Текст книги "Корабель приречених"

Автор книги: Гюнтер Крупкат

сообщить о нарушении

Текущая страница: 11 (всего у книги 12 страниц)

З води на Едварда дивилися мертві очі. Це був труп жінки. Фарби на розмальованому ляльковому обличчі злиняли від води. На голові в жінки сотнями зірок сяяла діадема.

Едвард скрикнув від жаху і кинувся бігти по похилій палубі.

Він ускочив у найближче приміщення, що виявилося баром. Тут панував хаос. Стільці й стойки були перевернуті. Тисячі склянок вкривали паркет, стояли калюжі вина, а серед них валялися гроші, золотий портсигар, оздоблена брильянтами сумочка, навіть жіночий черевичок.

На стойці Едвард побачив повну пляшку коньяку. Пити, тільки пити! Алкоголь заглушить нестерпні думки! Він пошукав склянку.

– Напитися… Це єдино правильне рішення, пане! – промовив хтось, ледве повертаючи язиком.

Едвард оглянувся. В глибині каюти підвелася постать і, насилу переставляючи по скалках ноги, попрямувала до нього. Фон-Ромбах! Сорочка на ньому була залита червоним вином, у лівій руці він тримав пляшку. Фон-Ромбах зупинився перед Едвардом і, хитаючись, почав шукати монокль, але на шнурочку лишився тільки шматочок скла.

– Ви либонь злякалися, сер? Даремно. Тепер уже нема чого боятися. Познайомимось: Ромбах, доктор фон-Ромбах, Німеччина.

Він перехилив пляшку і зробив кілька великих ковтків. Потім глянув на Едварда припухлими очима.

– Не зовсім пристойно, але що робити? Все одно… Заспокойтеся, пане. Ви, мабуть, трохи боїтеся смерті? Всім помирати один раз. Головне – зберегти самовладання, любий мій… самовладання і триматися як належить за чином. Я пруський офіцер, пане! Тримайся як належить…

Він хотів відштовхнути стілець, махнув рукою, а другу з пляшкою притис до грудей і проревів:

– Ваша величність, – наш всемилостивий король і імператор… ура… ура… ура!!.

Едвард обережно пройшов повз нього і попрямував до виходу. Не встиг він причинити двері, як почувся звук пострілу і брязкіт скла.

Пан доктор фон-Ромбах, колишній кадет і офіцер його величності кайзера, відійшов на той світ услід за своєю великою армією зовсім так, як належало за чином: постріл у рот, череп – в шматки.

Лорд Хакслі не минув і музичного салону на своєму останньому шляху по кораблю приречених, його всевладно тягло туди. Там на фоні білої стіни, за роялем, він побачив… жовте, наче віск, обличчя Кашбарна! Як пильно дивилися його очі! Едвард скам'янів від жаху. Вони ніби промовляли: «Дивіться, дорогий співучаснику, як буває. Цього разу ми спіймалися. Мені вже кінець. Тепер ваша черга – ваша… Ви – дурень!»

Зал, мов карусель, дедалі швидше й швидше закружляв перед очима Едварда. З ним закружляли й очі Кашбарна. Вони весь час дивилися на Едварда, сміялись і, здавалося, кликали до себе: «Подорож закінчена, мілорде! Ми приречені… Ви… я… всі – приречені!»

Едвард важко впав на паркет.

Тимчасом, ущерть наповнена людьми, до спуску була готова останя шлюпка. Юрба розлючених жінок збилась біля поручнів, галасувала і не давала її спустити.

– Остання шлюпка! А ми? Стійте, стійте! І ми з вами! Всі з вами!

Вони кусались, дряпалися, бились і давили одна одну. Кожна намагалась пробитися вперед. До шлюпок! До шлюпок! Десятками падали поранені, задушені. Немає нічого жахливішого, ніж люди, що збожеволіли від страху перед смертю.

Гола жінка з бритвою в зубах рвонулася до шлюпки, щоб перерізати талі. Блиснув вогонь. Божевільна несамовито скрикнула і, хапаючи руками повітря, впала за борт. Цю мить, коли всі, охоплені жахом, стежили за жінкою, використав один з чоловіків. Він стрибнув у шлюпку. Це був Брюс Ісмей!

