Текст книги "Корабель приречених"

Автор книги: Гюнтер Крупкат

сообщить о нарушении

Текущая страница: 9 (всего у книги 12 страниц)

Але Брайду було зовсім не до сміху, його обличчя стало мов крейда. Схопившись з місця, він вибіг на палубу і відразу ж повернувся.

– Машини не працюють, Філліпс! Напевне, крига.

– Більш нічого?

– Нічого, все спокійно. Пасажири веселяться.

– Гм… машини, кажеш, не працюють? Мабуть, перегрівся циліндр. Зупинка на кілька хвилин.

– А нещодавній поштовх?

– Ну й що з того? Штовхнуло в один бік, штовхнуло в другий. Приберіть оцю гидоту, – Філліпс показав на приватні радіограми. – Нехай панство почекає. Про мене, то вони можуть завтра особисто вручити свою писанину адресатам.

– Ви тільки що розмовляли з «Каліфорнією». Чи не слід було б зараз спробувати…

– Хай вам чорт, Брайд. Ви так поспішаєте. Капітан же наказав тільки бути напоготові.

– Я не бачу нічого поганого в тому, що ми зв'яжемося з «Каліфорнією», доки надійдуть дальші розпорядження.

Філліпс знизав плечима, але надів навушники і увімкнув передавач.

– «Каліфорнія»… «Каліфорнія»… я «Титанік»…

Радистові «Каліфорнії» снилося в цю мить, що казковий корабель з нечуваною швидкістю мчить прямо на нього. В його вухах гриміло: «Стережись! Перекинемо хвилею!» І ось уже гострий ніс судна навис на ними. Уславлений капітан, перегнувшись через поручні, прокричав: «Ви найбільший ідіот на всі сім морів!».

Обливаючись холодним потом, бідолаха важко дихав, мов риба без води, і ховав голову під ковдру. Страшний сон раптом змінили приємні видіння.

Філліпс більше не викликав «Каліфорнію».

– Мабуть, уже хропе. Нічого не вдієш, – лаконічно зауважив він.

На містку зібралися майже всі офіцери. Вони купкою стояли осторонь. Ніхто не наважувався підійти до капітана. Сміт, важко ступаючи, ходив туди й назад, наче маятник. Обличчя його скам'яніло. Про справжнє становище речей поки що мало хто знав. Судно оглядали. Помпи працювали на повну потужність, перебірки були закриті.

Офіцери тихо обговорювали становище.

– Це викличе великі неприємності.

– Хто винен?

– Козлом відпущення, звичайно, буде капітан.

– Ще нічого не можна сказати. Можливо, пошкодження не таке вже й велике.

– У мене в машинному відділенні загинуло двоє. Цього досить!

– Очевидно, під час тривоги внизу виникла паніка.

– Не вигадуйте. Що ж робити далі?

– Не уявляю. Телефонний зв'язок з третім класом перервано.

– Чому Боксхолл нічого не повідомляє?

– З рекордом, звичайно, кажи пропало. Час, який ми тут втрачаємо, вже не надолужиш до самого Нью-Йорка.

– Уявляєте, як американці кепкуватимуть з нас, коли судно прийде з запізненням та ще й з понівеченою фізіономією!

– Нехай собі кепкують! Головне, прийти взагалі.

– А ви сумніваєтесь у цьому? Ви думаєте, що ми підемо на дно? Адже всім відомо: «Титанік» не може затонути.

– Ця невеличка перевірка досить цікава. Шкода тільки, що не обійшлося без людських жертв.

І немов нарочито в цю мить надійшла фатальна звістка.

– Виявлено пробоїну завбільшки сто метрів. Усі приміщення бака затоплені! Помпи не справляються з водою, – повідомив по телефону інженер Белл.

– Що ви говорите, Белл? Не може бути пробоїни такого розміру! – тремтячим голосом промовив Сміт.

