Текст книги "Корабель приречених"

Автор книги: Гюнтер Крупкат

сообщить о нарушении

Текущая страница: 6 (всего у книги 12 страниц)

Едвард не брав участі в розмові. Він дивився вдалину на сяюче море, проте прислухався до кожного слова сивого француза. Коли той закінчив, лорд Хакслі сказав:

– Світ ще належить нам, мосьє, і цей корабель – прояв нашої сили й могутності.

Домерж похитав головою.

– Це – корабель приречених. Поживемо – побачимо. Ви ще молодий, мілорде, і будете свідком цього. Однак досить невеселих пророцтв. Пробачте старому. Гляньте, місіс Хорткліф! Вона вітається з вами. Остерігайтеся таких жінок. Вони міцно тримають те, що потрапить їм до рук. – І він підморгнув Коннору.

Едвард не підтримав розмови.

– Я не зовсім добре почуваю себе і хочу трохи відпочити до обіду, – несподівано підвівся він і, злегка вклонившись, швидко пішов.

– Цікава людина, цей лорд Хакслі, – промовив містер Коннор, дивлячись йому вслід.

– Ви так гадаєте? – запитав Домерж і задумливо подивився на ясне небо, де, наче паруси, пливли білі хмаринки.

Едвард замкнувся в своїй каюті і кинувся на ліжко. Заклавши руки під голову, він спробував розібратися в безладних думках. Лорд Хакслі розумів, що потрапив у невидимі тенета, в яких дедалі більше заплутується. Тепер він уже не сумнівався в тому, що допомагає Каш-барну у злочині. Так, у злочині! Історія з браслетом Мерджері доводить це, хоч Кашбарн і не признався. Що йому робити? Він у руках цього негідника. Сьогодні Кашбарн сказав йому про це досить ясно. В збудженій уяві Едварда постала жахлива картина: в Нью-Йорку його зводять з корабля закутим у кайдани; він проходить повз Мерджері, Алісу і всіх тих, хто ставився до нього, бездоганного лорда Хакслі, з безмежним довір'ям і повагою.

«А Бетті? – Думка про те, що вона про все знає і, можливо, співучасниця брата, з блискавичною швидкістю пронизала його мозок. – Ні, ні, Бетті не здатна на такі ганебні вчинки». І сильніше, ніж будь-коли, Едвард відчув у цю мить, що вона – його підтримка в житті, що ЇЇ чисте кохання зігріває йому душу. Він повинен бачити її. Сьогодні ж! Увечері, коли Кашбарн гратиме в карти, він знайде Бетті. А що буде завтра? В останню ніч плавання? Кашбарн сказав: ще тільки один раз! Потім – Америка, де почнеться нове життя… з Бетті!..

Після вечері у коридорі було порожньо. Едвард нерішуче глянув на двері поряд з каютою Кашбарна. В цю мить підійшла стюардеса.

– Це каюта міс Кашбарн? – запитав він дівчину, яка, зробивши кніксен, зупинилася перед елегантним пасажиром.

– На жаль, не можу вам сказати, сер, – відповіла вона, зашарівшись. – Містер Кашбарн не бажає цього.

Едвард дістав гроші з жилетної кишені і поклав їх дівчині в руку.

– Дякую, сер! Прошу, міс Кашбарн займає каюту № 288. Але зараз її там немає.

– А де ж вона?

– Після обіду міс Кашбарн завжди гуляє на палубі, сер. – І дівчина побігла.

Едвард повернувся, щоб піти. Назустріч йому прямувала Бетті. Він кинувся до неї.

– Бетті! Люба!

– О Едді! – шепотіла вона під його поцілунками, його руки ніжно гладили її волосся, обличчя, плечі.

– Бетті… Моя кохана маленька Бетті!

– Боже мій, що коли Френк побачить нас тут! Він так розгнівається! Ходімо на хвилинку в мою каюту. – Вона потягла його за собою і швидко зачинила двері.

– Ти так боїшся брата? – запитав він, допитливо дивлячись їй в очі.

– Він усе ще вважає мене школяркою і не дозволяє самій виходити з каюти на довгий час, – поскаржилась вона. – Краще ми поїхали б не на такому розкішному судні! Це було б чудово!

– Ти думаєш?

– Я вчора сказала Френкові, що це ув'язнення мені набридло. Кінець кінцем, я вже не дитина, за кожним кроком якої треба стежити. Він може не турбуватися, що ти або я станемо предметом пересудів. Але Френк нагримав на мене, сказав, що знає, чому так робить, і я не повинна втручатися в його справи. Він, мовляв, хоче нам тільки добра, а я невдячна, неслухняна. Ти ж знаєш, який дивний мій брат!

