Текст книги "Арсен"

Автор книги: Ирэн Роздобудько

сообщить о нарушении

Текущая страница: 5 (всего у книги 10 страниц)

Хто такий Ярема?

У доброму гуморі я повернувся додому – задоволений, сповнений очікування на чергову розповідь діда. Адже історія тільки розпочиналася.

Усі були вже вдома. Дід щось стругав на подвір’ї, бабуся й Нійолє збирали абрикоси у велике відро і зсипали їх до величезного корита з водою. Бабуся пояснила, що після того, як абрикоси будуть вимиті, їх треба висушити на сонці.

Нійолє була замурзана, від неї пахло абрикосами. Бігала по саду, на ходу запихаючи до рота стиглі фрукти. Бабуся бурчала – вони були немиті, із землі. Я зітхнув: так колись вона бурчала й на мене. Тоді, коли ми всі були разом: тато, Юля і я… А я був малим. Таким, як ця Нійолє.

Побачивши мене, дівча насупилося. І нічого не сказало, як це було зазвичай. Вечеряли мовчки і швидко – ми з нетерпінням чекали на наступну розповідь діда Олега. Тож допомогли бабусі знести посуд до кухні, а відтак, як і вчора, дід повів нас на веранду…

– Ну, на чому я зупинився? – лукаво запитав він, перевіряючи, чи уважно ми його слухали минулого разу.

– Малий Макар видоїв панських корів і побачив панночку! – першою вигукнула Нійолє.

– Пан подарував йому хутір… – додав я.

– …і Макар розбагатів! – продовжила Нійолє.

– А потім вони з панночкою побачилися вдруге через десять років, – сказав я. – На полюванні…

– І Макар сприйняв її за хлопця! – не здалася Нійолє.

– Усе точно, – посміхнувся дід.

І повів далі…

…Отже, Макар і Марія зустрілися ще раз – у лісі біля вогнища. Марія пригостила Макара печеною качкою. Спочатку поводилася з ним доволі зверхньо, як і має поводитися справжня панночка з простим селянином. Попри це, вони проговорили біля вогнища до пізнього вечора і домовилися, що наступного дня зустрінуться на цьому ж місці.

Макар пообіцяв панночці навчити її влучно стріляти з рушниці й розпізнавати лікарські трави. А Марія дала слово, що принесе хлопцеві почитати новий роман Жуля Верна. Потім дівчина сіла на коня і поскакала. За нею побіг і її чорний пес.

А Макар ледве зміг дочекатися наступного дня.

Так вони і покохали одне одного. І кохання це було потаємне. Адже жоден пан не видав би свою доньку заміж за простого селянина. Навіть якщо цей селянин розумний і має власне господарство.

Але часи змінювалися.

І змінювалася ситуація в родині пана Островершенка. Його нова дружина забажала повернутися на свою батьківщину – у Францію. Їй набридло жити в глушині, без балів і світського товариства, а ще більше набридла їй падчерка, з якою мала самі прикрощі – дівчина не слухалася, насміхалася з її пишного вбрання, зачісок і капелюшків, схожих на вазони з квітами чи єгипетські піраміди.

Отож, нарешті пані урвався терпець, вона тупнула ногою і сказала панові Островершенку:

– Хочу до Парижа!

А ще додала:

– Або я – або вона!

– Але ж зрозумій, люба, – спробував умовити її пан, – дитину треба буде взяти з собою!

Але пані лише голосно розсміялася:

– Яку дитину?! Твоя донька давно вже виросла! До того ж, як я чула, у неї є залицяльник – ото нехай і залишається з ним!

Дізнавшись про таке, пан Островершенко дуже розлютився. Але не на пані, а на власну доньку. Одного вечора він зібрав слуг, очолив їх і вирушив на те місце в лісі, де зустрічалися Макар і Марія.

Вони підкралися й побачили, що юнак і дівчина мирно сидять біля вогнища. Пан Островершено дав команду, і слуги напали на парочку, розкидали вогнище, скрутили Макара.

Після цього на поле бою вийшов розлючений пан. Він сказав, що віднині позбавляє Марію спадку. І якщо Макарові це подобається – нехай забирає доньку собі в тому, в чому вона стоїть перед ним. А більше він не дасть за неї ані нитки! Пан думав, що для такого завзятого господаря, яким виявився його колишній рятівник, це буде неабияким розчаруванням. Адже він вважав, що хлопець упадає за його донькою лише через те, що хоче заволодіти його маєтком і всім майном. Принаймні так казала дружина.

