Текст книги "Снігова Королева"

Автор книги: Ханс Кристиан Андерсен

сообщить о нарушении

Текущая страница: 9 (всего у книги 16 страниц)

   Було вже пізно, а русалонька досі не могла відвести очей від корабля. Кольорові ліхтарики вже погасли, більше не запускали феєрверків й не стріляли з гармат, тільки море стало неспокійним. А русалонька знай зазирала до вікна каюти, піднімаючись і опускаючись на хвилях. Згодом екіпаж напнув вітрила, і величний корабель поплив до берега. Але хвилі ставали все більшими, важкі хмари затягнули небо, сяйнули блискавки. Наближався шторм. Моряки напнули ще більше вітрил, і корабель помчав по бурхливому морю. Хвилі були завбільшки як гори, вони здіймались вище, ніж щогли. Але судно пливло поміж ними, наче лебідь. Для русалоньки все це було веселою забавою; але не для моряків. Врешті корабель затріщав, і палуба розкололася. Грот-щогла зламалася, корабель нахилився, і вода полилась усередину. Тепер русалоньці стало ясно, що екіпаж у небезпеці; навіть їй самій доводилося бути обачною, щоб уникати уламків, розкиданих по воді. Зненацька стало темно, хоч в око стрель, але новий спалах блискавки освітив усе довкола, і маленька морська принцеса побачила всіх, хто був на борту, – тільки не принца. Востаннє вона бачила його, коли корабель розколовся – принц тонув у морі. Русалонька навіть зраділа цьому, вона подумала, що тепер він буде з нею.

 А потім згадала, що люди не можуть жити під водою, тож коли принц потрапить до палацу її батька, він буде вже мертвий. А він не мав померти. Русалонька заходилася кружляти поміж уламків корабля, що плавали на поверхні моря, забувши про те, що вони можуть завдати їй шкоди. Вона пірнала у воду, піднімалась і опускалась разом із хвилями, поки не знайшла юного принца, який вибився із сил у боротьбі зі стихією. Він знесилився, очі були заплющені. Звісно, він загинув би, якби русалонька не прийшла на допомогу. Вона підняла його голову над водою і попливла.

   Над ранок шторм ущух; від корабля не лишилося й трісочки. Зійшло сонце, і його промені повернули рум’янець на принцові щоки; але очі його й досі були заплющені. Русалонька поцілувала високе чисте чоло й пригладила вогке волосся. Принц нагадав їй мармурову статую в її маленькому саду, і вона поцілувала його ще раз, понад усе прагнучи, щоб він жив.

   Раптом на виднокраї з’явилась земля. Русалонька побачила високі блакитні гори, вкриті снігом, – здавалось, ніби на них сіли відпочити зграї лебедів. На узбережжі росли величні зелені ліси, а поблизу стояла велика будівля – церква чи монастир, – русалонька достеменно не знала. У садку росли помаранчі й цитрини, а перед дверима стояли високі пальми. Тут була маленька бухта – спокійна, але дуже глибока. Русалонька підпливла до берега і поклала юнака на осонні, подбавши, щоб голова була вище, ніж тіло.

   З великої будівлі долинув звук дзвонів, і в садок вийшло кілька молодих дівчат. Русалонька мерщій відпливла від берега й заховалася за скелями, що стирчали з води. Довго чекати не довелось – незабаром юнака помітила одна з дівчат. Вона спершу злякалась, але потім покликала людей, і дуже скоро принц отямився і всміхнувся дівчатам. Але русалоньці його усмішки не дісталось – він навіть не знав, хто порятував його. Це дуже засмутило морську принцесу, вона пірнула в море і повернулась до батькового палацу.

