Текст книги "Ґудзик"

Автор книги: Ирэн Роздобудько

сообщить о нарушении

Текущая страница: 6 (всего у книги 11 страниц)

Денис

1

…Я відверто заздрю людям, що дивляться на світ широко розплющеними очима. їх усе дивує, все викликає бурхливий захват. У мені ж давно не було довірливості до світу. Помиті зі спеціальним шампунем історичні вулички Європи подобалися б мені більше у своєму первісному вигляді – із запахом нечистот, що виливаються з вікон, та випаруваннями продуктів людської життєдіяльності.

Світ взагалі став занадто бутафорським. «Потьомкінські поселення» – ніщо порівняно з розмахом цієї бутафорії. В Єгипті – цій загадковій країні, яку поглинули хвилі часу, – заповзяті «бедуїни», відсидівши певний час біля своїх яток, увечері одягають лахи, обмотують голови «арафатками» і у своїх джипах мчать у серце пустелі, щоби розіграти перед ошелешеною публікою виставу з життя своїх древніх предків, у Фінляндії сиві бабусі, святкуючи ювілей Сибеліуса, одягаються в зворушливі широкі спідниці з шелесткої тафти й смугасті панчохи, щоб виконати біля пам'ятника композитору хорали – все для тих самих туристів…

За останні три роки я багато їздив і все частіше зі щемом згадував гори та ліси Західної України. Що там нині? Невже «зелений туризм» перетворив їх на такий самий театр і покинуті колиби на полонинах – тільки декорація?

Та хоч би що – я любив усе природне. Гумові красуні, створені зусиллями косметологічної промисловості, як і раніше, не приваблювали мене. Природність збереглася в зморшках старих і зворушливих ямочках немовлят. А ще природність була в Ліці. Вона більше не лякала мене, як у перший день знайомства. Засмучувало те, що здибавшись зі мною, вона зовсім покинула навчання, не дотягнувши до останнього курсу. Я не раз умовляв її поновитися в інституті, на що вона відповідала легким порухом плеча й непевною напівусмішкою. Вона жила, як пташка – горобчик, який то весело цвірінькає, то сидить набурмосений, якому геть байдуже, що їстиме завтра. Відверто кажучи, мене це влаштовувало.

Уперші місяці нашого дивного шлюбу мене охоплював жах від того, що відбулося. Крім цього, я зрозумів, що зовсім не пристосований для сімейного життя. Не міг приходити додому вчасно, не вмів планувати ‹вікенди» й купувати потрібні речі, не збирався відмовлятися від старих звичок і терпіти не міг звітувати про свої пересування містом. У певний момент я навіть розлютився на Ліку й не міг зрозуміти, як це їй вдалося накинути на мене ретязі? Півроку я щоденно приходив додому опівночі й не завжди тверезий. Навіть тоді, коли мені ХОТІЛОСЯ йти до неї, я змушував себе завертати в «Суок» чи в сауну або взагалі – йшов ночувати до когось у майстерню. Це неподобство тривало доти, доки я раптом зрозумів: це все непотрібне! Адже Ліка жодним чином не протестувала проти моїх проявів свободи та незалежності, не сприймала їх, як бунт і, здається, навіть не розуміла їхнього прихованого змісту. То ж проти чого я мав виступати?!

Вона жодного разу не дорікнула мені, не запитала, де і з ким я був.

Непомітно для себе я заспокоївся, зрозумів, що це не гра, не сіті й не пастка…

2

«Відчайдушна ніжність» – ось так можна було б назвати те, що я відчував до Ліки. А ще точніше – відчай та ніжність, але це звучало зовсім безнадійно. Мені здавалося, що вона помилково замкнулася в чотирьох стінах із таким покидьком, як я. Я купував їй безліч різноманітних речей для малювання, діставав дорогі олійні фарби, полотна, пензлі, етюдники – переносний та великий. Мені справді дуже подобалися її картини. Однак мені здавалося, що тепер вона малює тільки заради того, аби я цьому порадів – не більше. Кілька разів я пропонував влаштувати виставку, але вона повторювала свій улюблений порух – непевно знизувала плечима. Часом він мене дратував. Можливо, тому, що сам не міг ось так відсторонитися від марнот. А вона могла так само весело та спокійно жити на голому вітті.

