Текст книги "Ґудзик"

Автор книги: Ирэн Роздобудько

сообщить о нарушении

Текущая страница: 7 (всего у книги 11 страниц)

Частина третя

Денис

1

…Я сиджу на Арбаті в невеличкій, але дико дорогій кав'ярні, де, крім мене, немає нікого. Я намагаюся полюбити Moscow й у мене нічого не виходить. Про себе цитую Сорокіна, в якого прочитав, що Москва – це велетенська баба, що розляглася посеред пагорбів, її ерогенні зони розкидані далеко одна від одної й намацати їх практично неможливо. Тому – не можна покохати з першого погляду, простіше зненавидіти. Дівка Moscow брудна, від неї тхне. Захоплюватися «душком» – ознака гурманства.

У мене три синці на пів обличчя – один на вилиці й два майже однакових під очима, такі собі блідо-блакитні «окуляри», котрі (знаю з власного досвіду) незабаром посиніють, а потім пожовкнуть. Справа довга. Справа не одного тижня. Одне слово, обличчя дико не пасує до костюма з краваткою, а також бокалу кампарі переді мною. Офіціантки, яким фактично нічого робити, перешіптуються з цього приводу, зручно вмостившись біля шинквасу.

Я не був тут років зо двадцять-двадцять п'ять. Як і раніше, сюди з різних кінців найрізноманітніших країн стікався сумнівного вигляду люд, перетворюючи місто на базар-вокзал, що сподівався стати голкою в копиці сіна. Але, як підказували мої спостереження, кількість «голок» давно вже перевищила саму копицю. Зранку, влаштувавшись у готелі, я обійшов багато темних місць, вокзалів та околиць. Це не мало жодного сенсу, але сидіти склавши руки я не міг!

В останній «інстанції» – бункері радикальної партії я й заробив цей мозаїчний розпис на обличчі. Пішов туди тільки тому, що один з приятелів повідомив, ніби там у напівпідвальному приміщенні мешкають сотні молодих волоцюг різного калібру та віросповідання, особливо багато різноманітних «творчих особистостей», серед яких є й представники нашого інституту мистецтв. Саме там, перебуваючи у своїх журналістських справах, він бачив хлопця, який нібито брав участь у тому мистецькому бієнале п'ятирічної давнини. Той уже не перший рік мандрував по просторах всесвіту і запевнив, що пару років тому бачив тут руду дівчину-землячку. Перед тим як мені начистили фейс, я встиг з'ясувати, що «руда дівчина» приїхала з Латвії й була закінченою наркоманкою.

І ось тепер у мене залишалася година до запису в передачі, яку я раніше ніколи не дивився й над якою лила сльози моя матуся – передача називалася «Шукаю тебе». Як мені сказали, її дивляться чи не в усіх кінцях земної кулі. Ніколи раніше я не зважився б на такий дивний для себе крок. Проте зараз я не думав, що мене можуть побачити мої студенти чи колеги. Нехай бачать! Мені наплювати. Як байдуже й те, що моє обличчя вкрите синцями.

До участі в передачі я потрапив за великим блатом, використовуючи всі свої зв'язки. Чекав кілька місяців, нервувався. І ось тепер маю їхати до студії. Я допив кампарі, кинув на стіл гроші й пішов ловити таксі.

Біля входу на мене вже чекали менеджер та одна з молодших редакторів програми – про мій візит їх було попереджено.

– Денис Володимирович? – ввічливо перепитав менеджер, старанно приховуючи своє здивування з приводу мого «бойового розфарбування». – Дуже приємно, проходьте. Зараз піднімемося на шостий поверх до гримерки, а потім на третій – до студії. Початок за півгодини.

На шостому було кілька гримубиралень, але народ штовхався біля однієї, чекаючи своєї черги припудрити ніс. Головним чином тут були бабусі та жінки бальзаківського віку. Вони збуджено переповідали карколомні сюжети. Мене пересмикнуло. Не вистачало ще й мені стати в цю скорботну чергу! Дякувати Богу, повели мене в іншу, вільну кімнату – мабуть, для «обраних».

– Це – Оленка, наш гример, – познайомила мене редакторка з приємною молодою дівчиною в білому халаті, – вона вас трохи «виправить», а потім, будь ласка, спускайтеся в студію. Я проведу вас на ваше місце.

