Текст книги "Арсен"

Автор книги: Ирэн Роздобудько

сообщить о нарушении

Текущая страница: 10 (всего у книги 10 страниц)

Що я розповів Айрес…

– Усе розпочалося з того дня, коли десятирічний хлопчик на ім'я Ярема забрався в найдальший закуток горища своєї хати і гірко плакав, уткнувшись обличчям у сухе сіно. Він знав, що не є рідним сином своїх заможних батьків.

Але доти він був у них єдиним. А тепер на світ з'явився інший. І той інший буде найголовнішим, наулюбленішим і – єдиним нащадком. Адже він рідний і довгоочікуваний.

Це стало для хлопця справжньою трагедією. І він вирішив боротися. Як? Дуже просто: він став більш слухняним, намагався хапатися за будь-яку справу і з усіх сил допомагати батькам. Щоб довести – він найкращий.

Майже так воно і сталося. Адже молодший син, Арсен, виріс бешкетником, мрійником і розбишакою. Батьки часто ставили слухняного і працьовитого Ярему йому за приклад.

Але зовсім заспокоївся Ярема лише тоді, коли Арсен уперше надовго покинув рідну хату. Точно не скажу, але, мабуть, у глибині душі він сподівався, що молодший брат ніколи не повернеться з далеких країв. Особливо після того, як батько не дав йому благословення на шлюб з якоюсь невідомою чужоземкою… Тоді він знову став у родині єдиним і найголовнішим. Але минуло три роки, і на подвір'я хутора в’їхав «залізний кінь» – автомобіль. Знову ж таки, можна лише здогадатися, що відбулося в душі дорослого Яреми, коли він побачив брата. Брата, сміливості й відчайдушності якого він заздрив змалечку.

А тут ще й автомобіль! І дихання вітру далеких країн, який Арсен приніс у тиху гавань хутора й розмірене життя боязкого та покірного Яреми.

Уявімо цю картину…

Ніч… Сріблясті від інею дерева… Срібні боки найпершого в цій місцині залізного коня посеред великого засніженого обійстя. І – радісно-здивовані обличчя батьків у тьмяному вікні. Вони чекали на Арсена! Він знову був улюбленим і єдиним! А Ярема знову відчув себе десятирічним покинутим хлопчиком, що плаче і стискає кулаки на горищі.

Брат щиро обійняв його, ніжно, як у дитинстві, стукнув у плече, потис руку і… дістав з авто свій найдорогоцінніший скарб – дивовижної краси юну жінку, загорнуту в хутро. У хаті він передав цей дорогоцінний згорток йому в руки, щоб обійняти батьків. Ярема взяв з рук молодшого брата цей згорток, зазирнув у нього і… занімів.

Ось так усе й сталося!

Ярема таємно, божевільно і безнадійно закохався в біляву красуню. Він усіляко приховував це почуття, боровся з ним. Бо ж чудово розумів, що доки Арсен живий-здоровий і поруч з дружиною, його кохання буде неможливим.

Коли прийшла війна, він страшенно злякався, що його заберуть до війська, і прикинувся хворим і немічним. Адже він був старший за Арсена на десять років! Звісно, молодший брат пожалів старшого й пішов на війну сам.

І знову зник на кілька років.

Для Яреми це стало неабияким шансом привернути до себе увагу Нійолє.

У своєму листі до сина Нійолє змальовує цю ситуацію лише кількома гіркими словами. Але можна здогадатися, як надокучав їй Ярема!

Коли мати Марія заповіла йому одружитися з нею, Ярема зробив вигляд, що таке одруження йому не до вподоби. Але душа його, певно, співала пісень.

І знову – тяжке розчарування: Арсен вижив і повернувся додому, пройшовши і війну, і революцію. Це сталося напередодні весілля.

І знову, як в дитинстві, Ярема забився на горище і кусав лікті від розпачу й люті. Відтоді його ненависть до родини, а зокрема до молодшого брата, почала рости, мов тісто в діжці!