Коли вона не малювала, то займалася шиттям. Точніше, у неї був рідкісний дар до перекроювання звичайних речей у маленькі шедеври. Всі її речі були незвичними. Особливо мені запам'яталася джинсова куртка, яку вона розмалювала спеціальними фарбами та пришила ґудзики, що були обшиті тканиною, на якій вона якимось дивним чином вималювала мініатюри із зображенням янголів. На одній з вечірок одна високоповажна мадам пропонувала за цей витвір мистецтва шалені гроші, а потім ще довго набридала дзвінками, благаючи Ліку робити щось подібне на замовлення. Ця куртка особливо зворушувала мене. Я любив, коли вона вдягала її, з особливою ніжністю застібав ці дивовижні ґудзики.

Проте Ліці не подобалося, коли я ставився до неї, як до дитини. Власне, вона не була дитиною – часом дивилася на мене такими очима, що я ніяковів. Намагався не помічати такі погляди, проганяв думку, що насправді Ліка – безодня, в яку міг би впасти будь-який чоловік. Я навмисно називав її зменшувально-лагідними слівцями, усвідомлюючи, що роблю це задля того, аби самому не впасти, не дати волі почуттям, які б не були такі поблажливі й зверхні, як батьківські.

3

Протягом року ми побували в її родичів не більше шести-семи разів, на якихось вузькосімейних посиденьках. Частіше зіштовхувалися на різноманітних офіційних вечірках, вернісажах та презентаціях, куди я змушений був час від часу ходити. За день чи два до призначеної події я відчував справжню наркоманівську «ломку», напивався до безтями, намагався повернутися додому якнайпізніше, коли Ліка вже спала, і до ранку курив на кухні, посилаючись на «виробничі проблеми». Тому під час кожного візиту виглядав досить пошарпано – з синіми колами під очима та щетиною на запалих вилицях. І тоді Ліка приймала від батьків співчутливі погляди, а я – повне бойкотування своєї присутності за патріархально-родинним столом. Зрештою, так мені було легше. Я нібито дрімав, примружувався й поводився досить мляво, як справжній чоловік-відлюдник. Звичайно ж, усе це було удаваним, награним. Так мені було легше сховати свою жадібну цікавість і згасити бурю емоцій, котрі нуртували в мені. Мій спраглий інтерес межував із фетишизмом. У ванній кімнаті я, як останній ідіот, роздивлявся шампуні та креми, крутив у руках її зубну щітку і занурював обличчя в її рушник і ледь стримував себе, аби не порпатися в ящику для білизни. Я мріяв коли-небудь побачити її в хатньому халаті та капцях на босу ногу, і від однієї цієї думки в мене паморочилося в голові. Звичайно ж, до всього цього жаху додавалося відчуття, що я – негідник. Менше з тим, я продовжував стежити за нею. З удаваною байдужістю жадібно вслухався в усе, що вона говорила, намагаючись зрозуміти, як і чим вона живе, про що думає та чого бажає. Проте від мене вона вимагала одного: я мав бути гідним чоловіком для Ліки. Однак мій вигляд, якого я набував за два дні до зустрічі, красномовно свідчив про протилежне. І вона, як завжди, ігнорувала мене, кидаючи співчутливі погляди на доньку, ніби промовляючи: «От, бачиш, я тебе попереджала…».

