Текст книги "Ґудзик"

Автор книги: Ирэн Роздобудько

сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 11 страниц)

– Богом чи що? – намагався пожартувати я.

– Не блюзнірствуйте, юначе. Навіщо мені відповідати за більшу кількість народу? От якби я не набрав групу – тоді будь ласка! А так мені зайвий клопіт ні до чого, я за вас одного премії не отримаю.

Тоді я миттю збігав до котеджу й до вже запропонованих п'ятнадцяти додав ще двадцятку.

– Так нормально буде?

Дядько пожвавішав, дістав список і з поважним виглядом вписав до нього моє прізвище.

– Збираємося завтра о шостій годині ранку біля їдальні. Сніданок отримаєте як «суху пайку»! Дивіться, не запізнюйтеся! – суворо наказав він.

…Ранок видався прохолодним, мав гіркуватий присмак осені, що наближалася. Цей присмак був особливо відчутний у вранішні години. Я поголився, одяг нову футболку та чистий светр, потер щоки одеколоном «Шипр» і засунув у рюкзак пляшку червоного домашнього вина, яке купив увечері в якоїсь місцевої тітки.

На що я розраховував? Не знаю. Можливо, увечері, коли ми напнемо намети, мені вдасться прогулятися з нею?…

А ще я запхав у кишені всі гроші, які в мене були, коробку із сірниками, ніж, блокнот. Прийшов до їдальні першим. Мені належало ще з півгодини гадати: чи з'явиться вона? Я вже здогадувався, що її вчинки можуть бути непередбачуваними. Коли нас було вже дванадцятеро, інструктор почав нервово поглядати на годинник. Нарешті в кінці алеї з'явилася вона.

– Наша зірка у своєму репертуарі! – прокоментував хтось.

У групі, крім мене та неї, було дві сімейні пари з дітьми підліткового віку – всього сім осіб, дві дами бальзаківського віку та кінодокументаліст із донькою. Нудьга смертельна! Але я зрозумів, що в мене немає конкурентів, а в неї – вибору. Тому, як тільки вона наблизилася, взяв її торбу й закинув собі на плече.

– Отже, товариші, – звернувся до нас інструктор, – поведу вас найкоротшим шляхом: щоб не обходити всю територію, підемо через алею – там у паркані є дірка… Це, звісно, непорядок, але не будемо марнувати часу!

Я швидко глянув на Лізу. Вона посміхалася.

І ми пішли вже знайомим мені шляхом – через луг до підніжжя гори.

– Не знаю, навіщо все це мені потрібно… – ніби продовжуючи розмову, сказала Ліза. – Не люблю колективних заходів. Але тут так нудно…

– Ти ж сама відмовилася розважитись. Я ж запрошував… – відповів я, зовсім забувши, чи переходили ми на «ти».

Вона дивно подивилася на мене:

– …і ми б говорили про кіно?…

Тут я зрозумів, як із нею треба розмовляти. Я це зрозумів, але не міг вимовити ані слова, як іноземець, який тільки починає вивчати незнайому мову.

– Ми могли б просто мовчати… – відповів я.

Коли група почала сходити вище в гору, розмови в наших неструнких рядах стихли, жінки сопіли, чоловіки, як справжні джентльмени, позабирали в них рюкзаки і хекали ще дужче. Всі поскидали светри. Сонце поволі підігрівало вологий ліс, із нього випаровувалася ніч. Ми минули те місце, на якому Ліза покинула мене. Я знову відчув тривогу. Розумів, що вона може повернутися й піти будь-якої миті. Але потім було вже запізно – ми піднялися надто далеко й вийшли на полонину – гірське пасовище. Велика галявина була оточена деревами дикої черешні. Ягідки були червоні й дрібні.

Ми затрималися біля одного з дерев. Я нахилив гілля, й ми майже одночасно впіймали губами кілька ягід… (Я вже кохав її! Боявся зайвого разу глянути на неї – від цього в мене різало в очах, як від спалаху лампи, ба більше – мене випалювало зсередини вогнище шаленого бажання, я вкривався потом, червонів, трясся, як осиковий лист. І ненавидів себе за нестриманість).

– А пішли вони під три чорти! – раптом сказала Ліза услід групі, що вже перетинала полонину. – Ідемо строєм, як піонери. А скрізь така краса…

Кращого важко було й уявити.

– Давай сховаємося, поки вони підуть! – запропонував я.

Вона замислилася.

