Текст книги "Арсен"

Автор книги: Ирэн Роздобудько

сообщить о нарушении

Текущая страница: 7 (всего у книги 10 страниц)

Продовження і невтішне закінчення
історії про Арсена

– Ось ти і вдома… – сказав Ярема, заводячи майже непритомну Нійолє до хати батьків. – Тут тебе ніхто не образить. А всі разом ми дочекаємося Арсена!

…Як ви вже здогадалися, настав вечір – і ми з Нійолє знову повели діда до веранди, щоб послухати продовження історії. Перед тим ми переказали дідові те, що вдень почули від бабусі Ліди. Як Арсен повернувся на хутір на автомобілі з молодою білявою дружиною. Як його забрали до війська. І як Ярема запросив жінку до батьківського хутора.

І дід продовжив історію так.

Макар і Марія зраділи поверненню Нійолє.

Тим паче, що настали такі небезпечні, тривожні часи – війна. Потім – революція. І знову війна, громадянська. Цілих шість років про Арсена не було ані чутки! Марія і Нійолє щодня ходили до церкви, ставили свічки за його здоров’я. А чоловіки, Макар і Ярема, пошепки говорили про те, що, мабуть, уже немає бідного Арсена на світі.

Усе тяжчим ставало життя на хуторі. Прийшли нові часи, нова влада, яка хотіла знищити всіх панів, а разом із ними й заможних селян. Тому довелося Макару віддати до комуни корів і коней. Лишилися на подвір’ї самі кури, та й тих поволі викрадали то лисиці, то тхорі, а то й люди.

Занедбалась і велика хата. Вже не було у Макара сил, щоб побудувати нову. Часто на подвір’я навідувалося сільське начальство – забирало все, що бачило.

Від туги за сином тяжко захворіла Марія. Цілу зиму пролежала вона в ліжку а коли настала весна, зібрала коло себе всю родину і сказала таке:

– Певно, настав мені час залишити вас. І тому послухайте моєї поради. Не хотіла я говорити про сумне, але скажу. Мабуть, Макаре, не дочекаємося ми нашого дорогого синочка. Певно, загинув він на війні. І скоро я зустрінуся з ним на небі. Переповім, як вам тут живеться. А щоб жилося вам добре, треба зробити так… Нехай Ярема одружиться з Нійолє. І родину збережете, і дівчинку нашу врятуєте від лиха, бо чужа вона тут. Пропаде…

Очі Нійолє налилися гіркими сльозами. Був у розпачі і Ярема. Але не стали вони заперечувати матері, а слухали далі.

– А потім раджу я вам, мої рідні, тікати з цих місць. Добре нам тут жилося, але відчуваю, що вже так, як було, не буде…

– Не хвилюйся, люба, – намагався заспокоїти дружину Макар. – Якось буде. І куди ж нам тікати з рідних місць?

Марія прошепотіла:

– Їдьте в інші краї… Кажуть люди, що на тому кінці світу життя краще…

Сумно посміхнувся Макар:

– Немає у нас зараз таких статків, щоб кудись їхати.

Тоді Марія сказала зовсім тихо:

– Подбала я про це…

Перезирнулися рідні, думаючи, що мати марить. Але вона не марила і розповіла, що багато років тому, коли її батько, пан Островершенко, від'їжджав до Франції, він потайки від своєї дружини зустрівся з донькою. І щоб якось залагодити свою провину за те, що вигнав доньку з маєтку, дав їй глечик, наповнений золотими монетами. І попросив пробачення. Але взяв клятву з Марії, що використає вона те золото лише за однієї умови…

– Що ж це за умова? – запитав Макар.

І хвора Марія лагідно посміхнулася:

– Тепер я можу про це сказати, любий! Батько наказав, щоб ці гроші я використала лише в тому випадку, якщо ти розлюбиш і покинеш мене напризволяще. Адже пішла я до тебе, в чому була, без жодної копійки за душею. Тому він не вірив у твою любов. Але помилився! Все наше довге життя ми прожили в мирі й злагоді. А ще – в роботі й достатку. Тому і не було в мене потреби виконати ту умову. Тепер настали інші часи. І той скарб знадобиться вам, щоб налагодити своє життя деінде.

З подивом слухали її рідні, не знаючи – вірити чи ні.

