Текст книги "Снігова Королева"

Автор книги: Ханс Кристиан Андерсен

сообщить о нарушении

Текущая страница: 11 (всего у книги 16 страниц)

Слимак і трояндовий кущ

 Сад був оточений живою огорожею з ліщини. За огорожею розкинулись поля й луки, де паслись корови й вівці. Посеред саду пишно квітнув трояндовий кущ, а під ним сидів слимак.

   – Заждіть-но, ще прийде мій час, – казав він. – Я подарую світові навіть більше, ніж ці троянди, чи горіхи, чи молоко, яке дають корови та вівці.

   – Я чекаю від тебе чогось по-справжньому великого, – сказав трояндовий кущ. – А дозволь поцікавитись: коли саме це станеться?

   – Я нікуди не поспішаю, – сказав слимак. – Це ти підганяєш час. А недарма кажуть: скорий поспіх – всім на посміх!

   Цілий рік слимак лежав на одному місці, на осонні під трояндовим кущем, що квітнув трояндами – свіжими й прекрасними, як завжди. Слимак наполовину виповз зі своєї мушлі, випростав свої ріжки, потім утягнув їх назад.

   – З минулого року нічого не змінилось! Ніякого прогресу! Трояндовий кущ квітне собі, а вперед не рухається!

   Минуло літо, за ним осінь. На трояндовому кущі красувались квіти. Коли ж погода стала вогка й похмура, кущ похилився до землі, а слимак заповз у землю.

   Наступного літа знову розквітнули троянди, і слимак теж виповз зі свого сховку.

   – Ти вже старий, – сказав слимак трояндовому кущеві. – Незабаром ти помреш. Ти вже дав світові те, що міг. Чи важливим був твій внесок? Спірне питання, та я й не маю часу про це думати. Але ось що ясно: ти не зробив ані кроку для внутрішнього розвитку, не спромігся створити щось іще. Ти маєш що сказати на свій захист? Незабаром ти перетворишся на засохлого патичка. Розумієш, про що я?

   – Ти лякаєш мене, – сказав трояндовий кущ. – Я ніколи про це не думав.

   – Та ти взагалі не хотів думати. Чи ти колись задумувався, чому ти цвітеш, і як проходить твоє цвітіння, – чому саме так, а не інакше?

   – Ні, – відповів трояндовий кущ. – Я квітнув із радістю, бо не вмів робити нічого іншого. Сонце світило і зігрівало мене, повітря дарувало свіжість. Я пив чисту росу й дощові краплини. Я дихав і жив! Із землі до мене надходила сила, й повітря живило мене теж. Я завжди відчував щастя, і тому відчував потребу цвісти. Ось таке в мене було життя – я не міг чинити по-іншому.

   – Ти мав дуже легке життя, – зазначив слимак.

   – Авжеж. Я мав усе, що треба було, – сказав трояндовий кущ. – Але ти навіть більш обдарований, ніж я. Ти – одна з тих натур, гострий розум яких вражає світ.

   – Я цього робити не збирався! Що таке світ? Та він – ніщо для мене! Мені цілком вистачає себе самого.

   – Але хіба ми не для того живемо на землі, щоб ділитись усім найкращим із іншими? Віддавати іншим усе, що можемо? Так, в мене є лише троянди. Але ти, так щедро обдарований, що ти дав світові? Що ти йому подаруєш?

   – Що я дав? Що я подарую? Та плювати я хотів на світ. Він нічого не вартий, тож мене не обходить! Якщо хочеш, можеш і далі віддавати свої троянди. Ти ж нічого іншого не вмієш. Хай ліщина приносить горіхи, а корови й вівці дають молоко – кожен із них старається для когось. А я старатимусь для себе. Зараз закриюсь у мушлі, й баста! Світ для мене нічого не означає!

   Слимак заліз у свій будиночок і зачинив дверцята.

   – Це дуже сумно, – промовив трояндовий кущ. – Я не можу замкнутись у собі. Єдине, що я можу, – вирощувати троянди. Потім із них облітають пелюстки, їх підхоплює вітер. Але якось я бачив свою троянду, що лежала в молитовнику господині. А іншу троянду приколола собі на груди молода вродлива дівчина. Ще одну квітку поцілувала дитина, радіючи життю. Усе це тішить мене, наче справжнє благословення. Ось такі мої спогади, моє життя.

