Текст книги "Арсен"

Автор книги: Ирэн Роздобудько

сообщить о нарушении

Текущая страница: 6 (всего у книги 10 страниц)

Арсен і Нійолє

Усю дорогу додому я йшов мовчки, міркуючи про те, що не всяка бійка буває чесною. А ще про те, що чи не вперше почувався приниженим. Особливо після того, як Федір кинув мені до ніг гроші. Невже думав, що я нахилюсь і підберу їх? Можливо, хтось колись так і зробив?

Одразу ж перед моїм зором, як завжди, постала картина ймовірного розвитку подій. Ось цей Федір виростає і стає господарем ферми. Всі місцеві схиляються перед ним. Адже він дає їм у борг і гроші, й трактора. А ще прокладає асфальтову дорогу від ферми до базару чи будує міст. Тоді взагалі тут його вважатимуть за царя і бога. Звісно, згодом він стає місцевим мафіозі чи йде в депутати. А потім одружується з Айрес.

Звісно, вона його ніколи не покохає, але він – чудова кандидатура. А щоб завоювати її прихильність, він б'ється з велетенським чорним биком і перемагає його! І лише я знаю, що його перемога нечесна й підступна. Вона замішана на хитрощах.

Але я далеко…

Я пливу на човні в невідомі краї. Щоб спокутувати своє приниження і повернутися назад героєм. Але пізно. Айрес уже справляє весілля з підступним Федором…

– Ой!

Це скрикнула Нійолє. Надто міцно я стиснув її маленьку долоньку, вигадуючи цю історію. Я повернувся до реальності.

Ні! Такої історії не буде. Я першим приборкаю Чорного в чесному бою. І я першим звільню село від страху перед Білою Дамою! І доведу, що мій прапрадід не вбивця!

Ось тоді й побачимо – хто кого.

Коли ми підходили до нашої хати, Нійолє сказала:

– Ой, який ти… Бабуся злякається…

Справді, сорочка моя була розірвана й брудна, на руках і ногах подряпини, обличчя замурзане.

– Бабусі ми нічого не скажемо!

– Тоді спершу ходімо до криниці, – запропонувала Нійолє.

І ми пішли вглиб садка, де була криниця. Я набрав води, добре вмився. Нійолє прокралася до хати і винесла мені чисту футболку. А ще гребінець.

– Пригнись, я тебе розчешу! – наказала вона.

Я слухняно підставив їй розкуйовджену голову.

КОЛИ вона мене розчісувала і пригладжувала волосся водою, я подумав, що не так уже й погано мати сестру…

До хати я зайшов, ніби нічого не сталося. Бабуся саме ліпила вареники. Зраділа, побачивши нас.

Нійолє одразу ж кинулась їй допомагати. Точніше – виліплювати з тіста коників і чоловічків. А я вирішив, що зараз найкращий час розпитати бабусю, що було далі з Арсеном і Нійолє. Мені здавалося, що бабусина розповідь може бути більш об'єктивною, коли справа стосується кохання.

А діда питатиму про інше…

…Отже, цілих три роки від Арсена не було ні слуху, ні духу. Його мати геть стужилася, виглядаючи сина. Осінь повертала на зиму, зима на весну, весна на літо – і все знову йшло по колу. Наближалося нове, XX сторіччя…

Настала зима 1902-го року. Була темна ніч. Але ліс світився від інею, мов цукровий. У ту ніч Макар і Марія почули якийсь дивний звук, якого ще ніколи не чули – щось ревіло в глибині лісу. До кімнати забіг схвильований Ярема, який теж прокинувся, зачувши незвичайний галас. Усі з острахом припали до вікна і почали дослухатися.

– Це не вепр… – сказала Марія.

– І не вовк… – додав Макар.

– І не ведмідь.

А потім вони разом перехрестилися. Адже побачили диво: по дорозі, освітленій місяцем, їхав візок незвичайної конструкції – критий чорним металом, на чотирьох товстелезних колесах. Він деренчав, пускав пару й не був запряжений кіньми. Зупинившись біля воріт, візок видав звук, схожий на гудок пароплава.

