Текст книги "Ґудзик"

Автор книги: Ирэн Роздобудько

сообщить о нарушении

Текущая страница: 5 (всего у книги 11 страниц)

Єлизавета Тенецька

1

…Останнім часом вона все частіше згадувала пісню Висоцького – «Нет, ребята, все не так!» Чому «не так», коли ось воно, щастя, – визнання, здійснення мрій, дім, родина. Вона дочекалася. Ось їде в сріблясто-чорному опелі в трикімнатну квартиру в центрі міста… А коли заходить до будь-якої зали, завжди чує за спиною шепіт – захоплений чи заздрісний, байдуже. Чому ж дедалі частіше переслідує цей запах – плісняви? Він лине з флакончиків із дорогими парфумами, тхне від авторських полотен, що висять у квартирі на стінах, від подарунків, що надсилають звідусіль. Від себе самої. Вона вже не знає, чи потрібна комусь насправді, чи всі дружні стосунки тримаються на взаємовигідних умовах: «ти – мені, я – тобі». Вона не знає, чи справді не втратила своїх здібностей, чи ж визнання її таланту – данина високій посаді її чоловіка. Колись вона вирішила це перевірити, таємно поїхала до Литви, де прихованою камерою відзняла унікальні кадри штурму телецентру, взяла купу інтерв'ю. Але робила це не задля слави. Там, у Вілнюсі, біля вогнищ, вона була знову по-справжньому щасливою. Тому що тут, вдома, щось було «не так». Вона боялася визнати, що ошукалася, що її очікування виявилися марними. Ще страшніше було думати про те, що чоловік – не герой, а просто майже випадково потрапив «під гарячу руку» влади…

Коли він повернеться, думала вона, і буде лежати один, усіма покинутий, вкритий коростою, посеред крижаної пустелі – вона підійде й ляже поруч, віддаючи йому все своє тепло. Вона готова була замерзнути біля нього, з ним – мовчазно та віддано, як собака. Але цього не знадобилося. Він повернувся. Здивованим та водночас байдужим поглядом зміряв доньку, звозив Лізу до своїх родичів, швидко, по-діловому «оформив стосунки» й поринув у політику. І тільки тому, підозрювала Ліза, що іншого шляху в нього не було – так само, як не було його й у комсомольських працівників, котрі ринулися в бізнес, він став політиком.

Років зо три-чотири він приходив додому лише вранці, найчастіше від нього тхнуло алкоголем. Спочатку – дешевим, потім дорогим. Він вчився професійно виголошувати промови, його статті, фото та біографічні довідки дедалі частіше з'являлися на сторінках преси. І Ліза помічала, що це давало йому задоволення. Якщо протягом двох-трьох тижнів про нього не було жодного слова на телебаченні чи в газетах, він тьмянів, як мідна копійка у воді, й вигадував способи нагадати про своє існування. Лізу дивувало й те, що він не пішов до опозиції, а, як писали в пресі, – «вирізнявся толерантністю», яка Лізі, щоправда, більше нагадувала пристосування. В юності вона заслуховувалася його «кухонними» промовами, була впевнена, що він – пасіонарій, а тепер її дратували його репетиції перед люстром, навідування до іміджмейкерів, його охоронці. Але ще огиднішим було те, що й вона користувалася благами, які несподівано впали на голову. Проте тепер, коли чоловік міг спонсорувати її проекти, вони стали їй нецікаві…

Усе, що викликало захоплення та ейфорію на початку, тепер гнітило її. Поволі стихали найчесніші голоси, а СИСТЕМА продовжувала своє існування. Вона нагадувала Лізі пісковий годинник: перевернеш – і знову сиплеться, тільки у зворотній бік… І Ліза вирішила пливти за течією. Тепер вона хотіла лише одного – забезпечити нормальне існування своїй дитині.

