Текст книги "Снігова Королева"

Автор книги: Ханс Кристиан Андерсен

сообщить о нарушении

Текущая страница: 7 (всего у книги 16 страниц)

   – Як би я хотіла зруйнувати ці чари! – сказала сестра.

   І вони проговорили цілу ніч, задрімавши лише на кілька годин. Елізу розбудило лопотіння лебединих крил. Її брати знову перетворились на лебедів і тепер літали колами, аж зникли вдалині. Але один із них, наймолодший, лишився. Він поклав голову на коліна сестрі, вона гладила його крила, й так вони провели цілий день. Увечері повернулися брати. Після заходу сонця вони набули своєї справжньої подоби.

   – Завтра, – сказав один із них, – ми змушені відлітати. Повернемось аж наступного року. Але ми не можемо тебе тут залишити. Чи маєш ти досить мужності, щоб полетіти з нами? Мої руки досить сильні для того, щоб пронести тебе через ліс. Хіба не вистачить сили всіх наших крил, щоб перенести тебе понад морем?

   – Прошу, візьміть мене з собою! – сказала Еліза.

   Цілісіньку ніч вони плели колиску з гнучких гілок верби й очерету. Залізла Еліза в неї, й коли зійшло сонце, брати стали лебедями, взяли колиску дзьобами й здійнялись попід хмари, несучи свою милу сестричку, що й досі спала. Сонячні промені падали на її обличчя, тож один із лебедів піднявся уверх, щоб своїми широкими крильми створити затінок. Вони були вже далеко від землі, коли Еліза прокинулась. Вона подумала, що й досі спить, таке незвичайне було відчуття польоту високо понад морем. Біля неї лежав пакунок, повен чудових стиглих ягід, і в’язка солодкого коріння – все те зібрав найменший брат. Вона вдячно всміхнулася йому, бо знала, що він затулив її крильми від сонця. Тепер вони були так високо, що великий корабель під ними здавався білою морською чайкою. Велика хмарина, що пливла позаду них, була мов гора, Еліза бачила на ній власну тінь і тіні одинадцятьох лебедів, що виросли до неймовірних розмірів. Та коли сонце піднялось вище й хмара лишилась позаду, ті відображення щезли.

   Отак цілий день вони летіли понад морем. Цього разу лебеді рухалися повільніше, бо вони несли сестру. Видно було, що заноситься на бурю, і Еліза схвильовано позирала на обрій. Маленької скелі посеред океану досі не було видно! Дівчині здалось, ніби лебеді натужно махають крильми. Лишенько! Це через неї вони не можуть летіти швидше! Коли сонце сяде, вони перетворяться на людей, упадуть у море й потонуть. Дівчина заходилась подумки молитися. А скелі й досі не було видно.

   Насунули хмари, пориви вітру попереджали про наближення шторму. Крізь хмар’я раз-по-разу проривалися спалахи блискавиць. Сонце скотилося до краю моря, і лебеді так стрімко кинулись униз, що Еліза затремтіла. Вона була переконана, що вони падають. Але незабаром лебеді знову вирівнялись. Дівчина вхопила поглядом скелю просто під ними, й саме в цю мить сонце до половини сховалось у хвилях. Скеля здавалась не більшою, ніж голова тюленя, що визирала з хвиль. Лебеді стрімко спускались, і в ту мить, коли їхні ноги торкнулись скелі, сонце згасло, наче остання іскра в багатті. І тоді вона побачила братів, що, узявшись за руки, стояли довкруг неї. Місця було рівно стільки, щоб поміститися усім, ні клаптя більше.

