Текст книги "Снігова Королева"

Автор книги: Ханс Кристиан Андерсен

сообщить о нарушении

Текущая страница: 8 (всего у книги 16 страниц)

Пастушка і сажотрус

Чи доводилось вам колись бачити старовинний дерев’яний сервант, оздоблений різьбленими листочками і вигадливими фігурками? Точнісінько такий сервант стояв у вітальні – він дістався у спадок від бабусі. Вкритий він був різьбленими трояндами й тюльпанами, а найхимерніша різьба була вгорі: візерунки, з-поміж яких визирали оленячі голови з крислатими рогами. На дверях красувалася фігурка чоловіка – найкумедніша з-поміж усіх. Він шкірив зуби – адже цей вираз обличчя було неможливо назвати посмішкою. У нього були ноги як у цапа, маленькі ріжки на голові й довга борода. Діти завжди називали його: «майор-сержант – головний командир Цапоногий Біллі». Вимовити це ім’я було дуже важко, та й небагато солдатів заслужили таке звання. То й чоловік дивився на столик під дзеркалом, де стояла вродлива пастушка, зроблена з порцеляни. Вона мала позолочені черевички й червону сукню з орнаментом. На голові в неї був капелюшок, а в руках – ціпок, обидва позолочені. Була вона дуже гарна. Неподалік від неї стояв маленький порцеляновий сажотрус. Він був чистенький і охайний, як і всі інші порцелянові фігурки, і просто звався сажотрусом. Китайські майстри з таким же успіхом могли б зробити його принцом, але виліпили сажотруса. Він вправно тримав драбину, обличчя його було чистим і рум’яним, як у дівчини. Як по правді, це була помилка – майстрам треба було замурзати його сажею.

   Сажотрус і пастушка стояли поруч. Незабаром вони заручилися, адже обоє були гарно вбрані, зроблені з порцеляни й однаково крихкі. Поблизу стояла ще одна порцелянова фігурка, тільки втричі більша. Це був старий китаєць; він умів кивати головою і вважав, що доводиться пастушці дідом, хоча й не міг цього довести. Проте гадав, що може вирішувати її долю, тож коли майор-сержант – головний командир Козлоногий Біллі запропонував пастушці одружитись, китаєць кивнув головою на знак згоди.

   – Твій майбутній чоловік, – сказав старий китаєць до пастушки, – вирізьблений з червоного дерева. Подумай тільки: ти станеш дружиною майора-сержанта – головного командира Козлоногого Біллі! Він має цілий сервант срібного посуду.

   – Я не хочу до серванта! – мовила пастушка. – Я чула, що в нього вже є одинадцять порцелянових дружин!

   – То будеш дванадцятою, – наполягав старий китаєць. – Сьогодні ж видам тебе заміж!

   І він похитав головою й заснув.

   Маленька пастушка заплакала й поглянула на порцелянового сажотруса.

   – Благаю тебе, – промовила вона, – давай утечемо світ за очі. Я не можу лишатись тут.

   – Для тебе я зроблю все! – пообіцяв сажотрус. – Давай утікати. Гадаю, я зможу прогодувати нашу сім’ю – усе ж таки в мене є ремесло.

   – Треба ж тільки якось ізлізти зі столу! – мовила пастушка. – Я буду щаслива, коли ми опинимось далеко звідси.

   Сажотрус заспокоїв її й приніс свою маленьку драбинку – так вони сподівались дістатись до підлоги. Та коли парочка поглянула на старий сервант, то побачила, що там коїться страшний переполох. Різьблені олені вистромили голови, наставили роги й повигинали шиї.

   Майор-сержант – головний командир високо підскочив. Він кричав старому китайцю:

   – Вони втікають! Вони втікають!

   Парочка дуже злякалась і стрибнула в ящик під вікном. Там лежало кілька неповних колод карт і ляльковий театр. Саме розпочиналася вистава, і дами всіх мастей сиділи у першому ряду. Позаду них стояли валети й демонстрували, що мають по дві голови, як це зазвичай буває у всіх гральних карт. П’єса розповідала про двох закоханих, яким не дозволяли одружитись, і пастушка заплакала, бо сюжет нагадав їй власну історію.

   – Я цього не витримаю! – сказала вона. – Треба вибиратися із цього ящика.