Сотні людей проводжали поглядом останню шлюпку, одні мовчки, зло, інші жалібно голосячи. Кілька жінок звивалися в істериці по палубі. Деякі пасажири після того, як надія на шлюпку загинула, кинулись на передню частину корабля, що трохи виступала з води, і почали стрибати за борт. Дедалі більше людей наслідували їх приклад. По крижаному морю скрізь плавали темні тіні. А оркестр грав і грав…

Кеннеді й Домерж належали до тих, хто безкорисливо і мужньо допомагав рятувати жінок та дітей. Тепер вони забилися в куток і не зводили очей з палуби.

– Це була остання шлюпка, містер Кеннеді, – сказав художник. – Остання!..

– Не знаю, мосьє Домерж, – відповів американець і запалив сигару.

– Ваш спокій гідний подиву. Дружина й дочка в шлюпці, а ви стоїте тут, якщо сказати правду, на досить безнадійній варті.

– Ви – теж! І хтозна-скільки інших. Навіть жінки й діти.

– За мною нікому плакати. Влаштують якісь поминки в академії, а потім час від часу відкриватимуть ювілейні виставки моїх картин. А життя триває.

Кеннеді глибоко затягся сигарою, і на обличчя його впав червоний відблиск.

– Життя триває для вас, для мене і для всіх, хто не настільки збожеволів, щоб, ввібравши голову в плечі, стрибати у воду. Кожної хвилини може підійти судно, яке допоможе нам. Я певен цього. На нашому шляху або поблизу повинно проходити багато суден.

– Повинно! Але офіцери відповідають дуже нетвердо, – висловив сумнів Домерж.

– Їм, як і нам, лишилось одне: чекати.

– Ваш оптимізм, Кеннеді, – зітхнув художник, – справді заслуговує на повагу.

– Оптимізм Гарднера – не менше. Он дивіться! – американець показав рукою.

Трохи нижче капітанського містка стояв містер Гарднер. Ось він скинув фрак і в сорочці та штанях стрибнув за борт. Пізніше дехто висловлював припущення, що англійський мільйонер начебто рятувався на айсбергу. Більше про нього нічого не знали. Всі вважали, що він пропав без вісті.

Боксхолл дістав наказ випустити ракети. Може, поблизу пропливають судна, принаймні рибальські. Доводилося розраховувати на випадок. Хоч би хто-небудь простяг руку допомоги в цьому змаганні з смертю, яка загрожувала з моря й безжально, без розбору затягала людей в його глибочінь.

Боксхолл розгублено дивився на ящик з ракетами і не вірив своїм очам. Він по два-три рази перевіряв патрони, але потрібних не знаходив. Офіцер побіг до Сміта, показав йому кілька з них.

– Капітане, ракети тільки білі!

– Тільки білі?

– Жодної червоної! Маємо лише один ящик. Боже, невже все проти нас?

– Можливо, – сказав командор тихо і провів рукою по чолу.

– Що ж тепер робити, капітане? На білі не реагуватиме жодне судно. Нікому навіть на думку не спаде, що пароплав подає сигнал нещастя білими ракетами.

– Стріляйте!

Сліпучо білі кулі зашипіли в молочному тумані, злетіли над щоглами й трубами і розсипалися іскрами над палубою, над розгубленими людьми, над морем, шлюпками, айсбергами.

Ракети були помічені.

На містку пароплава «Каліфорнія», який з застопореними машинами дрейфував серед криги не більш як за десять миль од місця страшної катастрофи, стояли два офіцери і в біноклі розглядали нічну темряву.

– Ракети.

– Так, тепер і я бачу. Білі ракети. Не далі як за півгодини ходу від нас.

– Зовсім близько.

– Дивно!

– Що тут дивного?

– Частота спалахів.

– Чекайте-но! Здається, це ліхтер.

– Справді… Мабуть, досить велика посудина лежить серед криги, як і ми.

– Але навіщо ракети?

– Питання слушне.

– Все це здається мені дивним.

Офіцер опустив бінокль і гукнув через плече:

– Запросіть, що означає цей феєрверк.

Крапки й тире світлофора затремтіли в темряві.

– Ніякої відповіді! Ви розумієте?

– Ні. Може, капітан в курсі справ. А що коли це сигнал нещастя?