Відверто кажучи, поглядали обидві на мене з подивом і зацікавленістю. І це також дратувало.

Я сів у крісло перед дзеркалом, і Оленка пильно подивилася на моє обличчя.

– Де це вас так?… – співчутливо запитала вона.

– Ішов, підсковзнувся, впав. Отямився – гіпс… – відповів я.

Дівчина посміхнулася, кивнула й відкрила величезну коробку з гримом.

– Зараз будете, як новенький!

Потім увесь час вона працювала мовчки. Я був за це вдячний і навіть стулив повіки. Після вранішньої гонитви вулицями, бійки в бункері та бокалу кампарі мене розвезло. Я не уявляв, як сяду по інший бік камери, що казатиму. Мені кортіло піднятися й тихо піти. Але я не міг. Я мав поставити останню крапку.

За кілька хвилин я себе не впізнав: з люстра виглядала досить пристойна пика імпозантного чоловіка із романтичною синявою під очима.

– Ну як? – із гордістю розглядаючи плоди своєї праці, запитала Оленка.

– Чудово! Ви чарівниця! – похвалив її я, підводячись із крісла.

– Вам на третій, – нагадала дівчина, – хай щастить!

Я спустився сходами, викурив у холі дві цигарки й пішов у напрямку студії, яка вже гула, наче вулик. Мене швидко провели на місце – як і було домовлено – в першому ряду та попередили, коли я маю вступити в розмову. Я озирнувся: майже всі жінки тримали в руках хусточки та фотокартки, і я знову здригнувся. Керівник проекту вийшла в центр студії й дала останні вказівки – за яким сигналом аплодувати, в які камери дивитися, як підходити до столиків, за якими сиділи ведучі…

– Увага! Камера! – не своїм голосом нарешті закричала вона, здійнявши вгору розчепірену п'ятірню, й почала загинати пальці. – П'ять, чотири, три, два… Почали!

Аудиторія, як скажена, зааплодувала, й під цей оглушливий звук із-за пістрявого задника, що був обклеєний фотокартками, вийшли двоє ведучих – чоловік похилого віку й молода актриса, котра встигла засвітитися в кількох серіалах. Говорили вони душевно. Ведучий сидів за столом, дівчина бігала залою з мікрофоном. Жінки здіймали догори світлини своїх рідних та близьких, яких хотіли розшукати, і благали їх повернутися. Я з жахом очікував на ту мить, коли мікрофон опиниться перед моїм носом. І це, нарешті, сталося.

– А кого шукаєте ви? – лікарським тоном звернулася до мене актриса, й увесь зал, а також кінокамери, втупилися в мене. Я примусив себе дістати з кишені фотографію… Текст написав заздалегідь і вивчив напам'ять. Не хотів бути занадто сентиментальним, тому прозвучав він доволі сухо: ім'я, прізвище, рік народження, число, місяць, дата зникнення. Наприкінці – те, що казали інші: «Якщо хто-небудь зустрічав або щось може повідомити – прошу сповістити за телефоном…» Коли промовляв усе це, відчував себе дурним папугою. Найжахливішим було те, що загальний настрій аудиторії охопив і мене. Закінчуючи тираду, відчув, як горло моє стислося, голос підступно затремтів і я, як і решта, видихнув у мікрофон: «Ліко, якщо ти мене чуєш – повертайся!»

…Я прийшов до готелю пізно ввечері. У номері було зимно. Заліз під ковдру з головою, а зверху нагріб подушку, аби не чути жодних звуків, котрі долинали з коридора. У мене був зворотний квиток на ранковий потяг, і я намагався заснути. Усе, що відбулося сьогодні, видалося мені ще безнадійнішим, ніж те, що передувало цьому. Участь у народному телешоу стала останньою крапкою в пошуках. Я мав поставити її. Безглузду і трагікомічну…

2

Найстрашнішим у перші роки було не думати – що з нею? Аби не малювати в уяві жахливі картини, я активно займався пошуками, одночасно по вуха завантажував себе роботою, а ввечері – алкоголем. Якщо цей ритм уповільнювався хоча б на хвилину – я втрачав контроль над собою. У таку хвилину міг запросто розчавити в руці склянку. Що й трапилося одного разу на очах здивованої публіки під час якогось важливого засідання в Раді з питань телебачення. Наступної миті я міг би заштовхати ці скалки до рота, аби вгамувати інший, постійний біль… Особливо важко було пережити ніч. Тоді на мене навалювався справжній жах – першого року пошуків, і темна безвихідь – другого.

