Текст книги "Ґудзик"

Автор книги: Ирэн Роздобудько

сообщить о нарушении

Текущая страница: 9 (всего у книги 11 страниц)

– Мабуть, ми її злякали, – констатувала Яківна, – диви, як дихає…

– Йди-но до нас, – покликала мене до столу бабця, – попий з нами чаю…

– Помити б її треба… – зауважила лазебниця, – а на голові в неї що робиться! Зачіска, як у Ігнасіо з «Тропіканки»!

– Не в Ігнасіо, а в Хуана Карлоса!

– Ти все плутаєш. Карлос – то син мільйонера, в нього не може бути такої зачіски! – впевнено сказала Яківна. – А Ігнасіо – той злидень, в якого закохана Марія!

Старенькі голосно засперечалися. Образившись, Яківна почала збиратися додому. Я схвильовано дивилася на обох.

– Куди ж ти, Яківно, – миролюбно сказала моя господиня, – а чай?

Яківна насупилася, та все ж таки всілася на своє місце й знову почала розглядати мене.

– На ось, – сказала нарешті і простягнула мені печиво.

Обидві подруги, спершись ліктями на стіл, споглядали, як я їм.

– От що, – нарешті вимовила Яківна, – вона хоч і приблуда, а все ж таки дівка! Ти приводь її завтра до мене. Ближче до ночі. Я воду нагрію – скупаємо її. Може, й до Петровича потім заведемо – він усе таки яка-ніяка, а влада. Може, її шукають…

Я лишила жувати печиво й відчайдушно закрутила головою…

– Ні! – рішуче сказала моя господиня. – Бог дав – Бог і вирішить, що далі робити! Досить із нас Ієланума, в мене за нього досі душа болить. Сповістили про нього – і що? Кому він заважав тут? А був він – посланець. Істинно кажу – святий… Може, ця приблуда – замість нього?…

– Еге ж, Ієланума шкода… – зітхнула Яківна й обернулася до мене. – Ти знаєш Ієланума?

Це ім'я мене схвилювало. Від сполучення цих звуків у мене запекло в очах. Ім'я звучало сумно і тривожно, як закодована фраза, як назва прірви, як виття самотнього звіра. У ньому не було нічого людського.

– Вона його не знає! Не чіпай дівку. Бачиш, вона не в собі… – сказала моя старенька.

І вони заговорили про таємничого Ієланума. Я прислухалася, намагаючись зрозуміти їхні слова…

9

…Його знайшли п'ятнадцять років тому в ведмежому барлозі. А до цього місцеві жителі кілька разів бачили в лісі дивну істоту, що пересувалася навкарачки, але не мала ні шерсті, ні хвоста. Істота з мавпячим проворством бігла за великою бурою ведмедицею. «Вовкулака!» – вирішили селяни й припинили полювати в цих місцях. Ведмедиця зла не робила. Ба більше – перебувала під охороною закону, що забороняв знищувати рідкісних тварин.

Потім часи змінилися. Внизу, біля траси, побудували приватний ресторан, і господар записав у меню дорогу страву – відбивну з ведмежого м'яса. За кожну тушу платив шалені, як для цієї місцевості, гроші. А грошей у населення було обмаль. Ось тоді й настав час ведмедиці. Семеро селян, озброївшись кілками та ножами (багато хто вже здав зброю в міліцію), вирушили на пошуки лігва. Перед тим кожен зайшов до церкви й подумки попросив Бога звільнити його від першого удару.

Була зима. Ведмедиця спала у своїм барлозі. її викурювали димом, тицяючи в отвір смолоскипи, намагалися розбудити криками та дзвоном кришок від похідних казанів. Нарешті, з погрозливим риком, вона повільно вийшла зі свого сховища й підвелася на задні лапи, загороджуючи собою вхід. «Разом!» – наказав ватажок, і сім загострених кілків вп'ялися в груди двометрового звіра. Ведмедиця зробила кілька кроків і впала так, що кілки під вагою тіла пронизали її наскрізь. Вони стирчали зі спини й робили її схожою на якогось міфічного звіра.