– Білі ракети – сигнал нещастя? Нечувано! Запитайте в радиста. Може він знає більше, ніж ми. В усякому разі я не думаю, щоб це означало нещастя…

Другий помічник пішов у радіорубку, йому довелося довго стукати в двері, поки заспаний голос запитав:

– Що сталося?

– Якісь повідомлення є?

– Не знаю. Моє чергування закінчилось. Треба ж мені коли-небудь виспатись.

– Цілком зрозуміло. А з ким останнім ви мали зв'язок?

– З «Титаніком». Він якраз проходив у цьому районі. Передає пустопорожні приватні радіограми на мис Код.

– Ну, коли так… на добраніч! Спіть, завтра вранці підемо далі.

Вартовий знизав плечима.

– Найімовірніше, це якесь рибальське судно. Мабуть, сигналить баркасам, що пішли на лов. Кінець кінцем, вони ще посміються з нас. Знайшли, мовляв, світлосигнали!

Атлантичний океан підкочував хвилі уже під капітанський місток «Титаніка». Капітан віддав останній наказ: «Рятуйся хто як може!»

Люди десятками стрибали за борт, намагаючись допливти до шлюпок, що кружляли поблизу. Але більшість повернулися назад на ют. Там під ногами ще була тверда суха палуба.

Оркестр продовжував грати. Лунав «Марш Королівської гвардії». Боксхолл усе ще випускав у небо білі ракети, від спалахів яких обличчя людей здавалися масками покійників.

Сміт востаннє зайшов до радіорубки.

– Що нового?

– «Карпатія» сповіщає, що буде тут через дві години.

– Сміливі хлопці. Прекрасні досягнення! Але… вони вже не знайдуть кас. Через дві години не знайдуть. – Командор витер з лоба краплини поту. – Кінчайте, Філліпс… Брайд. Більше немає смислу… Я звільняю вас від ваших обов'язків.

– Я продовжуватиму передавати, – тільки й промовив Філліпс.

Заплющивши очі, Брайд прихилився до перебірки. Він чув стукіт апарата, чув кроки Сміта, біганину, крики, плач, гнівні вигуки, музику й хлюпання води.

– Коли відходить останній омнібус? – хмуро запитав Філліпс.

– Думаю, остання шлюпка вже спущена.

– Чудово. В такому разі за роботу.

Брайд пильно подивився на старшого радиста. Що за прекрасна людина Філліпс, яка прекрасна людина! Він непохитний при виконанні свого обов'язку до кінця. Брайд поклав руку на плече товариша.

Той запитливо глянув на нього.

– Хелло, мій хлопчику, не розкисай, чуєш? Тут ще можна працювати. Потім ми виберемося звідси. Подивись-но, що там на палубі.

Брайд вийшов, лишивши двері радіорубки відчиненими. Вода вже досягала Філліпсу до кісточок, а той усе вистукував ключем: «SOS… SOS… Поспішайте… Поспішайте… Поспішайте!»

Позаду радиста висів рятувальний пояс. Це Брайд подбав про товариша. Самому Філліпсу ніколи й на думку не спало б добувати його. Повертаючись, Брайд у просвіті дверей побачив постать. Причаївшись, якийсь чоловік зазирав усередину, потім, схопивши рятувальний пояс Філліпса, кинувся тікати.

Брайд пантерою плигнув на чоловіка. Зав'язалася мовчазна, відчайдушна боротьба. Чути було тільки важке дихання та хлюпання води. Але ось Брайду потрапило під руки щось залізне. Він з силою опустив його на голову ворога. Почувся стогін, потім усе затихло.

Філліпс нічого не помітив. Він продовжував передавати нескінченне: «SOS… SOS!»

Вода вже хлюпалася в нього біля колін. Раптом погасло світло. Центральна динамомашина перестала працювати. Нова перемога океану над велетнем, що повільно гинув! Нелюдський крик багатьох сотень голосів був відповіддю на неї.

Філліпс швиргонув на стіл мертві навушники, намацав рятувальний пояс.

– Брайд!

Відповіді не було.

Філліпс відчув біля колін крижаний дотик води. Він поквапливо вибрався на підняту частину палуби по дошках, що стояли майже сторч. Темрява поглинула його…

Спінюючи воду, з шумом відкидаючи з свого шляху шматки криги, «Карпатія» йшла повним ходом. Багато очей стерегли, чи не з'являться де небезпечні айсберги, а серед них – «Титанік». Уже півгодини капітан Рос-трон не опускав бінокля. Кашкет зсунувся в нього на потилицю.