її чоловік, мій тесть, викликав у мене подив, якщо не сказати більше – відразу. Коли я побачив його вперше, то збентежився й розгубився. Так, він мав презентабельний вигляд і вмів чудово говорити, але його підтягнутість та моложавість були штучними, як і все, що він говорив. Тоді він уже остаточно перекинувся в протилежний табір і активно відстоював переваги минулих часів. Варто було мені недбало зауважити, що в ті прекрасні часи він чистив параші, як він проголосив гнівну тираду зомбованого грошима та владою нувориша, який не помічає ганебності свого нинішнього процвітання. Я ж демонстративно – у два шари! – намащував червоною ікрою шматок хліба під іронічним Лізиним поглядом. На цьому моє спілкування з тестем закінчилося. Він намагався уникати мене, частіше Ліза зустрічала нас сама. Але це було ще тяжче. Ближчими та ріднішими ми не ставали (цього й не могло бути!), зятем, у її уяві, я лишався поганим. Це було очевидно. І тільки Ліка, як завжди, світилася щастям та зрідка пирскала в кулачок. Усе, що відбувалося поза батьківською квартирою, її цілком влаштовувало.

4

Ми поверталися додому, минало два-три дні, усе ставало на свої місця. Я ходив на роботу, Ліка чекала на мене, гарно сервіруючи стіл до вечері. Це мені подобалося. Я ставав обивателем. А скоріше за все, завжди був ним. У якийсь момент мені захотілося більшого комфорту. Саме мені, а не їй. У цей час (який досі згадую з жахом і відчаєм), мені на очі потрапила шафа…

Раніше я ще ніколи так не піклувався про влаштування побуту, але одного разу, коли ми з Лікою прогулювалися біля привокзальної площі, звернув увагу на вивіску нового меблевого салону й мій погляд ковзнув по скляній вітрині. У ній красувалася оригінальна «споруда» – майже дубова кімната з різьбленими візерунками та всілякими шишечками.

– Поглянь, – сказав я, – ось до чого я б звернувся на «ви». Пам'ятаєш, як у твого улюбленого Чехова: «Вельмишановна шафо…»

Ліка засміялася.

– Та це й не шафа, – продовжував я, – це справжнє «дворянське гніздо»! У ньому можна жити!

– Ми можемо її купити? – запитала Ліка, яка мало цікавилася фінансовим станом нашої родини.

– Ми навіть зобов'язані це зробити! Ходімо!

Ми зайшли до магазину й там з'ясувалося, що це – експериментальна модель, яка існує поки що в єдиному екземплярі. Вона виставлена, щоб вивчити споживацький попит. Ліка засумувала.

– А коли ви вивчите цей попит?

– За місяць-два. Не раніше, – відповів продавець, – ось тоді й почнемо приймати замовлення.

– Ой, як прикро! – сплеснула руками Ліка.

Дорогою я весь час заспокоював її.

– Але ж це – єдина річ, яку тобі закортіло придбати за весь цей час! – не вгамовувалася вона. – Я хочу, щоб твої бажання завжди збувалися!

– Та хрін із нею, з цією дерев'яною коробкою!

Я вже шкодував, що потяг її до магазину, вона сприймала все занадто серйозно. Мені довелося терміново вигадувати щось ще, і в наступному магазині я «поклав око» на розкішний, але достатньо вульгарний комплект постільної білизни. Потім ми купили торшер та антикварне письмове приладдя. Усе це було зовсім безглуздо. Але створювало атмосферу спільної родинної справи.

– Тобі все це справді подобається? – допитувалася Ліка, із сумнівом розглядаючи вдома наші придбання.

– Не дуже…

– Тоді віднесемо це людям…

– Яким людям?

– Будь-яким. Тим, кому це справді потрібно.

– Чудово! Якщо врахувати, що найдешевше з цього мотлоху коштує не менше сотні зелених! – не витримав я. І далі вже не міг стриматися. – Тобі цікаво так жити? Бути хатнім кошеням, маючи розум і талант?! Коли ти часом обслуговуєш мене, як у готелі, я відчуваю себе повним кретином! Тобі це цікаво? Ні, звичайно ж, мене, як нормального мужика, цілком влаштовує цей стан справ – «хороший дім і дружина під боком. Що ще треба, аби гідно зустріти старість…» Але я почуваюся якимось тираном. Хіба такого життя ти хотіла? Тобі все це цікаво?