– А де ж той глечик? – запитав Ярема.

І Марія попросила дітей залишити її наодинці з Макаром.

Поцілували її Ярема та Нійолє і вийшли.

А коли знову Макар покликав їх до світлиці – Марія вже померла…

Довго сумував Макар за дружиною. Так само, як і Нійолє за своїм Арсеном. Але згодом усе ж зібралися вони на родинну раду, щоб вирішити, як жити далі.

Звісно, Нійолє і слухати не хотіла про одруження з Яремою. Але іншого виходу не вбачалося. Була вона тут чужинкою, без роду і племені. Пропала б…

Одного дня поїхав Макар по селах шукати хоч одного вцілілого священика, щоб одружити дітей. Тоді майже всі церкви були зачинені або зруйновані. Знайшов якогось старенького панотця і привіз на хутір.

Усю ніч невтішно плакала Нійолє. А на ранок одягла чорну сукню, накинула на голову чорне мереживо і вийшла до вінчання. Нічого не сказали на те Макар із Яремою. Лише священик дуже здивувався – що ж це за наречена, яка одяглася, немов удовиця?! Але нічого не сказав.

І вже готовий був розпочинати вінчання, як раптом…

Тут дідусь зробив довжелезну паузу. Ми з Нійолє боялися й дихнути, але не наважилися поквапити діда.

А він сказав таке:

– Бачте, діти, часом у житті буває так, мов у казці, а в казці – як у житті!

Так от…

…Раптом зарипіли двері й до хати увійшов чоловік.

Був він у старій потертій шинелі без погонів, у стоптаних чоботах, обличчя заросло бородою… Ніхто не впізнав його. Лише пес одразу весело закрутився біля його ніг. А Нійолє вигукнула:

– Арсене! – і впала непритомна.

Так, це повернувся додому Арсен.

Горе змінилося на велику радість! Скинула Нійолє чорне вбрання.

Арсен розповів, як поневірявся він на війні і в різних полонах, як мало не загинув. І як, нарешті, зумів повернутися додому.

І почали вони жити по-новому.

Арсенові довелось ховатися на хуторі від цікавих селян, а головне – від нової влади. А щоб якось відкупитися, Макар мусив здати до комуни решту свого майна.

Прийшли злидні, і Ярема почав наполягати, щоб родина вчинила так, як наказувала Марія, – втекла до інших країв. До Канади чи Австралії…

Але на той час в Арсена і Нійолє вже народився син – Микола. Було це наприкінці 1922-го року. Треба було почекати, доки він підросте.

Та й Арсен не дуже хотів тікати з рідної землі. Сподівався, що життя налагодиться. Запекло сперечалися про те брати. Мовчки слухав їх старий Макар, не знаючи, хто з них має рацію.

Але все ж увечері він вирішив піти на те місце, яке йому перед смертю вказала дружина, і викопати глечик із золотом…

– А потім сталося те, про що ви знаєте, – закінчив свою розповідь дідусь. – Якось уночі приніс Макар той глечик до хати. А на ранок знайшли його мертвим. І глечик зник! Одразу ж викликав Ярема представників влади – міліцію. Обшукали вони все обійстя, всі кутки і всі кімнати. Знайшли під ліжком Арсена закривавлений молоток. Як не виправдовувався той – не повірили! Заарештували його. Повезли до міста. І цього разу він справді більше не повернувся…

– А що сталося з Нійолє? – запитав я.

– Горювала вона дуже. Не їла і не спала. Геть знемогла від горя. Переїхала з сином із хутора в село, в колишню свою хату, де щасливо починала жити з Арсеном. Так само, як і раніше, дуже рідко виходила на вулицю. За нею доглядав Ярема. Привозив харчі, бавив малого Миколу. Все село вважало, що поруч із ними мешкає дружина вбивці власного батька. І ненавиділо її. Не витримала цього Нійолє. І… вкоротила собі віку. Пішла взимку до лісу в білій весільній сукні – і не повернулася, замерзла. Після того випадку зник із села і Ярема.