– Як це не може бути? – гримів інженер. – Треба мати на увазі розмір «Титаніка» і швидкість – я підкреслюю – швидкість, містер Сміт! Судно дістало удар величезної сили, що дорівнює потужності тридцяти семи експресів. Я розмірковував над цим раніше. При такому зіткненні у нас не вискочив мозок з голови тільки тому, що кіль, наче полозок, ковзнув по льоду. Але сили було досить, щоб розкраяти корабель, наче банку сардин. Повірте, цілком досить!

Сміт знав про величезну міць гострих, мов ніж, підводних крижаних рифів, що наводили жах на всіх моряків відтоді, як люди навчилися перетинати океан. Як міг він наважитися на рекорд?.. У нього запаморочилося в голові, і старий моряк зібрав усі сили, щоб не показати свого переживання.

– В машинному відділенні все гаразд?

– Так, поки що все гаразд.

Капітан повільно поклав трубку. Невже його чудовий корабель має загинути? Ні. Навіть коли рани від криги жахливі, перебірки затримають воду, адже вони зроблені з найкращої сталі… Натиск води не зможе прорвати їх.

На місток піднявся Боксхолл. Вираз його обличчя не віщував нічого втішного.

– Пане капітан… – стоячи перед Смітом, Боксхолл насилу знаходив потрібні слова. – Приміщення третього класу затоплені! Чотири перебірки проломлені. Там нічого вже не можна врятувати!

Офіцери розгублено глянули на капітана, який дивився кудись поверх Боксхолла, наче думав про щось зовсім стороннє.

– Внизу лишилися пасажири? – глухо, майже пошепки запитав він.

Молодий офіцер кілька разів судорожно ковтнув слину, перш ніж зміг відповісти.

– Так точно, капітане… Дуже багато. Вода, прорвавшись, загнала їх назад у зали.

Знову задзвонив телефон. Центральне машинне відділення сповіщало, що вода проникла в котельню і загрожує поламати перебірки. Вода в котельні! Це був кінець.

Сміт метнувся до телефону.

– Загасити топки! Сирену! Увімкнути аварійне динамо!

Кинута трубка дзвякнула об вилку. Капітан віддавав офіцерам короткі, чіткі накази.

– Рятувальну команду на шлюпки! Пасажирів з рятувальними поясами на палубу! За борт у першу чергу жінок та дітей! Діяти швидко й рішуче, не звертати уваги на осіб, не попускати ніякої паніки! Пасажирам говорити, що провадиться навчальна тривога. Вони ні в якому разі не повинні знати правди. Якщо люди втратять розум, не можна буде врятувати більше ніж одного з трьох. Таке становище!

Старий моряк обвів поглядом обличчя офіцерів. Чи зрозуміли вони його, чи зрозуміли ту страшну небезпеку, яка загрожує судну?

Один за одним офіцери опускали очі. Вони були приголомшені такою раптовою катастрофою і не хотіли вірити, що судну може загрожувати щось серйозне. Надто глибоко вкоренилося в свідомості навіть офіцерів переконання, що «Титанік» сильніший за морську стихію.

Але один з них відразу зрозумів усе так само добре, як і капітан. Це був Мардок. Він стояв осторонь. Лише на одну секунду очі його зустрілися з очима капітана. Сміт одразу ж відвернувся і втупився прямо перед собою.

– Ми повинні спробувати врятувати все, що тільки можна, – хрипко сказав він. – Що можна ще врятувати!

Капітан підняв руку до козирка, відпускаючи офіцерів, і на його рукаві заблищали широкі золоті нашивки. Потім він швидко повернувся і кинувся до радіорубки.

– Філліпс, посилайте SOS! Пароплав «Титанік», 41° північної широти, 50° західної довготи; наскочили на айсберг, перебірки не витримали, потопаємо.

Старший радист деякий час дивився на потемніле обличчя капітана, наче не міг збагнути цих фатальних слів. Потім нахилився над апаратом Морзе. В одну мить судна в морі і берегові станції узнали приголомшуючу звістку: невразливий «Титанік» потрапив у біду!

Після того, як Сміт залишив місток і офіцери поспішаючи розійшлися по своїх місцях, Мардок ще трохи постояв біля вахтового. Він у задумі дивився вниз, на бак, де скупчилися пасажири третього класу, що лишились у живих.