Але пан помилився. Макар лише розсміявся, скочив на коня, підхопив на нього розгублену дівчину і повіз до свого обійстя.

А згодом молоді обвінчалися…

– І стали жити-поживати й добра наживати? – увірвала діда нетерпляча Нійолє.

– Так, – сказав дід Олег. – Вони справді нажили чимало добра. Адже обоє були розумні й працьовиті. Але одного їм не вистачало – дітей. І через це вони були страшенно засмучені. Аж доки в родині не з'явився Ярема.

Тут уже не витримав я.

– Арсен! – поправив я діда.

Той похитав головою:

– Ні, хлопче, Арсен з'явився на світ набагато пізніше. Спочатку був Ярема…

Дивно. Я вперше чув це ім'я. Хто такий Ярема? Невже у нашого пращура було кілька синів? Чому ж ми ніколи про це не чули?

Я нічого не міг збагнути.

– Так-так, Ярема, – підтвердив дід Олег. І ми з Нійолє нашорошили вуха…

…Одного літнього вечора Макар і Марія закінчили всі справи по господарству і вийшли посидіти на порозі, помилуватися зірками.

Вони сиділи мовчки, дивилися на нічне небо й слухали, як довкола них шумить ліс. За парканом щось тихо цвірінькнуло. Спочатку вони не звернули на це уваги. Але приглушений писк почувся знову.

– Певно, це заблукало чиєсь курча, – сказав Макар. – Або ягнятко…

Писк повторився. І цього разу він був не схожий на курячий.

– Ні, це не курчатко, – з острахом прошепотіла Марія.

Вони прислухалися. Писк перетворився на суцільний тоненький плач.

– І не ягнятко… – додав Макар, підводячись із порогу.

і – І не телятко… – сказала Марія і перехрестилася.

Не змовляючись, вони одночасно кинулися до хвіртки. Відчинили її і побачили немовля, загорнуте в стару хустку.

Треба сказати, що таке часом траплялося: якась бідна мати підкидала під поріг багатого обійстя своє дитя.

– Бог послав нам дитину, – сказала Марія, піднімаючи маля з холодної землі.

– Треба повідомити про це урядника, – невпевнено сказав Макар.

– У жодному разі! – скрикнула Марія. – Ми стільки років молилися про це диво! І воно сталося! Невже ти хочеш віддати це чудове немовля до сиротинця?!

Вона піднесла малюка до обличчя Макара, щоб він міг краще роздивитися дитину. І дитина, припинивши скиглити, посміхнулася Макарові.

– Що ж, – зітхнув він, – нехай так і буде. Заберемо його собі. І будемо вважати, що це наша дитина, якщо Бог не дає своїх.

Так і вирішили.

Малюка охрестили Яремою. І почали виховувати як власного сина…

– Діду, чому ми ніколи не чули про цього Ярему? – запитав я.

– А що ви могли про нього чути? – відповів дід Олег. – Не лишилося від нього пам'яті. Нащадків у нього не було. А після вбивства Макара він виїхав кудись за кордон. І шляхи його загубилися…

– Нещасною він був людиною… – додала бабуся Ліда.

І ми з Нійолє, мов флюґери, повернули голови в її бік:

– Чому нещасною?!!

– Може, й так… – зітхнув дід Олег. – Кожен має право на свою думку. – І, звертаючись до нас, сказав: – Зараз бабця розповість вам свою версію!

– І розповім! – весело сказала бабуся й сіла поруч із нами.

Я пошкодував, що не можу все занотувати у свій щоденник, щоб потім не заплутатись у фактах. Але подумав, що Шерлок Холмс теж нічого не занотовував, покладався на свій розум і пам'ять. Тому просто вирішив уважно вислухати «версію» бабусі Ліди. А вона була такою…

Версія бабусі Ліди

…Ярема ріс хворобливим і доволі відлюдкуватим хлопчиком. До того ж, хтось із мешканців села повідомив йому, що він не є рідним сином родини, а лише підкидьком. Або, як кажуть у селі, байстрюком. Хлопець не міг пройтися селом, щоб не почути знущальні слова: «Байстрюк! Байстрюк!» Як не заспокоювали його прийомні батьки, як не переконували у своїй любові, хлопець похмурнів з кожним днем.

А тоді сталася подія, яка геть засмутила його: у подружжя нарешті народилася власна дитина.