Якщо її більше немає на світі – як це трапилося? Де? Хто був поруч у цю мить? Де вона зараз, моя дівчинка, яка так не хотіла залишати мене? А якщо вона десь є… Думати про це було не менш жахливим. Я згадував тисячі випадків із викраденням, з продажем до рабства, яке існувало навіть у цивілізованому Гамбурзі. Якщо вона є – що робить в цю мить, коли я божеволію на дивані? Як таке взагалі могло трапитися й чому – з нами, з нею? Я аналізував кожну мить нашого прощання: як вона збиралася, як я застібнув її курточку, дав гроші, простежив, щоб вона сіла в авто. Незрозумілим залишалося питання з шафою. Я добре пам'ятав, що зайшов до спальні лише увечері, геть п'яний і помітив її тільки вночі. Але звідки взялася ця колода? Не таргани ж її занесли із сусідньої квартири! У магазині я з'ясував, що за неї заплатила якась дівчина – певно, то була Ліка. Але коли вона привезла її й навіщо це зробила? Чи є між покупкою та зникненням якийсь зв'язок? Я його не бачив. Ненависна шафа затьмарювала мені мозок.

Те, що Ліка перший тиждень була на бієнале, не викликало сумнівів – я (звичайно ж, слідчі також пройшли цим шляхом) обійшов усіх, з ким вона їздила, й ті підтвердили це. Зникла вона раніше, ніж закінчилося це мистецьке свято. І ніби у воду канула! Ніхто не міг сказати чогось певного. Про те, що вона зникла, я дізнався днів за десять-п'ятнадцять після повернення інших. Адже Ліза заборонила мені навіть з'являтися поблизу їхнього будинку і сказала, що зустріне Ліку сама. Я був упевнений, що Ліка більше не хоче мене бачити (хоча це здавалося мені неймовірним), і увесь цей час думав, що робити? Зрештою, вирішив, що все на краще, й відважився зателефонувати в дім колишніх родичів. Просто хотів почути голос… Дивно, але – голос Ліки.

– Хіба вона не з тобою?!! – істеричним голосом закричала в слухавку Ліза.

Виявилося, що в потягу, який вона зустрічала, Ліки не було. Потягів з того краю було багато, й Ліза вирішила, що я випередив її…

Таким чином було втрачено два тижні…

А потім почалися моторошні пошуки, до яких час від часу долучалися жахливі процедури допитів у кабінеті слідчого, інтерв'ю та переслідування кінокамер. Фотографії Ліки висіли на всіх станціях метро. Мої колеги та студенти дивилися на мене зі співчуттям, це також було нестерпно, я тримався з останніх сил…

У перші місяці Ліза телефонувала мені – я хапався за слухавку з надією, але вона лише проклинала мене. Зрештою, я припинив усілякі контакти з цією родиною, й тільки зрідка до мене долинали чутки, що Єлизавета Тенецька майже не виходить із хати й поволі спивається разом зі своєю хатньою робітницею – колишньою актрисою, яка зіграла в її першім фільмі. Тим часом її чоловік кинув усі сили на пошуки дочки й прочісує карпатські ліси. Та все – марно.

Ліка зникла…

Тепер я розумію, що означає – «зник безвісти», і знаю, наскільки страшним є це визначення. «Безвісти» – це гнітюча безвихідь. В Афгані я стикався з подібним, але тоді це не стосувалося мене особисто. Пам'ятаю, що мені навіть здавалося, що в цьому є певна надія – дочекатися, побачити, вірити в краще. Але нині я вважав інакше. Якби я довідався, що Ліки немає серед живих – це було б тим катарсисом, після якого я зміг би дихати. А так я просто задихався, малюючи в уяві найстрашніше. Ліка була зовсім не пристосована до життя, та й не намагалася пристосуватися, і тому з нею могло трапитися все що завгодно. Але що входило в це «все що завгодно»? Все – це все. Мені було легше вважати, що її забрали інопланетяни.

Довго не давали спокою її речі. Я постійно наштовхувався на них, змучувався, намагаючись згадати, коли вона одягала ту чи ту сукню, занурювався у неї обличчям…

На другий рік не витримав – усе, разом із фарбами й малюнками, заховав у шафу. Ту саму. Чи могли ми подумати, розглядаючи її у вітрині, що вона стане саркофагом?