А потім у барлозі знайшли й «вовкулаку». Він лежав у глибокій виямці, яка ще зберігала тепло ведмежого тіла, й тихо скавчав. Коли дивну істоту витягли на світ і кинули поруч із тілом ведмедиці, довкола якого вже розпливалася червона пляма, перетворюючи сніг на вишневу пінку, «вовкулака» задер голову й у повітрі почувся дивний звук: «ї-ї-є-є-ла-а-ну-ум!..»

Ведмедицю поклали на візок і повезли в село. Істоту загорнули в кожух та поклали поруч із нею. А дорогою завезли в місцеву амбулаторію. Тут працював один фельдшер та одна літня медсестра. Оглянувши пацієнта, вони дійшли висновку, що це – людина. Тільки здичавіла. Мабуть, вона прибилася до ведмедиці, що втратила своїх дитинчат, і та виростила її. Скільки років людина провела в лісі, звідки вона й якого віку – залишилося загадкою. Спочатку істота рвалася на вулицю і тужливо завивала. За звуком, що виривався з гортані, її й назвали – Ієланум. Сім років цією знахідкою ніхто не цікавився. Ієланум жив у амбулаторії. Його навчили одягати полотняні штани та сорочку, їсти з полумиска і спати в ліжку. Місцеві жителі по черзі готували йому їжу. Часом йшли до амбулаторії, ніби на свято чи в церкву, всією родиною, а потім стежили у вікно, як він їсть. Помітили: відвідування «лісовика» приносить удачу – то видужувала худоба, то приходив із міста довгоочікуваний лист від родичів… Старий фельдшер, що скучив за наукою, щодня займався з Ієланумом і записував його реакції у велику господарчу книгу. Найчастіше Ієланум сидів на ліжку й дивився у вікно. Взимку, коли в його мізках поставала картина вбивства ведмедиці, він відчайдушно й моторошно вив на місяць.

А потім до селища почали приїжджати журналісти. Спочатку – з місцевої преси, потім – зі столичної, а згодом – іноземні. Ієланум ховався від блиску фотоапаратів та камер і погрозливо гарчав.

Одного разу до селища в'їхав зелений фургон. За високим розпорядженням Ієланума мали забрати до столиці для досліджень. Довкола амбулаторії зібрався народ, «лісовик» бився в руках кремезних санітарів, фельдшер плакав і намагався вирвати свого підопічного з рук садистів. Коли Ієланум знесилився і затих, його вкинули до кузова.

Авто від'їхало. Ще довго у вухах селян лунав його останній крик: «І-і-і-є-є-є-ла-а-а…» Більше про Ієланума ніхто нічого не чув.

Хоча, років зо три по тому, в програмі «Погляд» показали сюжет про дивну людину, що живе у скорботному домі десь у… Башкири. Тамтешній лікар з екрана повідомляв, що чолов'ягу виховала ведмедиця. Але, незважаючи на те, що він давно вже живе серед людей, так і не навчився ані говорити, ані розуміти інших. Втративши наукову цікавість до феномена природи, його оселили тут, серед старих та вбогих. Лікар говорив і погладжував пацієнта по закуйовдженій голові, а той дивився в камеру застиглим зором. Хтось із селян бачив той сюжет, а після, зібравши натовп біля сільпо, доводив, що то був їхній Ієланум…

…Ім'я його – вітер у полі, ім'я-виття, в якому більше сенсу, ніж у людських балачках.

Ієланум не любить слів і ніколи не знайде співрозмовника. Слова – п'явки, що наповнюють рот гіркотою.

Ієланума виштовхали у світ, і світ не прийняв його.

Ієланум дивиться на життя з глибокого колодязя, та бачить лише круглу пляму яскравого світла й нічого не розуміє в метушні тіней довкола себе.

Ієланум будує свій світ – у собі.

Ієланум не змушує любити себе.

Ієланума ніхто не любить – він викликає страх і огиду.

Самотність Ієланума не зігріта жодним промінчиком, жодною випадковою пташкою, яка б принесла у своєму дзьобі гілку на верхівку його самотності.

Самотність Ієланума – безкінечна.

Ієланум бреде з пітьми в пітьму – світло лякає його.

Ієланум є світлом світла і темрявою темряви: ні там, ні там його не впіймати.

Ніхто не звертається до нього. Ніхто не кличе його – й тільки тому світ не перевертається.

