Текст книги "Ґудзик"

Автор книги: Ирэн Роздобудько

сообщить о нарушении

Текущая страница: 10 (всего у книги 11 страниц)

Частина друга

1

…Дівчатка валяються на дивані й дивляться по відику «Амаркорд». Де вони дістали таку старовину, не уявляю. Якось (в іншому житті) я й сама розшукувала Фелліні у відеосалонах, але марно. А вони, бач, знайшли. Мабуть, у цьому промисловому містечку є такі законсервовані в часі місця, де можна віднайти все.

Краєм вуха я вловлюю фільм га уявляю його героїв, а головне – занурююсь в атмосферу провінційної передвоєнної Італії феллінієво-гуєрівського дитинства – із тополиним пухом, туманом та хлоп'ячою тугою за коханням. Я слухаю і чищу кахлі на кухні. Потім вмикаю пилосос. Дівчатка щось незадоволено бурмочуть і зачиняють двері. Я не ображаюся. Навпаки – я щаслива. Мене не хвилює питання, що буде завтра? Я розумію, що «завтра» – це сьогодні, яке ще не настало. Воно завжди за кілька кроків од «тепер». І тому – нема чого боятися. Якщо зараз я дихаю, живу, рухаюсь – це вже добре. Чи думають про завтрашній день птахи, тварини чи дерева…

Дівчаток звуть Люсі та Віра. Я чищу, мию, натираю. Вони – господарі становища. Вони вмикають магнітофон і наказують мені йти до своєї кімнати. їхня мати – чудова жінка, котра підібрала мене на вокзалі після мого тривалого життя на горищах багатоповерхівок та на жорстких лавах вокзалу. Я стала собакою, і вона, моя хазяйка, підібрала мене. Не побоялася підібрати.

Тому що (це з'ясувалося пізніше) до свого нинішнього життя підбирала з вулиці собак і лікувала їх. Потім прилаштовувала в «хороші руки». Так було, доки вона вдало не вийшла заміж. Ця удача стала дня неї початком кінця любові до собак. Я була останньою крапкою в цій епопеї. А наша зустріч – останнім днем кризи, після якої вона вирішила жити успішно. Як і одружилася.

Вона прийшла на вокзал. Від неї пахло чудовими парфумами, вона була в розкішній норковій шубі, схожій на золоте руно – чужа, чужа – і сіла на пошарпаний стілець поруч зі мною. Вона могла піти в будь-який готель, але прийшла сюди. За давньою пам'яттю. У мене такої пам'яті не було. Я завжди була успішною дівчинкою і не знала, що таке – ходити вокзалами… Проїхали!

Тепер я сиділа на вокзалі в подертих джинсах і бабусиному кожушку й розуміла, що справжнім у моєму житті є тільки дорога, зміна облич та вражень – калейдоскоп відчуттів, заради яких прийшла в цей світ. Я ніби пірнула в дзеркало й випливла з іншого боку – із срібною амальгамою на шкірі. Мені було байдуже, що мене трусить від голоду.

– Ти, мабуть, хочеш їсти? – раптом запитала жінка в золотому руні. Я справді хотіла – чогось гарячого. Останнє, що я вживала, – недоїдений бутерброд у вокзальній забігайлівці. Він тхнув чиїмись брудними пальцями. І рибою. Я вже звикла бути простішою. Набагато простішою.

– Так, – відповіла я.

І жінка повела мене в привокзальний ресторан. І замовила розкішну вечерю – крабовий салат, відбивну з овочами, жюльєн та вино.

І мені довелося вислухати довгу історію про любов та ненависть. Коли я тільки почала слухати, зрозуміла: ця жінка не здатна подолати дорогу. Вона хотіла носити золоте руно й купувати порцелянові сервізи. А бездомні собаки не вписувалися в коло цих забаганок. І все ж, коли вона сказала, що може взяти мене до себе, я закрутила хвостом. Мені потрібно було трохи перепочити. – У тебе така потужна енергетика, – сказала жінка. У ресторані ми просиділи до самого закриття. Мені було неймовірно тепло. Часом варто відчувати таке тепло – трохи тепла й часточку ситості. Це такі прості речі… Жінка привела мене в цей розкішний будинок – із двома дітьми та огрядним чоловіком, якого я бачила хіба що двічі-тричі на тиждень.

