Текст книги "Арсен"

Автор книги: Ирэн Роздобудько

сообщить о нарушении

Текущая страница: 9 (всего у книги 10 страниц)

Покарання втікача

Коли я прибіг до нашого обійстя, мені назустріч вийшли всі – і бабуся, і дід, і Нійолє. Обличчя в бабусі й діда були стурбовані. Нійолє одразу ж підбігла до мене й прошепотіла:

– Телефонувала твоя мама!!! Казала, що ти втік з дому! Зараз тобі влетить…

Добре, що вона мене попередила. Дід уже наближався до мене з суворим виглядом.

– Аресене! – сказав він. – Як це розуміти?

– Арсенчику! – сплеснула руками бабуся, ніби захищаючи мене. – Чому ж ти не сказав, що приїхав сюди без дозволу? Мама хвилюється! Добре, що здогадалася нам потелефонувати. Каже: «Арсен пропав! Написав у записці, що поїхав дихати свіжим повітрям…»

– Ми ж були впевнені, що вона знає, де ти! – додав дід.

Ох! Я почервонів. Я ж збирався сам дзвонити додому. Але за всіма цими справами просто не збагнув, що минуло вже кілька днів! А вона ж там, певно, божеволіє від хвилювання. Мабуть, до міліції зверталася. Як я міг так вчинити? Та ще й з Юлею?! Що я за телепень?!

Я стояв розгублений, збентежений і злий на себе.

Дід суворо сопів, поглядаючи в мій бік. А потім зітхнув і сказав те, що вразило мене, мов кинджал:

– Певно, недарма тебе назвали Арсеном! Ти весь – у свого тезку. Такий же навіжений… – і звернувся до бабці. – Маємо, Лідо, в родині ще одного авантюриста…

Можу присягнутися, це він вимовив зовсім без злоби, навпаки – було в його голосі щось тепле. Я підійшов до діда, і той легенько стукнув мене в плече:

– Негайно телефонуй додому, шибенику! Мати хвилюється. І скажи їй… – дід ніяково покашляв у кулак. – Нехай і сама колись приїде. Будемо раді…

Звісно, я тут же згадав, що цього літа збирався заробити собі на нову мобілку. і зовсім засоромився. Чим я тут займаюсь? Якимись казками давно минулих днів. Треба працювати, а не байдики бити, сподіваючись відшукати міфічні скарби!

Навіть залізна коробка, яку все ще тримав під сорочкою, більше не гріла душу. Я побіг до хати і набрав номер домашнього телефону. Юля одразу ж схопила слухавку, а почувши мене, схлипнула. У мене аж серце зайшлося – я не можу, коли вона плаче! Сто разів подумки вилаяв себе!

– Не сердься, ма! – закричав я. – Зі мною все гаразд! Бабуся і дідусь запрошують тебе в гості. А ще тут є Нійолє – така кумедна! Ну і свіже повітря… А ти там як? Відпочиваєш від мене?

Я намагався говорити багато і швидко, щоб вона не встигла мене налаяти.

Вона справді не встигла. Лише запитала, чи ми всі здорові, чи допомагаю я бабусі з дідусем, чи не забуваю прати свої шкарпетки…

Я докладно розповів, як ми тут живемо, і пообіцяв, що скоро повернуся.

– Ти вже не сердишся? – запитав наостанок.

– Серджуся, – відповіла Юля. – Якщо тобі так кортіло поїхати, я б тебе не тримала.

– Ма, вибач, я не знав… – промимрив я і додав: – Ти ж сказала, що «якосьобійдемось»…

– Я помилялася, – сказала Юля. – Перекажи бабці з дідом мої вітання. Я їх пам’ятаю і люблю.

– Добре! – зрадів я. – Обов'язково перекажу!

І поклав слухавку.

Помітив, що біля мене крутилася Нійолє.

– Сварила? – запитала вона мене, киваючи на телефонну слухавку.