– Мабуть, зіпсуємо їм усе свято. Шукатимуть…

– Тоді пропоную просто загубитися. Випадково. Буває ж таке?

– Ага. А на ранок у місцевій газетці з'явиться стаття «Випадок у горах»… До речі, ти ж щойно вступив до інституту. Можуть відрахувати! Це мені втрачати нема чого. Фільми мені вже змивали…

– Тобто? – не зрозумів я.

– Дуже просто: беруть плівку й опускають в хімічний розчин…

– І «Божевілля» змили?

– Авжеж! – недобре посміхнулася вона. – Хіба могло бути інакше? Це як… Як примусовий аборт на восьмому місяці…

Вона витягла з пачки цигарку, повільно випустила струмок диму й подивилася на мене примруженими очима:

– А ти гарний. Тобі хто-небудь казав про це?

Перед тим як відповісти, я здолав купу різних емоцій, а головне ще й глухоту, яка на мить охопила мене (серце калатало прямо в голові!).

– Не пам'ятаю… – відказав якомога байдужіше.

– Гаразд, ходімо далі! – наказала вона. – Інакше, справді, загубимось.

Але ми все ж таки загубилися! Перейшовши полонину, не могли втямити, в який бік попрямувала група. Серце моє співало. Аби не виявити радості, довелося трохи побігати й погукати, але мені ніхто не відповів.

– Тепер це виглядає природно? – запитав я.

– Цілком. Може, повернемося?

– Навіщо?! Гадаю, до вечора ми їх наздоженемо. Знайдемо за димом ватри.

Потім ми знову йшли, то піднімаючись вгору, то спускаючись на рівнину, зупинялися, мовчали, зачудовані природою, падали у високу траву й пили воду з гірського джерельця. Вечір впав швидко, мов камінь. Ми в цей час підходили до чергового передгір'я. Довелося знову побігати та покричати, відшукуючи наметовий табір. По-думки я молився, аби мені ніхто не відповів. Власне, так і сталося.

– Отже, – сказала Ліза, – доведеться розкласти вогнище та перебути тут до ранку. Можливо, вони знайдуть нас на зворотному шляху.

– Ти боїшся? – стурбовано запитав я.

– Хто, я?! – Вона засміялася. – Усе найстрашніше зі мною вже було. А тепер розпочнеться тільки… прекрасне. Хіба тут погано?

Сині сутінки, що випливали з лісу, накрили нас густою хвилею, ми стояли в ній по саму шию. А згодом незнайомі нічні запахи й таємничі звуки, яких вранці не було чути, поглинули нас із головою.

Я зібрав сухе гілля й зрадів, що взяв із собою сірники. Порпаючись у рюкзаку, знайшов пляшку вина, про яку зовсім забув.

– Нас врятовано! – оголосив я, коли вогнище розгорілося, а мені вдалося проштовхнути корок всередину пляшки. Ми нагребли кучугуру сухої трави й сіли на неї перед вогнищем.

– Тільки я не взяв склянок, – сказав я.

– Отже, доведеться дізнатися про твої думки, – посміхнулася вона. – Якщо люди п'ють з однієї посудини, можуть прочитати думки одне одного.

Добре, що було темно й відблиски вогнища не давали повного враження про колір мого обличчя в цю мить.

Ліза зробила ковток, і її вуста почорніли – це було місцеве ожинове вино, якого я не бачив у продажу ані в сільпо, ані в міських магазинах.

– Яке смачне! Справжнє, – сказала вона, – я такого ще ніколи не пила!

Я був готовий закрутити хвостиком і стати на задні лапки.

– Знаєш, мені завжди хотілося скуштувати саме такого вина, – продовжувала Ліза, дивлячись у вогонь, – але мені здавалося, що такі вина – в чорних гранчастих пляшках – зберігаються лише в каютах затонулих піратських човнів… Якесь диво! – Вона зробила ще один ковток і простягла пляшку мені. – Добре, вгадуй!

Я випив і почав «угадувати»:

– Ти приїхала сюди тому, що… не можеш поїхати до Іспанії!

– Саме – до Іспанії! – весело підтвердила вона і знову вигукнула: – Чарівне вино! Давай далі!

Я зробив ще один ковток:

– Тобі кортить з'їсти величезну відбивну з кров'ю, засмажену на вугіллі!

– З перцем та кам'яною сіллю!

Я сьорбнув ще:

– Ти – відьма! Ти – в себе вдома!

