Текст книги "Корабель приречених"
Автор книги: Гюнтер Крупкат
Жанр:
Прочие приключения
сообщить о нарушении
Текущая страница: 7 (всего у книги 12 страниц)
ОСТАННЯ НІЧ
Близько десятої години вечора свято було в розпалі. Судно сяяло, наче казковий палац. Від носа до корми на ньому панувало пожвавлення. Музика, сміх, галас, дзенькіт склянок сповнювали зали, кафе, бари і каюти, де дружніми компаніями збиралися пасажири. Великий зал з високим скляним куполом потопав у морі світла й квітів. Та все це багатство блідло перед чарівною красою дам, що пливли по паркету в обіймах своїх кавалерів.
Це була захоплююча симфонія різноманітних кольорів і відтінків – від сліпучо білого й ніжного кольору морської хвилі до яскраво-червоного й темно-фіолетового. Це був блискучий вихор золотих і срібних черевичків з брильянтовими пряжками; рубінів, смарагдів, сапфірів і топазів, що сяяли на матовій шкірі; діадем, зірок і гребінців у майстерно укладених зачісках; оздоблених діамантами перламутрових віял з кольоровим страусовим пір'ям.
Обер-стюард Уілтон нерухомо стояв на своєму місці і спокійно, як завжди, диригував у метушні загоном стюардів, яких у цю ніч можна було зрівняти з добре тренованими марафонськими бігунами. Маленькі пажі теж не сиділи без діла. Якась леді загубила коштовну сумочку. Її треба було розшукати за особливими прикметами: два сапфірні камінці на замку і десять великих брильянтів на ручці. Іншому треба дістати букет троянд або віднести секретну любовну записку за точною адресою. Містер Уілтон шепотів стюардам, що пробігали повз нього:
– До столу 35! В каюту 178! До містера ліворуч! І за його ледве помітним знаком юнак у світлій формі мчав виконувати наказ.
Містер і місіс Кеннеді дивилися з своєї ложі на танцюючих, уважно стежачи за перловим віночком Мерджері, який то з'являвся, то знову зникав у натовпі. На Мерджері було біле шовкове плаття, розшите коштовним камінням. Вів її молодий елегантний віконт Деларош. Це був легковажний французький денді, не такий, правда, багатий, як лорд Хакслі, що сидів у ложі навпроти поряд з Модлі і Домержем, але його благородне походження відразу впадало в очі. Саме про це думала стара Кеннеді, дивлячись на пару. Треба задовольнитися тим, що є. Едвард Хакслі не втримався в сітях Мерджері.
Майк Кеннеді фамільярно ляснув по коліну Ісмея, що сидів за його столом, і пробасив:
– Ви прекрасний розпорядник, сер. Чудовий вечір. Перший сорт! – Він підняв бокал шампанського, пропонуючи випити за здоров'я президента.
Старий Домерж крізь напівопущені повіки з насолодою спостерігав веселе барвисте видовище.
– Ви бачили Гарднерів? Вони ж хотіли взяти участь у святі, – промовив Модлі, оглянувши ложі.
Домерж вертів у руках бокал.
– Гарднерів? Ні, але вони напевно прийдуть, – відповів він. – Можу побитися об заклад, що містер Гарднер сидить у курильному салоні і грає з Коннором у бридж. Що ж йому ще робити? Свою дружину він, звичайно, віддав напрокат якомусь кавалерові.
Едвард скоса глянув на Домержа і зірвав орхідею.
– Віддати напрокат – це добре! – захихотів товстун Модлі. – Ви правду сказали, мосьє Домерж, тут кожен може знайти розвагу до смаку. До речі, ви не бачили синьйору Пассеру? Пікантна сцена, очевидно, стала їй в пригоді. Я зустрів синьйору недавно в барі «Атлантика». Вона сиділа на стойці, наче на троні, вже добре напідпитку й декламувала Шекспіра. Її оточувала юрба поклонників, серед яких були ще досить міцні п'ятдесятирічні знатні пани, що з шкіри лізли, аби випити сект з черевичка чарівної жінки і потім кинути до її ніжок золоті браслетки.
– Що поробиш, містер Модлі? Всі ми грішні, – зауважив художник з поблажливою посмішкою, не відриваючи погляду од блискучого вихору на паркеті.
Едвард глянув на ложу навпроти, де сиділа місіс Хорткліф. Вона весело розмовляла з капітаном Смітом. Барбара Хорткліф, певно, вважалася колись красунею, бо й зараз була дуже гарна, хоч на обличчі з'явилися зрадливі зморшки, з якими навіть найдорожчі косметичні засоби нічого не могли вдіяти.
