Текст книги "Ґудзик"

Автор книги: Ирэн Роздобудько

сообщить о нарушении

Текущая страница: 8 (всего у книги 11 страниц)

Справді! Мені вже не сиділося у квартирі фотографа-інваліда, я залишив йому кілька купюр, подякував. Потис руку й миттю вискочив на вулицю. Ніби на розпечену пательню ступив…

7

Гранд-готель «Санта-Ріо» містився на набережній. Море виблискувало зовсім поруч, нині воно було щільно натиркане плавцями – галасливими, безтурботними, – в повітрі стояв суцільний шум та ревіння моторів водних мотоциклів. Повільний шурхіт хвиль було поховано під шаром цієї людської какофонії. Я увійшов до холу й опинився в прохолодній тиші, в якій мелодійно дзюркотів струмок фонтана, вмонтованого всередині. Я підійшов до адміністратора. Колоритного вигляду пан, із закрученими в кілька кружалець вусами, приязно поглянув на мій бейдж. Я вийняв світлину.

– Чи не могли б ви мені допомогти? Я шукаю ось цю жінку. Вона була тут рік чи й більше тому… – без передмови сказав я.

На обличчі адміністратора намалювався здивований вираз. Я підсунув фото йому під ніс. Він увічливо взяв його в руки, але спочатку прискіпливо подивився на мене:

– За один сезон у нас буває кілька тисяч гостей…

– Я сподіваюся на вашу професійну пам'ять, – вирішив полестити я, і не помилився. Адміністратор серйозно почав роздивлятися знімок, його вуса кумедно посмикувались.

– Можливо… – пробурмотів він, – можливо…

Я чекав. Я не міг квапити його. Серце працювало, як відбійний молоток.

– Авжеж! – засяяло нарешті обличчя службовця. – Господи, це ж наша улюблениця – Енжі Маклейн! Минулого року вона відпочивала тут із чоловіком і всіх зачарувала!

Чуже іноземне ім'я витверезило мене. Я стояв, мов бовван, відчуваючи, що зробив дурницю, і сам перетворився на повного кретина, який остаточно втратив над собою контроль.

– Он як… Виявляється, я помилився… Вибачте.

– Місіс Енжі – художниця, – продовжував із захопленням адміністратор. – Тож погляньте, яку картину вона подарувала готелю! – Він махнув рукою кудись усередину зали.

Я обернувся. І серце зробило такий потужний поштовх, що я ледь утримався на ногах. Не може бути! Знайома й така улюблена манера письма, прозорість і чіткість усіх ліній, чисті кольори… Я ледве зміг прийти до тями.

– Ви щось знаєте про неї?

– Якщо ви цікавитесь цією художницею, вам краще поговорити зі Зденкою. Це – покоївка. Вона тоді працювала на третьому поверсі… А від себе можу додати, що пані Маклейн – справжній янгол. Такі рідко трапляються. Завжди – усміхнена, розпитає, зарадить… За якісь пару днів вивчила нашу мову. її тут багато хто запам'ятав.

– Отже, вона – американка?

– Чоловік її точно – звідтіля. А от вона… Не певен. Я американок бачив, вони інші. Та ви зі Зденкою поговоріть, вона зараз також чергує на третьому…

– Ще одне запитання: ви ж, мабуть, реєструєте своїх гостей, записуєте адреси?

– Звичайно. Якщо вас цікавить її адреса – я навіть можу пошукати візитівку. Здається, вона її залишала. – И адміністратор почав повільно порпатися в ящику. Я дивився на нього, як на факіра в цирку. Здавалося, ще мить – і він витягне звідти щось дуже знайоме – стрічку, заколку, записку… Але він простягнув мені маленьку картку, на якій англійськими літерами було надруковане незнайоме ім'я та електронна адреса.

Я подякував і попрямував на третій поверх, розшукав кімнату покоївок. Там справді сиділа повновида брюнетка в мереживному фартусі. Ледь я встиг пояснити, чого хочу від неї, як Зденка, розширивши очі, розсипалася в дифірамбах цій самій Енжі Маклейн і, звичайно ж, одразу впізнала її на світлині.