   Тільки-но закохані дістались до підлоги й звели очі на стіл, як побачили, що старий китаєць прокинувся. Він почав злазити додолу і врешті впав.

   – Нас переслідує китаєць! – закричала злякана пастушка.

   – Мені щойно сяйнула думка, – сказав сажотрус. – Давай заліземо у велику вазу з ароматичним зіллям, яка стоїть у кутку. Там ми можемо лежати серед трояндових пелюсток й лаванди. Коли він підходитиме, ми засиплемо його очі сіллю, якою пересипані пелюстки.

   – Ні, цього робити не варто, – заперечила пастушка. – Колись давно у китайця і вази був роман. Такі почуття не минають безслідно. Ні, для нас є тільки один вихід – податися світ за очі.

   – А в тебе досить сміливості, щоб помандрувати зі мною у широкий світ? – запитав сажотрус. – Ти знаєш, наскільки він великий? Чи думала ти коли-небудь, що ми можемо ніколи не повернутись назад?

   – Так, я до всього готова, – відповіла пастушка.

   Коли сажотрус переконався, що його кохана має тверді наміри, він мовив:

   – Мій шлях пролягає крізь комин. Ти готова полізти за мною у комин, крізь димар? Я добре знаю, як поводитися, коли ми потрапимо у димар. Незабаром ми заліземо так високо, що ніхто не дожене нас, а тоді виберемося на білий світ.

   Сажотрус підвів свою кохану до коминка.

   – Здається, там дуже темно, – промовила вона, а все ж таки попрямувала за ним у комин, де анічогісінько не було видно.

   – Тепер ми вже у димарі, – сказав сажотрус. – Поглянь, над нами сяє зоря.

   І справді, зоря сяяла просто над ними, ніби освітлюючи їм шлях. Сажотрус підтримував пастушку і допомагав їй, тож вони підіймалися вище й вище. Він показував місця, куди краще поставити крихітні порцелянові ніжки, й зрештою парочка дісталась до димаря. Вони сіли відпочити, бо дуже зморилися. Над їхніми головами видніло зоряне небо, а внизу – дахи. Вони бачили неосяжні простори широкого світу. Маленька пастушка схилила свою голівку на плече сажотруса й плакала, поки не змила позолоту зі свого пояса. Світ виявився зовсім іншим, ніж вона собі уявляла.

   – Він завеликий, – зізналась пастушка. – Я не витримаю цього. Ох, як би мені хотілось повернутися на наш столик під дзеркалом. Я не знатиму щастя, поки не повернуся назад. Ти повів мене у широкий світ, а тепер, якщо мене любиш, одведи мене додому.

Сажотрус спробував переконати кохану. Він нагадав їй про старого китайця, і про майора-сержанта – головного командира Козлоногого Біллі. Але пастушка гірко схлипувала й цілувала сажотруса, аж він пообіцяв їй зробити все, що вона захоче. Тож незабаром із величезними труднощами вони заходилися спускатися комином. Спустившись, вони якийсь час постояли у темряві за дверцятами, прислухаючись до того, що відбувається у кімнаті. Усе було спокійно, тож вони вибрались із коминка. Ой! На підлозі лежав старий Китаєць! Він упав додолу, коли переслідував утікачів, й розпався на шматки. Його спина розбилася, а голова закотилась у куток кімнати. Майор-сержант – головний командир стояв на своєму звичному місці й, здавалось, поринув у роздуми.

   – Жах! – зойкнула маленька пастушка. – Мій бідолашний дідусь розбився з нашої вини! Я цього не переживу!

   – Його можна полагодити, – сказав сажотрус. – Я в цьому впевнений. Не поспішай перейматись. Якщо його спину склеїти й поставити міцну заклепку, він стане як новенький і знову бурчатиме, як завжди.

   – Ти думаєш? – перепитала вона.

   І порцелянова парочка заходилась залазити на стіл.

   – Нічого хорошого ми з тобою не зробили, – промовив сажотрус. – Треба було лишатися тут, замість шукати собі клопоту.

   – Я хочу тільки, щоб дідуся полагодили, – промовила пастушка. – Як ти думаєш, це дорого коштує?

   Її бажання збулося. Спину китайця склеїли, а в шию поставили надійну заклепку. Він був як новий, та більше не міг хитати головою.

