Текст книги "Арсен"

Автор книги: Ирэн Роздобудько

сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 10 страниц)

«Зоряна Петрівна», «Біла Дама»
та інша маячня

Якби я був письменником (власне, я ще не знаю, ким хочу бути, крім мандрівника!), то розповів би все за порядком. Як прокинувся, як поснідав у родинному колі і який у мене був настрій. І таке інше.

Але, відверто кажучи, деталі мені поки що не даються.

Та все ж розумію, що треба сказати декілька слів про ту місцевість, у якій опинився. І про тих людей, що мешкають довкола. Хоча головної розповіді це і не стосується. Запишу деякі свої короткі спостереження першого дня перебування у дідуся і бабусі.

Отож, ранок… Я прокидаюсь від того, що на моїх ногах, вкритих ковдрою, лежить щось тепле і важке. Більше того – відчуваю, що це живе тепло.

Розплющую одне око, не ворушусь і скошую погляд донизу.

Бачу, що на моїх ногах скрутилася бубликом велика чорна кішка. Вчора я її в хаті не помітив. Певно, спостерігала за мною здалеку.

Кішки – вони ж такі: спочатку приглядаються, а вже потім поводяться з гостем так, як їм заманеться. Тепер ця красуня вляглася на мою постіль і тихенько муркоче від задоволення!

Я розплющив друге око. Як вона це відчула – не уявляю. Але кішка миттєво підвела голову, зіскочила на підлогу, трохи відбігла й сховалася під табурет. Мабуть, їй не дозволяють стрибати на ліжка.

Я потягнувся. Ранок був теплим, сад за вікном був такий яскравий, мов картинка на моніторі.

Снідали втрьох – бабця, я і Нійолє. Дід Олег уже пішов у своїх справах. Бабця Ліда поставила перед нами по кухлику молока. На його поверхні збилася піна, мов у коктейлі.

Бабця пояснила, що це свіже молоко – тому й піна. Звісно ж, Нійолє одразу додала, що це молоко від «ельф’яних корів», що живуть у квітах. І що від нього діти ніколи не дорослішають, а навпаки – зменшуються, стають маленькими, мов мухи чи комарі, й можуть запросто подорожувати світом, примостившись на капелюхах у інших людей. Це мені страшенно сподобалося. І я випив тепле молоко залпом.

Потім бабуся з Нійолє почали збиратися на пасіку, де вже був дід Олег. Бабуся запропонувала мені залишитися вдома і добряче відіспатися, адже канікули щойно розпочалися і вона завважила, що у мене втомлений вигляд. Але спати я не хотів.

Вирішив прогулятися селом. Так би мовити, ознайомитися з місцевістю. Дійти до того місця, де вночі бачив вогники, скупатися в річці й, можливо, знову побачити дівчину на мопеді…

– Як хочеш, – сказала бабуся. – Тільки до обіду повернися. І ще запам’ятай одне наше правило: вітайся з усіма, кого зустрінеш. Двері можеш не зачиняти – тут чужі не ходять. І гляди: не перекупайся в річці. А в ліс далеко не заходь – він у нас «водить»…

– Як це – водить? – здивувався я.

– А так, – пояснила бабуся. – Зайдеш – і не вийдеш. Заблукати можна.

– Не заходь! – тут же підхопила Нійолє, погрозивши мені пальцем. – Там – моє королівство. Туди можна потрапити, коли навчишся вітатися по-барбідонськи! І матимеш шість невидимих ніг!

Я зітхнув. Доведеться звикати до її фантазій.

Отже, я набив кишені черешнями й рушив у бік річки.

…Ну, скажу я вам, і село! Таке враження, ніби ця базіка Нійолє має рацію: справжня Барбідонія!

Не встиг пройти і двадцяти метрів від хати, як почув, що мене хтось кличе на ім’я:

– Арсене! Арсене Іванюк!

Від подиву я аж підскочив. Хто тут мене може знати?! Я лише вчора увечері приїхав.

Виявилося, що це гукала сусідка, яка поралася на городі. Я приязно привітався з нею, запитав:

– Звідки ви мене знаєте?