– Вісімнадцять вузлів, капітане!

На губах Рострона заграла горда посмішка. Такої швидкості судно ще ніколи не досягало.

– Ми зробимо це не більше, як за дві години, – тихо промовив він.

– «Титанік» замовк! – сповістив радист.

– Не більше як за дві години! – сказав капітан і знову втупив очі в темряву.

Спінюючи воду, «Карпатія» йшла повним ходом…

О другій годині двадцять хвилин ніс «Титаніка» зник під водою. Вода клекочучи закрила капітанський місток, на якому лишився капітан Сміт.

Протягом п'яти хвилин корма корабля то виринала з океану, то знову зникала під водою. Велетень ще чинив опір. Усередині судна щось загуркотіло. Цей гуркіт, і зойки живих, і стогін конаючих, і звуки оркестру – все злилося в один моторошний заключний акорд.

Боксхолл видерся на дах каюти і вистрілив решту ракет. Білі зірки спалахнули над піднятою кормою і освітили страшну картину сліпучим сяйвом. Уламки судна пролітали в повітрі, розбивались об верхню палубу, з гуркотом розлітаючись на шматки, проносилися над охопленими страхом смерті людьми, що повисли на поручнях, на тросах, примостилися на виступах, не знаючи, що їм робити: чи триматися міцніше, чи відважитися плигнути у воду. Дах каюти, на якій стояв Боксхолл, була знесена якимсь уламком.

Коли спалахнула остання ракета, перед Лайтолдером випливло з пітьми жіноче обличчя. Обличчя, яке він всюди шукав з таким відчаєм! Тепер воно з'явилося перед ним, наче видіння. Це була Бетті. На мить погляди їх зустрілися. Потім темрява поглинула все.

– Міс Кашбарн! За борт! Ви мусите стрибнути за борт! – Лайтолдер рукою відшукав її.

– Облиште мене! Прошу вас, облиште!

– Стрибайте, Бетті! Ходімо! Дорога кожна хвилина!

– Я не хочу… не хочу жити… Ах, облиште ви мене!..

– Бетті, ми будемо жити… Ми обоє! Жити, чуєте! Жити! – Він схопив її за руки. Дівчина міцно трималася за поручні. Потім повільно розняла пальці. Тіло її затремтіло від німих ридань.

Лайтолдер підняв Бетті, міцно притис до себе і стрибнув.

Вахтовий на «Каліфорнії» глянув на годинник. Дві години двадцять хвилин. Він ще раз спрямував бінокль у той бік, де раніше спалахували ракети.

– Вони, нарешті, закінчили фейерверк.

– І вогні погасили.

– Очевидно, пішли спати.

А ПОТІМ НАСТАЛА ТИША…

П'ять хвилин трималася над водою величезна корма «Титаніка», потім… поволі опустилася в воду, немов рука мертвого капітана востаннє послала наказ у машинний відділ: малий вперед! Курс – морське дно! Всього два з половиною кілометри глибини. Там можна кинути якір. На вічні часи.

«Титанік» занурювався повільно, гордий в своїй величі, як і личило «Королю морів». Він ішов на дно в супроводі великого почту під салют вибухів, що гриміли всередині, під свист і шипіння повітря, під шум високо злітаючих фонтанів. Краї водяного кратера, покриті піною, піднялися вгору. За ними зник червоний вогонь на щоглі «Титаніка».

В тремтливому світлі факелів і ліхтарів ця картина здавалася фантастичною. Ті, що сиділи в шлюпках, на деякий час забули про своє лихо. Вони не чули криків, хрипіння, клекоту води, не бачили людських тіл поміж уламками криги й корабля. Але коли незбагненне сталося і на місці велетенського корабля утворився пінистий вир, в якому кружляли дерев'яні уламки, пухирі повітря і мертві тіла, тоді знову почалися ридання й жалібні зойки за чоловіками, батьками, матерями, дітьми, бо ніхто не знав, урятувалися вони чи разом з судном поринули в пучину моря.

Тільки найбільш завбачливі налягли на весла, щоб відвести шлюпку якомога далі від небезпечного виру. Та незабаром їх спіткало нове лихо.