Ліка росла трохи дивною – надто мовчазною, надто заглибленою в себе. У сім років вона намалювала й повісила у своїй кімнаті плакат із малюнком та підписом, зробленим смішним дитячим почерком: «Люди, ви – вільні!», і задоволений батько часто заводив до дитячої кімнати своїх соратників, поки дівчинка не зірвала плакат зі стіни. Вона могла годинами малювати, й Ліза віддала її до художньої школи, а потім – до інституту, де вона одразу ж стала «білою вороною»…

Дякувати Богові, на наркотики не підсіла й по дискотеках не вешталася. Але чого від неї чекати в майбутньому, Ліза не знала.

2

Новина приголомшила: Ліка виходить заміж. Ліза була впевнена, що женихів у дочки немає, аж тут раптом така несподіванка! До того ж, як з'ясувалося, вона не знає навіть прізвища майбутнього чоловіка – лише ім'я та місце роботи. Лізі довелося терміново засісти за телефон. Зітхнула з полегшенням лише тоді, коли через знайомих довідалася, що Денис Володимирович Северин – людина забезпечена, порядна, перспективна, до того ж – колега, закінчив той самий інститут, що й вона, а тепер успішно працює в рекламному бізнесі. Отже, не мисливець ані за грошима, ані за авторитетом батька нареченої.

– Ти хоч розумієш, що так не робиться? – запитала Ліза.

– Ти все побачиш сама, – пошепки сказала Ліка, – ти не зможеш не зрозуміти… Я знала, що ВІН має бути саме таким.

– Коли ж ми його побачимо?

– Не знаю. Сама про це думаю. Мені здається, він не схоче одразу йти на оглядини. Він серйозний та дорослий. Я б взагалі просто пішла до нього, та й усе…

– Так ми тобі набридли?

– Ні, але я не хочу ніякого весілля. Мені це байдуже. Я навіть не очікувала, що таке може бути: раз – і все круто змінюється! Мені все одно, де ми житимемо. Я готова їхати за ним, куди завгодно – в будь-яку глушину.

– Я впевнена, що в глушину він тебе не повезе, – посміхнулася Ліза. – Але показати його батькові ти все ж таки мусиш.

– Він татусеві не сподобається…

– Чому ти так вважаєш?

– А він зовсім інший. Він – «барабанщик».

– Тобто? Він що, грає в ансамблі?

– Ні, «барабанщик» – це той, кому все «по барабану». Він сам сказав.

– Навряд чи… Мені казали, що він – ділова людина…

– Ненавиджу це слово! Розумієш, можна працювати й навіть чогось досягти, але при цьому залишитися «барабанщиком». Це – найвищий пілотаж.

– Ні, не розумію. Отже, й ти йому – «по барабану»?

– Можливо, – спокійнісінько згодилася Ліка, – але це тільки – поки що. Я знаю, він кохатиме мене. Довго-довго. Ось побачиш…

– Дай Боже… Побачимо.

Знайомство відбулося ввечері наступного дня. Вранці було подано заяву до загсу, а після занять в інституті Ліка зателефонувала й повідомила, що веде «нареченого» додому…

3

Чоловік затримувався, як завжди. Ліза телефонувала йому на мобілку й щоразу чула одне й те саме: «Я буду за десять хвилин!»

Зустрічати гостя довелося самій. Він увійшов слідом за Лікою, й Єлизавета кинула на нього суворий погляд. Її хвилювало кілька важливих питань: чи не наркоман, чи не «голубий» (цього добра на телебаченні вистачало), чи не бабій?

Але з першого погляду було зрозуміло: нічого подібного, такий справді міг сподобатися. Гість був високим, підтягнутим, з досить гарним обличчям, світлим волоссям, яке було стягнуте на потилиці в охайний «хвіст», та модною «триденною» неголеністю на вилицях. Джинси, светр… Чомусь він мав вигляд моряка, котрий недавно зійшов на берег. Принаймні погляд у нього був дивакуватий і трохи похмурий, ніби він дивився на світ уперше.

Лізу трохи пересмикнуло від раптової думки, що цей чужинець буде торкатися до її дитини.

– Це – Денис, – сказала Ліка, допомагаючи гостю повісити куртку.

