Текст книги "Арсен"

Автор книги: Ирэн Роздобудько

сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 10 страниц)

«Готуйте отруйні арбалети!»

Я проспав!

Ось чим відрізняються міські люди від селян – ранок для мене розпочався тоді, коли мої місцеві ровесники вже поверталися з риболовлі.

Мало того, що я прокинувся пізно, так ще на мене одразу ж чекала неабияка халепа. Спершу я навіть не зрозумів, у чому справа.

Розплющив очі й поворухнувся – хотів потягнутися і… одразу ж заплутався в якомусь павутинні. Я спохопився. Що трапилося?

Побачив, що я з ніг до голови перемотаний нитками!

Більше того: моє волосся було розділене на пасма, і кожне з них прив'язано нитками до бильця ліжка. Що за чортівня? Я обурився.

Розірвати ці пута було досить легко, але мене цікавило, хто таким чином намагався ув’язнити мене? В коридорі ледь чутно рипнули дошки підлоги, на дверях заколихалася мереживна фіранка, за якою виднівся знайомий силует.

Ага, зрозуміло – це витівки Нійолє!

Але ж як соромно: мала бешкетниця прокинулася раніше за мене, і поки я давав хропака, спеленала мене нитками, мов павук муху.

Що ж робити?

Вдати, що сплю. Дочекатися, поки вона підійде, схопити і надавати добрячих стусанів. Точно!

Я затаївся. Завіса нечутно відсунулася вбік, і Нійолє навшпиньках почала підбиратися до мене. Я не ворушився. Треба підпустити ворога якомога ближче!

Я приготувався до стрибка. І коли дівчисько підкралося зовсім близько, вхопив її за руку.

– Гармати до бою! – дзвінко вигукнула вона. – Оточуйте зліва! Готуйте отруйні арбалети! Стріляйте за моєю командою. Брати живцем!

Я розреготався:

– Що ти вдаєш?! Які ще отруйні арбалети?!

Її щоки палали, вона продовжувала віддавати накази своєму невидимому війську:

– Готуйте триста візків! Будемо перевозити його в надійне місце! – І до мене: – Ані руш! Здавайся: ти в полоні у сміливих барбідонців.

– Ну добре, добре, не верещи! – згодився я. – Ти, певно, граєш у Гулівера?

– А як ти здогадався? – розчаровано запитала вона.

– Просто: я теж читав цю книжку.

– А-а, зрозуміло… – зітхнула вона і сіла на край мого ліжка. – Тоді розкажи, що було далі – я не читала. Мені тато переповідав. Але не до кінця.

Ця остання фраза обурила мене до нестями. Я аж зуби стиснув. Бачте, їй тато переповідав!

Мені він нічого такого не розказував – завжди був зайнятий. Певно, вона відчула, що мій настрій змінився. Я вже казав, що це була доволі дивна дівчинка. Вона серйозно поглянула на мене і несподівано поставила питання руба:

– Правду каже бабуся, що ти мій брат?

– Так, до певної міри… – коротко кивнув я.

– Як це – «до певної міри»? Чому ж я тебе ніколи раніше не бачила? Ти був невидимкою? – закидала мене запитаннями Нійолє.

Я вирішив пояснити їй усе, як є. Сказав, що у нас один, спільний батько, але матері – різні. Так буває…

Вона була здивована. Аж рота розкрила і почала підраховувати:

– Один тато і двоє мамів… Ого!

Потім вона наморщила чоло і сказала беззаперечно:

– Якщо ти мій брат – я мушу скрізь ходити з тобою!

– Цього ще не вистачало! – з острахом вигукнув я. – І не мрій!

– Це ж чому? – нахабно сказала Нійолє. – Я сама бачила: старші брати завжди ходять з малими сестрами. Я теж так хочу!

– Це коли в них одна мати на двох! – сказав я. – І коли вони разом росли, від самого початку. А ти мені чужа. Я про тебе нічого не знав! І знати не хочу.

Мала насупилася, низько схилила голову. Але не заревіла. Лише тихо мовила:

– Але ж тепер – знаєш…

– Ага, знаю, – суворо і невблаганно сказав я. – І це мене аж ніяк не тішить. Тож іди, грайся зі своїми ляльками! А за мною не ходи!