Це і був Арсен…

На честь його народження Макар улаштував великий бенкет для всього села. Навіть виписав зі столиці феєрверки. Весь день і всю ніч на подвір'ї грали музики, лилося рікою вино, смажилася баранина та свинина. Усі танцювали й раділи. Лише на горищі заливався гіркими сльозами хлопчик – Ярема.

Але Марія не забула про свого старшого сина. Коли немовля заснуло, вона кинулася шукати Ярему. І знайшла на горищі – хлопчик лежав на соломі з червоними від сліз очима і стиснутими кулаками.

– Тепер ви не будете мене любити! – сказав він названій матері.

Марія обняла його і запевнила, що він помиляється.

– Ти тепер дуже поважна особа – старший брат! – сказала вона.

Почувши таке, Ярема припинив плакати і, здається, заспокоївся.

З того часу він став ще більше допомагати батькам у роботі, кидався виконувати будь-яке завдання наввипередки з найманими робітниками, був слухняним і покірним. Він хотів, щоб батьки любили його більше за Арсена.

І хоч як це дивно, але зрештою так і сталося!

Однак набагато пізніше, коли Арсен виріс і батьки мали з ним купу клопотів. На відміну від спокійного і розважливого старшого брата, Арсен був справжнім розбишакою. Він дуже рано почав рахувати, читати й писати. А коли йому ледве виповнилося вісім років, організував у селі «військо Робін Гуда» з таких самих малюків, як він. І керував ним, як справжній полководець. «Військо» крало курей у заможних селян і підкидало бідним. В одинадцять років Арсен уперше втік із дому, намагаючись дістатися берегів Африки. Там він хотів полювати на тигрів і стати ватажком абориґенів. У дванадцять сам пішов до лісу і пробув наодинці з природою кілька діб, полюючи на ведмедя. В тринадцять пішов із циганським табором і опинився з ним аж у Бессарабії.

Одне слово, це була неймовірно жвава дитина.

Батькам доводилося наймати загони добровольців-односельчан, щоб укотре розшукати бешкетника на неосяжних просторах країни. На чолі цих загонів завжди стояв Ярема. І завжди повертав утікача назад.

Макар і Марія ставили його за приклад молодшому братові.

– Колись ти зведеш батька в могилу! – часто повторював Ярема, тягаючи Арсена за вуха.

Коли Арсенові виповнилося вісімнадцять, Макар, якому набридло терпіти вибрики молодшого сина, вирішив хоч якось приборкати неслуха, і доручив йому торгівельну справу.

Арсенові це спочатку дуже сподобалося. Він їздив до столиці, торгував там усім, що вироблялося на хуторі – м’ясом, олією, молоком, медом. А натомість привозив до села різні корисні речі – нитки, сіль, інструменти, якими також торгував у невеличкій крамниці. І справи його йшли добре.

Але за два роки це заняття здалося йому нудним і одноманітним. І Арсен запропонував батькові поставити господарем крамниці Ярему, а він займеться розширенням торгівельної справи. Ідеї у нього були найнезвичайніші. Скажімо, якось він зібрався до Балтійського моря, щоб привезти звідти бурштину. Бурштин йому замовив один столичний архітектор, що саме в той час працював над оздобленням панського маєтку.

Одного дня, навантаживши кілька візків розмальованими глиняними глечиками, мішками з гречкою та слоїками меду, Арсен вирушив у далеку подорож – до берегів Балтійського моря. Поїхав і… зник. Аж відтак поштмейстер приніс на хутір телеграму: «Живий. Здоровий. Знайшов бурштин. Прошу благословення на одруження…»

Ох, і розлютився ж Макар! Яке ще одруження? З ким? Він написав синові телеграму: «Ніякого благословення! Негайно повертайся!»

І з тої пори від Арсена не було ні слуху, ні духу…

– Ось така історія… – зітхнула бабуся Ліда і додала: – Час спати.

Ми з Нійолє вхопили її за руки з обох боків.

– Як? І це все? – вигукнув я.

– Звісно, ні, – посміхнулася бабуся. – Але щось треба лишити до наступного вечора. Так що, діти, вкладатися.

– Ну хоч трі-і-і-ішечки… – благально проспівала Нійолє. – Він одружився? Повернувся?

– І одружився, і повернувся, – сказав дід Олег, допомагаючи бабці підвестися.

– Із Білою Дамою? – не вгавала Нійолє.

Дід із бабцею перезирнулися.

– Ту, як ти кажеш, Білу Даму, звали так само, як тебе – Нійолє… – сказала бабуся Ліда. – І вона була вашою прапрабабцею.