Вона голосно зареготала, й ліс відгукнувся схожим звуком. Вона взяла в мене пляшку:

– Досить. Тепер моя черга!

Ковток:

– Ти в мене закохався.

Ковток:

– Тобі лячно…

Ковток:

– Ти увесь тремтиш, тому що…

Я відібрав у неї пляшку й несподівано закинув її в кущі. Ліза знову зайшлася сміхом. Прокляте вино! Де я його придбав? У якоїсь сільської тітки біля магазину…

– Досить, – сказала Ліза, – давай спробуємо заснути, доки вогнище не вигоріло.

Вона дістала зі своєї торбинки светр, натягла його і, скулившись, лягла на купі сіна. Я взяв свою куртку, вкрив її ноги й примостився поруч так, аби, не дай Бог, не доторкнутися до неї. Але хіба зміг заснути? Я спостерігав за нею крізь примружені вії і через деякий час із подивом помітив, що вона – справді заснула. Ніби спала в теплому ліжку в себе вдома. Вогонь у ватрі ще трохи похрумкав залишки гілля, що тліли в ньому, й остаточно помер. Я потонув у темряві й почав дослухатися до звуків: раптом на нас вийде ведмідь або вовк. Я мав вартувати! А ще… мені було страшенно прикро лежати поруч із цією дивною дівчиною, що так швидко і просто заснула. Вона зовсім не сприймала мене всерйоз. Мабуть, я поводився цілий день, як дурень. Однак думав я ще й про інше: все одно не посмів би до неї доторкнутися! Принаймні тепер…

5

Вранці ми вже лежали, щільно наближені одне до одного. Це вийшло випадково. Холод розбудив мене, і я побачив, що її руки, зворушливо стиснуті в кулачки, притиснулися до моїх грудей. Я завмер, зробив вигляд, що сплю. А потім справді заснув ще раз (чого пізніше не міг собі вибачити!). Прокинувся від якогось руху поруч. Ліза сиділа до мене спиною й розчісувала волосся, потім повільно почала заплітати його в косу. В мене зайшлося серце: здавалося, ми жили посеред цього лісу цілу вічність! Ми давно вже були разом, і цей вранішній ритуал заплітання коси я спостерігав завжди. Залишалося тільки невимушеним та звичним рухом пригорнути дівчину до себе… Чому життя – не кіно, котре можна змонтувати на свій розсуд?! Адже так буде, скажімо, через рік, міркував я, то навіщо ж тоді втрачати дорогоцінний час? Що б зробив на моєму місці Мишко, мій давній приятель? Він зараз просто вхопив би її за плечі, притулив до себе й промовив щось на кшталт: «Змерзла, крихітко?» Жах! І… дістав би ляпаса. Або не дістав, якби це була не вона, не Єлизавета Тенецька. Мені ж залишалося тільки спостерігати, як її проворні пальці ковзають поміж пасмами. Потім вона обернулася.

– Прокинувся? Змерз?

– Трохи. А ти?

– Ну, ти ж мене так добре зігрівав усю ніч! – усміхнулася вона. – Збігай-но за пляшкою. Зігріємось. Не бійся, вранці вино втрачає чари!

Мені довелося полізти в кущі й відшукати зачарований трунок. Ліза дістала зі своєї торбинки печиво, й ми трохи «заморили черв'ячка».

Коли вже повністю зібралися, привели себе до ладу, востаннє поглянули на свій нічний прихисток.

– Ніколи цього не забуду, – сказав я.

– Забудеш… – не погодилася Ліза й додала: – А взагалі, було добре. Але тепер уже точно треба якось вибиратися звідси. І чимшвидше. Упевнена, нас уже шукають.

Але «швидше» не вийшло. Ми йшли ще півдня. Цього разу вона справді втомилася, і я взяв її за руку. Ми знову спускалися та піднімалися крутими схилами. Ліс та гори кружляли нас, як карусель.

Годині о п'ятій небо вкрилося темними грозовими хмарами, повітря стало вологим, мов ганчірка, яку ось-ось мають викрутити, земля під ногами стала грузькою.

– Зараз почнеться злива, – сказала Ліза, – треба зійти в долину.

Ми прискорили крок. Спуск був крутим, але крізь густі чагарники ми з радістю побачили якесь обійстя і швидко попрямували до нього. На подвір'ї порався господар – відлюдкуватий вуйко в закачаних по коліно парусинових штанях. Він швидко згрібав докупи сіно й накривав скирти брезентом. Його, звичайно, наша присутність не обходила. Чорне небо вже наблизилося до самої землі, й звідти оберемками золотого гадюччя випадали блискавки.