Скрізь з води тяглися руки, чіплялись за борти переповнених шлюпок, мертвою хваткою впивалися в руль і весла. Ось одна з шлюпок накренилась і попливла догори кілем. Потопаючі з останніх сил намагалися стягти на неї свої закляклі, мокрі тіла. Знову і знову простягали вони руки, ковзали по слизькому дереву, аж поки не тонули або гинули від паралічу серця; потім покійники пливли геть на рятувальних поясах. На вільне місце пробивались інші, хапали за ноги людей, які видряпалися на кіль, а ті безжально відштовхували їх назад у воду.

Серед уламків криги тихо пливла ще одна шлюпка. Край борту ледве піднімався над водою. Тремтячи від холоду і нервового напруження, в ній тісно стояли п'ятдесят жінок: сидіти не було де. Вони тупо дивилися перед собою. Поміж ними стояли діти. Деякі матері умовляли дітей заспокоїтися. Але як безпорадно звучали ці умовляння серед плачу й ридань! «Любий мій! Любий мій чоловіче!» – закричала жінка. Ніхто не звернув уваги на цей вибух нелюдської скорботи.

Кілька жінок, що відчували в собі силу, змінили втомлених гребців. Місіс Кеннеді стягла з плечей норкове манто.і кинула його гребцям, мокрим від поту.

– Прикрийтеся, інакше ви помрете. Мені все одно буде тепло. Берись, Мерджері!

Мати й дочка взялися за весла. Шкіра на їх ніжних руках, які ніколи не знали важкої праці, вкрилася пухирями. Піт струмками збігав по обличчях, очі горіли. Повітря з хрипом виривалося з грудей. Але напруження глушило думки. З сухих потрісканих уст матері й дочки не вийшов жоден жалібний звук.

Шлюпка описувала кола. Не можна було віддалятися далеко від інших. Ось вона знову наблизилася до місця катастрофи. Звідти долинали зойки, стогін та ридання тих, що боролися з смертю. Жінки затулили вуха й заплющили очі, хоч при тьмяному світлі ліхтарів усе одно нічого не можна було побачити.

– Вони тягнуть нас під воду! – раптом пронизливо закричала одна з жінок і вказала на білі, безкровні руки, що вчепилися за борт.

Переповнена шлюпка захиталася.

– Геть! – заревли жінки. – Нікого не можна взяти. Ми перевернемося! – . І вони, мов божевільні, били по руках потопаючого.

Почалася жорстока боротьба. Одні боялися знову втратити життя, яке їм пощастило тільки-но врятувати. Інші намагались повернути вже втрачене. Бліді руки трималися міцно. Їх могли бити, давити, обдирати до крові – вони не випускали краю борту. Кожен судорожно стиснутий палець треба було розчіпляти окремо. Місіс Кеннеді побачила близько перед собою сіру овальну пляму обличчя. Потім дві руки вхопилися за борт. Шлюпка накренилася. Вода хлюпнула через край. Місіс Кеннеді пойняв жах. Вона вирвала важке весло з кочета і щосили вдарила ним по голові. Сіра пляма зникла.

Матрос підняв ліхтар.

– Знову хтось біля борту? Геть звідси, а то силою відкинемо!

В цю мить над водою з'явилася голова. Місіс Кеннеді впізнала цього чоловіка. Скуйовджене волосся злиплося над раною, що зяяла на лобі. Двоє великих очей пильно дивилися на міс Кеннеді. Несамовитий крик вирвався з широко відкритого рота чоловіка за бортом: «Мерджері!» Потім голова зникла, наче сховалася під водою з переляку.

Місіс Кеннеді перехилилась за борт. Вона схилялася все нижче і нижче, доки не втратила рівноваги і не впала в воду. Бідолашна жінка потонула відразу, майже одночасно з своїм чоловіком. Оптимізм обманув містера Кеннеді. Його надія справдилася тільки наполовину. Так, життя триває, триває, незважаючи ні на що, але вже без Майка Кеннеді!

У вухах Мерджері довго дзвенів голос батька. Вона, мабуть, чутиме його протягом усього життя. Нерухомим поглядом дівчина дивилась на те місце, де сиділа її мати і яке тепер зайняла інша жінка. Шлюпка пішла далі. Настирливі, небезпечні руки були відкинуті. Люди, які ще раз пробували врятувати своє життя, були відштовхнуті назад, в обійми смерті.