   – Щось ви загордилися, – докоряв китайцеві майор-сержант – головний командир Козлоногий Біллі. – До того ж безпідставно. То як, віддасте за мене свою онуку?

   Сажотрус і пастушка злякано поглянули на старого китайця – вони боялися, що він кивне на знак згоди. Але він більш не міг хитати головою, а казати, що в його шиї стоїть заклепка, було для нього великою морокою.

   Тож порцелянову парочку ніхто не розлучив. Сажотрус і пастушка були вдячні дідусевій заклепці й любили одне одного, поки не розбилися на друзки.

Дівчинка з сірниками

Останнього вечора старого року було страшенно холодно. Віяла хурделиця. У холоді й темряві ішла вулицею бідна маленька дівчинка. Не мала вона ні черевичків, ні шапочки; виходячи з дому, вона взула капці, але користі з них не було ніякої. Вони були завеликі на неї, настільки великі, що підійшли б навіть її мамі. Бідолашна дівчинка згубила їх, коли перебігала вулицю, щоб не потрапити під колеса двом ридванам, що мчали на шаленій швидкості.

   Один із капців вона знайти не змогла, а другий схопив якийсь хлопчисько та й утік, тож дівчинка брела вулицями босоніж. Її ноги почервоніли й посиніли від холоду. У старому фартуху вона несла трохи сірників, а одну коробку тримала у руках. Ніхто нічого не купив у неї за цілий день, ніхто не дав їй ані пенні. Дівчинка сама ходила вулицями і тремтіла від холоду й голоду. Сніжинки падали на її довге світле волосся, заплутувались у кучерях, що розметались по плечах, але дівчинка цього не помічала.

   У кожному вікні сяяли вогні, у повітрі пахло смаженим гусаком, адже сьогодні був переддень Нового року. У кутку між двома будинками, один з яких виступав поперед інших, вона присіла й скрутилась клубком. Вона вирішила не йти додому, бо не продала сірників і не могла принести грошей, а батько набив би її за це. До того ж удома майже так само холодно, як і тут. Їхня домівка була під дахом, що продувався вітрами, а найбільші дірки вони залатали соломою й ганчір’ям.

   Маленькі її рученята майже закоцюбли від холоду. Ох! Може, якщо запалити сірника, стане краще? Дівчинка черконула сірником, і він загорівся. Сірник був схожий на маленьку свічку, й дівчинка огорнула його долоньками. Це був по-справжньому дивовижний вогник. Їй здалось, ніби вона сидить біля великої залізної грубки з мідними ніжками й мідним орнаментом.

   Як гарно горів той вогник! Він здавався таким теплим, що дитина мимоволі простягнула ніжки, щоб зігріти їх. Аж раптом полум’я згасло, грубка зникла, і дівчинці лишились лише недогарки у долоньці.

   Маленька продавщиця сірників черкнула ще одного сірника. Спалахнуло полум’я, і там, де вогник падав на стіну, вона ставала прозорою – дівчинка могла бачити, що відбувається усередині кімнати. Стіл був накритий білосніжною скатертиною, на ній стояв чудовий обідній сервіз. Посередині красувався запечений гусак, фарширований яблуками й чорносливом. А потім сталося диво – гусак зістрибнув із тарілки й почапав до дівчинки, а в грудях у нього стирчав ніж і виделка. Потім сірник згас, і не лишилось нічого, крім холодної вологої стіни.

   Дівчинка запалила ще один сірник і раптом виявила, що сидить під ошатною ялинкою. Дерево було вище, ніж те, яке їй довелось бачити крізь скляні двері в помешканні багатого купця. Тисячі вогників сяяли на зелених вітах. Дівчинка простягнула до них руки, але сірник загас.

   Різдвяні вогні підіймалися вище й вище, аж стали як зорі. І дівчинка побачила зірку, що падала, лишаючи за собою яскравий слід. «Хтось помирає», – думала дівчинка, адже її вже покійна бабуся – єдина людина, яка її по-справжньому любила, – казала, що коли падає зоря, чиясь душа відходить до Бога.

   Дівчинка знову черконула сірником об стіну, й довкола неї засяяло світло, а в ньому вона побачила бабусю.

   – Бабцю, – заплакала дівчинка, – забери мене з собою. Я знаю, що ти зникнеш, коли догорить сірник. Ти пропадеш так само, як тепла грубка, печений гусак і велика ошатна ялинка.