Про Лізу я більше не думав. Дивно й дико: Ліка ніби забрала з собою нав'язливу ідею мого життя. Але хіба це мало статися такою ціною?…

3

…Я лечу в літаку. Ще не знаю, які нові запахи, звуки, відчуття чекають на мене після приземлення. Не знаю, що за кімната буде в готелі, який краєвид відкриється з вікна. Море? Пальмові зарості? Гори? Чи – різнобарвна мережа ресторанчиків на набережній? Не знаю. І люблю це відчуття нового – оселятися в незнайомих готелях, люблю момент, коли ключ від номера з рук адміністратора переходить до моїх, люблю підніматися ліфтом і йти довгими коридорами слідом за портьє, вгадуючи, де моє тимчасове помешкання. Яке воно? Обожнюю момент входження та процес замикання дверей… Усе!

Люблю клацати всіма вимикачами одночасно, відчиняти двері ванної кімнати й усіх шаф, оглядаючи «свої» володіння. Відчиняти балкон і бачити, що він чистий, просторий, зі скляним журнальним столиком і двома затишними плетеними кріслами. Мені подобається, що я та моє нове житло – незалежні одне від одного і тому зберігаємо пієтетні стосунки: тимчасове помешкання, як і випадковий супутник, не потребує душевного тепла й ні до чого не зобов'язує. У літаку, на висоті десять тисяч метрів, прохолодно, в моєму місті взагалі огидна вогкість – літо цього року невдале. Відпустку я провів не виповзаючи з хати. Й ось тепер цей семінар на березі Адріатики – два нудотних тижні в колі колег з усіх куточків світу, доповіді, перегляди програм, кліпів і рекламних роликів. Усе це вже давно мене не цікавило, я лише намагався тримати марку. Навіть хотів послати у відрядження замість себе менеджера чи когось із молодих, але в групі ніби змовилися – ніхто не хотів їхати. Зрозуміло: вони хочуть, аби я трохи розвіявся. Добре, спробую. Якщо вийде…

Семінар мав відбутися в невеличкому гірському містечку. Як з'ясувалося, до моря треба було їхати близько години, але в самому місті було велике озеро – не дуже чисте, але мальовниче, оточене синьо-зеленими горами. Учасників семінару розселяли в «старому місті», в п'яти-зірковому готелі біля ратуші, який зовнішньо нічим не відрізнявся від інших середньовічних будівель. Власне, це й був старовинний особняк XV століття, який всередині відповідав усім вимогам розряду.

Приїхав я сюди під вечір. Дорога від летовища була небезпечною – вилася вузьким гірським «серпантином», деінде відгородженим низьким парапетом. Кілька разів на очі потрапили заіржавілі уламки автомобілів, котрі лежали в ущелинах. Вже під'їжджаючи до міста, я назвав водію готель і за його реакцією зрозумів, що це – мешкання для багатих. До «старого міста» в'їзду не було – всі авто зупинялися на майдані біля високих кам'яних воріт. Лише я поставив ноги на бруківку цього історичного місця, як до мене підскочив навчений служка в уніформі (як він мене розпізнав – відомо одному Богові!), підхопив мою валізу й повів всередину міста, що з усіх боків було оточене високими мурами. От де треба знімати фільми! Дорогою він вишуканою англійською пояснював, повз які пам'ятки ми проходимо й де містяться найкращі ресторани, яких на вузьких вуличках виявилася величезна кількість. Якимось дивом ресторани, кав'ярні та паби вміщувалися на вулицях, ширина яких не перевищувала розмаху рук, і вигляд мали затишний та романтичний. Ми опинилися біля готелю хвилини за три, під час яких я крутив головою на всі боки, намагаючись запам'ятати розміщення різних закладів. Номер у мене виявився розкішним – зі старовинними дубовими меблями, гаптованими срібною ниткою ковдрами й великим старовинним люстром. Я дав портьє чайові й із полегщенням зачинив двері. Відчинив двері балкона – він виходив на майдан перед ратушею. На майдані колом вишикувалися три ресторани. Столики були розставлені на вулиці, за ними сиділи люди. Смачні пахощі – тонкі та ненав'язливі – витали над усім містом. Я швидко розпакував речі, переодягся, вирішивши поблукати вулицями й повечеряти в одному з ресторанів.