– Уже всі знають, що ти приїхав до бабусі з дідусем, – пояснила вона. – Ми такі за них раді! Вони так сподівалися, що колись тебе побачать! І ось дочекалися…

Вона почала розпитувати, як я вчуся, ким хочу бути і як живеться в місті – що там є і за яку ціну. Я терпляче і ввічливо відповів на всі її запитання. Вона уважно слухала, спершись на лопату. А потім сказала:

– Ти, хлопче, будь тут обережний. Надто ти схожий на свого тезку-прапрадіда. А про нього тут досі різні чутки ходять… Село є село.

– А які чутки? – запитав я.

– Ну… тобі, мабуть, це буде не дуже приємно чути… – знітилася сусідка. – Моя бабця розповідали, що була у того Арсена дружина – справжня відьма. Привіз він її з якихось невідомих країв. Казали, гарна вона була, як снігуронька. Вся біла – волосся, шкіра, очі світлі, все – нетутешнє. Півсела чоловіків звела нанівець. Зсохлися вони… Потім, уже коли вона сама лишилася, горювала дуже. І собі смерть заподіяла. А тепер її привид досі ходить селом, лякає подорожніх. Тьху-тьху!!

Жінка перехрестилася і тричі плюнула через ліве плече.

Я було почав розпитувати, як це – «зсохлися» і хто кого лякає, але сусідка зробила вигляд, ніби я звертався до її кішки, що крутилася поруч. Тобто – зціпила зуби і знову взялася за лопату.

Вже мені услід вона гукнула:

– До лісу не ходи – дідько забере!

Я мовчки знизав плечима – нехай малих лякає тим дідьком! – і почав спускатися з пагорба.

Назустріч мені підіймався якийсь чолов'яга. За ним ішла руда коза. І чолов’яга свистів до неї, мов до собаки.

Порівнявшися зі мною, він зупинився. Коза дивилася на мене суворими прозорими очима.

– Вона не кусається, – повідомив чолов’яга і простягнув руку для знайомства.

– Дід Микита! – назвав себе. І, кивнувши на козу, додав: – А це – Зоряна Петрівна.

Почувши про себе, Зоряна Петрівна підійшла ближче і витягла до мене шию.

– Можеш її почухати, – поважно дозволив дід Микита.

Я слухняно почухав.

Коза задоволено кивнула.

Знайомство відбулося.

Дід Микита також хитнув головою і прискіпливо оглянув мене такими ж прозорими очима.

– Ох, Арсене, Арсене… – пробурмотів він. – Завдав клопоту всій родині. Таке лихо накоїв.

Я зрозумів, що він має на увазі не мене, і нашорошив вуха.

– Така заможна родина була… – вів далі дід. _ Усе село за неї Богу молилося. Макар на кожне свято селянам по карбованцю давав! Дід мій розповідав, що все на Макарові трималося – господар він був добрий. А син у нього – непутящий. Баламут. Усе рвався кудись. Кажуть, до Африки хотів дістатися. Чи до Америки. Курей у багатих крав – бідним роздавав, як малим був. Опудала біля брам ставив, щоб дівчат лякати. Мандрував багато – не сиділося йому на місці… Баламут!

– Ух ти! – вигукнув я. – А ви все це пам'ятаєте?

– Я нічого не пам'ятаю. Мене тоді на світі не було. Люди казали. І досі кажуть, що це він батька звів у могилу. І гроші поцупив! А я більше нічого не знаю! – суворо відказав дід.

– Навіщо ж ви говорите про те, чого не знаєте? – не втримався я. Бо мене вже не на жарт почали діставати ці балачки.

– Люди все знають. З вуст до вуст передають.

– Ну, це ми ще побачимо, що вони там знають, – насупився я і попрощався з дідом Микитою.

Не встиг ступити і двох кроків, як почув услід:

– Гляди, будеш гуляти – до лісу не заходь!

Зоряна Петрівна підтвердила це голосним меканням.

Я помахав рукою і рушив далі.

І майже одразу зупинився. Помітив, що з-за паркану за мною спостерігає парочка цікавих очей… Це був хлопець трохи старший за мене. Замість привітання він просто свиснув і поманив мене рукою так, ніби ми давно були знайомі.

Я підійшов.

– Ти – Арсен? – запитав він.

Я кивнув:

– Так, а що?

– Та от, Арсене, – немов продовжуючи розмову, сказав хлопець. – Айрес уже сказала, що сюди приїхав якийсь новенький. Отже, ти з Іванюків, виявляється?