   Русалонька завжди була мовчазна й замислена, але зараз ще дужче замкнулася. Сестри розпитували, що цікавого вона бачила під час перших відвідин білого світу, але вона нічого не розповіла. Багато разів плавала вона туди, де залишила принца. Вона бачила, як дозрівали фрукти в садку, доки їх не зірвали; спостерігала, як танув сніг на вершинах гір. Але жодного разу їй не вдалось помітити принца, тож кожного разу русалонька поверталася додому сумною. Її єдиною втіхою було сидіти у своєму садочку і обіймати мармурову статую, що була схожа на принца. Русалонька покинула доглядати за квітами. Вони здичавіли й росли, як доведеться, – випускали довгі пагони, обвивались довкола дерев, – і врешті садок її став темним і похмурим.

   Згодом вона розповіла про все одній із сестер. Отак про таємницю її дізнались інші сестри, а потім ще кілька русалок, які розповіли про все тільки найближчим подругам. І от з’ясувалось, що одна з русалок знала, ким був принц. Вона бачила свято на кораблі, й розповіла, звідки принц прибув і де стоїть його палац.

   – Мерщій, сестрице! – покликали морські принцеси русалоньку. Вони взялися за руки і піднялись на поверхню, а потім попливли до яскравого жовтого кам’яного палацу з мармуровими східцями. Одні сходи вели просто до моря. Дахи були прикрашені позолоченими куполами, а поміж колонами стояли прегарні мармурові статуї. Крізь прозорі високі вікна з дорогими шовковими гардинами видніли пишні покої. Стіни прикрашали чудові картини й гобелени. У центрі найбільшого покою стояв фонтан – його струмені били аж у скляний купол, крізь який світило сонце, осяваючи рослини, що росли довкола фонтану.

   Тепер русалонька знала, де живе прекрасний принц. Вона провела багато вечорів і ночей у воді біля палацу – підпливала до берега значно ближче, ніж інші. Якось вона навіть запливла у вузенький канал під мармуровий балкон, що висів на водою. Вона дивилась на юного принца, а він думав, що тішиться самотністю.

   Морська принцеса багато разів спостерігала, як її обранець катається на прогулянковому човні, з музикою і прапорами, що майоріли на вітрі. Вона визирала із очерету, й коли вітер підхоплював її сріблясту вуаль, здавалось, ніби лебідь розправляє крила.

   Багато ночей, коли рибалки, освітлюючи собі шлях смолоскипами, вирушали в море, русалонька слухала їхні оповідки про шляхетні вчинки принца й раділа, що врятувала його життя, коли він ледве не загинув у морській безо дні. Вона згадувала, як притуляла його голову до своїх грудей, і як щиро цілувала його. А він не здогадувався про це і навіть не міг мріяти про русалоньку. Вона ж усе більше захоплювалась людьми й прагнула жити серед них, адже їхній світ здавався їй більшим за власний. Вони могли плавати морем на кораблях, підійматись у гори, що височіли понад хмарами; землі, якими володіли вони, їхні ліси та поля тягнулися, скільки сягало її око.

   Русалонька мала стільки запитань, що на них не могли відповісти її сестри, тож вона звернулася до бабусі, яка знала все про верхній світ, який вона мудро називала Земля-Над-Морем.

   – А якщо люди не тонуть, – запитувала русалонька, – то вони можуть жити вічно? Вони ніколи не помирають, як ми тут, у морі?

   – О ні, – відповідала бабуся, – вони теж мусять помирати, а вік їм відміряний ще коротший, ніж нам. Ми, буває, живемо по триста років, і коли ми прощаємось із життям, то стаємо піною морською. Нам не потрібні могили, ми не маємо безсмертної душі й ніколи не воскреснемо, ми – як морські водорості: якщо їх зрізати, вони більше не ростимуть. А люди мають безсмертні душі, що живуть навіть тоді, коли їхні тіла стають порохом. Їхні душі летять угору, до зірок.

   – Чому ж у мене нема безсмертної душі? – сумно запитала русалонька. – Я б віддала усі свої сотні років за один лиш день людського існування.