   Море лютувало, блискавиці били одна за одною, гуркотів грім. Над ранок буря ущухла, й лебеді покинули скелю, забравши з собою Елізу. Море досі було неспокійне, і з високості здавалось, ніби біла піна на темно-зелених хвилях – це безліченна безліч лебедів, що плавають унизу. Коли сонце піднялось вище, Еліза побачила перед собою гори із сяйливими шапками криги. У міжгір’ї здіймався палац із милю завдовжки, з рядом колон, пальмовими деревами й квітами як млинові кола завбільшки. Дівчина запитала, чи це та земля, до якої вони поспішали. Лебеді похитали головами. Це був прекрасний, але вічно мінливий палац із хмар на ймення «Фата Моргана» – туди не судилось увійти жодному смертному. Незабаром гори, ліси й палац зникли. Замість них з’явилося дванадцять величних церков, з високими дзвіницями й довгими готичними вікнами. Елізі навіть здалося, ніби вона чує звуки органа, але це була музика морських хвиль. Коли вони наблизились до церков, ті знову змінились – тепер це була флотилія, що нібито пливла під ними; дівчина поглянула ще раз і побачила, що це просто туман, який висів над океаном. Еліза знай милувалася міражами, аж побачила землю, до якої вони прямували. Там були сині гори, кедрові ліси, міста й палаци. Ще задовго до заходу сонця вони приземлилися, і Ельза сіла на камені перед входом до великої печери. Долівка в ній була вкрита в’юнкими рослинами, що скидались на вишитий килим.

   – Спи, а вранці розкажеш нам, що тобі наснилось, – сказав наймолодший брат, показуючи сестрі її спальню.

   – Сподіваюсь, мені присниться, як я зможу врятувати вас, – відповіла вона. І з цією думкою проказала молитву, а потім заснула. Їй наснилося, ніби вона летить високо над землею, прямує до захмарного палацу «Фата Моргана». Назустріч виходить чарівниця, що скидається на бабусю, яка пригостила її ягодами в лісі й розповіла про лебедів із золотими коронами на головах.

   – Твоїх братів можна розчаклувати, – сказала вона, – якщо ти матимеш достатньо сміливості й терпіння. Бо й справді, вода м’якша, ніж твої ніжні долоні, проте зализує каміння й надає йому форми. Вона не відчуває болю, який терзатиме твої пальці, не має душі, не може мучитись так, як ти страждатимеш. Бачиш цю пекучу кропиву, яку я тримаю в руці? Чимало кропиви росте біля твоєї печери, та тобі вона не підходить. Тільки одна згодиться – та, що росте на могилах на церковному цвинтарі. Її ти маєш збирати, поки не заробиш пухирі на долонях. Тоді помнеш кропиву руками й ногами, а вже потім муситимеш її прясти й ткати, аж отримаєш одинадцять сорочок із довгими рукавами. Накинеш їх на лебедів – і закляття буде подолано. Але запам’ятай: з тієї миті, як ти почнеш роботу, і аж до її завершення, навіть якщо це займе роки твого життя, ти мусиш мовчати. Перше ж твоє слово простромить серця твоїх братів, наче смертоносний кинджал. Їхнє життя залежатимуть від твого мовчання. Пам’ятай, що я тобі казала.

   Чарівниця замовкла. Потім доторкнулась до руки дівчини кропивою, і пекучий біль розбудив Елізу.

   Уже був день. Поблизу місця, де дівчина спала, вона помітила стебло кропиви, схоже на бачене уві сні. Еліза стала на коліна й гаряче подякувала Богу. Тоді вона вийшла з печери, щоб розпочати роботу. Дівчина рвала пекучі стебла своїми ніжними руками, і від того виступали великі пухирі, але вона терпіла, щоб порятувати своїх милих братів. Потім розім’яла кропиву босими ногами й заходилася прясти. Після заходу сонця повернулись брати. Вони дуже злякались, коли побачили, що сестра оніміла, – подумали, що це ще одні чари їхньої злої мачухи. Але потім, побачивши Елізині руки, вони зрозуміли, що це вона робить заради них. Наймолодший брат заплакав, і там, де падали його сльози, біль втамовувався, й пекучі пухирі зникали.

   Еліза сиділа за роботою цілу ніч, бо вирішила не відпочивати, поки не звільнить від прокляття своїх братів. Цілісінький наступний день вона була сама, та ще ніколи час не спливав так швидко. Одна сорочка була вже готова. Еліза взялась до другої, аж раптом почула звук мисливського ріжка й злякалася.