   І дівчинка поспіхом запалила цілу коробку сірників, бо хотіла затримати бабусю. Сірники спалахнули, навколо стало світліше, ніж удень. Бабуся взяла дівчинку на руки, й вони полинули в небо. Там, над землею, не було ні холоду, ні голоду, і там вони були з Богом.

   Настав ранок, а бідолашна дівчинка з блідими щічками й посмішкою на обличчі так і сиділа під стіною. Вона замерзла новорічної ночі. В руці вона тримала сірники.

   – Бач, хотіла зігрітися… – казали люди.

   Ніхто й уявити собі не міг, які дива вона бачила, і ніхто не знав, що цієї ж ночі вона увійшла зі свою бабусею до царства небесного.

Нове вбрання короля

Жив собі на світі король, який так переймався вбранням, що витрачав усі свої гроші на обновки. Його єдиний клопіт полягав у тому, щоб бути завжди якнайліпше вбраним. Йому було байдуже до армії, не цікавили його театри; єдина річ, про яку він дбав, – це демонструвати своє нове вбрання під час парадного виїзду. І коли про інших владарів казали: «Король працює у кабінеті», то про цього – «Король перевдягається у гардеробній».

   Його столиця була галасливим і людним містом; кожного дня до нього прибували чужинці з усіх куточків світу. Одного дня туди прибилося двійко пройдисвітів. Вони переконували людей, ніби вміють ткати й виробляють найкращий одяг, який тільки можна собі уявити. Вбрання, яке вони шиють, – стверджували пройдисвіти, – не лише вражає красою кольорів і фасонів, а ще й вирізняється чудесною якістю тканини. Її не можуть побачити ті, хто не відповідає своїй посаді чи просто дурний.

   «Напевно, це чудовий одяг, – подумав король. – Якби я одягнув убрання, пошите з такої тканини, то миттю розпізнав би, хто в моєму королівстві займає посаду, якої не гідний. А ще я відрізняв би дурнів від розумних. Треба негайно замовити собі вбрання з цієї тканини!»

   І король заплатив грубі гроші тим двом пройдисвітам. А вони встановили два ткацькі верстати і вдавали, ніби напружено працюють, хоч насправді нічогісінько не робили. Їм приносили найтонший шовк і найкоштовнішу парчу, а вони все те продавали тихцем і працювали цілу ніч на порожніх верстатах.

   «Треба було б глянути, як просувається їхня справа», – думав король. Але на серці в нього було неспокійно, адже він пам’ятав, що той, хто не заслуговує на свою посаду, не зможе побачити тієї тканини. Звісно, він був певен, що йому нема чого боятися, та про всяк випадок вирішив послати когось, щоб побачити, як ідуть справи. Кожен мешканець міста знав, якими винятковими якостями відзначається та тканина, і всі сподівалися побачити, хто з сусідів нездара чи дурень.

   «Пошлю-но я мого найчеснішого міністра до ткачів, – вирішив король. – Він найкраще оцінить тканину».

   Поважний старий міністр увійшов до кімнати, де пройдисвіти сиділи за порожніми верстатами. «Свят-свят-свят! – його очі розширились від подиву. – Я нічогісінько не бачу!» Але міністр у цьому не зізнався. Пройдисвіти запросили його підійти поближче, щоб помилуватись вишуканим візерунком і чудовими кольорами, – при цьому вони вказували на порожні верстати. Бідолашний міністр пнувся з усіх сил, але нічого не бачив – адже там і не було чого бачити. «От лишенько, – думав він. – Невже я настільки дурний? Я навіть і не підозрював цього. Ніхто не повинен про це знати! А може, я не гідний своєї посади? Ні, ні, я не можу зізнатись, що не бачу цієї тканини!»

   – Невже ви нічого не скажете? – поцікавився один із пройдисвітів, що саме вдавав, ніби продовжує ткати.

   – О, вона дуже гарна, просто чудова, – відповів старий міністр, пильно вдивляючись крізь скельця окулярів. – Неповторний візерунок, неймовірні кольори! Обов’язково передам королю, що мені дуже сподобалося.

