Текст книги "Снігова Королева"

Автор книги: Ханс Кристиан Андерсен

сообщить о нарушении

Текущая страница: 6 (всего у книги 16 страниц)

Соловейко

У Китаї, як вам відомо, імператор китаєць, і всі його підданці теж китайці. Історія, яку я збираюся розповісти, сталася багато-багато років тому, тож варто її почути зараз, поки вона не забулася.

   Імператорський палац був найпрекраснішим у світі. Збудований із порцеляни, він дуже дорого коштував. Стіни були ламкі, тож усім, хто до них торкався, наказували обходитися з ними дуже обережно. У садку росли найрідкісніші квіти. До них були прив’язані срібні дзвоники – вони ніжно дзеленчали, тож кожен, хто проходив там, мимоволі звертав на них увагу. По правді, все в імператорському саду вражало уяву. Садок тягнувся так далеко, що навіть сам садівник не знав, де він закінчується. А ті, хто доходив до його меж, знали, що далі розкинувся густий ліс, де росли високі дерева, що купали своє віття у глибокому синьому морі, й великі кораблі пропливали у затінку їхнього гілля. На одному з цих дерев жив соловейко. Він співав так гарно, що навіть заклопотаний рибалка зупинявся, щоб його послухати. Під час нічної риболовлі рибалки слухали спів і казали:

   – Оце краса!

   Коли вони йшли додому, то забували про пташку. А наступної ночі знову вигукували:

   – Як гарно слухати пісню соловейка!

   Мандрівники з усіх країн світу приїжджали, щоб відвідати імператорське місто. Воно дуже їм припадало до смаку, так само, як і палац та садок. Але коли вони чули соловейка, то визнавали, що його спів найкращий, і вдома розповідали про все, що бачили. Учені писали книги про місто, палац і садок. Не забували вони й про соловейка, називаючи його найбільшим дивом. Поети складали чудові вірші про соловейка, що жив у лісі біля глибокого моря. Книги розвозили по всьому світу, й декілька з них потрапили до рук імператорові. Він сидів на своєму золотому троні й читав, киваючи головою за знак згоди, адже йому було приємно дізнатись, наскільки прекрасним здається мандрівникам його місто, його палац і його садок. Та коли він дочитав до слів: «Соловейко – найбільше з-поміж див», то вигукнув:

   – Що це? Я нічого не знаю про соловейка. У моїй імперії є така пташка? Просто в моєму садку? Я нічого не чув про нього. Виявляється, дещо можна дізнатись і з книжок.

   Тоді імператор покликав одного зі своїх камергерів. То й був настільки високої думки про свою поважність, що коли хтось із нижчих за званням звертався до нього або про щось запитував, він просто пхекав – а це, як відомо, нічогісінько не означає.

   – Неподалік живе чудесна пташка. Соловейко, якщо бути точним, – сказав імператор. – Подейкують, ніби це найбільше диво у моїх володіннях. Чому мені досі про це не доповіли?

   – Мені не доводилось про нього чути, – відповів придворний. – Він ніколи не з’являвся при дворі.

   – Я волію, щоб він був тут уже сьогодні ввечері, – сказав імператор. – Увесь світ знає, чим я володію, а я ні!

   – Хоч я ніколи не чув про нього, – мовив придворний, – але докладу всіх зусиль, аби його знайти.

   Але де ж знайти того соловейка? Дворак підіймався і опускався сходами, нишпорив залами й коридорами, але ніхто і не чув про цю пташку. Тож придворний повернувся до імператора й сказав, що, певно, книжка бреше – мабуть, соловейка вигадав її автор.

   – Ваша імператорська величносте, – промовив він, – не варто вірити всьому, що написано в книгах. Інколи там пишуть просто вигадки, або й казна-що.

   – Але книга, в якій я прочитав про соловейка, – заперечив імператор, – потрапила до мене від великого й могутнього імператора Японії. А отже, в ній не може бути брехні. Я конче мушу почути соловейка, він повинен бути тут увечері. Його спів – це те, що мені зараз потрібно. Якщо ж його не буде, всіх придворних відшмагають ще до того, як вечеря закінчиться!