   – Не думай про це, – сказала бабуся. – Ми щасливіші, ніж люди, та й живемо краще.

   – Тож коли я помру, то перетворюсь на морську піну й ніколи більше не почую голосу хвиль, не побачу ні квітів, ні сонця? Чи ж є спосіб здобути безсмертну душу?

   – Ні, – відповіла бабуся. – Хіба якийсь чоловік полюбить тебе понад усе на світі, а священик покладе його правицю в твою руку і чоловік пообіцяє тобі бути вірним назавжди, – тоді його душа увійде до твого тіла й ти станеш людиною. Він подарує тобі душу, не втративши власної душі. Але забудь про це – такого ніколи не буде. Риб’ячий хвіст у нас вважається дуже гарним, а на землі думають, що він огидний. Вони думають, що для того, аби бути вродливим, треба мати дві стійкі підпори, які вони називають ногами.

   Русалонька зітхнула й сумно подивилась на свій риб’ячий хвіст.

   – Краще жити у щасті, – втішила її бабуся, – протягом відведених нам трьох сотень років. Повір, це досить-таки довго. А потім можна й відпочити… До речі, сьогодні ми влаштовуємо пишний бал!

   Свято було чудове – на землі таких просто не буває. Стіни й стеля великої бальної кімнати були зроблені з товстого прозорого кришталю. Сотні великих мушель – темно-червоних і ясно-зелених – стояли рядами по обидва боки. Блакитні вогники всередині них освітлювали покої, незліченна кількість великих і маленьких риб пропливала повз кришталеві стіни. Їхня луска мінилась пурпуровим, срібним або золотим сяєвом. Залою протікав широкий струмок, де танцювали і співали водяники й русалки. Жодна людина не має такого гарного голосу, як у них. Русалонька співала найчарівніше. Увесь почет аплодував їй долонями й хвостами. На однісіньку мить вона стала щасливою, адже знала, що має найкращий голос на світі. А потім знову подумала про верхній світ і засмутилась. Русалонька не забула ні про прекрасного принца, ні про те, що він має безсмертну душу.

   Тож принцеса потай покинула батьків палац, де всі веселились і співали, й сіла у своєму садочку, засмучена й самотня.

   Крізь товщу води долинули звуки сурми, і русалонька подумала: «Він зараз пропливає наді мною, той, до кого линуть мої бажання, у чиї руки я віддала б щастя всього свого життя. Я ризикну заради нього, заради здобуття безсмертної душі. Й доки мої сестри танцюють у батьковому палаці, я попливу до морської відьми, якої я завжди так боялась. Саме вона зможе мені щось порадити й допомогти».

   І русалонька покинула свій садок і попливла до відьми. Принцеса ніколи раніше тут не бувала: не росли в тій місцині квіти, та й нічого там не було, крім сірої піщаної дороги, що вела до виру, де шалено крутилась вода, затягуючи все у страшенну безодню. Крізь цей чорторий мусила проплисти русалонька, щоб потрапити до володінь морської відьми. А далі дорога пролягала крізь в’язке болото, назване відьмою торф’яниками. Там, посеред чудернацького лісу, стояв її будинок. Усі дерева й квіти в цьому лісі були поліпами – наполовину тваринами і наполовину рослинами. Вони скидалися на змій із сотнями голів, що росли просто із землі. Гілки були, немов довгі липкі руки з пальцями-черв’яками, – здавалось, наче рослина від кореня до верхівки була вкрита рухомими кінцівками. Вони хапали все, що траплялось у морі, й уже не відпускали зі своїх обіймів. Русалонька злякалась, коли це побачила, – її серце так билось від страху, що вона вже подумала, чи не варто повернутися. Але потім вона згадала про принца і про безсмертну душу, якої так прагнула, й до неї повернулась сміливість.