Дві думки не давали йому спокою. Перша – про заповіт матері щодо одруження з Нійолє. Він знав, що так має статися, якщо Арсен знову зникне: заповіт є заповіт! Друга думка, яка гризла його душу – про золото пана Островершенка. І Ярема почав пильно стежити за Макаром – адже лише йому Марія розповіла, де захований скарб!

Потім ці дві думки зійшлися в одну, але підступну: заволодіти скарбом і знищити суперника. Тоді Нійолє здасться і буде належати йому!

Ніхто більше не стане на його шляху!

Однієї ночі він завів з Макаром хитру розмову про те, що варто було б виконати побажання матері й утекти з цих країв. Макар погодився. І тієї ж ночі пішов у ліс, щоб викопати глечик із золотом.

І Ярема, саме Ярема, вистежив батька…

Зранку Макара знайшли мертвим у власній спальні. І Ярема одразу ж побіг до села, щоб повідомити про це владу. На хутір приїхав міліцейський загін. Почався обшук. У кімнаті Арсена було знайдено знаряддя вбивства – закривавлений молот…

Далі Нійолє розповідає синові в листі про те, як Арсена звинуватили у вбивстві, як заарештували і розстріляли без суду й слідства. Адже Арсен давно був у немилості в нової влади. Він не хотів працювати в колгоспі, віддавати майно, яке родина набула важкою працею.

Нійолє була пригнічена і розгублена. Навіть малий син не тішив її. Вона втратила спокій і сон. А головне – не могла повірити, що це зробив Арсен. Селяни ще більше зненавиділи її. І в цій безвихідній ситуації єдиною людиною, яка підтримувала і допомагала нещасній жінці та її синові, був Ярема.

Він завжди намагався бути поруч. Будував плани, як одружиться з Нійолє і як разом з нею втече кудись за кордон. І ось день, а точніше – ніч прийняття рішень настала!

Ярема наважився прийти до кімнати Нійолє і поставив питання руба: чи згодна вона вийти за нього заміж і поїхати в далекі краї.

Молода жінка відповіла категоричне «ніколи!».

Такої відповіді Ярема не чекав. Він нагадав про заповіт матері. Почав залякувати жінку тим, що вона та її син пропадуть, якщо не приймуть його пропозиції. Зрештою, він зізнався, що покохав її з першого ж погляду і все життя мріяв заволодіти нею. І заради цього кохання був готовий на все!

Але й на ці умовляння Нійолє відповідала відмовою.

І тоді Ярема подав останній аргумент, який здавався йому важливим. Він кинув ій на коліна цілу пригорщу золотих царських монет…

І Нійолє все зрозуміла. Перед нею стояв підступний злочинець!

Вона скинула монети з колін і не промовила жодного слова. А наступного ж дня перебралася з хутора в свою сільську хату, подалі від убивці.

Лист Нійолє закінчується так: «Дорогий, єдиний мій синку! Я хочу помститися за твого батька. Якщо мені це не вдасться, це маєш зробити ти. Якщо зі мною щось трапиться – доведи, що наш тато не винен…».

Під листом стоїть дата – саме той день, коли Нійолє замерзла в лісі.

Отже, вона йшла на хутір, щоб покарати кривдника. І, певно, збиралася в такій гарячці, що не одягла на себе щось тепле – вискочила з хати, в чому була!

Після того Ярема зник із села. Можна виснувати, що він просто втік. Можливо, загинув. Можливо, все ж дістався Канади чи Австралії…

Його шлях зник у тумані часу. Проте на Арсена на довгі роки – аж дотепер – лягло тавро злочинця…

Я закінчив розповідати.

Айрес дивилася на мене із захватом.

– Слухай, – сказала вона, – це те, що підійде для музею. Така суперова історія. Справжній роман! Треба розповісти її нашому татові. Він мріє, щоб у музеї були вагомі експонати. Щоб сюди туристи приїжджали. Щоб ми мали свою легенду! Самої примари для цього замало…

– З примарою я ще мушу розібратись, – сказав я. – Хіба це добре – робити з драми комедію? Адже мені шкода Нійолє…

– Але уяви собі, як усе складається, – із захватом почала говорити Айрес. – Цю жінку в селі цькували, вона не могла носа на вулицю виказати. А тепер, навпаки, її лякається все село!

