Текст книги "Корабель приречених"

Автор книги: Гюнтер Крупкат

сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 12 страниц)

Офіцер залишив місток і швидко почав спускатися ліфтом униз мимо безтурботних пасажирів, що весело сміялися й розмовляли на палубах, доки не добрався до царства блискучих машин, палаючого вогню і напівголих, мокрих від поту кочегарів.

Угорі на капітанському містку крокував командор Сміт. Мардок, здивований рішенням капітана, переглядався з Лайтолдером. Повільно тяглися хвилини. Нарешті знову задзвонив телефон. Боксхолл повідомив:

– Вогонь у шостому бункері розростається. Судну загрожує небезпека!

На обличчі Сміта не здригнувся жоден м'яз. Судну загрожує небезпека? Його судну, на яке дивиться зараз весь світ? Жах охопив його, коли він подумав, що сталося б, якби люди почули страшні слова: «Пожежа на судні!» Ні, він так легко не випустить з рук свою долю!

– Відізвати пожежну команду, шостий бункер закрити!

– Відізвати пожежну команду, шостий бункер закрити! – повторив Мардок наказ капітана і передав його по телефону.

Незабаром надійшло повідомлення:

– Шостий бункер закрито!

Інцидент можна було вважати вичерпаним. Бункер вийшов з ладу, зате небезпека для судна була ліквідована. Пожежа внаслідок недостачі повітря мала припинитися. Капітан Сміт власноручно зробив у вахтовому журналі запис про цю надзвичайну подію.

Тимчасом життя на борту судна почало входити в норму. Квартирмейстер Модлі вийшов нарешті з своєї каюти. Тепер можна було не боятися, що юрба незадоволених знову накинеться на нього. Він прогулювався по салонах першого класу, де пасажири насолоджувались комфортом розкішно обладнаних приміщень і почували себе так, мов перебували не на кораблі, який прокладав собі шлях через непривітне, холодне море, а на курорті в Брайтоні, Шевенінзі, Баден-Бадені чи Карлсбаді. Тільки ледве помітне дрижання квітів нагадувало уважним спостерігачам про те, що глибоко внизу в тілі велетня бушують сорок шість тисяч загнузданих кінських сил. Біля столів із зручними кріслами, в затишних нішах під густими кронами дерев точилися жваві розмови. Іноді звідти долинали якесь голосне слово чи сміх.

Містер Кеннеді дебатував у салоні для курців з членом верхньої палати про гомруль [6]6
  Гомруль(англ. home rule – самоврядування) – лозунг висунутий в процесі довгорічної боротьби за автономію Ірландії, що став позначенням самоврядування в системі Британської імперії.


[Закрыть]для Ірландії, законопроект якого прем'єр-міністр Есквіт передав ранком в Палату громад. Техасець пускав під стелю клуби диму і розкотисто реготав.

– Ви, англійці, занадто ускладнюєте ірландське питання. Дайте Ірландії свій власний парламент, любий. Дайте, не бійтеся. Тоді ви краще зможете керувати нею. Стюарде, принесіть ще вина!

Едвард розважав дамське товариство анекдотами з життя лондонського світу. Всі були в захопленні від анекдотів і молодого лорда. Він майстерно вмів змішувати вигадку з правдою і розповідав надзвичайно дотепні історії, його знову й знову просили розповісти що-небудь.

– Ви знаєте історію про Монну Лізу?

– О лорд Хакслі! Вся Європа говорить про викрадення цієї відомої картини.

– Я мав на увазі не ту Монну Лізу, милі мої слухачки. Я говорю про лондонську Монну Лізу.

– Розкажіть, мілорде! Будь ласка, розкажіть!

Лорд глянув на годинник.

– Я глибоко засмучений тим, що мушу розчарувати вас. Але в мене побачення.

– О лорд Едвард! Уже й побачення?

Він вклонився і вийшов. Графиня Розес посміхаючись взяла зі столу чашку чаю.