   Русалонька заплела коси, щоб поліпи не змогли її вхопити, схрестила руки на грудях і кинулась уперед. Вона пропливала поміж слизьких рук і пальців бридких поліпів, що з усіх боків тягнулись до неї. Русалонька бачила, як кожна з численних рук тримала міцно, немов залізними кліщами, те, що їй вдалось схопити: білі скелети загиблих у морі людей, які потонули в глибоких водах, скелети сухопутних тварин, весла, керма, уламки кораблів. Навіть маленьку русалоньку, яку вони зловили й задушили, – це налякало морську принцесу найбільше.

   Згодом вона потрапила до болотистої місцини, де в трясовині аж кишіло гаддям, а посеред болота стояв будинок з кісток жертв кораблетрощ. Тут сиділа морська відьма, годуючи з рота жабу так, як люди годують канарок шматочками цукру. Вона називала гадюк своїми маленькими курчатами й дозволяла їм повзати по грудях.

   – Знаю я, чого ти хочеш, – сказала відьма. – Це, звісно, велика дурниця. Але чини, як знаєш. Ти про це дуже пошкодуєш, моя гарненька принцесо! Ти хочеш позбутись свого риб’ячого хвоста й отримати замість нього дві підпорки, такі, як у людей на суходолі, щоб у тебе закохався юний принц і подарував тобі безсмертну душу.

   І відьма зареготала так голосно, що жаби й змії впали на підлогу й лежали там звиваючись.

   – Ти прибула якраз вчасно, – сказала відьма. – Після завтрашнього сходу сонця я не змогла би допомогти тобі раніше як через рік. Я приготую тобі зілля. Завтра перед сходом сонця сядеш на березі й вип’єш його. Твій хвіст зникне й перетвориться на те, що люди називають ногами. Тобі буде страшенно боляче, але всі, хто тебе побачить, скажуть, що ти найвродливіша у світі. Ти будеш ходити зграбно й граційно, але під час кожного кроку тобі здаватиметься, ніби ти ступаєш на гострі ножі й від того стікаєш кров’ю. Якщо ти здатна все це витримати, я тобі допоможу.

   – Так, я впораюся, – сказала морська принцеса тремтячим голосом. Увесь час вона думала лише про принца й безсмертну душу.

   – Але подумай ще раз, – вела далі відьма, – бо коли ти перетворишся на людину, то вже не зможеш знову стати русалкою. Ти ніколи не повернешся до батькового палацу. А якщо ти не зможеш завоювати любов принца, щоб він полюбив тебе всім серцем і дозволив священику з’єднати вас шлюбом, ти не отримаєш безсмертної душі. Наступного ранку після його одруження з іншою дівчиною ти станеш піною на гребенях хвиль.

   – Я зроблю це, – промовила русалонька і стала бліда, як смерть.

   – Але я хочу, щоб ти мені заплатила, – сказала відьма. – І прошу я в тебе не дрібничку. Ти маєш найсолодший голос на світі. Певно, ти сподіваєшся причарувати принца ще й своїм співом. Але свій голос ти мусиш віддати мені – ось така моя ціна за зілля. Адже я маю додати до напою власну кров, щоб він став гострим, як двосічний меч.

 – Та якщо ти забереш мій голос, – запитала русалонька, – що залишиться мені?

   – Твоя врода, зграбна хода, виразні очі. З усім цим ти неодмінно зможеш причарувати чоловіче серце. Ну що, ти вже не така смілива? Віддай мені свій язичок – я відріжу його, щоб отримати платню. А ти натомість матимеш могутнє зілля.

   – Добре, я згодна, – промовила русалонька.

   Відьма поставила казана у піч, щоб зварити чарівне зілля.

   – Чистота – найголовніше, – мовила вона, витираючи посудину вузлом зі змій. Потім уколола собі груди й капнула до варива трохи крові. Пара, що здіймалась над котлом, набула таких жахливих кшталтів, що на них не можна було дивитись без страху. Раз-по-раз відьма кидала до посудини ще якихось складників, і коли зілля почало кипіти, здалося, ніби це гарчить крокодил. Врешті чарівний напій був готовий, і тепер він виглядав як найчистіша вода.

