355 500 произведений, 25 200 авторов.

Электронная библиотека книг » Ханс Кристиан Андерсен » Снігова Королева » Текст книги (страница 5)
Снігова Королева
  • Текст добавлен: 29 сентября 2016, 04:31

Текст книги "Снігова Королева"


Автор книги: Ханс Кристиан Андерсен


Жанр:

   

Сказки


сообщить о нарушении

Текущая страница: 5 (всего у книги 16 страниц)

Хоробрий оловяний солдатик


 Якось було двадцять п’ять олов’яних солдатиків, рідних братів, адже зробили їх з однієї олов’яної ложки. Вони тримали на плечі рушниці й дивились просто поперед себе, а вбрані були в чудові червоно-сині мундири. Перші слова, які їм довелось почути, були: «Олов’яні солдатики!» Їх промовив маленький хлопчик, весело плескаючи в долоні, коли відкрив коробку, де вони лежали. Їх подарували йому на день народження, й він одразу заходився розставляти їх на столі. Усі солдатики були однаковісінькі, лиш один відрізнявся від решти, бо мав тільки одну ногу. Його робили останнім, й забракло олова, тож його виготовили лише з однією ногою. Він тримався на ній так само стійко, й це відрізняло його від решти.

   На столі, де стояли солдатики, було чимало інших іграшок, та найбільше тішив око гарненький паперовий палац. Крізь маленьке вікно вид ніли кімнати. Попереду палацу стояло кілька деревцят, що оточували крихітне дзеркальце, яке слугувало за прозоре озеро. Зліплені з воску лебеді плавали на озері й відображались у його поверхні. Усе це було дуже миле, а особливу симпатію викликала крихітна панночка, що стояла у відчинених дверях палацу. Вона також була паперова, а її сукню зробили зі справжнього батисту й оздобили тоненькою блакитною стрічкою замість шалі. До неї кріпилась позолочена троянда, завбільшки як обличчя панночки. Крихітна фігурка була танцівницею, вона тягнулася вгору обома руками, а одну ніжку підняла так високо, що олов’яний солдатик не міг її бачити і думав, ніби панночка має всього одну ногу, точнісінько як він.

   «Вона призначена мені за дружину, – думав він. – Але вона шляхетного роду і мешкає в палаці, а я живу в коробці з двадцятьма чотирма побратимами. Місця для неї в коробці вже не стане. Та все ж мені треба з нею познайомитись!»


Він щосили потягнувся, щоб опинитись на столі позаду табакерки. З цього місця йому було добре видно тендітну панночку, яка й далі стояла на одній ніжці, не втрачаючи рівноваги. Коли настав вечір, усіх олов’яних солдатиків склали в коробку й люди в будинку полягали спати. Тоді іграшки ожили й заходились бавитися самі: ходити в гості, гратись у війну й влаштовувати прийняття. Олов’яні солдатики здійняли гамір у своїй коробці; їм теж кортіло вибратись і приєднатись до забав, але вони не могли підняти кришку. Лускунчики грались у довгу лозу, а олівці стрибали по столі. Здійнявся такий галас, що прокинулась канарка й заходилася говорити віршами. Тільки двоє: олов’яний солдатик і танцівниця – лишалися на своїх місцях. Красунечка непохитно стояла, здійнявшись навшпиньки, так само, як і солдатик, що стійко спирався на свою єдину ногу. Він не відводив погляду від панночки ні на мить. Годинник пробив дванадцяту, й тут зненацька відскочила кришка табакерки. Звідти замість тютюну вистрибнув маленький чорний троль; табакерка насправді виявилась іграшкою-сюрпризом.

   – Олов’яний солдатику, – промовив троль, – не прагни того, що тобі не належить.

   Але олов’яний солдатик вдав, ніби не чує його.

   – Ну що ж, зажди до завтра, – сам побачиш! – сказав троль.