Я різко встав, обриваючи з себе нитяну мережу.

Очі Нійолє налилися сльозами. Саме в цю мить до веранди зайшла бабуся Ліда. Я зніяковів: зараз помітить, що я образив її улюблену онучку, і розсердиться.

– Ну, як ви, діти? – весело сказала бабуся. – Час снідати, Арсенчику! Нійолє вже дві години чекає, коли ти прокинешся – без тебе не сідала.

Мені стало трохи соромно. Ось зараз ця Нійолє влаштує їй зливу сліз – і шматок мені до горла не полізе. Я крадькома поглянув на дівчисько.

Але очі її були сухі. Лише кинула на мене докірливий погляд – і все. Я навіть із вдячністю посміхнувся: боєць!

Снідали мовчки. Бабуся квапилася – сьогодні вона мала якесь відповідальне чергування в місцевій бібліотеці.

– Ти не посидиш з Нійолє? – запитала вона.

Мене аж пересмикнуло: це найгірше, що могло бути – просидіти цілий день вдома. Ще й доглядати цю вередуху.

Але врятувала ситуацію сама Нійолє. Зиркнувши на мене з-під лоба, вона сказала:

– Я, бабцю, піду з тобою. З ним – не хочу.

І додала:

– Нехай не мріє…

І я знову зніяковів і трохи здивувався – дівчинка була хоч і мала, але горда.

Отже, ми всі разом вийшли за хвіртку і подалися хто куди. Бабуся з Нійолє пішли до центру села, а я – в протилежний бік, туди, де з пагорба було видно ріку і ліс.

Не поб’єшся – не потоваришуєш

Я вийшов на гребінь пагорба і завмер.

Довкола була нереальна краса. Ніби я потрапив до кадру з «Аватара». Всі барви природи були яскравими, мов їх підмалювали на комп'ютері. По сліпучо-синьому небу плив абсолютно білий караван хмар. Я зі щемом подумав, що мені доведеться прожити тут лише кілька тижнів. А може, й менше. І ці тижні варто використати сповна. Так, щоб відчути кожну мить.

А ще на мене накотило дивне відчуття, схоже на те, коли батько на ярмарку купив мені червоного півника на грубо обтесаному патичку. Таких півників я бачив уперше. Їх продавала старенька бабця в зеленій хустці. Вона здалася мені чарівницею з казки. Півник був великим і прозорим. Я лизнув його, і в роті розлився дивний смак – солодкий і водночас гіркуватий від трохи перепеченого цукру.

Я смоктав його – і періодично підносив до ока й дивився крізь нього, мов крізь червоне скло. І світ здавався мені таким же солодким і яскравим.

Тоді мені було років зо три. Але я досі пам'ятаю, яке це було щастя…

Отже, я стояв на пагорбі й оглядав долину. І задихався від захвату.

Село лежало серед розлогих садів, як низка необроблених коралів або… розсип цукерок у різнобарвних обгортках. У смарагдовому лісі спалахували золоті блискітки сонячного світла. Раніше я ніколи цього не помічав. Такі картинки виникали хіба на моніторі компа! Я подумав, що варто було приїхати сюди лише заради цього видовища. І пошкодував, що я не художник.

Раптом біля мене дзенькнув велосипед. Я оглянувся. На велику сидів той самий хлопець, який учора лякав мене лісом і Білою Дамою.

– Привіт! – сказав він і, не чекаючи на відповідь, додав: – Хочеш підзаробити?

Звісно, я хотів! Але відповів не одразу. Поважно сплюнув у пилюгу і спроквола промимрив:

– А що пропонуєш?

– Дві гривні за дві години! – сказав він.

– Тобто? – не зрозумів я.

– Я пасу худобу… – почав пояснювати хлопець. – Платять мені десять гривень на день. Дві з них – твої, якщо будеш щодня підміняти мене на пару годин.

– А ти що робитимеш у цей час?

– Не твоя справа! – вигукнув він і запитально наморщив носа: – Згода?