Я бачив, що ця тема не дуже подобається дідові Олегові.

– Далася вам та Дама! – додав він. – Її вигадали забобонні селяни після смерті бідолашної Нійолє. Казали, що вона блукає селом, шукає кривдників і не заспокоїться, доки не знайде! А тепер марш по ліжках!

Нам довелося послухатися старших. Дід вимкнув світло. А я знову опинився віч-на-віч із глибокою ніччю, зірками і лісом, що виднівся на протилежному боці річки. Я вже знав, що скоро там мають замайоріти знайомі мені загадкові вогники, і намагався не заснути. Я твердо вирішив з'ясувати їхнє походження. Для цього навіть заховав під подушку дідів бінокль, який знайшов на горищі.

Але цієї ночі бінокль мені не знадобився.

Доки я вглядався в темну далечінь лісу, сталося щось доволі незвичайне і, відверто кажучи, жахливе.

Як я вже казав, будинок моїх родичів стояв на пагорбі, з якого було досить добре видно всю невеличку вулицю. Вдень вона потопала в тіні абрикосових дерев, а вночі нагадувала чорний тунель. Коли згасали вікна, тут стояла така темрява, що не можна було розгледіти власну витягнуту руку. Так от, саме в цей час, коли я стояв біля вікна і вглядався в ліс, піднісши до очей бінокль…

Саме в цю мить, коли я в розпачі опустив бінокль, адже нічого путнього не побачив…

Саме в цю мить… просто перед собою, зовсім близько – поруч із вікном, на доріжці, що вела за ріг вулиці, – я побачив… Білу Даму…

І мені стало не до казок!

Яка вона була? Справді – біла, ніби огорнута простирадлом. Вона повільно пливла повз вікно і була схожа на дим від великого вогнища. На її голові розвивався широкий каптур, який закривав обличчя. У руках примара тримала маленький язичок полум'я, що кидав відблиск на її низько схилену голову. На відстані пятидесяти кроків від неї я помітив такі ж вогники. Вони погойдувались у повітрі й пливли, мов човники, в суцільній темряві. Добре придивившись, я зрозумів, що ті вогники несли в руках маленькі чорні карлики. Певно, це була «свита».

Правду кажучи, по моєму тілу побігли мурашки, а руки затремтіли. Я ледве стримався, щоб не закричати.

Дійшовши до мого вікна, Дама зупинилася.

Я завмер і припинив дихати. Вона повільно підвела голову і повернула обличчя в мій бік.

І я закляк. Обличчя було білим і пласким. А на ньому чорними розкосими дірами зяяли дві порожнечі – очі. Під ними такою ж проріззю – тільки видовженою – чорнів рот із печально опущеними кутиками. Ані носа, ані брів…

Звернувши на мене жахливий застиглий погляд, Біла Дама так само повільно повернулася, низько схилила голову до вогника і попливла далі.

За нею застрибали чорні карлики. За мить уся делегація зникла за рогом.

А я так і лишився стояти біля вікна з відкритим від жаху ротом…

Приборкання Чорного.
Перший конфлікт

…Я кинувся до ліжка і з головою накрився ковдрою.

Весь тремтів. І не знав, про що думати. Я не вірю в існування привидів. Але зараз це означало – не вірити власним очам! І що тепер робити? Розповісти про це дідові? Тоді він точно подумає, що я фантазер і боягуз. Поділитися спостереженням з Нійолє? Але тепер вона ставиться до мене з недовірою. Та й навіщо лякати таку малу дитину. Сказати бабусі?

Здається, вона єдина, хто зможе мене зрозуміти.

Але що далі? Ох, шкода, що я так злякався! Теж мені – герой! Треба було вистрибнути з вікна і піти назустріч цій таємниці. Якби не злякався, я так би і зробив. А тепер доведеться чекати іншої нагоди…

Коли перший страх проминув, я вирішив усе ж вистежити цю примару і її почет. І подумав що можу залучити до цього Федора, свого нового товариша. Разом ми – сила.

Прийнявши таке рішення, я нарешті зміг заснути. Хоча ще довго мені марилося те страшне пласке обличчя і застиглий погляд порожніх чорних отворів. Це було крутіше за всі мої колишні вправи із загартування волі. Це була справжня жахлива пригода, яку я мав подолати не на словах, а на ділі.

…Я прокинувся доволі рано. По-перше, пам'ятав учорашню забавку своєї зведеної сестриці й не хотів, щоб вона знову щось учинила з моїм сонним тілом. А по-друге, тепер я мав обов'язки – підмінювати Федора на пасовищі.