– Впустите нас перечекати грозу? – запитав я.

– Ця гроза – на всю ніч, – сердито відказав вуйко, – а в мене в хаті одне ліжко…

– Тоді пустіть на горище, – я кивнув убік дерев'яної будівлі, що нагадувала хлів чи курятник.

– Там внизу кури…

– А нагорі? – із надією запитала Ліза.

– Нагорі – сіно… Ще підпалите.

Небо вже прогнулося й висіло низько, як пластиковий пакет, що був наповнений водою. Не вистачало найменшої дірки, аби на наші голови ринув водоспад. Ліза тремтіла, вона, певно, застудилася. Я повитягав з кишень усі гроші, які в мене були, зняв із руки годинник і золотий ланцюжок – матусин подарунок – із шиї. Все це тицьнув у руки господаря. Він недовірливо зиркнув на мене, зважуючи на долонях цей скарб. Тоді я ще скинув куртку – вона була зовсім новою. Дядько засунув її під пахву, махнув рукою в бік хліву і, кинувши граблі, побіг до хати.

– Захочете молока чи хліба – зайдіть вранці! – гукнув до нас уже з вікна.

Ледве ми переступили поріг сховища, як за нашими спинами загуркотів всесвітній потоп. Кури вже спали й незадоволено заквоктали уві сні, притискаючись одна до одної. Вони були схожі на білі примари.

Я допоміг Лізі піднятися на горище. Воно майже до верху було набите запашним сіном. Ми провалилися в нього, як у хмару. Чули, як по даху гупають важкі, немов каміння, краплі дощу. Ліза лежала на спині, її дихання було важким. Я обережно доторкнувся до її долоні. Вона була холодною. Ліза не відсмикнула руку… Я насмілився, підніс її до вуст.

Потім мене накрила хвиля ніжності – дивної, незнайомої мені ніжності, що була змішана з відчаєм.

– Ти не щезнеш? – запитав я.

Вона перевернулася на бік, і ми якусь мить дивилися одне на одного, її очі плавали переді мною, як дві вологі сині рибини. Я пригорнув її до себе. Але вона відхилилася:

– Послухай-но, я б не хотіла морочити тобі голову. Навряд чи все це можна буде вважати випадковістю. Я в цьому дещо тямлю…

– Звичайно, це не випадковість. Це не може бути випадковістю… – Я задихався, цілуючи її руку все вище й вище. – Я мріяв про тебе з першого ж дня!

– Зачекай! – Вона різко випросталася й сіла навпроти по-турецькому. – Мені все це зовсім ні до чого. Розумієш?! Та й тобі також. Тобі скільки – вісімнадцять? Отже, я на десяток років старша.

– Яке це має значення? – не розумів я.

– Для сьогоднішньої ночі, звичайно, ніякого, – погодилася вона, – але ж тобі, впевнена, цього буде замало. Я правильно розумію?

– Так. Швидше за все, я однолюб.

– От бачиш. Навіщо ж мені псувати твоє життя? У тебе ще все попереду…

– З тобою!

– Ні. По-перше, в мене – дитина…

– Чудово!

– По-друге – своє життя, до якого я звикла, яке не збираюся змінювати жодним чином. Ця хвилина мине, а ти потім почнеш переслідувати мене, чогось вимагати… А я від цього так втомилася. Мені це не потрібно. Розумієш?

Але я вже не розумів нічого…

Потім уривчастими спалахами, як і в перший вечір, я бачив тільки її легкий, прозорий контур, що витав наді мною. Все заплуталося. Дощ і вітер розгойдували сарай, мов човен, шурхотіло сіно, і я обіймав її разом з оберемками сухої духмяної трави. Вона й сама була травою, що задурманила мене, подряпала з ніг до голови, до крові, що виступила на спині та ліктях…

Я сказав їй, що – однолюб. Але тоді ще не знав, що то була правда.