– Не згода. Спочатку скажи, що робитимеш, доки я паритимуся з твоїм стадом за таку дрібну ціну! – наполіг я.

– Більшої ціни тобі не дадуть! – похмуро відповів хлопець, злізаючи з велика й підходячи до мене впритул. – Ти ж міська цяця. На що ти здатен?! Ось хіба що коровам хвости крутити! То давай – крути! І не питай зайвого.

– А ти, певно, вже добряче накрутив? – єхидно відповів я. – На більше не здатен?

– Ось зараз побачимо, хто на що здатен! – загрозливо посміхнувся хлопець.

– Давай! – підбадьорив я його.

– Сам давай! – відказав він.

За мить ми вже покотилися з пагорба, зчепившись у смертельних обіймах. Щоправда, не таких уже й смертельних, адже котитися і битися водночас було доволі незручно.

На рівнині ми ще хвилин зо п’ять борюкалися у високій траві, аж доки наштовхнулися на якийсь рівчак і розкотилися в різні боки.

Обоє важко дихали.

Похмуро поглядаючи в мій бік, хлопець смикнув із землі листок подорожника, засунув до рота і почав жувати. Я з цікавістю спостерігав за ним. Хлопець вийняв з рота пожований листок і приліпив його до подряпин на коліні. Помітивши мій погляд, пояснив:

– Заживлює рани.

Я теж смикнув подорожник, пожував і так само причепив його на обідраний лікоть.

– Продовжувати будеш? – по-діловому запитав хлопець.

– А ти?

– Спекотно… – зітхнув він. – Тільки запаримося. У нас одна вагова категорія.

Я кивнув. Відверто кажучи, мені зовсім не хотілося битися.

– А ти нічого, – сказав хлопець. – Я думав – злякаєшся.

– Чого б це я лякався? – обурився я.

– Ну ви, міські, такі полохливі… – пояснив він. – М'язів не качаєте. Кволі якісь, бліді…

Я був змушений зігнути руку – показати м'язи. З півгодини ми мацали одне одного, змагаючись, чиї руки сильніші. Вирішили – нічия.

А потім ми потисли один одному руки.

До речі, у мене так і з Пашкою було: ми спочатку добряче побилися перед тим, як стати друзями нерозлийвода. Пашка так потім і сказав: не поб’єшся – не потоваришуєш по-справжньому, адже кожна справа має бути скріплена кров'ю!

Отже, хлопця звали Федір. А ті дві вільних години, за які він пропонував дві гривні, були потрібні йому для того, щоб навчитися приборкувати биків. А простіше кажучи, Федір хотів стати тореадором! Він просто був поведений на кориді.

Спершу все це видалося мені смішним. Якийсь дитячий садок – майже дорослий хлопець, а займається такою маячнею.

– Хочеш бути як «тореодори з Васюківки»? – пожартував я.

Виявилося, що Федір цієї книжки не знає. Проте знає, що таке справжня корида – і не з книжок! Для нього це все зовсім не маячня! А, можна сказати, справа всього життя.

– Я хочу бути, як великий Манолете! – гордо відказав він.

– Хто?

– Манолете – найвідоміший тореро в Іспанії! Його повне ім’я Мануель Лауреано Родріґес. Він загинув на арені в 1947 році. А знаєш, як? У боротьбі з непереможним Іслеро з Міурі!

Правду кажучи, я був спантеличений навалою нових і незрозумілих імен.

– А хто такі Іслеро і Міурі? – запитав я.

– Іслеро – бик! Найжахливіший бик тих часів. А Міурою називалася ферма в Іспанії, на якій він виріс. Іслеро єдиний, хто міг гідно станцювати з Манолете танець смерті!

– Який танець? – знову не зрозумів я, про що йдеться.

– «Танець смерті»! Так в Іспанії називали кориду! Для справжнього тореро немає більшої честі, ніж загинути в бою.

– Ну й перспектива… – з сумнівом знизав плечима я. – І ти теж цього хочеш?