Інженер Белл, «господар пекла», як звичайно називав його Мардок, швидко піднявся на місток і в цілковитій розгубленості кинувся до капітана.

– Його необхідно відкрити! – Цей великий огрядний чоловік хитався, жадібно ковтаючи повітря, його почервонілі очі вилізали з орбіт. Лайтолдер підскочив і підтримав його.

Командор Сміт відступив на крок.

– Що сталося, містер Белл? Прошу вас, візьміть себе в руки!

Інженер відштовхнув Лайтолдера і закричав:

– Ми зараз же повинні відкрити шостий бункер! Там лишилися чотири матроси! Ви чуєте, капітане? Чотири матроси!

Ніхто й словом не обізвався на цю страшну звістку. Всі мовби оніміли.

– І ви тільки тепер помітили, що не вистачає чотирьох чоловік? – хрипко запитав капітан.

Белл схопився за голову. Чорне щетинисте волосся розтріпалося.

– Боже мій! Ці чотири кочегари добровільно взялися гасити пожежу. Вони мусили зараз заступати на вахту. Але їх немає! Вони, мабуть, просунулися дуже далеко і тому не почули сигналу попередження. Ми сподівалися, що вони давно вийшли… Там спека, дим… Там нічого не було видно.

– Ви сподівалися!.. – Сміт повернувся до старшого офіцера: – Ваша думка, містер Мардок?

Мардок глянув на хронометр і знизав плечима.

– Вже майже година, як закрили бункер. Ми запізнилися з допомогою.

– Так, запізнилися, – схвильовано сказав капітан. – Якщо ми зараз відкриємо бункер, пожежа завдяки припливу повітря спалахне знову.

– Накажіть відкрити бункер! Треба зробити все можливе! – наполягав Белл.

– Я не можу дати такий наказ!

– Тоді я зроблю це на свою відповідальність, пане капітан! – буркнув інженер і взяв телефонну трубку.

Але, за знаком капітана, Мардок з Лайтолдером одвели від телефону розгніваного Белла.

– Опам'ятайтеся! – владно сказав Сміт. – У палаючому бункері не може бути жодної живої людини. Ви знаєте це так само добре, як і я.

Белл пильно подивився на капітана.

– Наш обов'язок перевірити це, містер Сміт!

Той похитав головою:

– І для цього я повинен поставити під загрозу все судно, кілька тисяч чоловік, які перебувають на ньому, щоб врятувати чотирьох… покійників?.

Інженер не відповів.

– Хто, крім нас, знає про це? – запитав Сміт.

– Поки що тільки кочегари.

– Ходімо, містер Белл!

Чадне, задушливе марево від розігрітого машинного масла, вугільного пилу та поту коливалося в полум'ї вогненних пащ кочегарки. Купка до чорноти закурених постатей старанно працювала, набиваючи палаючі жерла вісімнадцяти топок.

Голос інженера Белла перекрив пекельний шум машин, від якого дрижало все приміщення:

– Слухайте всі! Пан капітан хоче говорити з вами. – Кочегари поставили лопати і не кваплячись підійшли ближче.

Командор Сміт випрямився.

– Друзі! Наше судно потрапило в біду. Ви знаєте, що шостий бункер охоплений пожежею. При спробі погасити вогонь і відвернути катастрофу загинуло чотири ваших товариші.

Він зняв кашкета.

Кочегари мовчки схилили голови.

– Відкрити бункер, щоб винести звідти загиблих, поки що не можна, – говорив капітан. – Цим ми викликали б нову серйозну загрозу. Цілком зрозуміло, в свій час ми проведемо старанне розслідування. Але зараз від нас вимагається одне: мовчанка. Я зобов'язую всіх, хто знає про пожежу, зберігати цілковиту мовчанку! Жоден пасажир нічого не повинен знати про пожежу. Ніщо не повинно турбувати людей, які довірили нам своє життя й майно. Перед нашим «Титаніком» стоїть відповідальне завдання, і ми виконаємо його з гідністю, достойною славних британських моряків, навіть якщо буде потрібно, ціною власного життя! Завжди пам'ятаймо про це. А тепер, друзі, до роботи! – Він підніс руку до кашкета, на якому в тремтливому відблиску вогню засяяв золотий дубовий лист, і повернувся до виходу.