Ліза посміхнулася офіційно та простягнула руку, на її пальці у світлі тьмяної лампочки в передпокої, як спалах фотоапарата, зблиснув діамант. Він ніяково нахилився над простягнутою долонею. Його рухи були невпевненими.

У вітальні Ліза накрила стіл. Щоправда, на прохання Ліки, все було просто: пляшка французького коньяку з батькових запасів, печиво, виноград. Розмова не клеїлася. Раніше Лізу це засмутило б, та не тепер. Вона не хотіла скидатися на квочку-матусю, що розпитує зятя про його прибутки, минуле життя та наявність житла. Ліза увімкнула бра – при такому затишному освітленні вона почувалася впевненіше – і, поки гість розливав напій, посунула до себе велику кришталеву попільницю, закурила й відкинулася на високу спинку крісла.

– Ну ось, – усміхнулася Ліка. – Тепер – стережися! Коли до нас приходять гості й мама ось так сідає – це означає, що «рентген запрацював»… Мама ж у мене – відьма!

– Що ти таке верзеш?! Що ж, давайте вип'ємо за знайомство! – Ліза взяла чарку, яку їй простягнув гість.

Вони сиділи зовсім недовго. Потім Ліка провела гостя до ліфта.

4

– Ти вважаєш, що це – найбільша дурниця у твоєму житті? – запитала Ліка, коли вони стояли на сходовій клітці.

У відповідь він пригорнув її до себе й поцілував у ніс – як дитину.

– Щось не так? – продовжувала допитуватися вона: – Ти передумав?

– Ні, – відповів він після паузи, – ні…

– Тебе налякала мама? Не хвилюйся, вона завжди така, її багато хто стережеться, особливо татусеві гості. Але ти їй сподобався. Я це відразу зрозуміла.

Він розгублено повів плечима й натис на ґудзик виклику. Коли він уже увійшов до кабіни ліфта і двері м'яко стулилися, Ліка притислася до них обличчям:

– Ти любитимеш мене довго… – прошепотіла в замкнений простір, – я знаю…

Денис

1

Того ранку я хотів одягти костюм, але згадав, що вчора вилив на штани каву, а інший – занадто офіційний. Тому вліз у джинси та светр. Над тим, що збираюся вчинити, намагався не замислюватися. Навіть батьків не повідомив про своє «доленосне рішення», хоча, знаю, мати зраділа б.

Нічого, потім скажу. Адже невідомо, чи жартувала моя «царівна-жабка», чи ми обоє просто збожеволіли. Нехай усе буде, як буде. Можливо, в цьому є знак долі: через Лізу до мене прийшла дивна мила дівчина, котра несподівано вирішила стати моєю дружиною. Бідна, вона ще не знає, що я егоїст і цинік. Але з її появою все має змінитися – й ці млосні видіння, й моє тупе заробляння грошей, й напади нудьги та поверхові стосунки із жінками.

Я не пішов на роботу, чекав Ліку в кав'ярні до одинадцятої години, пив каву та безтямно гортав газети.

Потім прийшла вона. Здалеку я навіть не впізнав її – вона була в короткому пухнастому кожушку, з іншою зачіскою. У руках тримала букет рожевих троянд. Я зніяковів, адже, тюхтій, сам не додумався купити бодай одну квітку! Ми поїхали до загсу (бр-р-р!), а потім – до неї. Мене душив сором. Я так їй і сказав. Терпіти не можу жодних офіціозів, краще б нам цього уникнути. Мені було байдуже, хто її батьки, як вони зреагують на раптове одруження доньки. Мене це не обходило. Вона погодилася й була готова одразу ж їхати до мене, але я поглянув на її ніжний профіль і широко розплющені зелені очі й вирішив, що мушу пройти всю неприємну процедуру до кінця. Адже, як підказувала інтуїція, дівчинка була із заможної родини. А в заможних родинах усе вирішується за обіднім столом…

… А потім я вже не міг не те що розповідати про свої набутки та перспективи – про що, власне, й збирався потеревенити з її предками, – я не міг дихати. Я ніби зсередини вмить вкрився дерев'яною коростою, й кожна щербина вп'ялася в легені. Це був… жах, мара, вишкір долі, удар обухом, чортівня, абсурд, маразм, лажа, кінець усьому, смерть: з напівтемряви передпокою мені назустріч вийшла Ліза.