Я штовхнув торшер ногою. Вона знітилася. Я злякався.

– Послухай, – сказав спокійніше, – Я не хотів тебе образити. Мені просто шкода, що ти марнуєш свій час і… життя.

– Любов не буває марною. Я тебе не розумію…

Вона, здається, й справді не розуміла. І я припинив будь-які намагання вплинути на її честолюбність.

Місяця через півтора їй зателефонували з інституту й запропонували взяти участь у щорічному бієнале, яке проходите в мальовничому куточку Карпат. Я зрадів, що про неї не забули.

Ліці не дуже хотілося їхати, але коли в нашу кухню набилося півгрупи колишніх однокурсників на чолі з викладачем, очі її заблищали. Усі вони, галасливі та веселі, поглядали у мій бік із пересторогою. Даремно! Я випромінював благодушність, розливав вино й усім своїм виглядом показував, що не збираюся ставати на заваді молодому талантові. Це й справді було так.

– Добре. Я поїду, – сказала Ліка, коли гості розійшлися, – якщо ви всі цього так прагнете…

– Ну ось, ти знову робиш щось заради когось! А ти ж – талановита малярка, це – твій світ, твоє оточення. Зрештою, ти зможеш там продати свої картини і… О! Я придумав! Ти продаси свої картини й подаруєш мені шафу!

Їй був потрібен поштовх, ідея, заради якої вона могла б відірватися від цього затишного домашнього існування. І моя ідея їй сподобалася. Вона навіть заплескала в долоні й одразу почала складати малярські прибамбаси, хоча до початку бієнале лишався тиждень.

Виглядав цей творчий захід приблизно так: десь біля підніжжя гір облаштовувалося «художнє містечко». Ставилися намети для учасників, будувався імпровізований вернісаж під величезним брезентовим тентом. Два тижні молоді обдарування працювали на пленері, виставляючи свої старі й нові роботи на продаж. Сюди ж автобусами час від часу звозили журналістів, телевізійників, мистецтвознавців, навіть іноземців-колекціонерів.

– Це буде божевільня, – пояснила мені Ліка, – застілля до ранку. Яке там малювання? Так, профанація…

– Не перебільшуй. А якщо буде погано – то хоч побудеш на природі, подихаєш чистим повітрям, відпочинеш від мене, дурня… А я приїду тебе відвідати. І ми гулятимемо у горах!

Тут мене пересмикнуло і я замовк…

5

Люблю вересень. Цього року він був особливо теплим і якимось смачним – повітря, просякнуте запахом кави, під вечір набувало густого листяного аромату із присмаком хризантем. Ліка від'їжджала рано-вранці, з останньою групою. За день до того я домовився з хлопцями, що вони завезуть її приладдя раніше, адже сам у день від'їзду мав купу важливих справ і не зміг би провести її. Отже, Ліці не довелося тягти на собі важкий етюдник.

Вранці ми пили каву і я намагався ввіпхнути їй до рота хоча б шматочок бутерброда, але вона категорично відмовлялася.

– Ну що, власне, відбувається? – запитував я. – Пару тижнів відпочинеш від хати, від мене… Інша б раділа…

– Ніколи не говори так – «інша». Я не знаю, що робили б інші, але мені без тебе погано. Ніби втрачено якийсь важливий орган – руку, наприклад, чи ногу. От ти зміг би ходити з однією ногою?!

– Я б купив милиці! – посміхнувся я.

– Ти жартуєш. А я – серйозно…

Я викликав таксі. І в передпокої обережно застібнув мої улюблені Ґудзики на курточці.