   – Тсінг-пе! – закричав камергер китайською і знову заходився бігати сходами вверх і вниз, нишпорити залами й коридорами. Тепер половина придворних бігала разом із ним – нікому не хотілось скуштувати батогів. Всіх вони розпитували про цього надзвичайного соловейка, якого знав увесь світ, а імператорський почет, бачте, навіть не здогадувався про його існування.

   Зрештою вони надибали вбогу дівчинку-служницю на кухні. Вона сказала:

   – Так, я чула цього соловейка. Він дуже гарно співає. Мені дозволили щовечора забирати недоїдки зі столу для моєї бідолашної хворої матусі. Вона живе на узбережжі. На зворотному шляху, якщо я стомлююсь, то сідаю перепочити в лісі. Тоді я чую пісню солов’я. Сльози котяться з моїх очей, й мені здається, ніби я відчуваю поцілунок матусі.

   – Мила дівчинко, – промовив камергер. – Я потурбуюся про те, щоб тобі дали постійну роботу на кухні, а ще ти отримаєш дозвіл дивитись, як обідає імператор. Одна лиш умова – відведи нас до соловейка! Дуже треба, що він сьогодні ввечері був у палаці.

   Тож дівчина пішла до лісу, де співав соловей, а за нею подалась половина придворних. Коли вони йшли, почулось мукання корови.

   – Ох, – промовив молодий придворний, – ми його знайшли. Яка неймовірна сила у голосі цього маленького створіння! Без сумніву, я вже чув його колись.

   – Та ну, це просто корова мукає, – заперечила дівчинка. – Нам ще довго йти до того місця.

   Незабаром у болоті заквакали жаби.

   – Прекрасно! – знову замилувався молодий придворний. – Тепер я чую його. Голос нагадує мені дзеленчання маленьких дзвіночків.

   – Е ні, це просто жаби, – похитала головою дівчинка. – Але мені здається, ми вже близько.

   І справді – цієї миті почулась пісня солов’я.

   – Слухайте, слухайте, ось він! – вигукнула дівчинка. – Он там він сидить, – додала вона, вказуючи на маленьку сіру пташку, що примостилась на гілці.

   – Хіба це можливо? – засумнівався камергер. – Я й подумати не міг, що він виявиться такою маленькою, убогою пташиною. Мабуть, соловей просто побляк у оточенні такого вельможного товариства, як наше.

   – Соловейку, – голосно закричала дівчинка, – наш наймилостивіший імператор бажає, щоб ти йому заспівав!

   – Із великим задоволенням, – промовив соловей і почав співати ще чудесніше.

   – Нагадує передзвін крихітних скляних дзвіночків, – сказав камергер. – Побачити б, як працює це маленьке горлечко! І чого це ми не чули його раніше? Соловейко матиме великий успіх при дворі.

   – Ще поспівати імператорові? – запитав соловейко, бо думав, що імператор уже перед ним.

   – Любий соловейку, – звернувся до нього камергер, – із великою приємністю запрошую тебе до палацу сьогодні увечері. Там ти здобудеш прихильність імператора своїм чарівливим співом.

   – Моя пісня найкраще звучить у зеленому лісі, – відповів птах. Проте з радістю відгукнувся на запрошення імператора.

   Задля такої нагоди палац пишно прибрали. Порцелянові стіни й підлога виблискували у світлі тисяч ламп. Чудові букети, до яких були прив’язані маленькі дзвоники, стояли в коридорі: коли туди-сюди снували люди, або ж коридором гуляв протяг, вони так голосно дзеленчали, що заглушували розмову. У центрі великої зали стояла золота жердка для соловейка. Зібрались усі придворні, й навіть маленькій служниці дозволили стояти біля дверей. Тепер вона мала звання «дійсної придворної кухарки».

   Кожен вбрався у найошатніше вбрання, й усі очі були звернуті до маленької сірої пташки. Імператор кивком голови дозволив солов’ю розпочати. Соловейко співав так солодко, що на очі імператора навернулись сльози. Гарячі краплини покотились його щоками, коли пісня стала ще більш зворушливою і розчулила серця. Імператор був настільки вражений, що наказав нагородити солов’я золотим обручем, який носять на шиї. Але птах, подякувавши, відмовився від такої честі. Він сказав, що вже отримав найбільшу винагороду за свій спів.