– У мене є така сама! – з гордістю сказала вона. – Енжі мені сама подарувала. Я попросила – і вона подарувала. А взагалі, нам забороняється спілкуватися із клієнтами, але Енжі, вона така… Ви не уявляєте!! Мій син Цека – той ще шибеник, скажу я вам! – тоді записався до музичного класу. Він просто поведений на музиці, а скрипки в нас не було. Коштує вона дорого – мені не по кишені. Я випадково (не подумайте, пане, я не просила!) обмовилася про це, так пані Маклейн повела його до магазину й вибрала найкращу скрипочку! Я так плакала тоді… Адже я Цеку, негідника, сама виховую, вже з ніг збилася! Думала, пропаща душа! А вона йому – скрипочку! І знаєте що, пане? – він тепер найкращий учень у класі! Нещодавно концерт давали в самій Подгоріце! – Очі Зденки наповнилися сльозами, вона дістала носовичок, витерла їх і заговорила знову: – Я тепер, як почую, що він грає, – так мені одразу голосок пані Маклейн вчувається. Не дарма ж у неї й ім'я таке – Енжі, ангел тобто…

Я закашлявся. Зденка постукала мене по спині.

– Що ще пан хотів почути? Пан знає Енжі? Якщо знає, перекажіть, що Зденка за неї Бога молить…

– Ні, – сказав я захриплим голосом, – я не знаю Енжі…

Я попрощався. У холі кивнув приязному адміністраторові, кинув останній погляд на картину… І швидко пішов до шосе.

Вранці у мене літак. Треба повернутися у свій готель, зібрати валізу. Дорогою я тримав візитівку в руці, час від часу підносив її до очей, читав чуже ім'я, чужу адресу, що були написані чужою мовою. Енжі Маклейн. Абсурд якийсь! Енжі – «ангел». А можливо, усе ж таки – Анжеліка?

Але ж вона так не любила цього імені…

8

…Я відкинув усі сентиментальні здогадки на кшталт – «не може бути!». Зараз мені було не до цих вигуків. Мені треба було зібратися з думками й з'ясувати все до кінця. І все ж… І все-таки – не може бути!

Наступного дня о п'ятій вечора я вже відчиняв двері власної квартири. їсти мені не хотілося. Випити, хоч як дивно, також. Добре, що вдома знайшлася бляшанка з кавою. Я виклав на стіл візитівку та фотографію. Вкотре втупився в них, як баран. Що могло трапитися? Чому? Адже я добре знав Ліку – вона не могла так просто втекти. Тим паче – з якимось чоловіком. Усе це було зі сфери фантазій.

Потім мої думки запрацювали в іншому напрямку, й від цього стало ще тяжче. Дивно: зовсім чужі, сторонні люди запам'ятали її, відгукувалися про неї, ніби вона була матір'ю Терезою… Чому я цього не помічав? Ні, звичайно ж, мене розчулювала її відвертість, наївність. Та найчастіше – вони мене дратували. Тепер я ладен був застогнати. Вона, мабуть, і справді була унікальною, вона обрала мене для свого тихого й відданого кохання. Я б і зараз міг бути щасливим та спокійним! Я вдивлявся у світлину й бачив ще одне: жінка на ній була надзвичайно принадлива. Не дитя, не царівна-жабка… Я згадував кожну мить із нею та усвідомлював, що Ліка – тепер вже недосяжна й незрозуміла – те, що я шукав усе життя.

Але що ж трапилося? Що було в той останній день? Вранці я буквально виставив її. Радів, що вона від'їжджає… Але ж вона цього так не хотіла! Що було після того, як застібнув її куртку й зачинив двері?

Ця жахлива розмова з її матір'ю, ця моторошна ніч, після багатогодинної та виснажливої прогулянки найрізноманітнішими шинками. Що ще? Авжеж. Ця клята шафа, яка злякала мене вночі. Під час розшуків у мене не було часу та бажання думати про неї. Зрозуміло, що замовила її Ліка. Але хто привіз? Коли? Можливо, вона сама? Тобто, вона поверталася додому? Тоді чому не лишила навіть записки, якщо хотіла зробити таким чином сюрприз?!

«А хіба я шукав?!» – ледь не скрикнув я.