Заблукати тут було неможливо – всі вулиці спіраллю вилися довкола ратуші. Гуляв я довго, дивуючись старовині та затишності цього міста, котре дедалі більше нагадувало мені якийсь історичний лабіринт. Це місто могло б сподобатися Ліці, раптом подумав я. Ні, брешу – таке «раптом» стало для мене постійним, звичним станом. Тепер, коли я зіштовхувався з будь-якими проявами життя, ловив себе на думці, що оцінюю їх із точки зору: що сказала б Ліка?…

4

…Мене завжди дивувало, що навіть іронічно налаштовані поважні громадяни сприймають телевізійників, як небожителів, самі рвуться на телеекрани й наступного ж дня після зйомок у якому-небудь ток-шоу все гордо поглядають навсібіч: чи впізнають їх перехожі? Я досить добре знав цей світ, як і те, що згодом усе поволі перетворюється на профанацію. Для мене важливим було одне: відверто зізнатися в цьому. Я, наприклад, міг заявити прямо: те, чим займаюся всі ці роки, і є профанацією, достатньо талановитою (цього в мене не віднімеш), але все ж таки – профанацією. Я майстерно агітував людство розкуповувати миючі засоби, жувальні гумки від карієсу, йогурти, шини та інше. Мені необхідно впарити цю продукцію якнайбільшій кількості громадян – від цього залежить, чи зможу я сам купувати все це. Приблизно так я думав, збираючись узяти участь в цьому семінарі, і, звичайно ж, не збирався говорити про це вголос. Хіба що за чаркою ракії з такими, яким був сам. Якщо такі, звичайно, знайдуться. Я знаю, Ліка зрозуміла б мене. Я й сам тільки тепер щось починав тямити: на тлі всієї цієї профанації в мене нарешті з'явилося те дещо,яке я завжди шукав, – жінка, котра любила мене таким, яким я був, із усім мотлохом, що мав усередині. Вона любила мене – будь-якого. Не героя, не мудреця, не багача. Вона мене любила. І не давши мені часу зрозуміти це, раптово зникла з мого життя. Раптово, моторошно й тихо. Так тихо, як і любила. Вона жила в мені, як піщинка всередині мушлі – муляла мої ніжні егоїстичні нутрощі й от викотилася назовні. І ось тепер я думаю про неї так, як би вона того хотіла. Чи знаєш ти про це, Ліко?… Агов!..

…Відсидівши на урочистому відкритті семінару, я вирішив, що робити тут мені нема чого. Тим паче, що моєї присутності тут ніхто особливо не вимагав. Проте бейдж давав змогу вільно відвідувати всі музеї. Я вирішив скористатися цією нагодою замість того, щоби кожного ранку сідати до мікроавтобуса та їхати до місця проведення семінару. Це мало приблизно такий вигляд: о восьмій ранку до готелю під'їжджав рафік, у ньому вже сиділо дві просунуті дівиці в коротесеньких джинсових шортах, які наполовину відкривали їхні смагляві сідниці, пара операторів-італійців. Дорогою ми заїжджали в кілька готелів і підхоплювали ще пару-трійку колег і цією веселою компанією їхали до Цетіна (або – Цетіньє, як вимовляли місцеві). Там, у конференц-залі одного з п'ятизіркових готелів-монстрів, нас – чоловік зі сто – маринували до вечора з перервами на обід та щогодинною п'ятнадця-тихвилинною кавою-брейк. Після двох-трьох доповідей та перегляду кількох роликів я непомітно втікав до міста. І після першої спроби, робив так щодня.

Монтенегро (мені чомусь приємніше називати цю країну саме так) – маленька країна, що не так уже й давно входила до складу колишньої Югославії. Незважаючи на те, що офіційною столицею Монтенегро вважалося місто Підгориця, Цетіньє був її серцем. Це мальовниче містечко мало чим відрізнялося від інших – кілька вуличок, безліч кав'ярень, жовті плити майданів, велика кількість горіхових дерев та вражаючі готичні будівлі.