Єлизавета Тенецька

1

Вона повернулася до міста раніше, ніж передбачав термін путівки. Втомлена, застуджена і роздратована. Адже якщо терпіти не можеш усього колективного, навіщо ж було пхатися в той похід? Кістки ще нили від подорожі у візку, в якому господар того сараю довіз її та студента до турбази. Як виявилося, зайшли вони досить далеко, адже візок цугикав по лісі та горах години зо дві. На турбазі цю пригоду зам'яли. Занадто мовчазною виявилася й дивна парочка: студент перебував у стані незрозумілої ейфорії, дамочка загрозливо відмахнулася від медсестри, що підступала до неї з термометром…

Добрий же вона мала вигляд у ту мить! І навіщо взагалі потрібен такий відпочинок? Піддалася на умовляння подруги, й ось результат: та сама нудьга. Тільки до неї додався романтичний інцидент. Ні, треба щось із собою вирішувати!

З вересня вона мала працювати на кафедрі, щось там викладати, розпинатися перед зеленими першокурсниками, знаючи, що кожне її слово буде просякнуте брехнею. І хлопчикам та дівчаткам за цих умов, що існують нині, ніколи не зняти свого «Андрія Рубльова». А тоді – про що може йтися? А ще її непокоїла думка, що, швидше за все, серед студентів може бути цей.Брутальнішої ситуації годі й вигадати!

Ліза піднялася на третій поверх, витягла з кишені ключ від загальних дверей. У довгому коридорі було темно й тихо, сусіди ще не повернулися з роботи. Ліза штовхнула двері своєї кімнати – вона її не замикала, кинула валізу на порозі й підійшла до ліжка. Сіла. У кімнаті пахло пилом, як це буває завжди, коли господарів довго немає вдома. Треба було зателефонувати мамі й попросити, аби вона привезла Ліку ближче до вечора, поки вона прибере, сходить до магазину по хліб та молоко, приготує щось смачненьке…

Літо скінчилося… Воно було коротким і промайнуло майже непомітно. Ліза згадала, які надії на нього покладала. Протягом року тривали переговори про включення її до делегації, що їхала на конференцію до Мадрида. їй довелося зібрати неймовірну купу довідок, включно із медичними, обійти сотні бридких кабінетів, де кожен клерк кидав на неї скептичний погляд та, як і годиться, запитував: «Чи не маєте наміру залишитися за кордоном?»

Дехто пропонував обговорити це питання «за чаркою кави» десь у затишному валютному барі – особливому місці, яке було доступне лише обраним. І ось нарешті, коли все нібито вийшло, її викликав завкафедрою і, блукаючи очима шпалерами власного кабінету, пояснив, що там, «нагорі», раптом з'ясувалося, що вона має дитину від «неблагонадійної особи», яка відбуває строк за антидержавні вислови.

– Дитинко, – сказав він, – вам належало б одразу про це повідомити. Бо вийшло, що ви навмисно приховали цей факт. Тепер уже запізно щось змінити. От якби дитини не було… Ви ж не реєстрували свого шлюбу?

Це було правдою. Коли вдома дізналися, що Ліза спілкується з небезпечними особами і її вже викликали на розмови «до органів», мати сказала: «Добігалася!» А коли з'ясувалося, що вона ще й вагітна, додала суворо: «Догулялася…» Щось пояснювати не мало сенсу. Це потребувало занадто багато слів та зусиль, а вона віддавала перевагу мовчанню.

Після випускних іспитів у інституті її улюблена викладачка, помітивши занадто кругленьке черевце, сказала їй наодинці:

– Тобі буде важко. Але навіть не через дитину. Те, що ти вирішили її залишити – добре. Запам'ятай: ти дуже талановита. І маєш вистояти – перечекати, перетерпіти. Залишайся поки що в аспірантурі, а там побачимо. Час змінюється. Дбай про дитину, налагоджуй побут – це також дуже важливо. І – чекай. Можливо, залишилося вже недовго…

Тепер маленькій Ліці два роки. Часу минуло не так уже й багато. А терпець уривався. Особливо це стало зрозумілим після відмови щодо поїздки. Не кажучи вже про знищення «Божевілля» та ще деяких стрічок, що їх бачили лише однокурсники. І вона насамперед опікувалася Лікою.

Вона завжди знала, що в неї буде дівчинка саме з таким іменем!

Колись давно, у дитинстві, Ліза з бабусею відпочивали в пансіонаті на березі Азовського моря. Їй тоді було, здається, одинадцять, а довкруги – жодної ровесниці. Тоді вона познайомилася на пляжі з чотирирічною дівчинкою. Точніше, мала сама підійшла до неї. Спочатку Ліза незадоволено відмахувалася від її наполегливих запитань, а потім – зацікавилася. А згодом взагалі сталося диво: крихітка виявилася розумницею та ще и великою фантазеркою. Дівчинка мала ім'я – Ліка.