І ось тепер я мию, чищу, прибираю. Та слухаю мелодію, що лине з магнітофона…

Це лише продовження дороги. І я люблю її.

2

Цей будинок занадто великий навіть для родини з чотирьох людей. Як на мене, він неосяжний. Я прибираю три великі холи, чотири спальні та дві величезні зали-студії. Це не враховуючи ванних кімнат і просторої кухні, на якій ранками господарює кухар із місцевого ресторану. Є ще «антресолі», до яких треба підійматися крутими сходинками. Це дві вузьких кімнатки-купе, в одній з яких живу я. Інша, вочевидь, очікує ще на одну служницю. Можливо, няньку чи, краще сказати, бонну.

Атмосфера тут наелектризована. Дівчата 16-ти та 17-ти років ненавидять батька. Ненавидять, але бояться і перед його приходом витирають зі своїх облич макіяж. Батька ненавидять, а матір, здається, зневажають. Чоловік та жінка давно набридли одне одному. Враження таке, начебто посеред розкішної зали розкладається труп кохання. Через це так задушливо. Але ніхто цього не відчуває. Кожен зайнятий собою…

Люди, що не відчувають любові, рано чи пізно перетворюються на зомбі, на аморфне ніщо, вони незадоволені життям, хоч яким би воно було.

Ранком, коли господар виходив на кухню, мені хотілося перетворитися на невидимку. Він не вітався й ніколи не дивився в мій бік. Просто замовляв: «Каву. Без цукру». І відгороджувався газетою. Хазяйка виходила лише після того, як за ним зачинялися двері й чувся шелест шин під вікном. Вона також пила каву й дивилася за вікно довгим поглядом. А потім, скинувши дрімоту, диктувала мені перелік справ на сьогодні. їх було багато. Мені було б легше і простіше виконувати їх, якби цей дім 6vb теплішим.

Нагорі, на «антресолях», куди я дістаюся під вечір, ледь тримаючись на ногах від утоми, все інакше: м'яке вечірнє світло струменить крізь невибагливі ситцеві завіси й від цього кімната скидається на баночку із прозорим медом. У ній добре спати. А під вікном, що розміщене майже над моїм ліжком (дах трохи скошений, як у мансарді), височить старий дуб. Часом, коли вночі здіймається вітер, він кидає в скло жолудь, і тоді я прокидаюся. І довго не можу заснути, не розуміючи, де я…

То мені здається, що я – на веранді в забутому Богом селі, й серце моє стискається від ніжності. Я поринаю в ауру запахів, притлумлених нічних звуків, в стан новонародженості – із легкою, необтяжливою порожнечею всередині, яка поволі заповнюється новими відчуттями. То здригаюся, підскакую, щоб тікати від міліцейських свистків…

…Думки мої скачуть, я не можу зібрати їх докупи. Я знову боюся повторення хвороби. Надто щільним та непроникним коконом я себе забинтувала…

Життя завжди здавалося мені випадковістю. Я й зараз вважаю, що треба благословляти лише один день, який розпочинається за вікном, і не замислюватися про два найближчих! Усе, що я вибудовувала у своїй уяві, було зруйноване в одну мить – затишний будинок, подорожі, море квітів на підвіконні, бібліотека, зібрана з любов'ю, кіт і пес, картини на стінах, фільми, які хочеться дивитись удвох, музика, дощ, сніг, новорічні свята, камін, хрусткі простирадла й, звичайно ж, приємна важкість немовляти на перехресті рук… Нелегко усвідомлювати, що цього вже НЕ БУДЕ. Я й досі не розумію, звідки взялася сила прийняти це «не буде». Адже мені доводилося зустрічатися з людьми (такими, як моя хазяйка, наприклад), які не могли й не хотіли змиритися із цим і щороку чекали змін. Яких? Вони й самі не могли пояснити цього. У них від початку була закладена схема щасливого, безхмарного існування, йзмиритисяз тим, що у неї, як упрокрустове ліжко, не може вміститися реальність, – було вище їхнього розуміння. Я ж цитувала про себе слова Мандельштама, з якими він колись звернувся до своєї дружини: «А хто сказав, що ти ПОВИННА бути щасливою?!» Справді – хто? І невже щастя в тому, щоб усе життя «просвистати, мов соловей».

У квітні подружжя поїхало відпочивати до Греції. Перед тим у будинку панувала тиша. Немов перед грозою. І вона насунулася, як тільки за господарями зачинилися двері.