   – Ось маєш, – мовила відьма й відрізала русалчиного язика. Тепер морська принцеса оніміла – вона більш ніколи не змогла б розмовляти чи співати.

   – Якщо поліпи тягнутимуться до тебе, коли ти повертатимешся крізь ліс, – сказала відьма, – бризни на них кількома краплинами зілля, і їхні щупальця розпадуться на тисячі шматочків.

   Але русалоньці не довелось цього робити – поліпи сахалися, насилу почувши запах того зілля.

   Русалонька пройшла крізь ліс, болото й чорторий. Вона побачила, що в бальній залі батькового палацу вже погасли вогні, й гості розійшлися. Але русалонька не ризикнула йти туди, адже тепер вона оніміла, та ще й збиралась навіки покинути рідних – від цього її серденько обливалось кров’ю. Тож вона пробралася у садок, зірвала по квітці з клумби кожної сестри й полинула угору крізь товщу темно-синьої води.

   Сонце ще не зійшло, коли русалонька сіла на мармурових сходах біля принцового палацу. Морська принцеса випила чарівне зілля, і їй здалось, ніби двосічний меч пронизав її ніжне тіло – вона впала в забуття і лежала, як мертва.

   Коли зійшло сонце, вона отямилася – їй ще боліло, але просто перед нею стояв вродливий молодий принц. Він так пильно дивився, що русалонька опустила очі. Вона помітила, що її риб’ячий хвіст зник, і тепер у неї ноги. Але вона була зовсім без одягу, тож сором’язливо загорнулась у довге, густе волосся. Принц запитав, хто вона і як сюди потрапила, але вона тільки кинула на нього м’який засмучений погляд своїх глибоких синіх очей – русалонька більше не могла говорити. Як відьма й попереджала, кожен її крок був настільки болючим, ніби вона ступала по лезах ножів. Але русалонька не переймалася тим. Вона крокувала біля принца, легка, як пір’їнка, і всі дивувалися з того, яка легка і зграбна її хода. Незабаром русалоньку вбрали в дорогий одяг із шовку та батисту; але вона була німа – не могла ні говорити, ні співати.

   Вродливі невільниці, вбрані в шовк і золото, прийшли, щоб співати перед принцом і королівською парою, його батьками. Одна співала так гарно, що принц зааплодував і усміхнувся їй. Русалонька засмутилась, адже знала, що колись співала значно краще, й подумала: «Ох, якби він тільки знав! Я навіки віддала свій голос, щоб бути поруч із ним».

   Інші невільниці танцювали під чарівливі звуки музики. Тоді русалонька підняла свої гарненькі білі руки, звелась навшпиньки й плавно закружляла – в танці ніхто не міг з нею зрівнятися. З кожною миттю її врода сяяла ще яскравіше. Усі були зачаровані, надто ж принц, який називав її своєю маленькою знайдою. І русалонька танцювала ще і ще, щоб принести йому втіху, хоча кожного разу, коли її ніжки торкались до підлоги, їй здавалось, ніби вона ходить по лезах ножів.

   Принц захотів, щоб красуня була з ним завжди, тож їй дозволили спати на оксамитовій подушці перед його дверима. Він звелів пошити їй вбрання для верхової їзди. Тепер вони разом їхали гаями, і зелене гілля торкалось до їхніх плечей. Русалонька піднімалась із принцом на вершини гір, і хоча її ніжки стікали кров’ю, аж за нею лишалися криваві сліди, вона тільки усміхалася.

   Коли всі в палаці засинали, русалонька виходила й сідала на широких мармурових сходах. Її було легше, коли вона опускала ноги у холодну морську воду. Русалонька сиділа і думала про світ, що таївся в глибинах моря.