Я посміхнувся:

– Обійшлося…

– А це в тебе що? – вказала Нійолє на коробку, яку я тепер тримав у руці.

– Нічого! – злякався я і сховав коробку за спину.

Я хотів спочатку роздивитися її сам. Тому пішов до себе на веранду і заховав її під матрац. Вирішив, що краще роздивитися вміст, коли всі заснуть.

Решту дня ми провели всі разом на подвір’ї. Я аж здивувався, скільки тут роботи! Я носив воду, полов грядки, допоміг збирати порічки, абрикоси й смородину. Потім, згадуючи Юлину настанову, поправ свою білизну і футболки. Хоча бабуся Ліда казала, що все зробить сама. Потім ми з дідом і Нійолє ходили обертати сіно, як це робили мешканці БРТ. Я нарешті побачив, як це робиться. Ми з Нійолє сміялися, обсипаючи одне одного запашним сіном. Дід нас не сварив.

Мені кортіло розповісти йому, що коробка, яку беріг його батько, вже у мене. Але не сказав. Боявся, що він забере її і знову заховає за ікону. Краще вже я сам з’ясую, що там. А потім віддам.

Але я вирішив, що зроблю це лише в тому випадку, якщо там не буде нічого поганого – того, що могло б зашкодити нашій родині. Або пам'яті про наших предків.

Згадав, як Айрес сказала мені: «Легенди мають бути!» Якщо ж знайду там якісь невтішні свідчення, краще я ту коробку знищу! Нехай лишається гарна леґенда про кохання Макара і Марії, про мандрівника й вигадника Арсена і нетутешню красуню Нійолє, про родинні скарби і… Білу Даму, душа якої бродить нашим селом.

Ось як я вирішив!

Ми поверталися додому. Дід з вилами попереду, я з косою – за ним, а довкола нас крутилася дзиґа-Нійолє.

Ми віталися з усіма, кого зустрічали на дорозі. І це мені було трохи дивно, незвично, але приємно. Адже вдома я навіть не знав, хто живе поверхом вище чи нижче. Часом, коли вітався (як вчила Юля), мені не відповідали…

На вечерю бабуся зварила чергову смакоту – кукурудзяну кашу. І подавала її з різними смачними добавками: шкварками, грибами, сметаною і навіть – медом. Я скуштував усього по черзі. І все було неймовірно смачно.

А потім настав той час, якого я чекав – ніч. І руки мої аж свербіли від передчуття, що скоро в них опиниться коробка з-під гаванських сигар…

Коробка з-під гаванських сигар

Я сидів на своєму ліжку біля вікна і дослухався, чи всі в хаті заснули.

У вікно світив місяць. І хоча він був доволі яскравим, цього освітлення виявилося замало. Я згадав, що на горищі БРТ сунув у кишеню свічку, яку мені дала Айрес. Дістав її, знайшов на підвіконні сірники і запалив вогник. Він блимнув і весело розгорівся.

Тепер – до справи!

Я витягнув свою знахідку з-під матрацу і погладив шорстку поверхню рукою – на долоні лишився рудий слід. Разом з іржею з кришки осипався і пил від засохлої фарби. Малюнок, і без того нечіткий, зник у мене на очах. Я спробував піддіти кришку нігтем, але вона не піддавалася – так зсохлися обидві половинки. Довелося взяти ножиці.

Я почав обережно відгинати краї коробки по всьому периметру. Відчував себе варваром, який псує останню родинну реліквію.

Метал піддавався досить легко, буквально кришився. І нарешті я повністю вивільнив покришку з-під шару іржі. Перед тим, як відкинути її, я глибоко вдихнув.

І несподівано подумав про те, що під напівзотлілою покришкою може бути чиєсь життя! Життя проминуле. А чи варто ворушити його?

А потім вирішив – варто! Адже Юля любила повторювати, що в житті нічого не буває випадковим. І якщо я вже взявся до справи дізнатися про свій рід більше, – треба йти до кінця. Можливо, ця коробка чекала саме на мене? Недаремно ж мене назвали Арсеном!