   Наступного ранку прийшли діти й поставили олов’яного солдатика на вікно. І невідомо, хто це зробив – чи то троль, чи то протяг – але вікно відчинилось і олов’яний солдатик випав просто на вулицю з третього поверху. Це було жахливе падіння! Він упав головою униз – тепер його єдина нога стриміла догори, а голова й багнет застрягли у бруківці. Хлопчик зі служницею спустились сходами, щоб знайти його. Але так і не побачили солдатика, хоча ледве на нього не наступили. Якби він погукав: «Агов, я тут!» – усе було б добре. Але солдатик був надто гордий, аби кликати на допомогу, – честь мундира не дозволяла йому це зробити.

   Почав накрапати дощ. Він дедалі дужчав, аж переріс у зливу. Коли дощ припинився, по вулиці проходило двоє хлопців. Один сказав:

   – Дивись, олов’яний солдатик! Давай зробимо човна, щоб він міг поплавати!

   Вони зробили човника з газети, посадили в нього олов’яного солдатика й пустили його пливти у рівчачку. Хлопці бігли збоку й плескали в долоні. Боже милий, які великі хвилі здіймались у тому рівчакові! Як швидко мчала течія! Після зливи вулицею стікало багато води. Паперовий човник ковзав на хвилях, виринав і крутився так швидко, що олов’яний солдатик здригався; але він усе одно стояв твердо. Його вираз обличчя не змінився – він дивився просто поперед себе, а до плеча притуляв рушницю. Раптом човен пірнув під довгий міст, яким виявилась каналізаційна труба, і стало темно, як у солдатиковій коробці.

   «Куди я зараз прямую? – думав солдатик. – Це точно тролеве прокляття, я в цьому впевнений. Ох, якби ж тут, зі мною, була та гарненька панночка, мені не страшна була б ніяка темрява!»

   Раптом з’явився великий водяний пацюк, який жив у каналізаційній трубі.

   – Маєш паспорта? – запитав пацюк. – Покажи-но його мені!

   Але олов’яний солдатик промовчав і тільки стиснув свій мушкет міцніше, ніж зазвичай. Човен плив далі, а пацюк біг слідом. Він страхітливо скреготів зубами і вигукував до шматочків дерева й соломи:

   – Спиніть його, спиніть його! Він не заплатив податок і не показав свій паспорт!

   Але потік нісся вперед усе стрімкіше. Олов’яний солдатик побачив попереду денне світло там, де закінчувалась труба. І раптом він почув ревіння, що злякало би найсміливішу людину. У кінці тунелю потік спадав у великий канал – для солдатика це було, ніби водоспад для нас. Човник рвучко помчав уперед, а олов’яний солдатик міг тільки триматися з усіх сил – і навіть оком не моргнув, щоб довести свою хоробрість. Човник перевернувся три чи чотири рази, наповнився водою – тепер уже ніщо не могло врятувати його від затоплення. Олов’яний солдатик опинився по шию у воді. Човник затоплювало все глибше, папір знай розмокав, і врешті вода зімкнулась над солдатиковою головою. Він подумав про прекрасну танцівницю, яку більше не судилося йому побачити, і в його вухах лунала пісня:


 
     Прощай, сміливий мій вояче!
     Хто за тобою гірко плаче?
 

   Паперовий човник розірвався, і олов’яний солдатик потонув. І тут його проковтнула велика рибина. Як темно було в її череві! Значно темніше, ніж у тунелі, й значно тісніше. Але олов’яний солдатик і далі стояв рівно, з усіх сил тримаючи свою рушницю на плечі. Рибина плавала туди й сюди, металась, мов навіжена, аж геть затихла. І ось раптом промінь світла пронизав її і хтось закричав:

   – Гляньте, олов’яний солдатик!

   Виявляється, рибину зловили, завезли на базар, продали кухарці, яка занесла її на кухню й розрізала ножем. Кухарка дістала солдатика і занесла до кімнати. Усі були дуже здивовані, коли побачили цього дивовижного солдатика, який здійснив мандрівку в череві рибини. Але сам солдатик вважав, що тут пишатися немає чим.

   Його поставили на стіл, і – які тільки дивовижі не трапляються на світі! – це була та сама кімната, з вікна якої він випав, з тими ж дітьми, тими ж іграшками, що стояли на столі, та з чудовим палацом і гарненькою танцівницею, що спинилася на порозі. Вона й досі стояла на одній ніжці, тримаючи рівновагу, адже вона була така ж стійка, як і солдатик. Олов’яний солдатик так розчулився, побачивши її, що ледь не пустив сльозу, але стримався. Він просто глянув на неї – і вони обоє промовчали.