– Бідолахи! – промовив він.

На судні почалися рятувальні роботи. Лунали накази, вигуки.

Мардок доторкнувся пальцем до кашкета.

– Ну, добре… Бувай здоров, друже!

Вахтовий здивовано глянув на «старшого», але не встиг нічого відповісти, бо в цей час задзвонив телефон.

Заклавши руки в кишені плаща, Мардок пройшов у штурманську. Він зупинився біля столу, де лежала велика морська карта. Вказівним пальцем простежив курс «Титаніка» – від Саутгемптона через Атлантичний океан до місця південніше Ньюфаундленду… Тут!..

Без будь-яких думок у голові він дивився на карту. Крізь двері доносилися свистки, накази, тупіт ніг на палубі.

«Не більше ніж одного з трьох», пригадалося йому. Не більше ніж одного з трьох! Навіть коли б прийшла допомога… мертві на баку… вони на його рахунку. Як це розцінять! Ні… він винен… Винен!

Старший офіцер згадав про маленький клаптик паперу за обшлагом рукава. Остання радіограма з вказівкою Сміта: «При найменшій ознаці наближення криги стишити хід!» Якби він зараз вийняв цей документ і поклав на стіл, тоді принаймні хоч була б врятована честь старого капітана.

Мардок дістав з кишені невеличкий револьвер, оглянув його, провів рукою по стволу, наче стираючи з нього порох. Клацнув запобіжник. Серед сум'яття, що зчинилося на палубі, як тільки-но заревла сирена, ніхто не звернув уваги на звук пострілу.

Тіло похилилося на стіл. З маленької дірочки на скроні повільно стікала кров. Вона капала на карту і утворила калюжу саме на тому місці південніше Ньюфаундленду, де палець Мардока закінчив нещодавно шлях «Титаніка».

ВСІ НАВЕРХ!

Едвард пройшов мимо дверей каюти Кашбарна. Він твердо вирішив віддати кольє Барбари Хорткліф квартирмейстерові. Скаже Кашбарну, що план не вдався через хворобу американки, і той не матиме підстав докоряти йому. А завтра, в день прибуття в Нью-Йорк, Кашбарн уже не зможе знайти приводу, щоб примусити його це зробити.

Едвард полегшено зітхнув. Завтра! Він одразу ж поїде з Бетті на Рокі Гроунд. Їм доведеться, напевно, жити скромно, без звичного для нього комфорту й розкоші, зате й без небезпечних випробувань. Він більш не відчуватиме себе на краю безодні. Це буде день, коли він, лорд Хакслі, вийде на новий світлий шлях, вийде більш зрілим і досвідченим.

По дорозі в бар «Атлантика», де сподівався знайти Модлі, він зустрів групу жінок і чоловіків, які галасували біля ліфта хто з серцем, хто з сміхом відповідно до темпераменту й кількості випитого вина. На всіх ліфтах висіли таблички: «Тільки для команди судна». За скляними узорчатими віконцями безперервно проносились освітлені кабіни. Чоловіки дзвонили, грюкали в двері, але жоден ліфт не зупинявся.

– Чи траплялося з вами щось подібне? – лаявся маленький джентльмен, астматично хапаючи повітря.

Обурена леді підхопила шлейф.

– Вони не могли придумати нічого кращого? Повезли нас гуляти, а тепер примушують бігати по трапу.

– Панове! На дверях же ясно написано: «Тільки для команди».

– А що значить «для команди»?

– Можливо, матроси забули те чарівне слово, що зупиняє ліфти?

Сміючись усі рушили до центрального трапа, улюбленого місця побачень закоханих. Для чого ж іще могли бути потрібні трапи на цьому судні! Дехто з одягнених у фраки юнаків умостився біля ніг коханої, інші, недбало спершись на позолочені поручні, пили під палкими поглядами дам шампанське за їх здоров'я.

Кмітливий стюард відразу зрозумів, що тут можна добре заробити, і тому уважно стежив, щоб у закоханих було досить шампанського й бокалів. Молоді сноби вважали надзвичайно ефектним жбурляти порожні бокали з трапа вниз.