її чорне волосся прикрашала антична золота пряжка з ніжно-блакитним пір'ям чаплі, а на шиї, над досить сміливим декольте вечірньої сукні, лежало уславлене брильянтове кольє старого пірата. Безсумнівно, ця жінка була одною з найпривабливіших на балу. Двері її ложі не зачинялися. Місіс Хорткліф весь час запрошували танцювати. Дивно, що її прихильності добивалися головним чином молоді люди. Що приваблювало їх – чи темперамент жінки, чи мільйони – невідомо.
Едвард не зводив очей з американки. Як блищало її кольє! Воно переливалося тремтливими зелено-блакитними й золотисто-червоними іскрами і впадало в очі з усіх куточків залу. Едвард уже кілька разів протанцював з місіс Хорткліф. Під час останнього вальса вона запросила його до свого столу. Але він, сяк-так відмовившись, утік в ложу Домержа. Так, утік! Танцюючи, Едвард з жахом відчув, що в нього вже немає звичайної самовпевненості. Він був наче загіпнотизований і не наважувався глянути в очі місіс Хорткліф. Голос Каш-барна, зовсім тихий, але виразний, немов наказ, звучав у його вухах: «У цю ніч ви принесете мені кольє місіс Хорткліф. Тоді ми – квити!» Згадка про Кашбарна так збентежила Едварда, що він, прекрасний танцюрист, збився з ритму. Місіс Хорткліф засміялася, зрозумівши це замішання по-своєму, і міцніше стиснула його руку. Думка, що він тримає в обіймах нову жертву, яка нічого не підозрює, мов блискавка, пронизала мозок лорда Хакслі, і холодний піт виступив у нього на чолі. Чи догадувалась ця жінка та й усі навколо, що діється з ним? Чи не чекають усі тієї миті, коли кольє пристрасної американки, яке коштує мільйони, зникне в його кишені? Чи немає часом серед танцюючих детективів, що вже приготували для нього наручники?.. І, рятуючись, Едвард кинувся геть від цієї жінки… «Ви – дурень!» знову почув він голос Кашбарна. Може, лорд і справді почув його?
З натовпу танцюючих виринув маленький Боксхолл.
– Хелло, невтомний танцюристе! – весело привітався до нього Модлі. – Ідіть сюди! Ви заслуговуєте на невеликий відпочинок. Випийте з нами цього чудового освіжаючого напою. – Він налив бокал і подав офіцерові, що впав на стілець і почав обмахуватися хусточкою.
– Ваша «робота», містер Боксхолл, справді стомлива, – іронічно зауважив Домерж.
– Робота цілком терпима, якщо партнерші не дуже великої ваги, – пожартував Модлі.
– Не ображайте товстушок, Модлі, – засміявся Боксхолл. – Вони танцюють, наче пушинки.
– Дякую за комплімент! Бачите, у нас, товстих, теж є свої хороші якості.
– Ну, тоді за ваше здоров'я! – вигукнув художник і нахилився до Едварда.
– Мілорде! Чому ви такі серйозні, такі похмурі в цей прекрасний вечір? З учорашнього дня ви мені зовсім не подобаєтесь.
Едвард насилу оволодів собою.
– Нічого особливого, мосьє.
Він узяв бокал і одним духом вихилив його. Потім, мабуть уже вдесяте, подивився на годинник. Повз ложу місіс Хорткліф повільно пройшов Кашбарн. Він зупинився на секунду і наче випадково глянув на Едварда. Той підвівся. Оркестр починав новий танець.
Пасажири третього класу теж влаштували свято на честь закінчення плавання. Над входом до кают-компанії, прикрашеної гірляндами паперових квітів та електричних лампочок, висів, обрамований зеленню, транспарант, на якому було написано багатьма мовами: «Привіт новій батьківщині!»
Людський натовп сповнив зал сміхом і галасом. Старанно цигикав оркестр, створений з самих пасажирів. Барвисті національні й чорні парадні костюми змішалися з смугастими тільняшками моряків. До низької стелі піднялися хмари пилу і, ввібравши в себе запах дешевих парфумів, пива, часнику й розпалених людських тіл, сповнили повітря важким чадом.
Глядачі тісним колом оточили мокрих від поту танцюристів, які так темпераментно гупали, що аж палуба здригалася. В такт їм по столах завзято вистукували кулаки, від чого пляшки та склянки підскакували й дзвеніли.