   Зненацька один із хлопчаків схопив олов’яного солдатика і кинув у грубку. Він не мав на те жодної причини, тож це мусила бути зла воля чорного троля з табакерки. Полум’я освітило олов’яного солдатика. Спека була просто нестерпна, але він навіть не знав, від чого вона – від справжнього багаття чи від вогню кохання. Він побачив, як зблякли яскраві кольори його мундира, але ніхто не міг сказати, змилися вони під час мандрівки чи потьмяніли від смутку. Олов’яний солдатик дивився на маленьку танцівницю, а вона дивилася на нього. Він відчував, що плавиться, але й досі стояв незворушно, притуливши рушницю до плеча. Раптом різко відчинились двері до кімнати, протяг підхопив танцівницю, і вона теж полетіла у полум’я, а потім спалахнула й миттю згоріла. Олов’яний солдатик розплавився на грудку, і наступного ранку, коли служниця вигрібала попіл з печі, вона знайшла там маленьке олов’яне серце. А після танцівниці лишилась тільки троянда, чорна, немов вуглинка.


Дюймовочка


 Жила собі жінка, яка дуже хотіла мати дитину, але це її бажання ніяк не збувалося. Зрештою вона пішла до чарівниці й сказала:

   – Я дуже хочу мати дитину. Підкажи мені, де я можу її знайти?

   – Це бажання легко здійснити, – відповіла чарівниця. – Ось тримай ячмінне зернятко. Воно відрізняється від тих, якими селяни засівають поля і годують курей. Посади його в горщик і побачиш, що станеться.

   – Дуже дякую, – сказала жінка й заплатила чарівниці за ячмінне зернятко дванадцять шилінгів.

   Тоді вона пішла додому, посадила зерня, й незабаром виросла велика гарна квітка. Вона нагадувала тюльпан, але її пелюстки були щільно стулені.

   – Яка прекрасна квіточка! – замилувалась жінка і доторкнулася вустами до червоно-золотих пелюсток. Щойно вона це зробила, квітка розпустилася, – виявилося, що це й справді тюльпан. Усередині квітки, поміж оксамитових тичинок сиділа тендітна, мила дівчинка. На зріст вона була зовсім крихітна – не сягала навіть половини великого пальця, тому її назвали Дюймовочка.

   Гарненько оброблена шкаралупка від горіха служила їй колискою; ліжечко було застелене синіми пелюстками фіалок, а замість покривальця була пелюстка троянди. Тут Дюймовочка спала вночі, а вдень вона бавилась на столі. Жінка поставила там глибоку тарілку, наповнену водою. Довкола неї лежали гірлянди квітів зі стеблами, зануреними у воду, а на поверхні води плавала велика пелюстка тюльпана, що була для Дюймовочки човником. Крихітна дівчинка сідала в нього й плавала від берега до берега, загрібаючи веслами з білих волосин із кінської гриви. Дивитися на це було справді приємно. А ще Дюймовочка так ніжно й гарно співала, що можна було заслухатися.

   Однієї ночі, коли дівчинка спала у своєму милому ліжечку, величезна бридка жаба залізла крізь розбите скло у вікні й стрибнула на стіл. Дюймовочка мирно лежала під ковдрою з трояндової пелюстки.

   – Якою ж вродливою дружиною могла би вона стати для мого синка! – промовила жаба, а далі схопила шкаралупку, в якій лежала спляча Дюймовочка, й вистрибнула через вікно у садок.

   Жаба жила разом зі своїм сином на болотистих берегах широкого струмка, що протікав у садку. Син був навіть потворнішим, ніж його матінка, і коли він побачив милу дівчинку в охайному ліжечку, то спромігся лише проскреготіти:

   – Ква-ква-ква!