   І трояндовий кущ далі квітнув, поки слимак лежав без діла у своєму будиночку й міркував про те, що світ для нього – ніщо.

   Минули роки.

   Не стало слимака, усох трояндовий кущ. Навіть троянда в молитовнику зотліла. Але в садку виросли інші трояндові кущі, й оселились інші слимаки. Вони так само зачинялись у своїх будиночках і сердились на весь світ, бо він їх не обходив.

   Нашу історію можна почати спочатку. І щоразу вона буде такою самою.

Гидке каченя

За містом буяло літо. Золоті поля, зелений овес і високі скирти на луках тішили око. Поміж ними прогулювався на своїх довгих червоних ногах журавель. Він балакав по-єгипетському – цій мові його навчила мама. Пшеничні поля і луки були оточені густими лісами, де ясніли глибокі озера.

   На сонячній галявині поблизу глибокої ріки стояла чепурна старенька ферма. Від будинку аж до самої води росли великі лопухи – такі високі, що під найбільшим могла поміститись дитина у повен зріст. Місце було глухе, наче хащі дрімучого лісу.

   У затишній місцині на гнізді сиділа качка. Вона спостерігала за тим, як вилуплювались її каченята. Чекання стомлювало, бо крихітки не поспішали вилазити зі шкаралупок, а гості навідувались рідко. Іншим качкам значно більше подобалось плавати, ніж балакати з нею. Зрештою одна шкаралупка тріснула, а за нею й друга. З кожної вилізло пискля, що задирало голівку й кумедно кричало. «Кря, кря», – відповідала мати, й каченята теж крякали, як могли, та розбрідались навсібіч, щоб понишпорити поміж великих зелених лопухів. Їхня мати дозволяла їм блукати там скільки заманеться, бо знала, що зелений колір корисний для очей.

   – Який великий світ! – казали каченята. Довкола було значно просторіше, ніж усередині яєчної шкаралупки.

   – Невже ви думаєте, що це вже весь світ? – запитувала в них мати. – Заждіть, ви ще город побачите. Він простягнувся ген-ген, аж до священикового поля. Сама я ніколи не ризикувала мандрувати так далеко. Ви всі вже вилупились? – вела качка далі, піднімаючись із гнізда. – Е ні, бачу, що найбільше яйце досі ціле. Цікаво, скільки ще чекати? Я вже стомилась, – і вона знову опустилась на гніздо.

   – Ну, як тут у вас справи? – запитала стара качка, що прийшла в гості.

   – Одненький ще не вилупився, – відповіла качка-мати. – Яйце ще не тріснуло. Але ви тільки погляньте на інших! Хіба вам доводилось бачити гарніших каченят? Вони – просто викапаний татко! Шкода, що він такий черствий. Жодного разу не приходив, бодай щоб поглянути на дітей!

   – Дай-но я подивлюсь на яйце, яке досі не тріснуло, – сказала стара качка. – Певно, це яйце індички. Одного разу мені довелось висиджувати кілька таких яєць. І після всіх моїх турбот і клопотів малеча боялась лізти у воду! Я крякала, намагалась їх переконати, та все дарма. Ану, погляну на це яйце. Звісно, воно від індички! Послухай моєї поради: лиши його там, де воно лежить, і ліпше вчи інших дітей плавати.

   – Думаю, я ще трошки посиджу на ньому, – сказала качка. – Я сиділа вже так довго, що кілька днів погоди не зроблять.

   – Ну, як знаєш, – відказала стара качка й подалася у своїх справах.

   Зрештою велике яйце тріснуло, і з нього вибралось маля. Воно було дуже велике й негарне. Качка пильно подивилася на нього й вигукнула:

   – Яке ж воно велике й зовсім не схоже на інших! Цікаво, може, й справді це мале індича?

   Незабаром дізнаємось, ось щойно підемо до води. Воно муситиме залізти у воду, хай навіть мені доведеться самій його туди штовхнути!

   Наступний день видався просто чудовий. Мама-качка повела свій виводок униз, до води, й сама стрибнула в ставок.