Побіг до кімнати. Було вже доволі пізно, «вельмишановна шафа» маячіла в темряві, мов «Титанік», що поглинув у собі її речі, які я досі не наважувався переглянути. Я почав судомно витягати їх і ретельно перетрушував кожну. Крім болю та шаленого серцебиття, ці пошуки нічого не принесли. Коли весь уміст шафи вже валявся на підлозі, я ще раз оглянув об'ємне днище і в самому кутку помітив… ґудзик. Той самий ґудзик з її куртки. « Цей янгол тебе обожнює…»

Я затис його в долоні. Звук, що вирвався назовні з мого горла, міг би перевернути землю…

9

…Я написав коротке повідомлення за адресою, що була вказана на візитівці. А потім кожна година мого життя перетворилася на болюче очікування.

І ось тепер жовтий конвертик висвітився у правому кутку. І я не знав, що краще – цей конверт чи НІЧОГО. Я перевів подих. Клацнув «мишкою». Заплющив очі. Розплющив…

«Я померла 25 вересня 1997-го року…»

Я закрив обличчя руками. Холод і морок поглинули мене…

Книга друга

Частина перша

Ліка

«Я померла 25 вересня 1997 року…

Кожного разу, коли згадую той день, закриваю обличчя долонями – навіть якщо в цей час перебуваю серед людей…

…Я їхала на вокзал із таким відчуттям, ніби мене відправили в космос. На пульті у водія виблискувала червона лампочка, не знаю, що це було – вогник лічильника чи магнітоли, – мені здавалося, що це мигтіння відраховує хвилини мого перебування на Землі. Підсвідомо я шукала можливості залишитися. Але в кишені лежав квиток, фарби з етюдником прибули на місце раніше за мене, погода була чудова й таксі їхало швидко.

У мене ще залишався час до потягу, я поблукала привокзальним майданом. І побачила те, що могло б змінити плани: «нашу» шафу у вітрині, на ній висіла табличка «Продається!» Я відчула неймовірне полегшення: привід було знайдено! Гроші в мене були, і я швидко оформила покупку. А тоді мені на думку спала «геніальна ідея»: буду вдома, а потім, перед твоїм приходом, заховаюсь у шафу. Ось такий сюрприз мав бути…

Далі? Я померла…

Я повернулася на вокзал, купила новий квиток і сіла в потяг…»

1

…В інституті її прозвали Лисиця. Через руде волосся та зелені очі.

Лисиця з'явилася увечері наступного дня після відкриття бієнале. У той час молоді художники та гості вечеряли, зібравшись біля великого мангалу і накритих на галявині фуршетних столиків. Неподалік камерний оркестр вигравав мелодії Вівальді. Метрів за сорок від імпровізованої вітальні стояли об'ємні брезентові павільйони з експозиціями, ще далі – намети для учасників. Іноземні гості та журналісти ночували в мальовничому готельному комплексі районного центру. За схилами гір на них чекали автобуси. Відвідувачі мали досить респектабельний вигляд порівняно з художньою братією. У сутінках білі сорочки чоловіків світилися, мов неонові. Легка музика, дзвін бокалів, приглушені голоси та чорна кошлата гора… Вона дихала, як жива, і скидалася на велетенського звіра, який заснув у країні ліліпутів.

Щойно шановна публіка разом із оркестром від'їхала – картина змінилася. На галявині лишилося осіб тридцять. Із магнітофона полинули зовсім інші звуки, на столах поряд із залишками шампанського з явилися пляшки горілки, в повітрі запахло «косячками», художники скупчилися біля ватри. У цю мить на галявині з'явилася вона.

– Погляньте, Лисиця! – Першим її помітив Птаха – худорлявий хлопець, який «у світі» іменувався Сашком. – Приїхала таки…

– Як завжди, у своєму репертуарі… – підхопила керамістка Віка. – Ніби з Місяця звалилася…

– Та годі тобі! Лисиця і в тундрі Лисиця! – сказав ще один їхній товариш – Влад. Жбурнувши недопалок у кущі, він підвівся назустріч дівчині, котра розгублено оглядалася довкола. – Піду зустріну нашу королеву, а то заблукає…

Лисиця була бліда, джинси до колін обліплені брудом, на загостреному обличчі застигла маска байдужості. її всадовили біля вогнища, хтось простягнув склянку з горілкою та шашлик на дерев'яній паличці. Лисиця мовчки випила, від чого Віка аж присвиснула, а вся компанія зайшлася реготом.

– Молодець! – сказав Птаха. – Наша людина. А то завжди поводишся, немов нерідна…

– А коли це вона тобі рідною була, дозвольте запитати? – єхидно посміхнулася Віка. – Лисиця – не нашого поля ягідка. З таким татусем. Ще й чоловік йому до пари. Так що спи, Птахо, спокійно.