Кочегари, намагаючись не дивитися один одному в очі, мовчки розійшлися і взялися за лопати. Тільки один з них так запустив лопатою в стальну перебірку, що загуркотіло на всю котельню. Але командор Сміт уже не бачив цього. Із спритністю юнака він піднімався вгору по крутому трапу.

Сер Брюс Ісмей теж був на борту судна. Як президент судноплавної компанії, він, звичайно, мусив узяти участь у першому рейсі «Титаніка». І це дорого йому обійшлося!

Коли постукали в двері його розкішної каюти, сер Брюс стояв перед великим дзеркалом і закінчував вечірній туалет. Увійшов капітан Сміт.

– Вибачте, сер Брюс, якщо я перешкодив вам…

– Ви нічим не перешкодили, друже, підійдіть ближче. Говоріть! Я можу приділити вам три хвилини. – Він критично розглядав у дзеркало тільки-но пов'язаний чорний галстук. – Як справи? Судно йде на граничній швидкості? Машини працюють бездоганно?

Сміт кашлянув:

– У нас трагічний випадок, сер. Я вважаю за необхідне довести це до вашого відома.

– Ну, говоріть же, Сміт! Це цікаво. Трагічний випадок, кажете? Тільки б не втрата часу! То було б найгірше!

– У вугільному бункері спалахнула пожежа. Ми були змушені закрити його, щоб не піддавати судно небезпеці. Загинуло чотири кочегари.

Бліде обличчя Ісмея на мить застигло. Він повернувся до капітана.

– Страшенно неприємна річ.

– Більш ніж неприємна, – пробурмотів Сміт роздратовано. – Чотири чоловіки згоріли живцем, сер!

– Так, так… Жахливо! Як це могло статися?

– Причину так швидко не знайдеш.

– Але для судна небезпеки немає?

– Так точно, сер, немає.

– Насамперед потурбуйтеся, щоб про цю подію ніхто не знав. Ні в якому разі.

– Я вже дав розпорядження.

– Добре! Щось іще є, капітане? – Сер Брюс узяв щітку для волосся і почав поправляти зачіску.

– Більше нічого, сер, – стримано відповів командор і повернувся до дверей.

– Накажіть видати кочегарам додаткову порцію віскі, Сміт, – навздогін кинув йому Ісмей.

«Титанік» проходив мимо західного берега острова Райт, розрізаючи носом високі хвилі каналу. Повний вперед!

Старший офіцер примружившись дивився з містка вниз, де згущувалися сутінки.

– Скажіть по щирості, чи добре ви почуваєте себе на цій посудині? – після довгої мовчанки спитав він Лайтолдера, що стояв поряд з ним на вахті.

– Непогано. Чому це вас цікавить, Мардок?

– Мене непокоять четверо мертвих на борту.

– Ви вірите в забобони?

– Дурниці!

– Бідолахи роблять свій останній рейс.

– А для нас він ще попереду, Лайтолдер.

– Що ви сказали?

– Так… нічого.

ГРА ПОЧИНАЄТЬСЯ

– Це все, що я від вас вимагаю.

Містер Кашбарн відкинувся на спинку крісла, склав руки на кругленькому черевці і довгим приязним поглядом подивився на Едварда, що сидів навпроти.

Едвард зніяковіло глянув на маленького чоловічка і несподівано голосно розсміявся.

– Ви тому й потягли мене на «Титанік»? Це досить дивна вигадка! Мабуть, ви побилися з кимось об заклад?

– Називайте це як вам завгодно, – посміхнувся Кашбарн.