   – Не так голосно, ти її розбудиш! – вгамувала його жаба. – Дівчина може злякатись і втекти, а вона ж легенька, як пушинка. Ми поставимо її ліжечко на листок водяної лілії посередині струмка; він для неї буде, наче острів, вона занадто маленька й легенька, щоб утекти. Поки вона буде тут, ми зробимо окрему хатку на болоті, там ви з нею будете жити, коли одружитеся.

   Посередині струмка і справді росло кілька водяних лілій із широкими листками, що плавали на поверхні води. Стара жаба підпливла до найбільшого листка зі шкарлупкою, де й досі спала Дюймовочка. Крихітна дівчинка прокинулася вранці й гірко заплакала, побачивши, де вона опинилася. Вона сиділа на широкому зеленому листку посеред плеса – берег здавався недосяжним. Тим часом стара жаба метушилась, прикрашаючи свою болотяну хатину очеретом і жовтими квітами, – вона хотіла, щоб помешкання припало до душі майбутній невістці. Потім жаба попливла зі своїм бридким сином до листочка, де залишила бідолашну Дюймовочку, – хотіла взяти гарненьке ліжечко й принести його до весільних покоїв.

   Стара жаба низенько вклонилась дівчинці й сказала:

   – Знайомся, це мій синочок. Він буде тобі чоловіком, й ви будете жити довго й щасливо у болоті біля струмка.

   – Ква-ква-ква! – ось і все, що зміг сказати її син.

   Жаба взяла маленьке гарненьке ліжечко й попливла собі, лишивши Дюймовочку на зеленому листку, де дівчинка сиділа й плакала. Вона не могла змиритись із тим, що їй доведеться жити зі старою жабою й прийняти її бридкого сина за чоловіка. Маленькі рибки, що плавали поблизу, бачили жабу й чули її слова.


Вони вистромили свої голови з води, щоб поглянути на дівчинку. Одного погляду вистачило, щоб помітити, наскільки вона вродлива. Рибкам було дуже шкода, що такій красуні доведеться жити з потворними жабами.

   – Ні, так не годиться! – вирішили вони. Потім зібралися усі біля зеленого стебла, що тримало листок, де сиділа Дюймовочка, й перегризли стебло! Листочок поплив униз по струмку, несучи Дюймовочку далі й далі від берега.

   Дюймовочка пропливала повз багато міст, і пташки бачили її й щебетали:

   – Яка гарненька крихітка!

   А листок плив усе далі й далі, аж приніс дівчинку в чужі краї. Незабаром на листок сів гарненький білий метелик. Дюймовочці було приємне його товариство, а ще вона була рада, що жаба більш не зможе до неї добратися. До того ж довкола були чудові краєвиди, сонячні промені відбивалися від води, й вона блищала, мов золота. Дівчинка зняла з себе пояс і зав’язала один його кінець довкола метелика, а другий міцно закріпила на листку. Тож тепер крихітний човник рухався значно швидше, несучи на собі маленьку Дюймовочку.

   Зненацька поруч пролетів великий хрущ. Він поглянув на дівчинку, схопив її за тоненьку талію й полетів разом з нею на дерево. Зелений листок й далі плив струмком, а метелик летів разом з ним, адже був прив’язаний і не міг звільнитися.

   Ох, як же злякалась Дюймовочка, коли хрущ полетів разом з нею на дерево! Надто ж вона переживала за білого метелика, прив’язаного до листка. Якщо йому не вдасться звільнитися, він може загинути від голоду! Але хрущ не сушив собі мізки цим клопотом. Він сів поруч з Дюймовочкою на великому зеленому листку, пригостив її квітковим медом і сказав, що вона дуже гарненька, хоч і не схожа на хруща.

   Але згодом зібралися усі хрущі й почали ганити Дюймовочку:

   – Вона має всього дві ноги! – казали вони. – Це ж треба, яка негарна!

   – Еге ж, – піддакували інші, – у неї навіть немає вусиків. А ще її талія – надто вже тонка! Пхе! Це створіння схоже на людину!

   – О, вона просто потворна! – зійшлись на цій думці хрущі-панночки. Хоча, звісно, Дюймовочка була дуже вродлива.