Ієланум – той, хто збожеволів за власним бажанням.

10

…Вночі я довго не могла заснути. Марила «лісовиком». Хто й коли кинув його у лісі, хто зрадив? І навіщо йому Цей світ, цей будинок скорботи в чужих краях?

Вранці, коли зірки в посивілому небі почали лопатися, як бульбашки, я відчула, що в мене заболіла голова. Точніше – шкіра й навіть волосся.

Спробувала влізти в них п'ятірнею й наштовхнулася на суцільну паклю. Що воно таке? Подивилася на себе в скло й відкинулася на подушку: крізь силуети дерев на мене дивилося страховисько. Тугі стержні скачаного волосся стирчали на всі боки. Шкіра голови боліла нестерпно. Раніше я цього зовсім не відчувала. Марно я обсмикувала пасма, аж поки помітила на підвіконні ножиці. Вони були заіржавілими. Так-сяк я почала зрізати коси. Коли роботу було скінчено, зійшло сонце. А мені стало легше. Настільки, що я спромоглася вперше стягнути з себе светр та брудні джинси. Як я могла так довго бути в них? Тепер я відчула, що болить не тільки шкіра голови, а й усього тіла. Враження було таким, ніби з мене її здерли – навіть легкий порух викликав неймовірний пекучий біль. Але згодом він згас. Я сиділа на ліжку зовсім гола й дослухалася до себе.

Прийшла бабця, як завжди, принесла кухлик із молоком. Побачивши мою обскубану голову, підозріло поглянула на мене:

– Що це ти? Бешкетувала чи що?

Я пригладила волосся, й бабця заспокоїлася:

– А-а, наводила лад?! Це добре. Треба бути охайною. До лазні підемо?

Я кивнула. І посунула від себе брудний одяг.

– Зрозуміло. Зараз знайдемо для тебе одяг. А це, – стара кивнула на моє ганчір'я, – сьогодні виперемо. Погода гарна, до вечора висохне.

Вона взяла джинси, светр і перед тим, як винести їх, із неприхованою зацікавленістю перевірила кишені. Витягла звідти зв'язку ключів, пачку грошей та білу пластикову картку… Ми обоє подивилися на ці речі з подивом.

– Це усе твоє? – нарешті тремтячим голосом промовила стара. – Хто ж ти така? Заявити про тебе, чи що? От загадала ти мені загадку, дівко… Що з тобою робити?

Вона обережно склала всі знахідки у пакет і заховала в шухляду.

– Добре. Розберемось. На ось, одінь це! – Вона понишпорила в шухляді й кинула мені на ліжко старий байковий халат та чиїсь розтоптані мешти. – Походи поки що так. А я піду прати твої речі. Раптом ти принцеса якась, а я тебе тут у бруді тримаю… Недобре. Увечері підемо митись.

Я вдягла халат. Він мав пліснявий запах, але мені було приємно відчувати своє тіло й розуміти, що згодом змию з нього бруд, який, здавалося, в'ївся в кожну клітинку.

За годину-півтори стара знову зазирнула до мене.

– Ну ось, справу зроблено. Тепер давай стригтися по-людськи.

У неї в руках була дивна машинка. Я здригнулася і замахала руками.

– Не бійся, ця машинка спеціально для стрижки. Син якось привіз, коли у нас вівці були… Давай, сідай. Тут у тебе таке, що тільки машинкою й зістрижеш!

Мені треба було її слухатися. Я покірно підставила голову. Металеві зубці заклацали, вгризаючись в кучму. Мені було боляче. А потім – холодно. Коли бабця закінчила роботу, я провела рукою по голові – вона була зовсім голомоза.

– Сиди тут до вечора, – наказала стара, – я піду до Яківни, попереджу, аби лазню не зачиняла та воду залишила. З гарячою водою у нас біда – на всіх не вистача… Якщо будеш виходити – йди до саду. А більше нікуди Замерзнеш.