– Нічого доброго я в цьому не бачу, – засперечався я.

– А я бачу! – не здавалася Айрес. – Ти ж сам казав: справедливість має бути відновлена.

– Айрес! – серйозно сказав я. – Я проти того, щоб насміхатися з чийогось життя й любові. Це не жарти. І той, хто робить із цього комедію, дорого заплатить. Я бачив цю «примару» – вона жахлива! Обличчя таке моторошне, потворне. А ти знаєш, яка Нійолє була гарна! Ось, поглянь!

Я відкрив коробку і обережно вийняв фотокартку:

– Хіба такою дівчиною можна лякати людей?!

Айрес вхопила фото і аж поїдала його очима. Навіть погладила пальцем зображення. Мені здалося, що в її очах зблиснула сльозина.

Ми посиділи мовчки кілька хвилин.

Потім Айрес підвелася і зникла в гаражі. Я подумав, що даремно образив її. Можливо, їй усе ж видніше. Вона живе тут і краще за мене знає, що треба, а що не треба… А ще я подумав про те, що… не хотів би сваритися з цією чудовою дівчиною.

У цю мить з темряви гаража вийшла Айрес. Я не встиг спам'ятатись, як на мої коліна впало біле простирадло і… картонне обличчя, тобто маска з дірками замість очей і вуст. Те, яке я бачив уночі перед своїм вікном…

«Леґенди мають жити!»

– Ось, – тихо мовила дівчина. – Тепер можеш надерти мені вуха, якщо хочеш…

Я ледь не задихнувся. Захапав повітря ротом, мов риба на піску. Як пишуть у романах – «кров ударила в голову».

– То це ти?… Ти… – ледве зміг вимовити я.

Гнів переповнював мене по вінця!

– Ми… – поправила мене Айрес винуватим голосом. – Ліза… Віка… Михайло… Всі діти. Але я поясню…

Я підскочив, відступив на крок. Потворна маска впала мені під ноги. Я наступив на неї й роздушив, ніби це була змія.

– Нічого не хочу чути! – вигукнув я і додав: – Я тобі вірив…

Круто розвернувся і пішов за хвіртку. Далі кинувся бігти.

Мене душила образа. І було боляче. Страшенно боляче десь усередині – ніби там палала свічка. Та сама підступна свічка з червоного воску…

Тікав із того БРТ, мов навіжений.

На узліссі впав у траву і затис її в кулаках. Потім перевернувся назвнак і навмисно сильно потерся спиною об коріння, що стирчало з-під трави – спина озвалася пекучим болем. І мені навіть стало легше – цей біль принаймні був більш зрозумілим, ніж той, що пропікав мене зсередини.

Я заплющив очі, щоб не дивитися на сонце. Згадав, як уперше побачив Айрес на мопеді, як вона довезла мене до села. Як приязно посміхалась. Як плескала в долоні, коли я боровся з Чорним. Як поцілувала…

Виявляється, весь цей час вона робила з мене дурня! Вдень розігрувала справжнього товариша, а вночі лякала потворною маскою. Це було підло.

На моє обличчя наповзла тінь.

Я розплющив очі…

Наді мною стояла Айрес. Вона важко дихала. Певно, бігла слідом.

– Арсене, – сказала вона, задихаючись. – Стривай, не тікай від мене. Будь ласка…

Я і не збирався тікати. Теж мені – примара! Ха!

Я мовчки підвівся і сів. Вона присіла поруч. Спробувала покласти руку мені на плече, але я скинув її.

– Ну не сердься, – сказала Айрес. – Я все поясню…

Я мовчав. Нехай собі пояснює. Мені байдуже.

– Розумієш, – почала дівчина, – ми з дитинства виховувалися на різних казках та легендах. Коли наставала ніч, тато завжди приходив до нас, дітей, і розповідав різні цікавинки, переповідав книжки…

Одного разу кілька вечорів переповідав «Людину, що сміється» Віктора Гюґо. Про Гвінплена і Дею… Читав?