Щойно я збирався зробити рішучий крок у бік від своїх нав'язливих спогадів, а виявилося – ступив назустріч! Ще й як! Чи варто казати, що я знову був засліплений і оглушений. Помітив, як переді мною зблиснув перстень, схилився й недбало потрапив вустами в холодний камінець. І це зовсім вибило мене з колії. Я знову перетворився на вісімнадцятирічного дебіла, що тремтить від хіті, нетерпіння та безвиході. Не пам'ятаю, як відсидів на цих «оглядинах», усі мої зусилля зводилися до того, аби вгамувати тремтіння, говорити рівним голосом і щоб вона мене не впізнала. Певної миті цих жахливих заручин я усвідомлював, що весілля не буде, що мені треба негайно піднятися й піти. Я майже був готовий до цього. Але щось утримало мене.

Сиділи ми недовго. Пославшись на термінову ділову зустріч, я хутко ретирувався. Мені треба було обміркувати, як зробити так, аби не образити Ліку. Вона вийшла зі мною до ліфта. Дивина: коли ми залишилися самі, до мене знову ніби повернувся зір. Ліка стояла переді мною, як втілення свята – очі її променіли. Що я мав сказати? «Дякую, маленька, розіграш удався»?… Але, дивлячись на неї, я розумів, що вона просто загине. Не знаю, чому в мене виникла така впевненість. Вона загине. Або… або її спіткає та ж сама доля, що й мене. А я добре знав, що це таке. Я поцілував її, бажаючи лише одного – аби скоріше прийшов ліфт.

2

Звісно, на жодну зустріч я не пішов. Завітав до «Суок» – маленького ресторанчика, який викликав У мене зворушливі дитячі спогади. Він був зроблений у вигляді циркової кибитки, стіни прикрашали малюнки з першого ілюстрованого видання «Трьох товстунів» – . гімнаст Тибул в масці та чорному трико, лікар Гаспар Арнері з ретортою в руці, кумедний учитель танців Раздватрис із ніжно-рожевою порцеляновою лялькою під пахвою та, звичайно ж, дівчинка з дивним іменем Суок, що балансує на кулі. Я присів навпроти цього малюнка, замовив горілку і втупився в блакитно-сірий малюнок. Після третьої чарки (я не закусював) дівчинка на кулі здалася мені об'ємною, а вираз обличчя – живим. У неї були руді кучері й зелені очі, вона сміялася. Після п'ятої чарки я зрозумів, кого вона мені нагадує. Ліку…

Зненацька я подумав, що все одно любив би її! Вона мені випала, як карта, – тоді й тепер. Я вже любив її, коли дізнався, що в Лізи є дитина. Безперечно! Любив би в будь-якому разі й від цього, мабуть, нікуди не подінешся. Отже, так тому й бути! Я любитиму й берегтиму її. І до того ж, якщо Ліза існувала в моєму житті, як фантом – тепер я наблизився до неї в реальності. А це зовсім інше, ніж вдаватися до фантазій. Можливо, це дасть мені змогу перемогти їх, заспокоїтися. Окрім того, я зрозумів, що вона мене не впізнала…

Подумавши про Лізу, я вже не міг зупинитись. Вона майже не змінилася. Навіть більше, вона була з тих жінок, яким вік лише додає шарму. Так, її риси загострилися, і від цього ще промовистіше відбилася на обличчі сутність її вдачі – яскравої, неповторної, досить жорсткої та безкінечно привабливої. Таке обличчя могло бути в Медеї, Медузи Горгони, в Суламіфі. їй пасував кожен рядок з «Пісні пісень», я намагався пригадати, що там мовилося про «мед та молоко під язиком», й мене охоплювало те ж саме тремтіння. Так, вона мене не впізнала. Я був лише епізодом у її житті. Прикро, що так само не було зі мною…

…Суок зійшла зі стіни й всілася навпроти, вона роздвоювалася в моїх очах, від цього її вуста здавалися розмазаними, а очі – розкосими й лукавими.