   Звук долинав ближче й ближче. Дівчина чула, як гавкають собаки, й втекла до печери. Поспіхом вона згребла у велику в’язку кропиву, яку встигла зібрати, й сіла на неї. Згодом з-за балки вискочив великий собака, потім ще один і ще. Вони голосно гавкали, поверталися назад і знову бігли до печери. За кілька хвилин прибули мисливці. Найвродливішим із них був король тієї країни. Він наблизився до Елізи – ще ніколи йому не доводилось бачити такої красуні.

   – Як ти сюди потрапила, мила дитино? – запитав він.

   Але Еліза тільки похитала головою. Вона присягнулась не говорити – від цього залежало життя її братів. А ще вона сховала руки під фартух, щоб король не побачив, які пожалені її долоні.

 – Поїхали зі мною, – сказав шляхетний мисливець, – ти не можеш тут зостатись. Якщо твоє серце таке ж добре, як твоє обличчя вродливе, я одягну тебе у шовк і оксамит, прикрашу твою голівку короною, і ти будеш жити й правити у моєму палаці.

   І посадив її на свого коня. Дівчина заплакала, заламуючи руки, але король промовив:

   – Я бажаю тобі лише найкращого. Настане час, коли ти мені подякуєш за це.

   І він помчав уперед, тримаючи дівчину перед собою на коні, а мисливці їхали слідом.

Коли зайшло сонце, вони приїхали до міста з високими церквами й сяючими куполами. Король одвів Елізу до мармурових покоїв, де струмували водограї, а стіни й стеля були прикрашені візерунками. Але полонянка навіть не поглянула на всі ці пишноти – вона тільки сумувала й плакала. Вона терпляче дозволила покоївці вбрати її в королівські шати, вплести перлини у коси й убрати пожалені кропивою руки у м’які рукавички.

   Коли Еліза постала перед королівським почтом у пишному вбранні, вона була така гарна, що всі вклонилися їй. А король оголосив про свій намір побратись із прекрасною незнайомкою. Але архієпископ похитав головою і зашепотів йому, що ця вродлива дівчина – насправді відьма, яка засліпила очі його величності й причарувала його серце. Король не слухав тих балачок. Він наказав, щоб звучала найкраща музика і щоб кухарі приготували найвишуканіші страви. Після цього він показав нареченій зелені палацові сади й пишні покої, але на її вустах не з’явилося й тіні усмішки. Вона виглядала як живе втілення смутку. Зрештою король відчинив двері до маленької кімнатки, що була відведена поруч зі спальнею. Кімнатка була прикрашена зеленим гобеленом й нагадувала печеру, де король її знайшов. На підлозі лежала в’язка прядива, яке вона зробила з кропиви, а під стелею висіла вже готова сорочка. Ці речі приніс із печери один мисливець.

   – Тут ти можеш уявляти, ніби ти знову вдома, у своїй печері, – сказав король. – Ось робота, якою ти займалась. Вона розважить тебе тут, серед усієї пишноти, і нагадає про колишні часи.

   Коли Еліза побачила такі дорогі їй речі, вона широко всміхнулась, а її щічки зашарілися. Вона подумала про братів, про їхнє звільнення від закляття, й на радощах поцілувала руку королю, а він пригорнув її до серця.

   Незабаром радісні церковні дзвони сповістили про одруження, і вродлива німа дівчина з лісу стала королевою. Архієпископ і далі нашіптував злі слова королю на вухо, але вони не досягали до його серця. Весілля відбулося, й архієпископ власноруч змушений був коронувати ненависну йому знайду. Розлютившись від безсилля, він так грубо надів діадему на чоло Елізи, що дівчині стало боляче. Але на душі в неї був значно важчий тягар – сум за братами. Вона мусила мовчати – єдине слово коштувало б життя її близьким. Проте Еліза полюбила доброго і вродливого короля. Він робив усе, щоб вона почувалася щасливою. Вона щиро любила його, і її очі променіли коханням, яке не можна було вимовити словами. Ох, якби ж тільки вона могла звіритися йому й розказати про своє горе! Але дівчина мусила дотримуватись мовчання аж до завершення роботи. Тож ночами вона тихенько йшла до кімнатки, що нагадувала печеру, й хутко плела одну сорочку за іншою. Проте коли вже йшла робота над сьомою сорочкою, скінчилася кропива. Вона росла на церковному цвинтарі, але як її там нарвати?