Я рішуче зняв покришку з коробки і з хвилюванням зазирнув усередину.

Що там побачив? Стосик паперу, перев'язаний стрічкою. На ньому лежала брошка з почорнілого металу. Я вийняв її і підніс ближче до світла. Це була квітка з непрозорим чорним камінцем посередині. Я протер брошку краєм сорочки. Вона тьмяно зблиснула. Мабуть, вона належала Нійолє…

Відклав брошку і дістав папірці. Стрічка, якою вони були перев’язані, порвалася в моїх руках. Я злякався, що і папірці також можуть розсипатися, тож якомога обережніше почав розбирати їх. Вони справді осипалися по краях і були схожі на сухе листя з гербарію. До того ж, кожен наступний аркуш був ніби склеєний з попереднім – так їх спресував час.

Я прийшов у відчай! Зараз усе знищиться, розтане, розкришиться саме собою. Але мені все ж вдалося розікласти на підвіконні всі п’ять маленьких аркушів. Вони були списані нерівним, незрозумілим почерком. Літери розпливчасті, подекуди просто розмиті. До того ж, я не міг розібрати ані слова. Як і казав дідусь, то була якась інша мова. Але не англійська, не французька. Деякі літери я взагалі бачив уперше.

Вирішив перепочити і ще раз зазирнув до коробки. До дна було щільно припасовано ще один папірець.

Я перевернув коробку, постукав по ній – звідти випала фотокартка! Мабуть, дід Олег її просто не помітив, коли відкривав коробку вперше.

З хвилюванням я розглядав світлину. На ній, мов із туману, проступало дві постаті – юнака й дівчини. Одразу ж упадало в око те, що пара була неймовірно красивою. Особливо дівчина. Очі у неї були – не брешу! – майже на півобличчя. Біляве волосся хвилями спадало на плечі. Вона була у світлій сукні й маленькому мереживному капелюшку з бантиком. У тонкій руці тримала гаптовану бісером сумочку. З під складок довгої сукні виглядали такі ж світлі чобітки з бантиками. Дівчина була тоненькою, мов тростинка. Вона посміхалася.

Юнак дивився серйозно. Його рука лежала на плечі дівчини. Він теж був красивим – високим, струнким, в елегантному чорному костюмі з білою смужкою. З охайно зачесаним назад волоссям. Його риси здалися мені знайомими. Він був схожим на діда Олега і… трошки на мене, якби мені було років двадцять.

Я здогадався: це був знімок Арсена і Нійолє.

Так ось якими вони були! Молодими, гарними, закоханими…

Мабуть, сфотографувалися перед поверненням додому. Ще не знаючи, яка доля їм випаде. Я зітхнув і поклав світлину поруч із аркушами.

Знову взявся до розглядання літер і слів.

І прийшов у відчай. Сидів, втупившись в аркуші, мов очманілий. Нічого не зрозуміло. Суцільні чорнильні плями і невідомі літери.

А потім мене мов струмом вдарило: це писала Нійолє! Вона ж була родом з Прибалтики! З Литви! Ось чому ніхто досі не зміг прочитати цього листа!

Але ж – як його прочитати? Я замислився. Звісно, якби я був у себе вдома, побіг би до книгарні в пошуках словника. Або до бібліотеки.

Тут теж є бібліотека, але навряд чи там знайдеться словник литовської мови. Як бути?

І мені на думку спав… Інтернет. Там є все. Має бути і литовський алфавіт, і програма перекладу. Але де знайти Інтернет у селі? У кого він може бути?

Звісно, у когось із мешканців є комп’ютери. Можливо, навіть, у багатьох. Може, є і в бібліотеці, й на пошті, й у сільській раді. Але хто мене туди пустить? Певна річ, є комп і у Федора. Але ж я з ним посварився. До того ж, треба буде просити – а як попросиш, якщо ми тепер вороги? Або він, судячи з усього, запросить за послуги чималі гроші. Цю ідею я відкинув.