Я принципово мовчав, стиснувши зуби. Айрес зітхнула і повела далі:

– Гвінплен з дитинства був потворою – з величезним ротом, який йому навмисне прорізали для того, щоб продати до мандрівного цирку. А Дея була сліпою від народження. Але дуже красивою. Вони любили одне одного. Потім виявилося, що Гвінплен – нащадок багатого роду, і його забрали до королівського палацу, а там у нього закохалася герцогиня Джозіана…

Я точно знав: це вона навмисно заговорює мені зуби. І тому вперто мовчав, ніяк не реагуючи на її слова.

Хоча, скажу чесно, зацікавився, адже в Гюґо читав лише «Собор Паризької богоматері». Хоча Юля казала, що це для мене зарано…

На моє мовчання Айрес знизала плечима, зітхнула і продовжувала свої байки, яким я вже не вірив:

– Тато переповів нам багато книжок. «Айвенґо»… «Робінзон Крузо»… «Та, що біжить по хвилях»… «Пурпурові вітрила»… Потім ми почали читати самі. Але все одно кожного вечора потребували нових казок. І тоді тато почав розповідати реальні історії з життя людства. А потім – про наше село. Він багато чого знав, адже з юності збирав відомості про всіх мешканців. Так ми дізналися і про вашу родину. Її леґенда була найяскравішою!

Особливо мені сподобалося те, що розповідали старі люди: колись селом блукав привид Білої Дами. Одного вечора, коли тато вже пішов спати, ми почали говорити про те, що було б добре, якби наше село чимось прославилося! От і вирішили, що варто повернути до життя леґенду про привид Білої Дами! Зрозумій, ми ж не знали цієї історії до кінця!

– А Яків Степанович знає про ваші забавки? – порушив мовчанку я.

– Звісно, ні! – сказала Айрес. – Ми з дітьми вирішили, що це наша таємниця!

– І що це вам дало? – зі зневагою запитав я.

– Невже ти не розумієш? – здивувалась дівчина. – Це ж казка! І ми створювали її власноруч! У селі почала існувати власна леґенда! Повір мені: всі мешканці пишаються, що у нас живе справжня примара! Це ж круто!

Я не знав, як ставитися до цього. З одного боку, я почав розуміти Айрес і навіть перестав сердитися. З іншого, я все ж вважав, що краще знати правдиву історію, ніж вигадувати казки. Я сказав їй про це.

– Звісно! – погодилася Айрес. – Тому тато і хоче зробити музей. І там історія твоєї родини займе чільне місце! Треба перезняти цю стару світлину, виставити і цей лист, й інші речі. Хіба це погано?

– А як же бути з примарою? – пом'якшав я. – Певно, люди вже до неї звикли?…

– Певно… – зітхнула Айрес. – Але, мабуть, годі. Ти ж сам казав, що привиди – це невпокоєні душі. Тож тепер, коли ти з’ясував правду, привид має зникнути.

Вона помовчала і впевнено додала:

– І зникне! Обіцяю…

Айрес запитально поглянула на мене і простягла руку:

– Мир?

Я трохи повагався.

Тоді взяв її руку і міцно потиснув. А потім ми побігли до річки…

Що таке «P.S.»?

Здається, це все, що я хотів розповісти.

Та написавши останню фразу: «А потім ми побігли до річки», – я раптом відчув якусь незрозумілу тугу. Невже це справді все?

А як же ціле літо, яке я провів у селі? Інші мої пригоди, знайомства, моя робота, яку я відтак усе ж знайшов?

А моя дружба з Чорним, про яку теж варто написати?

А те, що під кінець літа ми таки влаштували музей! Ще й який – на відкриття приїздили столичні журналісти і мешканці інших сіл!

А про приїзд моєї Юлі – теж урочисту подію для всієї родини!

Одне слово, написавши останню фразу, я впав у відчай. Невже доведеться починати новий зошит? Але ж я і так багато написав. А решта вже буде, як кажуть, «зовсім іншою історією»…

І тоді я згадав, що після закінчення листа або записки, яку Юля пише мені вранці, вирушаючи на роботу, вона іноді ставить у кінці дві літери – «P.S.».