   Одного разу вночі її сестри піднялися на поверхню. Вони плавали й співали сумних пісень. Русалонька поманила їх, сестри впізнали її і розповіли, як вона їх засмутила. Відтоді вони бачилися кожної ночі. Одного разу русалонька навіть побачила віддалік свою стареньку бабусю, котра не підіймалась на поверхню вже багато років, і батька, кремезного царя моря, з короною на голові. Вони простягали до неї руки, але не наважувались підплисти так близько до берега, як сестри.

   Минали дні, русалонька закохувалась у принца дедалі більше, а він теж любив її, проте йому навіть на гадку не спадало одружитися з нею.

   «Хіба ж ти не любиш мене більше за всіх?» – здавалось, запитують очі русалоньки, коли принц обіймав її і цілував у чисте чоло.

   – Так, ти мені дорога, – казав принц. – Ти маєш щире серце, й ти найвідданіша. Знаєш, ти схожа на юну дівчину, яку я бачив одного разу, але ніколи більше не зустріну. Я був на кораблі, що зазнав аварії, й хвилі викинули мене на берег поблизу жіночого монастиря. Молода черниця знайшла мене на березі й врятувала моє життя. Я лише двічі поглянув на неї, але вона стала для мене єдиною в світі, кого я зміг би покохати. Ти нагадуєш мені її. Вона дала обітницю Богові, але щасливий випадок послав мені тебе, щоб замінити її, тож ми ніколи не розлучимося.

   «Ох, він навіть не знає, що я врятувала йому життя, – подумала русалонька. – Я винесла його з моря до лісу, біля якого стояв монастир. Я спостерігала за ним, поки на допомогу йому не прийшли люди. І я бачила гарненьку дівчину, котру він кохає більше, ніж мене, – русалонька гірко зітхнула, але не могла пролити ані сльозини. – Він сказав, що та дівчина – послушниця в монастирі, тож вони більше не зустрінуться. А я буду тут, поруч із ним, бачитиму його кожного дня. Я піклуватися про нього, любитиму його, віддам заради нього своє життя».

   Незабаром пішли чутки, що принц готується до одруження – мовляв, його дружиною стане вродлива донька сусіднього короля, і вже для цього споряджають розкішний корабель.

   Хоч принц казав, що просто збирається відвідати сусіднє королівство, загальна думка була така, що він насправді хоче познайомитися з тією принцесою. Принц збирався їхати з великим почтом. Русалонька усміхалась і хитала головою. Краще, ніж будь-хто інший, знала вона, що надумав собі принц.

   – Мушу їхати, – сказав їй принц. – Маю побачити цю вродливу принцесу. Мої батьки наполягають на цьому. Але вони не вимагають, щоб я заручився з нею. Я не зможу полюбити її. Вона не схожа на прекрасну черницю, про яку я тобі розповідав. Якби я мусив обирати собі наречену, я би вибрав тебе, моя німа знайдо з виразними очима.

   І він поцілував її у вуста, погладив її коси й притулив свою голову до її серця. А русалонька у цей час мріяла про людське щастя й безсмертну душу.

   – Не бійся моря, – мовив принц, коли вони стояли на палубі корабля, що прямував до сусіднього королівства.

   І заходився розповідати про шторм і штиль, про дивовижних риб у глибинах моря. Русалонька тільки всміхалась у відповідь, адже знала більше за будь-кого, які дива були на морському дні.

   У місячному сяйві, коли всі на борту поснули, русалонька сиділа на палубі й вдивлялась у прозору глибочінь води. Їй здавалось, ніби вона може розрізнити палац свого батька, а біля нього – свою стареньку бабцю зі срібною короною на голові. Бабуся нібито дивилась крізь стрімкий потік на кіль корабля. А потім із хвиль виринули русалки – вони сумно дивились на втрачену сестрицю, заламуючи білі руки. Русалонька кивнула їм, всміхнулась – вона дуже хотіла розповісти їм про своє щастя. Але раптом підійшов юнга, русалки пірнули під воду, й він подумав, що бачив просто обриси морських хвиль.