Едвард усе ще сміявся над дивною примхою ювеліра, суть якої той тільки що роз'яснив йому.

– До деякої міри рискована гра, але цікава! Мушу признатися, вона заінтригувала мене. Ви великий знавець людської душі. Немає ні крихти сумніву в тому, що правда на вашому боці.

– Значить, ви завжди робитимете так, як я захочу?

– Покладіться на мене цілком. Я щасливий зробити вам послугу.

– Дуже добре, – пробурмотів Кашбарн. Він був задоволений своїм протеже. – Якщо вдасться здійснити задумане, вам від цього шкоди не буде.

Ця остання фраза стурбувала Едварда, але він відразу ж заспокоїв себе. «Це мене не обходить! Похмурий ювелір зацікавився мною. Треба хапати своє щастя!»

– Бетті щось знає про ваш заклад? – звернувся він до Кашбарна.

– Звичайно, ні. Прошу вас нічого не говорити їй.

– І тільки через це я не повинен зустрічатися з нею на судні?

– Тільки через це!

Кашбарн підвівся і в задумі почав ходити по каюті. Невелика качка не заважала йому. Едвард згадав про зустріч з Мерджері Кеннеді в тихому пальмовому залі. Вона виявилася набагато цікавішою, ніж домовлена гра в теніс. Маленька міс по-справжньому захопилася ним і не турбувалася про свою репутацію. Едвардові подобалось, що вона не криється з своїми почуттями.

Ніби відгадавши думки Едварда, Кашбарн запитав:

– Ви залицяєтесь до міс Мерджері Кеннеді?

– Помиляєтесь, містер Кашбарн! Не я до неї, а вона до мене, – посміхнувся Едвард.

– Тим краще. Ви знаєте, хто її батько?

– Якийсь бавовняний король з Техасу.

– У нього щонайменше п'ятдесят мільйонів доларів, лорд Хакслі!

– Певний процент з них його дружина й донька носять на шиї і руках у вигляді брильянтів.

– Я захоплений вашою проникливістю, друже. Непогано! Отже, сьогодні ввечері зробимо першу спробу.

– З Мерджері Кеннеді?

– Ну, звичайно! Гадаю, вам це вдасться.

– Гаразд! – погодився Едвард. – Б'юся об заклад, що правда буде на вашому боці, містер Кашбарн.

– Не дуже поспішайте, побачимо.

В каюту долинули удари гонга. Кашбарн подав Едвардові руку.

– Час вечеряти. Отже, не забудьте: якщо ми зустрінемось десь на людному місці, ми не знаємо один одного. Коли ви мені будете потрібні, я подам вам знак. До мене приходитимете лише тоді, коли я вас покличу.

Едвард був згоден з усім, що вимагав від нього цей дивак. Посміхаючись, він причинив за собою білі лаковані двері каюти № 286.

Обер-стюард Уілтон, стоячи біля головного входу, з виразом байдужості на обличчі стежив за вечерею в розкішному салоні першого класу. Двері салону безперервно відчинялися, і грановане скло їх іскрилося від святкових вогнів величезної кришталевої люстри не менше, ніж діадеми та кольє дам. Містер Уілтон не говорив ні слова. Стриманим рухом голови, швидким поглядом диригував він стюардами й пажами. Ніщо у величезному залі не лишалося поза його увагою.

Знову відчинилися двері. Прошелестівши сукнею, зайшла синьйора Ліа Пассера в супроводі казково багатого Стюарта Фагерті і сера Брюса Ісмея. Це була її перша публічна поява на судні. Всі попідводили від тарілок голови, на мить блиснули лорнети, тихий дзвін фарфору і срібла майже зовсім затих. Від столу до столу полетів шепіт і смішок.

– Це часом не?..

– Звичайно, це відома актриса.

– Відома… Але ж не стільки своїм талантом, скільки скандальними історіями.

– Вона недавно грала навіть в одному… Як же це називається?.. В одному фільмі.

– Не може бути!

– А звідки ця Пассера родом?