Дівчатка одразу ж повисли на телефонах, збираючи приятелів. А за годину я отримала безліч завдань, від яких голова моя пішла обертом. Відверто кажучи, я навіть хотіла зателефонувати їхнім батькам, злякавшись розмаху заходів. Але потім вирішила підкоритися.

У перший день свободи дівчата не пішли до ліцею й на всі мої умовляння відповідали гучним сміхом, у якому відчувалося щось зловісне. І я не помилилася. Увечері будинок був переповнений людом. Я й раніше здогадувалася, що дівчата поза межами цього кубельця вели досить бурхливе життя. До початку вечірки мої юні підопічні перетворилися на справжніх жінок-вамп (хоча обидві були тендітними білявками з досить невиразними обличчями): очі густо підведені, вуста – криваво-червоні, волосся укладене в складні зачіски.

Окрім приготування бутербродів, я ще мала зустрічати гостей в передпокої. Якісь незнайомці, що були набагато старші за сестер, скидали мені на руки куртки та плащі, діставали з пакетів пляшки й проходили до зали. Коли їх туди набилося вже досить багато й над стелею завис сизий сигаретний дим, пролунав ще один дзвінок. До цього часу гості вже танцювали, цілувалися по кутках, сиділи й лежали на килимі, музика лунала на весь будинок. А я сиділа під вішалкою біля дверей, намагаючись стежити головним чином за тим, аби гості чогось не винесли з квартири. З жахом думала про те, скільки роботи на мене чекає, коли вечірка скінчиться. І чи скінчиться взагалі?

Отже, у двері подзвонили. Я відчинила. Новий відвідувач не був схожий на інших. У красивому білому плащі, бездоганно поголений, з байдужо-іронічним виразом обличчя. Чомусь я одразу зрозуміла, що все влаштовано заради нього. Він був без пляшки.

Проходити не квапився, спостерігав, як я вішаю його плащ. Я відвикла, щоб на мене дивилися. Я й сама давно не бачила себе в дзеркалі – була впевнена, що там відобразиться порожнеча.

– Десь я тебе вже бачив… – сказав гість і безцеремонно взяв мене за підборіддя, – ти в перуці?

Я знизала плечима, не розуміючи, що він хоче. Волосся, яке вже відросло, стояло над головою пухнастим капелюхом і справді нагадувало перуку. Я хитнула головою, вирвалася. Добре, що в передпокій вискочила Віра, за нею – Люсі. Вони підхопили гостя й повели до кімнати. Там одразу настала тиша. Мабуть, гість був значним. Підозрюю, що на нього побилися об заклад: чи прийде? І мої дівчата перемогли.

Я вирішила не лягати спати, а за можливості контролювати ситуацію, і всілася на кухні так, щоб мені було видно вхідні двері. До мене час від часу забігали гості, замовляли бутерброди, вимагали пива, горілки, льоду, шампанського.

Опівночі я схилила голову на стіл й майже задрімала, коли до кухні увійшов той гість. Вигляд у нього вже був досить поскубаний. Він оглянув кухню.

– Гарненький будиночок…

Я не могла підтримувати розмову. Я взагалі ще не звикла розмовляти.

Гість усівся напроти мене й знову втупився в моє обличчя прискіпливим поглядом.

– Я тебе десь бачив.

Я була перед його очима, як листок, що лежить на склі перед окуляром мікроскопа – навіть відчула, як у мені в безладному броунівському русі забігали якісь молекули. Він знову взяв мене за кінчик підборіддя, повертів ліворуч-праворуч. Я смикнулася, зваливши зі столу кошик із хлібом. А коли перед тим самим поглядом підняла його, він уже задоволено посміхався, запалюючи цигарку.

– Згадав. Такі зелені очі можна побачити раз у житті…

Він випустив цівку диму й тримав багатозначну паузу, з його холодних очей струменіли тривожні імпульси.

– Я бачив твоє фото в метро, коли відвідував столицю… Навряд чи я помилився, у мене добра пам'ять на обличчя. Тебе розшукують.

Я не могла, не могла говорити…

– А ти, – продовжував він, – не хочеш, щоби тебе знайшли. Це цікаво…

Я хотіла встати й піти, але він затримав мене за руку й всадовив на місце.

– Отже, ти щось накоїла. Що саме?… Тримаючи мене за руку, він посунувся ближче. Я ледь

могла стерпіти його доторк. Не тільки тому, що він був зухвалим і наполегливим – я перебувала в тому вимірі, коли будь-який людський доторк викликає огиду. Я могла гладити собак, тримати на руках кішку, годувати рибок, пташок, перетерпіла, якби б на груди вліз пацюк чи вуж, але від чужих рук у мене паморочилося в голові. Ніч почала заливати мозок. Він злегка струсонув мене за плечі:

– Ну, ну… Навіщо так хвилюватися? Усе вирішується мирним шляхом. Розслабся… Я тебе не з'їм…

Він промовляв усе це з довгими паузами, і це ще більше лякало мене – кожне слово здавалося значущим, ніби незнайомець знає про мене все.

– Мені насправді не цікаво, хто ти й звідки. Якщо ти боїшся, мабуть, на те є причини. Я їх не з'ясовуватиму. – Він помовчав кілька секунд. – Але якщо такі причини є – їх легко виявити. Логічно? Тим більше мені, – на цьому слові він зробив особливий наголос, – це зробити дуже просто.

І-і-і-є-є-ла-а-а-ну-у-ум…

– Отже, – продовжував він, не знаючи, з ким має справи, – ми вдало зустрілися: у потрібний час та ще у потрібному місці. І повинні допомогти одне одному. Пропоную: послуга за послугу. Згодна, лялечко?

Мені хотілося вити довго й протяжно. Пласка тепла долоня погладжувала мене по коліну, й огида від цього дотику не давала зрозуміти, про що йдеться.

– Одне слово, так, – рука зупинилася й лишилася лежати на моїх колінах, як розжарене дно пательні, – мені потрібні деякі документики твого хазяїна. Власне, через це я сюди й прийшов. Я тут вже все обдивився – зверху нічого! Швидше за все, вони в сейфі. Ось їх ти мені й дістанеш. І я забуду про твоє існування. О'кей? Чи ти хочеш грошей? Скажи – нема питань!

3

Тут варто сказати про одну свою особливість, яка була притаманна мені завжди і яку я вважала природною. А тепер це виявилося просто спасінням: усе, що я не могла або не хотіла сприймати, заступалося картинами, які складалися в моїй уяві. Вони завжди були різні. Зараз, відчуваючи чужу руку на своїх тремтячих колінах, я бачила довкола себе щось зовсім інше. Старовинну кімнату в вікторіанському стилі з каміном. Посеред неї в сутінках вимальовувалося крісло. В ньому, спиною до глядача, сиділа руда дівчина в зеленому шалику та червоній спідниці з лискучого атласу. Яскраво-жовті тіні пульсували в її косах. Мені закортіло пройти далі, щоб побачити обличчя. Але потім я зрозуміла, що не варто: все треба малювати з цього ракурсу, з порога… Та накладати лише чисті кольори. Обличчя, що туманіло навпроти, розпливлося, майже розчинилося у цих кольорах. Його не було. Я думала, хто вона така – ця дівчина біля каміна, чому вона сама? Чому в кутку не сидить за вишиванням компаньйонка, немає клітки з папугою чи білого пуделя?

Картина зникла лише тоді, коли я відчула його вуста на своїй шиї. У цей момент до кухні влетіла Віра. Вигляд у неї був войовничий.

– Усе зрозуміло! – закричала вона і скинула зі столу склянки та фужери. Вони розлетілися на скалки. Зачувши шум, вбігла Люсі. Обидві зарепетували…

Мені було байдуже. Я не могла занурюватися в ще одну прірву людських пристрастей. Підвелася й пішла до себе. Ніби уві сні, піднялася сходами на «антресолі» й лягла в ліжко. Дуже боліла голова…

Кохання – це боляче. Коли воно минає – залишається пам'ять тіла й вона унеможливлює інші, нові стосунки. Ось чому тепер я думаю, що людина має жити сама. Нав'язувати комусь іншому свою волю, звички, смаки, комплекси, незадоволеність, настрої, спосіб життя – неприродної Жадати від іншого покори, підпорядкування та максимальної відвертості – підступно. Якби я розуміла це раніше…

Колись давно я читала нудний роман Джона Фаулза «Жінка французького лейтенанта». Спочатку він здався мені затягнутим, надто штучним і солодкавим. Головна героїня була притягнута в нього за вуха з іншого часу: молода жінка, котра жадає свободи та йде до неї крізь обман і страждання. Звідки такій взятися у вікторіанську епоху?! Потім я зрозуміла, що майстерно відображені час, природа, історія – лише окантовка, якою геніальний романіст окреслив одну ідеєю. Вона вкладається в маленький лозунг: «Люди, ви вільні!» Але страх, ілюзії, які навіяні вихованням, звичками, всім тим, що притаманне роду людському, женуть нас один до одного, як хвилі океану. І нема на те ради…

Я відволікаюсь, вибач. Але тоді, йдучи за клубком, що розмотувався у мене під ногами, я багато чого передумала й зрозуміла. Думки та картини, що поставали в моїй голові, не давали впасти у відчай.

Тим більше, що за кілька годин після інциденту на кухні я йшла передранковим містом – цілком вільна, в тих самих джинсах та кожушку. Побита і… щаслива. Починався новий день. А ядучий запах вмерлого кохання більше не торкався мого загостреного нюху.

Місто між третьою та четвертою годинами ранку – дивовижне видовище! Воно лежить, як темний звір із рудуватими підпалинами на боках, і ледь чутно зітхає уві сні. Його шкіру не терзають тисячі підборів. Воно належить тільки собі та своїм снам. Мені навіть хотілося сміятися. Дивне й солодке відчуття. Я зайшла у сквер, заглибилася в найдальший кут і сіла на лаву. Звідусіль мене обступили дерева із маленьким зеленим листячком, що вже рвалося на волю, а з-під коричневого шару землі із шурхотом пробивалася трава. Я задрімала, а коли розплющила очі, був уже ранок, а навколо лави земля і справді була прошита тоненькими зеленими ниточками.

Вмилася, як звичайно, в туалеті вокзалу. Полізла за носовиком до кишені старих джинсів й витягла звідти усе, що там було. Виявляється, ще мала трохи грошей та якусь пластикову картку із іменем «Джошуа Маклейн»…

Місто ще недостатньо очистилося від сірого кольору, й мені раптом дико захотілося інших фарб. Я віддала кожушок якомусь привокзальному старцеві та взяла квиток у загальний вагон до Криму…

4

У загальних вагонах завжди пахне вареними яйцями. Тут їдять одразу після того, як потяг рушить. Розстилають газети, гіркою викладають на них яйця на всю родину та стукають, стукають ними об стіл. Неприємний запах заповнює увесь простір, під ногами хрумтить шкаралуща.

Незважаючи на те що сезон тільки розпочався, вагон був забитий людьми. Я одразу залізла на третю полицю й накрилася з головою грубою ковдрою – сховалася від цих запахів, розмов, розглядання.

…Південне містечко зустріло ароматом кави та меду, криком чайок, різнобарв'ям та гамором ринку. Але головнішим, зрозуміло, було море! Воно знаходилося десь зовсім поруч, за кам'яним парапетом набережної – величезне, синьо-зелене, усе закручене мілкими молочно-білими баранцями. На море мене вивозили – зазвичай на респектабельні курорти з ультрамариновими басейнами та білими шезлонгами, в яких я запоєм читала книжки.

Це нове море пахло чимось особливим – так, мабуть, високо вгорі пахнуть грозові хмари, а ще – молочний коктейль. Мені хотілося одразу пірнути в нього. Але спочатку вирішила десь оселитися, поки ще лишались якісь гроші. Навмання завернула у вузьку вуличку, що була повита коричневими венами старого винограду, й увійшла в перший-ліпший двір. Він був увесь переплутаний мотузками та завішаний простирадлами, купальниками й рушниками. Легкий вітерець відгорнув простирадло, й за ним відкрилася панорама із садом та кількома флігелями. Біля літньої кухні сиділа огрядна жінка похилого віку. Це була хазяйка. Звали її Марія Григорівна. Мабуть, я не справила на неї враження людини, яку можна пустити в хату, вона сказала, що всі місця зайняті і є тільки ліжко в невеличкому сараї. Мені було байдуже. Сарай був пречудовий: з дрібних дірочок у даху звисали золоті нитки сонячного світла, а в кутках сушилися духмяні оберемки різнотрав'я. До того ж, на ліжку лежала купка свіжої, випраної до синяви, постільної білизни.