Всі, кого доля випадково звела тут, прекрасно розуміли одне одного і веселилися разом, незважаючи ні на національність, ні на соціальний стан. Майже всі пасажири третього класу були емігранти. Їх об'єднував потяг до Америки, надія на нове життя, що незабаром мало початися.
– Ходімо, Матільдо, – сказав дружині Ротер, колишній учитель.
Він мав нещастя розгнівати своїми демократичними поглядами королівсько-пруське шкільне начальство. Цього було досить, щоб якийсь дотепний осел зробив в особистій справі сивого педагога помітку: «Ротер стає дедалі більш червоним! Вигнати!» Це й було виконано при першій нагоді.
– Ходімо, Матільдо, – повторив Ротер і протер скельця пенсне. – Ходімо спати. Завтра буде такий напружений день!
– Так, Егоне, – обізвалася маленька скромна жінка, взявши чоловіка під руку. – Але я все одно не зможу спати від хвилювання.
Він заспокійливо погладив їй руку.
– Сподіватимемося, що все обійдеться добре. Учитель Ротер теж покладав великі надії на нову країну, яка із сходом сонця мала з'явитися на обрії.
Молодь вирішила веселитися аж до прибуття в Америку, в той час як старші почали розходитися рано. В спільних приміщеннях третього класу, тьмяно освітлених. нічними лампочками, тісними рядами стояли койки. На деяких з них під шерстяними ковдрами вже хропли пасажири. Інші лежали, підсунувши руки під голову, і з острахом в серці думали про турботи, які чекали їх. Ті, що були напідпитку, голосно розмовляючи й лаючись, насилу вилазили на свої койки. Хтось скрикнув уві сні і, повернувшись на другий бік, зарипів койкою. Заплакало немовля, молода мати, заспокоюючи його, швидко вийшла. З ванної було чути хлюпання, пирхання, лайку і сміх.
– Егоне! Ти спиш?
– Ні, Матільдо.
– Боже, я так хвилююся. Завтра вранці треба заздалегідь скласти речі. Хоч би не забути чого.
– Нічого не забудемо. – Ротер обняв дружину.
Деякий час вона ще прислухалася до глухого шуму суднових машин, потім заплющила очі.
На такому величезному кораблі з безліччю кают, салонів, коридорів та різних закутків нелегко було знайти потрібну людину, навіть у звичайний день, не те що під час святкової метушні. Можливо, ця обставина і спонукала Кашбарна звільнити свою сестру від монастирського ув'язнення і дозволити їй взяти участь у святі. Це призвело до того, що в ланцюгу логічно зв'язаних випадковостей, які потім багатьом здавалися наслідком втручання вищих сил, з'явилося нове кільце – знайомство Бетті з Лайтолдером.
Кашбарн замовив собі столик в одному з салонів, переобладнаних на святкову ніч у бари. Крім нього й Бетті, тут сиділо літнє подружжя – інженер Бенгстрем з дружиною, а також доктор фон-Ромбах – уповноважений однієї з німецьких фінансових контор. Жителі півночі, Бенгстреми, були з Кашбарном сусідами по каютах. Це стало приводом до побіжного знайомства.
Самотній доктор фон-Ромбах приєднався до невеличкої компанії. Кашбарн познайомив його з Бетті, яка прийшла в розкішній вечірній сукні з чорного оксамиту.
Кашбарн відрекомендував доктора дуже коротко, і тому Ромбах вважав за потрібне дещо додати про себе:
– Правильно, фон-Ромбах, – сказав він, плутаючи німецькі й англійські слова. – Доктор фон-Ромбах, Німеччина. Я в захопленні і у відчаї.
– Як вас розуміти, містер фон-Ромбах?
– Я в захопленні від того, що познайомився з прекрасною фрейлейн, і у відчаї, бо не мав цього задоволення раніше. – Він засміявся якось по-овечому і підкрутив свого пишного вуса.
В цей час знову заграв невеличкий оркестр. Ромбах пристукнув закаблуками і схилив голову, запрошуючи Бетті до танцю.
– Цей танець часом не вільний у фрейлейн? Я був би безмежно радий.
Бетті підвелася, глянула на Кашбарна. Той хитнув головою на знак згоди, і вона, спершись на руку Ромбаха, закружляла з ним по залу.
– Чудний танець! Як вам здається, вельмишановна фрейлейн? У Берліні мені нічого схожого не доводилося бачити.