І одразу прийшла інша: комп'ютер має бути в БРТ! Звісно! Адже Яків Степанович – науковець. Мені одразу ж закортіло бігти до БРТ. Я вже навіть скочив і почав збиратися. Але поглянув на годинника і жахнувся – на вулиці глупа ніч! Треба дочекатися ранку, піти до Айрес, попроситися до компу. Вона не відмовить – це точно. Але як дотягти до того ранку, якщо переді мною лежить ключик до таємниці? Ох…

Що я знаю про литовську мову, – подумав я? Зовсім нічого. В школі ми вчимо англійську. Отже, поки що ці аркушики, списані нерозбірливим почерком із багатьма чорнильними «сльозинами», для мене суцільна загадка.

Але я мушу її розв'язати!

Шкірою відчуваю, що саме тут і криється таємниця Макарового золота…

Не пам’ятаю, як я провів залишок ночі й ранок! Чесно – не пам'ятаю.

В голові цокав годинник: шоста година ранку, сьома, восьма… На старт!

Із-за столу зірвався, ледь надкусивши налисник, крикнув з порогу бабусі, що повернуся пізно. Навіть мала Нійоле не змогла мене наздогнати.

Мчав до БРТ, мов торпеда. Мало не протаранив хвіртку – аж лобом об неї стукнувся.

– Комп є?!! – задихаючись, кинувся до Айрес.

– Є. А що трапилося? – запитала вона.

– Мені треба годинку-дві посидіти… Дуже треба. Питання життя і смерті!

Вона не стала розпитувати, а одразу повела до кімнати. Чудова дівчина, – ще раз із вдячністю завважив я.

Увімкнула комп. І делікатно вийшла. Чудова, чудова дівчина…

Я набрав потрібне: «Українсько-литовський словник».

І поринув у читання. Якби за цим заняттям мене побачила наша вчителька мови та літератури, впала б зі стільця. «Арсене Іванюк! – сказала б вона. – Певно, щось здохло в лісі – ти вчиш нову мову на канікулах?? Гадаєш, тобі це вдасться?!»

Правду кажучи, я не був у цьому певен. Замислився – з чого почати. І зробив так.

Узяв аркуш паперу (папір та олівець я приніс із собою), вивів на ньому весь алфавіт від «а» до «я» українською мовою. А потім почав виписувати навпроти кожної літери литовський алфавіт. Виписав. Що ж далі?

Я втупився в пожовтілі аркуші. Й заходився виписувати на чистий аркуш кожне слово, старанно копіюючи літери з алфавіту. Слів вийшло багато – три аркуші. А потім заходився «розшифровувати» кожне слово, пишучи переклад зверху. Перші два слова були такими:

«Mielas süneli!»

Після них стояв знак оклику. Отже, це було звертання. Я поглянув у словник – слова означали таке:

Mielas – «милий», süneli – «синочок».

Тобто це було звертання до сина: «Милий синочку!».

Коли я зрозумів, як треба діяти – робота закипіла! Я захопився. Нічого не чув і не бачив довкола себе.

Кілька разів до кімнати заглядала Айрес. Мовчки ставила переді мною то склянку води, то блюдечко з малиною – і так само тихо зачиняла за собою двері, відганяючи від них молодших дітей. Я лише з вдячністю кивав їй, захоплений своєю роботою.

Таким чином, витративши більше двох годин, я мав перед собою три аркуші з перекладеними словами. Але прочитати їх поки що не намагався. Надто кострубатим виходив текст. У чому справа?

Знайшов в інтернеті статтю про граматику литовської мови – і мені все стало зрозуміло! Виявляється, побудова речення у литовців дуже відрізняється від нашої. Скажімо, те слово, яке б ми написали першим – у них пишеться останнім. У статті прикладом слугувала вивіска салону чоловічої та жіночої одежі. У дослівному перекладі вона звучала так: «Чоловічої та жіночої одежі салон».