– Цей янгол тебе обожнює, цей – захистить, цей – убереже, а цей трохи сердиться… – промовляла вона, поки я возився із застібками.

Я трохи хвилювався, ніби вона й справді була маленькою дитиною. Але з кожним застебнутим ґудзиком в мені піднімалася ледь відчутна хвилька радості, що вона їде, що я зможу побути сам, СПРОБУВАТИ побути сам, без неї. Звісно, я не сказав це вголос, вона б образилася.

Вже стоячи на порозі, Ліка обхопила мою шию руками і завмерла.

– Зрештою, – не витримав я, – не хочеш їхати – залишайся! Виходить так, ніби я тебе на каторгу відсилаю. Казна-що!

Вона відсторонилася й усміхнулася:

– Все, все! Я побігла!

– О Господи, – схаменувся я, – а гроші?!

Швидко повернувся до кімнати, вигріб із ящика пачку купюр і простягнув Ліці.

– Навіщо стільки?

– Візьми про всяк випадок! Раптом тобі там не сподобається – оселишся в готелі, зрештою – повернешся літаком.

Вона засунула гроші в кишеню джинсів і швидко зачинила за собою двері. З вікна я простежив, як вона сіла в таксі, а потім, як старенька бабця, надіслав їй навздогін хресне знамення…

6

Я лишився сам. Особливого полегшення не відчув. Випив ще кави і почав збиратися на зустріч. Діяв майже механічно. Думки працювали в зовсім іншому напрямі. Вперше за два роки я був один. Можливо, настав час зустрітися з Лізою? Але – навіщо?… Не збирався ж я вчинити перелюбство! І все ж таки мені дедалі більше кортіло хоч якось заявити про себе, нагадати те, про що я, на відміну від неї, ніколи не забував. Можливо, навіть покарати, змусити захлинутися всім жахом ситуації, як ним захлинувся я в ту мить, коли вона вийшла до мене з темряви передпокою. Так, саме так. Мені варто було б поставити грубу крапку в кінці цієї історії, щоби більше ніколи не сидіти за їхнім єлейним родинним столом.

Я швидко закінчив перемовини, зайшов до «Суок», підзарядився для сміливості двома чарками коньяку і набрав номер її мобільного телефону.

Спочатку доповів, що Ліка поїхала, відзвітував, як вона була вдягнута й що взяла із собою, відповів ще на кілька безглуздих запитань. А потім запропонував зустрітися для «важливої бесіди». Вона здивувалася.

– Добре… Приїжджайте зараз до нас. У мене є дві години вільного часу…

Тільки не в них, подумав я. Запрошення до ресторану теж виглядало б дивно.

– Щось не так? Що трапилося? Може, під'їхати до вас? – захвилювалася Ліза.

Ми домовилися, що я візьму таксі й підхоплю її на перехресті за півгодини. Вона погодилася. Я ще встигав заскочити в найближчий супермаркет – не пригощати ж її учорашнім борщем! Казна-що робилося в моїй голові… Якщо я збираюся вилити на неї усю чорноту мого двадцятирічного пекла – навіщо ж, як справжній спокусник, нагріб шампанського, мартіні та всіляких яскравих бляшанок?! Якщо ж моєю метою є досягнення саме цієї мети – яким негідником виглядатиму в її очах!..

Я побачив її здалеку, й серце зателіпалось, як м'ячик на гумовій нитці. Вона, як завжди, виглядала елегантно. Вузька чорна сукня (дивно, іншого кольору я на ній не запам'ятав, за винятком білого купальника, в якому вона лежала біля басейну сто років тому), туфлі на «шпильці», гладко зачесане назад волосся. Вона кивнула мені без найменшого натяку на приязнь і сіла на переднє сидіння. Я дивився на тоненьке пасмо волосся, яке вибилося з бездоганної зачіски, та жадібно вдихав аромат парфумів – тих самих: вона не міняла своїх уподобань.