– Це авто… автомобіль, – сказав Ярема. – Я бачив такі на малюнку в журналі!

– Відчини йому браму, побачимо, що це за гості до нас! – наказав синові Макар.

Ярема накинув кожух і побіг до брами.

З вікна Макар і Марія бачили, як авто заїхало на подвір'я. З нього вийшов чоловік у шубі і обійняв Ярему.

– Арсен! – скрикнула Марія і заплакала.

– Повернувся… – прошепотів Макар.

Вони вже хотіли бігти до дверей, але зупинились. Побачили, як Арсен відчинив задні дверцята свого залізного звіра і… обережно вийняв звідти великий хутряний згорток. Йому допомагав Ярема.

З цим великим хутряним згортком на руках Арсен і увійшов до батьківської оселі.

Макар і Марія мовчки стояли посеред кімнати. Побачивши батьків, Арсен посміхнувся. На його віях танув сніг і стікав по щоках, мов сльози.

Арсен передав згорток Яремі й кинувся до батьків, обійняв їх і став перед ними на коліна.

– Ось я повернувся, – сказав він. – Прошу нашого вибачення і благословення.

Батьки були щасливі.

– Накривай, мати, на стіл! Наш син повернувся! – весело вигукнув Макар.

– Почекайте… Я не сам… – сказав Арсен.

Він підійшов до Яреми, який просто закляк на порозі, заглядаючи в той згорток. Арсен перейняв ношу з рук старшого брата і підніс до батьків.

І ті теж заклякли, заглядаючи: там, огорнута хутром і білою пуховою хусткою, спала прекрасна жінка. Вона тяжко дихала і не прокидалася.

– Це моя дружина, – сказав Арсен. – Вона застуджена. Її треба лікувати. Одна надія на наше зілля, мамо!

У хаті заметушилися. Жінку перенесли в найкращу кімнату, розтерли зіллям, поклали під теплі ковдри. А коли температура спала і жінка заснула здоровим сном, родина зібралася за столом.

– Як її звуть? – запитав Макар.

– Нійолє.

– Що за дивне ім'я?

– Так називають дівчат на березі Балтійського моря, – відповів Арсен.

Макар насупився:

– Ти гадаєш, що цій чужинці буде тут добре? Певно, у неї є батьки, своя батьківщина. Вона засумує…

Арсен розповів, що батьки Нійолє померли, залишивши їй чималий спадок. Але дівчина була зовсім не пристосована до самостійного життя. Єдине, що залишилось – це автомобіль батька, на якому вони сюди й приїхали.

Два роки тому вони обвінчалися, а тепер приїхали до батьків, щоб жити і працювати разом.

– І вони, нарешті, стали жити-поживати і добра наживати? – увірвала бабцю Нійолє.

Бабуся печально зітхнула. І повела далі.

Коли Нійолє видужала і вперше вийшла зі своєї світлиці, вбрана в міський одяг, зачесана і прибрана, мов панночка, на неї збіглася подивитися вся прислуга.

Була вона, мов екзотична пташка, не схожа на жодну дівчину чи молодицю з нашої околиці. Адже всі тутешні жінки й дівчата були чорнокосі й чорнобриві, з великими карими очима, з яскравим рум’янцем на щоках. Усі повновиді, міцні й дужі. А ця нагадувала тендітного нічного метелика. Усе в ній було світлим і блідим. Довгі біляві коси, порцелянове обличчя, світлі брови і прозорі блакитні очі. Вона, здавалося, була зліплена зі снігу.

Глянули на неї Макар з Марією і перезирнулися. Мовляв, не таку дружину вони хотіли для сина. Але все ж благословили молодят.

А щоб краще їм жилося, купив їм Макар велику хату в селі – ближче до людей, до розваг.

І почали вони жити-поживати. Але недовго тривало те щастя!

Першого ж дня, коли Нійолє наважилася піти до церкви, за нею сунув цілий натовп цікавих. Чоловіки милувалися її нетутешньою красою, заздрили Арсенові, позираючи на своїх дружин. І жартували, що й самі не проти поїхати «за три моря», щоб знайти собі таких красунь.