– Може, косячок згорнути? – продовжував Птаха, не зваживши на слова подруги.

– Мовчить – отже, згоджується! – підвів риску Влад, протягуючи новоприбулій чергову сигаретку. Хлопці перезирнулися. Зависла пауза, під час якої Лисиця покірно зробила декілька затяжок.

– Ось воно, наше янголятко! – засміялася Віка. – Очевидно, дістало її подружнє життя!

Всі знову весело зареготали. Птаха долив горілки в склянку, яку Лисиця ще тримала в руці:

– Пий, дорогенька, вдома не наллють!

Підкоряючись команді, Лисиця зробила кілька ковтків, і Віка засунула їй до рота виноградинку. Влад сів поруч і обійняв дівчину за плечі:

– Ну ось і рум'янець з'явився! А то сидиш, немов забальзамована. Відвикла від компанії. Нічого, за пару днів зробимо з тебе людину!

– Прикид треба змінити, – критично зауважила Віка, – та й хаєр у тебе, як в інститутки. Слухай, а хочеш я тобі дреди заварганю?!

– Точно! – зрадів Птаха. – Вікуся у нас майстер по дредах. Давай, Лисице, зголошуйся! Татусь на вуха стане!

– Вирішено! – Віка підвелася з трави і потягла подругу за руку. – Пішли до намету! Дреди – це круто! Завтра на пленері будеш неперевершеною! Гайда!

Лисиця не пручалася. І це було дивно, незвично і діяло на приятелів збудливо. Веселою юрбою вони попрямували до намету. Об'єкт експерименту посадили в центрі на табуретку, самі розсілися на розкладачках, потягуючи пиво з бляшанок. Віка взялася до роботи. Спочатку залізним гребінцем густо начесала пасма, поки не утворилися щільні волосяні тромби. Процес був досить неприємним і болючим, але Лисиця сиділа тихо та слухняно, тільки голова її смикалася в різні боки, як у ляльки. Потім Віка дістала з рюкзака в'язальний гачок (вона завжди возила із собою нитки та плела з них на продаж ажурні капелюшки) й акуратно заправила волосинки, що залишилися, всередину дредів. У цей час Влад розплавив у бляшанці воскову свічку. І Віка швидкими та вмілими рухами втерла це вариво в кожну дредину. Лисиця сиділа із заплющеними очима, немов сонна. Запальничкою Віка обпалила зайві волосини й ще раз обробила пасма гачком.

Коли роботу було скінчено, за віконцем намету вже рожевів ранок, а втомлені спостерігачі відчайдушно хропли на своїх розкладачках.

2

О дев'ятій ранку наметове містечко остаточно прокинулося. До майданчика, що був облаштований під їдальню, сповзалися сонні митці, ставали в чергу до лотка із пивом. За годину всі мали вирушати на пленер у гори. Художники мали такий вигляд, ніби спали не роздягаючись. Особливо вирізнялась дівчина, котра приїхала вчора. Її неможливо було впізнати! Негритянські косички-преди стирчали довкола обличчя. Побачивши її, всі заапдодували. Хтось простягнув їй бляшанку з пивом, хтось зняв із плеча важкий етюдник. Після яєчні та міцної кави художники веселою юрбою посунули в гори. А там так само безладно розпорошилися у пошуках вигідних ракурсів.

– Послухай, – прошепотів Влад Віці, яка встановлювала етюдник на галявині, – ти помітила – Лисиця не промовила жодного слова… Чи це мені здається?

– Не переймайся, – відмахнулася Віка, – вона завжди мало говорила…

Обоє поглянули в бік Лисиці, яка розташувалася метрів за двадцять від них.

– Оце так так… – замислено промовив Влад. – Удома її в такому вигляді не впізнають. Ти з неї просто чудовисько зробила…

– А по-моєму, дуже добре! І голову мити не треба. Між іншим, такий зачісон у перукарні коштує не менше трьохсот гривень! А тут – на шару…

– Усе ж таки, мені здається, з нею щось не те…

– Давай працюй, психолог! – підбадьорила його Віка. – Та іншим не заважай! За пару годин іноземців примантулять – треба встигнути. Раптом щось куплять?!