«Лізо, невже, це ти? – хотілося прошепотіти мені в цю сувору потилицю. – Я думаю про тебе все життя. Що мені робити тепер? Скажи ти. Як скажеш – так і буде…»

7

У ліфті ми підіймалися мовчки. Я шкірою відчував її зверхність, її байдужість і небажання заглиблюватися в проблеми, через які я насмілився згаяти її час.

Я довго порпався з ключем у замку й навіть був би радий, якби він зламався. Я ніяковів так, ніби мені було не тридцять вісім, а вісімнадцять, як тоді… Вона увійшла до квартири, по-хазяйськи пройшлася кімнатами, зазирнула на кухню, оцінюючи, мабуть, ступінь затишку в цьому домі. Після від'їзду Ліки тут панував деякий безлад, на столі ще стояли дві філіжанки, валявся недоїдений бутерброд.

– Я тут дещо купив… – винувато промовив я і зашурхотів пакетами, виймаючи продукти та пляшки, – зараз зварю каву…

– Не варто. У мене обмаль часу, – сказала вона, сідаючи на стілець і дістаючи з сумочки цигарки. – У вас тут досить гарно. Можна я ще пройдусь?

– Звичайно.

Я був радий, що вона на хвилинку залишила мене самого. Швидко прибрав чашки й викинув бутерброд, протер стіл, розставив на ньому все, що купив, увімкнув кавоварку.

– Гарний дім, – повернувшись, зауважила Ліза, – відверто кажучи, не очікувала… Так про що ви хотіли зі мною поговорити? Про Ліку?

Я здригнувся, ніби мені за комір вилили холодної води.

– Ні… Може, мартіні? – запропонував я, розуміючи, що з кожною хвилиною втрачаю сміливість і бажання про щось говорити. А якщо це так, то моє запрошення матиме зовсім кепський вигляд.

– Добре, – зголосилася вона й закурила, переплела ноги та відкинулася на спинку стільця. її улюблена поза. Я розлив мартіні й усівся навпроти.

…Скільки разів я уявляв подібну мить! Скільки разів воскрешав у пам'яті той червоний вогник, що зблиснув переді мною в кінці нічної алеї! Ми сиділи майже так само, тільки зараз між нами постала залізобетонна стіна. І її ім'я було однаково дороге нам обом… Тільки я знав про це, а вона – ні. Мені було боляче, а вона спокійнісінько курила й дивилася на мене насмішкуватими, трохи примруженими очима – темними та глибокими, як на портретах фламандських художників.

За всіма відомими теоріями, серед них і моє дослідження маніпулятивних систем, за всіма правилами чоловічої логіки і здоровим глуздом я мав би відчувати втому та байдужість. Теоретично я міг усе розікласти по полицях: вісімнадцятирічний шмаркач, не дуже вже й досвідчений в любовних втіхах у період гормональної активності зустрічає своє перше кохання і… Далі все було зрозуміло, враховуючи й психологічні особливості самого шмаркача. У принципі, від цього виліковуються. Якщо дуже захотіти…

Я дивився на неї та намагався відшукати в її обличчі щось таке, що змусило б мене зупинитися, подумати про незугарність свого становища – й бачив, що вона така ж загадкова і принадлива. Як на зло, пригадався сьогоднішній вираз Ліки: «Ти б міг жити з однією ногою?» Всі ці роки я так і жив. Ліза була втраченим органом, брак якого викликав фантомні болі. І тепер, коли вона опинилася поруч, я не міг просто так відпустити її.

– Лізо… – сказав я, – Лізо, ти не впізнала мене?