   «Чого вартий біль у порівнянні зі стражданнями моєї душі? – подумала вона. – Я мушу ризикнути, маю покладатися на милість небес».

   Із тремтячим серцем, так, ніби замислила якийсь недобрий вчинок, Еліза прокралась у сад, осяяний місячним світлом, і подалась вузенькою стежкою, а потім порожніми вуличками, аж дісталася церковного цвинтаря.

   Раптом дівчина побачила на широкій могильній плиті кілька упирів. Їхнє широке вбрання розвівалось, а довгі худі пальці розкопували свіжі могили! Еліза мусила пройти повз них, й потвори втупились на неї. Дівчина молилася, збираючи кропиву, а потім понесла оберемок до палацу. І тільки одна людина бачила її – архієпископ, який тієї ночі не спав. Тепер він думав, що його підозри підтвердилися: королева була відьмою, вона причарувала короля. Архієпископ розповів королю про те, що бачив на цвинтарі, й коли він говорив, статуї святих немовби хитали головами, ніби кажучи: «Це неправда. Еліза невинна».

   Але архієпископ витлумачив це по-своєму. Він думав, що святі свідчать проти королеви й хитають головами, вражені її гріхами. Дві великі сльозини скотились із очей короля, й сумнів поселився у його серці. Уночі він вдавав, ніби спить, а сам спостерігав, як Еліза встає і йде до своєї кімнати. Щодня він ставав дедалі похмурішим, а Еліза бачила це й не розуміла причини. Дивне ставлення короля непокоїло її – вона переживала за братів. Її гіркі сльози блищали, наче перли, на пишному оксамитовому вбранні. А всі, хто бачив королеву, заздрили їй і прагнули бути на її місці.

   Врешті робота її вже майже добігла кінця. Лишилась одна сорочка – але в Елізи знову не стало кропиви. Ще раз, уже востаннє, мусила вона піти на цвинтар, і з жахом думала про те, як ітиме сама уночі, а на цвинтарі будуть лютувати упирі. Але її намір був твердим, бо вона покладалася на Бога. І от вона пішла на цвинтар, а слідом за нею подалися король і архієпископ. Вони бачили, як королева пройшла на цвинтар, а коли підійшли ближче, то побачили упирів, що сиділи на могильній плиті. Король відвернувся – він подумав, що Еліза була з ними – його дружина, чия голова щовечора спочивала на його грудях!

   – Хай люди судять її, – сказав він.

   Людський присуд був швидкий: спалити живцем.

   Елізу вивели з розкішних королівських покоїв і запроторили до темної, похмурої в’язниці, де лиш вітер свистів у ґратах. Замість оксамиту і шовку їй кинули сорочки, які вона сплела, а замість подушки – в’язку кропиви. Та Еліза з радістю працювала й далі й молилася Богові, поки вуличні блудяжки співали знущальних пісеньок про неї, й жодна душа на світі не згадувала її добрим словом. Надвечір вона почула лопотіння лебединих крил. Це був її наймолодший брат – він знайшов сестричку, і вона плакала від щастя, хоч знала, що, найпевніше, їй лишилося жити одну ніч.

   Але в неї зосталась надія, до того ж справу було майже завершено. Згодом приїхав архієпископ – він збирався побути з нею протягом останніх годин, бо пообіцяв це королю. Але вона похитала головою і попрохала його поглядом і жестами не лишатись із нею. Цієї ночі вона мусила закінчити роботу, а то її біль, сльози і недоспані ночі були б марними. Архієпископ пішов геть, кинувши наостанок гіркі слова. Але бідолашна Еліза знала, що вона невинна, тож узялася до роботи.