…Осінній ранок у горах – щільне желе, прохолодна та прозора маса, яку, здавалося б, можна було тримати в руках, настільки смачним було повітря, настільки барвистим пейзаж, ніби зітканий з об'ємних вовняних ниток. А якщо відійти від того місця, де Лисиця механічними рухами розставила етюдник, та відштовхнутися від краю камінного майданчика – можна злетіти. І летіти довго – хвилини зо три – до кобальтової стрічки ріки, гаптованої золотими промінчиками. Навіть очам боляче дивитися на ці сліпучі спалахи. Річка теж здавалася вишитою між таких самих вишитих грубшими нитками ділянок лісу. Лисиця відклала пензель і взялася за мастихін: такий пейзаж треба виліплювати чистою фарбою! Раніше вона б ніколи не наважилася на таке. Але зараз вона виліплювала на полотні щось фантасмагоричне. До полудня з'ясувалося, що це буде її єдина картина, або ж треба буде їхати за фарбами в місто. Зачувши гонг, який скликав художників на обід, Лисиця витерла руки об джинси, і Віка виразно поглянула на Влада та покрутила пальцем біля скроні.

Пагорбами вже блукали групи вчорашніх гостей. Вони підходили до етюдників, нависали поза спинами малярів, обговорювали побачене. Дехто давав інтерв'ю.

– Чудово! – почула Лисиця за своїм плечем чоловічий голос. Власне, це слово прозвучало трохи інакше, з ледь помітним акцентом – «чью-до-во». – Ви маєте намір («нам'їр») це продати?

– Агов, Лисице! До тебе звертаються! – гукнула Віка, помітивши, що подруга ніяк не реагує на репліку імпозантного пана, що наблизився до неї. Дівчина повільно обернулася. З усміхненого обличчя того зійшла широка «фірмова» посмішка. Він закляк хвилини на три.

– Вибачте… – вимовив нарешті і зробив кілька кроків назад, – вибачте…

Ще кілька секунд постояв за її спиною. Потім рішуче дістав із портмоне білу пластикову картку:

– Вибачте, що ще раз турбую… Я із задоволенням подивився б й інші ваші роботи. Я хочу їх купити. Ось моя візитівка. Будь ласка, візьміть. Я буду у вашій країні ще рік-півтора й зможу в будь-який час приїхати до вас у майстерню. Тут – мої координати, мобільний телефон…

Лисиця механічним рухом засунула картку в кишеню.

3

«За кілька днів до закінчення бієнале вночі я тихо вислизнула з намету. Спала я увесь час не роздягаючись, речей у мене не було. Треба було негайно тікати – від цих наметів, від запаху фарби та алкоголю, від незрозумілих слів і вчинків якихось невідомих мені людей.

Я полізла вгору. І чим далі відходила від табору, тим яскравіше відчувала – це те, що мені треба. Я потрапила туди, де мені належало бути. Я розрізняла запахи, мов звір, і бачила в суцільній темряві. Мені здається, що я навіть бігла на чотирьох кінцівках, бігла всю ніч, поки запах наметового містечка не припинив мучити мене. На крутих схилах я вгрузала руками в землю й відчувала, що вона рухома й жива. Я йшла, доки над верхівками сосон не затріпотіли рожеві стрічки ранку. Вони розширювалися, розгорталися й спадали на гори та ліс широкими завісами. Я хотіла пити й нахилилася над джерелом, побачила на його дні ціле підводне містечко – яйця, що повідкладали бабки, п'явок, слимаків… Потім нагребла на себе листя й проспала до наступного ранку. А вночі знову рушила в дорогу.

Якби зараз мене запитали, куди я йшла, – я б не змогла відповісти. Дряпалася на гору, спускалася в долину й знову підіймалася. Тут мені не було так страшно, як там, унизу, де я нічого не розуміла…

4

Осінь висіла в синьому просторі, як легка батистова хустка. Час від часу вітерець здіймав її, і на мить у барвистій природі відкривалася інша картина: вона була блідіша за попередню, із сивою памороззю, що поволі насувалася на гори. Скільки йшла, як опинилася біля маленького, розкиданого колодою карт села, – не знаю. З пагорба побачила хати, деякі – порожні, як зіниці сліпця, магазин із вивіскою «Сільпо», криниця посеред дороги…

Хати стояли на великій відстані одна від одної й не були огороджені парканами. Я підійшла досить близько до останньої, що розміщувалася вище за інших, притулилася спиною до якоїсь будівлі (мабуть, то був хлів або курятник) й сповзла донизу. Спиною відчувала тепло дерева, сонце омивало моє обличчя, ніби я занурила його в теплу воду. Ніг я не відчувала. Всередині все вібрувало, ніби я увесь час напружено йшла по канату.