Я брів, куди заманеться, зупиняючись у кав'ярнях, щоби випити кухоль світлого місцевого пива, яке прийшлося мені до смаку. Одного разу натрапив на монастир, в якому зберігається рука Івана Хрестителя. Я тупо дивився на цю темно-коричневу, висохлу кінцівку і вкотре думав: що сказала б Ліка? Гадаю, це видовище їй не сподобалося б…

Повертався в місто, де був мій готель, власним ходом – автостопом. І місцеві жителі не брали з мене ані копійки.

Так минув тиждень, наприкінці якого мене заколисало це тихе, майже рослинне життя, з його повільними, розтягнутими в часі вечорами, просякнутими ароматом кави. Вусаті смагляві аборигени щоденно просиджували в «кафанах» (так тут називалися ці кав'ярні) за чаркою ракії й скидалися на кам'яні статуї – такі ж застиглі та древні, як гори.

Взагалі, враження було таке, ніби потрапив до табакерки турецького паші – настільки уповільненим було життя в цьому місті. І несподіваним виглядав будь-який рух та дивна музика, дуже схожа на східну. Одного разу з балкона я спостерігав «чорногорську хору»: четверо чоловіків, узявшись попід руки, утворили щільне коло, їм на плечі вилізли ще четверо й стільки ж піднялися на «третій поверх». Уся ця людська конструкція почала повільно кружляти під музику, яка долинала з ресторану. Від цього танцю повіяло чимось справжнім, древнім і вічним. Я уявив, що невимушеним і звичним жестом кладу руку на плече Ліки й ми дивимося на все це разом. Очі її розширені, як у дитини. Вона сміється, стискає мою долоню…

5…Цинь-ци-лінь-ци!

Драгі клінци!

Моя главна занімація -

То є бистра цинциляція!

«Клінци» – це барабанні палиці, «цинциляція» – щось на кшталт «барабанити». Я сидів у кафані та слухав цю невибагливу пісеньку. Я вже обійшов усе місто вздовж і впоперек, до від'їзду залишалося три дні. Я не знав, що мені робити в цей час. Допив пиво, вийшов зі «старого міста» і спустився вниз, до озера. На набережній, немов павуки у своїй павутині, під плетеними навісами сиділи представники приватних туристичних фірм. Вони не нав'язували своїх послуг, як це буває в Тунісі чи Єгипті. На стендах за їхніми спинами було наліплено купу рекламних фотографій, під кожною напис: «Дайвінг», «Серфінг», «Морська прогулянка», «Монастирі» й ціна послуги. Я ніколи не розглядав ці стенди. Але чомусь саме зараз мене відвідала думка, чи не попірнати мені наостанку із аквалангом? Я підійшов до господаря стенду й сів у плетене крісло навпроти нього.

– Що пан бажає?

Я пояснив, що пан бажає взяти дайвінг, але так, щоби це було не в групі, а якось окремо.

– Пан хоче персональний виїзд? Так, пан хотів саме цього.

– Немає проблем! – вигукнув господар. І почав пояснювати, якою буде моя подорож до моря, скільки вона коштує та в яку бухту мене можуть відвезти хоч зараз.

– О, то дуже красива місцевість! Ось подивіться…

Він розгорнув переді мною альбом з іншими світлинами, на яких було зображено щасливих туристів (головним чином – жінок), які позували під водою в оточенні риб. Я ліниво погортав альбом, мимоволі весь час повертаючись до одного фото: блондинка з довгим волоссям, що здіймалося над головою, як полотно, крізь скло маски очі дивилися прямо в об'єктив занадто серйозно, трубка, яку вона затискала губами, викривляла нижню частину обличчя, біля простягнутої долоні – маленька жовта рибинка…

– Пан бере поїздку? – голос господаря вивів мене з певного ступора (зі мною це траплялося доволі часто).

– Що? Так… Я подумаю…

Я підвівся й пішов уздовж набережної.

Дійшов до рогу. Закурив. Обіперся спиною на огорожу і роззирнувся. Кожна друга або, в крайньому разі, п'ята дівчина навіть у цьому мізерному чужому містечку здавалася мені подібною до Ліки. Коли я зустрічав таку схожість, подумки радів – мені здавалося, що Ліка точно жива – так само дихає, ходить, сміється, як і ці безтурботні незнайомки…

Швидким кроком я повернувся до намету господаря дайвінгу.

– Чи можу я ще раз переглянути світлини?