   – Кря, кря! – крикнула вона, й один за одним маленькі каченята пострибали слідом.

   Вода накрила їх з головою, але вони миттю випірнули й досить легко попливли, легко загрібаючи попід собою лапками. Гидке каченя також пливло разом із усіма.

   – Ох, – сказала мати, – це не індича. Воно так спритно рухає лапками і так рівненько тримається! Це – моє рідне дитя. І не настільки воно вже й гидке, коли як слід придивитись. Кря, кря! Діти, ходімо зі мною! Я збираюсь узяти вас до поважного товариства, щоб представити всім мешканцям пташиного двору. Мусите триматись ближче до мене, щоб вас ніхто не затоптав. А більше за всіх стережіться кота!

   Вони подались на пташиний двір, де якраз була колотнеча – всі змагалися за голову вугра, яка зрештою дісталась котові.

   – Бачите, діти, що діється у світі, – сказала мама-качка. – А тепер ходіть, гарненько переставляючи лапки, й покажіть мені, якими чемними ви можете бути. Ви мусите гарно вклонитися старій качці, яка сидить он там. Вона найблагородніша серед усіх, бо іспанка за походженням. Крім того, вона дуже заможна. Бачите, до її лапки прив’язана червона шматинка. Це знак особливого статусу – велика честь для качки. Вона показує, що її бояться загубити. Кожен мусить її упізнати: і людина, й тварина. А тепер ходімо, й не загинайте лапки. Добре виховане каченя широко розставляє лапки, точнісінько, як його мамця з татком, ось так. Зараз зігніть шийки і скажіть: «Кря!»

   Каченята зробили все так, як того від них вимагали, але качки невдоволено на них вирячилися і сказали:

   – Гляньте, ще один виводок, ніби нас тут самих досі було замало! А подивіться-но на те страховисько! Його тут не треба! – і одна качка підскочила й дзьобнула його в шию.

   – Облиште його, – вступилась мати. – Воно нічого лихого не зробило!

   – Еге ж, але воно таке велике і гидке! – сказала зла качка. – Треба його прогнати звідси!

   – Усі інші каченята – дуже милі дітки, – промовила стара качка з червоною шматинкою на лапці. – Усі, крім цього. Добре було би, якби його матуся допомогла йому виправитись.

   – Це неможливо, ваша світлосте, – відповіла мати. – Він далеко не красень, але за вдачею добрий, та й плаває так само, як інші, а може, навіть краще. Я думаю, коли він виросте, то погарнішає й уже не здаватиметься таким величезним. Він надто довго просидів у яйці, тому його статура сформувалась трохи не так, як треба, – мама-качка погладила його шию, поправила розкуйовджене пір’ячко і додала: – Він селезень, тож врода для нього не настільки важлива. Я думаю, він виросте сильним і зможе подбати про себе.

 – Інші каченята виглядають досить милими, – сказала стара качка. – Ну, ми вас прийняли, – почувайтесь, як удома. А якщо знайдете голову вугра, принесіть її мені.

   Каченята почувались у дворі вільно. І потерпало лише те, що вилупилось останнім. Усі його кусали й насміхались з нього – не тільки качки, а й решта птаства.

   – Велетенське каченя! – казали вони.

   Індик, який народився на світ зі шпорами й вважав, що він справжній імператор, надимався, як корабель під усіма вітрилами, і знай ганяв каченя по двору. Бідолашне маля не знало, куди йому подітись. Воно почувалось жалюгідним, бо було гидке – його за це висміював увесь пташиний двір.

   Кожного дня ставало гірше й гірше. Усі гнали геть від себе бідолашне каченя. Навіть його брати й сестри не були до нього добрими. Вони казали:

   – Ох ти ж, гидке створіння, щоб тебе кіт роздер!

   І навіть його мати шкодувала, що воно узагалі народилося на світ. Качки скубли його, кури клювали, а дівчина, що годувала птицю, штурхала його ногою. Тож зрештою воно втекло. Коли воно перелітало через огорожу, то налякало пташок, що сиділи на паркані.

   «Вони злякались мене, бо я дуже потворне», – подумало каченя. Воно заплющило очі й летіло все далі та далі, аж потрапило на велике болото, де мешкали дикі качки. Тут воно заночувало.