Я зрозумів, що на мене чекає чималий шмат роботи. Ох…

Я так втомився, ніби вантажив цеглу!

Не помітив, як надворі завечоріло.

Мені стало незручно – як я міг так довго користуватися чужою технікою? І взагалі, сидіти тут, мов господар! Я зібрав усі свої папери, сховав аркуші в коробку і, похитуючись, вийшов у двір.

Там, як завжди, кипіла робота, мов у мурашнику. Софія Михайлівна доїла корову, молодші діти різали буряки свиням, старші прибирали обійстя. Айрес підмітала. Побачивши мене, всі на мить зупинилися.

Уявляю, який я мав вигляд! Очі червоні, мов у кролика, волосся скуйовджене, на вустах блукає дурнувата посмішка.

– Ну як, зробив те, що потрібно? – запитала Айрес.

Я навіть говорити не міг – лише кивнув у відповідь.

– Ну і молодець, – лагідно промовила Софія Михалівна. – Йди-но сюди, я тобі свіжого молочка наллю. А то в тебе вигляд якийсь нездоровий.

Вона налила молока у великий кухоль. Айрес подала мені його. Я випив, відчуваючи, як повертаються сили.

– Розкажеш потім, що робив?.. – шепнула мені Айрес.

– Тобі – першій! – так само пошепки відповів я і потис їй руку. – Дякую. Ти справжній друг!

І пішов додому. Ноги ледве ворушилися, голова палала.

Ніколи не думав, що розумова праця може бути такою важкою!

Вдома на мене чекав другий етап роботи.

І – ще одна безсонна ніч…

Безсонна ніч,
або Минуле має значення!

…Я навіть не сів вечеряти, незважаючи на умовляння бабусі й діда. Давно помітив: щойно ти починаєш займатися чимось важливим – питання їжі чи сну відпадають самі собою! Мене трусило, мов у лихоманці. Мов я стояв на палубі того омріяного човна з моїх книжок і мав вирушити у таємничу подорож.

Отже, дочекавшися, доки в будинку настане тиша, я знову почав працювати. Розіклав свої аркуші на підвіконні. Для натхнення ще й поставив перед собою світлину з Арсеном та Нійолє.

Знову пошкодував, що не полагодив ліхтарик – я про нього взагалі забув. Але ще була свічка Айрес, на три-чотири години її мало вистачити. Я знову запалив її і взявся розставляти перекладені слова в потрібному порядку. Крім того, я ще й доставляв у текст слова, яких там не вистачало. Адже, як я вже казав, деякі з них ховалися за чорнильними плямами.

Часом під ними крилися і цілі словосполучення. Мені довелося здогадуватись, будувати свої версії, зв’язувати початок речення із закінченням, користуючись лише власними здогадками.

Час від часу я поглядав на світлину і завмирав, охоплений дивним відчуттям того, що спілкуюся з минулим, яке відроджувалося перед моїми очима – просто з-під мого пера. Тобто – олівця…

Коли всі слова, речення й крапки (в тих місцях, де неможливо було зовсім нічого розібрати) були на своїх місцях, я спробував прочитати розшифрований текст.

Розбирав його години зо дві. Слова і вирази відрізнялися від сучасних. їх важко було второпати з першого разу. А ще важче – скласти цілісну картину з того, що прочитав, і зіставити з тим, що почув від діда Олега і бабусі Ліди.

Закінчив, коли за вікном уже сірів ранок, а свічка згасла. Мої очі буквально вилазили на лоба. В голові плуталися думки.

Всю цю ніч мені здавалося, що поруч незримо присутня ця пара зі світлини. Що вони стоять, поклавши руки мені на плечі, ніби справді були привидами. Але привидами добрими, своїми. Вони немов розмовляли зі мною, звертаючись до мене так само лагідно, як було в листі: «Милий синку!»