– Авжеж! – підтвердив Федір. – А знаєш, як було з Іслеро і Манолете? Лише уяви: вони – і бик, і тореро – загнули одночасно, коли Манолете всадив кинджал під правий ріг, а Іслеро пронизав його лівим. Вони на мить стали єдиним цілим! І вся Іспанія пишалася ними.

– Чим же тут пишатися? – знизав плечима я.

– Красою фіналу!!! – впевнено сказав Федір. – Усі на трибунах підвелися й аплодували непереможеним бійцям!

– Маячня. Як на мене, це все жахливо.

– Для таких як ти, – відказав хлопець. – А для справжніх тореро – це честь.

– А звідки ти знаєш? – хитро примружим око я.

– Знаю!

– Звідки? – не вгавав я.

Федір насупився, помовчав, певно, міркуючи, чи варто продовжувати розмову. І все ж продовжив таємничим голосом:

– Мій прадід – іспанець.

– Не може бути! – вигукнув я, думаючи про те, що натрапив на ще одного фантазера на кшталт моєї зведеної сестри. Тільки та вигадала Барбідонію, а цей – іспанського предка. А ще ж є Айрес, яка вважає себе донькою аргентинців. Село якихось невгамовних фантазерів!

– Може, – спокійно пояснив Федір. – Під час Другої світової війни мого прадіда привезли на виховання сюди. Він тут так і залишився. І багато чого розповідав.

– Не брешеш? – підозріло запитав я.

– Зуб даю! – сказав Федір.

І розповів дивовижну історію, від якої у мене щелепа відвисла: ось де справжнє життя, пригоди, небезпека!

– Мої предки з давніх часів займалися розведенням бойових биків для кориди. Це була особлива порода, яку називали «кельтська».

– А чим вона така особлива?

– А тим, що в їхніх жилах текла кров прадавніх биків, які водилися ще до нашої ери. Цінувалися такі бики на вагу золота. Тому що у них був особливий характер!

– Хіба у биків буває характер? – засумнівався я.

– Ще який! Ці «кельтські» бички вирізнялися особливим благородством, хитрістю і відчайдушністю. Вони були мов справжні воїни. Мої предки вирощували і торгували такими биками по усіх світах. Останнім з родини цим займався батько мого прадіда. Аж доки не розпочалася війна. І тоді родина розпалася. Але до того вони всі жили в іспанській провінції під містом Толедо і тримали величезні коралі.

– Що тримали? Коралі – це ж намисто! – не зрозумів я.

– Це у нас – намисто! А в Іспанії так називалися спеціальні загони для тварин. Там жили і виховувалися молоді бички. Батько мого прадіда хотів зберегти чистоту породи. Її цінували у всьому світі. Покупці биків приїздили до нього під покровом ночі й мали суворо зберігати таємницю про те, звідки на аренах світу з'являються такі непереможні бійці. Платили за них чималі гроші! Але перед тим, як продати бичків, їх випробовували на місці, в селі.

– Як же їх випробовували?

– Просто: влаштовували таку собі маленьку кориду для селян. Щоправда, це була не справжня корида, а щось на зразок «боїв без правил». На таких змаганнях із биком міг поборотися будь-хто з мешканців. Уявляєш, якби такі свята запровадити тут, у нас! Кожен би міг показати, на що здатен!

– У нас і своїх свят вистачає, – впевнено сказав я. – А корида – жорстока розвага. Мені шкода тварин.

– А мій батько каже, що це – мистецтво! – суворо заперечив Федір і додав: – Скоро він буде розводити тут таких же биків і коней. І продавати їх. Мій батько – фермер. Отже, ти згоден почергувати за мене пару годин?

Тепер я не міг відмовити. Адже мені стало цікаво – що воно таке, ця корида, і чи правду каже хлопець.

Я подав йому руку на знак згоди. Федір міцно потис її. Мені було приємно, що маю справу зі справжнім нащадком тореадора!

– Гайда на лан! Покажу тобі своє господарство! – весело сказав Федір.

І ми пішли на лан.

По дорозі я думав про те, що кожна родина має свої чудасії. І що я не помилився, коли вирішив розвідати й про свою. Адже і в нашому роду вистачає загадок і таємниць.

Чорний, якого треба приборкати
на честь Айрес

Ми вийшли в поле. Там мирно паслося стадо.