У барі «Атлантика» бенкет був у розпалі. Танцювали мало, зате пили багато. Віжки світського церемоніалу були попущені, всі веселилися згідно з девізом: «Дозволено все, що подобається».

Едвард підійшов до стойки і попросив приготувати коктейль. Обвівши поглядом зал, він запитав бармена, чи той не знає, де зараз містер Модлі. Бармен не знав.

Біля Едварда влаштувався фон-Ромбах. Він пробував розважати двох дам, у яких, напевно, користувався більшим успіхом, ніж у Бетті, проте це в нього погано виходило. Язик у фон-Ромбаха вже заплітався, і поважний німець час від часу завбачливо схилявся на стойку.

– Містера Мо… Модлі… Ви шукаєте містера Мо… Модлі, сер? – запитав він, повернувши до Едварда багрове обличчя. – його тут немає, його викликав капітан. Ш… шкода! М… містер вміє веселитися. Правда ж, мадам? Взагалі всі офіцери корабля пішли. Нічого не вдієш… І не треба… Милуйтеся своїм корабликом. Ми самі можемо ве… веселитися!

Едвард не хотів вступати в розмову з фон-Ромбахом і вперто мовчав.

– Сер, ви, мабуть, думаєте, що я п… п'яний? – не відставав німець. – Я не п'яний, сер! Ромбах уміє пити. Колишній кадет! Еге, ви чудово вмієте готувати коктейль, але бокали наливаєте погано, – звернувся він до бармена. – Шампанське у вас криво налито. Рідина завжди має горизонтальну поверхню. Це ми вчили ще в школі. Ну, та все одно, мадам, підрівняємо цю криву поверхню. Ваше здоров'я!

Дивно, п'яні очі Ромбаха підмітили правильно: всі бокали були налиті «криво», і картини на перебірках теж трохи з'їхали вбік. Але яке це мало значення? Кінець кінцем, вони були на судні, яке рухалось, то піднімаючись на хвилі, то опускаючись вниз.

У бар ввірвалась юрба збуджених молодих людей.

– Друзі, оце була штука! В маленькій бібліотеці на носі корабля вся палуба всипана кригою. Є шматки завбільшки з голову. Слово честі! Усі вікна вибиті.

– Можливо, йшов град?

– Градини завбільшки з голову? Хто цьому повірить!

– В такому разі льодяний дощ, – прогримів сміх містера Кеннеді.

– Ходімо подивимось. Тут надзвичайно душно.

Едвард пройшов у зал. Можливо, Модлі там. Однак шукав він даремно. Ніде не було видно жодного офіцера. Зникли й більшість стюардів.

Безцеремонно розштовхуючи танцюючих, по залу пробирався Лайтолдер. Він скочив на поміст, де розташувався оркестр, і кивнув капельмейстерові. Музика обірвалась.

Танцюючі з досадою подивилися на музикантів. Чому замовк оркестр? Що треба Лайтолдеру? Він був у кашкеті, на боці в нього висів пістолет. Може, командування судна вигадало для свята якийсь сюрприз?

Лайтолдер серйозно дивився на барвистий натовп, що застиг у чеканні. Досить було комусь поворухнутися, як коштовні прикраси спалахували тисячами іскор. Офіцер підняв руку.

– Леді й джентльмени! За розпорядженням капітана, прошу вас надіти рятувальні пояси і пройти на палубу. Просимо зберігати спокій і виконувати вказівки команди. Провадиться навчальна тривога.

Лайтолдер зник раніше, ніж у залі встигли опам'ятатися. Незабаром паркет спустів. Лише кілька пар стояли в нерішучості, немов чекали, що оркестр продовжить перерваний танець. Піднялись і в ложах. Всюди стояли купки людей, що гаряче обговорювали новину.

– Як це вам подобається?

– Відверто кажучи, дико. Ніби нарочито, під час балу!