   Наступного ранку корабель причалив у порту чудового міста, що належало королю. Били церковні дзвони, з високих башт лунали фанфари. Солдати з прапорами, що майоріли на вітрі, вишиковувалися, щоб ушанувати почесних гостей. Кожного дня було свято, бали й розваги. Але принцеси досі не було. Люди казали, що її віддали на виховання до монастиря.

   Аж ось принцеса прибула до міста. Русалоньці кортіло подивитись, чи справді вона така вродлива, як ото кажуть люди. І мусила визнати, що принцеса виявилась красунею, яких світ не бачив. Вона мала навдивовижу світлу шкіру, а сині очі сяяли щирістю й чистотою.

   – Це ти, – вражено промовив принц, – це ти врятувала моє життя, коли я вмирав на узбережжі, – і він міцно обійняв свою зарум’янену наречену.

   – Я такий щасливий, – згодом звірявся він русалоньці. – Збулась моя найпотаємніша мрія! Розділи зі мною моє щастя – тільки ти можеш радіти за мене по-справжньому, щиро й віддано!

   Русалонька поцілувала його руку, відчуваючи, як крається її серденько. Ранок після весілля принца принесе їй смерть – вона перетвориться на морську піну.

Задзвонили всі дзвони, герольди їздили по місту, оголошуючи про одруження щасливої пари. На кожному вівтарі горіли срібні лампади з фіміамом, а наречені прийняли благословення від єпископа. Русалонька несла шлейф нареченої, але її вуха не чули радісної музики, а очі не бачили обряду. Вона думала про ніч, коли їй доведеться померти, і про все, що вона втратить у цьому світі. Того ж вечора молодята піднялись на борт корабля. Били гармати, майоріли прапори, а на палубі був напнутий дорогий пурпурово-золотий намет. У ньому стояли вишукані ложа для молодят.

   Вітрила надималися попутним вітром, корабель рівно й легко йшов спокійним морем. Коли смеркло, запалили кольорові лампади, й матроси пішли у веселий танок просто на палубі. Русалоньці пригадалась її перша мандрівка на поверхню моря, коли їй довелось бачити схоже святкування. Вона приєдналась до танцю, здіймаючись у повітря, наче ластівка, що переслідує жертву, й усіх присутніх зачарувала її грація. Русалонька ще ніколи не танцювала так гарно. Її ніжні ступні різало від болю, але вона цим не переймалась – значно гостріший біль пронизував її серце. Вона знала, що сьогодні – останній вечір, коли вона зможе бачити принца, заради якого покинула домівку й рідних, задля якого відреклась від свого чарівного голосу й щоденно терпіла невимовний біль, хоча він ні про що й не здогадувався. Це був останній вечір, коли вона могла дихати тим самим повітрям, що й він, споглядати те саме зоряне небо і глибоке море. На неї чекала вічна ніч, без думки чи мрії – адже русалонька не мала душі й втратила шанс здобути її.

   Веселощі й розваги на борту корабля затягнулися далеко за північ. Русалонька сміялась і танцювала з усіма.

   Врешті принц поцілував свою прекрасну молоду дружину, а вона погладила його чорне волосся, й молодята рука до руки пішли спочивати до розкішного намету. Поступово на борту корабля стихли веселощі. Тільки стерновий не спав, бо мусив стояти біля штурвала.

   Русалонька зіперлась своїми білими руками на борт корабля, й вдивлялась у небокрай, очікуючи на перший проблиск ранку, перший світанковий промінь, що принесе їй смерть. Раптом морська принцеса побачила, як її сестри піднімаються з глибини – вони так сама зблідли, як і русалонька. Але тепер їхнє довге чудове волосся не розвівалось на вітрі – його обрізали.