– Кажуть, ніби вона зовсім не італійка, а німкеня, і справжнє її ім'я Ліза Шперлінг. Пассера значить те саме, що й Шпатц, або Шперлінг [7]7
  Der Spatz, die Sperling(нім.) – горобець.


[Закрыть], так мені здається.

– Це й справді пояснює немало!

– Не розумію чоловіків. Що вони знаходять у цій Пассері? Вичепурена, гарненька лялька, і більш нічого.

– Мабуть, ми занадто старі, щоб розуміти це, моя люба. Вона чотири рази виходила заміж. Трьох чоловіків звела з світу, останній сам утік від неї.

– Стюарт Фагерті її п'ята жертва. Невже це так потрібно людині? Він вдає з себе мецената, а насправді летить у прірву. Тимчасом він міг би знайти собі достойну пару. Моя дочка, наприклад…

– Пассера, мабуть, чекає дитини.

– Чого ж ви мовчите! Від кого?

– У всякому разі вона купувала дитячу білизну в одному з лондонських магазинів, мені розповідала про це кузина.

– Боже мін! Кінець кінцем, вона теж жінка!

– Ну, моя люба! Що лишилося від наших моральних устоїв?

Едвард вечеряв з мосьє Домержем. Полеві Домержу, відомому бретонському художникові, було близько сімдесяти років. На його порізаному зморшками обличчі виділялися великі темні очі, які завжди дивилися на світ запитливо і водночас з цілковитим розумінням. Едвард не міг пояснити чому, але його вабила ця стара людина. Можливо, тут була неусвідомлена потреба зігрітися біля багатої чистої душі.

Домерж повільно повернув вузьку голову з коротким білим волоссям і подивився на Пассеру, що разом з Фагерті та Ісмеєм попрямувала до відведеного для них столика.

– Про що говорить вам обличчя жінки? – запитав він Едварда.

– Косметика, – відповів той, знизуючи плечима. Художник посміхнувся.

– Чому так зло, мілорде? Не судіть дуже легко. Треба бачити не тільки обличчя людини, а й її внутрішній світ. Мадам Пассера не та, ким здається. З неї зробили «диявольську красуню», поглинательку чоловіків, Мессаліну [8]8
  Mecсаліна– дружина римського імператора Клавдія, відома своєю розпустою.


[Закрыть]. Повірте мені, ця жінка нещаслива в тій ролі, яку безсовісні антрепренери примушують її грати.

– У вас гострий зір, мосьє. А що ви думаєте про даму біля третього столика ліворуч? Ви її знаєте?

– Це місіс Гарднер. Теж одна з жінок, гідних співчуття. Сьогодні після обіду я говорив з її чоловіком, мультимільйонером з Глазго. Він дотримується точки зору римського імператора Веспасіана: Pecunia non olet [9]9
  Pecunia non olet(лат.) – гроші не пахнуть.


[Закрыть]. Його гроші теж не пахнуть.

– Чому ви думаєте, що місіс Гарднер гідна співчуття?

– Для таких чоловіків, як Гарднер, вродлива молода дружина має не більше значення, ніж кінь-скакун або породистий собака. Все лише напоказ. Шлюб для нього тільки ділова угода. Це людина, для якої почуття не існують.

– Можливо, ви маєте рацію, мосьє Домерж, – сказав Едвард, не відриваючи погляду від місіс Гарднер.

Саме в тому кінці залу, куди дивився Едвард, сиділа сім'я Кеннеді, і це привело до непорозуміння. Мерджері була переконана, що лорд посміхався до неї. Містер Кеннеді в цей час шукав очима чергову страву і все-таки помітив, як почервоніла дочка.

– Він подобається тобі? – задоволено пробасив він. Це прозвучало так, ніби містер Кеннеді хотів сказати: «Якщо подобається, то я його куплю».

Мерджері опустила очі.

– Він чарівний.

– Тоді в чому річ! Я був би радий бачити зятем лорда. Енергійніше, дівчинко!