– Ось так закінчилася ця історія. А мого батька, Миколу, взяли на виховання добрі люди… – завершив розповідь дідусь. – Досі вважають, що саме Арсен учинив цей злочин. А як довести протилежне – ніхто не знає. Мій тато в це не вірив! Казав мамі, що має захистити пам'ять про свого батька. Але, як ви знаєте, загинув він на війні у 1943-му році. Зовсім ще молодий був…

Дід зітхнув, запалив люльку і пішов на подвір'я. Певно, дуже розхвилювався…

…Коли всі розійшлися по своїх кімнатах, я ліг у ліжко і втупився очима в стелю. Треба було ретельно обміркувати почуте.

Єдине, що я чітко усвідомлював: ніяких прямих доказів злочину не було! А той молоток могли Арсенові просто підкинути вночі.

Це означає, що провина мого прапрадіда Арсена не доведена.

Міркуючи так, я навіть забув поглянути за вікно – чи не з'явиться там учорашній примарний почет?

Але на вулиці не зблиснуло жодного вогнику…

Деякі навички зі «школи тавромахії»

…Рано-вранці повз вікно пронісся «дирчик» Айрес.

Я одразу ж скочив з ліжка. Але встиг побачити лише хмарку пилюги в кінці вулиці. Одразу ж мені в голову полізли різні думки. Ну, скажімо, а чи не проїхалася вона тут навмисне, щоб побачити мене? Ото було б добре!

Я ніколи не ніяковів перед дівчатами. Колись, у шостому класі, мені подобалась відмінниця Олька, то я їй одразу написав записку на уроці математики: «Після школи зустрічаємося біля теплиць – у мене два квитки в кіно!». І не переживав, як вона це сприйме. Звісно, вона прийшла, і ми сходили в кіно. А коли проводжав її додому, одразу ж і розлюбив. Одне діло, коли вона сидить на уроці – така гарна, з довгою світлою косою, і посміхається, а інше – коли ми дорогою почали обговорювати «Аватар», і вона сказала, що цілком на боці військових, які намагалися зруйнувати той загадковий світ. А його мешканці видалися їй потворними.

Отоді я швидесенько її й розлюбив. І більше не просив списувати. Навіть у її бік не дивився.

На шкільних дискотеках я теж не пас задніх. Одного разу навіть запросив до танцю старшу дівчину, з дев'ятого класу. І нічого! Вона ще сама потім запропонувала погуляти після вечірки. І так кривлялася, що мене аж нудило. Провів її додому – і все.

І ось тепер я просто не знав, що про себе думати – почав боятися цієї дівчинки на мопеді. Чого б це? І як вийти з такого дурнуватого стану?

Рішення прийшло майже миттєво: Чорний!

Я мушу приборкати Чорного – і так, щоб вона це побачила! Я аж підскочив. Точно! Я зроблю це. І не так підступно, як робить Федір!

Тим паче, що Айрес обіцяла провести мене на горище. І мені треба заслужити її довіру!

Вирішивши так, я швиденько пішов снідати.

Цього ранку бабуся була заклопотана: мусила везти Нійолє в район, у поліклініку. Виявляється, вчора, коли ця дзиґа залишилася з дітьми в БРТ, вони гралися в кухарів і наварили якоїсь бурди із зелених помідорів. Об'їлися нею, і тепер бідолашна скаржилася на болі в шлунку.

Одне слово, я провів бабусю з Нійолє до подвір'я нашого сусіда, який обіцяв відвезти малу до районної лікарні, а сам вирушив до обійстя Федорового батька. Просто до коралю.

Я пам'ятав, чим закінчилася зустріч із фермером, і тому вирішив бути дуже обережним. Спочатку просто поспостерігаю за бичком, вивчу його звички. А приборкувати буду вночі.

Й перед тим призначу Айрес побачення біля коралю!

Я тихо підібрався до загорожі, оглядаючись, чи немає поблизу господарів. На моє щастя, біля коралю нікого не було. Підійшов ближче до паркану з міцних дубових дощок і тихо свиснув. Із протилежного кутка, де падала густа тінь від дерев, відділилася лілова тінь. До мене, тяжко вгрузаючи в ґрунт, ішов Чорний… Мені здалося що за ці дні він виріс і подужчав чи не вдвічі.

Чорний повільно підійшов до загорожі впритул і проштрикнув мене своїм поглядом-лезом. Моторошний це був погляд, скажу я вам! Але я все ж змусив себе просунути в загорожу руку.