Звісно, всі жінки села одразу ж зненавиділи тендітну білявку. Спершу боялися говорити про це вголос, лише пліткували про неї по кутках. Розпускали чутки, що вона – відьма, що спокушає і зводить зі світу людей, а ще ходить по ночах у стайні і псує худобу, як це роблять справжні відьми. І від того у корів пропадає молоко.

Арсен нічого не помічав, був щасливим. Робив усе, щоб Нійолє почувалася добре. Він знову взявся за торгівлю. Почав їздити на ярмарки. І, бувало, на кілька днів Нійолє лишалася сама на господарстві.

Саме в такий день її й вирішили провчити місцеві молодиці, яким набридло слухати від чоловіків захоплення нетутешньою красою чужинки.

Щойно Нійолє вийшла за поріг, як вони накинулися на неї й обмастили обличчя і коси попелом, а потім ще й закидали глиною.

Брудна і перелякана повернулася молода жінка до своєї хати. І відмовлялася виходити на вулицю! Як не умовляв її Арсен, як не захищав, але далі подвір'я Нійолє не ходила.

– Не бійся, люба! – умовляв її Арсен. – Я покараю кожного, хто наважиться тебе образити!

Але Нійолє лише плакала й казала, що ніколи ноги її не буде на вулицях цього села, де мешкають такі жорстокі люди!

– Не зарікайся, кохана, – намагався розвеселити її Арсен. – Настануть часи, коли ти ходитимеш тут, мов королева! І всі вклонятимуться тобі!

Він привозив коханій дружині найкращі сукні, найдорожчі коштовності, найсолодші тістечка і найцікавіші книжки. І не було у неї потреби виходити за межі обійстя. Тому почувалася вона щасливою і захищеною.

Аж доки не розпочалася Перша світова війна.

І тоді в родині постав вибір – кому на неї йти. Старший брат Ярема від народження був хворобливим. Тому до війська пішов Арсен.

Гірко плакала Нійолє.

Довго бігла по дорозі за військом.

Аж доки не наздогнав її Ярема. Підхопив на руки, майже непритомну.

І запропонував перейти жити до батьків на хутір.

– Ну ось, готові вам вареники! – перервала свою розповідь бабця Ліда.

Я навіть не помітив, як і коли вона їх устигла зробити – так захопився розповіддю.

А між тим перед нами на столі вже стояла величезна миска з варениками. Крізь тоненьке тісто просвічувалися червоні горбики вишень.

Ми з Нійолє накинулися на них, мов навіжені. Червоний солодкий сік так і чвиркав на наші носи і щоки.

– А ти не запізнишся до свого стада? – запитала мене бабуся за обідом.

І я одразу спохмурнів, згадавши те, що сталося біля коралю.

– Ця робота не для мене, – відповів я. – Краще попрошу діда, щоб нарадив мені іншу. Не можу ж я сидіти у вас на шиї!

– Синку, – лагідно сказала бабуся. – Ти б краще відпочивав. Нам з тобою лише радість. Набирайся сил, відсипайся, їж фрукти. Ти ж у своїх рідних!

– Ага, – підтвердила Нійолє. – І ми всі будемо за тобою доглядати.

– Цього ще не вистачало! – огризнувся я. – Краще скажіть, що я можу зробити?

– Ну, якщо ти такий упертий, буду тебе завантажувати дорученнями! – сказала бабуся. – Ось перше: сходи-но в БРТ до тітки Софії і віднеси ось це…

Бабуся наклала вареників у полумисок і додала:

– Мені вже не так легко туди дістатися. Та й час полоти буряки. А як повернешся, допоможеш на городі. Ось і буде тобі робота! Згоден?

Я, правду кажучи, був спантеличений: куди вона мене посилає? І запитав:

– А що таке БРТ? І де воно?

– Не воно, а він, – пояснила бабуся. – БРТ – це Будинок Родинного Типу. Але ми вже звикли називати його БРТ. Це там, унизу, ближче до лісу. Номер 17.