Доки зійшло сонце, я перечитав написане безліч разів! То стискав кулаки, то скреготів зубами від люті й несправедливості. І навіть ледве стримував сльози! Добре, що в цю мить мене ніхто не бачив.

Раніше я думав, що минуле не має для людини жодного значення. Важливо лише те, що відбувається зараз. Звісно, я ходив до музеїв, де зберігалося чимало реліквій минувшини. Здебільшого під час таких собі культурно-масових заходів у школі. Нас водили в різні музеї на уроках історії чи літератури. Або щоб підкріпити знання з природничих наук. Найбільше мені подобалося розглядати кістяки мамонтів у музеї природи. Одного разу Пашка навіть викарбував на нозі такого велетенського кістяка своє ім’я, за що потім його батьків викликали до директора школи.

Бував і в історичному… Там теж зберігалися якісь старі пожовтілі документи і світлини. Але я ніколи не замислювався над тим, що за кожним документом чи фотокарткою криється чиясь доля. Доля, прожита від початку й до кінця. Доля людини, яка існувала на землі серед безлічі інших людей. І що я теж маю власну історію. Звісно, вона лише починається. Але цілком зрозуміло те, що вона матиме свій шлях, який поки що криється в тумані.

Але ж ця моя особиста доля не починається зненацька, мов злива! Вона має свої витоки. І що глибше вони занурені в часі, то багатшою може бути людина. Хоча б тому, що знає, хто вона, звідки походить її рід і які люди започаткували його.

Ну, хіба ще кілька днів тому я міг собі уявити, що граф Островершенко і його маленький кріпак Макар – мої пращури?! А цей навіжений мандрівник і мрійник Арсен виявиться таким схожим на мене? А якою відданою і відчайдушною постане з глибин часу Біла Дама – ця неймовірна красуня з нетутешнім іменем Нійолє, яку Арсен привіз із берегів Балтійського моря?!

А їхній син Микола, мій прадід! Він із перших же днів пішов на війну, лишивши молоду дружину і маленького сина – мого діда Олега й загинув! Чи не для мене він усе своє коротке життя зберігав цю коробку? Мабуть, він знав, що його життя продовжиться. Продовжиться в мені!

Усе це виявилося таким несподіваним і цікавим, що я тут же почав малювати своє «родове дерево», як нас учив викладач історії. Але тоді ми поставилися до цього «дерева» несерйозно і малювали на ньому якихось кривих пташок та яблука з кумедними пиками чи ще якихось чортиків. І отримали незадовільні оцінки. Тепер мені закортіло все зробити як слід. І зовсім не на оцінку!

Унизу я намалював квадратик з іменем графа Островершенка. Поруч із ним – інший, з іменем Макара; до нього підвів рисочку, на якій написав «Марія». Від цих двох імен відвів стрілки з іменами Арсена і Нійолє… Звісно, це «дерево» було ще недосконалим. Мені треба було багато чого з’ясувати і «обсадити» його іншим віттям.

Але я зрозумів одне: це «дерево» було живим! Від землі аж до неба. Адже і від мого імені, і від імені моєї зведеної сестри Нійолє теж будуть розростатися нові паростки. І кожен додаватиме цьому «дереву» свій подих, свою історію, свої досягнення і пригоди…

І лише одній людині не було місця на цих гілках…

Червоний віск

…Я почув, як по хаті пройшла бабуся Ліда.

Вона вставала раніше за всіх.

Треба було негайно прибирати сліди мого нічного розслідування. Я обережно склав аркуші й світлину в коробку і знову заховав її під матрац.

Зібрав і списані мною папірці. Тепер на них був повний текст таємничого листа. Ці папірці більш надійні, цупкі. До них ще дійде черга.

Я поглянув на підвіконня, чи все прибрав? І ледь не зомлів – підвіконня було залите воском догорілої свічки! Ото дістанеться мені від бабусі!