Бик несподівано тицьнувся в мою долоню крутим чолом. Певно, чекав, що я полоскочу його за вушком.

– Ні! – сказав я. – Спочатку поміряємося з тобою силами в чесному бою. Ти згоден?

Чорний ніби зрозумів мене. Відступив на два кроки і стукнув копитом об землю, як справжній нащадок прадавніх бійцівських биків. Я дивився на нього, мов заворожений. Не міг очей відвести – таким гарним був Чорний! Розумні очі, міцна статура, дужі й стрункі ноги. Від його постаті віяло дикою силою…

Я опустився на траву і сидів у задумі, уявляючи собі кориду. Не люблю, коли вбивають тварин. Набагато краще родео! Там люди лише приборкують норовливих тварин, намагаються втриматися у них на спинах і не проливають жодної краплі крові…

– Милуєшся? – несподівано почув я над самим вухом.

Озирнувся. Біля мене стояв батько Федора.

Я знітився. Ось зараз він схопить мене за вухо чи здійме у повітря, як минулого разу Але Василь Петрович просто присів поруч зі мною.

– Не бійся, – сказав він. – Я і сам можу милуватися цим створінням годинами. Тільки у мене на це, на жаль, зовсім немає часу…

Я зрозумів, що сьогодні він у доброму гуморі, й наважився запитати, чи правда те, що він є нащадком іспанця-тореадора.

– Правда, – відповів фермер. – Саме тому у мене така любов до цих тварин. Поглянь, хіба він не красень?

Він кивнув на Чорного, і я не міг не кивнути йому у відповідь. Чорний справді був досконалим створінням природи.

– Часом буває, що тварини набагато кращі за деяких людей… Добріші. Вірніші. І ніколи не вбивають одне одного просто так, заради забави… – в задумі продовжував говорити батько Федора. – Коли мій дід був зовсім юним, він працював на фермі Міура. Це така славнозвісна ферма в Іспанії, де вирощують і підбирають биків для кориди. Він втік із дому, і доки його не взяли на ферму, ночував неподалік просто неба, спостерігаючи за гордими тваринами. Сказати, що він був у них залюблений – не сказати нічого! Він вивчав їхні повадки, міг з ними розмовляти. І навіть – гіпнотизувати. Здавалося, в минулому житті він і сам був одним із цих диких і гордих тварин! А бійцівські бики – особливі. Рівних їм немає…

– Чому? – запитав я.

– Розумієш, будь-яка тварина – вовк, лисиця, ведмідь чи бик – тікає від небезпеки, – охоче почав пояснювати фермер. – А бики бійцівської породи виховані інакше: вони не тікають! Ніколи! Навпаки – вони самі наражаються на небезпеку. А коли програють битву, не ховаються, а продовжують битися, доки не візьмуть гору над супротивником. Або – загинуть у бою. Впертість у досягненні мети у них в крові! І бики, яких вирощували на фермі в Міурі, були саме такі. Їх можна було відрізнити від будь-яких інших. У них навіть зовнішність була інакшою, ніж у звичайних тварин!

– Дивно… – промимрив я.

Відверто кажучи, я не міг відрізнити бика від корови. Що тут особливого? Чотири ноги і хвіст!

– Нічого дивного! – відказав фермер. – У бійцівських биків – видовжена шия, гострі, довгі роги і високі стрункі ноги. А шкіра сяє на сонці, мов вони щойно вийшли з моря. Перемогти такого звіра – піднятися над собою.

– І ваш дід зміг це зробити? – запитав я.

– Принаймні, він намагався, – зітхнув Василь Петрович. – Мав таку мету і вперто йшов до неї. Спочатку він вигрібав зі стаєнь гній і спостерігав, як на ферму приводять учнів зі школи тавромахії…

– Тавро… чого? – не зрозумів я.

– Тавромахії. Так називалися школи, де вчили на тореадорів. Зазвичай там навчалися юнаки із заможних родин. Адже в Іспанії бути тореро – велика честь, за яку платять великі гроші! А мій дід був бідним. Він міг лише спостерігати за своїми ровесниками здалеку. Всотував кожний рух, який учні відпрацьовували з учителем. Ковтаючи сльози заздрості, він поклявся колись заткнути цих чистунів за пасок! А для цього треба було багато чого знати.