– Майк, прошу тебе! – з жахом просичала місіс Кеннеді. – Не поводься як ковбой, ми не в Техасі!

Містер Кеннеді відповів таким громовим реготом, що з-за сусіднього столика обурено глянули на нього. Але це не збентежило Майка Кеннеді. Він був певен: коли сидиш на п'ятдесяти мільйонах доларів, можна сміятись, як тобі заманеться.

У барі «Атлантика» було весело. Тут зібралися представники найвищих кіл, любителі погуляти, порозважатись до ранку. Містер Кеннеді, багатозначно підморгнувши, дозволив своїй доньці, що знудьгувалася без розваг, відвідати бар у супроводі Едварда, хоч це й суперечило загальноприйнятим правилам. Кінець кінцем, Хакслі не хто-небудь, а лорд. До того ж він дав урочисту обіцянку своєчасно доставити додому дитину.

Мерджері з Едвардом не пропустили жодного танцю. Міс Кеннеді танцювала з темпераментом і викликала захоплення у веселої компанії.

– Ви запевняєте, що я п'яна, мілорде?

– Ні, ні, міледі, – сміючись заспокоїв її Едвард і обережно взяв з рук Мерджері бокал. – Але ми повинні бути «у формі», щоб тенісний матч не перетворився на індійський танець.

– Що ви знаєте про індійців, Едварде? Ви про них зовсім нічого не знаєте. Показати вам справжній танець індійських воїнів?

– Боже мій, Мерджері! Ви поводитесь жахливо, ваш батько викличе мене на дуель. Нам пора йти, прошу вас, ходімо!

– Ще один вальс! – благала вона.

Близько одинадцятої години в бар прийшов Кашбарн.

Хто той лисий біля стойки? – почув Едвард у себе за спиною.

– Ювелір з Лондона. Подорожує разом з дружиною. Певно, захотів вихилити бокальчик перед сном.

– Він, здається, не дуже полюбляє розваги. До речі, дама, що подорожує з ним, не дружина його, а сестра. Вона цілими днями сидить у каюті, не виходить навіть обідати. Типова стара діва.

– Чому стара діва? Ця молода особа справжня красуня.

– І це ви говорите тільки зараз? Дуже цікаво! Мабуть, ви потихеньку вже пробуєте там грунт.

Едвард сам собі дивувався: як він не дав ляпаса цим світським бонвіванам [10]10
  Бонвіван(фр. bon Vivant) – у буржуазно-дворянському середовищі – людина, яка любить пожити собі на втіху, гуляка, весельчак.


[Закрыть]? Адже вони говорили про Бетті, про його Бетті! Але чи мав він право влаштовувати скандал? Кашбарн, звичайно, був би дуже незадоволений, і тоді все загинуло б. Лорд Хакслі похапцем випив бокал шампанського, щоб розвіяти неприємні думки. Метнувши на нього погляд, мимо пройшов Кашбарн.

Едвард накинув на плечі Мерджері дорогу хутряну накидку і разом з нею вийшов з бару. Міс Кеннеді була в якомусь солодкому сп'янінні і весь час тихенько сміялась. Вони вже були біля її каюти, коли в дівчини виникла думка прогулятися по палубі.

– Це неможливо, міс Мерджері! Треба приберегти сили на завтра, інакше в нас нічого не вийде з грою в теніс. Крім того, я обіцяв вашому татові…

– Ах, тато… Що йому до цього… Старий буркотун…

Едвард посміхнувся.

– Хто цьому повірить?

– Слово честі!

– Слово честі після вина нічого не варте, маленька міс.

– Значить, ви мені не вірите? – надула вона губки.

– Повірю лише в тому разі, коли ви дасте мені що-небудь в заклад. Скажімо… оцей браслет.

Вона поглянула на сяючу брильянтову прикрасу і голосно розсміялася.