Мала Нійолє ще спала. А бабуся на кухні варила варення з абрикосів. Дід уже пішов на пасіку.

їсти я не хотів. Попросив, щоб бабуся зібрала мені обід у хустину, як це бачив у кіно. Бабуся посміхнулась, але виконала моє прохання: загорнула дві картоплини, сир і хліб.

– Коли ж на тебе чекати? – запитала вона.

– Як упораюся зі стадом.

Але до часу мого чергування ще було кілька годин. Я вирішив пройтися до обійстя Федора і хоч одним оком поглянути на того бичка на ймення Чорний, про якого він мені розповідав.

Обійстя було на іншому кінці села, більше від усіх інших. Адже батько Федора був фермером і навіть мав власного маленького трактора.

Як і вчора, і позавчора, над селом висіла спекотна тиша. Я оминув хату Федора і вийшов на відкритий простір їхнього чималого наділу. Посеред нього побачив те, що Федір назвав незнайомим словом – «кораль». Це був квадрат загорожі, за якою я одразу помітив лискучо-чорну спину молодого бичка.

А ще побачив Федора. Він стояв по той бік загорожі й мене не помітив. Я хотів гукнути до нього, але хлопець був надто зосереджений на якихось управах. І я вирішив його не турбувати, а сховатися і подивитись, як він займається приборканням Чорного. Щойно присів за насипом біля паркану, як почув за своєю спиною шурхіт.

Озирнувся. Кроків за десять від мене стояла… Нійолє.

– Ти чого тут? – пошепки запитав я. – Ану біжи додому – бабуся буде хвилюватися!

– Не буде, – так само пошепки відповіла Нійолє, не відступивши ані на крок.

– Іди геть! – сказав я, киваючи на «кораль». – Тут дорослі справи!

– Подумаєш – дорослі! – фиркнуло дівчисько. – Всі знають, що Федько грається в тореадора! Як малий!

– Він не грається, – сказав я. – Він справді хоче навчитися приборкувати биків. А я хочу, щоб ти пішла додому. Малечі тут не місце. Ну!

Але дівчинка підійшла ближче. Я зробив вигляд, що шукаю палицю чи камінь, щоб жбурнути в неї. Знайшов шмат засохлої глини й погрозливо замахнувся ним: «Негайно повертай додому!».

Вона зовсім не злякалася. Лише докірливо глянула і знизала плечима.

Мені нічого не залишалось як дозволити їй присісти поруч. І ми почали спостерігати за діями Федора.

А по той бік коралю розігрувалося справжнє дійство, суть якого я поки що не розумів. Федір дражнив Чорного, намагаючись копіювати всі його рухи. А Чорний, у свою чергу, пильно стежив за Федором і ніби повторював рухи хлопця.

Ось Федір відскочив праворуч – і бичок зробив те саме. Федір завмер – і бичок застиг, придивляючись до свого суперника. Федір різко відскочив уліво – і Чорний зробив такий самий стрибок. Низько нахиливши голову, він дивився на хлопця з-під крутого лоба. І Федір так само схилив голову, загрозливо зиркаючи в яскраво-білі зіниці Чорного. Обидва на мить завмерли.

– Він його заворожує… прошепотіла Нійолє.

Але це було зрозуміло і без її репліки.

Кілька хвилин хлопчик і бик гіпнотизували один одного. А потім сталося неймовірне. Федір відступив на кілька кроків від паркану і… став навкарачки. Чорний, здається, розгубився. Але ненадовго. Він почав повільно підбиратися до паркану. Федір зробив те саме. Хлопчик і бичок зближувалися, дивлячись одне одному в очі. Мені аж дух захопило! Це ж треба, який сміливець!

Ще мить – і вони зійшлися: низько схилений лоб Чорного торкнувся чола хлопчика в проміжку між двома міцними колодами загорожі. На лобі Чорного вже стирчали молоді ріжки, і його тиск, певно, був неслабким. Але Федір не здавався. Тиснучи на суперника, він продовжував дивитися йому в очі. Це змагання тривало кілька хвилин. Здавалося, обоє отримують від боротьби неабияке задоволення.

Але ось Федір почав здавати. Чорний поволі виштовхував його голову з коралю. До того ж, бичок почав нервово рити копитом землю. І це здалося мені небезпечним.

У цю мить Федір зробив щось дивне: простягнувши руку крізь шпарку і все ще продовжуючи буцати Чорного, він… почухав його за вушком.