   Але хрущ, який забрав дівчинку з листка водяної лілії, повірив їм. Він більше не хотів із нею розмовляти – сказав тільки, що вона може йти, куди забажає. Потім спустився з нею з дерева й посадив на ромашку. Дівчинка розплакалася, бо подумала собі: така я потворна, що навіть хрущі не хочуть зі мною водитися. А насправді вона була найвродливішим створінням, яке тільки можна уявити, ніжною й тендітною, як пелюстка троянди.

   Цілісіньке літо бідолашна Дюймовочка жила сама у густому лісі. Вона зіткала собі ліжко з травинок і почепила його під широким листком, щоб захиститися від дощу. Вона збирала мед із квіток для їжі, й кожного ранку пила росу з листочків. Так минуло літо, а потім осінь, й настала зима – довга, холодна зима. Птахи, які так гарно співали їй, відлетіли в теплі краї, дерева стояли безлисті, а квіти зів’яли. Великий листок конюшини, який слугував їй прихистком, скрутився і зів’яв. Дюймовочка страшенно змерзла. Її одяг порвався, та й сама дівчинка була така слабка і тендітна, що змерзла ледь не до смерті. Незабаром почало сніжити. Кожна сніжинка, що падала з неба, була для неї завбільшки з лопату снігу, адже вона була заввишки лише один дюйм.

   Вона загорнулась у сухий листок, що тріснув посередині, й тряслася від холоду. Біля лісу, де вона жила, було поле, на якому росла пшениця. Зерно вже давно зібрали. На полі лишилась лише суха стерня, що стирчала з мерзлої землі. Для Дюймовочки йти цим полем було все одно, ніби пробиратися крізь височезний ліс. Бідолашка тремтіла від холоду. Зрештою вона придибала до нірки, де жила польова миша. Помешкання було тепле й затишне, з коморою, повною зерна, з кухнею і чудовою їдальнею. Бідолашна Дюймовочка стояла під дверима, як маленька жебрачка, й просила дати їй бодай маленький шматочок ячмінного зернятка, вона ж бо не мала й крихти в роті вже кілька днів.

   – Бідна крихітко, – сказала польова миша, що мала добре серце, – заходь сюди, в тепло. Я тебе нагодую.

   Польовій миші дуже сподобалася Дюймовочка, тож вона запропонувала:

   – Ти можеш зимувати у мене, якщо хочеш. Але натомість ти мусиш прибирати, а ще розказувати мені різні історії.

   Дюймовочка виконувала все, що їй загадувала польова миша, й жилося їй дуже добре.

   – До нас незабаром навідаються гості, – одного дня повідомила польова миша. – Це мій сусід. Він заходить до мене раз на тиждень. Він заможніший за мене: має більші хороми й одягається у чудове чорне оксамитове пальто. Якби ти вийшла за нього заміж, це була би для тебе чудова партія. Але він зовсім сліпий, тож ти мусиш розповісти йому найзахопливіші історії.

   Але Дюймовочці не дуже кортіло подобатися сусідові, адже це був кріт.

   Незабаром він прийшов із візитом.

   – Він дуже багатий і освічений, а його будинок у дванадцять разів більший, ніж мій, – сказала польова миша.

   Звісно ж, він був багатий і освічений, але завжди зі зневагою відгукувався про сонце й квіти, бо ніколи їх не бачив. Дюймовочка змушена була співати йому пісеньку «Пташенько, пташенько, полети додому» і ще багато інших гарних пісень. І кріт закохався у дівчину, проте не зізнався у своїх почуттях, бо був дуже обачний.