– Це фокстрот, містер фон-Ромбах. І з'явився він саме в Америці.
– В такому разі нам, як новакам, доведеться трохи поспотикатися. Чудово! Пардон, мабуть, невелика океанська хвиля потрапила мені під ноги. Качку відчуваєш навіть на найбільших пароплавах. До речі, ця посудина колосальна! Вашим землякам не можна відмовити у великому успіху! Ми, німці, не дріб'язкові і охоче віддамо старенькій Англії Блакитну стрічку.
Бенгстреми з північним спокоєм спорожнювали пляшку за пляшкою.
– Сором, містер Кашбарн! Ви так мало п'єте!
– Я бережу голову для Нью-Йорка, – хитро відповів Кашбарн, повільно сьорбаючи вино з бокала.
– О, до нього ще досить далеко, – заперечила пані Бенгстрем. – Коли б тільки наша подорож закінчилась так щасливо, як почалась. Кажуть, з'явився великий туман. Хоч би нічого не трапилось.
– Що може трапитися? – сміючись запитав її чоловік. – Доки моя доля в руках тямущого капітана і досвідчених інженерів у машинному відділі, мені нема чого турбуватися.
– Тямущий капітан – це добре, але уповання на милість божу – краще, – тоном наставника промовив Кашбарн, смиренно підводячи очі до стелі.
Бенгстрем скоса глянув на нього.
– Ви вірите в боже правосуддя, сер?
– Звичайно, за глибоким переконанням, – відповів Кашбарн.
– От бачиш, Еріх! – повчально сказала пані Бенгстрем своєму чоловікові. – Бери приклад з містера Кашбарна!
Інженер уже звик до натяків на свою безбожність. Він кивком голови підізвав стюарда і замовив ще пляшку вина.
Кашбарн глянув на годинник і хотів уже пройти в танцзал, коли до столу підійшов Лайтолдер і запросив Бетті танцювати. Вирячене око пана фон-Ромбаха з-під скельця монокля пильно дивилося на молоду пару.
– Я вдячна вам, містер Лайтолдер, що своїм запрошенням ви звільнили мене від присутності цього жахливого Ромбаха.
– Якщо хочете, міс Кашбарн, ми танцюватимемо весь час.
– Може, й хочу, – сказала вона сміючись.
– Я був би щасливий.
– Ви хочете пожертвувати собою заради мене?
– Тисячу разів, якщо я цього достойний.
– Ви говорите так усім дамам, з якими танцюєте сьогодні, пане офіцер?
– Я кажу це тільки вам, – заперечив він.
Вона відвела погляд і, збентежена, замовкла. Він ніяково посміхнувся.
– Це не фраза, міс Кашбарн. Я сказав би вам те саме ще в перший вечір, але ви нікуди не виходили.
– Може, це й краще, – прошепотіла вона, зашарівшись.
Він нічого не відповів.
Тепер Бетті щоразу, коли пан фон-Ромбах запрошував її до танцю, відмовляла йому. Як сердито блискав монокль німця, коли стрункий офіцер підходив до Бетті і вона йшла з ним танцювати. Нарешті Ромбах зрозумів, у чому річ, і почав шукати собі інших партнерш.
КОЛО ЗМИКАЄТЬСЯ
Коли Едвард повернувся в ложу місіс Хорткліф, там було так багатолюдно, наче на прийомі в княгині. Серед чорних фраків і прикрашених брильянтами манишок сяяла розшита золотом форма капітана, який тримався, мов досвідчений світський лев.
Помітивши Едварда, місіс Хорткліф обірвала розмову і мило посварилася на нього віялом.
– Тільки двадцять хвилин! – вибачився він і доторкнувся губами до унизаних дорогоцінним камінням пальців.
– Що з вами вдієш? Сідайте вже. Змінимо гнів на милість. Як ви думаєте, командоре?
– Я теж за милість, – відповів Сміт посміхаючись. – Чоловіки завжди відстоюють один одного.
– Щиро дякую вам, за підтримку, містер Сміт, – промовив Едвард. – Я дуже засмутився б, якби місіс Хорткліф прогнала мене.
У відповідь місіс Хорткліф обдарувала Едварда багатозначним поглядом.
– Можу вам поспівчувати, мілорде, – весело підморгнувши, вигукнув галантний морський вовк. – Я зараз пригадав одну цікаву історію, яка трапилася зі мною в молодості. Був шторм. Ми курсували біля мису Горн і ніяк не могли обійти цей клятий виступ. Раптом…
Але закінчити капітанові не вдалося. До нього підійшов ординарець і щось зашепотів на вухо. Сміт підвівся.