– Цих корів ти хочеш приборкати? – здивовано запитав я.

– Звісно, ні! – засміявся Федір. – Це звичайна худоба. Вони й мухи не образять! Як з ними змагатися?! У мене інші плани.

– А що я мушу з ними робити? – запитав я.

– Роботи небагато, – сказав Федір. – Просто треба пильнувати, щоб корови не пішли до лісу, не загубилися. І час від часу пересуватися з місця на місце. Можеш навіть книжку читати.

– А де в цей час будеш ти?

– А я піду до загорожі з бичками. Це тут, неподалік, на фермі батька. Буду їх приборкувати.

– Кльово! – сказав я. – А можна і мені спробувати?

– Побачимо… – поважно сказав Федір. – Спочатку треба все про них знати. Вивчити їхні характери, наміри. Навіть мову…

– І ти це все знаєш? – здивувався я.

– А як же не знати, якщо їх розводить мій батько! – відказав Федір. – Певно, це у нас в крові. Він і мене долучає до справ.

– А яким чином?

– По різному… – зам'явся Федір. – Дозволяє прибирати за ними. Годувати. А одного разу я бачив, як народжувався Чорний!

– Хто?

– Чорний! Так звуть одного молодого бичка. Я навіть допомагав татові. Це було непросто. І досить моторошно.

Відверто кажучи, я був у повному захваті від того, що почув. Ніколи не думав, що далеко від міста мешкають такі цікаві особистості.

Я вже вірив кожному слову хлопця і шалено бажав найшвидше дати гідну відповідь. Тобто теж так само зацікавити його собою.

А він тим часом розповідав мені історію чорного. Тобто – Чорного. Того бичка, якому Федір допоміг з’явитися на світ.

Як сказав мій новий товариш, це було найбільшим враженням його життя. Тоді тато навмисне покликав його, щоб син на власні очі побачив і запам’ятав, що треба робити, коли на світ народжуються бички. Адже з давніх-давен доглядати за худобою в їхньому роду вважалося суто чоловічим обов'язком.

– Цей бичок народжувався «в сорочці», – сказав Федір.

– Як це? – не зрозумів я. – Так можна казати лише про людей. Я сам чув, як про щасливчиків кажуть: «Народився в сорочці»…

Федір усміхнувся:

– Чорний теж народився в сорочці! Тобто в такому щільному повітряному пузирі. Тоді батько дав мені гострого ножа і наказав прорізати цей пузир, доки теля не задихнулося.

– І ти це зробив? – подивувався я сміливості майбутнього тореадора.

– Звісно. Хоча це було непросто.

Федір замислився.

і продовжував розповідати, як новонароджений бичок засмикався і майже одразу зіпнувся на ніжки. Хоча вони й розповзалися в різні боки.

Це сталося вранці. А вдень Федір спостерігав, як корова кілька годин без утоми вилизувала Чорного, аж доки його шерсть заблищала на сонці й стала чорнішою за чорну, аж ліловою.

І Федір злякався, бо багато разів чув від діда й батька про Господаря Темряви – лілового, аж чорного, і чорного, аж лілового бика-вбивцю! Такий бик народжується лише раз на сторіччя! І здатен перемогти супротивника самим лише поглядом своїх пронизливих очей.

Отже, Чорний стояв під черевом корови і, помітивши Федора, повів на нього оком. Федір упевнився, що то і є Господар Темряви, бо в його оці світилася неймовірна яскрава білизна. Така сліпуча, що аж відкинула гострий промінчик на обличчя хлопця. Немов це був не погляд, а справжнє лезо!

Коли телятко трохи підросло, цей погляд справляв усе більше враження: мало хто наважувався підійти до бичка ближче, ніж на два метри. Коли Чорному виповнилося два місяці, батько відокремив його від стада й поселив за спеціальною загорожею. Батько казав, що це – найцінніший бик у стаді.

Ото саме цього Чорного й хотів підкорити хлопець. А для цього треба багато знати, а не просто так ганяти корів.