   – Приємно це чути, – мовив другий ткач, а потім продемонстрував кольори й пояснив, що то за візерунок. Старий міністр уважно вислухав пройдисвітів, щоб переказати королю їхні слова. Так він і зробив.

   Незабаром шахраї попросили ще грошей, шовку й парчі. Вони забрали все собі й удавали, ніби працюють, хоча насправді на верстатах і нитки не було.

   Незабаром король послав свого радника, щоб подивитись, як ідуть справи у ткачів і чи скоро вони планують закінчити. Так само, як і старий міністр, радник дивився і дивився, проте нічого не побачив, бо там не було чого бачити.

   – Хіба ж це не краса? – запитували пройдисвіти, показуючи й пояснюючи неперевершений візерунок, якого насправді не існувало.

   «Я не дурний, – міркував тим часом радник. – Отже, я займаю невідповідну посаду. Це дуже дивно. Але я мушу зробити так, щоб про це ніхто не дізнався». І він заходився нахвалювати тканину, якої навіть не бачив, висловлювати захват від кольорів і чудової текстури.

   – Вона пречудова! – сказав радник королю.

   Про ту тканину в місті вже ходили чутки.

   Зрештою король захотів побачити її на власні очі. З численним почтом, серед якого були й ті двоє, що вже перевіряли роботу ткачів, король подався до розумних пройдисвітів. Вони й досі працювали на повну силу, не використавши при цьому ані нитки.

   – Погодьтесь, вона надзвичайна! – почав запевняти один із шахраїв. – Ваша величність мусить оцінити гаму кольорів й багатство візерунків.

   І показав на порожній верстат, де була уявна тканина.

   «Що ж це таке? – подумав король. – Я не бачу анічогісінько! Це жахливо! Може, я дурень? Чи я поганий король? Це найстрашніше з усього, що зі мною бувало!»

   – Еге ж, – мовив він, – ваша робота заслужила наше милостиве схвалення! – і король поважно похитав головою, дивлячись на порожній верстат, бо не міг зізнатися, що нічого не бачить.

   Придворні теж глянули на верстат і сказали разом з королем:

   – Просто чудово!

   І заходилися радити королю одягнути шати з цієї чудової тканини на величну процесію, що мала відбутись за кілька днів. «Чудово, прекрасно, надзвичайно!» – здавалося, всі щиро захоплюються тією тканиною, тож король присвоїв пройдисвітам звання двірських ткачів.

   Цілу ніч напередодні процесії шахраї вдавали, ніби працюють. Вони спалили шістнадцять свічок. Це робилось для того, щоб люди переконались: вони поспішають скінчити нове вбрання короля. Пройдисвіти вдавали, ніби беруть тканину з верстата, тоді розрізували повітря великими ножицями, зшивали голками без ниток, аж сказали:

   – Нове вбрання готове!

   Король із придворними увійшов до зали. Шахраї тримали руки витягнутими так, ніби в них щось було, і вигукували: «Ось штани!», «А ось мундир!», «Ось мантія!» і так далі.

   – Цей одяг легенький, як павутинка. Той, хто його вдягає, почувається так, ніби на ньому нічого нема, – у цьому полягає привабливість вбрання, – пояснювали пройдисвіти.

   А почет їм піддакував:

   – Авжеж! – хоч ніхто нічого не бачив.

   – Чи не зволить Ваша Величність зняти одяг, – спитали шахраї, – щоб ми могли допомогти вам убратись у нові шати?

   Король роздягнувся, і пройдисвіти вдавали, ніби допомагають йому одягнутись у нове вбрання. Потім король покрутився перед дзеркалом, уважно себе оглядаючи.

   – Який неперевершений вигляд! Як же вам пасує це вбрання! – казали всі. – Який чудовий візерунок! Які прекрасні кольори! Який надзвичайний фасон!

   Розпорядник церемонії оголосив, що можна починати.

   – Я готовий, – промовив король. – Погодьтесь, вбрання мені пасує якнайліпше! – він ще раз покрутився біля дзеркала, щоб люди подумали, ніби він милується своїм одягом.

   Пажі, що носили королівський шлейф, нахилилися, зробили вигляд, ніби щось підняли і понесли у руках.

   Король ішов під розкішним балдахіном, і всі, хто бачив його, вигукували:

   – Справді, вбрання короля незрівнянне! Який довгий шлейф! Як йому пасують ці шати!