   Уранці, коли дикі качки здійнялись у повітря, вони помітили свого нового сусіда.

   – Що ти за качка? – запитали вони, коли наблизились до нього.

   Каченя схилилось перед ними й поводилось так чемно, як тільки вміло, але не змогло відповісти на їхнє запитання.

   – Ти дуже потворний, – сказали дикі качки. – Але якщо тільки ти не надумаєш одружитись із кимось із нашої родини, то ми на це заплющимо очі.

   Бідолашне каченя! Воно й гадки не мало одружуватися! Усе, чого воно хотіло, – це щоб йому дозволили лежати в очереті й пити трохи води з плеса.

   Каченя пробуло на болоті два дні. І раптом прилетіло двоє диких качок чи радше каченят, бо вони ще зовсім недавно вилупились із яєць. Обидва були качурами.

   – Слухай, друже, – сказав один із них до каченяти, – ти страшенно потворний, але то не біда. Гайда з нами, будемо перелітними птахами! Неподалік звідси є ще одне болото. Там живе кілька гарненьких качечок-панночок. Маєш надію знайти там свою пару. Тобі мусить пощастити – недарма ж ти вродився такий потворний!

   – Паф, паф! – пролунало у повітрі, й двійко молодих качурів упали мертві поміж очеретом, аж вода забарвилась кров’ю.

   – Паф, паф! – навсібіч розійшлось відлуння, та з очерету злетіли табуни диких качок.

   Постріли лунали з усіх боків, адже мисливці оточили болото. Декотрі сиділи на гілках дерев, оглядаючи очерети. Блакитний димок із дул рушниць піднімався хмаринками над темними деревами і плив понад водою. Зграя мисливських псів вискочила з очерету. Як же вони налякали бідолашне каченя! Він повернув голову, щоб сховати її під крило, й у ту ж мить повз нього пробіг великий страшний собака. Він розтулив пащеку, і його язик звисав між щелеп, а очі жахаюче блищали. Собака потягнувся носом до каченяти, показуючи гострі зуби, а потім – «плюсь, плюсь» – почалапав водою, так і не зачепивши каченя.

   – Ох, – зітхнуло воно, – як добре, що я такий потворний. Навіть собака мене не вкусить.

   Каченя тихенько лежало, перечікуючи постріли. Уже було пізно, коли все нарешті скінчилось, але навіть тоді бідолашне пташеня не наважувалося зійти з місця. Воно почекало ще кілька годин, а потім, сторожко озираючись, щосили побігло з болота. Воно мчало полями й луками, поки не почалась буря. Під струменями води рухатись було дуже важко.

   Надвечір каченя дісталося до перехнябленої маленької хатини, яка, здавалось, ось-ось завалиться і досі стоїть лише тому, що не може вирішити, котра зі стін має впасти першою. Буря знай шаленіла, і каченя не мало сили йти далі. Воно сіло біля хатини і помітило, що двері зачинені нещільно – одна завіса відірвалася. Знизу утворилась щілина, досить велика, щоб воно змогло протиснутись. Тож каченя мерщій туди залізло – так воно знайшло собі притулок на ніч. У хатині мешкали старенька жінка, кіт і курка. Кіт був у великому пошанівку – господиня називала його «Мій синочок». Він вмів вигинати спину, мурчати і навіть викрешувати іскри зі своєї хутряної шубки, якщо хтось гладив його проти шерсті. Курка мала дуже короткі лапи, тож її називали «Курка-коротконіжка». Вона добре несла яйця, й господиня любила її, немовби власну дитину.

 Уранці вони знайшли дивного приблуду – кіт почав нявчати, а курка кудкудакати.

   – Що тут за галас? – сказала старенька, озираючись по кімнаті. Але вона була короткозора. Тож, коли вона побачила каченя, то подумала, що це вгодована качка, що відбилась від своєї господи й заблукала.

   – Оце так удача! – вигукнула жінка. – Сподіваюсь, це не качур. Добре було би, якби качка несла нам яйця. Заждемо й побачимо.

   Так каченяті дозволили залишитися в домі. Він пробув там три тижні, а яєць не було. Кіт поводився, як господар, а курка – як господиня. Вони завжди казали: «Ми і решта світу», – адже були переконані, що вони є половиною світу, причому кращою половиною. Каченя вважало, що може бути й інша думка з цього приводу, але курка не бажала слухати цих дурниць.