Я почав швидко зчищати віск. Коли остання крихта була зчищена, а підвіконня – чистим, я почав шукати, куди б його сховати?

Вийняв з кишені носовичок, у який загорнув краплю застиглого воску, знайдену в траві біля річки. І закляк.

Цей віск теж був червоний!..

Голова моя пішла обертом. Свічку, яку я спалив сьогодні вночі, мені дала Айрес. Віск, який я підібрав біля річки – від «свити» Білої Дами! Що це могло означати?!

Я почувався страшенно втомленим. Додавати до цих хвилювань ще одне не було сил. Я швидко роздягнувся і пірнув під ковдру з головою. Кілька годин ще міг поспати.

Сон мій був тривожний.

Прокинувся одразу, немов мене облили холодною водою. Сонце вже стояло доволі високо. А перед моїм ліжком сиділа мала Нійолє. Я смикнувся, перевіряючи, чи не вчинила вона щось подібного до того, що зробила зі мною кілька днів тому. Але мої руки й ноги були вільні. Я з підозрою глянув на сестру:

– Ти що тут робиш?

– Пильную, – поважно відповіла вона.

– Навіщо?

– Бабця хотіла тебе розбудити. Я не дала.

Вона таємничо підморгнула мені:

– Я бачила, що у тебе тут вночі світло було…

– Ну ти й нишпорка! – посміхнувся я.

– А що ти робив? Читав?

– Так, читав.

– А де ж книжка? – продовжувала допитувати вона.

Я знітився. Ну що тут скажеш? І відповів так:

– А я її сам пишу! Тому і не спав!

– Ух ти! – вигукнула дівчинка. – Сам? Справжню книжку? Не брешеш?!

– Так, – сказав я. – Але це поки що секрет. Добре?

– Звісно! Таємниця в слоїку! – підтвердила Нійолє і зробила жест, ніби зачиняє на ключик вуста. – А про що твоя книжка?

Я замислився. І раптом зіскочив з ліжка, підхопив дівчинку і закружляв з нею по веранді.

Ура! Вона мала рацію. У мене справді є про що писати!

– Ти – молодець! – похвалив я Нійолє. – Що б я без тебе робив! Ти подала чудову ідею!!! Ти – справжній друг!

Я поставив її на підлогу. Вона була здивована таким моїм поривом і уважно мовчки дивилася мені в очі кілька секунд. А я мало язика не проковтнув!

Очі – величезні, прозоро-блакитні, на півобличчя, біляве волосся розсипане по плечах… Точнісінько як у…

– Нійолє… – прошепотів я і закляк, уважніше розглядаючи малу, ніби бачив її вперше.

– Що? – відгукнулася вона.

Я опанував себе і пояснив якомога спокійніше:

– Ти дуже схожа на нашу прапрабабцю. Ту, про яку дід розповідав.

– А звідки ти знаєш? Де ти її бачив? – хитро примружилася вона.

Я ледве втримався від того, щоб дістати з-під матрацу коробку й показати світлину. Але подумав, що ще не час. От доведу справу до кінця – тоді.

– Вона мені приснилася, – сказав я.

Нійолє цілком влаштувала така відповідь.

– Вона була гарна? – запитала дівчинка.

– Дуже… – зітхнув я.

– Така, як я?

– Майже. Тільки ти ще маленька. Коли виростеш – будеш точною копією.

Нійолє задоволено всміхнулася, підійшла ближче. Її обличчя стало дуже серйозним.

– Тепер ти згоден бути моїм старшим братом? – з тривогою запитала вона.

– А хіба це не так? – посміхнувся я.

Дівчинка задоволено кивнула.

Добре, що в цей час до веранди увійшла бабуся Ліда і покликала нас снідати, – а то, чесно зізнаюсь, мої очі стали б, як кажуть, на мокрому місці.

Снідав я похапцем. Носовичок із воском пропікав мою кишеню. Нові знання, які отримав цієї ночі, рвалися на волю. І я не знав, з чого розпочати цей день.