   Згодом кріт прокопав довгий коридор під землею, що з’єднував його помешкання з ніркою польової миші. Кріт дозволив Дюймовочці та миші приходити, коли вони тільки забажають. Він попередив їх, щоб вони не лякалися мертвої пташки, що лежала в переході. Це була гарненька пташка, з дзьобом і пір’ям, й вона не могла лежати там давно. Кріт узяв шмат гнилого дерева, що світилося, немов смолоскип, і йшов попереду, щоб освітити їм довгий темний перехід. Коли вони проходили повз місцину, де лежала мертва пташка, кріт просунув свого широкого носа крізь стелю, земля піддалась, і утворилась велика дірка, крізь яку до коридору потрапило денне світло. Посередині долівки лежала мертва ластівка. Її прекрасні крила були міцно притулені до боків, а лапки й голова витягнулись з-під пір’я. Бідолашна пташка, напевне, загинула від холоду. Дюймовочці стало неймовірно шкода її, адже вона так любила птахів. Цілісіньке літо вони тішили її співом і щебетом. Але кріт відштовхнув ластівку вбік своїми кривими ногами й сказав:

   – Вона більше не співатиме. Які ж вони жалюгідні – ці пташки! Я дуже радий, що мої діти не будуть птахами, котрі тільки й годяться на те, щоб безглуздо цвірінькати й вмерти від голоду взимку!

   – Атож, як це мудро сказано! – потакнула польова миша. – Хіба ж є користь від цвірінькання, якщо взимку вони мусять померти з голоду або замерзнути? Втім, птахи – це шляхетне плем’я.

   Дюймовочка нічого не казала. Але коли її супутники вже повернулися спинами до пташки, вона нахилилась, погладила м’яке пір’я, що вкривало голову, й поцілувала заплющені повіки.

   – Може, ти одна з тих ластівок, що так мило співали мені влітку, – промовила дівчинка. – Ти подарувала мені стільки радості, моя мила, гарна пташко!

   Кріт заклав землею дірку, крізь яку проникало денне світло, й відвів своїх гостей додому. Але вночі Дюймовочка не змогла спати. Тож вона піднялась і сплела велике, гарне покривало з сіна; потім віднесла його до мертвої пташки й накинула на холодне тільце, а внизу примостила квітку, знайдену в помешканні польової миші. Квітка були м’яка, наче вовна, тож тепер пташці було тепліше лежати на холодній землі.

   – Прощавай, моя мила пташенько, – сказала Дюймовочка. – Дякую тобі за чудові пісеньки, які ти мені співала влітку, коли дерева були зелені й тепле сонечко світило нам.

   Потім вона поклала голову на груди пташки, і їй здалось, ніби всередині щось тенькає: «Тук, тук». Це було пташине серце. Вона не померла, просто заклякла від холоду, і тепло відновило в ній життя. Восени, коли всі ластівки збирались до вирію, одна із них забарилася й замерзла.

   Дюймовочка затремтіла – вона дуже злякалася, адже пташка була велика, значно більша за дівчинку. Проте Дюймовочка набралась сміливості, тепліше вкрила бідолашну ластівку, та ще й зняла листок, що їй самій служив за одежину, й поклала його на голівку пташці.

   Наступного ранку Дюймовочка знову потайки подалась провідати ластівку. Пташка була жива, але дуже квола, – вона лише на мить розплющила очі, щоб подивитися на Дюймовочку, що стояла, тримаючи в руці шматок гнилого дерева замість ліхтарика.

   – Дякую, мила дівчинко, – промовила ластівка. – Я вже зігрілася, але мені ще треба відновити сили, щоб знову літати, насолоджуючись теплими сонячними променями.

   – Зараз надворі зима, – сказала Дюймовочка. – Там сніг і мороз. Залишайся тут, у теплій постелі. Я про тебе подбаю.

Дівчинка принесла ластівці води у листочку. Пташка втамувала спрагу й розповіла, що поранила крило у колючому чагарникові, тому не могла летіти у вирій так швидко, як інші ластівки. Зрештою вона впала на землю й більш нічого не пам’ятає аж до цього моменту.

   Цілісіньку зиму ластівка лишалася у норі, й Дюймовочка піклувалась про неї. Ані кріт, ані польова миша нічого про це не знали – вони не любили ластівок. Незабаром прийшла весна, й сонце зігріло землю. Тоді ластівка попрощалася з Дюймовочкою. Дівчинка відкрила їй прохід у стелі нірки, зроблений колись кротом. Сонячні промені освітили нору, й ластівка запропонувала Дюймовочці летіти разом із нею – дівчинка могла просто сісти на спину пташці й полинути в небо. Але Дюймовочка знала, що польова миша дуже засмутилася б, якби вона ось так утекла би, тож вона ввічливо відмовилася.