   Ніхто не хотів, аби люди дізналися, що він нічого не бачить і не годиться для своєї посади або й просто дурний.

   – Але ж король голий! – раптом вигукнув маленький хлопчик.

   – Святі небеса! Послухайте, що каже невинна дитина! – сказав батько, і всі почали перешіптуватись, переказуючи слова хлопчика.

   – А король голий! – врешті заволали люди.

   Короля це дуже вразило – він зрозумів, що це правда. І все ж таки подумав: «Мушу триматися до кінця!» Тож ішов собі вулицею, а пажі крокували за ним і вдавали, ніби з величезною повагою та гідністю несуть розкішний шлейф королівського вбрання.

Русалонька

В безодні океану, де вода блакитна й прозора, наче кришталь, а глибина така, що виміряти її неможливо – навіть якби сотню церковних дзвіниць поставити одна на одну, то вони не дістали до поверхні, – живе морський цар зі своїми підданцями. Ми гадаємо, що на морському дні немає нічого, крім жовтого піску. А насправді там ростуть рослини; їхнє листя й стебла такі гнучкі, що найлегший порух води примушує їх коливатися, немовби вони живі. Великі й маленькі риби плавно ковзають поміж тим зіллям, наче птахи, що літають між деревами на поверхні землі. У найглибшій западині стоїть палац морського царя. Його стіни з коралів, а в довгих готичних вікнах замість скла сяє бурштин. Дах зроблений із мушель – вони відкриваються й зачиняються, коли вода тече довкола них. Виглядають вони пречудово, до того ж у кожній лежить блискуча перлина, гідна царської діадеми.

   Морський цар був удівцем уже багато років; замок доглядала його старенька матуся. Вона була мудрою жінкою, дуже пишалась своїм високим походженням і носила дванадцять устриць на хвості, тоді як іншим вельможам дозволялось носити лише шість. Мати-цариця й справді заслуговувала всілякої шани, надто ж за допомогу у вихованні шістьох русалоньок, її внучок. Найменша з них вважалася найвродливішою. Її шкіра була чиста й ніжна, мов пелюстка троянди, а блакитні очі нагадували океанську глибінь. Проте, як і її сестри, вона не мала ніг, а її тіло закінчувалось риб’ячим хвостом.

   Цілісінькими днями русалоньки бавились у палацовій залі або поміж квітами, що росли на стінах. Велике бурштинове вікно було відчинене, й крізь нього запливали рибки, точнісінько як ото ластівки залітають у наші будинки крізь прочинені вікна, хіба що рибки підпливали до принцес, їли у них із рук і дозволяли себе гладити. Біля палацу був чудовий садок, де росли яскраво-червоні й темно-сині квіти, плоди сяяли, мов золото, а листя й стебла коливалися. Дно вкривав ніжний блакитний пісочок. Усе було оповите блакитним сяйвом, що линуло зверху. У спокійну погоду вгорі видніло сонце, що нагадувало сяйливу пурпурову квітку. Кожна принцеса мала власну грядку, де могла вирощувати, що їй хотілося. Одна влаштувала свою клумбу у формі кита; інша вирішила викласти постать русалоньки; а грядка наймолодшої була кругла, як сонце, – на ній росли квіти, червоні, наче промені під час заходу сонця. Наймолодша русалонька була дивною дитиною, тихою і задумливою. Її сестри тішилися коштовними речами, що їх вони знаходили на потоплених кораблях, а її цікавили тільки квіти та прегарна мармурова статуя. Це була статуя привабливого юнака, вона потрапила на морське дно під час корабельної аварії. Русалонька посадила біля статуї рожеву вербу. Вона пишно розрослася і незабаром оповила гіллям усю ту статую. Фіолетові тіні галузок знай коливалися. Здавалось, крона дерева і його коріння бавляться, намагаючись поцілувати одне одного.

   Русалоньці найбільше подобалося слухати про світ, що лежить за морем. Вона просила бабусю розповідати про кораблі й міста, про людей і тварин. Найчарівнішим їй здавалось те, що квіти на землі мають аромат, не так, як на дні моря; й що дерева у лісах зелені; і що поміж деревами мило щебечуть рибки. Бабуся називала рибками пташок, щоб русалонька могла її зрозуміти, адже вона ніколи не бачила птахів.