– Там, де живе Айрес? – уточнив я.

– Ага, – сказала Нійолє і почала загинати пальці. – І Айрес, і Мишко, і Стасик, і Ліза, і Віка, і Артур, і Євген. А ще – Яків Степанович, Софія Михайлівна і кіт Пірат.

Пальці на обох руках закінчилися, а вона все продовжувала називати на імена всю живність, яка, певно, водилася в тому БРТ.

Я зрозумів, що йти доведеться у велике господарство. І охоче взяв клунок з варениками. А ще бабуся дала мені трилітровий слоїк меду.

Відверто кажучи, я був страшенно радий, що у мене з’явився привід побачити Айрес.

Мала дзиґа Нійолє, звісно, ув'язалася зі мною. Але цього разу я нічого не сказав – нехай собі…

БРТ і його мешканці

Зійшовши вниз, я одразу помітив доволі веселеньке обійстя. Навіть здивувався, що раніше не звертав на нього уваги. Певно, ходив не тими стежками.

Паркан було розмальовано різними фарбами – зеленою, жовтою, синьою, червоною. Причому якась частина була пофарбована рівно і охайно. А якась – так, ніби її квацяли хвостом мавпи.

– Оце ми з Лізою фарбували, – сказала Нійолє, вказуючи на жовту частину паркану – саме ту, що… «хвостом мавпи». – Правда ж, гарно?

Щоб не сперечатись, я кивнув.

– А ось там малювали Айрес із Мишком. А синім – Віка і Артур. Бачиш, вони навіть траву пофарбували?

Справді, вся трава під синьою частиною паркану теж була синьою.

За цим калейдоскопічним парканом виднівся будинок. Був він дивної конструкції – до одноповерхової звичайної хати приліпився досить охайний двоповерховий котедж із дерев'яними сходами, що вели нагору. Рами на вікнах теж було розфарбовано, а стіни – вкриті малюнками. Судячи з них, я зрозумів, що до тих малюнків теж приклали руки всі дітлахи по черзі. Були тут і літаки, і пароплави, і зайці, і ляльки, і квіти. А на розі хати – з обох боків – вабила око старанно вимальована єгипетська піраміда. На її верхівці чомусь «росла» зелена ялинка.

А на досить великому і гарно впорядкованому обійсті була купа цікавих речей. Посеред городу стояв дерев'яний лелека на довгій ніжці. З пеньків, що стирчали на місці спиляних дерев, вирізьблено жабок. Серед віття вишневих і абрикосових дерев «літали» зроблені з розфарбованих пластикових пляшок бджоли. А з густої трави стирчали яскраві капелюхи гігантських мухоморів. Я навіть не одразу здогадався, що це були звичайні перевернуті старі тазики!

На подвір'ї кипіла робота. Повновида жінка в пістрявому сарафані розвішувала в садку білизну, дістаючи її з неймовірного за розміром плетеного кошика. їй допомагали хлопчик років восьми і дівчинка, ровесниця Нійолє. Причому хлопчик був чорношкірий!

– Це Мишко, – помітивши моє здивування, пояснила Нійолє. – Африканець!

Я вже нічому не дивувався. Африканець – то африканець…

Отже, дівчинка і хлопчик допомагали розвішувати білизну. Інша парочка – білявий хлопчина і дівчинка – поливала город із довгого зеленого шланга, вириваючи його одне в одного з рук і створюючи довкола себе фонтан бризок. Причому ця дівчинка була точною копією тієї, що розвішувала білизну.

– Ага, – помітивши мій здивований погляд, підтвердила Нійолє, киваючи на обох дівчаток. – Ліза і Віка – близнючки. А той хлопець – Стасик. Ще є два старших брати – Артур і Євген. Артур тепер служить у війську. А Євген працює на комбайні. У нього вже своя родина.

Я кивнув. Але мій погляд був прикутий до іншого кінця двору. Туди, де був гараж. Там стояв мопед Айрес. Отже, вона теж була вдома.