– Капітан завжди на службі! Пробачте, мадам! Лорд Хакслі, звичайно, знає цікавіші історії для милих вушок.
Поцілувавши місіс Хорткліф руку, він попрощався і швидко вийшов, мимохідь люб'язно відповідаючи на численні поклони й привітання.
Відчинивши двері своєї каюти, Сміт побачив містера Коннора, який, зручно вмостившись, сидів у кріслі. Він навіть не зробив спроби підвестися, коли ввійшов капітан.
Сміт стурбовано глянув на гостя.
– Ну-ну, інспекторе, що сталося? Мені сказали, ніби ви хотіли поговорити зі мною про надзвичайно важливу справу.
Коннор підняв вказівний палець.
– Насамперед не кричіть так, містер Сміт. Для чого людям знати, що я інспектор Томпсон із Скотленд-ярду? Я повинен до самого Нью-Йорка лишатися тільки почесним пасажиром першого класу Коннором. Сподіваюсь, це буде можливим. Ми мусимо зробити все для того, щоб уникнути скандалу.
– Скандалу? Ви висловлюєтесь загадками, інспекторе? Не завдавайте мені неприємностей! У мене досить клопоту з цією препоганою погодою. – Сміт узяв з стінної шафи пляшку й склянки. – Вип'ємо! Хочете сигару?
Інспектор Томпсон, він же Коннор, відкусив кінець пахучої сигари.
– Річ у тому, шановний командоре, що я, бачте, все-таки не можу позбавити вас деякого клопоту. Тому й просив приділити мені кілька хвилин. Є факти, які дають підстави припускати, що на судні перебувають злісні злочинці.
Капітан Сміт стояв, широко розставивши ноги, забувши про запалений сірник у руці. – Злочинці? На моєму судні?
Томпсон задумливо дивився на синю цівку диму.
– Цього треба було чекати. Казкове багатство ваших пасажирів – всесильний магніт для кримінальних елементів.
– Тоді прошу вас, любий Томпсон, не піддавати мене далі тортурам. Кажіть, що трапилось? Ми вжили всіх можливих заходів безпеки.
– Цього разу вони виявилися недостатніми. Їх обійшли дуже спритно. Таких випадків при всьому бажанні ми не могли передбачити. Уявіть собі пасажира першого класу, зверніть увагу – першого класу, який залицяється до дам, крутить їм голови, що, безперечно, зовсім неважко, потім просить у них як запоруку кохання якусь коштовну прикрасу…
– …і не віддає її? – швидко закінчив Сміт. Інспектор похитав головою.
– Ні. Коли б справа стояла так, це менше турбувало б мене. Кожного разу він обов'язково повертає річ.
Капітан сів.
– Ну? Що ж у такому разі викликає у вас професіональний інтерес?
– Мене цікавить та обставина, що речі, коли їх беруть, коштують дуже дорого, а коли повертають назад, уже нічого не варті. Коштовне каміння за короткий час хтось замінює шліфованим склом. Таємно, похапцем досвідчені руки замість коштовного каміння вставляють скло.
Пальці капітана почали вибивати по столу барабанний дроб.
– Ви знаєте злочинця?
– Одного з них, принаймні помічника, думаю, що знаю. Це… Тільки не дуже дивуйтеся! Це… лорд Хакслі!
Капітан Сміт відкинувся назад і голосно зареготав.
– Ні, любий Томпсон! Ні, ні… Я не згоден з вами! Це вже занадто. Хіба ви не знаєте, хто такий лорд Хакслі? Один з найпочесніших моїх пасажирів, нащадок старовинного, глибокошанованого аристократичного роду. Ваші підозри можуть викликати тільки сміх.
– А чому, власне, він їде в Америку? – запитав Томпсон, не звертаючи уваги на веселий настрій капітана.
– Я чув від графині Розес, ніби він хоче оглянути американські володіння Хакслі.
– Можливо, тут має місце розрив з батьком, бо молодий лорд вів надзвичайно дорогий спосіб життя в Лондоні. Не турбуйтеся, капітане, деякі відомості у мене вже є. Думаю, до прибуття в Нью-Йорк ми матимемо й докази, що підтвердять мою підозру.
– Докази? – Сміт усе ще сміявся. – Як взагалі у вас могла виникнути така… пробачте… така… дивна підозра?