   – Коли тобі виповниться п’ятнадцять років, – промовила бабуся, – тато дозволить піднятися на поверхню моря, посидіти на скелях у місячному світлі, поки обіч тебе пропливатимуть великі кораблі; тоді ти й побачиш ліси та міста.

   Наступного року одній із сестер мало виповнитись п’ятнадцять, та наймолодшій лишалось чекати ще п’ять років, аж настане її черга піднятися із морського дна й побачити землю. Але кожна із сестер пообіцяла розказати іншим, що вона побачить під час перших відвідин, й це дуже тішило русалоньок, адже розповідей бабусі їм було вже замало. Було стільки речей, про які вони хотіли дізнатись! Найбільше прагнула дочекатись своєї черги наймолодша русалонька, а їй, спокійній і задумливій, доводилося чекати найдовше. Багато ночей вона стояла біля відкритого вікна, вдивляючись у темно-синю воду, й спостерігала за рибками, що ворушили хвостами й плавцями. Русалонька дивилась на сяйво місяця й зірок; крізь товщу води вони видавались їй більшими, ніж людям, що живуть на суходолі. Час від часу з’являлась немовби темна хмара, і принцеса знала, що це або кит пропливає у неї над головою, або корабель з людьми, які навіть не підозрюють, що глибоко під ними стоїть вродлива русалонька і простягає до них свої білі руки.

   Зрештою найстаршій русалоньці виповнилось п’ятнадцять років, і їй дозволили піднятись на поверхню океану. Коли принцеса повернулась назад, вона була переповнена враженнями. Найбільше їй сподобалося лежати у місячному сяйві на піщаній обмілині коло берега. Можна було вдивлятись у далину, де розкинулось велике місто, і його вогні, що зблискують, наче мерехтіння сотень зірок. І як хороше вслухатись у звуки музики, в шум карет, голоси людей, а ще чути дзвони, які бамкають на церковних дзвіницях.

   Після цих розповідей маленька русалонька ще дужче замріялася. Коли вона стояла біля вікна і вдивлялась у товщу синьої води, то думала про велике місто, людне й галасливе, і їй навіть здавалось, ніби вона може чути відлуння церковних дзвонів.

   Наступного року друга сестра отримала дозвіл піднятися на поверхню води й плавати, де тільки забажає. Вона випливла надвечір, коли сідало сонце, й це видовище вразило її найбільше. Небо скидалось на розплавлене золото, й по ньому пливли фіолетові та рожеві хмари, красу яких неможливо описати словами. Швидше, ніж хмари, на тлі вечірнього сонця летіла велика зграя диких лебедів – вони нагадували довгий білий серпанок понад морем. Русалонька теж попливла до сонця. Але воно потонуло у хвилях, і рожева барва злиняла з хмар і неба.

   Згодом надійшла черга третьої сестри. Вона була найсміливіша і випливла на поверхні широкої ріки, що впадала в море. На берегах ріки русалонька побачила зелені пагорби з виноградниками. З-поміж садків та лісів визирали палаци й замки, звідусіль долинали співи птахів. Через нестерпні промені сонця русалонька змушена була пірнати під воду, щоб остудити палаюче обличчя. У маленькій бухті вона побачила дітлахів, що бавились у воді. Їй дуже кортіло приєднатись до гри, але вони злякались і втекли. А потім до води підійшла маленька чорна тваринка. Це був собака, але русалонька не знала цього, бо бачила його вперше. Тварина так страшно розгавкалась, що морська принцеса злякалася і попливла у море. Але вона розповідала, що ніколи не забуде чудові ліси, зелені пагорби й гарненьких дітлахів, які можуть плавати у воді, хоча і не мають риб’ячих хвостів.

   Четверта сестра була полохливіша, вона плавала у морі, але казала, що й там гарно. Русалонька бачила неозору океанську далечінь, і небо над нею здавалось кришталево-прозорим. Вона дивилася на кораблі, але вони були так далеко, що виглядали не більшими за чайок. Дельфіни стрибали на хвилях, а великі кити випускали струмені води, і здавалось, наче сотні фонтанів розбризкують краплі навсібіч.