Тон у нього був не надто привітний.

– Ну і що з того? – огризнувся я.

– А те, що це небезпечно.

– Чому ж?

– Тому що Іванюків тут не люблять! Мій дідусь казав…

Я аж присвиснув! Знову те саме: «дідусь казав»…

Що за дивні люди? Живуть чутками про те, що хтось-комусь-колись-щось казав.

– Цікаво, через що це Іванюків не люблять? – увірвав я хлопця.

– Через Білу Даму… – прошепотів той. – Вона тут ночами шастає по вулицях, народ лякає…

– Яку ще Білу Даму? Що ти верзеш?

– Ще дізнаєшся! – зловісним голосом сказав хлопець і зістрибнув з паркану.

– Стій! – гукнув я. – Поясни!

– Дідько пояснить! – крикнув він, ідучи до своєї хати.

А вже з порогу додав:

– До лісу краще не ходи!

І зник за дверима.

Невже всі мешканці домовилися з мене глузувати?

…Коли дістався річки, вже знав чи не півсела! Хтось гукав до мене крізь паркан, хтось обганяв на велосипеді, хтось ішов назустріч. Усі зупинялися, віталися, розпитували і попереджали, щоб я не заходив у ліс.

Теревенили про мою подібність до давно померлого Арсена. І про його дружину-відьму, яка перетворилася на привид Білої Дами…

Голова мені вже йшла обертом. Я дійшов до берега річки і сів на пісок. Вирішив підбити підсумки.

Отже, як виявляється, в селі добре знають історію про Арсена, пам’ятають Макара і досі вважають, що дружина його сина, на честь якої назвали мою зведену сестру, була відьмою.

Я сидів на березі річки і вдивлявся в ліс, що щільною стіною вставав за бродом.

Десь тут уночі спалахували вогники.

Мені стало незатишно.

Ліс і річка здалися ворожими. До того ж довкола стояла мертва тиша. І таке враження, ніби за тобою стежать.

Щойно я про це подумав, як позаду щось зашелестіло. Я повернув голову. По піску до мене тихо йшла Айрес. Вона була в тих же подертих джинсах, кросівках і в тільняшці. Тільки розпущене волосся тепер лежало на плечах, мов полотно.

Я зрадів.

Айрес сіла біля мене.

– Ну, як ти? – запитала вона.

– Добре, – відповів я. – Тільки трохи дивні у вас тут люди.

– Чому дивні? – здивувалася вона. – Звичайні.

Я подумав, що нарешті маю добру нагоду почути хоч щось більш-менш зрозуміле, і сказав:

– Може, і звичайні, але надто цікаві. По-перше, дивляться на мене так, ніби я з неба впав. По-друге, попереджають, щоб не ходив до лісу. А по-третє, розповідають якісь нісенітниці про Білу Даму. Можеш мені щось пояснити?

– А що ж тут пояснювати? – посміхнулася дівчина. – Кожне село має свої заморочки і свої байки. А ти саме з тієї родини, про яку ті байки ходять.

– А які саме?

– Ти хіба не знаєш? – здивувалася Айрес. – Невже тобі батьки не розповідали про пана Макара, в якого були скарби? Все село на них поведене, досі їх шукають! Але вголос про це не говорять! Бояться конкуренції. Проте вночі виходять на руїни хутора, де жив Макар, і риють, риють…

– Тобто ті вогні, що я бачив уночі, це… – почав було я, але Айрес різко увірвала мене:

– Які ще вогні?! Що ти бачив? Нікому про це не кажи. – Вона зітхнула і прошепотіла мені в самісіньке вухо: – Це не живі вогні! Це – примари. Кажуть, що то ходить свита Білої Дами!

– Слухай, Айрес, – заблагав я. – Ти класна дівчина, але дуже прошу, хоч ти не верзи дурниць! Якщо можеш, розкажи все, що знаєш. Навіщо наганяти туману?

– Добре, – згодилася вона. – Але знаю я небагато. Лише те, про що пліткують. А люди кажуть таке: вже багато років ходить селом привид Білої Дами. Ходить і квилить над річкою. А що хоче – невідомо. Може, стереже скарби. Може, тужить за кимось. Кажуть, що була та Дама дружиною твого предка і померла лютою смертю. Тому і до тебе така цікавість. Але ти не зважай. Ти ж сюди відпочивати приїхав.