– Нудьгуємо чи сумуємо? – запитала Суок.

– П'ємо, – відповів я, посуваючи до неї другу чарку й наповнюючи її.

Суок випила майже залпом і відкинулася на стільці, виставивши ноги в чорних панчохах в сіточку. Я простягнув їй сигарети і клацнув запальничкою.

– Будемо дружити? – сказала Суок. – Ти з грошима?

Я поплескав себе по кишені.

– Чудово! – зраділа Суок. – Я тобі подобаюсь?

– Не знаю… Яка різниця?…

– І справді, ніякої! – дужче зраділа Суок: – А ось ти мені подобаєшся. Одразу видно – порядна людина. Тільки не пий більше, а то нічого не вийде.

– І так нічого не виходить, – відмахнувся я.

– Ти хіба імпотент? – сплеснула руками Суок.

– Це ж чому? – не зрозумів я.

– А-а… Тоді все гаразд. У кого зараз виходить? Фігня одна! Ось ти, такий класний мужик, а сидиш сам-один, сумуєш, горілку п'єш. Нудьга! А чого тобі бракує?

Так, мені всього вистачало. У мене була цікава робота, хороша квартира, здорові батьки, студенти, які мене обожнювали, жінки, котрі готові прийти, коли покличу, необтяжлива самотність, насичене минуле. Тепер усе могло набути більшої оригінальності – в мене з'являться дружина, діти, і я, швидше за все, заведу рибок і собаку. Я подивився на Суок.

– У мене все є. Але все нібито не моє…

– Не зрозуміла! – Суок наблизилася, поклала лікті на стіл і втупилася в мене своїми роздвоєними очима.

– Ну… Так буває: життя дало збій на самому початку. Це ніби в комп'ютері – натис не на ту клавішу, й усе зібгалося, пішло незрозумілими знаками.

– Здається, я тебе розумію, – замислилася Суок, – у мене теж було так. Я ці ситуації називаю «Якби не…»

– Тобто?

– Господи! Ну, ось тобі приклад: якби мене не трахнули у восьмому класі, я б зараз… припустімо, сиділа у твоєму офісі й пудрила мізки твоїм бізнесменам. Є в тебе така посада?…

– Приблизно…

– От бачиш! А скільки таких «якби» є в кожного з нас! Так що ж тепер – помирати?!

Вона мала рацію. її розмазані вуста проголошували істину, вона здавалася мені доброю феєю, що зійшла зі своєї облупленої кулі. З ресторану ми вийшли разом. Я не хотів приводити її до себе, зняв номер у готелі. Посеред ночі, коли вона спала, я тихо пішов, залишивши на ліжку гроші. Це була не Суок.

Я розумів, що з цього моменту доля підкинула мені ще одне «якби не…», але воно, швидше за все, стосувалося Ліки: якби позавчора я не побрів за нею…

Ліка

Перший монолог Ліки

– Весілля та похорон – ось дві вистави, в яких «винуватці події» не грають ніякої ролі. Це – колективний труд, ритуал, де неможливо подумати про суттєве значення цих обрядів. Яке діло збудженому натовпу до парочки, що сидить за столом на чільному місці й періодично схоплюється за сигналом «Гірко!»? Це лише команда випити… Як добре, що ми цього уникли!

– …?

– Похорон? Уяви, як тяжко, коли на тебе дивляться, немов на ляльку… А ти не здатен поворухнутися й висловити протест проти цього споглядання. Хіба тоді надходить розуміння втрати? Похорон – це також колективна праця, коли накривають столи, разом чистять картоплю – відрами (!) та ліплять пиріжки. Хто все це вигадав? Смерть і любов – дві таємниці, в яких немає місця для сторонніх!

– …!

– Звичайно, коханий! А ти вважав, що я – маленька дівчинка, котра не читала нічого складнішого від казок Шарля Перро? Ти навіть не уявляєш, який всесвіт обертається в моїй голові. Іноді мені навіть страшно. Тому я така щаслива, що ти – зі мною, що я знайшла тебе й ти врятуєш мене…

– …?