І – продовжує писати. Наприклад, таке: «Не забудь помити посуд!» або «Буду пізно – вечеряй сам!»

Одного разу я запитав у неї, що ті літери означають. І вона пояснила, що це скорочення двох слів – «пост скриптум». Перекладаються вони так: «після написаного».

А простіше кажучи – коротке доповнення до всього, написаного раніше. Те, що не увійшло до головної розповіді.

Згадавши таке, я зрадів і вирішив, що у мене теж має бути це «доповнення».

Отже…

P.S.:

Я провів у селі все літо!

Як міг поїхати, якщо тут закрутилися такі справи?!

По-перше – робота. Саме наприкінці червня добудували конеферму. Як сказав дід Олег, мрія про розведення коней тут визрівала багато років. І конеферму будували давно, а добудували лише цього літа.

І ось тепер батько Федора, Василь Петрович, віддав туди двох своїх коней арабської породи. За цими кіньми треба було доглядати. І не лише доглядати, а й тренувати.

Займатися цим у селі не було кому – кожен мав свою справу. Спочатку доглядати за кіньми призначили діда Микиту. Але на заваді стала його коза Зоряна Петрівна. Вона не давала старому і кроку ступити до коней! Весь час крутилася під ногами, тягала їхнє сіно і мало не захворіла від горя, коли дід приділяв їм більше уваги.

І тоді сталося те, про що я й не мріяв: Василь Петрович запропонував цю роботу мені!

Але почалося все з доволі тривожної для мене історії. Одного вечора фермер завітав до нашої оселі з… клаптями моєї розірваної сорочки в руках. Тієї, яка залишилася під копитами Чорного, коли я з ним змагався.

– Твоя сорочка? – суворо запитав він.

Дід із бабусею схвильовано подивилися на мене.

– Арсенчику, що ти накоїв? – запитала бабуся. – Чому сорочка брудна і розірвана?

Довелося розповісти їм про мою нічну пригоду.

– І ти заліз за огорожу? – перепитав Василь Петрович. – Ти хоч знаєш, як це небезпечно – тривожити тварин уночі? Що ти там робив?

Я опустив голову.

– Хотів приборкати вашого Чорного. Як на кориді.

– Яка ще корида, бовдуре?! – здивувався Василь Петрович. – Це ж звичайнісінький племінний бичок…

– Він не «кельтський»? – розчаровано пробурмотів я.

– О, Господи! Це тебе, певно, мій Федько з пантелику збив! – засміявся фермер. – От я вам покажу кориду! її вже давно скасувати треба!

А потім він звернувся до діда:

– Що ж, Олегу Миколайовичу, ми з вами думали-гадали, кого поставити наглядачем за кіньми, а він тут у вас ховається! – і повернувся до мене. – Ну, як, герою, згоден попрацювати на конефермі?

– А як же Федір? – обережно запитав я. – Хіба він не хоче цим займатися?

– Справа не в тому, хоче чи ні, – сказав Василь Петрович. – У нього своя робота. Нехай поки що корів пасе. З виховною метою. Тож ставай зранку до роботи.

Я від радості мало не підстрибнув до стелі.

А Нійолє справді підстрибнула. А потім хитренько примружила очі:

– І ви будете кидати йому під ноги дві гривні?

– Ну чому ж дві? – посміхнувся Василь Петрович. – За добру роботу і оплата буде доброю.

Звісно, я згодився.

І щоранку почав ходити на справжню роботу. Доглядав за кіньми, годував їх, чистив, розчісував гриви. Але найбільше мені подобалося вигулювати їх по колу на довгій мотузці, як навчив Василь Петрович.

Це називалося тренуванням. Я по черзі виводив коней і, ставши в центрі витоптаного майданчика, ганяв їх довкола себе з півгодини. І милувався їхнім стрімким бігом. Коні звикли до мене, а я до них. Згодом я міг скакати на них без сідла.

Одне слово, Василь Петрович був задоволений моєю роботою. А я, зрештою, заробив собі на мобілку, як і мріяв.