   Маленькі мишки бігали по підлозі – вони носили кропиву до Елізиних ніг, намагались їй допомогти. А дрізд сів на вікно потойбіч ґрат і співав цілісіньку ніч так солодко, як тільки вмів, щоб додати їй наснаги.

За вікном ще сіріло, й лишалася принаймні година до світанку, коли одинадцять братів прийшли до палацової брами з проханням зустрітись із королем. Їм не дозволили, адже була ще ніч, і король спочивав – ніхто не зважився би його потурбувати. Брати погрожували й благали. Зрештою з’явились вартові, а за ними й сам король – його розбудив галас, і тепер він цікавився, що сталось. Але цієї миті зійшло сонце. Брати зникли, тільки одинадцять диких лебедів здійнялись у небо над палацом.

   Згодом люди почали сходитися на майдан, щоб подивитись, як спалять відьму. Стара шкапа тягнула воза, на якому сиділа Ельза. На королеві була сорочка з грубого полотна. Її коси були скуйовджені, щоки бліді, губи безгучно ворушились, а пальці знай трудилися над зеленим прядивом. Навіть по дорозі на страту вона не облишила свого заняття. Десять сорочок лежали біля її ніг, вона закінчувала одинадцяту, а натовп глумився з неї і кричав:

   – Гляньте-но на відьму, що вона там шепоче? Хіба це молитовник у її руках? Ні, то чаклунство! Розірвімо його на тисячу шматочків!

   І розлючений натовп посунув на неї, щоб знищити сорочки з кропиви. Але цієї миті налетіли одинадцять білих лебедів і сіли на віз. Вони ляскали великими крильми, й люди стривожено розметались навсібіч.

   – Це знак із неба, що вона невинна, – шепотіли в натовпі, але ніхто не наважувався промовити це вголос.

   Коли кат узяв Елізу за руку, вона поспіхом накинула одинадцять сорочок на лебедів. Ті миттю перетворились на одинадцять вродливих принців. Але у наймолодшого лишилось лебедине крило замість руки – сестра не встигла закінчити останній рукав.

   – Тепер я можу говорити, – вигукнула вона. – Я невинна!

Люди, які стали свідками цієї події, схилились перед Елізою, як перед святою. А вона впала непритомна на руки братів, виснажена тривогою, стражданнями і болем.

   – Так, вона невинна, – підтвердив найстарший брат. Він розказав усім, що сталось. І доки він говорив, у повітрі ширились пахощі мільйонів троянд. Кожна галузка хмизу, зібраного для вогнища – від тоненької гілочки до грубого поліна, – вкрилась трояндами. І найкраща була сяйлива біла ружа – вона світилась, як зоря. Цю троянду зірвав король – він поклав її Елізі на груди.

   Усі церковні дзвони задзвонили самі, злетілася сила-силенна пташок. Коли король з королевою рушили до палацу, здавалося, ніби вони повертаюся після вінчання.

Свинопас

Якось жив на світі бідний принц. Він мав королівство – маленьке, проте його статків вистачало для того, щоб одружитись. Так він і збирався зробити. Потрібна була чимала сміливість, щоб запропонувати руку й серце доньці імператора, але він вирішив ризикнути. Скрізь його знали, тож сотні принцес із радістю прийняли б його пропозицію, але чи погодиться ота єдина? Зараз побачимо.

   На могилі його батька ріс трояндовий кущ. Він розквітав раз на п’ять років, і на ньому була тільки одна троянда, зате яка! Вона мала такий аромат, що кожен, хто його відчував, забував про сум і турботи. Був у принца і соловей, який гарно співав. Троянду і солов’я принц збирався подарувати майбутній нареченій – якось поклав ті дарунки у великі срібні коробки й відіслав їй.