– Він справді сказав це? – В Едварда наче гора з плечей спала. Очі його заблищали. Юнак схопив Бетті в обійми і закружляв з нею по каюті. – Я ж знав це. Інакше й бути не могло!

Сміючись, вона спробувала звільнитись.

– Едді! Облиш!

– Ще дві ночі, люба, і ми в Америці, – вигукнув він щасливо. – Потім ми вже ніколи не розлучимося!

Вона обхопила його шию руками і глянула на нього серйозними очима.

– Дві довгих ночі і один довгий день, Едді… Під час цієї подорожі я багато думала про тебе. Раніше я зовсім не знала світу, в якому ти живеш. Хоч Френк тримає мене, ніби полонянку, я все ж багато бачила й чула. Твій світ не такий прекрасний, як я уявляла собі. Цей блиск і розкіш, ці елегантні фраки й вечірні туалети здаються мені несправжніми. Знаєш, мов у театрі. Дивишся з залу, все як в житті. А за куліси краще не дивитися. Можливо, Френк тому і не випускає мене нікуди, щоб я зберегла прекрасну ілюзію. Він набагато старший за мене і краще знає життя. Пробач, Едварде, я не хотіла завдати тобі болю. Але я боюся, коли бачу цих людей, просто боюся. Не дай мені втратити віру в тебе, любий! Чуєш? Я не переживу цього!

– О Бетті! – прошепотів Едвард. А перед його очима стояв Кашбарн, цинічно посміхаючись: «Ще один раз, Едварде Хакслі, і ми – квити!»

СІРА СТІНА

Наступного дня прозора імла заволокла сонце. Це віщувало зміну погоди. В повітрі потягло холодом. Лише поодинокі пасажири в пальтах і капелюхах прогулювались по палубі. Кілька любителів свіжого повітря попросили поставити шезлонги в затишних місцях і, укрившись шерстяними ковдрами, дивилися в холодне імлисте небо.

Пустинною палубою тепер заволоділи діти. Лунали крики, сміх, чути було застережливі голоси гувернанток, що наглядали за своїми пустотливими вихованцями.

На містку стояв на вахті Лайтолдер. Спершись на поручні, він оглядав у бінокль горизонт на заході. Хтось твердою, спокійною ходою наблизився до нього. Певно, капітан. Він уже не вперше підіймається на місток, щоб визначити погоду.

Лайтолдер відірвався од бінокля і обернувся до Сміта. Той, мружачи очі, дивився в далечінь, де з моря піднімалася ніби сіра стіна.

– Радіограми – підтверджуються, капітане. Перед Ньюфаундлендом на великій площі туман. Боюся, наш рекорд зірветься біля самої мети!

– Зірветься? – командор допитливо глянув на Лайтолдера, але зараз же відвів погляд на сіру стіну туману. Вона все наближалася, піднімаючись дедалі вище. – Зірветься? – повторив він стиха.

Лайтолдер ще раз приклав до очей бінокль і схвильовано запитав:

– Ви хочете ввійти в туман на всіх парах, капітане? На мою думку, в нас два виходи: або йти малим ходом, або змінити курс і обійти зону туману.

Сміт кусав губи.

– Для особливих заходів поки що немає підстав. Почекаємо, – кинув він і пішов з містка, не глянувши на Лайтолдера.

В цей час сер Брюс Ісмей розмовляв у своїй каюті з містером Мардоком.

– Ще скляночку, дорогий Мардок? Прошу вас! То як справи з цим анафемським туманом? Наш рекорд ні в якому разі не повинен зірватися через нього. Що думаєте ви, старший офіцер, заступник капітана, відносно даної ситуації?

Мардок відкинувся в кріслі, поклав ногу на ногу, безцеремонно розглядаючи Ісмея.

– Як складеться ситуація, коли ми ввійдемо в туман, зараз сказати важко. Рішення командування залежатиме від видимості. Безпека насамперед – це девіз Вайт-Стар.

Ісмей нервово смикнув свій галстук.

– Звичайно, звичайно… але рекорд! Не забувайте, з чим це пов'язано, містер Мардок. Ми не можемо гаяти часу. Жодної години! Поки що все йшло чудово! Компанія оцінить це по заслузі.

У відповідь на слова Ісмея Мардок мовчки вклонився.

– Я сам подбаю про це, мій друже, – говорив президент. – Але ми повинні довести діло до кінця. Робіть усе можливе! Я цілком покладаюся на вас. Якщо командор і ви…

– Не чекайте від мене нічого такого, що суперечило б моїм обов'язкам і совісті, сер, – відверто сказав Мардок.