Чорний у насолоді витягнув шию і послабив натиск, а згодом просто розм'як. А Федір продовжував чухати його під шиєю і довкола ріжок, святкуючи свою перемогу.

Чорний відступив…

– Це нечесно, нечесно! – зашепотіла Нійолє. – Якщо він хоче боротися – нехай не обманює!

Мені це теж здалося не дуже порядним з погляду «тореадорської етики». Якщо він таким чином хоче продемонструвати свою силу Айрес, то це справді буде нечесно!

Ми з Нійолє вийшли зі свого укриття. Побачивши нас, Федір зашарівся, але зробив вигляд, що нічого не сталося.

– Бачили, як я його?! – гордовито запитав він.

Я знизав плечима:

– Як на мене, це не перемога.

– Ага, – поважно підтвердила Нійолє, на знак підтримки взявши мене за руку. Я навіть не помітив, як і сам міцно стиснув руку дівчинки.

– Це ж чому?! – з викликом запитав Федір.

– Тому, що ти не борешся з ним – ти лише хочеш його приручити. Зробити своєю іграшкою. Хочеш, щоб він піддавався тобі, – пояснив я. – Яка ж це корида?!

– Та що ти в цьому розумієш, цяця?! – насупився Федір. – Сам спробуй – тоді будеш базікати.

– І спробую! – сказав я.

– Ха! А хто тебе сюди впустить? – єхидно сказав Федір. – У мого батька знаєш, яка рушниця?! І взагалі, як ви сюди потрапили? Це наша територія!

Я аж тепер помітив, які в нього світлі й гострі очі – вони так і просвердлювали мене наскрізь.

Чорний за загорожею захвилювався і забив копитом.

Ми почали зближуватися. Майже так само, як десять хвилин тому зближувалися бичок і хлопець. Однак між нами не було дощок паркану. Та й за вушком я б нізащо не дався почухати!

Згадавши про нашу однакову «вагову категорію», Федір нахилився і підняв із землі камінь…

Несподівано навперейми йому кинулася Нійолє. Вона з усієї сили штовхнула його в живіт.

Федір хитнувся, але встояв. Натомість ухопив дівчинку за плече і відкинув убік. Цього я стерпіти не міг. І першим кинувся на кривдника.

Ми зчепилися з ним, як і вчора. Але тепер було за що. І спека нам зовсім не заважала…

У розпалі бою я не чув, як над нами стрибала Нійолє, як ревів і буцав загорожу Чорний.

Отямився лише тоді, коли якась сила підняла мене вгору і добряче струсонула в повітрі.

Картина виявилася б доволі цікавою, якби я дивився на неї збоку. Я висів у лівій руці якогось кремезного чолов'яги, а Федір бовтав ногами у правій. Потім чолов'яга одночасно відпустив нас, і ми покотилися по траві.

– Що тут відбувається? – суворо запитав він Федора. – Скільки разів я забороняв навіть наближатися до загорожі!!

– Нічого, тату… – похмуро вимовив він і кивнув на мене. – Він першим сюди прийшов! Це мій підпасок. Найняв його за дві гривні. Тепер вчу, як треба поводитись із хазяїном.

Промовивши це, хлопець поліз у кишеню, дістав звідти дві гривні й кинув їх мені.

Отакої! У мене аж вуха закрутилися від такого нахабства.

Я поправив розірвану сорочку й презирливо сплюнув собі під ноги закривавленою слиною – якраз влучив у ті дві гривні.

Чолов'яга чекав на відповідь і від мене.

– Це правда? – суворо звернувся від до мене.

Я спіймав на собі схвильований погляд Федора і одразу зрозумів: приборкання бичків – його таємниця. А характер у батька, певно, крутий.

– Так, – сказав я. – Я прийшов сюди першим.

Більше не зронив ані пари з вуст. І подав знак Нійолє, щоб вона також не казала зайвого.

– На перший раз вибачаю, – сказав батько Федора. – Але майте на увазі – підходити до коралю небезпечно. А гратися з биками – тим паче. Відповідай потім за вас…

Ми кивнули. Після того, що сказав Федір, у мене й думки не було продовжувати роботу на пасовищі. Треба буде пошукати іншої.

Коли ми з Нійолє вже далеченько відійшли від ферми, вона запитала:

– Чому ти не сказав Василю Петровичу, хто насправді винен?

– Тому що не люблю скаржитися, – пояснив я. – І все вирішую сам. Зрозуміло?

Нійолє кивнула і міцніше стисла мою руку.