– Я теж такої думки. Невже ми в своїх легеньких платтях повинні виходити на холод? Ніхто не має права цього вимагати. В такому вигляді я нізащо не надіну рятувальний пояс. Це було б смішно.

– Навчання, кінець кінцем, можна було б провести вдень. На мій погляд, після обіду, коли більшість пасажирів не знає, як згаяти час.

– Навіщо взагалі цей спектакль? Ми ж як-не-як на «Титаніку», найнадійнішому судні світу.

– Ви чуєте? Вони навіть пустили в хід сирену.

– І машини стоять. Просто безглуздя.

– Чи можете ви уявити собі, щоб цей велетень, висота якого від кіля до щогл п'ятдесят, а довжина майже триста метрів, так просто собі потонув у морі? Потонув безслідно й назавжди?

– Це неймовірно!

– Хай капітан провадить навчання з командою. Нею він має право розпоряджатись. А нас нічого турбувати. Я навіть і не подумаю піднятися на палубу. Там так холодно!

Такий настрій панував у залі скрізь, де серед святкової метушні несподівано лунало: «Всі наверх!», а озброєні матроси ввічливо, але категорично наказували не зупинятися в коридорах і на трапах.

Сер Брюс Ісмей не міг розшукати жодного офіцера. Нарешті він міцно ухопив за рукав унтер-офіцера.

– Що трапилось? Ви збожеволіли? – запитав він, блідий, наче смерть.

– Ви ж чули, містер: навчальна тривога!

Сер Брюс нетерпляче труснув його.

– Я – Ісмей, президент! Кажіть правду!

Унтер-офіцер зміряв поглядом нервового пана з ніг до голови. Він не знав Ісмея. Що означає зараз слово «президент»? На «Титаніку» було безліч президентів.

– Кажіть! – наказав Ісмей.

– Заборонено, сер!

– Прокляття! Та говоріть же!

Моряк досадливо звільнився з рук Ісмея.

– Якщо вже вам так хочеться знати… будь ласка! Ми наскочили на лід. Айсберг! Сподіваємось, що прийде допомога. Інакше всі підемо на дно до риб. Ясно?

– Заткніть пельку! – просичав Ісмей і озирнувся. – Жодного слова пасажирам! Розумієте? Ні півслова! – Він застогнав і похитуючись пішов геть.

– Я думаю, буде дуже приємна й цікава прогулянка, правда, мамо? Потім, напевне, влаштують великий фейерверк, – почув він поряд себе юний дівочий голос.

Едвард ішов до своєї каюти. Він хотів заховати кольє і накинути пальто. За таких обставин не було надії зустріти Модлі. Але саме в цю мить він зіткнувся з ним. Модлі, злегка кивнувши, хотів проскочити мимо.

– Хелло, містер Модлі!

– Я вас слухаю, мілорде. В чому справа? – різко запитав раніше такий люб'язний товстун.

– Ви все ще сердитесь на мене за те, що я не прийняв тоді вашого запрошення? – Едвард посміхнувся.

– Що ви, мілорде! У нас тепер інші турботи.

– Кілька хвилин ви все ж приділите мені, містер Модлі. Я мушу передати вам дещо.

– Мілорде, в нас тривога. Прошу пробачення!

– Це навчання таке важливе? Квартирмейстер уважно подивився на Едварда. Потім одвів його вбік. Поблизу нікого не було.

– Це серйозно, лорд Хакслі! Лід проломив половину обшивки судна. Ми потопаємо! Надіньте рятувальний пояс! Не гайте ні хвилини! – і він побіг далі.

Едвард стояв як вкопаний. Пасажири, проходячи мимо, зачіпали його. Чоловіки, жартуючи, надівали рятувальні пояси навиворіт і вдавали, що пливуть. Жінки сміялися.

По всіх коридорах деренчали дзвінки. Було ввімкнено повне освітлення. Стюарди і стюардеси бігали від дверей до дверей! «Будь ласка, негайно на палубу з рятувальними поясами!»

– Що це? Чому? Навіщо такий шум?

– Навчальна тривога! Будь ласка, не баріться!

– Яке нахабство! Дайте мені спокій. Всю ніч через галас не можна було заснути, тепер знову щось вигадали!