Щойно я про це подумав, як побачив її. Дівчина сиділа під колесом свого «дирчика» і щось там прикручувала гайковим ключем. Обличчя її було замурзане мастилом, на руках – рукавиці, волосся підібране під бандану.

Класна дівчина! Уявив у такій ситуації нашу відмінницю Олю Курочкіну і голосно засміявся. Усі, ХТО був у дворі, водночас повернули голови.

– До нас гості! – радісно мовила жінка, витираючи вологі руки об фартух. – Проходьте, проходьте! Нійолє ми знаємо, а ти хто ж такий? – звернулася вона до мене.

– Це мій старший брат! – з гордістю заторохкотіла Нійолє. – Він приїхав з Парижа – там він служив мушкетером, а сюди приїхав, щоб купити маєток у Барбідонії!

– Ну, якщо з Парижа, нехай заходить! – весело промовила жінка. – У нас хоч і не Париж, але теж непогано. Мене звуть Софія Михайлівна. А це…

Вона не встигла договорити, як дітлахи почали наввипередки вигукувати свої імена:

– Мишко!

– Ліза…

– Стас!

– Віка!

– Я – Арсен. Онук Іванюків. І я зовсім не з Парижа, – сказав я, суворо глянувши на вигадницю. – Я з Києва. Приніс вам вареники і мед від бабусі.

Краєм ока помітив, що Айрес витирає руки і знімає з голови бандану. Отже, зараз і вона підійде до решти.

А дітлахи вже оточили мене і вели за стіл у садок. Я навіть не помітив, як за мить він виявився накритим.

– Ох, і Лідуся! – хитала головою Софія Михайлівна. – Завжди щось смачне передає! А ми назбираємо для неї малини! Так, діти? І допоможемо город скопати.

– Ми, взагалі-то, не бідуємо… – додала Айрес, сідаючи верхи на стілець.

– Це просто гостинець! – сказав я.

– Тоді поїж з нами.

Їсти я не хотів. Поки діти наминали вареники й мед, знайомився з обстановкою і мешканцями цього різнобарвного БРТ.

Дізнався таке.

Тато цієї великої родини, Яків Степанович, працює директором школи. Тепер, поки канікули, він займається облаштуванням у місцевому клубі невеличкого музею історії села.

– Він цим з юності захоплюється, – сказала Софія Михайлівна. – Вже назбирав цілий архів – і все на горищі пилом припадає. А там і старовинний одяг, і знаряддя праці, і документи. Ходив по всіх хатах, збирав різну старовину. Зараз люди такого не зберігають. Усі ремонти роблять, а старе викидають. Щоб усе було по-міському…

Мені аж у носі засвербіло, як у хорта, що нанюхав у норі лисицю!

– А від нашої родини там щось є? – з хвилюванням запитав я.

– Може, і є. Але я точно не знаю, – сказала Софія Михайлівна. – Він до всіх заходив. І всі щось давали.

– А можна мені подивитися? – обережно запитав я.

Софія Михайлівна з сумнівом похитала головою:

– Він туди нікого не допускає! Ось буде музей – тоді й подивишся.

Я кивнув. А про себе подумав, що на той архів варто поглянути. Можливо, в цьому допоможе Айрес? Треба з нею поговорити…

Коли я зазбирався додому, Айрес пішла мене проводити. А мала Нійолє лишилася гратися на подвір'ї з сестрами-близнючками.

Ми вийшли за хвіртку веселого подвір'я і пішли найдовшою дорогою вздовж ріки.

– Гарний у вас будинок! – ніяковіючи, сказав я, щоб не мовчати.

– Так, гарний, – підтвердила Айрес і додала: – І батьки у нас гарні.

– А ви як їх називаєте? – поцікавився я.

– «Татом» і «мамою». Ми ж у них від самого дитинства. Просто вони не приховують від нас правди. Але це не зменшує нашої поваги. Навпаки…

Ми трохи пройшлися мовчки. Потім я нарешті наважився спитати про архів.

– А ти часом не знаєш, чи є на тому горищі щось від нашої родини? Якісь речі чи папери? – запитав я.

– Можуть бути, – впевнено сказала Айрес. – Там купа всього. Все горище заставлене експонатами.