Навколо ставало дедалі тихше. Боротьба закінчилась. Мов привиди, посувалися шлюпки. Тихо сплескували весла. Інколи чулися тільки плач, вигук сонної дитини, стогін пораненого.

В тьмяному світлі гаснучих ліхтарів на одній із шлюпок заблищали золоті букви «Титанік» – все, що лишилося від судна, про яке завтра похоронний дзвін у всіх церквах Лондона сповістить: пароплав компанії Вайт-Стар-Лайн «Титанік» вантажопідйомністю сорок п'ять тисяч тонн загинув у морі.

В шлюпці лежала молода жінка. Здавалося, вона спала. Груди її здіймались і опускалися, глибоко дихаючи. Іноді струнке тіло здригалося. Жінка розплющила очі, глянула на нічне небо, де, оповиті легким серпанком туману, блискотіли зірки. Зелені, блакитні, червоні – вони здавались іскрами діамантів. Жінка довго не відривала погляду од того далекого безмежного всесвіту, потім повернула голову вбік і задумливо подивилася на офіцера, що, смертельно втомлений, лежав поруч, його форма, як і її сукня, наскрізь промокла. З волосся на руку жінки капала вода. Кожні п'ять секунд – краплина… Жінка не прийняла руки і знову заплющила очі.

Літній чоловік зняв з плечей ковдру і дбайливо прикрив нею молоду жінку й офіцера. Він уже зігрівся. Та й що станеться з ним, старим Домержем? Його життя минуло. А у цих двох, у лейтенанта Лайтолдера і маленької Бетті, воно ще попереду. Домерж посміхнувся. Так, очі художника – гострі очі…

В іншій шлюпці на колінах перед старшим радистом стояв Брайд. Він був такий радий, що, нарешті, знайшов товариша. Філліпс був у дуже тяжкому стані, його витягли з води непритомного і пораненого. Уламок корабля, що з великою швидкістю виринув на поверхню, вдарив його в груди і потрощив ребра. Брайд намагався вгамувати біль медикаментами з аптечки, що була в шлюпці. Філліпс лежав на дні шлюпки блідий і мовчазний. Брайд підсунув йому під голову свою куртку. Більшого він не міг зробити.

– Ковтніть рому, Філліпс. Ви змерзнете в мокрому одязі і вмрете. – Мабуть, уже вдесяте Брайд підносив йому до рота фляжку.

– Наплювати, дай мені спокій! – нарешті буркнув Філліпс, який досі ні на що не реагував.

Він одвернувся, зітхнув і сконав. Небалакучим, грубуватим, мужнім, яким був у житті, таким і пішов з нього Джек Філліпс…

Море спало. Повітря не рухалось. На небі мерехтіли зірки. Здавалось, час зупинився, мов і не було на світі вчорашнього дня і не буде завтрашнього.

Слабкі удари весел. Шлюпки ходили по колу. На банках сиділи стомлені, байдужі до всього люди. Думками вони були десь глибоко на дні моря разом з тими, що затонули. Але життя не зупинилося. Крізь великі страждання пробивався паросток нової надії.

На горизонті займалася зоря нового дня. Високий небосхил потроху синів. Туман розходився, повітря було прозоре. Сріблом виблискували невеликі морські хвилі, на яких плавали світлі крижини і темні уламки корабля – останні сліди страшної ночі. Айсберги потяглися на південь. Один з них, схожий на казковий замок із зеленкуватого мармуру, здіймався високо над морем…

– Судно! Судно! – від шлюпки до шлюпки полетів крик матроса, який першим помітив чорну цівку диму.

Люди підвели голови і глибоко запалими, обведеними тінню очима дивилися на горизонт, куди показував матрос. Справді, до них наближалося судно. Чорна цятка швидко росла, і незабаром стало ясно видно смугу білосніжної піни на хвилі, яку розрізав ніс корабля.

Судно підходило все ближче. Це була «Карпатія». З шипінням, з свистом, що йшли від розжарених котлів, вона лягла в дрейф на місці загибелі «Титаніка». Біля поручнів, з'юрмившись мовчки стояли вражені пасажири й команда. Капітан Рострон і офіцери піднесли руки до кашкетів, віддаючи останню шану загиблому кораблю. Прапори поповзли вниз.