– Вибачтесь за мене перед капітаном. Я змерз і не піду на навчання.

– Де ж рятувальні пояси? А втім, на навчальних заняттях можна обійтися й без них.

Багатьом жінкам від хвилювання й страху стало погано. Деякі в істериці кинулися в каюти і замкнули двері на ключ.

У коридорі спокійно розмовляли, двоє чоловіків. Один з них у халаті запалив сигарету і посміхаючись сказав своєму сусідові:

– Справа організована дуже добре. Можна подумати, що відбувається справжня тривога. Але, слава богу, на «Титаніку» ми в безпеці. То як, підемо на палубу?

– Звичайно.

– Ви маєте рацію. На це слід подивитись. Піду одягнуся.

– Усі наверх!.. Усі наверх!..

На Б-палубі відбулася безглузда сцена. З криком: «На допомогу! Злодії!» якась стара жінка накинулася на стюарда, що розгублено відійшов убік.

– Послухайте, місіс… – бурмотів стюард.

– Яке ви мали право відімкнути двері? Мабуть, думали, що мене немає, і вирішили понишпорити, га?

– Я тільки виконував наказ. Під час тривоги двері всіх кают повинні бути відчинені. На жаль, ви не реагували на багаторазові дзвінки.

– Пусті балачки! Я поскаржуся капітанові. Завтра ви вже не служитимете стюардом! – Обурена жінка повернулася до офіцера, що саме підійшов до гурту: – Переведіть мене зараз же в іншу каюту, я не хочу, щоб мені прислуговував цей негідник.

– Надіньте рятувальний пояс і негайно підніміться на палубу, мадам. Стюард робив цілком правильно.

– Але…

– Будь ласка! Не гайте часу. Перші шлюпки вже спущені на воду. – Офіцер нетерпляче глянув на присутніх, які посміхаючись спостерігали цю сцену. – Це стосується і вас, панове. Поспішайте!

– Занадто вже все у вас виходить по-серйозному, а не так, як на навчанні, – зауважив хтось офіцерові, іронічно посміхаючись.

– Ставтеся до тривоги так, ніби все відбувається насправді, – хмуро кинув офіцер і швидко пішов геть. Навздогін йому пролунали аплодисменти.

– Браво! Він не вийшов з своєї ролі.

Пасажири зібралися на верхній палубі і з цікавістю дивилися на великі шлюпки з рятувальними командами. Освітлені прожектором, вони тихо гойдалися на талях. Деякі з них уже були спущені на воду. Жінки перехилялися через борт і з жахом вдивлялися в бездонну чорну глибочінь. Спуститись туди, вниз! Нізащо! Яка безглузда вимога!

Тільки молодь була збуджена й задоволена. Чудова ідея – нічна прогулянка по океану! Нічим же не рискуєш. Море тихе, наче ставок. Але що це? Чому шлюпки беруть лише жінок та дітей? Настрій в одну мить упав. Не пощастило сісти і в іншу шлюпку.

Біля поручнів нерішуче стояла молода мати з двома дітьми. Вона боязко подивилася на офіцера, який хотів допомогти їй, і тремтячим голосом спитала:

– Це справді навчальна тривога? Може б залишити дітей. Так холодно.

– Беріть дітей з собою в шлюпку. Там ви збережете їх краще, мадам, – надійшла відповідь.

Вона все ще зволікала.

– Але інші не сідають в шлюпки… Чому ж саме я мушу це робити?

– Усі жінки й діти будуть за бортом.

Ще одну шлюпку спустили на воду. Чоловіки махали їм услід.

– Бажаємо добре повеселитися! А ми вип'ємо за ваше здоров'я.

Лайтолдер не міг спокійно дивитися на трагікомізм поведінки людей, які нічого не підозрювали.

– Ми все-таки повинні сказати їм правду, – зауважив він Сміту, який з важким серцем спостерігав те, що діялося навколо.