Вона загорнула в газету зрізані пасма й пішла закопувати їх на городі…

11

Я знову лягла на ліжко й відчула, як добре лежати під ковдрою без одягу. Час від часу доторкувалася до голови, й цей доторк був приємним. Я почала дрімати. А потім трапилося те, що потім не повторилося жодного разу, навіть тоді, коли мій розум прояснився. Навіть тепер…

Спочатку мені здалося, що хтось сів на край мого ліжка – воно навіть трохи прогнулося. Потім – рука… Вона погладила мене по обличчю із такою ніжністю, що я не наважилася розплющити очі та причаїлася, затамувавши подих. Рука та дихання, яке я відчула, були такими реальними, такими знайомими… Потім хтось обійняв мене поверх ковдри, обхопив, як дитину, й теплі вуста зігріли моє палаюче вухо… Я вловила ледь чутний голос: «Я любитиму тебе довго… Завжди… Я так тужу за тобою…» Це був не сон, не мара, не хворобливе уявлення. Я відчувала важкість тіла, міцність обіймів, запах тютюну. Зараз я розумію, що це був фантом, що матеріалізувався за моїм бажанням. І навіть тоді, коли якийсь звук, що долинув з лісу, змусив мене здригнутися й повернутися з того виміру, ямка на ліжку біля мене була теплою…

…Коли сонце впало за обрій, моя господиня повела мене вниз, у село до лазні. Перед тим зодягла мене в куфайку, а голову замотала жорсткою вовняною хусткою. Вузькою стежкою ми спустилися на центральну (і єдину) вулицю. Хати стояли, занурені в сутінки, їхні побілені стіни ніби були підсвічені зсередини синім полум'ям. На подвір'ях було порожньо. День скінчився. Я дивилася тільки вниз, попід ноги, немов ішла до ешафота.

Наша вчорашня гостя вже чекала біля напіврозваленого тину, що огороджував будівлю без вікон. Це була лазня.

– Давай швидше – вода холоне! – сказала Яківна, заводячи мене в душову кімнату.

Чого від мене хотіли? Що робити?

Помітивши мою безпорадність, обидві старенькі швидко стягнули з мене фуфайку, мешти, халат і хустку й поставили під краном. Яківна крутонула його, й на мене полилася тоненька цівка теплої води.

– Візьми ось мило, – сказала моя бабця, – мийся як слід!

І вона показала, як це робити. Я повторила її рухи. Поки я так-сяк розвозила по собі піну, обидві бабці стояли неподалік в однакових позах: підперши лікоть однієї руки другою. В їхніх очах жевріла світова скорбота.

– Хай Бог милує, – нарешті вимовила одна. – Шкіра та кістки…

Мильна вода вирувала в мене під ногами і з булькотом витікала в заґратований водостік. Я терла себе з усіх сил, доки ці мильні потоки стали чистими. Вода закінчилася.

– Усе! – сказала лазебниця. – Води більше немає… Приймай клієнта! – весело підморгнула моїй господині, й та проворно загорнула мене у велике простирадло, яке ми принесли з собою. Потім дістала з пакета мій одяг.

– Усе чисте. Можеш одягати.

Потім ми вже в суцільній темряві вирушили до Яківни, хата якої була неподалік.

Після задушливої лазні приємно було дихати свіжим повітрям, а ще приємніше потрапити до хати, де на нас чекав заздалегідь накритий стіл – варення, яблука, пиріжки з картоплею та сиром у великій каструлі, замотаній рушниками. Хата була схожа на нашу – такі самі яблука, сливи й горіхи, розкладені на підвіконнях, низки сушених грибів, старенький телевізор, накритий зверху оксамитовою вицвілою скатеркою, круглий стіл посередині… Яківна виклала пиріжки в полумисок, вони виблискували рум'яними боками, немов муляжі. Посадивши нас за стіл, Яківна дістала з буфета пляшку – майже чорну й таку запилену, ніби вона простояла там років із двадцять. Ані бокалів, ані чарок у неї не виявилося, тому вона поставила перед нами череваті великі кухлики. Моя бабця підморгнула мені:

– Це знамените ожинове вино. Яківна у нас майстер цієї справи!