   Імператор наказав принести дарунки у велику залу, де принцеса гралась у прийом гостей із фрейлінами. Дівчина побачила великі коробки з подарунками й заплескала в долоні.

   – Хочу, щоб там було кошеня! – промовила вона.

   Перший пакунок відкрили, і там виявився трояндовий кущ із чудовою квіткою.

   – Як майстерно зроблено! – вигукнули фрейліни.

   – Більш ніж майстерно, – промовив імператор. – Просто дивовижно!

   Принцеса доторкнулась до троянди і почала рюмсати.

   – Яка прикрість, татку! – вигукнула вона. – Вона не штучна, а справжня!

   – От шкода, квітка справжня! – підхопили фрейліни.

   – Давайте краще подивимось, що в іншій коробці, – мовив імператор.

   Із коробки дістали солов’я, і він так чудово заспівав, що ніхто не міг сказати про цей спів нічого поганого.

   – Шарман, шарман, – сказала одна панночок по-французьки. Усі фрейліни принцеси намагалися розмовляти французькою, але виходило у них це погано.

   – Спів цієї пташки дуже нагадує мені музичну скриньку покійної імператриці, – промовив літній придворний. – Таке ж звучання, таке ж виконання.

   – Це справді так, – мовив імператор і заплакав, як мале дитя.

   – Сподіваюсь, пташка несправжня, – промовила принцеса.

   – Та ні, справжня, – запевнили ті, хто діставав подарунок.

   – То хай собі летить, – пхикнула принцеса й відмовилася зустрітись із принцом.

   Але принц не засмутився. Він замурзав лице грязюкою, вбрався за простака, насунув капелюха на лоба й пішов до палацу.

   – Вітаннячко, імператоре, – сказав він. – Чи не знайдеться у вас якоїсь роботи при дворі для мене?

   – Ми маємо достатньо прислуги, – відповів імператор. – Вільних посад зараз нема. Втім, зажди-но хвильку! Щойно мені спало на гадку – треба чоловіка, який глядів би свиней.

   Так принца призначили імператорським свинопасом. Тепер він жив у вбогій комірчині біля свинарника. Цілісінькими днями він трудився, а коли приходила ніч, майстрував горщика. На його вінцях висіли маленькі дзвіночки, й коли вода в горщику закипала, дзвіночки починали награвати мелодію:

 
     В хліві весела свинка безжурно поживала,
     І трійко поросяток весела свинка мала!
 

   Але от що найдивовижніше: варто було піднести палець до струменя пари, що здіймався над горщиком, щоб відчути запахи всіх страв, що готувались на кожній кухні в місті. Звісно, такий винахід вражав значно більше, ніж троянда. Почула ту мелодію принцеса, спинилася й зацікавлено прислухалась. Принцеса також уміла її грати – правду сказати, це була єдина мелодія, яку вона виконувала.

   – Я знаю цей наспів! – вигукнула дівчина. – Свинопас, певно, має непогану освіту. Сходіть до нього й дізнайтесь, скільки цей інструмент коштує.

   Одна фрейліна пішла, щоб запитати. Аби не забруднитись у болоті, вона взула дерев’яні черевики.

   – Скільки ти хочеш за свій горщик? – запитала фрейліна.

   – Десять поцілунків принцеси, – відповів свинопас.

   – Помилуй, Боже! – вигукнула фрейліна.

   – Меншою ціна не стане, – відповів свинопас.

   Принцеса поцікавилась у фрейліни, коли та вернулась:

   – Яку ціну він назвав?

   – Я не можу цього вам сказати, – відповіла фрейліна.

   – То прошепочи на вушко.

   Принцеса вислухала умову свинопаса й обурилась:

   – Як нечемно з його боку!

   Вона вже зібралась було йти, як дзвіночки знову заспівали:

 
     В хліві весела свинка безжурно поживала,
     І трійко поросяток весела свинка мала!
 

   – Спитай у нього, – наказала принцеса, – чи досить йому буде десять поцілунків моєї придворної дами?