– Ні, Лайтолдер, для них краще поки що не знати правди, зчинилася б бійка, різанина за мізерну кількість місць у шлюпках. Мені вже доводилося переживати щось подібне. Немає нічого страшнішого, ніж людина, охоплена страхом перед смертю. Ви ще узнаєте, як це буває на судні.

Капітан попрямував до шлюпок, його відразу оточили пасажири, закидали запитаннями.

– Пане капітан, чому чоловіків не пускають з нами в шлюпку?

– Ви краще провели б це навчання завтра, після обіду. Тоді не так холодно.

– Пане капітан, судно дуже накренилось. Це ясно видно. Хіба так повинно бути?

– Смішно! Ми дрейфуємо, наче якийсь рибальський човен. І це називається рекордом! Мабуть, ми йшли занадто швидко, і Нью-Йорк ще не встиг приготуватися до зустрічі.

Сміт, обороняючись, підняв руку. – Панове, не ускладнюйте роботу! Для чого стільки запитань? Робіть те, що вас просять. Дотримуйтесь порядку, інакше чоловікам доведеться залишити палубу. Різкий тон викликав заперечення.

– Он як! Ми не дозволимо командувати собою. Можете, командувати своїми матросами. Та вимкніть, нарешті, оту жахливу сирену. Це виття діє на нерви.

Сердитий, пригнічений, капітан повернувся на місток.

– Капітане, повалено ще кілька переборок. Машинне відділення затоплено.

– Чи є вже відповіді на наші радіовиклики?

– Більшість суден обіцяють допомогу.

– Обіцяють! Коли в дідька вони будуть тут?

У відповідь йому тільки знизували плечима.

– Вони бояться айсбергів. До ранку марно чекати якогось судна.

Сміт стиснув кулаки.

– Заходи по врятуванню людей треба прискорити. Діяти енергійніше! Паніки не допускати! Негайно на шлюпки всіх жінок і дітей! Коли не йдуть добровільно, застосовуйте силу! Якщо треба буде, навіть зброю.

Пасажири третього класу, що збились купою на баку, все ще чогось чекали. Тьмяне світло аварійних ліхтарів освітлювало обличчя, на яких застиг вираз болю, гіркоти й відчуженості. Скорботно схилені постаті пробиралися в тісноті й тихо вимовляли тремтячими, безкровними губами імена близьких в надії, що ті обізвуться до них з якогось куточка.

Та незабаром нещасних знову пойняв страх за своє життя. Під ногами в них клекотіла вода, вриваючись у судно. Громовий гуркіт переборок, що падали під натиском води, тепер стало чути дужче. Тут, на баку, особливо помітно було, що ніс корабля весь час нахиляється вниз.

– Пустіть нас до шлюпок! – вимагали змучені люди. – Дайте дорогу! Ми не хочемо здихати, наче худоба!

Матроси тримали зброю напоготові. Що вони мали робити? Наказ є наказ. Становище ставало дедалі загрозливішим. Прокляття! Що вони думають там, на містку?

Нарешті з'явився Лайтолдер. Матроси полегшено зітхнули. Вони знали, що цього офіцера дуже поважають пасажири третього класу. Якщо хто-небудь міг тут щось зробити, то тільки Лайтолдер.

– Панове! – крикнув він. – Ми робимо все можливе, щоб запобігти найгіршому. Будьте свідомими й терплячими.

– Терпіти… доки гарненькі дами та джентльмени врятують своє дорогоцінне життя? Давайте шлюпки! Ми теж люди!

– В першу чергу жінки й діти, – гримів голос Лайтолдера. – Чоловіки поки що мусять залишитися.

Обурені люди замахали стисненими кулаками. Юрба кинулася вперед. Зупинити її було неможливо. Лайтолдер відступив убік.

– Приготувати зброю! – наказав він матросам. – Але не стріляти!

Проте попередження запізнилося. Гримнули постріли, ввірвавшись в метушню і хаос. Якийсь старик змахнув руками і впав. У ту ж мить матросів відкинули геть. З ревом, в якому злилися страх, злоба й відчай, люди несамовито рвонулися вгору по трапу. Їх гнала вперед одна думка: до шлюпок!