– Звичайно! – він простягнув мені кілька альбомів. Я безпомилково взяв той, де була блондинка, котра привернула мою увагу, – одразу ж розгорнув на цьому знімку та вп'явся в нього очима. Як вона була схожа на Ліку! Вводив в оману лише колір волосся. А ще – деяка спортивність статури. Я хотів подякувати й повернути альбом, але не міг відірватися від погляду з-під скла маски. «Маячня… – подумав я, – цього не може бути…»

– Скажіть, будь ласка, що це за світлини? Звідки вони у вас? – запитав я.

– Світлини справжні – з місця, де пірнають мої клієнти! Не вагайтеся! Там дуже гарно. Не пошкодуєте…

– Я не про це. Я б хотів дізнатися, хто робить такі зйомки?

Господар кинув на мене здивований погляд.

– Саме ці робив Влайко, мій фотограф. Пан чимось незадоволений? Я можу чимось зарадити?

– Так, – швидко сказав я, – продайте мені цю світлину.

Мені кортіло скоріше забрати її з собою та уважно роздивитися на самоті.

– Та беріть так! – усміхнувся чоловік. – Пану сподобалася панянка?

– Ще не знаю… Вона просто схожа на… одну жінку, яку я шукаю.

Я взяв фотографію і поклав на стіл монетку в одне євро.

– Дякую, – кивнув мені господар, – щасти!

Я вже пішов, але знову повернувся:

– Як ви гадаєте, фотограф може знати, що це за жінка, звідки, як її ім'я?

– Аж ніяк, пане! Ми не ставимо зайвих запитань. Хоча… – він замислився. – Влайко – хлопець балакучий. Але ж ця світлина торішньої давності. Навряд чи згадає щось…

– А де я можу знайти того Влайка? – запитав я і поклав на стіл ще одну монетку.

– Е-е… З хлопцем давно вже непереливки, – закрутив головою господар, – він у мене не працює після нещасного випадку в морі. А живе він у Будві. Зараз напишу адресу…

Ідучи до готелю, я завітав до антикварної крамниці та придбав лупу.

В номері було прохолодно й тихо, я зсунув важкі завіси, увімкнув бра, витягнув з кишені фотографію та лупу. Обличчя аквалангістки наблизилося до мене настільки, що я зміг розгледіти колір її очей. Вони були зеленкуваті, як у царівни-жабки…

6

У мене залишалося ще два дні… Я ні в чому не був упевнений. Але якщо я був би екстрасенсом, міг би поклястися, що від світлини, яку я не випускав з рук, віяло теплом. Але здоровий глузд підказував, що це – не вона, що такого не може бути, тому що… А, зрештою, чому?…

Вранці я вирушив до Будви – курортне місто на узбережжі. Прибув туди близько полудня, коли сонце вже шкварило, а пляжі були переповнені людьми. Взяв таксі й назвав адресу. Говорив я англійською, яку тут добре розуміли навіть продавці в магазині. Водій повіз мене кудись на околицю, де не було готелів, а море проглядало крізь новобудови рваними синіми клаптями. Будинок, у якому мешкав фотограф, виявився досить пристойною багатоповерхівкою, в під'їзді якої, щоправда, було волого й темно, а на стінах красувалися написи та малюнки, зроблені аерозольними фарбами. Майже все як у нас… Я піднявся на четвертий поверх і натис ґудзик дзвінка. До дверей довго ніхто не підходив, а потім я почув якийсь дерев'яний звук та шурхотіння, ніби хтось повільно йшов, волочачи ногу. Хлопець, який відчинив двері, справді спирався на милиці.

– Ви Влайко? – запитав я.

– Так, – відповів той, – а що?

Я дістав з кишені світлину.

– Цей знімок робили ви?

Він недбало сперся рукою об двері та взяв фото, підніс ближче до очей.

– Можливо… Але я давно цим не займаюсь. А в чому справа?

– Можна мені ввійти? – запитав я. Хлопець знизав плечима, посунувся і застрибав на своїх милицях у глиб квартири, я попрямував за ним. Ми пройшли в кухню.

Влайко обережно опустився на стілець, поставив милиці та вказав мені на крісло навпроти себе.

– Що з вами сталося? – вирішив запитати я.

– А… Потрапив під гвинт. Досі не можуть вилікувати. Вже три операції зробили. Отже, про що ви хотіли поговорити?