   – Що ж, тоді прощавай! На все добре, моя мила, хороша дівчинко! – промовила ластівка й вилетіла назустріч сонячним променям.

   Дюймовочка подивилась їй услід, і з її очей покотились сльози. Вона дуже прихилилася до ластівки.

   Пташка весело заспівала свою пісеньку й полетіла до дерев, укритих молодим листям, а Дюймовочці стало дуже сумно. Їй не дозволяли виходити на сонечко. Зерно, посіяне на полі довкола домівки польової миші, проросло й заколосилося, і колоски здавались для дівчинки густим лісом.

   – Ти маєш вийти заміж, Дюймовочко, – сказала дівчинці польова миша. – Наш сусіда кріт посватав тебе. Він – найкраща партія для такої бідолашки, як ти. Займімось твоїм посагом: ти мусиш підготувати і вовняний одяг, і лляну білизну. Всього має бути вдосталь, коли ти йдеш заміж за крота.

   Дюймовочка мусила прясти, а польова миша найняла чотирьох павуків, що ткали удень і вночі. Кожного вечора до них навідувався кріт і вів бесіди про час, коли нарешті скінчиться літо, бо палюче сонце смалило так, що перетворювало землю на камінь. Нехай спаде спека, й вони з Дюймовочкою поберуться.

   Але дівчинка цьому аж ніяк не раділа: нудний кріт був їй зовсім не до душі. Кожного ранку, коли сходило сонце, і кожного вечора, коли воно сідало, Дюймовочка потайки пробиралася до дверей мишачої нірки й дивилась, як вітер хитає колоски і між ними видніє блакитне небо. Вона думала про те, як добре там, на волі, й понад усе хотіла знову побачити свою милу ластівку. Але пташка не поверталася – напевно, полетіла далеко-далеко у зелений гай.

   Коли настала осінь, посаг Дюймовочки був уже готовий. Польова миша сказала дівчинці:

   – Ти вийдеш заміж через чотири тижні.

   Дюймовочка заплакала і сказала, що не хоче ставати дружиною огидного крота.

   – Дурниці, – відповіла польова миша. – Не будь такою впертою, а то покусаю! Він – дуже привабливий кріт. Навіть сама королева не має ошатнішого оксамиту й хутра! Його кухня та комора повні-повнісінькі всякого добра. Ти маєш дякувати долі за таку гарну партію!

   Тож день весілля було призначено. Кріт мав забрати Дюймовочку із собою, глибоко під землю, де вона ніколи більше не побачить сонячного світла, адже він його не любить. Бідолашна дівчинка була страшенно засмучена тим, що доведеться попрощатись із сонечком, і польова миша дозволила їй вийти на поріг хатинки й востаннє помилуватись осяйними променями.


– Прощавай, сонечко! – скрикнула дівчинка, простягаючи до нього руки. Дюймовочка ступила кілька кроків від хатинки. Жнива вже пройшли, і тепер на полі залишилась тільки колюча стерня. – Прощавай, прощавай! – повторила дівчинка, обіймаючи маленьку червону квітку, що росла неподалік. – Передавай вітання ластівці, якщо колись її побачиш.

   – Цвірінь, цвірінь! – раптом пролунало над головою. Дівчинка озирнулась і побачила ластівку, що літала поруч. Пташка дуже зраділа, помітивши дівчинку. А та розповіла, як їй не хочеться виходити заміж за бридкого крота, жити з ним глибоко під землею і ніколи більше не бачити ясного сонечка. Дюймовочка розповідала все це й плакала.

   – Надходить холодна зима, – сказала ластівка, – і я збираюсь летіти у вирій. Може, полетиш зі мною? Ти можеш сісти мені на спину, міцно прив’язатись поясом. Ми втечемо від бридкого крота і його похмурої домівки – далеко звідси, за високі гори, у вирій, де сонце світить ще яскравіше, ніж тут. Там завжди літо і квіти цвітуть пишно як ніде. Полетіли зі мною, мила Дюймовочко! Ти ж врятувала мені життя, коли я замерзала у темному підземеллі.