По-друге, після мого розслідування батько родини БРТ, Яків Степанович, усе ж домігся того, щоб у клубі виділили для музею історії села кілька кімнат.

Ми з Айрес і всіма дітьми почали облаштовувати його. Працювали над цим весь липень.

Зі старої світлини, знайденої в коробці з-під сигар, Яків Степанович зробив у місті велике фотографічне полотно – майже на всю стіну. І пара моїх предків – Арсен і Нійолє – постала перед глядачами майже на повний зріст! Вони ніби зустрічали відвідувачів на вході!

А ще Яків Степанович запросив художника, який розмальовував місцеву церкву, і той зробив на побілених нами стінах дивовижні фрески. На них, мов на коміксах, була зображена історія нашого роду і всього села.

Суворий граф Островешенко на коні…

Маленький Макар доїть корів…

Перша зустріч Марії і Макара біля багаття…

Далі йшли сцени з життя Арсена і Нійолє.

Особливо мені подобалася картина, на якій Арсен виймає з автомобіля загорнуту в хутро Нійолє, а за ними спостерігає чорна постать – Ярема… Одне слово, ці фрески на стінах виявилися такими цікавими, що до нашого села почали з’їжджатися туристи і фотографували їх.

А одного разу з Києва приїхав відомий фотохудожник. Він зібрав усіх мешканців села і зробив велетенський – гігантський! – знімок. На всю стіну!

На ньому було видно всіх – і старих, і малих. Дід Микита навіть привів і поставив на передньому плані козу Зоряну Петрівну. Наказав їй лежати, і вона покірно вляглася біля наших ніг.

Жінки тоді гарно вбралися, у все старовинне – вишиванки, намиста, яскраві хустки. Чоловіки теж мали нагоду поодягати краватки і костюми. Все село зійшлося! І кожного було добре видно. Фотограф довго керував зйомкою у великий мегафон. Люди сміялися, рухалися і перегукувалися – виявилося, що вони давно так весело не спілкувалися поміж собою. А коли пролунала команда: «Увага, знімаю!» – всі завмерли, мов у грі. Запала тиша.

Було чутно, як фотограф натиснув на кнопку Мить зупинилася!

Так само, як колись – давно-давно! – зупинилася вона, фіксуючи моїх молодих предків. А я вирішив, що наступного разу почну заробляти на фотоапарат! І, можливо, стану фотографом…

Цей великий знімок ми теж повісили в кімнаті музею.

…Одне слово, літо тривало.

І тривало так, як я того хотів – у справах і подвигах.

Не забував я і Чорного. Він виріс, перетворився на чудового біссеро і завжди впізнавав мене. Щодня я заходив до коралю і підгодовував його, розмовляв з ним. І мені здавалося, що він мене розуміє.

Ще кілька разів ми побилися з Федором. Так, заради спорту. Бо я більше не мав на нього образи. Навпаки: це він був страшенно розгублений з того, що батько доручив займатися кіньми мені, а не йому. Проте я дозволив Федору приходити на конеферму і «пускати коней колом». Цей дивак навіть хотів мені за це платити! Я лише розсміявся.

Не все ж можна міряти грошима!

А ще – наприкінці липня по мене приїхала Юля…

Уявіть собі: вона мене не впізнала! Зайшла на подвір'я і заклякла. Потім розгублено сплеснула руками:

– Арсене, невже це ти?…

Ну звісно ж: вона звикла бачити мене за комп’ютером, з блідою шкірою і охайною зачіскою. Таким собі домашнім хлопчиськом, якому треба щоранку готувати яєчню. А тепер я стояв перед нею чорний від засмаги, з доволі непогано накачаними м'язами і вигорілим до білизни волоссям. В руках у мене тоді був велетенський дідів ніж, яким я рубав кукурудзяні стебла. Юля мало не знепритомніла!

Її радо зустріли і дідусь, і бабця, і Нійолє. Коли Юлю напоїли чаєм і нагодували варениками, вона сказала, що приїхала по мене. Адже настав час їхати на море. Так, як вона мені обіцяла. Але яке море! Я навіть чути про це не хотів. У мене була купа цікавої і невідкладної роботи.