– Анжеліка? – допитувалася Ліза. – Ангеліна? Лікера?

– Ні, Ліка! – наполягала мала.

Про що вони розмовляли тоді, згадати важко, але в Лізи залишилося дивне враження, ніби вона зустріла маленького янгола, який умів говорити просто про складне. Розважаючись, Ліза ставила дитині найскладніші запитання, про які думала сама: «Чи є Бог?», «Як на Землі з'явилася перша людина?» і навіть про влаштування Всесвіту – а дівчинка видавала такі шедеври, які варто було б записувати. Не записала. А тепер забула остаточно. Залишилося ім'я – Ліка.

Ліка – дівчинка, дитя такого короткого й пекучого кохання, її надійний якір, що втримує біля берега. Вона народжувалася під мелодію Моцарта, яка линула з лікарняного репродуктора, – так само легко, як і ця музика кілька сторіч тому. І Лізі здавалося, що на ній не запрана лікарняна сорочка з величезною розпіркою на животі, а венеційське мереживо. Кілька днів перебування в пологовому будинку були найщасливішими в житті. Цьому відчуттю не заважало ніщо – ані таргани, що снували по стінах, ані судина, що лопнула в оці, ані балачки трьох сусідок по палаті, які безкінечно сварили власних чоловіків. Вона хотіла, щоб її дівчинка була схожа на Ліку з її дитинства. Коли медсестра винесла немовлят – по двоє в кожній руці, – Ліза одразу ж упізнала своє: з-під казенного капелюшка виднілися каштанові кучері.

– Яка ловка дівка вийшла! – сказала медсестра. – І спокійна така… Мабуть, буде професоркою…

Тепер усе її життя присвячене Ліці та… чеканню. І в ньому немає місця нікому іншому! Тим паче – якомусь

студентові.

Останнім часом вона зауважувала, що її не цікавить ніщо зовнішнє. Вона, наче губка, всотувала в себе всі соки довколишнього світу, і цей світ – в кращій, модифікованій формі – досконалий та справедливий, існував всередині неї. Усе, що відбувалося ззовні, включно з нечисленними романами, Ліза сприймала ніби краплю йоду в склянці з чистою водою. Світ, який вона будувала всередині («Треба перетерпіти! Часи змінюються…»), не був повітряним. Він очікував на свій час…

2

…Проблеми почалися з першого ж дня занять. Вона увійшла до аудиторії й одразу ж наштовхнулася на очі. Його очі. Студент сидів у першому ряду і не зводив з неї уважного погляду. Це було нестерпно. Тим паче, що їй уперше доводилося постати перед студентами в новій якості – як куратор курсу. Спочатку їй здалося, що ці очі дивляться досить нахабно та двозначно. Але з кожною хвилиною це враження зникало. Як людина, що звикла розуміти найменші відтінки почуттів, Ліза відчула, що в цих очах немає агресії, зверхності або найменшого вульгарного натяку на серпневу пригоду. Погляд студента ніби обволікав її захисною аурою, оберігав її. І вона заспокоїлася.

Наприкінці пари, на якій вона дала першокурсникам розклад, пояснила деякий розпорядок і сказала вступне слово, він підійшов до неї серед інших – головним чином, дівчаток – і, почекавши, поки схлине їх захоплений лемент і вони розійдуться, сказав:

– Я б хотів запросити вас… тебе… до себе в гості. Це можливо?

Вона суворо насупила брови:

– Ні. Сподіваюся, це зрозуміло? Чи будуть проблеми?

Він майже вкрився памороззю, як від дихання крижаного океану, на чолі навіть проступили бісеринки поту.

– І прошу вас, – додала Ліза, – називайте мене, як усі, – на ім'я й по батькові. Інакше… Інакше мені доведеться завтра ж звільнитися з роботи. Домовилися?

Він кивнув.

– Добре. Я чекатиму. Скільки треба…

– Зайвий клопіт! – Вона закрила журнал і швидко попрямувала до дверей, на порозі озирнулася. – Не бери дурного в голову, хлопчику! У тебе ще все попереду.

Ось, загалом, і все. Ліза ще посиділа на кафедрі до другої й зібралася додому.