   – Ти вмієш нести яйця? – спитала вона.

   – Ні, – відповіло каченя.

   – То будь ласкавий, притримай свого язика.

   – А чи можеш ти вигинати спину, мурчати або викрешувати іскри? – спитав кіт.

   – Ні.

   – То мовчи й не перебивай, коли говорять розумніші за тебе.

   Тож каченя похнюплено сиділо в куточку, аж крізь відчинені двері почало світити сонце. Воно відчуло, що дуже скучило за плаванням, і розказало про це курці.

   – Що за нісенітниці! – обурилася курка. – Тобі просто нема чим зайнятись, от і лізуть у голову різні дурниці. Якби ти міг мурчати або нестися, все це минуло би.

   – Але ж плавати так приємно! – заперечило каченя. – Вода так освіжає, коли ти пірнаєш на дно.

   – Приємно, авжеж! – обурилась курка. – Ти , певно, геть здуріло! Спитай кота, він найрозумніша тварина серед усіх, кого я знаю, – спитай його, що він думає про плавання або пірнання. Я вже не кажу про те, що сама думаю! Або спитай господиню – вона вже жінка у літах, і на світі нема нікого розумнішого за неї. Думаєш, вона любить плавати, або ж відчувати, як вода змикається у неї над головою?

   – Ви не розумієте мене, – сказало каченя.

   – Ми тебе не розуміємо? А хто, цікаво б знати, взагалі розуміє тебе? Ти що, вважаєш себе розумнішим за кота чи нашу господиню? Я вже мовчу за себе. Не вигадуй дурниць, дитино, і подякуй долі за везіння, що тебе тут прийняли. Хіба ж ти не живеш у теплі, в оточенні, від якого можна навчитись чогось корисного? Треба менше плескати язиком, бо твоє товариство не надто приємне. Повір мені, я бажаю тобі тільки добра. Правда гірка, але я тобі кажу її з приязні. Раджу тобі навчись нести яйця або мурчати – так швидко, як тільки зможеш.

   – Думаю, мені знову слід іти, куди бачать очі, – мовило каченя.

   – Може, й так, – сказала курка.

   Тож каченя пішло геть із хатини, й незабаром знайшло ставок, де могло плавати й пірнати. Але звірята й птахи і далі уникали його, адже воно було дуже потворне.

   Прийшла осінь, листя на деревах набуло оранжевої й золотої барви. Згодом, коли вже наближалась зима, його зривав вітер – листочки кружляли в холодному повітрі. Обважнілі від снігу хмари сунули по небу низько-низько, й серед чагарів лунали крики ворона: «Кар, кар!» Від одного погляду на нього всипало морозом. Усе це було дуже кепсько для бідолашного каченяти.

   Одного вечора, коли сонце сідало поміж сяючих хмар, із гущавини прилетіла велика зграя прекрасних птахів. Каченя ще ніколи не бачило нікого, схожого на них. Це були лебеді. Вони вигинали свої граційні шиї, а їхнє м’яке пір’я сяяло білизною. Лебеді скрикували, розправляючи свої чудесні крила, щоб полетіти з цієї холоднечі в теплі краї, що розкинулись десь за морем. Вони знялися у повітря, а каченя дивилось на них із дивним відчуттям. Воно колесом закрутилось по воді, витягуючи поперед собою шию, і видало такий дивний крик, що він налякав його самого. Каченя відчуло, що ніколи не зможе забути цих прекрасних щасливих птахів. Коли вони зрештою зникли з поля зору, воно пірнуло під воду, а потім випірнуло, відчуваючи дивне збентеження. Каченя не знало назви цих птахів і не відало, куди вони прямують, але відчувало до них щось особливе, чого ніколи раніше не відчувало до жодної пташки у світі. Це не була заздрість. Воно просто бажало бути так само прекрасним, як і вони. Бідолашне гидке створіння, воно згодилося б жити бодай із качками, якби тільки вони прийняли його.