   – Я бачив сльози на очах імператора – ось найкраща відзнака для мене. Сльози імператора мають величезну силу. Це для мене неймовірна честь! – і він заспівав ще чарівніше.

   – Цей спів – немов подарунок, – сказала одна придворна дама іншій. Вони набрали в рота води, щоб імітувати дзюркотливі звуки солов’їного співу, коли їм треба було говорити. Так дами могли вважати себе соловейками. І навіть лакеї та покоївки всіляко висловлювали свій захват. А це вже неабищо – усім відомо, їм догодити найважче. Отож соловейко мав чималий успіх при дворі. Він залишився у палаці, отримав клітку. Його випускали двічі на день і один раз уночі. Дванадцять прислужників мусили наглядати за ним під час прогулянок. Кожен тримав шовкову нитку, прив’язану до ніжки птаха. Як по правді, такі польоти не завдавали йому втіхи.

Усеньке місто пліткувало про надзвичайну пташку. Коли зустрічалося двійко приятелів, один починав говорити «соло», а інший закінчував «вейко», й усі розуміли, про що йдеться – адже він був у всіх на вустах. Одинадцять новонароджених дітей назвали на честь славетного співака, втім, жоден у співі майстром не став.

   Одного дня імператор отримав величенький пакунок, на якому було написано: «Соловейко».

   – Напевне, це нова книжка про нашу пташку! – промовив імператор. Але замість книжки у пакунку виявився майстерний виріб у спеціальній скриньці – штучний соловейко, зроблений, як живий, і оздоблений діамантами, рубінами й сапфірами. Коли іграшку заводили, вона співала, наче справжній птах, і рухала хвостиком вгору-вниз, зблискуючи сріблом і золотом. Довкола її шиї була пов’язана стрічка, а на ній містився надпис: «Соловейко імператора Японії – бліда копія соловейка імператора Китаю».

   – Яка краса! – вигукували всі, хто бачив забавку, а посланець, який її приніс, отримав титул «Головний імператорський постачальник солов’їв».

   – Вони мають заспівати разом! – вирішили придворні. – Оце буде дует!

   Але нічого доброго з того не вийшло, бо справжній соловейко співав, як йому на душу ляже, а штучний умів виконувати тільки вальси.

   – Це не його вина, – зазначав розпорядник музикою. – Як на мене, виходить досить непогано.

Тож тепер штучний соловейко співав сам і досягнув такого ж успіху, як справжня пташка. Крім того, на нього було дуже приємно дивитись, бо він виблискував, наче коштовна прикраса. Тридцять три рази він проспівав ту саму мелодію й не втомився. Люди з радістю послухали б його ще, але імператор сказав, що хоче, аби тепер виконав свою пісню справжній соловейко. Але де ж він? Ніхто не помітив, що він вилетів у відчинене вікно, щоб повернутись у свої зелені ліси.

   – Дивний вчинок, – промовив імператор, коли втечу соловейка викрили. Придворні заходились лаяти пташку, називаючи її невдячним створінням.

   – Але в нас лишивсь кращий співак, – мовив хтось. Придворним знову закортіло послухати штучного солов’я, хоч він співав ту саму мелодію уже тридцять четвертий раз. Втім, слухачі й досі не вивчили цей наспів, бо він був напрочуд складний. Розпорядник музикою не скупився на найвищі похвали штучному птаху й навіть казав, що він кращий за справжнього соловейка – не лише блискучими самоцвітами, а й силою голосу.

   – Ви маєте визнати, мій володарю: ми ніколи достеменно не знали б, що саме зараз заспіває справжній соловейко. А з цією іграшковою пташкою все зрозуміло! Ми можемо її відкрити й дослідити, щоб стало зрозуміло, як саме їй вдається наспівувати вальси, як саме одна нотка змінює іншу!

   – І ми теж так думаємо! – підхопили присутні. Тож розпорядник музикою отримав дозвіл представити пташку народові наступної неділі. Імператор звелів, щоб усі були присутні й слухали, як співає іграшковий соловей. Почутий спів сп’янив слухачів, – а пили ж вони тільки чай, за давньою китайською традицією. Усі висловлювали захват, підносили догори великі пальці рук і кивали головами. Тільки бідний рибалка, якому доводилось чути справжнього соловейка, промовив:

   – Що ж, звучить досить непогано, та всі мелодії дуже схожі. І ще чогось бракує – навіть не можу сказати, чого саме.