8

…Потім я говорив безтямно, безглуздо, бачив перед собою тільки її збентежено розширені очі. Я не давав їй отямитися, адже боявся почути навіть звук її голосу. «Я любив тебе все своє життя, – ось до чого зводилася вся моя промова, – хто з усіх тих, кого ти зустрічала на своєму шляху, може сказати так само?! Упевнений – ніхто! Адже це божевілля… – пам'ятаєш, так ти назвала свій фільм? – але добровільне божевілля! Тому що не міг, не хотів забути тебе. Всіх я порівнював із тобою, й перед цим порівнянням програвали й тьмяніли навіть дуже гідні жінки. Перед ними я відчував себе негідником. І я покараний. Навіть зустріч із тобою, про яку мріяв стільки років, призвела до жахливого, підлого вчинку! Але, повір, я в ньому не винен… Лізо, я люблю тебе досі…»

Потім я замовк, і тиша тривала неймовірно довго. Так довго, що за ці кілька хвилини (чи секунд?) я народився, виріс і помер.

– Яка гидота… – нарешті промовила Ліза й підвелася з місця. – Гидота, гидота… Яка вульгарна мильна опера…

І знову настала смертельна тиша.

– Одне слово, так, – продовжила вона, – з Лікою я все владнаю сама – заберу її з вокзалу додому, коли вона повернеться… І… і більше ніколи не з'являйтеся до нас.

– Так… Розумію… – Я не впізнав свого голосу, таким він був захриплим. – Добре. Так. Звичайно.

Вона вже стояла в передпокої та нервово смикала двері, намагаючись приборкати замок, коли я вийшов зі ступору і майже перегородив їй шлях:

– Ти не зрозуміла! Я не знав, що Ліка – твоя дочка! Не знав, не цікавився. Я пішов за нею тільки тому, що побачив вас разом. І… і я люблю її, як усе, що пов'язане з тобою.

– Погляньте-но, які пристрасті! – Вуста її затремтіли, ніби вона хотіла сказати зовсім інше. Потім вона різко повернулася, так різко, що із зачіски повипадали шпильки й волосся м'яко полоснуло мене по щоці (ми стояли занадто близько). – Я не можу навіть чути про кохання! – Лізине обличчя викривилося, мені здалося, що вона ось-ось розплачеться. – Але це – не твоя справа! Все – я йду!

– Лізо, – я наважився знову вимовити її ім'я, – я більше не порушу твого спокою. Усе буде так, як ти хочеш. Але, благаю, скажи: за інших обставин,знаючи все, що я сказав тобі, ти змогла б… якщо не покохати, то хоча б спробувати покохати мене?…

Під час паузи, що знову зависла над нами, можна було померти й народитися знову. Вираз її обличчя раптом пом'якшав, я пригадав цей погляд – так само вона подивилася на мене в ТОМУ сараї.

– Що ти за дурник? Невже ще такі є в нашому світі? Знаєш, я тобі навіть заздрю. І… І я тобі вдячна. Але мені давно не двадцять п'ять… чи скільки тоді було. То ж нема про що говорити. Маячня…

– Та все ж таки… – Мені було конче необхідно почути відповідь. – Я ж втрачаю тебе назавжди…

– Можливо. Мабуть. Не знаю…

Вона рвонула двері й вискочила на сходи. Я побіг за нею, хотів провести. Але Ліза швидко зупинила першу-ліпшу машину й поїхала.

А я пішов тинятися містом. Мені потрібно було намотати кілька кілометрів, інакше я б не заспокоївся.

…Повернувся додому в нестямі, пройшов до спальні у взутті та куртці і впав на ліжко.

Посеред ночі здалося, що на мене насувається чорне величезне чудовисько. Ледь розплющив очі й побачив дивну річ – у кутку кімнати стояла… шафа. Та сама, «вельмишановна», з різьбленими шишечками. Я вирішив, що почалася «біла гарячка», зіскочив з ліжка, увімкнув світло. Видіння не зникло – стало ще реальнішим. Тільки цього бракувало! Звідки вона взялася? Коли з'явилася? Я не міг ламати над цим свою й без того хвору голову. Можливо, його замовила Ліка?… Але – коли вона встигла? І навіщо ця шафа зараз? І навіщо взагалі – все?…