Це було дивне відчуття, не зовсім людське, але воно приносило полегшення. Людську мову я сприймала, як неорганізований потік звуків, проте кожен порух природи, як-от – дзюркіт джерела, шелест листя, перегук пташок, таємничий рокіт лісу та гір – був зрозумілим. Я керувалася лише інстинктами, і це було так просто. Спати, їсти, дихати, йти, сидіти й всотувати в себе сонячні промені, знову йти… Усе це замінило думки, адже думки могли мене вбити. Біля теплої стіни я задрімала, але чуттєво, по-звірячому. Вухо перетворилося на локатор й уловлювало найменші звуки. Здавалося, я чула, як десь вдалині дзижчить бджола…

Почула, як всередині хати рипнуло ліжко, заскрипіли дошки, зачовгали ноги по дерев'яній підлозі. За кілька хвилин наді мною схилилася бабця, одягнута в довгу темно-синю спідницю із дрібними червоними квіточками, з-під її грубої коричневої хустини виглядала інша – біла й тонка, зворушливо підгорнута біля скронь. Бабуся стояла, схрестивши руки на животі, та із подивом дивилася на мене.

– Хто ти є? – нарешті спитала вона. – Не розберу, хлопець ти чи дівка?

Відповідати мені було нудно, втома скувала язик. Слова не мали для мене жодного значення.

– Де ж ти ходило? – знову запитала стара, розглядаючи мій брудний одяг. – їсти хочеш?

Вона витягла з кишені біле яйце і простягнула мені. Яйце було ще теплим. Я вхопила його, роздушивши в долонях, і жадібно висмоктала рідину зі шкаралущі. Якщо б воно навіть впало на землю, я могла б злизати його, як це роблять коти чи собаки…

– Йой, Божечки! – сплеснула руками старенька і втупилася в мене співчутливим поглядом. – Куди ж ти йдеш? Дім у тебе є? Що ж ти так дивишся? Немає? Ти сирота? Що ж з тобою робити?… Он одяг у тебе геть порваний… Листя в голові… Що ж із тобою робити?

Я дивилася на неї. Після яйця, смак якого я навіть не відчула, мені по-справжньому закортіло їсти. На їжу треба заробити. Я помітила на подвір'ї порожнє відро. У відрах носять воду, це я пам'ятала. Криниця була за кілька метрів від хати. Я встала, взяла відро й показала пальцем на криницю, а потім – знову на відро, аби бабця не подумала, що я хочу його вкрасти.

Я ніколи не діставала воду з криниці, але все зробила правильно: причепила відро до гака, спустила його вниз, а потім довго – цілу вічність – крутила ручку, поки відро опинилося нагорі. Не втримавшись, припала до води й випила так багато, що довелося знову опускати відро вниз.

Я ледь дотягла відро до хати й поставила біля порога. Старенька сіла біля нього й проворно почала лущити кукурудзу. Поруч стояв великий казан із буряками. З одного, ніби з мертвого тіла, стирчав ніж.

– Дякую, дитино, – сказала вона й кивнула на казан, – ось ще треба буряка нарізати для свиней. Сама нічого не встигаю… Та чи можна тобі ніж давати в руки? Хто тебе зна…

Я витягла встромленого ножа, сіла поруч й почала нарізати буряк.

5

…Ось так я лишилася в цьому загубленому посеред гір, напіввимерлому селі. Старенька мешкала сама, діти давно роз'їхалися, чоловік помер кілька років тому.

– Якщо тобі нема куди йти, – сказала вона, – живи в мене. Допомагатимеш поратися у господарстві. Мені самій вже тяжко. Я тебе годуватиму. Спати можеш на веранді. А далі подивимось…

Увечері, після того як я вирубала сухі стебла кукурудзи, бабця дала мені тарілку з козячим сиром та склянку молока.

– Що ж, тепер ходімо до хати. Покажу тобі твоє місце.

Вона повела мене всередину.