   Після цього справжнього соловейка оголосили вигнаним із імперії. А штучного солов’я поклали на шовкову подушку біля імператорського ліжка. Забавка лежала в оточенні золота й коштовного каміння. Тепер штучний соловей мав титул «Маленький імператорський співак» і мусив перебувати по ліву руку від імператора. Імператор вважав, що лівий бік – найшляхетніший, адже ліворуч серце, а воно навіть у імператора таке ж, як і в інших людей.

   Розпорядник музикою написав працю на двадцять п’ять томів, присвячену штучному соловейкові, – книги вийшли дуже товсті та мудрі. У них було повно найважчих китайських слів. Та всі люди казали, що прочитали й зрозуміли, адже боялись, що їх назвуть телепнями й відшмагають.

   Минув рік. Імператор, придворні й усі-усі китайці досконало знали кожну нотку пісні штучного солов’я. Тепер вони тішились нею ще більше – адже кожен міг підспівувати соловейку. Так вони й робили. Вуличні шибеники співали: «Цвінь-цвінь-цвінь, тьох-тьох-тьох», – так само, як імператор. Втіха була неймовірна!

   Одного вечора, коли штучна пташка співала свою найкращу мелодію, а імператор лежав у ліжку, насолоджуючись співом, усередині соловейка щось заскреготіло. Потім урвалася пружинка. І ось уже заскреготіли, обертаючись, усі коліщата, й музика обірвалась. Імператор прожогом схопився з ліжка і покликав придворного лікаря. Але що той міг вдіяти? Потім послали за годинниковим майстром. Після великих клопотів пташку ніби вдалося полагодити. Але майстер сказав, що відтепер із забавкою треба поводитись дуже обережно, бо механізм зносився. Якщо спробувати замінити валик, пошкодиться музичний механізм. Усі дуже засумували. Відтепер пташку заводили тільки один раз на рік – і навіть це було небезпечно для її механізму. Розпорядник музикою виголосив невеличку промову, що всуціль складалась із незрозумілих слів. Її суть зводилась до того, що пташка приносить таку ж втіху, як і раніше. Звісно, ніхто з ним не сперечався.

   Минуло п’ять років. У країну прийшло справжнє горе. Китайці обожнювали свого імператора, а він лежав при смерті. Уже обрали нового імператора. Люди зібрались на вулицях і питали камергера, як почувається старий імператор. Камергер відповідав їм у своїй звичній манері – пхеканням – і хитав головою.

   Холодний і блідий лежав імператор у своєму розкішному ліжку. Придворні думали, що він уже помер, тож поспішили висловити повагу новому володареві. Скарбники вийшли, щоб побалакати про фінансові справи, а придворні дами влаштували прийняття і запросили всіх на каву. Усі зали й коридори були застелені тканиною, тож кроки були нечутні, й усе довкола здавалося мовчазним. Але імператор ще не помер, хоча й лежав блідий та нерухомий на своєму пишному ліжку, прикрашеному довгими оксамитовими завісами й важкими золотими китицями. Вікно було відчинене, місячне світло падало на імператора й штучну пташку. Бідолашний імператор ледве дихав – здавалось, ніби щось тисне на груди. Він розплющив очі й побачив, що це сидить Смерть. Вона вдягнула золоту корону імператора, в одній руці тримала його золотий скіпетр, а в іншій – пишне знамено. Зі складок оксамитових завіс визирало безліч голівок – деякі були злі й потворні, а інші гарненькі й добрі. Це все були хороші й погані вчинки імператора – вони прийшли тепер, коли Смерть сиділа в нього на грудях.

   – Ти нас пам’ятаєш? Ти нас пригадуєш? – раз по разу запитували вони, й у пам’яті імператора зринали обставини, за яких він учинив так чи так. Його кинуло в піт.

   – Я нічого про це не знаю, – сказав імператор. – Музики! Музики! – вигукнув він. – Хай грає великий китайський барабан! Я не хочу слухати, що вони кажуть!

   Але вчинки з’являлись один за одним, і Смерть хитала головою, підтверджуючи їхні слова.