Я повів її до музею, до кінної ферми, до коралю з Чорним, до БРТ.

Від усього цього Юля була в захваті.

– Мабуть, хочеш залишитися? – запитала вона.

Я кивнув.

І вона, як завжди, зрозуміла мене. Поїхала сама. А я подумав, що цього літа з нею теж має статися диво. Ми ж – одна родина!

Трапилося ще чимало цікавенького, про що можна було б написати. Але одна подія схвилювала найбільше: в серпні по Нійолє приїхав мій тато.

Я давно не бачив його – лише отримував листи і фотографії по мейлу.

Зустріч була хвилюючою. Ми немов помінялися ролями – тато був як збентежений хлопець, а я намагався грати спокійного, розсудливого і дорослого. Ми потисли одне одному руку.

– Ось який ти став… – сказав тато. – Зовсім дорослий…

Довкола нас стрибала Нійолє.

Тато розпитував, як ми живемо, як почувається Юля, які оцінки маю в школі і ким хочу бути.

А потім сказав:

– Добре, що ти сюди приїхав. Це по-дорослому. Давай-но налагоджувати стосунки – ти ж мій син! І завжди будеш ним!

– Авжеж! – солідно кивнув я.

Правду кажучи, моя образа на нього давно розтанула. Гадаю, через те, що я просто виріс і порозумнішав. Життя є життя. Невідомо, які сюрпризи воно підсуне мені.

Сумно стало тоді, коли мала Нійолє зібрала свої речі в дорогу. Перед тим, як сісти до батькового авта, вона стрибнула на мене, обвила мою шию руками і прошепотіла: «Ти справжній барбідонець!»

Але я почув у словах сестри те, що вона хотіла сказати: «Ти справжній брат!». Я пообіцяв, що наступного літа ми неодмінно зустрінемося тут же, в бабусі з дідусем. Сказав, що вона чудова сестра.

І це було ще одним важливим здобутком моєї літньої мандрівки!

Потім таке довге літо стрімко покотилося до завершення. Невдовзі настав день від’їзду. І був він сумним.

А я не хочу писати про сумне.

Тому закінчу так: мені є про що написати в наступному щоденнику.

Це буде зовсім інша історія.

От і все, що я б хотів додати в цьому «P.S.», тобто в «післямові»…

Хоча, відверто кажучи, я трошки лукавлю.

Ще хотів би додати про Айрес.

У день мого від’їзду вона приїхала до нашого обійстя на своєму уславленому «дирчику» і запропонувала довезти мене до автостанції.

Я попрощався з рідними, накинув наплічника і сів у сідло.

Все було так, як і в перший день нашого знайомства. Ми мчали звивистою стежкою поміж уже стиглих, схилених голівками донизу соняшників.

І в мене від шаленої швидкості знову цокотіли зуби. Лише цього разу я хотів, щоб дорога ніколи не закінчувалася. Нехай собі цокотять!

Я тримав Айрес за плечі. І з хвилюванням думав, що скажу їй на прощання.

Думав майже так, як тоді, коли писав їй записку.

Скажу так: «Айрес, ти справжній друг…».

Ні! Це надто офіційно.

Краще так: «Айрес, а коли ми знову побачимося?…».

Це теж не дуже підходило – надто солодкаво.

Може, краще сказати так, як є? Що я закохався, що хочу запросити її до себе в гості, що писатиму їй листи і телефонуватиму?

Знову не те! Щось подібне їй мало не щодня пропонував Федір. Мабуть, їй уже набридло це чути і вона, певно, просто розсміється…

Ми домчали до станції за півгодини.

Автобус уже стояв, чекаючи на мене.

– Якщо ти поїдеш до того свого Буенос-Айреса, – буркнув я, – хто ж тоді буде тут зберігати леґенди? Може, залишишся?

Айрес розсміялася і сіла на свій «дирчик». Помахала мені рукою і коротко сказала:

– Побачимо…

Іншого я від неї й не чекав.