– Та куди там! Усе в минулому. Самі залишки, – ретельно приховуючи задоволення від похвали, відказала Яківна. – Було, що до мене за пляшкою приїжджали з усіх районів, особливо влітку та восени, коли туристів багато. Спочатку я під сільпо стояла, а потім вони вже самі мене шукали… Тепер уже й рецепт забула…

Вона обережно протерла пляшку ганчіркою, зі смачним звуком витягла корок і розлила вино по кухликах. Воно було чорне та густе, як мед. Або кров…

Такий самий чорний та густий морок затопив хату іззовні. Ніч щільно притислася до вікна, спостерігаючи за нами кількома жовтими очима. Лампочка над столом ледь жевріла. Усе це давало враження таємної вечері, якогось ритуалу. Я зняла хустку, й моя голомоза голова, мабуть, засвітилася у цих сутінках, мов підсвічений зсередини паперовий ліхтарик. Моя господиня поглянула на мене й сплеснула руками:

– Ну ти поглянь – чистий янгол!

– Ловка дівка, – погодилася Яківна. – її б відгодувати… Ти ось випий – може, апетит з'явиться, – простягнула мені кухлика. – Бачиш, скільки тут пиріжків!

Я обережно взяла кухлика до рук і побачила в чорному колі налитого вина відбиток свого ока… Зробила ковток…

12

Що це було за вино! Перший ковток здався мені розпеченою в'язкою смолою. Солодка та густа лава розтікалася горлом, гарячим потоком пішла далі й омила всі нутрощі. Я ніби побачила себе ізсередини, відчула кожну клітину – так само, як вранці й… утратила відчуття, що у мене є ноги. У грудях ніби розліплював склеєні крила метелик-махаон. Густа рідина мала присмак часу – гіркоту двадцятирічного пилу, що в'ївся в скло пляшки, терпкість давно померлих лісових ягід та солодкість жовтого (такого вже немає!) цукру. А ще – особливий аромат якогось невідомого зілля. Я жадібно припала вустами до кухлика и відірвалась лише тоді, коли вуста почорніли, а дно кухлика засвітилося білизною.

Бабусі із цікавістю спостерігали за мною та лагідно кивали головами. Я з не меншою цікавістю подивилася на них, ніби бачила вперше. Під тьмяною парасолькою світла вони скидалися на два завмерлих на морозі дерева. Білі хустки підкреслювали давність шкіри та її дрімучу ветхість. Вони жили тут сто років, а може, ще довше. З їхніх прозорих очей випромінювалося співчуття.

Гаряча хвиля, що докотилася до самих кінчиків ніг, наростаючи, покотилася назад. Діставшись рівня грудей, вона ніби вимивала голки, що застрягли в серці та легенях. Я намагалася стримуватися, але за мить хвиля вже палахкотіла в горлі, потім – зашуміла в голові, шукаючи вихід. Я не знала, що робити, й обхопила голову руками. Голова гула й розколювалась доти, доки гарячий потік сліз не прорвався назовні. Я плакала й сміялась водночас. З кожною хвилиною мені ставало легше, ніби вивергала з себе змій, ящірок, чорну мишву та слизьких пацюків. Ось яке було враження…

Коли я схаменулася, побачила, що моя господиня притискає мою голову до своїх впалих грудей та білим кінчиком хустки витирає мені обличчя.

…Відтоді я ніколи не плачу. І не тому, що соромлюся чи надто горда. Просто не можу…

Старенькі кивнули одна одній, ніби зробили якусь важливу справу.

– То ж як тебе звати? Може, тепер скажеш? – запитала моя господиня, погладжуючи мене по голові (в її долоню страх всотувався, як в губку).

– Анжеліка…

Я не впізнала свого голосу. І цього імені, яке відтепер має стати моїм. Воно було мені чуже. Воно належало комусь іншому. Було штучним, як груди голлівудської красуні…

13

Я прожила в бабусі Ганни Тарасівни (так її звали) до середини зими. І якби не Петрович – противного вигляду вуйко зі скляними очима, – залишилася б ще. Петрович чомусь вирішив обійти свої володіння. Добре, що хата стояла на горі й у вікно ми побачили, як він повільно, неначе величезний жук по стеблині, сунеться нашою стежкою. Його волохаті ніздрі роздувалися, а спите обличчя з кожним кроком набувало бурякового відтінку. Петрович був тут царем і богом: в селі лишилися самі старі й він регулярно збирав з них податок у вигляді самогону та продуктів.