– Хазяїн дайвінгу сказав, що цей знімок робили ви, – почав пояснювати я, хвилюючись за те, чи добре він розуміє мою англійську. – Можливо, ви б змогли згадати, хто ця жінка, звідки, як її ім'я… Я розумію, що це все трохи дивно, але ж…

– Справді, дивно! – насупився Влайко. – Хіба я можу пам'ятати всіх, кого знімав? Знаєте, скільки їх було щодня! А щомісяця?! А щосезону?!! І що, я їх усіх мав знати на ім'я? Таке ви кажете…

– Так, звичайно, я розумію…

Вочевидь, вигляд у мене був засмучений.

– Момент… – пожалів мене Влайко й знову простягнув руку за фотографією. – Подивлюся ще…

Він із сумнівом втупився в світлину.

– У мене тисячі таких дамочок відзнято… – бурмотів він, – ця така само гарненька, як і інші… Я не можу згадати навіть тих, із якими… Що тепер про це згадувати? Білий купальник… біле волосся… жовта рибка… Кепська композиція. А якість добра. Не буде в мене тепер такої роботи, це точно… Ні, не пам'ятаю! – нарешті повернув він знімок мені. – Нічим не можу допомогти. Самі подумайте, звідки мені таке пам'ятати? А навіщо вам потрібна ця панянка?

– Вона дуже схожа на мою дружину…

– Е-е-е… Тим паче, нічого не скажу. Тут їх знаєте скільки відпочиває з чужими чоловіками?! Ви в неї самі запитайте, з ким вона тут була… А я в ці ігри не граю. Мені байдуже.

Я підвівся. Звичайно ж! На що я міг розраховувати…

– Вибачте, що потурбував.

Голос мій затремтів, і Влайко, мабуть, вирішив мене підбадьорити:

– Не переживайте. Мій стан набагато гірший від вашого. Іноді так гірко буває, що вити хочеться. А ви ще знайдете собі жінку. Ця вам точно не підійшла б – вона, здається, американка…

– Отже, – нашорошив вуха я, – ви все ж таки можете щось пригадати?!

– Як казав мій дідусь Мілан – земля йому пухом! – дві чарки виноградної горілки, і я згадаю, якого кольору очі були в сьомої доньки Адама.

Який я телепень! Чому відразу не здогадався?! Я швидко вискочив з квартири й помчав до найближчого маркету, повернувся з пляшкою ракії та бринзою у вакуумній упаковці. Влайко помітно пожвавився. Після третьої чарки, яку ми випили «за кохання», я, ніби пошукову вівчарку, тицьнув його носом у світлину. Цього разу, відчуваючи всю відповідальність моменту, він поводив по ній долонею.

– Таки американка, – нарешті вимовив після цих магічних рухів. – Так. Точно: американка.

– Я це вже чув. А що ще?

– Та чого ти так переймаєшся, приятелю? – Його починало розвозити. – Ми ж – слов'яни! А Америка де? Ого-го! Це була американка – голову даю на відсіч! Біленька така, симпатична… На американку не схожа, хоч і американка… Стійно! – раптом схаменувся він. – Я ж, здається, пригадую… Це було приблизно рік тому. Тоді мене й шибонуло. А возили ми групу з «Санта-Ріо» – це гранд-готель на узбережжі… Ось тоді, коли мене шибонуло, ця дама тримала мене за руку у «швидкій допомозі», поки мене до шпиталю везли! Я ще тоді подумав, що очі у неї, ніби в янгола, і руки м'які, маленькі… Поки тримала долоню на лобі – мені навіть боляче не було… – Він заплющив очі, потім знову поглянув на фото. – Точно! Невдячна я тварюка! Мені тоді не до неї було, але я пам'ятаю, що вона сіла у «швидку», проконтролювала, щоби мене в найкращий шпиталь відвезли, та ще й гроші на лікування залишила! Я потім гадав: навіщо я їй був потрібен…

– А ти не брешеш? – із сумнівом запитав я. Адже дуже швидко він усе пригадав.

– Не брешу! – образився фотограф. – У мене пам'ять – професійна, не сумнівайся! А те, що одразу не пригадав, – так вас тут чимало, ревнивців, ходить… А ще більше – з приватного розшуку, все невірних дружин чи чоловіків викривають…

– Ім'я її пам'ятаєш?

– Ні. Але це можна з'ясувати в готелі. Там є книги реєстрації…