Ішла містом, ніби в тумані, важко продираючись крізь ватяну пелену, що насувалася на неї великим каламутним клоччям. Можна було б зайти до Будинку кіно, випити кави, зустрітися зі знайомими, засісти в їхньому товаристві до сьомої години (о сьомій мама приводила додому Ліку), але тоді голова буде захаращена безліччю зайвих клопотів і проблем, вечір буде зіпсовано. Але що робити до сьомої?

Ліза відчувала себе самотнім човном, що безглуздо б'ється об чужий берег. Спрага життя ворушилася в ній, як… як каміння в нирках. Якби можна було розчинити, перемолоти їх у собі. Тоді б усе її єство наповнилося веселими повітряними кульками і вона б злетіла разом із ними туди, де… «Де – що?» – подумала Ліза. Де панує радість, природна радість від буття, від насолоди повітрям, вином, запахом лісу… «Так буде!» – сказала собі Ліза. Але не зараз, не тепер. Таємничий ліс – свіжий і веселий, із прозорими джерельцями та рясними дикими черешеньками ще прийме її у свої обійми. Треба тільки зачекати. Раптом вона задихнулася від спогаду про запах сіна там, на горищі, в хліві-курятнику… Хлопчик-студент обіцяв чекати. Чекати – чого? Яка різниця! Адже вона чекає. То нехай чекає й він.

Ліза вирішила зайти до кав'ярні – своєї улюбленої, що міститься на першому поверсі міської лазні. Каву тут заварювали не розчинну, а справжню – по-східному, на гарячому піску в керамічних турках, й завжди було мало народу. Тільки ті, хто знав про існування цієї незвичної забігайлівки для любителів попаритись.

Ліза обережно взяла філіжанку з кавою, тримаючи її на долоні: тут навмисно відбивали ручки (аби ніхто не поцупив!), і присіла за столик, що стояв у найдальшому кутку. Кав'ярня була майже порожня. Час був невизначений: для вечірніх посиденьок – зарано, для вранішнього ритуалу – запізно. Ліза із задоволенням зробила ковток і мимоволі подивилася на вхідні двері – тут кілька років тому збиралася її «сумнівна» компанія. Тепер невідомо, хто де… Стоп! Ліза напружила зір, розглядаючи у напівтемряві силует жінки, яка щойно увійшла.

Вона не помилилася. Це справді була головна героїня її знищеного фільму, талановита актриса, яка після багатьох тріумфів канула в безвість. До Лізи доходили чутки про її бурхливий роман з відомим режисером, про його трагічну загибель, у якій її звинуватили, навіть тримали три роки в колонії суворого режиму, і про те, що вона почала досить серйозно пити.

Три роки далися взнаки, наклали відбиток на зовнішність, ходу, поведінку, але жест, яким жінка поправила зачіску, залишився тим самим – елегантним, ніби в її житті не існувало ані синьої казармової уніформи, ані кирзових чобіт.

Актриса (Ліза називала її шанобливо – Анастасією Юріївною) оглянула зал й безпомилково попрямувала до її столика. Ліза підвелася назустріч, вони мовчки обнялися, постояли так хвилину, на подив іншим відвідувачам, доки щемлива мить зустрічі не перетворилася на момент ніяковості. Сіли за столик.

– А ти зовсім не змінилася, дорогенька, – сказала актриса, – що двадцять п'ять, що двадцять вісім – різниці не відчувається. У ці роки жінка може виглядати однаково, навіть помолодшати… А в мої роки… Але – заради Бога! – без компліментів! Мені нині всі роблять компліменти, ніби я не з тюряги, а з косметичного салону вийшла…

Як завжди, вона говорила багато й майже не слухала співрозмовника. Лізу це вразило ще на зйомках: інші були напружені, повторювали слова ролі, вживалися в образ або зосереджено мовчали, а ця поводилася так, ніби вихлюпувала із себе все зайве, як воду з банки з густою олією. Ліза знала її з дитинства із фільмів і театральних ролей – грала вона головним чином принцес у дитячих казках, ніжних «тургенєвських» дівчат й «арбузівських» максималісток. Мила кирпатість, охайненьке кругле обличчя, брови-«стрілочки» і – грація в кожному порухові. Коли Ліза вступила до тетрального, афіші з портретами цієї зірки були розклеєні по всьому місту. Навчаючись, Ліза підробляла в театрі костюмером. Часом, у вихідні, коли актрис не було, вона одягала їхні сукні й крутилася перед люстром. Одного разу в цей момент увійшла вона, примадонна. Щоправда, тоді вона вже не була ніжним янголом і, як пліткували, тихо спивалася після смерті трирічного сина, залишаючись при цьому особою трагедійно-романтичною, об'єктом для пліток та залицянь. Вона увійшла нечутно й зупинилася прямо перед Лізою:

– Яке золото нидіє в костюмерницях! Це ж треба… – промовила вона, безсоромно поглинаючи Лізу своїми великими очима. – Ти саме така, якою я завжди мріяла бути – «тою, що на вугілля все перетворює!»