Я заховалася на веранді й просиділа там, доки він не пішов. Ганна Тарасівна напоїла та нагодувала його.

– Більш не прийде. Принаймні до весни, – сказала вона, – я вилила на стежку відро води – скоро підморозить, й дістатися сюди буде не так просто!

Але я зрозуміла: час! І почала збиратися в дорогу. Ганна Тарасівна засмутилася, але відмовляти не стала. Дістала з шафи пакет із грошима, карткою та ключами. Половину грошей я залишила в шухляді, не слухаючи заперечень, решту – їх залишилося небагато – запхала в кишеню джинсів. Довелося взяти старий кожушок, а під кросівки надіти грубі вовняні шкарпетки, які Ганна Тарасівна сплела за пару вечорів.

– Куди ж ти підеш? – увесь час зітхала вона.

Але я розуміла, що мені ТРЕБА йти, ніби з рукава неба мені випала руна під назвою «Путь»… Тоді, тієї зими, в крихітному гірському селі, зображення якого немає не тільки на карті, а й на світлинах (адже його ніхто й ніколи не знімав на фотоплівку), я ще не могла знати, що рано чи пізно мені б усе одно випала ця руна.

…Я вийшла з Хати, що Стояла на Горі, рано-вранці через три дні після візиту дільничного. Ганна Тарасівна встала раніше, зварила токан, насмажила млинців, половину цього сніданку поклала в мій рюкзак.

Разом ми вийшли в сад. Він увесь був вкритий інеєм і світився, повітря можна було пити, як джерельну воду.

– Кожен у цьому житті несе свій хрест, – сказала стара. – Що більше помилок робить людина – то тяжчий цей хрест. А твій, дитино, зовсім маленький. Неси його, терпи та віруй…

Вона обійняла мене, тричі поцілувала й перехрестила.

Мені треба було пройти крізь сонне село, спуститися в долину, пройти уздовж гори й трохи – лісом. Там, за словами Ганни Тарасівни, була траса, де їздили автобуси до районного центру, до залізничного вокзалу.

На вулиці було ще темно. Морозяний туман клубочився переді мною, як молоко. Пройшовши п'ять-шість метрів, я озирнулася: позад мене нічого не було. Ані бабці, ані саду, ані її хати – все розчинилося в білій імлі… Уперше за кілька місяців я відчула укол у серце. І зрозуміла: життя не має смаку, в чистому вигляді воно – як дистильована вода. Ми самі додаєм у нього солі, перцю чи цукру. Коли життя набуває смаку – серце болить сильніше.

Спочатку в мене була лише одна причина, щоби зникнути. Потім я зрозуміла, що таких причин може бути набагато більше. Наприклад, бажання довідатися, чим одні люди відрізняються від інших. Зовнішністю? Приналежністю до тої чи тої раси? Вмістом гаманця? Рівнем освіченості та культури? Усе це було так.

Але мені кортіло зрозуміти, чим я, саме я, відрізняюсь від будь-якої іншої людини – від безлічі людей! – у ті хвилини, коли хочу їсти, спати, коли мені холодно, коли в мене болять зуби чи голова, коли я сама… Поки що досвід підказував – нічим.

Хата розтанула, як грудка цукру в молоці. Я могла б ніколи не дізнатися, що вона – існує. Із запахом сушених фруктів, смаком кукурудзяної каші – токана, із цією бабцею – суворою та самотньою. Вона ніколи не бачила іншого світу, в якому не треба було вставати о четвертій ранку й щоденно важко працювати. Але той інший світ, власне, не вартий єдиної зморшки на її мудрому обличчі…

Я постояла хвилину, приглядаючись, чи не випірне з туману й вовняна хустка, а потім повернулася й швидко пішла вниз. Дорога не лякала мене. Вона почалася з яскравої крапки болю, як і належало починатися всьому справжньому.

Коли за кілька годин уже підходила до траси, полізла в кишеню й витягла звідти ключі. Затисла їх у долоні, почекала, поки метал нагріється… І закинула далеко. Вони дзенькнули в повітрі й безгучно впали в сніг…

Якщо я втомлюся від життя, якщо в мене буде вибір, де закінчити свої дні, я повернуся сюди. Навіть якщо житиму на іншому краю світу…