 – Музики! – кричав імператор. – Маленька золота пташко, співай, благаю тебе! Я дарував тобі золото й коштовності. Я одягнув тобі на шию золотого обруча. Співай! Співай!

   Але пташка мовчала. Поруч не було нікого, хто міг би її завести, тож вона не могла співати.

   Смерть дивилась на імператора своїми холодними, порожніми очицями. У кімнаті панувала страхітлива тиша. Раптом крізь відчинене вікно долинула чудова музика. На вулиці, на гілці дерева, сидів живий соловейко. Він чув про хворобу імператора й прилинув сюди, щоб заспівати йому пісню надії та віри. Коли соловейко заспівав, тіні розвіялися, кров імператора швидше заструменіла в його венах, несучи життєву силу до його слабких кінцівок. Навіть Смерть почула спів і заходилась просити солов’я:

   – Давай, співай! Не припиняй співати!

   – А ти віддаси мені золотий скіпетр і пишне знамено? Віддаси імператорську корону? – запитав співочий птах.

   Смерть віддала ці скарби за чудові пісні. А соловейко співав і далі. У його пісні йшлось про тихий цвинтар, де ростуть білі троянди, а квітуча бузина пахне так солодко, де свіжа зелена трава вкрита, мов росою, скорботними слізьми. Смерть засумувала за своїми угіддями і холодним білим туманом вилетіла крізь вікно.

   – Дякую, дякую тобі, маленька небесна пташино! Я добре тебе знаю. Колись я вигнав тебе зі своїх володінь, а ти все одно повернувся. Прогнав злі примари від мого ліжка, примусив Смерть відступитись від мого серця – і все це завдяки силі своєї прекрасної пісні. Як я можу винагородити тебе?

   – Найкращу винагороду я вже отримав, – сказав соловейко. – Я ніколи не забуду твоїх сліз – як ти плакав від першої пісні, проспіваної мною тобі. Це справжні коштовності, наймиліші серцю співака. А тепер поспи, набирайся сили й здоров’я. Я заспіваю тобі ще.

   Соловейко співав, а імператор поринув у цілющий сон. Як солодко йому спалось! Коли він прокинувся, сили відновилися, а сонце яскраво сяяло крізь вікно. Його слуги досі не повернулись – усі були переконані, що він уже помер. І тільки соловейко сидів поруч із ним і співав.

   – Залишися зі мною, – сказав імператор. – Співатимеш тільки тоді, коли хотітимеш. Я розіб’ю штучну пташку на тисячу шматочків.

   – Не роби цього, – відповів соловейко, – забавка служила тобі вірою-правдою, скільки могла. Хай вона залишається. Я не можу жити в палаці й звити тут гніздечко. Але дозволь мені прилітати, коли я захочу. Я вечорами сідатиму на гілку за твоїм вікном і співатиму для тебе. Ти відчуватимеш щастя і втіху від мого співу. Я співатиму тобі про щасливих і нещасних, про добро і зло, що ховається довкола тебе. Маленький співочий птах літає всюди: і до твого двору, й до хатини рибалки, і до халупи селянина. Я люблю твоє серце більше, ніж твою корону, тож повернуся і заспіваю тобі ще. Але ти мусиш пообіцяти мені одну річ.

   – Проси що завгодно, – промовив імператор. Він уже самотужки вбрався у свої імператорські шати й тепер стояв, притискаючи важкий золотий скіпетр до серця.

   – Я прошу тільки про одне, – відповів соловейко. – Не розповідай нікому, що ти маєш птаха, який тобі співає про все. Найкраще буде, якщо ми триматимемо це в таємниці.

   На цих словах соловейко полетів геть.

   Незабаром придворні зайшли до спальні, щоб поглянути на мертвого імператора. І раптом – от несподіванка! – виявили, що він стоїть посеред кімнати й вітається:

   – Доброго ранку!