– Будь ласка, візьміть! Тепер ви задоволені, невірний Хома? Тільки не кажіть мамі. Вона лаятиме мене.

– Ні в якому разі! Якщо завтра ви будете на місці в точно призначений час, я урочисто поверну вам браслет. Якщо ні… я віддам його мамі. А тепер на добраніч, міс Мерджері!

Вона потяглась до його губ.

– Не тут! – прошепотів він і, поцілувавши їй руку, зник.

Глибоко зітхнувши, Мерджері обернулась до дверей каюти і обережно відчинила їх. Вимкнувши світло, вона, не роздягнувшись, кинулась на ліжко. З суміжної каюти доносилося гучне хропіння старих Кеннеді.

Едвард спокійно крокував по безлюдній палубі. Під відкритим небом було прохолодно, і він підняв комір пальта. Знизу, з бару, долинала музика. Десь грюкнули двері, задзвонив дзвоник. Потім знову стало чути тільки одноманітний глухий шум машин. Едвард глянув на море, там була чорна ніч.

Раптом коло нього, наче з-під землі, виріс Кашбарн.

– Ну?

Едвард засміявся.

– Думаю, ви виграєте у цій суперечці.

– Дістали браслет?

– Ось він!

– Дуже добре! Чудова річ! Вона мені зразу впала в очі, – Кашбарн милуючись повертав браслет на всі боки. – Ви знаєте, скільки він коштує? П'ятдесят тисяч доларів! Мені хочеться докладно розглянути цю прекрасну роботу.

– Вранці я неодмінно мушу повернути браслет, містер Кашбарн.

– Ясна річ. Дозвольте мені помилуватися ним тільки одну ніч. Я його сховаю в надійному місці. – Він поклав браслет у кишеню і посміхаючись глянув на Едварда. – Це було дуже важко?

– Ніскільки.

– Хіба я не казав… Тільки не закохайтесь!

– Що ви, містер Кашбарн! Маленька Кеннеді ще гусеня. Дуже потішна, і більш нічого.

– Наречена з мільйонами не буває гусеням.

– Я не продаюся.

– Чудово!

– Що робить Бетті?

Вона спить. А взагалі цілком щаслива.

Ви певні?

– Навіщо так турбуватися? Думаєте, я охоронятиму свою сестру гірше, ніж ви коханку?

– Я байдужий до всіх жінок, крім Бетті. Ви це знаєте!

– Безперечно, це вже я знаю, – іронічно промовив Кашбарн.

Ранком погода поліпшала. Поміж хмарами, що швидко мчали по небу, часом з'являлося неяскраве весняне сонце. Качка була не такою сильною, як уночі. Новий день почався радісно й безтурботно. Пасажири першого класу, по-домашньому снідаючи в сонячних салонах, складали плани на день. Перед обідом можна буде пограти в що-небудь на А-палубі чи погуляти, а після обіду піти на концерт або у Віденське кафе.

– Мені треба до перукаря.

– А мені – купити дещо в магазинах.

– В усякому разі побачимося сьогодні ввечері в театрі.

Едвард стояв біля тенісних кортів у білому спортивному костюмі з букетом блідо-рожевих гвоздик. Мерджері прийшла точно в умовлений час.

– Хелло, лорд Едвард! Що ви тепер скажете?

– Бажаю вам чудового доброго ранку. Сподіваюсь, ви добре відпочили після вчорашнього вечора? – сказав він усміхаючись і вручив їй букет.

Дівчина заховала обличчя в квітах.

– Я вчора дуже погано поводилася?

– У мене лишились тільки спогади про чудовий вечір з однією милою молодою міс, яка під заклад пообіцяла мені прийти сьогодні грати в теніс без запізнення. Вона стримала обіцянку. Будь ласка! – Едвард дістав браслет і надів їй на руку. – Це для мене було втіхою в самотню ніч.

Її очі-незабудки заблищали.

– Ви самотні?

Він подивився на небо.

– Давайте починати гру! Погода може зіпсуватися.