Я й гадки не мав, що існують такі школи! І поглянув на батька Федора з глибокою недовірою.

Він спіймав мій погляд і закивав:

– Так, для того, щоб стати справжнім тореро, треба багато вчитися! Перший рік навчання зазвичай проходить у тренуваннях із молодими дворічними бичками, яких називають бессеро. Потім учні переходили до змагань із новільо – чотирьохрічними тваринами. А пізніше настає час альтернативи – так називаються змагання із зрілим і дужим биком. Якщо випускник школи вигравав цю альтернативу, його посвячували в тореро. Ось таким мав бути шлях до справжньої кориди!

– І ваш дідусь його пройшов? – із захопленням запитав я.

– Звісно, ні! – сумно розсміявся Василь Петрович. – У нього просто не було ані часу, ані грошей на навчання. Він одразу почав з «альтернативи». І це було небезпечно… А було це так. Якось він сам зшив собі капотосо|– так зветься плащ, яким тореро дражнять биків. Зшив його з якогось старого простирадла.

– Червоного кольору? – не втримався я від запитання, адже знав, що плащі тореро завжди мають червоний колір.

Пан Василь розсміявся:

– Маячня, хлопче! Це загальна помилка, ніби бики реагують на червоне. Це брехня. Бики взагалі кольорів не розрізняють! Плащ потрібен тореодору лише для того, аби привернути увагу тварини рухом і шелестом Тому червоний колір «капотосо» – це лише для краси видовища. І не більше! Так що мій дід зшив собі просто шелестку накидку, щоб дражнити бика.

От із цим капотосо в руці він щоночі потайки пробирався за паркан коралю. За цим парканом були не які-небудь дворічні бессеро чи чотирьохрічні новільо, ні! Там жили дорослі чорні велетні – бики-вбивці, що при світлі місяця нагадували гори. І у мого діда була лише одна альтернатива: смерть або слава. Страху він не мав, адже йому не було чого втрачати.

– А життя? – підказав я.

– Він його не шкодував. І, зрештою, йому поталанило. Та так, як не мріяв жоден учень тієї школи! Одного разу вночі, коли хлопець намагався приборкати найжорстокішого бика на ім'я Есперо, до коралю тихо під’їхало авто. Дід його не побачив і не почув, адже був захоплений боротьбою.

А коли, важко дихаючи, вибрався з-за паркану, його за вухо вхопили сухі міцні пальці. «Ти хоча б знаєш, що минулого тижня цей бик убив Паоло Гарто? А позаминулого – скалічив Родріґо Хосентіо? – пролунав над ним суворий голос. – Навіщо ти його дражниш? Хто тебе підіслав?!»

Ось такі були слова його першого вчителя…

– То він усе ж знайшов учителя?

– Радше той знайшов мого діда! Але спочатку дід дуже злякався і намагався випручатися з міцних пальців незнайомця. А коли підвів очі, побачив перед собою високого кремезного стариганя, обличчя якого вкривали глибокі зморшки. Такі глибокі, що при світлі місяця воно здавалося рваною паперовою маскою. Старигань був страшніший за бика. Хлопець упізнав його – то був найвідоміший у минулому тореро на ім'я Чорний Тато! І він злякався ще дужче. Викрутився з цупких пальців і… знову стрибнув за паркан. Побіг так стрімко і так вправно, що Есперо, який усе ще бив копитом в очікуванні на продовження бою, кинувшись навздогін, зміг хіба наступити на його тінь.

Одне слово, переляканий хлопець миттєво перетнув кораль і вистрибнув з протилежного боку. «Добре бігає…» – іронічно завважив старигань. А наступного дня він забрав мого діда з ферми. І почав учити мистецтву кориди. Адже побачив у ньому того, кому міг би передати всі свої секрети.

Коли мій дід уперше вийшов на бій – стрункий і гострий, мов спис, у білому костюмі, розшитому срібною ниткою, з червоним плащем в одній руці й шпагою в іншій, – арена, по вінця заповнена публікою і освітлена сліпучим жовтим сонцем, зашкварчала, мов яєчня на розпеченій пательні.

Дідові дуже кортіло повторити легендарний подвиг свого вчителя. Багато років тому цей уславлений тореадор перед тим, як звалити з ніг бика, спочатку ніжно обтер його морду мереживною хусткою.