Дикі лебеді

Далеко-далеко, в краях, куди лебеді літають перезимувати, жив король. І мав він одинадцять синів та одну доньку на ім’я Еліза. Одинадцять братів були принцами – кожен ходив до школи із орденом-зіркою на грудях та з мечем при поясі. Вони писали діамантовими олівцями на золотих дошках, та ще й вчились так швидко й читали так легко, що будь-хто здогадався б: це принци. Їхня сестричка Еліза сиділа на маленькій дзеркальній табуретці й дивилась книгу з картинками, таку дорогу, що коштувала вона мало не півкоролівства. Що й казати, діти були щасливі. Але це не могло тривати вічно. Батько-король одружився зі злою королевою, яка геть не злюбила його дітей. Вони зрозуміли це з першого дня після весілля. У палаці було бучне святкування, й діти бавились «у гості». Але замість того, щоб віддати всі торти й яблука, що залишилися, зла королева вділила їм піску в горнятку й наказала уявити, ніби це торт. Через тиждень маленьку Елізу відіслали у село жити в родині селянина. А зла королева намовляла короля проти молодих принців – вона розповідала про них стільки гидоти, що король незабаром зовсім перестав поважати своїх синів.

   – Ідіть звідси і живіть, як вам заманеться, – звеліла королева. – Летіть птахами, що не мають голосу.

   Вона не змогла перетворити принців на потвор, як хотіла, – вони стали одинадцятьма прекрасними дикими лебедями. Скрикнувши незнайомими голосами, вони вилетіли крізь вікна, пролетіли над парком, прямуючи до лісу, що виднівся віддалік. Рано-вранці лебеді прилетіли до гарненького будиночка, де жила їхня сестра Еліза. Вони кружляли над дахом, вигинали шиї та лопотіли крильми, але ніхто їх не побачив і не почув. Тож лебеді зрештою мусили полетіти собі високо попід хмари. Вони літали світами й опинилися у дрімучому лісі, що простягався аж до морського узбережжя.

   Бідолашна Еліза сиділа наодинці у своїй кімнаті й бавилася зеленим листочком, адже інших іграшок не мала. Вона зробила дірочку в листкові й дивилась крізь неї на сонце. Так їй здавалось, ніби вона бачить ясні очі своїх братів, і коли теплі сонячні промені пестили її щічки, вона згадувала про всі подаровані ними поцілунки.

   Минав день за днем. Інколи вітер шелестів у листі трояндового куща й шепотів трояндам:

   – Чи є хтось вродливіший, ніж ви?

   Але квіти хитали голівками й говорили:

   – Еліза вродливіша.

   І коли стара жінка сиділа біля дверей будиночка в неділю й читала молитовник, вітер тріпотів у листі й промовляв до книги:

   – Чи є хтось більш благочестивий, ніж ти?

   А молитовник відповідав:

   – Еліза.

   І троянди, й книга казали щиру правду.

   Коли дівчині виповнилось п’ятнадцять років, вона повернулась додому. Але королева, побачивши її вроду, страшенно розлютилася. Зла королева із величезною втіхою перетворила б дівчину на лебедя, точнісінько як братів, але поки що не наважувалась, бо король забажав бачити свою доньку.

   Рано-вранці королева пішла до ванної. Кімната була зроблена з мармуру, повсюди лежали м’які подушки, а на стінах красувались гобелени. Королева взяла із собою трьох жаб, поцілувала їх і наказала першій:

   – Коли Еліза увійде до ванної, сядь їй на голову, хай вона буде така ж дурна, як ти.

   Потім королева звеліла другій жабі:

   – Сядеш дівчині на чоло, нехай вона стане такою ж потворною, як ти, – щоб навіть рідний батько її не впізнав.

   – Ляжеш їй на серце, – прошепотіла королева третій жабі, – щоб вона стала злою і сама від того мучилась.

   Вона кинула жаб у воду, й вони миттю позеленіли. Тоді королева покликала Елізу, допомогла їй зняти вбрання й залізти у ванну. Коли дівчина пірнула з головою, одна жаба залізла їй на голову, друга сіла на чоло, а третя вмостилась на грудях. Втім, Еліза цього навіть не помітила і коли вийшла з води, там плавали три червоні маки. Якби жаби не були отруйними від поцілунку відьми, вони перетворилися б на червоні троянди. Але й так вони стали квітами, бо доторкнулись до голови й серця Елізи. Дівчина була надто добра й невинна, тому чари не мали над нею влади. Зла королева побачила, що її задум не вдався. Тож вона намастила обличчя Елізи соком волоського горіха так, що воно стало геть коричневе. Потім сплутала пасербиці прекрасне волосся й намастила його огидною маззю. Тепер ніхто не впізнав би вродливу Елізу.