Я вирішив сказати їй правду – приїхав з'ясувати деякі темні плями в історії моєї родини. А тепер упевнився на всі сто відсотків, що ці плями таки існують. І, звісно, було б непогано все розставити на свої місця. Дізнатися, чи справді мій тезко Арсен винен у смерті свого батька. І чому його дружину вважають відьмою.

– Ну ти даєш! – захоплено вигукнула Айрес. – Хіба тепер це можна з’ясувати?

– Думаю, що можна, – поважно відповів я. – Якщо підійти до цього з розумом.

– І що ти збираєшся робити?

– Спочатку розпитаю діда. Колись у дитинстві він розповідав мені родинну легенду. Але я тоді був малим.

– Це слушно, – погодилася Айрес. – Тобі він усе точно розповість.

– А ти згодна мені допомагати? – з трепетом запитав я і пояснив: – Розумієш, кожному Шерлоку Холмсу потрібен свій доктор Ватсон!

Я помітив на обличчі Айрес сумнів. Вона помовчала кілька хвилин, ніби вирішуючи для себе щось важливе, а потім відповіла:

– До певної міри…

Я не зрозумів, що вона має на увазі.

– Згодна до певної міри, – пояснила вона. – Якщо твої розслідування не зашкодять нашим інтересам…

– Чиїм інтересам? – не зрозумів я.

– Ну… – знітилася дівчина. – Інтересам місцевих…

– Поясни! Які тут можуть бути інтереси? Це ж родинна справа!

– Особисто я б не хотіла, щоб твої розслідування зруйнували нашу місцеву леґенду, – сказала Айрес. – Їх, легенд, і без того лишилося не так багато…

Це видалося мені розумним. Я згодився з нею. Адже сам знав: без таємниць і пригод життя перетворюється на суцільне жування манної каші!

– Добре! – пообіцяв я.

…Потім ми скупалися в річці, а тоді настав полудень.

Треба було йти додому.

На перетині двох вузеньких вулиць ми розійшлися. Айрес почала спускатися до свого обійстя, а я пішов угору. Туди, де на мене вже чекали бабуся, дідусь і ця нестерпна Нійолє.

Згадавши про неї, я аж підскочив від відкриття, яке щойно спало мені на думку: ми ж були тезками наших предків!

Арсен і Нійолє.

Убивця і Біла Дама…

Нічого ж собі!

…Увечері ми всі – дід Олег, бабця Ліда і Нійолє – зібралися на вечерю. День проминув непомітно. Незважаючи на те, що я нічого не робив, мене добряче розморило.

– Ти схожий на помідор, – сказала Нійолє, показуючи мені язика.

Я зробив те саме. А потім ще й ухопив себе за вуха, розтягнув їх і замукав «страшним голосом». Нійолє спокійно знизала плечима і додала:

– Ще й дурний…

Бабця легенько стукнула її по чолу ложкою. За столом запанували тиша і спокій.

Їли мовчки. Грибний суп. Молоду картоплю зі шкварками. Хрумкотіли свіжими огірками. Як можна було про щось говорити?

Але за чаєм я не витримав. Мої сьогоднішні питання так і перли з мене. Тому, почекавши, коли дід Олег зробить перший ковток чаю і заїсть його медом (а мед, до речі, мав такий аромат, що можна було збожеволіти; вся хата ніби перетворилась на вулик!), я наважився на розмову.

Точніше, спочатку запитав дід Олег:

– Ну, де був, що бачив?

Я розповів про сусідів – тітку Дарину і діда з козою.

І про те, що вони досі згадують прадіда Арсена, вважаючи його злочинцем. А ще лякають мене лісом і Білою Дамою.

Дід Олег аж стукнув кулаком по столу спересердя:

– От балабони! Стільки часу минуло, а вони ніяк не вгомоняться. Не дають їм спокою байки про скарби. Вже два покоління їх шукають. І коли ця вся маячня скінчиться?!

– А що, – обережно почав я, – тих скарбів немає?

– І ти туди ж?! – сахнувся дід Олег. – Звісно, немає!

– А Біла Дама? – не вгавав я.

– І ніякої Білої Дами не було, – зітхнув дід Олег.

– І маєтку?

Дід Олег засопів, поліз по цигарки.