– Ляжеш оту-то, – вказала на низький тапчан, що стояв у кутку просторої скляної веранди, – тут є ковдра, подушка. Завтра, якщо захочеш, поведу тебе до лазні. Щоправда, лазня у нас працює раз на місяць, але Яківна, завідувачка, моя подруга. Затопить. Усе, спи. Я теж піду. Завтра займемося садом.

Вона щільно зачинила за собою двері, і я залишилася в темряві. Сиділа й дивилася за широке тьмяне скло, за яким дивовижними й фантасмагоричними візерунками вимальовувалися покручені стовбури старих дерев. Я ще вранці помітила з протилежного боку хати великий сад, у якому, ніби різнокольорові ліхтарі, висять жовті груші, червоні яблука та лілові сливи. Внизу, біля інших хат, врожай було вже зібрано. Я лягла на тапчан не роздягаючись, із задоволенням випростала втомлені ноги. Тепер, змінивши ракурс, я бачила над собою темне небо, в якому, ніби риба в сітці, пульсували зірки. Вони водили танок, наближалися й віддалялися, то випускаючи свої довгі щупальця, то згортаючись у сяйливий м'ячик. У суцільній тиші було чутно, як хата наповнюється нічними звуками, дерев'яні стіни веранди потріскували, холонучи, десь нагорі шурхотіли миші, час від часу в саду падали яблука. На веранді духмяно пахли сухі трави, на розстелених старих газетах лежали горіхи, зі стін звисали низки грибів. Я всотували звуки й запахи, мов губка. Вони були новими, незвичайними та цілющими, як ліки. Я навіть змогла вдихнути на повні груди – вони були немов забиті голками.

…Зірки наблизилися до самого вікна і притислися до нього, розплющилися, немов веселі дитячі обличчя. Я ще не могла посміхатися. Просто махнула їм рукою й заплющила очі…

6

Ранок просочився на веранду тоненькою молочною цівкою. Сад стояв по коліна в тумані, який повільно спадав усе нижче й всотувався в землю, роблячи її м'якою та вологою. Я розплющила очі й побачила перед собою ту саму картину, що й учора: старенька стояла наді мною. Але тепер вона тримала в руці кухоль із молоком та тарілку з налисниками – трикутними млинцями із сиром, жовтими від справжньої домашньої олії та яєць.

Помітивши, що я прокинулася, бабця обережно поставила всю цю розкіш на поламаний стілець.

– Ось, поїси і виходь у сад. Будемо яблука знімати. Вже час.

Добре, що вона пішла, адже я накинулася на млинці, як вовк, а ще ледь не захлинулася молоком.

Ані одягатися, ані розчісуватися потреби не було. Я вийшла до саду через двері веранди й завмерла в захопленні: таких плодів я ще ніколи не бачила! Віття дерев гнулося аж до землі під тягарем величезних яблук. Плоди були «щокатими» і нагадували голівки вгодованих херувимів. Стара принесла цілу купу плетених кошиків і розставила їх під деревами. Я зрозуміла, чому вона сказала «знімати» яблука – вони були такі соковиті, що брати їх треба було обережно, адже сік так і бризкав із них при найменшому доторку. Віття дерев, вивільнившись від свого тягаря, злітало догори й вдячно кивало своїми кронами.

Після яблук настала черга слив. Таких же соковитих, величезних, неймовірних. Здавалося, вони були припорошені срібним пилом. Варто було стерти його, як слива спалахувала в руці ліловим ліхтариком. Сливи були солодкі, як мед. Ні, солодші за мед… Я намагалася працювати швидко, але старенька завжди випереджала мене. Вона обробляла два дерева, я ледь закінчувала одне. Повні кошики ми відносили на веранду та висипали у велике алюмінієве корито, їх ще треба було протерти і розікласти. Яблука ми сортували на три частини: ті, що не встигли перезріти, висипали до погреба, побиті нарізали та розкладали на підвіконнях по всій хаті, а деякі старенька відбирала, аби зробити сік.

Працювали майже до вечора. Коли я оглянула сад, побачила, що в ньому немає більше фарб – ми роздягай його вщент. У ньому оселилася осінь. Тільки скраю височіла самотня айва. Я показала на неї, але стара махнула рукою:

– Ця може стояти до листопада. Солодша буде.

Коли нарешті ми зайшли в хату, мені здалося, що я потрапила до раю – скрізь лежали фрукти, голова йшла обертом від їхнього запаху.