   – Ми віддали своє волосся відьмі, – сказали вони, – і вона не дасть тобі загинути. Відьма дала нам ніж – ось він, поглянь, який гострий. До сходу сонця ти мусиш пронизати ним серце принца. Коли його тепла кров заструменіє твоїми ногами, вони знову зіллються воєдино й стануть риб’ячим хвостом. Ти знову будеш русалонькою, повернешся до нас і проживеш триста щасливих років перед тим, як померти й стати морською піною. Але поспішай: до сходу сонця мусить померти він або ти. Наша старенька бабуся так за тобою побивається, що її сиве волосся випадає від смутку. Вбий принца й повертайся: хіба ж ти не бачиш, що вже розвиднюється? За кілька хвилин зійде сонце, й ти загинеш.

   Сестри сумно зітхнули й поринули в море.

   Русалонька відхилила малинову завісу до намету, й побачила, що молода дружина притулила свою голову до грудей принца.

   Морська діва схилилась, щоб поцілувати чоло свого обранця, потім подивилась на небо, де рожеві барви ставали все яскравішими. Русалонька поглянула на гострий ніж і знову перевела погляд на принца. То й крізь сон прошепотів ім’я своєї дружини – вона одна володіла його думками.

   Ніж затремтів у руці русалоньки, і вона пожбурила його в море. Там, де він упав, збурунилась червона вода, – бризнули краплини, що скидалися на кров.

   Русалонька востаннє поглянула на принца і кинулась у море, щоб її тіло розчинилось у шумовинні.

   Зійшло сонце, його теплі промені впали на холодну морську піну, що залишилась після русалоньки, – бідолашна навіть не відчула, як помирає. Вона бачила яскраве сонце, і довкола неї кружляли сотні дивовижних прозорих створінь. Крізь них русалонька бачила білі вітрила на кораблі та хмари на небі. Русалонька раптом зрозуміла, що має таке саме тіло, як і вони, й підіймається вище й вище понад морською піною.

   – Де я? – спитала вона, і ніяка земна музика не змогла б зрівнятись з її голосом.

   – У дочок повітря, – відповіли їй. – Русалка не має безсмертної душі, але може заслужити її завдяки коханню. А дочки повітря, хоча вони теж не мають безсмертних душ, можуть здобути їх завдяки добрим вчинкам. Ми летимо до теплих країв, щоб остудити суховій, що несе людям моровицю. Ми беремо із собою пахощі квітів, щоб нести відчуття здоров’я й оновлення. І через триста років зусиль, спрямованих на добро, ми можемо отримати безсмертні душі. Ти , бідолашна русалонько, робила все від щирого серця: страждала, терпіла, прагла до кращого завдяки своїм добрим вчинкам. І тепер, якщо ти триста років робитимеш те саме, що й раніш, то здобудеш безсмертну душу.

   Русалонька підняла свої сповнені вдячністю очі до сонця й вперше в житті відчула, як вони наповнюються слізьми. На судні, де вона покинула принца, вже здійнявся галас. Вона бачила, як принц із дружиною шукають зниклу дівчину.

   Вони із сумом вдивлялись у перламутрову морську піну, ніби знали, що вона кинулась у воду. Русалонька крадькома поцілувала чоло молодої дружини, обняла принца, а потім полинула в небо з дочками повітря.

   – І через триста років ми потрапимо до царства небесного, – промовила русалонька.

   – Може, навіть і швидше, – прошепотіла одна з її супутниць. – Невидимі, ми можемо заходити до людських осель, де є діти. І кожного дня, коли ми знаходимо чемну дитину, що приносить втіху батькам і заслуговує на їхню любов, наш термін випробування скорочується. Дитина не знає, що ми літаємо кімнатою, а ми посміхаємось, адже термін скоротився на цілий рік. Але коли ми бачимо неслухняну або розлючену дитину, то проливаємо сльози, сумуючи. І кожна сльозина додає ще один день до часу нашого випробування!