– Від усього, від страшного… Знаєш, є люди, над якими – невідомо чому й за які заслуги – в якусь мить розкривається небо. Не розумієш? Спробую пояснити – я про це ще ні з ким не розмовляла. Тебе чекала. Так от, одного разу – тоді мені було два роки – я сиділа на підлозі нашої маленької кімнати (ми жили в комуналці) й намагалася щось намалювати. Світло падало так, що все мені видавалося занадто яскравим, як на картинах імпресіоністів (звичайно, тоді я не знала, що вони існують!): червона дерев'яна підлога (тоді вона була пофарбована і блищала на сонці, мов лід), жовтогарячі квіти на шторах, світлі стіни (мати завжди любила чисті кольори). У широкому та прямому промені призахідного сонця танцювали золоті балерини… Я намагалася намалювати все це, коли в кімнаті потемнішало, і я озирнулася. У дверях стояла мама й дивилася на мене. Я не могла добре роздивитися її тому, що вона стояла навпроти світла – тільки сріблястий контур видовженого тіла… Що з тобою, коханий? Звичайно ж, кури! Так от. Це була побутова картинка. Але саме тоді я раптом ніби почула музику. Не смійся! Так буває в дитинстві. Ця картина й досі стоїть перед моїми очима. Саме тоді я відчула, як на мене посипалося невидиме пір'я й огорнуло теплом. Я й досі дивуюся тому, як яскраво і просто може відчути дитина дотик Бога. Тієї миті, коли ми дивилися одна на одну, в мені визрівало дивне відчуття, що час – швидкоплинний. Зараз я можу висловити його, а тоді мені було тепло й лячно. Я чітко відчувала, що все довкола і я сама з кожною хвилиною перетворюється на… спогад. Просто – чийсь спогад.

– …?

– Люди від самого народження й до тієї миті, коли починають розуміти невідворотність свого відходу – поволі перетворюються на кокон спогадів для інших людей. Ті, хто має найбільший кокон, – щасливі люди, їх не так уже й багато. Я дивилася на маму й фізично відчувала, як вона стає для мене спогадом, адже хвилини спливали і кожна була не схожа на іншу. З часом ми всотуєм одне одного відчайдушніше, ніби спраглі, адже починаємо розуміти, що жодна мить не повториться. Знаєш, із тим самим відчуттям я цілувала бабусині руки… Я завжди цілувала її – просто цмокала в щоку, а одного разу взяла її руки у свої – вони були теплі, в блакитнуватих венах і сіточці зморщок, із тоненькою пергаментною шкірою – й цілувала тільки тому, що раптом зрозуміла: їх скоро не буде! Мені було так страшно. Якби всі могли розуміти це – хіба ображали б одне одного? Хіба говорили б так багато, так складно й так… непотрібно? Слова, як тютюновий дим, що затьмарює спогади…

Другий монолог Ліки

– Якби люди могли бачити – як у кіно! – порухи душі, вони могли б краще зрозуміти події, які відбуваються в їхньому власному житті.

– …?

– Зараз я розповім тобі одне з оповідань Чехова…

– …!

– Ну, не смійся, я не так висловилася! Я тобі його перекажу, ніби розповім наново. Розумієш? Воно дуже подібне до всього цього життя. Я читала його так давно, що вже не пригадаю, яку воно мало назву… Отже. У лікаря помер маленький син. Лікар невтішний, йому здається, що разом із сином закінчилося і його життя. Раптом – дзінок у двері. Приходить чоловік і благає лікаря терміново поїхати до його тяжкохворої дружини, яку він любить до безтями. Лікар спочатку відмовляється – він не в змозі зрушити з місця. Але, зрештою, обов'язок переважує, і він іде в ніч, до помешкання пацієнтки. Заходять до квартири. Аж тут з'ясовується, що хвороба дружини – хитрість, аби відіслати з дому зрадженого чоловіка, а самій втекти з якимось військовим. Чоловік у відчаї. Забувши про лікаря, він бігає по кімнатах, наштовхується на розкидані речі, не може нічого зрозуміти. Він ображений, розтоптаний, зганьблений. Лікар, своєю чергою, нічого не розуміє: в нього горе, він усе покинув, приїхав бо-зна куди – й раптом перед ним метушиться якийсь чолов'яга, закликаючи до справедливості. Ось тут їм би поплакати разом, потиснути один одному руки, поспівчувати – адже обом боляче! Але – ні! Вони сваряться, звинувачують один одного невідомо в чому. У кожнім кричить власна образа. Мені здається, що в цьому оповіданні – модель усіх людських стосунків.