   – О так, я полечу з тобою, – сказала Дюймовочка. Вона сіла ластівці на спину, сперлася ногами у випростані крила й прив’язалась поясом до найміцніших пір’їн.

   Тоді ластівка здійнялась у повітря й полетіла за ліси й моря, понад високі гори зі сніговими шапками, що ніколи не тануть. Дюймовочка могла би замерзнути на холодному повітрі, але грілася у теплому пір’ї ластівки. Тільки голівка її стирчала з пір’я – вона ж бо хотіла бачити неймовірні краєвиди, над якими вони пролітали. Зрештою вони прибули до вирію, де сонце світило ще яскравіше, а небо здавалось вищим. Тут по огорожах і при дорозі плівся фіолетовий, зелений і білий виноград; цитрини й помаранчі звисали з гілок дерев, а повітря було наповнене пахощами мирту й апельсинового квіту. Стежинками бігали гарненькі діти, бавилися великими різнобарвними метеликами; і що далі летіла ластівка, то гарнішали краєвиди.

   Зрештою вони прибули до блакитного озера, на березі якого, оточений деревами із темно-зеленим листям, стояв палац зі сліпучо-білого мармуру, збудований у давнину. Його високі колони обплітав виноград, а на верхівці тулилось безліч ластівчиних гнізд. Одне із них було домівкою пташки, яку врятувала Дюймовочка.

   – Ось мій дім, – промовила ластівка. – Але ти тут жити не зможеш – тобі буде незручно. Вибери собі якусь із цих чарівних квіток. Я тебе посаджу на неї, і ти зможеш там знайти все, що тобі треба.

   – Це буде чудово! – погодилась дівчинка й від радості заплескала в долоньки.

   Велика мармурова колона лежала на землі – упавши, вона розбилася на три частини. Між ними росли чудові білі квіти. Ластівка спустилася з Дюймовочкою туди й посадила дівчинку на один із широких листків. Але як же здивувалася вона, коли всередині квітки побачила крихітного чоловіка, настільки витонченого й прозорого, що здавалось, ніби він зроблений із кришталю! На його голові була золота корона, а за плечима виднілись тоненькі крильця – завбільшки він був такий, як Дюймовочка. Це був король квітів – у кожній квіточці жили такі крихітні юнаки й дівчата. А він правив над ними всіма.

   – Ох, який же він вродливий! – прошепотіла Дюймовочка ластівці.

   Молодий король спочатку злякався пташки, а потім побачив Дюймовочку й був вражений її вродою. Він зняв із себе золоту корону й поклав на її голівку. Потім запитав її ім’я і запропонував стати його дружиною, королевою квітів.

   Звісно, цей наречений був зовсім не схожий ні на сина жаби, ні на крота, вбраного в чорний оксамит і хутро. Тож Дюймовочка без вагань відповіла прекрасному принцу: «Так!» Усі квіти розкрили свої віночки, і з кожної вилетіли крихітні панночки й кавалери, настільки гарненькі, що важко було не замилуватись, дивлячись на них. Кожен із них подарував Дюймовочці подарунок. Найкращим із них була пара чудових прозорих крилець. Їх прикріпили до плечей Дюймовочки, тож тепер вона могла пурхати з квітки на квітку. Тоді вони влаштували пишне святкування й попросили ластівку, що сиділа над ними у своєму гнізді, заспівати весільну пісню. Ластівка виконала прохання і співала так гарно, як тільки вміла, але в глибині серця трохи сумувала, бо дуже прихилилася до Дюймовочки й не хотіла з нею розлучатись.

   – Тебе більше не зватимуть Дюймовочкою, – сказав їй наречений. – Це надто грубе ім’я для такої красуні, як ти. Я називатиму тебе Майя.

   – Прощавай, прощавай! – промовила ластівка, коли з важким серцем збиралась повертатись із вирію назад до далекої Данії. Там вона звила гніздечко біля вікна у будинку, де мешкав казкар. Ластівка щебетала: «Цвірінь! Цвірінь!» – і з її пісеньки вийшла ціла історія.



    Ваша оценка произведения:

Популярные книги за неделю