий «Шалімар», він їй пасує – це кожному зрозуміло.

Потім відбулася щоденна вранішня лінійка в загальному холі на першому поверсі. Туди ми спускаємось тихо і чемно широкими, встеленими червоним килимом сходами. Всі у синіх формах з білими комірцями і манжетами, в чорних (молодші – в білих) панчохах і туфлях-човниках (молодші поки що чимчикують у полотняних мокасинах з круглими носаками і перетинкою). Панчохи на нас мусять бути і в холод, і у спеку. Інший одяг ми носимо лише у вихідні.