– А ви – така, якою мрію бути я! – насмілилася Ліза на відповідний комплімент.

– Ти мене знаєш?

– Бачила в кіно й на сцені, – Лізі раптом стало цікаво й ніяково: жінка, котра стояла перед нею, була незвичайної вроди, недосяжна. Вона чула, що дехто називає її «геніальним стервом»…

А потім було «Божевілля». Те, що грати буде саме Анастасія, Ліза знала наперед. Ця роль стала кращою роботою Анастасії в кіно. Кращою і… останньою.

– Ти п'єш чи праведниця? – обірвала її спогади актриса. – Може, пригостиш?

Ліза підійшла до шинквасу й купила чарку коньяку. На обличчі актриси проступив рум'янець. Вона випила залпом. Лізі стало сумно.

– Ти щось зараз робиш? – запитала її Анастасія.

– Ні. Я залишилася на кафедрі. Працюю.

– От і розумниця, – зраділа чомусь співрозмовниця, – може, вцілієш… Таким, як ти, краще сидіти тихо, як миша… – Актриса непевним рухом піднесла палець до вуст, і Ліза з жахом зрозуміла, що їй вистачило б і наперстка, аби захмеліти. – З'їдять тебе, ой, з'їдять. Не заздрісники, так мужики. Але, знаєш, що я тобі скажу – не дай себе зламати. Гнутися – можеш, а ось так, щоби навпіл та ще й з тріском – ні! Не ті часи для таких, як ми, не ті… Ось я народилася «Настасією Пилипівною», а що бачу: дріб'язок, чвари, спітнілі долоньки… Ти колись зніми щось по Достоєвському, га? Не зараз, а колись потім… Я в тебе хоч стіл кухонний буду грати! Обіцяєш?

– Звичайно, Анастасіє Юріївно. Тільки це не скоро буде…

– Коли буде – тоді й покличеш… – голос її раптом набув агресії, – а не буде – туди тобі й дорога! Значить, народилася костюмерницею – в костюмерницях і помреш! Давай ще вип'ємо, коли грошей не жаль…

Ліза знову замовила коньяк.

– А тепер – іди! – сказала актриса, схилившись над чаркою.

– Пробачте…

– За що? – зиркнула на неї Анастасія. – Я, можливо, в тебе тільки й зіграла по-справжньому. За це й здохнути не шкода. Але я не здохну. Все, йди, йди… Я недобра стаю, як вип'ю…

Ліза підвелася. На порозі знову глянула в напівтемряву кав'ярні. Актриса сиділа, низько схиливши голову і схрестивши під столом ще стрункі ноги в грубих панчохах. По одній з них побігла «стрілка». Ця стрілка ніби навпіл розкраяла серце Лізи.

3

…Мати привела Ліку трохи раніше. Дівчинка сиділа на килимку і щось малювала на папері, промовляючи при цьому щось на кшталт «пля-пля». Ліза знала, що в перекладі це означає – «писати». Ліза тихо зупинилася на порозі. Вона дивилася на круглу пухнасту голівку з м'яким, майже пташиним, волоссям. Воно стирчало на всі боки, відкриваючи тонку шийку з темною заглибинкою посередині. Голова дівчинки була схилена, і це підкреслювало її пухку щічку, з-за якої майже не видно було кирпатого носика. Проте довгі, як у ляльки, вії були пречудові. Дівчинка зосереджено водила олівцем на папері та зрідка зітхала від напруження. Ліза гукнула до неї. Дівчинка вмить озирнулася, і її обличчя освітилося безтурботною посмішкою. Ліза не могла вирішити – чи гарна вона? Риси обличчя надто дрібні – крихітний ніс, охайний, чітко окреслений ротик, зеленкувато-блакитні очі. Високе чоло в оточенні рудуватих кучерів робило це обличчя непропорційним.

Вони з хвилину розглядали одна одну. Нарешті Ліка насупила чоло й пояснила: «Пля-пля!» Вона «писала». Ліза із розумінням кивнула й зачинила двері…