   Коли батько побачив дівчину, він був глибоко вражений – сказав, що це не його донька. Її впізнали тільки сторожовий пес і ластівки. Але вони не вміли говорити. Тож бідолашна Еліза заплакала й подумала про своїх одинадцятьох братів, які десь зникли. Засмучена дівчина покинула палац і пішла геть, куди бачили очі, полями й луками, аж прийшла до великого лісу.

   Вона не знала, куди йти, почувалася нещасною й сумувала за братами, яких так само, як і її, вигнали з дому. Незабаром споночіло, й дівчина загубила стежину. Вона проказала вечірню молитву, лягла на м’який мох й підмостила під голову пеньок. Стояв погожий вечір; ніжний, приємний легіт обвівав її чоло. Сотні світлячків сяяли поміж травою, наче зелене багаття. І він найлегшого доторку Елізиної руки блискучі комашки падали довкола неї, наче зірниці.

   Цілісіньку ніч дівчині снились брати. Їй марилося, ніби вони знову були дітьми й грались разом. Вона бачила, як вони пишуть своїми діамантовими олівцями на золотих дошках, поки вона розглядає чудову книжку з картинками, що коштує півкоролівства. Вони вже не лінії чи літери креслили, а писали про все, що дізналися і побачили. А у книжці з малюнками все було живе. Пташки співали, люди виходили з книжки, розмовляли з Елізою та її братами. Але варто було перегорнути сторінку, як вони повертались на місця, адже все мусило бути на місці.

   Коли Еліза прокинулася, сонце вже стояло високо в небі. Дівчина не бачила його, бо гілля високих дерев густо сплелось над її головою; але сонячні промені пробивались крізь листя тут і там, наче золотий туман. Молода зелень солодко пахла, і пташки ледве не сідали дівчині на плечі. Вона чула дзюркотіння джерел, що вливалися до озера із золотим піском. Озеро було густо оточене кущами, лиш одну стежину протоптав олень. Цією стежкою Еліза дійшла до води. Вода в озері була дзеркально чиста. Коли вітер гойдав гілки на деревах і кущах, здавалось, ніби їхній рух намальований углибині озера. Кожен листочок відображався у плесі – байдуже, у затінку він був чи на осонні. Коли Еліза побачила відображення свого обличчя, вона дуже злякалася, – таке воно було брудне й жахливе. Але вона вмилася, і її шкіра стала білою. Потім дівчина роздягнулася і зайшла у воду. Світ не бачив такої красуні!

   Згодом дівчина одягнулася, заплела коси й підійшла до джерела, щоб напитись води. На неї чекала довга мандрівка лісом. Еліза навіть не знала, куди йти. Вона думала про братів і покладалась на Божу милість. Адже Бог створив яблуні-дички, примусив їх рости серед лісу, а тепер Він спрямував дівчину до цих дерев, щоб вона могла втамувати голод. На дичках було вдосталь плодів, гілки аж гнулися під їхньою вагою. Тут Еліза пообідала, підперла гілки палицями й попрямувала далі, до найдрімучішого лісу. Було так тихо, що вона могла чути звуки власних кроків і шелест кожного листочка. Тепер уже не видно було птахів, та й сонячні промені не могли пробитись крізь густе гілля дерев. Їхні височезні стовбури стояли так близько один до одного, що дівчині здавалось, ніби вона оточена ґратами. Еліза ще ніколи не почувалась такою самотньою.

   Згодом спустилась темна-темна ніч. Жоден світлячок не сяяв серед моху. Засмучена дівчина лягла спати. Незабаром їй здалось, ніби гілки дерев розступаються над її головою, й добрі очі ангелів дивляться на неї з небес. Коли Еліза прокинулась уранці, вона навіть не знала, наснилось це їй чи було насправді.

   Її блукання тривали. Незабаром дівчина зустріла стареньку жінку, що збирала ягоди. Старенька пригостила Елізу, й дівчина заходилась розпитувати, чи не довелось тій часом бачити прекрасних принців, що їздили верхи цим лісом.