– Признаюсь, наштовхнув мене на це один випадок. Він спрямував мою увагу на окремі, здавалося б зовсім невинні, подробиці як на факти, що могли допомогти зрозуміти всю справу. Вчора ополудні в ювеліра Ван-Хуфта я побачив браслет міс Кеннеді, який принесли для невеличкого ремонту. Я відразу пізнав його, бо ще в перший вечір він привернув мою увагу своєю красою й коштовністю. Саме в цю мить у магазин увійшов лорд Хакслі, і ми почали разом милуватися браслетом, оздобленим брильянтами. Мені здалася дивною та обставина, що лорд не пізнав його чи, може, не захотів пізнати, хоч у нього був флірт з маленькою Кеннеді, і в перший день плавання Хакслі цілий вечір не розлучався з нею. Мені пригадалася при цьому одна сценка, свідком якої я став зовсім випадково. Лорд Хакслі зустрівся з міс Кеннеді на тенісних кортах і разом з букетом квітів вручив їй браслет.
Знизавши плечима, капітан Сміт перервав Томпсона:
– Можливо, вона загубила його або десь залишила. На судні вже не раз траплялися такі випадки.
Інспектор Томпсон кивнув.
– Це так і виглядало. Проте могло бути й інакше: лорд Хакслі віддав браслет, що тримав у себе як заклад за виконання обіцянки. Я не сушив собі голови справами двох закоханих і забув цю історію. Тільки коли випадково потрапив до моїх рук знайомий браслет, вона знову зринула в пам'яті. Я, звичайно, й цього разу не надав би їй ніякісінького значення, коли б не слова Ван-Хуфта, які страшенно вразили мене. Він сказав, що прикраса коштувала б цілого багатства, якби каміння було справжнє, але воно, на жаль, фальшиве.
– О! Це ще ніяк не доводить вини лорда Хакслі.
– Не доводить, правильно. Але чому Хакслі так злякався, коли ювелір висловив свою думку про браслет? Купивши якусь дрібницю, лорд швидко пішов з магазина. Я замислився над цим і згадав ще одну історію. Незабаром після події з браслетом дуже діяльний молодий лорд почав залицятися до місіс Гарднер. І не без успіху. Ввечері на третій день плавання я зустрів цю даму відразу після її розмови з Хакслі. Мені впало в очі, що на голові місіс Гарднер нема діадеми, яку зовсім недавно я бачив у неї. Я висловив своє здивування. Знітившись, вона відповіла, що в цей день взагалі не надівала діадеми, – тобто сказала неправду! Дивно! Два випадки, і обидва стосуються коштовних прикрас, і в обох замішаний лорд Хакслі.
– Ви не могли помилитися у випадку з місіс Гарднер? – запитав Сміт. На його обличчі не лишилося й сліду від посмішки.
– Звичайно, ні, – замислено відповів Томпсон і струсив попіл з сигари об край кришталевого бокала. – Помилятися – властиво людині. Але щоб бути цілком упевненим, мати підстави для підозри, я запропонував містерові Гарднеру – з ним я в добрих стосунках, і він знає мене як Коннора – показати діадему Ван-Хуфту.
Маленька хитрість вдалася. Звичайно, я не сказав Гарднеру про свою підозру, а Ван-Хуфа проінструктував, наскільки цього вимагала необхідність. Капітан нетерпляче підвівся.
– І що сказав ювелір?
– Він зробив так, як я просив: сказав Гарднеру, що діадема являє собою велику цінність. Насправді ж…
– … брильянти були…
– … замінені шліфованим склом. Майстерно виконана імітація.
Сміт кинув сигару в попільничку.
– Не розумію! Це просто неймовірно!
– Не може бути, щоб мультимільйонер Кеннеді і відомий промисловець Гарднер прикрашали своїх дам фальшивими оздобами.
– Отже, лорд Хакслі?
Інспектор підвівся і став перед Смітом.
Ви часом не знаєте, де зараз лорд Хакслі?
Він на балу, упадає біля місіс Хорткліф.
– Іншого я й не чекав. Місіс Хорткліф, незважаючи на свої роки, безумовно, ще досить приваблива жінка. В неї багато поклонників. Ви, звичайно, подумали, що й лорд Хакслі – один з таких розбещених бонвіванів?
– Інспекторе, в мене мороз іде поза шкірою. Я розумію: справа стосується славнозвісного кольє місіс Хорткліф!