– Принаймні ви не будете додержуватись дріб'язкових вказівок, коли йдеться про таку важливу справу? Важливу не тільки для нас, а й для вас особисто! Ви переживаєте зараз найкращу пору свого життя. Рішучий крок може відкрити перед вами блискучу кар'єру, можливо навіть місце капітана на рідному браті нашого «Титаніка». За ваше здоров'я, містер Мардок! За ваше майбутнє!

– Дякую, сер Брюс! Оцінка, яку ви мені дали, і ваше довір'я роблять мені честь, – відповів Мардок з холодною ввічливістю. – Я діятиму так, як належить мені.

Ісмей підвівся і задоволено ляснув його по плечу.

– Я радий за вас, дорогий Мардок, дуже радий.

Над полудень «Титанік» повним ходом ввійшов у туман. Капітан віддав розпорядження посилити вахту. Кількість спостерігачів за морем була подвоєна. Пасажири майже не з'являлися на палубі. Температура повітря швидко падала. Сірий туман, холодний і вологий, примарою навис над кораблем, клубочився над океаном, що ледве дихав. Проте видимість у цьому районі була ще добра.

Пасажири, збираючись до чаю, заповнювали салони першого класу. Це були переважно чоловіки. Жінки гарячково готувалися до балу, який мав відбутися наступної ночі, останньої ночі перед прибуттям у Нью-Йорк. В той час, коли в салонах тихо дзвеніли склянки, перукарі, покоївки та квіткарі перебігали з каюти в каюту. Стюардеси мало не падали з ніг від утоми, однак з незмінною ввічливістю виконували найбезглуздіші бажання пасажирів.

У коридорах пахло паленим волоссям і найрізноманітнішими парфумами. Безупинно лунали дзвінки, крізь двері, що то відчинялися, то зачинялися, долинали вимогливі голоси жінок. Клацали замки чемоданів, переверталися речі в шафах і скринях, літали по каютах і валялись на підлозі білизна й панчохи. Потрібна річ, звичайно, не знаходилась. «Нічому немає місця. Ну, зовсім тобі нічому! Ох, ці слуги!» З тріском рвалися шнурки корсетів, щосили затягнутих засмиканими покоївками. Напоготові лежали бальні наряди і коштовні прикраси, безліч надзвичайно коштовних прикрас.

Усі були збуджені до краю, але щасливі серед речей, які в цю незвичайну чарівну ніч мали зробити жінку найвродливішою, найпрекраснішою і найпривабливішою істотою в світі.

Гарднер, Коннор та Ісмей зійшлися в зимовому саду. Вони жваво обговорювали становище на англійських вугільних шахтах, де тільки-но закінчився страйк.

Підійшов містер Кеннеді.

– Дозвольте, панове?

– Сідайте, містер Кеннеді. Де ж ваші дами?

– Підготовка до свята. Позамикалися в своїх апартаментах. Ми зараз на становищі бездомних собак, – зітхнув бавовняний король.

Сер Брюс засміявся і підморгнув містерові Коннору.

– Ми, холостяки, не знаємо таких переживань.

– А ми, містер Кеннеді, друзі по нещастю, – промовив Гарднер. – Я почуваю себе так само, як і ви.

– Препогана погода! – здригнувся від холоду Кеннеді. – Стюард, два коньяки! – прогримів його бас.

– Здається, з кожною годиною стає холодніше, – зазначив містер Коннор. – Чи не повернули ми часом до Північного полюса?

Сер Брюс відкрив портсигар і, наперед смакуючи, поволі вибирав сигару.

– Такого сюрпризу нашим планом не передбачено. Невелика перешкода з боку атмосфери, нічого не вдієш. Завтра ви вже будете милуватися хмарочосами Мангатану, якщо не бачили їх.

– За який, власне, час треба зробити рейс, щоб завоювати рекорд? – спитав Гарднер.

– Ми поза конкуренцією. «Титанік» – найшвидкохідніше пасажирське судно в світі, – гордо відповів Ісмей, блиснувши очима.

– Вітаю! Але хіба через туман судно не сповільнить хід?

Президент спокійно надрізав кінчик сигари.

– Про це не може бути й мови. Перемога буде за нами.

– Поблизу Ньюфаундленду іноді зустрічаються айсберги, – сказав Коннор.

Розкурюючи сигару, Ісмей кинув багатозначний погляд на присутніх. Кеннеді зареготав.

– Ви хочете сказати, що шматочок криги може становити небезпеку для «Титаніка»? Уявіть собі, як цей стальний колос, що рухається з швидкістю близько п'ятдесяти кілометрів за годину, протаранив би айсберг. Посипався б тільки льодяний дощ. Ото був би атракціон, сер. Брюс! Капітанові слід було б влаштувати хоч раз таку штуку.