   – Ні, принців я не стрічала, – відповіла бабуся. – Але вчора бачила на річці одинадцять лебедів із золотими коронами на головах.

   Старенька трохи провела Елізу до пологого пагорба, біля підніжжя якого звивалась річечка. Дерева сплітали над річкою свої довгі віти. Еліза побажала бабусі щасливої дороги й попрямувала уздовж річки, аж дісталася до морського узбережжя.

   Перед нею лежала неозора гладінь океану, але на обрії не було видно жодного корабля. Як же їй продовжувати свій шлях? Еліза спинила погляд на гальці, відшліфованій водою. Скло, залізо, каміння – всього там було. Кожен камінчик був однакової форми й гладенький на дотик, приємніший навіть, ніж її власні тендітні руки.

   – Вода невтомно зализує рінь, аж каміння стає гладеньке. Буду ж і я невтомною на своєму шляху. Дякую вам за урок, бурхливі хвилі. Моє серце підкаже мені, як знайти братиків.

   На покритих піною морських водоростях лежало одинадцять білих лебединих пір’їн. Еліза підняла їх і забрала з собою. На них були краплини води – чи сльози, хто знає?

   Дівчина була одна-однісінька на морському узбережжі, але не відчувала цього, бо вічно рухливе море за кілька годин змінювалось більше, ніж найбільш неспокійне озеро за цілий рік.

   Якщо з’являлась темна важка хмара, здавалось, ніби море каже:

   – Я можу бути чорним і похмурим.

   А потім повівав вітер, і хвилі вкривалися білою піною. Коли наставав штиль, а хмари осявало червоне вечірнє сонце, море виглядало, наче пелюстки троянд. Та хоч якою спокійною була в цю мить його прозора поверхня, море й далі продовжувало свій рух. Його хвилі підіймались і опускались, наче груди сплячої дитини.

   Коли сонце вже спускалось на захід, Еліза побачила одинадцять білих лебедів із золотими коронами на головах. Довгою білою вервечкою вони летіли до берега. Еліза пішла до пагорба й сховалась поміж кущів. Лебеді приземлились неподалік від неї й заходились лопотіти своїми великими білими крильми. Щойно сонце сховалось у хвилях, лебеді скинули пір’я, й на їх місці постали одинадцять прекрасних принців, Ельзиних братів. Дівчина голосно скрикнула, адже відразу впізнала їх, хоча вони і змінилися, а потім кинулася до них і почала називати на ймення.

   Які щасливі були принци знову зустріти свою маленьку сестричку! Вони також упізнали її, хоч вона виросла й стала прегарною дівчиною. Вони сміялись і плакали, й дуже скоро зрозуміли, якою злою була до них мачуха.

   – Ми з братами, – сказав найстарший, – літаємо дикими лебедями, поки сонце на небі. Щойно воно сідає, ми набуваємо людської подоби. Тому ми мусимо бути на землі перед заходом сонця. Якби ми літали попід хмарами у той час, коли набуваємо своєї справжньої форми, то впали б у море. Ми живемо не тут, а в далекій країні, що лежить за океаном. Під час перельоту нема жодного острова, де ми могли би зупинитись на ніч. Лише скеля стримить із моря – на ній ми можемо поміститися, тільки притиснувшись один до одного. Якщо море неспокійне, до нас долітають бризки. Але ми вдячні Богові й за цю скелю. Якби не вона, ми ніколи не змогли б дістатись до рідної землі, бо переліт через море триває два найдовших дні в році. Ми можемо відвідати домівку один раз на рік й бути тут одинадцять днів. Під час мандрівки ми пролітаємо понад лісом, щоб ще раз поглянути на палац, де мешкає наш батько й де ми народились, і на церкву, біля якої похована наша матінка. Тут кожне дерево й кожен кущ рідні. Дикі коні мчать рівниною, як і за часів нашого дитинства. Вуглярі співають старовинних пісень, під які ми танцювали дітьми. Це наша батьківщина, яку ми щиро любимо. І тут ми знайшли тебе, наша маленька сестрице. Нам лишилося тільки два дні тут бути, а потім полетимо назад, до прекрасної землі, яка для нас зосталася чужиною. Як же нам забрати тебе з собою? У нас нема ні корабля, ні човна.