Але передовсім вирішив іти до БРТ.

Подякував бабусі за сніданок, дістав заповітну коробку з листом і фотокарткою, сунув її в кишеню і вийшов на вулицю.

До БРТ йшов, мов на ватяних ногах. Мабуть, давалася взнаки безсонна ніч. А ще більше терзали думки про Айрес і про ту свічку. Я терпіти не можу підступу. Особливо від тих, кому довіряю…

По дорозі вирішив зазирнути в маленьку сільську крамницю. Там стояла за прилавком наша сусідка, тітка Зоя. Я чемно привітався і почав розглядати полиці. Крамниця була універсальна, в ній продавалося все – від зубних щіток до солі й цукру.

– А свічки у вас є? – запитав я тітку Зою.

– Звісно, хлопче, – відповіла вона. – А хіба злива наближається?

– Злива? А до чого тут злива? – не зрозумів я.

– А-а-а, ти ж не знаєш, – посміхнулась продавчиня і пояснила: – У нас у селі, коли йде велика злива, вимикають електрику. Тоді доводиться сидіти при свічках. Тому я їх багато замовляю.

І вона показала на одну з полиць. Я поглянув туди, і серце моє радісно затріпотіло: всі свічки були червоного кольору!

– А вони у вас всі такі? – з підозрою уточнив я.

– Які? – не зрозуміла тітка Зоя.

– Червоні.

– А яка різниця? – знизала плечима вона. – Ці, червоні, більші й довше горять. Я навмисне такі замовляю. їх добре беруть. Одного разу були звичайні, жовті, то в них ґноти надто тонкі, й горять вони гірше…

Я подякував тітці за інформацію. Отже, свічки з червоного воску можуть бути в кожній хаті! З легким серцем я вийшов на вулицю.

Усі мої підозри одразу відпали! А ноги перестали бути ватяними, і за п'ять хвилин я вже стояв на подвір'ї Айрес. Вона, як завжди, поралася біля гаража зі своїм мопедом.

– Ти вчора знайшов те, що шукав? – запитала вона.

– Знайшов. Дякую.

– Щось важливе?

– Дуже.

– Що саме? – вона витерла руки і присіла поруч зі мною на траву.

Я вагався.

Але відчував, що крім бою з биком, нас мусить зв’язати ще одна таємниця. До того ж розумів, що Айрес – саме та людина, якій я можу довіритися перед тим, як оприлюднити те, що дізнався цієї ночі.

Власне, Шерлок Холмс завжди впорядковував гіпотези, переповідаючи їх своєму другові, лікарю Ватсону.

– Я дізнався, чому Біла Дама не знає спокою, чому вона досі ходить вашим селом… – сказав я.

Вона напружилася, з цікавістю поглянула на мене, очі її заблищали.

– І чому ж вона… ходить? – запитала з хвилюванням.

– Тому, що хоче відновлення справедливості! – гордо сказав я.

– Але ж ти не віриш в існування привидів, чи не так? – лукаво примружила очі Айрес.

– Не вірю, – згодився я. – 3 тим привидом я ще розберуся: спіймаю – вуха надеру! А поки що мені треба довести, що мій предок не вбивця!

– Як ти це доведеш? У тебе є докази? – аж підскочила Айрес. – Звідки вони? Минуло стільки часу!

– Ті докази я знайшов учора на вашому горищі.

Я дістав з кишені коробку.

– Тут зберігається лист, який писала Нійолє своєму сину. Я всю ніч розшифровував його. І тепер бачу картину вповні.

Айрес із захватом вхопила мене за руку:

– Розповідай!

я розповів їй усю історію. Від того дня, коли малий Макар видоїв на землю панських корів. Ось лише закінчення цієї історії було зовсім іншим. Таким, яке я прочитав, а точніше сказати – розшифрував у листі Нійолє.

Отже, я спробував переповісти все так, ніби вже писав книгу – книгу свого роду…