– Так! Можна з певністю сказати, що вже сьогодні вночі воно буде в лорда Хакслі. Випадок з Кеннеді й Гарднер – це тільки перші спроби. Справжній злочинець насамперед накинув оком на коштовності Хорткліф. Проста крадіжка могла б викрити його. Тому він завербував собі в помічники одного із знатних, на якого не може впасти підозра. Як йому вдалося це зробити, важко сказати. Це поки що загадка. У всякому разі ми ніколи не викрили б цей злочинний план, якби на браслеті міс Кеннеді не зламався замок.
– Отже, ви припускаєте, що за спиною лорда ховається якийсь солідний інкогніто?
– Так. Брильянти були вийняті і замінені фальшивим камінням дуже досвідченою рукою. Лорд Хакслі не зумів би цього зробити. Без сумніву, злочинець – прекрасний майстер – ювелір.
– Хіба не можна відразу розпізнати фальшиве каміння?
– Ні в якому разі. Коли ви бачите коштовне кольє на шиї американки, що володіє мільйонами, вам навіть і на думку не спаде, що в масивній золотій оправі блищить скло. На цьому злочинець і побудував свій план. Він розраховує, що на судні ні в кого не виникне підозри, а як тільки пасажири зійдуть з корабля, всі сліди загубляться. Надзвичайно хитрий супротивник!
– Хто ж це може бути? На борту немало ювелірів, – розмірковував капітан.
– Можливо, цього інкогніто треба шукати серед них, – промовив Томпсон. – Я ще раз переглянув списки пасажирів. Мою увагу привернув містер Кашбарн. Ви добре знаєте його?
Похмурий Сміт потер підборіддя.
– Заможний торговець з Лондона. Він тримається на судні дуже відособлено, весь вільний час присвячує своїй значно молодшій сестрі, яка майже не виходить з каюти. Я ніколи не бачив, щоб він розмовляв з лордом Хакслі.
– Це правда.
– Що ви думаєте робити? Тільки ніяких арештів на судні! Коли ми прибудемо в гавань, тоді робіть усе, що вважаєте за потрібне. Хай йому чорт! Така неприємна історія!
– Що доведеться робити далі, покаже розвиток подій; містер Сміт. Не треба забувати: у нас поки що немає ще однієї дуже важливої дрібниці – точного доказу. Найскладнішим у цій справі є те, що все відбувається в інтимній обстановці. Нелегко було б умовити місіс Гарднер дати докладні показання. Вона абсолютно все заперечувала б, щоб не скомпрометувати себе. Якщо Хакслі вдасться прибрати до рук кольє місіс Хорткліф, тоді лишається вирішити тільки одне питання: куди він його діне, кому віддасть коштовність? Отже, треба не зводити очей з Хакслі, і я вже потурбувався про це. Коло круг нього зімкнулося.
Галоп скінчився. З розпаленими обличчями, з блиском в очах пари розійшлися по залу. Місіс Хорткліф, важко дихаючи після швидкого танцю, обмахувалась віялом.
– Ходімо на палубу, Едварде. – Жінка притисла його руку до свого серця. Воно швидко стукало. – Ох, ця духота! Я не виношу її. Ходімо, прошу вас!
– Ви розігрілися, місіс, а на палубі прохолодно, – сказав Едвард.
– Ви боїтеся лишитись зі мною на самоті? – запитала вона, кокетливо зиркнувши на Едварда, і сперлась на його руку.
На палубі справді віяло зимою, хоч вітрозахисні щити були підняті. З моря тягло крижаним холодом.
Місіс Хорткліф не помічала цього. Збуджена танцем і присутністю молодого чоловіка, вона говорила голосно й швидко.
– Ви будете моїм гостем в Нью-Йорку, Едварде. Я і мій дім у вашому розпорядженні. Чуєте? Чому ви стали такий мовчазний? Ви замерзли? Зайдімо в приміщення! Але тут так гарно, тихо. Ми подорожуватимемо з вами на яхті. Поїдемо кудись на південь. Це буде незвичайна подорож. Що ви скажете на це?
Він опустив очі. Його обличчя ховалося в тіні.
– Так, це було б прекрасно, місіс. Вона пристрасно стисла руку Едварда.
– Для тебе я Барбара. Тільки для тебе, любий! Поцілуй мене. Тут нікого немає. – Вона лежала в його обіймах з заплющеними очима, чекаючи поцілунку. Але раптом щаслива посмішка збігла з її уст. Обличчя спалахнуло і відразу ж вкрилося мертвотною блідістю. – Боже! – зітхнула місіс Хорткліф і провела рукою по чолу. – В мене паморочиться в голові. Проведіть мене в каюту, Едварде. Тільки трохи відпочити, і все знову буде добре.