Марія Григорівна наказала одразу розплатитися та віддати паспорт. Гроші за п'ять днів я віддала. А з приводу паспорта збрехала, що він у батьків, які ось-ось мають приїхати. Усе владналося.

Коли за хазяйкою зачинилися двері, я скинула з себе одяг. Було досить жарко, мені кортіло чимшвидше вийти до моря. Джинси мої мали жалюгідний вигляд. Тому, побачивши на столі ножиці, я відрізала їх трохи вище коліна. Вийшли шорти. До них, подертих, добре пасувала така сама вилиняла футболка. Більше в мене нічого не було. Якісь лахи, що дарувала мені в місті хазяйка, лишилися в «антресолях», я їх не взяла. Грошей у мене вже було обмаль. Я взяла п'ятірку, а решту засунула під ковдру. Вискочила на подвір'я. Марія Григорівна кинула на мене скептичний погляд…

…Море було, як хміль. Після першого ж купання я сп'яніла, здалося, що поринула у величезний басейн із шампанським. У голові шуміло, щоки палали. Я лягла на круглі камінці. Море шипіло й пінилося поблизу, як олія на пательні. Я хотіла їсти. Уперше.

– Пахлава медова! Горішки! Гарячі домашні манти! – почулося здалеку.

Я розплющила очі. Берегом ішла смаглява жінка з плетеним кошиком. Я ще ніколи й нічого не купувала на вулиці, це вважалося негарним тоном. Я махнула рукою й засоромилася цього жесту: вульгарно закликати літню жінку таким чином. Але вона швидко й охоче підійшла до мене, поставила перед самим носом кошика і відкинула білосніжний рушник. У мене перехопило віддих. Охайними купками тут було складено справжнє багатство: рум'яні, лискучі від меду та посилані цукровою пудрою солодощі у формі ромба. Надзвичайно смачні та дешеві! Потім я знову купалася і море вдячно злизувало солодку патоку з моїх долонь.

На пляжі я лежала довго. Так довго, що не помітила, як на набережній засвітилися ліхтарі. Бузкові сутінки насунулися з-за гір, сонце швидко пірнуло за горизонт, і на містечко попливли потоки неймовірних пахощів, які вдень були зовсім не відчутні. Аромат нічних фіалок змішувався з іншим – соковитим запахом, який ішов від мангалів та величезних казанів із пловом. Плов і шашлики продавали прямо на вулиці. Я купила порцію плову і з'їла її, сидячи на камінній огорожі парапету, спостерігаючи за людьми. А ще за художниками, які розставляли свої мольберти та етюдники. Я вирішила, що завтра куплю фарби та папір…

Розпочиналася весела південна ніч, життя на набережній вирувало. Все гучніше лунала музика з ресторанів, а натовп відпочивальників збільшувався і коливався переді мною суцільною різнобарвною масою. Треба було збиратися. Я помітила, що деякі художники, закінчивши роботу, збиралися на пляжі під скелею та смажили на вогнищі мідій, відкорковували пляшки з вином і пивом і, здається, влаштовувалися тут на ночівлю.

Свій новий дім відшукала після довгого блукання вулицями, а коли, нарешті, відчинила хвіртку, то побачила, що й тут вирує життя. Родина з чотирьох осіб окупувала столик та з апетитом поглинала купу вуджених бичків, молода парочка усамітнилася в гамаку під розлогою акацією, чоловіки на чолі з господарем влаштувалися перед літньою кухнею на табуретах і азартно «забивали козла». Марія Григорівна, мов цариця, сиділа біля порога у великому плетеному фотелі. Подвір'я, будинок, сад і сама огрядна господиня – усе це зовсім не було схоже на інше подвір'я та іншу бабусю там, у горах…

Я привіталася, але мені ніхто не відповів. Я швидко попрямувала до свого сарайчика та із задоволенням вляглася на ліжко, механічно помацала під ковдрою, перевіряючи гроші. їх не було. Я перетрусила всю білизну. Марно.

Те, що грошей не було, мене не засмутило. Це свідчило лише про те, що завтра настане новий день, у якому будуть інші клопоти. Але я до цього звикла.

…Я зовсім не пам'ятаю своїх тодішніх емоцій. Можливо, їх зовсім не було? Я вже казала, що могла спокійно взяти до рук мишу й не зарепетувала б від доторку гадюки…