Побачивши рятівників, люди відчули ще більший біль. Вони ридали, затуляючи руками скорботні лиця. Занадто пізно, хоробра «Карпатіє»! Занадто пізно! Лишилося підібрати тільки те, що не загинуло в цю жахливу ніч: кілька шлюпок, на яких було шістсот сімдесят п'ять охоплених відчаєм, зломлених фізично й морально людей, і небагатьох покійників.

Сонце піднялося високо над блакитним сяючим морем, коли «Карпатія» взяла на борт останніх живих і з своїм сумним вантажем рушила на захід. «Каліфорнія», де, нарешті, довідалися про трагедію, що сталася поблизу них, теж відвідала місце нещастя. На борту «Карпатії» склали список урятованих. Не вистачало багатьох, дуже багатьох! Бідних і багатих, юнаків і старих, чоловіків, жінок і дітей.

Накинувши матроський бушлат, старий Домерж стояв на кормі і дивився в світле весняне небо.

– Ви бачили лорда Хакслі? – запитав він інспектора Томпсона, що був поряд і дивився на пінисті буруни.

Ні, його немає тут.

Значить, він теж…

– Так, він теж.

– Цікава була людина.

– Приречений.

Домерж скоса глянув на інспектора.

– Ви гадаєте?

– Я думав про нашу розмову на палубі. Пам'ятаєте? Це корабель приречених, сказали ви. Поживемо – побачимо! Ми живемо, і ми пережили це.

Що сказали б ці два чоловіки, коли б почули дивну розмову, яка велася в ефірі між Європою і Америкою? На обох континентах в цей час біля «Останніх телеграм», обведених червоними рамками, зібралися юрби народу.

Нью-Йорк . «О другій годині тридцять хвилин усі пасажири «Титаніка» залишили судно».

Лондон . «Вайт-Стар-Лайн повідомляє: життю пасажирів ніщо не загрожує…»

Монреаль . «Титанік» тримається на воді і підходить до Галіфакса…»

Ліверпуль . «Жодна людина не загинула. Блискучий доказ найсучаснішого обладнання по безпеці на кораблях Вайт-Стар…»

Галіфакс . «Титанік» на краю загибелі. Спроба висадитись на мисі Рейс…»

Лондон . «Бюро Вайт-Стар-Лайн з'ясувало: всі пасажири першого класу живі».

Затонув «Титанік» чи іде самостійно в Галіфакс? Чи врятовані всі пасажири? Чи оплакувати загиблих?

Телеграми нічого не говорили про мертвих на дні океану, а живі ще перебували у відкритому морі. Одне тільки було ясно: золоті лаври, які мало принести компанії Вайт-Стар-Лайн найшвидше в світі судно, залишилися мрією.

Перед лондонською біржею зустрілися два буржуа.

– Хелло, як справи?

– Дякую. А ваші?

– Не ремствую. Ви вже були на біржі?

– Ні.

– Ну й курс, скажу вам! Такого підвищення цін давно вже не було.

– Вугілля чи сталь?

– Звичайно. Знаєте, говорять про воєнні замовлення…

– Непогане діло.

– Ну, звичайно. Вірна справа, шановний!

– Гм… вірніша, ніж акції судноплавної компанії.

– Ви маєте на увазі Вайт-Стар?

– Зрозуміло. Ви ж бачите… «Титанік»… Я повертаю акції Вайт-Стар.

– Дякую, друже, тільки не мені. І все-таки я порадив би вам притримати їх! Точно ще нічого невідомо. Можливо, втрати не такі вже й великі.

– Ви гадаєте, що «Титанік» зможе повторити свій рейс на рекорд?

– Я маю на увазі падіння курсу Вайт-Стар.

– Ага! Значить, ви вважаєте, що не слід занадто поспішати з продажем?

– Думаю, не слід! Але мені час. Завжди поспішаєш! Що подієш, таке життя! Бувайте здорові.

Тільки через два дні після катастрофи в північній Атлантиці земну кулю облетіло перше офіціальне повідомлення: «Титанік» затонув. Загинуло понад тисячу п'ятсот пасажирів, офіцерів і матросів». Понад півтори тисячі!

Минуло три тижні.