– Це – ціла наука! – упевнено сказав Федір, завершуючи свою оповідку. І мені одразу ж теж закортіло опанувати цю науку.

Але я запитав про інше:

– А навіщо тобі треба приборкати Чорного?

Федір опустив очі. Але вирішив бути відвертим.

– Розумієш, – сказав він, – я хотів би вийти на змагання з Чорним перед усім селом. Так, щоб мою перемогу побачила Айрес. Є правило: прекрасна дама закохується в переможця…

Ось воно що! Він хотів завоювати увагу Айрес.

Відверто кажучи, мені дуже сподобалася така ідея. І я вирішив, що мушу побачити того Чорного. І теж поборюся з ним.

– Мені треба йти, – сказав Федір. – Повернуся за кілька годин. Не боїшся?

Я спокійно похитав головою. І Федір пішов. Я ще довго бачив, як його картата сорочка майорить на пагорбі. Потім лишився сам зі стадом. І, правду кажучи, стало незатишно. Глянув на годинник, щоб порахувати, скільки часу мені доведеться бути «підпаском».

Дві години зі стадом здалися мені цілою вічністю…

…День добігав кінця. І не було нічого красивішого за цей палахкотливий кінець: стрімке падіння сонця в море зелених дерев супроводжувалося швидкою зміною барв.

Колись я читав про те, як рибалки в далекому океані полюють на «скай-хо» – велетенську рибу, піймати яку вважалося щасливим знаком. Секрет цієї риби в тому, що, вмираючи, вона щомиті змінює свій колір. Зі звичайної сірої і нічим не примітної перетворюється на суцільний феєрверк. Сіра луска поволі починає рожевіти, потім – червоніти. А коли пурпуровий полиск досягає яскравості призахідного сонця, луска згасає, мов ліхтар. Утім, натомість запалюється ультрамариновим полум’ям. Після синього спалаху настає черга жовтого, потім – зеленого і, нарешті, бузкового! Такий феєрверк на тілі рибини триває хвилин зо п'ять. А відтак риба тьмяніє і знову стає сірою.

Такою, якою і була, плаваючи в океанських глибинах.

Так само згасав день у селі! Мінливий вечір був схожий на згасання дивної риби «скай-хо». Зміна кольорів у вечірньому серпанку була подібна до зміни кольору луски чарівної рибини. Неймовірне видовище, скажу я вам!

Загалом, я був задоволений тим, як провів день. По-перше, почав заробляти власні гроші. По-друге, познайомився з цікавим хлопцем. А по-третє, ще й поспілкувався з Айрес. Це було вдень, коли я залишився зі стадом. Вона саме проїздила повз пасовисько на своєму «дирчику». Впізнавши мене, зупинилася, гукнула:

– Привіт! Що ти тут робиш?

Я пояснив, що підмінюю Федора.

– О! Цей ледащо таки знайшов собі наймита! – засміялася Айрес, зісперши мопед на підніжку й сідаючи поруч зі мною.

Звісно, я не сказав, що Федір займається серйозною справою – і, до речі, на її честь! Адже пообіцяв не видавати його таємницю.

Ми трохи побалакали про те, про се. Я переповів Айрес історію про Макара. Те, що встиг почути від діда Олега. Вона дещо розповіла про село і про дитячий будинок «родинного типу», в якому живе. Запросила в гості. А я ще раз запитав у неї про вогні, які бачу вночі з вікна веранди. Айрес знову напустила на себе таємничого вигляду:

– Я ж казала тобі – це ходить Біла Дама зі своею свитою!

– Мій дід сказав, що ніякої Білої Дами не існує! – заперечив я.

– Ще й як існує! – запевнила Айрес. – Скоро сам переконаєшся. Усі, хто до нас приїздить, теж спочатку не вірять!

– А як мені в цьому переконатися?

Але Айрес уже сідала на свій мопед. Завела мотор, і крізь гуркіт я почув:

– На все свій час!!!

Дівчина покотила з пагорба на пагорб, як справжній байкер. Я із захватом дивився їй услід. І остаточно вирішив, що неодмінно познайомлюсь з тим Чорним і приборкаю його раніше за Федора.

На честь Айрес, ясна річ.