– А як би мені побачити ті експонати? – обережно запитав я.

– Не знаю… Тато туди нікого не пускає. Боїться, що все переплутається. Але якщо ти хочеш, я могла б тебе провести. Однак не тепер, а коли всі наші підуть до клубу чи ще кудись.

Я дуже зрадів такій пропозиції.

А ще я вагався – чи розповісти Айрес про свою вчорашню «зустріч» із привидом? І все ж наважився. Розповів.

– Ось бачиш, – сказала Айрес. – А ти не вірив!

– Я й далі не вірю, – відповів я. – Треба все довести з наукового погляду!

– Який ще «науковий погляд»? – обурилася Айрес. – Тато каже, що скоро через увесь цей прагматизм на землі не буде існувати жодної легенди! Нехай собі ходить тут цей привид! Кому мін заважає? Навпаки! Це ж круто: мати свою примару в селі! Чому вони мають бути лише в англійських чи французьких замках?! Чому – не тут? Це ж так незвичайно й цікаво! Одного разу до нас навіть журналісти приїздили!

Я не міг із цим не погодитися.

Звісно, таємничі історії мають право на існування. Але все ж я запевнив Айрес, що мушу хоча б дізнатися, через що в нашому селі з’явився цей привид, чого він хоче.

– Розумієш, – сказав я, – привиди просто так не з'являються! Я колись читав про це: привиди – це душі померлих, які через обставини проминулого життя не мають спокою на небі. А якщо вже та Біла Дама – з нашого роду, то я просто зобов'язаний дізнатися, навіщо вона тут з'являється, чого хоче…

Айрес знизала плечима, але погодилася.

– До речі, – сказала вона, – ми майже дійшли до броду. А за ним, на тому березі, досі лежать руїни колишнього помешкання вашої родини. Хочеш подивитися?

Звісно, я хотів! Тим паче, що ми саме дійшли до того місця, де я бачив ті нічні вогники.

– Не боїшся? – запитала Айрес.

– Чого це я маю боятися?!

– Тоді – ходімо! – скомандувала вона.

І ми перейшли тоненький перешийок ріки босоніж. Вода тут була тепла, як молоко. Під ногами світилися порослі мохом круглі камінці.

Ми заглибилися в ліс. Я уважно розглядав землю – чи не побачу якихось слідів. І таки щось побачив! Нахилився й помітив на траві та землі застиглі краплі воску!

– Ну, що ти там копирсаєшся? – гукнула Айрес, яка йшла попереду.

Я обережно поклав шматочки воску до носовичка.

Показав дівчині:

– Бачиш?

– Що це?

– Віск! Тобто ті вогні, які я бачив, – звичайні свічки, які продаються в кожній крамниці!

– Ну то й що? – здивувалася Айрес.

– А те, що ті привиди, певно, купують свічки в нашому «сільпо»! – посміхнувся я, радіючи своєму відкриттю.

– Справді, віск… – розгублено підтвердила Айрес, розглядаючи застиглі краплі.

Я заховав знахідку в кишеню.

Що б тепер зробив Шерлок Холмс? Він би порівняв ці застиглі краплі воску з тими свічками, які продаються в магазині. А ще краще – зі свічками, які є в господарстві кожної хати! Але… ох, скільки ж хат мені доведеться обійти! Хоча у мене є одна «підказка» – віск був червоного кольору. А червоні свічки – то вже хоч якась відмінність від інших! Поки я гтак міркував, ми дійшли до великої галявини.

– Прийшли… – сказала Айрес. – Ось тут був маєток Макара.

Я оглядівся.

Дивне було відчуття, скажу я вам…

Ми стояли посеред нерівної, ніби виораної божевільним плугатарем галявини, порослої високою травою. По всьому периметру валялися камінні брили. Під лісом стирчали два кривих і почорнілих «зубці» колишньої огорожі. І більше нічого, що вказувало б на існування оселі мого предка. Звісно, минуло майже два сторіччя.

Айрес посміхнулася до мене й мовила:

– Ось ти і вдома…