– …?

– Ну ось, наприклад, ця продавщиця, в якої ми сьогодні купували диню… Пам'ятаєш, ти ще розсердився, коли я з нею поговорила? Але хіба вона винна, що ми – щасливі, а вона – у брудному фартуху?! Для неї було нестерпним наше щастя – і вона нас обрахувала. А мені стало її жаль, тому що увечері вдома на неї чекає п'яний чоловік – й жодного поцілунку!

– …

– Є дуже прості істини – про них не часто говорять, а якщо й говорять, то зазвичай іронізують. Або ж вони звучать занадто банально. Але ж вони – існують. Ось спробуй вимовити їх уголос – і відчуєш, як накотяться сльози: треба любити своїх друзів, захищати батьківщину, поважати старих, не принижувати слабших за себе, не брехати, нічого не боятися й нічого не просити… Говорити про це, може, й смішно. Однак… не сміємося ж ми, читаючи Біблію…

Третій монолог Ліки

– До зустрічі з тобою мене гнітила власна безпорадність. Мені казали, що я добре малюю, і я майже вірила в це. Але потім я зрозуміла: якщо не бути ВЕЛИКИМ художником – краще не бути ним узагалі! Можна втішитися тим, що робиш щось «для себе». Але, як на мене, це смішно!

Для себе я малюю завжди і всюди, хоч би де була. І на якусь мить намальована картина приносить мені полегшення. Хіба це не егоїзм? Тим більше – зараз.

– …

– Ні, я не перестану малювати. Це неможливо. Я відчуваю над собою якусь субстанцію, котра прагне висловитися через мене. Тільки не знаю, чому саме через мене… Мабуть, це МОЯ субстанція, щось на кшталт близького мені духу, що витає в ноосфері. Як тяжко відчувати її й не мати змоги чимось допомогти! Це має приблизно такий вигляд: щось згори говорить до мене, ніби крізь товстий ватяний шар, – я намагаюся зрозуміти, почути, але слова губляться, чую лише закінчення, незрозумілі звуки й не можу трансформувати їх у малюнку! А ТАМ чекають саме мого слова, а я – мовчу… Жах. І від цього мого мовчання насамперед страждає зраджена мною субстанція. Мабуть, для того щоби висловитися – треба бути вільною. Вільною від усього. Але це неможливо…

– …

– Свобода – можливість бути собою, скрізь і завжди. І коли в тебе вірять, незалежно від прибутків, статусу та одягу. Усього зовнішнього. Свобода – брати на себе якомога більше – в десятки разів більше, ніж можеш витримати. Будеш задихатися, гнутися, але в певну мить відчуєш – вантажу немає: його «взято», ти вільний – в слові, в побуті, в коханні… Ти навчився розуміти більше, ніж інші.

Четвертий монолог Ліки

– Тільки людина здатна брехати. У природі брехні не існує. Хіба брешуть дерева, птахи, вода? Завжди відчуваю брехню, як звір – усією шкірою, усім, що є всередині мене, – від шлунка до душі. Можна жити бідно, безтямно, дурнувато, легковажно, важко, але при цьому жити чесно – необхідно! Інакше – морок, ніч, смерть… Найстрашніше – втратити віру. її гублять раз – і назавжди… А потім шукають. І знаходять виправдання собі. Роблять вигляд, що усе гаразд, і посміхаються. Але голка в серці залишається. З нею можна якось жити.

Але хіба це життя?