– Зараз я схожу до сільпо, – сказала стара, – а ти відпочинь. Видно, що працювати ти не звикла. Та й не треба тобі селом вештатись – у нас скрізь вуха та очі. Ще скажуть, що я наймичку взяла…

Вона, здається, зовсім не втомилася. Зняла фартух і швидко пішла вниз стежкою, що вела до центру села.

Я залишилася сама, сіла біля вікна і втупилася в айву. На кожній чорній гілці висіло по п'ять-сім жовтих ліхтариків. Вітерець здіймав легку марлеву завісу над прочиненими дверима. У них зазирнула руда курка, голосно квокчучи, ніби висловлюючи своє незадоволення світом, маленьке кошеня стрибнуло мені на коліна і, відчайдушно замуркотівши, тицьнулося прохолодним носом у долоні, вимагаючи пестощів. На газовій плиті щось булькало у великій каструлі. Можливо, подруга тої рудої курки… Я подумала: «ай-ва…»

7

Я не розуміла (о, до цього було ще досить далеко!), що якийсь новий, невідомий раніше сенс може увійти в життя лише від того, що спостерігаєш за садом. Просто щоденно дивишся за вікно на дерева. Я ще ніколи не бачила, як одна пора року змінюється іншою. А тут, у цьому маленькому селищі, відгородженому від світу горами, уперше побачила справжнє диво. Ще вчора в саду було літо, обважніле від плодів, насичене всіма фарбами, а сьогодні він уже стояв чистесенький і прозорий, ніби операційна або зал перед балом, а назавтра, розплющивши очі, я побачила, як у цей порожній чистий простір увійшла зима. Вона була ледь помітною – легка тінь майнула серед оголених стовбурів. Але цього було достатньо для того, щоб відчути її прохолодне дихання. Попереду ще був довгий період міжсезоння, але, присягаюся, три пори року, ніби в кіно, відбилися у вікні веранди за один день! Чи помітила б я це раніше? Навряд… Щось сталося не тільки з моїм слухом і голосом, а й із зором. Усе загострилося, й те, на що раніше не звертала уваги, поставало переді мною, як одкровення та відкриття. А сенс людських стосунків було втрачено. Сенс – вогник, що блимає в темряві. Запалюється несподівано й так само раптово згасає. Коли він маячить вдалині – ми рухаємося, радіємо, відчуваємо смак, прагнемо дійти до нього, вхопити, втримати. Коли він згасає – усе вмирає разом із ним. Перше місце посідають фізіологічні потреби організму. Часом здається, що життя стає легшим та простішим. Але й… жахливішим. Цей період темряви та байдужості призводить до божевілля або до безладу. І якщо він триває довго, людина деградує або… або стає циніком. Цинік-жебрак – це закінчений злодій, цинік-багатій – механізм для задоволення потреб.

Але мені пощастило: я була на природі, а вона не дає схибити.

…Бабця будила мене о шостій. Цілий день ми щось робили разом, увечері з півгодини мовчки сиділи на порозі (я бачила, як на подвір'я входить ніч), а потім я йшла спати. Бабця ще вмикала чорно-білий телевізор у себе в кімнаті, й до мене долинали мексиканські мелодії з серіалів. Час щез. Минуле висіло над моєю головою, ніби чавунна куля на тоненькій нитці, але вона, ця нитка, чомусь не рвалася. Якби розірвалася – куля розчавила б мене… Мабуть, я мала жити.

8

Хата, що стала для мене прихистком, розміщувалася вище за інші. У селищі жили старі люди, й піднятися вгору для них було справою нелегкою. Тому першу людину я побачила не скоро. Раз на місяць бабцю відвідувала її подруга – така ж сухорлява, згорблена та проворна. Це була лазебниця Яківна.

Побачивши мене вперше, вона сплеснула руками:

– Господи! Це що за негра? Звідки?

– Бог її зна, – відповіла моя господарка, – прибилася з лісу…

– А Петровичу ти сказала?

– Та ти що, нашого Петровича не знаєш? З ранку язика не поверне. Та й навіщо йому казати? Погубить приблуду, як Ієланума погубили…

Під час цієї розмови я сиділа посеред кімнати на стільці й крутила головою, намагаючись зрозуміти, про що вони говорять і чим мені загрожує цей візит. Серце моє тріпотіло, як прапорець на вітрі.