   Ставало все холодніше й холодніше – прийшла зима. Каченяті доводилось плавати по воді, щоб вона не замерзала, але кожної ночі плесо, де воно могло плавати, ставало дедалі менше. Врешті ударив такий сильний мороз, що вода вкрилася крижаною кіркою. Каченяті доводилось чимдуж працювати лапками, щоб зберегти довкола себе незамерзле плесо. Врешті воно геть вибилось із сил і тепер лежало нерухоме й безпомічне, швидко замерзаючи на льоду.

   Рано-вранці коло ставка проходив селянин. Він побачив, що сталось, розбив кригу своїм дерев’яним черевиком і відніс каченя додому. Тепло відживило мале створіннячко. Але діти хотіли гратись із ним, а каченя боялось, що вони його ненароком скривдять, тож воно перелякано сахнулося й перекинуло горщик із молоком, аж бризки полетіли кімнатою. Жінка сплеснула в долоні й налякала його ще дужче. Воно злетіло спочатку на діжку з маслом, потім на макітру. Словами не опишеш, яке воно було наполохане! Жінка кричала, замахувалась на нього щипцями; діти сміялись і верещали, перечіплюючись одне за одне, коли пробували його спіймати. Але, на щастя, каченя втекло. Двері були відчинені. Бідне пташеня змогло тільки заповзти поміж кущів і втомлено лягти на землю, притрушену першим снігом.

   Було би дуже сумно, якби довелось переповідати всі злигодні, яких зазнало нещасне каченя протягом важкої зими. Але вона таки минула, і от одного ранку каченя сиділо поміж кущів на болоті. Воно ніжилося під теплими сонячними променями, слухало пісню жайворона й милувалось прекрасною весною, що буяла довкруги. Молодий птах відчув силу у своїх крилах, розкинув їх і здійнявся угору. Він кружляв і кружляв, аж помітив, що прилетів до великого саду, котрий так добре йому запам’ятався. Там цвіли яблуні, бузина спускала свої довгі зелені пагони у струмок, що оперізував галявину. Усе виглядало таким чудовим, сповненим свіжості ранньої весни. Із заростей випливли три прегарні білі лебеді. Каченя згадало пишних птахів, й раптом відчуло себе ще більш нещасним, ніж раніше.

   – Зараз я підпливу до цих величних птахів, – вигукнуло воно, – і вони мене уб’ють, бо я настільки потворний, що не маю права навіть наближатися до них. Але це не важливо: краще бути вбитим ними, ніж весь час потерпати від того, що тебе шпиняють качки, дзьобають кури і штовхає наймичка.

   І каченя попливло до лебедів. Вони помітили чужинця й, залопотівши крилами, кинулись до нього.

   – Убийте мене, – сказав бідолашний птах. Він схилив голову низько до води, очікуючи смерті.

   Але що ж він побачив у чистому плесі? Своє власне відображення. Це більше не був темно-сірий птах, гидкий і негарний на вигляд. На нього дивився величний і прекрасний лебідь. Немає різниці, що він народився у качиному гнізді, якщо він вилупився з яйця лебедя. Тепер він навіть радів усім стражданням і бідам, що випали на його долю, адже завдяки їм він значно дужче тішився своїм теперішнім щастям. Лебеді оточили його і витягнули шиї, немовби вітаючи побратима.

У садок вибігли діти й заходились кидати крихти хліба у воду.

   – Погляньте, – закричав наймолодший, – онде новенький!

   Усі решта дуже зраділи і побігли до батьків, пританцьовуючи й плескаючи в долоні:

   – Там є ще один лебідь! До нас прилетів ще один!

   Потім вони знову кидали крихти хліба у воду й казали:

   – Новенький – найкрасивіший серед усіх. Він такий молодий і гарний!

   І старі лебеді схилили голови перед ним.

   Він засоромився і заховав голову під крило – молодий лебідь навіть не знав, що йому робити. Він був такий щасливий і зовсім не запишався. Колись його ганили й зневажали за потворність, а зараз доводилось чути від інших, що він – найвродливіший поміж птахів. Навіть бузина схиляла своє віття перед ним, а сонце лагідно усміхалося йому. Він розправив пір’я, вигнув тонку шию і радісно вигукнув від щирого серця:

   – Я навіть не мріяв про таке щастя, коли був гидким каченям!