   День народження п’ятої сестри припадав на зиму. Тому коли настала її черга, вона побачила видовище, якого не бачили її сестри. Море мало зеленкувату барву, по ньому пропливали велетенські айсберги, вони були гарні мов перлини, й вищі за церковні дзвіниці. Кожен мав незвичайну форму й блищав, наче самоцвіт. Русалонька сіла на найвищий айсберг, розпустила коси й дивилась, як маневрують кораблі, тікаючи від айсбергів. Надвечір темні хмари затягнули небо, вдарив грім і почали спалахувати блискавиці, аж їхнє сяйво іскрилося на поверхні айсбергів, що гойдалися у збуреному морі. Вітрила на кораблях згорнули, а моряки були охоплені жахом. Русалонька сиділа собі на величезній крижаній горі й дивилась, як спалахують блискавиці.

   Коли сестри отримували дозвіл уперше піднятись на поверхню моря, вони дуже раділи тому новому й цікавому, що їм пощастило побачити. Але згодом, коли вони підростали, ця втіха вже не здавалась їм настільки значною. Десь через місяць вони казали, що внизу все значно краще, й нема більшої радості, як бути вдома.

   Та все ж таки вечорами усі п’ятеро сестер брались за руки й дружно підіймались на поверхню моря. Коли наближався шторм, вони підпливали до корабля, що міг потонути, й плавали біля нього, ніжно співаючи про втіхи, що чекають углибині моря. Русалки благали моряків, щоб ті не боялись потонути й опуститися на дно. Але моряки не розуміли тієї пісні, вони думали, що це квиління вітру. Та не могли вони тішитися красою морських глибин, адже коли корабель гинув, люди тонули, і їхні мертві тіла пропливали повз палац морського царя.

   Коли сестри піднімались на поверхню, наймолодша русалонька лишалась сама. Вона дивилась їм услід і ледве не плакала, але ж русалки не мають сліз, а тому страждають ще більше.

   – Ох, якби ж мені вже було п’ятнадцять! – бідкалась вона. – Я певна, що полюблю світ нагорі, й усіх людей, що живуть у ньому!

   Зрештою і вона відсвяткувала свій п’ятнадцятий день народження.

   – Ось ти й виросла, – сказала стара цариця-мати, її бабуся. – Зараз я вберу тебе, як і твоїх сестер.

   Вона вбрала її у вінок із білих лілій, і кожна пелюстка була, немов перлинка. Потім звеліла вісьмом великим устрицям приліпитися до принцесиного хвоста, щоб видно було її високе походження.

   – Але ж це боляче, – поскаржилась русалонька.

   – Заради гідності мусиш терпіти біль, – відповіла бабуся.

   З якою радістю маленька русалонька позбулася б цієї пишноти й важкого вінка! Червоні квіти з її садочка личили б їй значно більше! Але русалонька нічого не могла з цим вдіяти, тож вона попрощалася і легко, мов кулька повітря, піднялась на поверхню.

Коли вона виринула з хвиль, саме зайшло сонце. Але хмари досі були пурпуровими й золотими, і вечірня зоря сяяла в усій своїй красі. Море було спокійне, а повітря м’яке і свіже. Великий корабель з трьома щоглами тихо плив по воді під одним вітрилом. Матроси вешталися без діла або сиділи на палубі. Долинала музика й спів; а коли стемніло, засвітились сотні кольорових ліхтариків, неначе хтось підняв прапори всіх країн.

   Русалонька підпливла до вікна каюти. Хвилі піднімали її, й вона могла зазирати крізь скло й бачити кілька ошатно вбраних пасажирів. Серед них був прегарний юний принц з великими чорними очима. Йому виповнилось шістнадцять років – на честь його дня народження влаштували пишний бенкет. Моряки танцювали на палубі, а коли принц вийшов із каюти, в повітря здійнялась сотня ракет, і навкруги стало видно, як удень. Русалонька так злякалась, що пірнула під воду. Коли вона знову виринула на поверхню, то побачила, як з неба немовби падають зорі, – морська принцеса ніколи раніше не милувалась феєрверком. Вибухали велетенські сонця, милі світлячки пурхали в повітрі, й все це відображалось у прозорому, чистому морі. Корабель був так гарно освітлений, що людей було видно як на долоні. А яким вродливим був юний принц! Він потискав руки всім присутнім, щиро всміхався, а свято тривало, й музика голосно лунала у чистому нічному повітрі.