– І він це зробив? – у захваті видихнув я, відчуваючи, як тремтить моє тіло, ніби і сам був на арені наодинці з биком.

– Він перевершив свого вчителя! – з гордістю сказав Василь Петрович. – Під час фаєни…

– Що?

– Фаєна – це назва третьої частини кориди, коли тореро залишається віч-на-віч із биком. У цій частині дійства важливо не втратити погляду тварини, злитися з нею, відчути її кожною клітиною тіла, загіпнотизувати рухом і поглядом – так, як це робили з півнями мандрівні циркачі. Ото під час фаєни, перед тим, як всадити в бика шпагу, мій дід умудрився… поцілувати заворожену тварину просто в чоло!

Відтоді його прозвали Лагідною Карою. Він став відомим і багатим. Але… саме з того часу втратив спокій. Вбиті тварини почали снитися йому щоночі. А коли ці сни стали нестерпними, мій дід поїхав у далеку провінцію, де став звичайним фермером і почав займатися розведенням найкращої і найчистішої породи іберійських бичків. І більше ніколи не вбивав цих благородних тварин…

…Я вдихнув і не міг видихнути! Немов з головою пірнув у дивний сон наяву, де я стою посеред арени в біло-срібному костюмі перед розлюченим биком.

Краєм ока бачу трибуни. Вони гудуть. Вони гуркочуть, мов шторм на морі. В перших рядах сидить Юля. Поруч із нею – вчителька математики Ганна Павлівна. Директор школи… Пашка… Айрес… Бабуся з дідусем… А десь вдалині – силует тата з Нійолє…

Юрма на трибунах гуде:

– Хто це?

– Навіщо нам цей новенький?!!

– Що він може?!

– Хто його сюди пустив?!!

А я, не звертаючи на те уваги, виструнчився і чекаю на появу свого суперника – найбільшого бика в світі.

Але, попри це, чую голоси своїх рідних.

– Синку! Повернися! – кричить Юля. – Не ризикуй!!! Ти у мене єдиний у цілому світі!

– Арсен Іванюк!!! – додає схвильована Ганна Павлівна. – Геть з арени! Ти можеш загинути! Клянуся, я поставлю тобі п’ятірку!!! Навіть за рік! Неси щоденник!!!

– Дайош! Дайош! – кричить Пашка.

– Сину, пробач мені! – кричить тато. – Я повернуся!

– Я не дошкулятиму тобі!!! – верещить мала Нійолє.

І лише Айрес дивиться на мене мовчки своїм загадковим синім поглядом.

А на арену виходить бик. Не бик – а бичище!

Наближається до мене.

Дихає вогнем. Я повільно беру його за обидва роги. Напружуюся. І згинаю його голову аж до землі.

Трибуни завмирають. А потім зриваються мільйоном голосів. Але в цьому мільйоні голосів я чую:

– Це мій син!!! – кричить Юля.

– Це мій син!! – кричить батько.

– Це наш онук!! – кричать бабуся з дідусем.

– Це мій найкращий учень! – кричить Ганна Павлівна.

– Гордість школи! – кричить директор.

– Це мій друг! – кричить Пашка.

Мене закидають квітами.

Я дивлюся на мовчазну Айрес. Її губи нечутно ворушаться. Але в очах усе можна прочитати: вона в захваті!

Я кланяюся. Мене виносять з арени на руках. Живий і здоровий бик мирно жує сіно в своїй загорожі.

– Агов, хлопче! – почув я голос фермера, і прийшов до тями. Це ж я, як зазвичай, марив.

Мене охопило шалене бажання негайно перелізти через паркан і випробувати себе наяву. Як це зробив той сміливий іспанський парубок.

– А тепер біжи додому, – сказав Василь Петрович, підводячись з трави. – Ти турбуєш тварину. Бачиш, як він дивиться? Певно, відчуває в тобі суперника. Вони розумні…

Чорний справді все ще стояв під парканом, ніби чув і розумів нашу розмову. Я теж підвівся, подякував фермерові за цікаву розповідь. І пішов геть.

Але я вже точно знав, що маю зробити! Негайно і неодмінно!

Я озирнувся і кинув останній погляд на Чорного. Він уважно дивився мені вслід…