   Свинопас відмовився.

   – Десять поцілунків принцеси, або горщик лишається в мене, – сказав він.

   – Це ж треба, яка морока, – зітхнула принцеса. – Ну що ж, фрейліни, станьте колом біля мене, щоб ніхто цього не бачив.

   Дами оточили принцесу колом, затулили її сукнями, і вона десять разів поцілувала свинопаса, щоб отримати від нього горщик.

   Це була неабияка розвага! Удень і вночі в горщику кипіла вода. Не лишилось такої кухні в цілому місті, про яку вони не знали б, що там готується.

   – Ми знаємо, хто їстиме суп і млинці. Ми знаємо, хто їстиме кашу й котлети. Ох, як це цікаво!

   – Дуже цікаво, – погоджувалась принцеса. – Але дивіться мені: не зрадьте мою таємницю. Я ж усе-таки донька імператора!

   – Триматимемо язика за зубами, – пообіцяли фрейліни.

   А свинопас – звісно ж, він був принцом, але про це ніхто не здогадувався, – не сидів склавши руки. Він змайстрував брязкальце. Коли його розкручували, воно награвало вальси, галопи й польки – всі, що були на світі.

   – Неймовірно! – вигукнула принцеса. – Я ще ніколи не чула нічого красивішого. Ідіть до нього й запитайте, скільки коштує інструмент. Але цілувати його я більше не збираюсь.

   – Ціна – сто поцілунків принцеси, – повідомила дама, яка ходила питати свинопаса.

   – Та він, певно, здурів! – сказала принцеса й пішла собі. Але незабаром спинилася.

   – Мистецтво треба підтримувати, – сказала вона. – А я – донька імператора. Скажіть йому, що він отримає десять поцілунків від мене, як і перед тим. А ще дев’яносто разів його поцілують мої фрейліни.

   – Але ми не хочемо цілувати свинопаса! – сказали вони.

   – Дурниці, – заперечила принцеса. – Якщо я поцілувала його, то й ви зможете. Пам’ятайте, що ви у мене на утриманні.

   І вона послала фрейліну ще раз.

   – Сотня поцілунків від принцеси, – наполягав свинопас, – або кожен лишається при своєму.

   – Затуліть мене, – сказала принцеса. Фрейліни зробили те, що їм звеліли, й принцеса заходилась цілувати свинопаса.

   – Цікаво, що там за натовп зібрався біля свинарника? – промовив імператор, вийшовши на балкон. Він протер очі й надягнув окуляри. – Мабуть, придворні дами знову вигадали якусь капость. Треба піти туди й подивитись.

   Він натягнув свої стоптані черевики й поспішив до свинарника. Фрейліни були надто зайняті підрахунком поцілунків – щоб усе було по-чесному – й навіть не помітили його. Він піднявся навшпиньки й усе побачив.

   – Що це означає? – обурився він, коли побачив, як його донька цілує свинопаса. Зі злості він жбурнув на них свого черевика – саме тієї миті, коли свинопас отримував шістдесят восьмий поцілунок.

   – Геть звідси! – закричав розлючений імператор.

   І принцесу, й свинопаса вигнали з королівства. Свинопас невдоволено бурчав, та ще й незабаром почалася злива.

   – Ох, як мені не щастить! – бідкалась принцеса. – Треба було погоджуватись на пропозицію того принца. Ох, яка ж я нещасна!

   Свинопас зайшов за дерево, витер обличчя, зняв із себе лахміття й вийшов у розкішних шатах. Він виглядав так велично, що принцеса мимоволі вклонилася йому.

   – Я тепер тебе зневажаю, – сказав він. – Ти відштовхнула принца, не прийняла від нього троянду і солов’я, а свинопаса взялася цілувати в обмін на пусті цяцьки! Сама винна!

   І пішов у своє королівство, а принцесу покинув. Їй відтепер не лишалось нічого іншого, як наспівувати:

 
     В хліву весела свинка безжурно поживала,
     І трійко поросяток весела свинка мала!