– Ну що ти, старий, усю родинну романтику в хлопця відбираєш? Вони й так нічого не знають і не бачать через той інтернет та телевізор! – заступилася за мене бабуся Ліда і погладила мене по голові.

– Маєток був… – нарешті мовив дід Олег.

– Ура, ура! – застрибала Нійолє. – Звісно – був! І зараз є – тільки його не очима можна побачити!

Я був такий нашорошений, що цілком серйозно звернувся до малої:

– А чим?!

– Руками! – з радістю відгукнулася вона. – Можна намацати руками. Вночі! Я сто разів намацувала! Він такий гарний! Увесь із золота…

– То ти свій горщик намацувала… огризнувся я.

Нійолє підскочила і боляче вщипнула мене за носа. Я відмахнувся. Вона застрибала довкола мене, мов кішка.

Дід Олег зітхнув і знову стукнув долонею по столу:

– Так! Добре. Гайда на веранду – розповім вам історію! Краще спати будете.

Незважаючи на те, що я був набагато старший від своєї так званої сестрички, я майже так само, як вона, вигукнув: «Ура!»

І дід повів нас у сутінки веранди, мов командир. На веранді він запалив свічку. Ми всі зручно вмостилися на перині – й зависла пауза. Дід збирався з думками, і ми його не квапили. Вогник свічки відбивався в склі й роздвоювався, коливався, мов язик гадюки – здавалося, що з лісу на нас дивиться велетенський змій.

За вікнами вже сяяли зірки. Над ними завис дивний місяць – здавалося, що зорі сиплються просто з нього, мов із кошика. Десь на болотах дрібно розсміявся нічний птах.

Ми з обох боків притислися до діда.

І почули про те, як…

Макар розбагатів і оженився
з панночкою

Спершу наші предки були бідні, як усі кріпаки.

Тато і мати малого Макара ходили на панщину. Одне слово, тут розповідь діда Олега мало чим відрізнялася від підручнику з історії.

Село тоді було досить велике, розлоге і належало панові Островершенку.

Цей пан, треба сказати, був досить лютим. У молодості він служив у війську, був бравим гусаром. Але потім вийшов у відставку і оселився тут, у своєму родинному маєтку. Проте збирався жити в Парижі. Не вийшло. І тому він лютував. Муштрував своїх кріпаків, розпродавав їх направо й наліво, руйнував родини. Одне слово, був тут царем і богом.

Тому маніфест про скасування кріпацтва 1861-го року пан Островершенко сприйняв як трагедію. Зачинився в маєтку, начистив зброю і вирішив, що в разі повстання (а таке могло бути, адже пана в селі ненавиділи) буде стріляти. Однак на маєток ніхто не пішов.

Проте помста селян полягала в іншому. Вони просто не вийшли на роботу. І якщо пшениця могла й почекати, то худоба залишилася без належного догляду. І п'ятдесят невидоєних корів зчинили по всій околиці страшний лемент. Жінки затуляли вуха й плакали, рвалися допомогти нещасним тваринам. Але чоловіки були невблаганними: нехай мучаться! Нехай віднині сам пан їх і доїть, якщо вміє!

І ось з цієї події й розпочалася історія сходження родини Макара. Тоді йому було десять чи одинадцять років. Два дні хлопець плакав, накривши голову подушками. Але й через гусяче пір'я до нього долинали плачі нещасних «рябух», яких він пас і яких знав поіменно. Малий Макар не розумів, який стосунок має лютий пан до цих бідолашних тварин. І чому вони мусять мучитися…

На третю ніч, дочекавшись, коли батьки заснуть, Макар виліз із ліжка й побіг до панської стайні. Відкинув засув і занімів від жаху та жалю: п'ятдесят пар великих коров’ячих очей дивилися на нього з людським болем. Тварини навіть припинили кричати – просто дивилися з докором.

І Макар узявся до роботи. Цілу ніч і півранку він доїв корів просто на землю. Його пальці заніміли, а вся земля була просякнута піною і запахом свіжого молока.

Але коли перші промені сонця освітили крони дерев, мукання стихло й село поринуло в довгоочікувану тишу.

Друга «серія» цієї родинної легенди почалася того ж ранку. До стайні, в якій уже спокійно спали звільнені від тягаря тварини, заглянула юна панночка. Треба сказати, що це було допитливе і геть не схоже на свого суворого татуся створіння. В селі подейкували, що дев’ять років тому народила її циганка, в яку був закоханий пан Островершенко. Відтак циганка втекла з табором, підкинувши панові його маленьку донечку.

Пан назвав її Марією. Виписав для неї зі столиці купу гувернанток і вчителів. Але ті просто не знали, що з нею робити. Адже, як сказали б зараз, Марія була доволі «проблемною» дитиною.

Цілими днями дівчинка ганяла по ланах з місцевою дітлашнею, роздаровувала дівчаткам свої мереживні сукні або вимінювала їх на полотняні запаски і вишиті сорочки. Часто можна було побачити, як вона скаче через усе село на своєму маленькому поні, яке тато виписав їй з Англії, або сидить на розлогому вітті старого дуба і читає книжку. Або, втікши від своїх няньок, купається в ставку.

Цього ранку дівчисько, як завжди, вистрибнуло з вікна своєї спальні просто в мокру від роси траву. Їй конче було необхідно дізнатися, чому замовкли корови. Адже до того всі няньки та гувернантки ходили з головним болем, обв’язавши вуха хустками і позатикавши їх шматочками корпії – так називалася тоді вата.

У вранішній тиші нарешті було чутно, як співають пташки. Усі в маєтку спали міцним сном, адже втомилися за ці ночі суцільного коров’ячого галасу.

Отже, Марія вистрибнула з вікна і попрямувала до стайні.

І що вона там побачила?

Звільнені й щасливі тварини мирно посапували в стійлах. А просто посеред стайні на купі вологого сіна лежав… чортяка!

Він був малий і замурзаний. На щоках – чорні сліди від брудних сліз, пальці рук – розпухлі й скорчені, рот розкритий, дихання гаряче, мов з пекла. Щоправда, чортяці не вистачало хвоста і копит.

Марія обійшла його тричі, вгрузаючи ногами в розмоклу від молока землю. А потім присіла поруч, радіючи можливості поспілкуватися з нечистою силою.

А «нечиста сила» спокійно собі спала.

Минула година, і чортяка несподівано розплющив очі.

І в сонному маренні побачив над собою дивну істоту – в довгій білій сорочці, з розпущеним чорним волоссям, що огортало її стан аж до п’ят. Промені світла, що пробивалися крізь діри в даху, золотим контуром окреслювали всю тендітну постать…

Хлопчик і дівчинка з переляку одночасно перехрестилися. Адже обох учили хреститися, коли побачиш щось дивне і несподіване – тоді мара зникне.

– Ти не ангел? – запитав Макар.

– А ти не чорт? – запитала Марія.

І вони засміялися.

Забігаючи наперед, варто сказати, що так відбулася перша зустріч тих, від кого залежало моє народження майже сто сорок років по тому! Макарові було одинадцять, Марії – дев’ять. Макар був сином кріпака, Марія – панночкою. Звісно, тоді ніхто і уявити не міг, у що виллється їхнє знайомство. Але історія з доїнням корів для родини Макара закінчилася несподівано щасливо. Почувши про такий героїчний і милосердний вчинок хлопця, пан Островершенко розчулився і подарував родині свого рятівника хутір.

З того часу батьки Макара стали заможними. І рік від року почали збільшувати свої статки.

Діти, звісно, більше не зустрічалися. Хоча Макар доволі часто нипав біля панського маєтку і здалеку спостерігав, як бешкетує його випадкова знайома. Відтак же, років за п'ять, пан Островершенко віддав доньку на навчання в столичний пансіон, а сам вирушив до омріяного Парижа.

Зустрілися молоді люди аж за десять років, коли панночка після навчання повернулася до своїх гаїв. На ту пору, нагулявшись у Парижі, повернувся до села і пан. Він привіз нову дружину – француженку.

Треба сказати, що панночка Марія не дуже змінилася. Столичне життя з його балами і нудними кавалерами аж ніяк не вабило її. Певно, в ній нуртувала вільна циганська кров її матері. І тепер, коли Марія подорослішала, це ще більше почало даватися взнаки. Дівчина продовжувала дивувати і батька, і прислугу. Начитавшися Дюма, Жуля Верна, Марка Вовчка, Майна Ріда та Жорж Санд, вона скакала на коні по селу в чоловічому вбранні – в штанах, високих чоботах та шкіряному капелюсі. Як і в дитинстві, вона полюбляла гуляти по лісу на самоті, лише з велетенським чорним хортом. І вміла стріляти з рушниці.