Спочатку Едвард подумав, що це жіноча хитрість. Звичайно жінки проробляють такі штуки без особливих труднощів. Але, придивившись уважно, він впевнився, що місіс Хорткліф справді бліда. Едвард провів її в каюту. Застогнавши, вона впала на ліжко.
– Вам краще, Барбаро? Я зараз покличу стюардесу, – хрипко сказав Едвард.
Жах раптом охопив його. Чи не зірветься його план через цю подію? А може, навпаки, завдяки зовсім непередбаченій обставині його вдасться здійснити і все скінчиться добре?
Місіс Хорткліф мовчала. Здавалося, спала. На грудях, що важко дихали, іскрилось кольє, яке коштувало мільйони. Едвард дивився на нього, наче зачарований.
«Ще один раз! – почув він насмішкуватий шепіт: – Цей Ван-Хуфт зробив з вас божевільного. Тримайте себе в руках!» Як зацькований звір, Едвард глянув на двері каюти. Вони були не причинені. Проходячи мимо, можна було б заглянути в щілину.
Місіс Хорткліф ворухнула губами, не розплющуючи очей:
– Зачиніть, будь ласка, двері, Едварде, і сядьте, біля мене.
Він нерішуче виконав її прохання. Вона все ще лежала, заплющивши очі. Яким дряблим стало враз її обличчя, яка воскова блідість розлилася на ньому! Тепер видно було всі зморшки, – сліди жорстокого руйнування зів'ялої краси.
Раптом юнак відчув на собі погляд місіс Хорткліф. Жінка обняла рукою його голову й дивилась на нього пристрасно і злякано, ніби прочитала на його обличчі затаєні думки.
– Я стара, правда? Занадто стара для тебе, мій хлопчику, – прошепотіла місіс Хорткліф. Голова її безсило впала на подушку. Жінка затулила обличчя руками.
– Ну, що ви кажете, Барбаро! – пробурмотів він, а думка, наче молотком, стукала в мозку: «Кольє… кольє…»
Кольє зсунулося набік і потрапило жінці під плечі. Рука Едварда потяглася до нього. Він дивився на свою руку, мов на чужу.
– Кольє, Барбаро… заважає вам, – почув він власний голос.
Не дивлячись на Едварда, вона розстебнула ланцюжок і простягла йому дорогу прикрасу.
– Візьміть, Едварде, – втомлено сказала місіс Хорткліф. – Це дуже цінна, фамільна коштовність, вона переходить із роду в рід. Кольє весь час зберігалось у містера Модлі. Тільки сьогодні… Але я погано почуваю себе і зовсім самотня. Тому краще, коли воно знову лежатиме в сейфі. Нікому не можна довіряти. Лише вам, Едварде, вам я вірю. Передайте кольє містерові Модлі. – Вона зблідла і замовкла. Кольє випало з її рук на підлогу. Місіс Хорткліф знепритомніла.
– Барбаро! Місіс Хорткліф! – Едвард тряс її за плечі, але свідомість не поверталася до неї.
Тремтячими пальцями Едвард схопив кольє, поклав його в кишеню. «Як несподівано обернулася справа, яке диявольське щастя!» блискавкою пронеслося в голові. Потім він підбіг до дзвінка, подзвонив стюардесі і навстіж розчинив двері, щоб покликати когось на допомогу. Він побачив містера Коннора, що саме проходив по коридору.
– Містер Коннор! – вигукнув Едвард. – Покличте, будь ласка, лікаря! Місіс Хорткліф знепритомніла.
Інспектор Томпсон враз опинився поряд з лордом. Він побачив на ліжку мертвотно бліду американку. Кольє на ній не було!
– Ради бога, як це сталося? Місіс Хорткліф хвилювалась?
Едвард знизав плечима.
– Я не знаю, містер Коннор. Вона танцювала. Потім раптом відчула слабість… Ви покличете лікаря?
– Звичайно, мілорде. Я бачив лікаря в курильному салоні. Я зараз же пришлю його сюди.
Містер Коннор швидко пішов.
Прибігла стюардеса і заметушилася біля місіс Хорткліф. Незабаром надійшов і лікар. Едвард чекав його в коридорі і коротко розповів, що сталося.
Вийшовши незабаром з каюти, лікар сказав Едвардові, який схвильовано ходив перед дверима: