Текст книги "Корабель приречених"

Автор книги: Гюнтер Крупкат

сообщить о нарушении

Текущая страница: 10 (всего у книги 12 страниц)

КАЮТА № 286

Едвард прокладав шлях серед натовпу людей до кают С-палуби. В нього було єдине бажання: відправити Бетті в безпечне місце. Нарешті він добрався до коридора, підбіг до напіввідчинених дверей, але в каюті нікого не було. Ліжко стояло незаслане. Шафа була відчинена. Скрізь валялася жіноча білизна, сукні. На столі лежала перекинута ваза. В калюжі на палубі плавали потоптані ніжні нарциси.

При світлі нічника Едвард окинув поглядом каюту. Може Бетті жила не тут? Каюти так схожі одна на одну.

Він пройшов назад по коридору, придивляючись до дверей. Ось № 286. Каюта Кашбарна. Можливо, Бетті в нього. Пасажири першого й другого класів і досі вважали, що відбувається навчальна тривога. Більшість з них не поспішали на палубу. Вони точили ляси й посміхалися над тими, хто надівав рятувальні пояси.

Едвард постукав і, не чекаючи відповіді, відчинив двері каюти. Кашбарн стояв біля столу, заваленого різними приладдями, ювелірними інструментами, заставленого якимись ящичками.

– Зачиніть двері! – прошипів він і простяг над столом руки, немов бажаючи закрити від сторонніх очей речі, що там лежали.

Зляканий і здивований, Едвард застиг на місці. Потім, отямившись, вимовив:

– Ми потопаємо. Де Бетті?

Хитаючи головою, Кашбарн зневажливо дивився на Едварда.

– Що ви там базікаєте? Мають відбутися навчальні заняття. Не хвилюйтесь даремно. Кольє у вас?

– Це не заняття, – вигукнув Едвард, не звернувши уваги на запитання Кашбарна. – Судно потопає! Наскочило на крижину! Мені сказав про це квартирмейстер. Бетті треба зараз же відправити до шлюпок.

– Вам, напевне, вдарило в голову шампанське, лорде! Давайте кольє!

– В якій каюті Бетті? – нетерпляче запитав Едвард.

– Це вас не обходить. Ми вже домовилися.

– Коли так, я сам її знайду! – Едвард повернувся до дверей. Потім показав на відчинений ілюмінатор: – Ви чуєте сирену? Якщо ви хоч трохи розумієтесь на азбуці Морзе, то розберете сигнал. Чуєте? Три звуки коротких… три довгих… три коротких… Пауза. Тепер знову… Це SOS! Тепер вірите?

Кашбарн зблід. Похапцем зібрав речі на столі.

– Кольє! Давайте його, нарешті!

Едвард з презирством глянув на ювеліра, який не міг відірвати погляду од шкатулки, оббитої чорним оксамитом. В ній сяяли розкладені за розмірами в численних відділах різноманітні брильянти. Ця людина думала тільки про себе і свої коштовності. Здавалося, Кашбарн був зовсім байдужим до того, що життя його сестри в небезпеці.

– Ну! Давайте кольє! – вимагав Кашбарн. Недовірливий погляд його просвердлював Едварда наскрізь.

– У мене немає кольє, – грубо відповів той. – Місіс Хорткліф стало погано під час балу.

– У вас немає кольє? Я правильно зрозумів?

– Цілком правильно! А тепер дайте мені спокій! Я повинен подбати про Бетті. Не можна більше зволікати.

Кашбарн міцно ухопив Едварда за рукав.

– Ви вважаєте, що це слушний момент обдурити мене? Ні, друже, помиляєтесь! Кажу востаннє. Витягайте кольє!

Вони стояли один напроти одного. Погляди їх грізно зіткнулись.

– Для чого, власне, ви взяли з собою Бетті? – насторожено запитав Едвард. – Вона, очевидно, теж тільки експонат у вашій колекції?

Очі Кашбарна цинічно блиснули.

– Можливо.

Едвард з відразою вирвався. Він ладен був убити цю людину. Кашбарн, здавалося, відгадав його думки і трохи посторонився.

– Знайте… ви – дурень! – вигукнув він.

Та перш ніж Едвард встиг відповісти йому, двері каюти відчинилися. В супроводі двох чоловіків зайшов інспектор Томпсон.

Одним стрибком Кашбарн опинився біля столу.

– Ви помилились дверима, містер Коннор. Прошу вас, залиште мою каюту.

– Не Коннор… Інспектор Томпсон. Скотленд-ярд, – виправив той.

Ті, що супроводжували Томпсона, за його знаком відвели вбік приголомшеного ювеліра, щоб видно було речі на столі.

– Лорд Хакслі, – звернувся інспектор до блідого Едварда, – ви вже передали цьому… – він рухом голови вказав на Кашбарна, – цьому панові кольє місіс Хорт-кліф?

Один з агентів вказав на оббиту оксамитом шкатулку, яку перед тим Кашбарн тримав в руках.

– Ось corpus delicti [12]12
  Речовий доказ (лат.).


[Закрыть], інспекторе! Надзвичайно багата колекція коштовного каміння найвищого гатунку. А ось і всі необхідні інструменти. Думаю, цього досить!

– Ви, мабуть, були впевнені, Кашбарн, – промовив Томпсон, – що ми не розгадаємо ваш хитромудрий план?

Іронічна посмішка скривила рот Кашбарна.

– Не розумію, що вам, власне, потрібно? Безперечно, це колекція коштовного каміння. Я їду в Америку, щоб запропонувати там свій товар. Хіба це заборонено? А щодо інструментів… то я ж, панове, ювелір. Хто має право заборонити мені займатися роботою, яка є моєю професією? Ваша старанність заслуговує похвали, однак раджу вам діяти обережніше при розкритті темних афер, які, можливо, справді мають місце на судні. Ім'я Френка Кашбарна – це достойне ім'я. Його знає й поважає весь Лондон, навіть найвищі кола, сер!

– А ім'я Хакслі ще достойніше, – промовив Томпсон, скоса глянувши на Едварда.

Едвард, затамувавши подих, спостерігав цю сцену так, наче дивився в театрі спектакль, до якого не мав ніякого відношення, де був тільки глядачем. Юнак ще не міг збагнути, що й сам він учасник спектаклю, що грає в ньому трагічну роль і що його грі вже настав кінець.

– Ви згодом каятиметеся в своїй поспішності, містер… Томпсон! – вигукнув Кашбарн.

– Крадені коштовності повинні бути тут. Обшукати каюту! – не даючи збити себе з пантелику, наказав інспектор.

– Ви не маєте на це права, сер!

– Я маю право діяти на цьому кораблі в разі необхідності, як вважатиму за потрібне. Можете поскаржитись капітанові, він поінформований про мої дії.

Кашбарн грюкнув кулаком по столу і крикнув:

– Кінчайте цю безглузду балаканину. Я йду на палубу! Судно потопає… Ось, слухайте, будь ласка! – Він вказав на коридор, де, очевидно, зчинилася паніка.

Звідти доносилися вигуки, дикі, сповнені жаху крики, тупіт сотень ніг. Звістку про катастрофу принесли пасажири третього класу.

В каюті збентежено перезирнулися і почали прислухатись.

– Це тільки навчальна тривога, – приховуючи занепокоєння, сказав інспектор. – Не викручуйтесь, Кашбарн. Ваша гра закінчена! – Він звернувся до агентів – Старанно обшукати каюту!

В цю мить Едвард підійшов до Томпсона і вийняв з кишені кольє.

– Ось кольє місіс Хорткліф, – вимовив він тихо, ледве вимовляючи кожне слово, наче знімав з себе важкий тягар. – Вона віддала його мені, коли їй стало погано… добровільно, без примусу.

Інспектор зовсім не здивувався, кивнув головою.

– Місіс Хорткліф зробила це в тяжкі для неї хвилини. Навіщо вона віддала вам кольє?

– Місіс Хорткліф боялась крадіжки і попросила мене передати кольє квартирмейстерові, щоб той заховав його в сейф.

– Але ви цього не зробили?

– У мене не було такої можливості. Я скрізь шукав містера Модлі. Коли ж, нарешті, знайшов його, почалася тривога, і йому було не до коштовних прикрас місіс Хорткліф.

Томпсон допитливо дивився на Едварда.

– Гм… Але ж ви розмовляли з Модлі ось тут, в коридорі, після того як пішли з каюти місіс Хорткліф, і нічого не сказали йому, правда ж?

– Правда.

– Ви мали намір віднести кольє містерові Кашбарну, як було домовлено?

– Так.

– І раптом змінили свій намір?

– Так.

– Але потім ви все-таки прийшли сюди, щоб віддати з кольє дорогоцінне каміння, яке коштує мільйони, як віддали його з браслета міс Кеннеді і діадеми місіс Гарднер?

– Ні! – у розпачі вигукнув Едвард. – Я прийшов по міс Кашбарн. Ви ж знаєте: судно потопає!

– Хвилинку! Знову вигадка. Виявляється, ви поінформовані краще, ніж капітан?

– А сирена?

– Це теж тільки навчання. Вернімося до справи!

Коли почав говорити Едвард, обличчя Кашбарна, напружене, непроникливе, ледве помітно пересмикувалося, та він зразу ж опанував себе і, випрямившись, спокійно склав руки на животі.

– Боже, будь милостивий і відведи од мене біду! Інспекторе, я страшенно обурений. – Він помовчав і, зітхнувши, підвів очі до стелі. – Так, обурений твердженнями цього юнака, якому я безмежно вірив. Подумати тільки, і це один з Хакслі!

– В чому річ? Що це значить? – запитав Томпсон різко. – Я думаю, все цілком ясно.

– Помилка, шановний містер Томпсон! Страшна помилка, і я тільки що зрозумів її. Вибачаю вашу нестриманість по відношенню до мене. Ви діяли так, керуючись добрими намірами. Я теж трохи роздратувався. Не будемо більше говорити про це. Виявляється, на мене впала страшна підозра через нього! – він вказав на Едварда. – Мене підозрюють, що ніби я замінював у чужих прикрасах справжні брильянти на фальшиві! Я настільки обурений, що не можу говорити про це… Насправді все було так. Не знаю, звідки лорд Хакслі довідався, що я везу з собою колекцію фальшивого каміння. Одного разу він приніс мені коштовний браслет з брильянтами і попросив замінити в ньому найбільші брильянти фальшивим камінням. Лорд пояснив мені, що в нього туго з грошима і він хотів у Нью-Йорку продати найбільші брильянти. Я охоче зробив лордові цю послугу, бо мав на судні багато часу, і робота мене зацікавила. Наступного дня лорд Хакслі приніс діадему і попросив зробити те саме. Я знову виконав його прохання.

Вражений Томпсон глянув на Едварда. Той стояв, скам'янівши, і, не відриваючи погляду, дивився на Кашбарна.

– Зачиніть, будь ласка, вікно, – звернувся Томпсон до агента. – Сирена заважає мені. Прошу вас, містер Кашбарн. Що ж потім? Як склалися обставини з уславленим кольє місіс Хорткліф?

– Уперше бачу. Можливо, лорд Хакслі хотів, видаючи його за свою власність, знову попросити мене замінити каміння. Коли я правильно зрозумів вас, лорд Хакслі сходився з деякими жінками із заздалегідь обміркованими намірами, щоб видурити у них коштовності, причому зловживав моєю прихильністю і довір'ям. Невже ви, містер Томпсон, могли подумати, що я піду на це, знаючи правду? Я, лондонський ювелір, Френк Кашбарн! Шкода, інспекторе, дуже шкода! Але всі ми люди, і всі можемо помилятися. Навіть працівники Скотленд-ярду.

Едвард застиг на місці, слухав Кашбарна, зціпивши зуби, чекав, коли той скінчить свої жахливі обвинувачення. Він ладен був накинутися на негідника.

– Це…

– Хвилинку! – вигукнув містер Томпсон і притримав Едварда за плече. – Ви примусили міс Кеннеді і місіс Гарднер віддати вам прикраси на деякий час? Можливо, як заклад?

– Так.

– Те саме ви хотіли вчинити і з місіс Хорткліф, кольє якої, – це всі знають, – коштує надзвичайно дорого?

– Так. Але я робив це не за власним бажанням! Мене примушував Кашбарн! – вигукнув Едвард.

– Не кричіть, прошу вас. І без цього на судні досить галасу. Значить, примушував. Як?

– Фальшивими векселями!

– Фальшивими векселями?

Едвард схопився за голову.

– Так, так! Я підробив їх. Я не знав, що мені діяти, і потрапив до рук цієї підступної людини. Я повинен був виконувати все, що вимагав Кашбарн. Спочатку він говорив, що під час суперечки побився об заклад, який хоче неодмінно виграти, і попросив мене допомогти йому. Але. кінець кінцем, я перестав у це вірити і вирішив кольє Барбари Хорткліф не віддавати.

Кашбарн прикусив губу. Потім сказав усміхаючись:

– Хіба я пішов би на те, щоб перекуповувати векселі лорда Хакслі?! До того ж він сам твердить, що вони фальшиві.

– Ви зробили це для того, щоб прибрати мене до рук! Ось чому!

– Я нічого не знаю про ці векселі і взагалі ніколи не займався такими справами. Бог свідок!

Один з агентів передав Томпсону кілька паперів. Томпсон перегорнув їх, помовчав і здивовано глянув на Кашбарна й Едварда.

– Нечесно, містер Кашбарн! Векселі лорда Хакслі лежали в подвійному дні вашого чемодана. Ось вони!

В цю мить наче землетрус струсонув судно. Палуба захиталась і накренилася. Брязнув на підлогу графин. Налякані до смерті присутні втупили очі в скалки. Немов у відповідь на німе, несміле питання в їх очах по коридору рознісся розпачливий крик: «Потопаємо! Потопаємо!»

– Чому не зачинені двері? – невдоволено буркнув Томпсон, аби щось сказати, і пішов до дверей.

Як і всі, інспектор був дуже стривожений і хотів подивитися, що робиться в коридорі. Проте він був людиною обов'язку і хотів за всяку ціну довести складну справу до кінця. Якщо судну справді загрожує серйозна небезпека, то на цьому пожвавленому морському шляху допомога прийде дуже швидко. Головне – не втрачати розуму!

Підійшовши до дверей, Томпсон побачив молоду жінку, яка стояла, притулившись до одвірка. Вона була в довгій нічній сорочці і в пальті, накинутому на плечі. Розпущене волосся темними хвилями обгортало тоненьку постать, що здригалася від ридань. Жінка підвела залите слізьми обличчя і втомлено відкинула пасмо волосся.

– Міс Кашбарн? Що ви тут робите?

Не звертаючи уваги на Томпсона, Бетті, наче уві сні, пройшла в каюту. Очі її, повні жаху, були звернені на Едварда. Вона зупинилася перед ним.

– Бетті! Негайно йди звідси. Я повинен відвести її до шлюпок! Даю вам слово честі, інспекторе… – вигукнув Едвард. – Бетті! – він простягнув до неї руки.

Вона, здригнувшись, ухилилась від його дотику.

– Едварде! Я все чула – Голос у неї був слабкий, наче подих. – Едварде! Це все… правда? Ти робив так з жінками?

– Люба, не тепер… не тут. Я все поясню тобі потім. Повір мені!

– Ти робив так… Едварде? Він похилив голову і мовчав.

– Едварде! – вигукнула вона. – Так ось чому мені ніколи не можна було бачити тебе! Ось чому!.. А я вірила тобі… завжди… завжди…

Слова її губилися в стогоні. Крок за кроком Бетті відступала до дверей. Погляд її, сповнений страждання і відрази, був прикутий до Едварда. Обличчя Кашбарна перекривила зла гримаса.

– Не бери близько до серця, – крикнув він сестрі. – Для нього знайдуться пом'якшуючі провину обставини.

Вона затулила обличчя руками.

– Бетті! – з відчаєм закричав Едвард. Це був крик потопаючого про допомогу! На секунду їх погляди зустрілися ще раз, востаннє.

Юрба людей, за якими, здавалося, гналися злі фурії, з ревінням і криками мчала по коридору. Серед простих спідніх сорочок, брудного одягу кочегарів мелькали, сяючи всіма кольорами райдуги, вечірні сукні з обірваними шлейфами, урочисті фраки. Трагікомічна картина! Цей людський потік підхопив Бетті.

– Вода! Вода! – неслися з усіх кінців жахливі зойки.

– Ходімо звідси! Наверх! – закричав Томпсон.

Кашбарн нахилив голову і, блискавично відштовхнувши тих, що стояли поряд, одним стрибком вискочив у коридор.

Томпсон кинувся за ним.

– Держіть! – гукнув він своїм розгубленим помічникам, і ті помчали слідом за ним.

Едвард лишився сам. Нікому не було до нього діла. Він стояв посеред каюти, схиливши голову, дивився на двері, губи його беззвучно ворушилися, весь час вимовляючи ім'я Бетті. Він не чув ні тріску, ні вибухів усередині смертельно пораненого океанського велетня. Він не помітив сріблястої змійки, яка поповзла раптом з коридора в куток, раз у раз зупиняючись на своєму звивистому шляху, немов дивуючись, що при її появі самітній чоловік не кидається навтіки.

Важко дихаючи, Кашбарн біг по запасному трапу наверх, до шлюпочної палуби. Судно дуже накренилось, і він міг підніматися тільки біля стіни або тримаючись за поручні. Віддихавшись, Кашбарн оглянувся. Нікого!

Шлях був вільний. Кашбарн зумів значно випередити своїх переслідувачів. Тепер далі, далі! Куди – він не знав. Та й чи мала ця втеча взагалі якесь значення? Море, пінячись, вируючи і руйнуючи все на своєму шляху, робило своє діло. І все-таки незатоплена частина корабля ще була чималою, там Кашбарн сподівався заховатися і перечекати лиху годину. А потім порятунок!

Раптом Кашбарн помітив жінку у вечірній сукні. Вона нерухомо, наче мертва, лежала на верхньому майданчику трапа, судорожно ухопившись за поручні^ припавши головою до мармурових сходів. Коли Кашбарн збирався проскочити мимо, вона підвела голову. Обличчя в неї було наче у розмальованої ляльки, що побувала у воді і полиняла.

Вона з благанням обхопила ноги Кашбарна.

– Допоможіть, прошу вас! Я зламала ногу. Прошу вас… допоможіть!

– Пустіть мене! – просичав він і вдарив її по руках. – Пустіть, кажу вам! – Він прислухався. Наверху почалася жорстока боротьба за місце в шлюпках, доносилися звірині крики, постріли, тупіт тисяч знавіснілих людей. Знизу долинали голоси переслідувачів. Зараз агенти Томпсона добіжать до трапа.

– Прошу вас! – благала жінка, дивлячись на нього очима, повними сліз.

Кашбарн відштовхнув її ногою. Вона пронизливо скрикнула і покотилася по сходах – барвистий клубок шовку, закривавленого волосся, розтрощеного тіла. Це було все, що лишилося від гордої леді, від німфи з білим, наче алебастр, тілом, від Аліси Гарднер.

Далі, все далі біг Кашбарн. Страх надавав маленькому товстому чоловічкові сили. Безжалісно збивав він з ніг кожного, хто траплявся йому на шляху, спотикався об трупи, склянки, покинуті чемодани. Кілька перлин котилися по похилій палубі. Посилаючи прокляття, Кашбарн мчав далі через порожні зали, де ще годину тому веселилися обрані. Тепер не було обраних, були тільки смертельно перелякані люди, які відчайдушно, руками й зубами, боролися за своє життя.

Кашбарн зупинився, щоб перевести дух, серце його ладне було розірватися. Тепер за ним біг тільки Томпсон, двох інших агентів затримав натовп. Але інспектор не відставав, він вперто переслідував злодія по п'ятах.

Кашбарн штовхнув двері музичного салону і заскочив туди.

В залі яскраво горіло світло. Чудова люстра, покосившись, звисала з високої стелі. Сяйво її виблискувало на білих, відполірованих стінах, заливало порожні крісла, відбивалось на дзеркальній чорній поверхні концертного рояля, який велично височів на сцені. Кашбарн, затамувавши подих, приклав вухо до дверей. У коридорі пролунали кроки. Ось вони стихли на секунду, віддалилися, потім знову наблизились. Це був Томпсон. Він шукав його. Враз кроків зовсім не стало чути.

Кашбарн навшпиньках поквапливо перейшов зал, глянув на рояль, де лежали ноти, пісні Франца Шуберта, а поряд – букет троянд і жіночі рукавички.

Від ледве чутного шереху, що йшов від дверей, Кашбарн здригнувся. Хтось необачно натис на ручку. Якщо це інспектор, тоді кінець!

Кашбарн зціпив зуби, в очах блиснула відчайдушна рішучість. Швидко проскочив за рояль, присів і глянув на двері.

Ручка вже опустилась. Двері тихо відчинилися. В щілину просунулася голова Томпсона. Він нашвидку оглянув зал, почекав трохи.

Рука за роялем ковзнула в кишеню піджака і витягла пістолет. Кашбарн примружився і поклав зброю на край рояля.

Томпсон увійшов, тримаючись за двері. Піднявся навшпиньки, повернувся в один, в другий бік, обдивляючись приміщення.

– Хелло, Кашбарн, ви тут? Виходьте! Даремно ховаєтесь! На дні моря вам не потрібне ні життя, ні коштовності, – голосно сказав він.

Але відповіді не було. З досадою грюкнувши дверима, Томпсон підійшов до крісел і зазирнув між рядами. Дуло пістолета повернулося слідом за ним. Усе ближче підходив Томпсон до рояля. Став перед кріслами, похитав головою. Він міг би заприсягтися, що негідник заховався десь тут. Інтуїція підказувала йому, що в залі хтось є.

Палець на курку пістолета рухнувся. Томпсону здалося, що зарипів паркет. Інспектор блискавично повернувся. Нікого! Рипів весь корабель – перебірки, палуба. Може Кашбарн заховався наверху, на вузенькій гальорці?.. Там можна проповзти. Томпсон дивився туди, повернувшись спиною до рояля.

У скронях Кашбарна застукотіло, губи міцно стислися. Спина ворога не далі як за три метри від дула пістолета… Чудова ціль!

У цю мить пролунав страшенний гуркіт. Він ішов або з машинного відділу, або з трюму, де під натиском води, мабуть, упали важкі перебірки. Здригнувся весь корабель. Захиталась і задзвеніла кришталева люстра. Посипалась із стелі штукатурка, і зигзагом, наче блискавка, по перебірці зверху вниз пробігла тріщина.

Одночасно палуба накренилась так, що інспектор Томпсон втратив рівновагу і впав. Він почув позад себе тріск і скрегіт. В ту ж мить пролунав несамовитий крик, а слідом – удар, мов грім. Томпсон схопився. Те, що інспектор побачив, було таким страшним, що він мимоволі заплющив очі.

Коли судно раптово накренилось, важкий рояль зірвався з місця, звалився зі сцени і, наче по льоду швидко посунувся по дзеркальному, гладенькому паркету. Перш ніж Кашбарн встиг отямитися, він був розчавлений.

Очі його вискочили з орбіт і втупилися в простір. З рота хлинув широкий струмінь темної крові. Пальці судорожно стислись. Потім голова відкинулась набік. Кашбарн був мертвий.

ТАНЕЦЬ СМЕРТІ

– SOS… «Титанік»… 41° норд, 50° вест… ніс швидко йде під воду… можемо протриматися не більше двох годин… SOS… «Титанік»… 41° норд, 50° вест… – невпинно вистукував старший радист.

Чимало суден приймали сигнали про допомогу, однак більшість капітанів недооцінювали небезпеки, що загрожувала «Титаніку» та його пасажирам.

Криклива реклама сера Брюса Ісмея про «найшвидкохідніше, найнадійніше і найсучасніше» в світі судно згубно почала діяти в ці критичні години. Всі вважали просто неможливим, щоб корабель-велетень, навіть якщо він зазнав серйозних пошкоджень, міг потонути за такий короткий час. У всякому разі він повинен був протриматися на воді щонайменше день, так думали всі. Заходи безпеки гарантували це. Очевидно, на «Титаніку» в зв'язку з аварією просто зчинили паніку.

Наслідком такої думки були зустрічні радіовиклики «Титаніка». Кому з капітанів хотілося без потреби витрачати запаси палива? Так було згаяно дорогоцінний час, ті хвилини, від яких залежало життя багатьох сотень людей.

Радист Філліпс терпляче відповідав на всі виклики і продовжував стверджувати, що «Титанік» потопає, незважаючи на міцні перебірки й подвійну стальну обшивку, і потребує якнайшвидшої допомоги. Тільки один раз він втратив самовладання, коли втретє чи вчетверте надійшов виклик від «Франкфурта», одного з найближчих до «Титаніка» суден.

– Вам справді загрожує серйозна небезпека? – допитувався радист «Франкфурта».

– Ми потопаємо! Може цього недосить, осел? – відповів йому Філліпс.

Майже за сто морських миль від «Титаніка» знаходився на шляху в Європу пароплав «Карпатія». Це був не казковий палац з мільйонерами, лордами й леді, що справляли гучний бал на борту. Тут кожен, хто не ніс вахти, опівночі вже спав. Тим помітнішою була тривога, що раптом зчинилася на судні.

Старий пароплав весь здригався, машини працювали на повну потужність, по коридорах пробігали стюарди, матроси, офіцери. З дверей кают визирали заспані обличчя.

– Що трапилось? – питали занепокоєні пасажири, але їм ніхто не відповідав.

Незадовго перед цим радист «Карпатії» підняв з ліжка капітана Рострона.

– Капітане! Капітане! – затарабанив він до нього в каюту.

Накинувши халат і всунувши ноги в пантофлі, Рострон відчинив двері. Він протер очі і незадоволено буркнув:

– Що сталося? Хай йому чорт!

– Капітане! SOS з «Титаніка»! Ось радіограма.

Рострон недовірливо глянув на радиста.

– З «Титаніка»? Ви або п'яні, приятелю, або збожеволіли.

– Читайте, капітане! Читайте!

Рострон не поспішаючи взяв папір і почав читати.

– Ви нічого не наплутали? Радіограма з «Титаніка»? З нового судна-велетня?

– Помилка неможлива, капітане! «Титанік» безперервно посилає SOS.

– Гм… Місцезнаходження 41° норд, 50° вест.

Рострон зірвав кашкета з гака і, як був, у халаті й пантофлях, кинувся на місток.

– «Титанік» радирує SOS! Знаходиться на 41° норд, 50° вест. Змінити курс! Повний вперед, підняти пари! Всіх кочегарів до топок!

Пролунали команди, удари сигнального дзвону; заспані матроси вибігали з кубрика, на ходу застібаючи куртки.

– Попереду айсберги, капітане! – нагадав вахтовий.

– Дідько їх бери! Ми повинні, йдеться про людське життя! – відповів Рострон.

Командор Сміт підійшов до радіорубки. Коли він відчинив двері, розпачливі крики ввірвались і туди. Капітан був без кашкета. Він загубив його десь у метушні. На скронях злиплося волосся.

– Що чути нового? – запитав він втомлено.

Філліпс навіть не поворухнувся. Він передавав.

Відповів Брайд:

– Більшість суден обіцяють допомогу: «Франкфурт», «Вірджінія», «Маунт Темпль», «Балтика», «Принц Фрідріх Вільгельм», навіть «Олімпік». Але всі далеко, занадто далеко!

Молодий радист запитливо глянув на капітана, немов сподівався почути від нього слово втіхи. Але Сміт тільки простогнав.

– «Карпатія» сповістила, що прибуде до нас так скоро, як тільки зможе, – сказав Брайд.

Гірко всміхнувшись, командор похитав головою.

– Добра старенька «Карпатія»! При сприятливих умовах вона робить дванадцять вузлів. Ми не можемо на неї розраховувати. Крім неї, поблизу немає жодного судна?

Брайд знизав плечима.

– Я гадаю, – стиха промовив Сміт, – всі вони просто не уявляють нашого справжнього становища. Передайте: спускаємо на воду останні шлюпки. На борту лишилося понад тисячу чоловік. Паніка збільшується. Потопаємо. Вода загрожує динамомашинам.

Олівець Брайда літав по паперу. Молодий радист вирвав аркушик з блокнота і підсунув його Філліпсу. Сміт повернувся на верхню палубу – в самісіньке пекло.

Що тут діялось! Освітлене прожекторами море людей хвилювалося біля шлюпок; пасажири кричали, билися і топтали під ноги все, що зустрічалося на їхньому шляху. Кволі й несміливі, відходили набік з розбитими головами й розідраним одягом, поступившись місцем сильним.

Скрізь на палубі корчились поранені. Ридаючи від болю, звивався кочегар. Він обварився струменем пари з труби, що несподівано лопнула. Товариші витягли його наверх, і він лежав тут закривавлений, забутий і покинутий всіма, не в змозі ні жити, ні вмерти.

За розпорядженням капітана, недалеко від рятувальних шлюпок розмістився оркестр. Він грав безперервно. Але веселі, гучні мелодії не могли заглушити криків жаху, передсмертних зойків, плачу напівзбожеволілих дітей, що шукали своїх батьків.

Містер Гарднер ходив од шлюпки до шлюпки.

– Ви не бачили мою дружину? Вона врятована?

– Пробачте, якщо ви цього не знаєте, то звідки знати мені?

– Я загубив її, – простогнав Гарднер і почав пробиратися далі.

Несподівано він зіткнувся з Модлі, який стояв біля шлюпок і розмахував пістолетом.

– Містер Модлі, ви не…

– Назад! Жодного чоловіка на шлюпку! Спочатку жінки й діти, – кричав квартирмейстер, червоний, мов рак. Він, очевидно, або неправильно зрозумів Гарднера, або в метушні не пізнав його.

Поблизу стояла група молодих людей. Засунувши руки в кишені, вони пильно стежили за кожним рухом квартирмейстера. Один з них подав знак, і всі разом кинулися до майже порожньої шлюпки, щоб заволодіти нею. Боксерський удар звалив з ніг Модлі, який не чекав нападу. Гримнули постріли. Люди з пронизливим вереском розбіглися. Троє юнаків лишились лежати на палубі, стікаючи кров'ю. Інші втекли, рятуючись від озвірілих жінок, які поміж мертвих і конаючих пробиралися до шлюпок.

Спочатку в шлюпку передали дітей.

– Тату! йди! Я хочу лишитися з Дедді! – плакав маленький білявий хлопчик, розмахуючи руками й ногами і відштовхуючи простягнені до нього руки.

Гарднер сунув матросові пачку банкнотів.

– Візьміть! Моя дружина на іншій шлюпці… Це… для неї!

– Негідник! – Якийсь старик вибив гроші з рук Гарднера.

П'ятдесятфунтові банкноти розлетілися над головами. Ніхто не кинувся їх збирати.

– Назад! Шлюпка переповнена! – кричав офіцер, намагаючись стримати разом з трьома матросами натиск натовпу.

– Пропустіть мене! Моя дитина в шлюпці! – ламаючи руки, ридала мати.

Дві дами з першого класу пробилися крізь охорону. Вони зірвали з себе вечірні сукні, щоб легше було забратися на трап. Обидві хотіли стрибнути в шлюпку., Але для двох там не було місця, одна з них мала лишитись. Тоді жінки, які, може, кілька годин тому, приязно посміхаючись, бажали одна одній приємно провести час, зчепилися в бійці, рятуючи своє нікчемне життя.

– Я молодша! – кричала одна, і тонкі білі руки з манікюром залізним обручем стисли прикрашену коштовностями шию другої.

Перш ніж їх встигли розняти, вони обидві полетіли за борт.

Рульовий на шлюпці підняв руку. З рипінням почав розкручуватись трос. Шлюпка пішла вниз, але занадто швидко! Матроси, що обслуговували її, були дуже знервовані, а тому неуважні.

Шлюпка з силою вдарилась об воду і перевернулася. Крики і плескіт води потонули в гаморі, що стояв над нічним морем.

Динамомашини ще працювали, подаючи струм для радіостанції, прожекторів, освітлення приміщень. До них океан поки що не добрався. Довгі, схожі на намисто з перлин ланцюги вогнів оповивали верхні палуби й корму, кидаючи відблиски на охоплений жахом натовп, на шлюпки, що пробиралися між величезними крижинами, на людей, які плавали в чорній воді і відчайдушно боролися за життя. Вогні відбивались у блискучій поверхні айсбергів, що повільно пропливали мимо.

У салонах і барах горланили п'яні. Вони випивали все, що знаходили, намагаючись задурманити себе, забути про страшну дійсність. «Можливо, вони й праві», з гіркотою подумав Лайтолдер, перевіряючи разом з двома матросами приміщення першого класу. Він шукав поранених і знесилених від страху й відчаю жінок та дітей.

У курильному салоні один з п'яних кивнув йому головою, очі в нього зовсім повеселіли. П'яний розмахував пляшкою віскі.

– А, пан… адмірал! Коли ж ми зробимо пересадку? Вашій безглуздій посудині вже, мабуть, каюк.

З коридора донеслися крики про допомогу. Лайтолдер кинувся туди. У каюті в руках двох п'яних звивалася Пассера. Налитими кров'ю очима вони втупилися в офіцера, що несподівано з'явився перед ними.

– Геть звідси, свині! – крикнув Лайтолдер і вихопив пістолет.

Жадібні руки випустили жінку.

– Не розумієте жартів, чи що? – пробурмотів один і хитаючись відійшов набік.

Обличчя другого було спотворене злобою. Не помічаючи матросів біля дверей, він схопив бронзову статуетку. Зненацька пролунав постріл – Лайтолдер випередив його.

– Одведіть синьйору Пассеру до шлюпок! – наказав офіцер матросам і рушив далі.

Лайтолдер пильно оглядав спорожнілі каюти, де нещодавно вирувало життя. В попільничках ще димилися недокурки. Аромати коштовних парфумів розносилися по будуарах.

Раптом Лайтолдер зупинився. Почувся плескіт води. Офіцер хутко перейшов каюту, відчинив двері в сусідню. Ванна! Хтось забув закрутити кран. Лайтолдер полегшено зітхнув і пішов далі.

Ось апартаменти місіс Хорткліф. Усі двері відчинені. Де той суворий порядок, що панував тут раніше? Тепер на підлозі валялися скалки від вази для квітів, чемодан. Поряд з ліжком лежала шовкова ковдра. Вона заховала від очей офіцера жінку, що, не прокидаючись від тяжкого сну, зсунулася з постелі, коли судно накренилось. У цю мить доля місіс Хорткліф була вирішена.

– Нема нікого, – сказав сам до себе Лайтолдер і перейшов на другий бік коридора.

Без мети, без хвилювання, з пустим поглядом лорд Хакслі пробирався довгими захаращеними коридорами. Всюди йому чувся голос Бетті: «Не дай мені втратити віру в тебе, любий!» Едвард бачив її очі, сповнені жаху й відрази. Він став перед трапом і втупився в прозору, мов скло, воду. Вона повільно, страшенно повільно покривала сходи, один східець за одним. Іноді з глибини піднімався сріблястий пухирець повітря і з тихим шелестом лопався на поверхні.