Пан Островершенко, а особливо мачуха, просто не знали, що з цим усім робити. Хіба так поводяться панянки з порядних родин! – обурювалися вони. І соромилися сватати доньку за будь-кого з місцевої аристократії – кому потрібна така навіжена, невихована дружина?! Тому Марія завжди була сама. Виїздила на полювання лише зі своїм вірним псом, а всіх залицяльників проганяла. Вона вміла самотужки розпалити в лісі вогнище, підсмажити підстрілену качку, не боялася переночувати біля річки в солом’яному наметі. А потім поверталася до маєтку замурзана і щаслива, мов який-небудь індіанець Джо.

У селі подейкували, що панночка «несповна розуму». Хоча й гарна. Така гарна, що очей не відвести! Щоправда, роздивитися її обличчя нікому не вдавалося – через завжди насунутий на лоба чоловічий капелюх. Вона мчала селом, здіймаючи під копитами клуби пилу; і селяни хрестилися вслід потрійним хресним знаменням.

На той час родина Макара мешкала на хуторі, мала гарне подвір'я, коней, свиней та корів. І в селі вже вважалася «панською». Макар рідко з’являвся на людях, адже мав купу справ по господарству. Пам’ять про маленьку дівчинку давно вивітрилася з його голови. А вона, звісно, теж забула, як десять років тому зустрілася з малим «чортякою», що спав на купі сіна посеред стайні…

Тут треба завважити, що родина Макара, несподівано розбагатівши, взялася і за освіту. Адже добре господарювати на землі – це ще замало для того, щоб вважатися людьми освіченими й поважними. Тому, трохи подорослішавши, Макар розпочав самостійно навчатися різним «панським мудрагелям». А ці «мудрагелі» можна було почерпнути з книжок.

До того в їхній хаті була лише одна книжка – «Кобзар», що зберігалася поруч із іконою Пресвятої Богородиці. Макар знав її мало не напам’ять ще з дитинства, але цього йому виявилося замало. Тому він частенько навідувався до столиці – і не лише задля того, аби взяти участь в ярмарках і накупити там різних господарчих речей. Разом із необхідним приладдям та начинням він купував різні книжки. Навіть потоваришував у Києві з господарем книжкової крамниці, який став його першим і незмінним порадником у «книжковій справі». Таким чином на книжкових полицях нашого «прапра» з'явилися і Жуль Верн, і Майн Рід, і Марко Вовчок з Іваном Франком та Ольгою Кобилянською. І навіть зовсім несподівані книжки англійських економістів, етнографів та істориків – тобто тих розумних людей, які писали про облаштування життя на землі. Через це парубка вважали в селі дивакуватим.

Коли Макарові прийшов час привести до хати дружину, ніхто з місцевих дівчат не наважився прийняти сватів навіть від такої заможної родини. Хоча сам парубок аж ніяк не сумував через це – йому подобалася воля. Він любив блукати лісом і міркувати про облаштування світу, про мандрівки і відкриття.

Одного разу, гуляючи біля скель річки Тетерів, він помітив на одному з пагорбів димок від ватри. Оскільки ця ділянка лісу належала йому, хазяйновитий парубок вирішив перевірити, хто насмілився посягнути на його власність. Чи не треба негайно братися за рушницю й покарати злодіїв?

Він зліз із коня і почав тихенько прокрадатися крізь хащі, тримаючи напоготові рушницю.

Але вона не знадобилася. Адже він побачив ось що. Посеред галявини тліло багаття, біля дерева куняв розкішний крапчастий кінь, а біля багаття лежав, розкинувши руки, хлопець, обличчя якого прикривав капелюх із широкими крисами. Певно, в такий спосіб хлопець захищався від уїдливих комах.

Макар придивився уважніше. Цього парубка він тут ніколи не бачив! Та ще в такому дивному одязі. Адже на сплячому була біла сорочка з мережаними широкими рукавами, кептар, оторочений хутром, короткі штани чорного кольору і червоний атласний пасок, кілька разів обкручений довкола досить тонкого стану. Обличчя незнайомця було все сховане під капелюхом. Макар посміхнувся: що за маскарад?! Чи не зійшов цей дивний хлопець зі сторінок книжки Жуля Верна?!