Лакей вказав на відчинені двері кабінету з гіпсовими ангелами на стелі і розкішними золотими рамами на стінах між книжковими шафами.

– Екселенц запрошує!

Елегантно одягнений чоловік втомлено і невпевнено ступав по паркету. Волосся в нього було біле, наче сніг.

Екселенц сидів біля письмового столу і читав. Він підвів очі, пильно глянув на відвідувача і вказав на стілець.

– Історія з «Титаніком» не принесла мені нічого, крім неприємностей, сер Брюс. Не кажу вже про матеріальні збитки. Я дуже невдоволений, надзвичайно невдоволений.

– Я хотів тільки добра для нас усіх.

– Ви хотіли, не маю сумніву. Але як невміло була поставлена справа! Все було зроблено похапцем, необдумано, починаючи з занадто крикливої, багато обіцяючої реклами про пароплав і кінчаючи заходами безпеки, про які ми говорили з вами перед виходом «Титаніка» в море. Ви вважали їх чистісінькою формальністю, хоча я застерігав вас проти цього! – екселенц вставив монокль і відкрив справу «Титаніка».

Президент Вайт-Стар-Лайн втупив очі в свій манікюр.

– Якби можна було передбачити…

– Передбачати треба завжди, любий Ісмей. Розгляд справ слідчою комісією пошкодив нам більше, ніж провал з рекордом. Як ви могли бути таким легковажним, щоб примушувати командора Сміта та інших офіцерів після того, як…

– Я ніколи не примушував капітана. Я був тільки пасажиром. На капітанові лежала цілковита відповідальність, – захищався сер Брюс.

Екселенц насупився.

– Офіцер Лайтолдер і старший інженер Белл показали проти вас. – Він ляснув рукою, по папці. – Ваші виправдання перед комісією викликали осуд і хвилю незадоволення. В очах громадськості справжній винуватець – ви. Не капітан Сміт, а ви – представник судноплавної компанії! Такого ще не бувало. Цю помилку вибачити не можна. Крім того, згадали, як ви врятувалися…

– Що ж, я повинен був потонути? Монокль екселенца блиснув.

– Кажуть, що на борту лишалися ще діти й жінки, коли ви сіли в шлюпку.

– Вам доводилося коли-небудь переживати аварію на морі, екселенц?

– Ні. Подробиці мене абсолютно не цікавлять.

– Але я теж тільки людина!

Екселенц одвернувся і глянув у відчинене вікно. В Лондоні була весна. На деревах і кущах уже розпукувалися бруньки. На вітах весело співали пташки.

– Ви теж тільки людина? Це не виправдання для сера Брюса Ісмея перед світом. Ви високо літали… та низько сіли. В цьому ваше лихо, шановний! – Він похлопав рукою по справі «Титаніка».

Обличчя сера Ісмея посіріло.

– Я розраховував на вас, екселенц. Кінець кінцем, у нас спільні інтереси.

– З тими, хто програв, нема бажання вести справи.

Запала важка мовчанка. Сер Брюс дивився на чоловіка за письмовим столом, який, не звертаючи на нього ніякої уваги, знову поринув у роботу. Президент промовив:

– Я розумію.

Прощаючись, екселенц хитнув головою і взяв нову справу.

Ісмей підвівся, зачекав трохи, але екселенц не поворухнувся. Сер Брюс злегка вклонився і, спотикаючись, вийшов.

Він одіслав екіпаж, що чекав його, і повільно пішов уздовж вулиці, його постать розпливлася в сутінках, стала безформною тінню, такою, як і постаті тих, ща лишилися на дні океану. Освітлені фосфоресціючими морськими потворами, вони тихо погойдувалися в залах і коридорах величезного корабля, прекрасного, найшвидкохіднішого корабля світу. На його капітанському містку все ще стояв старий чоловік з нерухомими очима і, здавалося, вів судно до нової далекої мети. Це Джон Едвард Сміт, командор Вайт-Стар-Лайн, капітан «Титаніка». За законом його визнали винним у загибелі корабля і в смерті півтори тисячі чоловік…

Над кам'яними ущелинами британської столиці розкинувся купол золотих вогнів. Полум'я ліхтарів тремтіло від теплого морського вітру. А над глухим гомоном не-завмираючого життя самотньо лунали удари дзвонів поважного Біг-Бена.