Він спробував наблизитися. І одразу ж пошкодував! Адже за своєю спиною почув тихе, але загрозливе гарчання. Обернувся і побачив, що в бойовій стійці шкірить ікла великий чорний пес. Що робити?

Доки пес не кинувся на нього, треба було негайно розбудити хазяїна.

– Агов, пане, прокиньтеся! – гукнув Макар.

Пес загарчав голосніше. Хлопець не ворухнувся.

– Прокидайся, нарешті, чортяко!!! – закричав Макар, ладууючи рушницю. – Бо я пристрелю твого пса!!

Хлопець підскочив, мов ошпарений, і своєю чергою вхопився за пістоль, що стирчав з-за паска.

– Тубо!!! – гукнув до пса. – Лежати!

Пес покірно ліг, але й далі дивився на Макара нашорошено.

А в Макара відібрало мову. Аж тепер він помітив, що перед ним… дівчина!

Мимоволі його рука потягнулася до чола і грудей, щоб покласти на себе хресне знамення – «свят, свят!». А дівчина голосно засміялася:

– Не бійся! Здається, я тебе впізнала! – сказала вона. – Ти той чортяка, що колись видоїв наших корів, чи не так?

Макар від здивування не міг вимовити ані слова, лише розгублено кивнув у відповідь.

Так вони познайомились наново…

– Агов, діду! Перша година ночі! Ти чого там дітей маринуєш?

Ох! Цей вигук бабусі Ліди повернув мене на землю. Дід Олег винувато замовк.

Бабуся увійшла до веранди руки в боки:

– Негайно в ліжка! Певно, у дітей вже очі злипаються, а ти все теревениш!

– І нічого у мене не злипається! – відгукнулась Нійолє. – Це в нього (вона турнула мене в бік) злипаються! І очі! І вуха! І пальці! Все, все склеїлося!

– Не бреши, – суворо сказав я і додав: – Ми справді не хочемо спати.

– Ні, вже пізно, – відказав дід Олег. – Лягаймо.

– А що ж далі було з тими людьми? – не вгавала Нійолє.

І я подумки підтримував її – все ж ідеться про моїх предків. І взагалі, вся ця історія починала мені подобатися.

– А про це дід розповість завтра! – сказала невблаганна бабуся і потягла Нійолє вмиватися. Дівча пручалося, але йшло, як та коза.

– Діду, а вони одружилися? – запитав я, щойно бабуся з Нійолє вийшли за двері.

– Не все так просто… – загадково мовив дід Олег і кивнув на двері. – Давай вже почесному: розповім вам обом завтра.

– По-чесному! По-чесному! – зачувся голос Нійолє зі спальні. – Не кажи йому нічого, якщо він такий дурний і нездогадливий!

Дід посміхнувся і розвів руками, мовляв, з цим дівчиськом краще не сперечатися! І погладивши мене по голові та побажавши доброї ночі, вийшов.

Я залишився сидіти сам у тій же запашній і трохи моторошній темряві, перед вікном, за яким розкурював свою люльку пелехатий ліс.

А він знову почав виблискувати спалахами, і не лише ліс – я бачив, як вогники пересуваються вулицями села, оминають хати, згасають і знову спалахують на іншій вулиці. Цікаво, чи бачить їх Айрес?

Айрес…

Несподівано мені спало на думку, що моя зустріч з Айрес дуже подібна до зустрічі Макара і Марії.

Ух ти, точно: я ж теж спершу сприйняв її за хлопця!

Сон одразу як рукою зняло! Я почав пильніше придивлятися до вогників. А вони так і стрибали перед моїми очима – з’єднувалися десь в одній крапці на околиці села, згасали, а потім знову виринали вже біля лісу. Це було неабияке видовище.

Я вирішив, що на завтра маю купу справ.

По-перше, розшукаю Айрес і розпитаю про ці вогні. По-друге, сходжу на те місце, де колись стояв маєток Макара. А по-третє, дізнаюся про подальшу історію нашої родини. Адже без цього моє розслідування неможливе. А ще треба було б поговорити з дідом про заробіток – я ж не сидітиму у них на шиї все літо!

З такими думками я і заснув.

Сон мені наснився доволі романтичний. Але переповідати його не буду.

Вже вибачайте…