Слова Кеннеді не знайшли бажаного відгуку, всі мовчали. Ісмей дивився на сизі димові кола, що підіймалися від його сигари. Здалеку долинали звуки вальса. Дві молоді дівчини сміючись пробігали мимо. Помітивши чоловіків, які сиділи мовчки, вони злякано притихли.

Сер Брюс Ісмей нарешті порушив мовчанку.

– Наші шановні дами вирішили, очевидно, зробити сьогоднішній бал сенсацією. У всякому разі деякі з них зуміють себе показати. Місіс Хорткліф має намір на честь такого дня надіти навіть своє славнозвісне кольє.

– Прикраси моєї дружини й дочки теж не з картону, – незадоволено пробурмотів Кеннеді.

Коннор задумливо подивився на нього.

– Це кольє має якусь таємничу історію. Ви не знаєте? – звернувся Гарднер до сера Брюса.

– Як розповідає сама місіс Хорткліф, – відповів Ісмей, – один з предків їхнього роду був відомим піратом. Майже всю свою здобич він роздавав бідним.

– Он чим раніше займалися люди! – вставив Кеннеді.

– Перед смертю, – говорив далі сер Брюс, – у нього не було нічого, крім невеликої торбинки з коштовним камінням. Це багатство пірат залишив своїй коханій. Пізніше з коштовного каміння зробили кольє. Знавці оцінюють його в півмільйона доларів.

– Історія надзвичайно романтична. Але навряд чи правдива, – іронічно посміхнувся Гарднер.

– А чому б і ні? – сказав містер Коннор. – У житті нема нічого настільки неймовірного, що б не могло бути правдою. В усякому разі ця коштовність є, і належить вона місіс Хорткліф.

Капітан Сміт перейшов палубу, прямуючи в свою каюту. На містку ніяких змін. Туман не розходився. Видимість була часом достатня, часом зовсім погана. Ртутний стовпчик термометра невпинно падав. На ніч Сміт віддав нові розпорядження про дальші заходи безпеки. Проте стрілка машинного телеграфу все ще показувала: «Повний вперед».

Біля офіцерського курильного салону капітан зупинився. Звідти долітали збуджені голоси. Він увійшов. Вісім офіцерів, серед них інженер Белл, квартирмейстер Модлі, Мардок і Лайтолдер, які тільки-но щось жваво обговорювали, враз замовкли і ніяково опустили очі.

– Я не заважатиму вам, панове? – люб'язно запитав капітан. – У вас якраз такі жваві дебати. Дозвольте поцікавитися, про що?

– Ми говорили про погоду, капітане, – пояснив Мардок.

Сміт обвів поглядом присутніх.

– Так, туман завдає багато неприємностей. Але ми з ним упораємося.

– Справа не тільки в тумані, містер Сміт, – сказав Лайтолдер. – Ми наближаємося до зони, де, як відомо, в цю пору року дрейфують айсберги. Це небезпека для судна. Треба було б зменшити швидкість.

– Майте на увазі, командоре, я не хочу нести відповідальність через якусь безглузду вигадку з рекордом. Ви взялися за дуже рисковану справу, – втрутився Модлі.

– Дурниці! – сердито проскрипів Мардок. – «Титанік» як рибальський тралер.

– Чорт з ним, з рекордом! Блакитна стрічка все одно вже у нас в кишені, – вигукнув інженер Белл.

Капітан роздратовано похитав головою.

– Панове! Вам ввижаються привиди. В інтересах безпеки буде зроблено все необхідне, залежно від ситуації. Поки що немає підстав вживати якихось особливих заходів.

У двері постукали. Всі обернулися. На порозі стояв високий молодий чоловік, Філліпс, старший радист «Титаніка». Він козирнув і вручив капітанові щойно одержане повідомлення. Сміт прочитав, передав радіограму Мардоку, який спокійно ознайомився з нею.

Усі мовчки чекали. Командор стримано промовив:

– Нас попереджають. На нашому курсі помічені айсберги.

– Ось і маєте! Спустити пару! Нічого більше не лишається, – вигукнув Белл.

Сміт зміряв його суворим поглядом.

– Ви капітан цього судна, містер Белл, чи я?

– Вибачте, – буркнув інженер. – Але ж треба щось робити!

Очі капітана блиснули.

– Буде зроблено все, що необхідно в даний момент. Будьте в цьому певні! – і він вийшов з салону.

– Не треба сперечатися з капітаном, Белл, – з докором сказав Модлі.

Інженер підхопився і спересердя почав ходити по салону.

– Не кажіть! Мені увірвався терпець. Така нерішучість!

– Я довго плавав з капітаном Смітом. У найскладніших умовах він виявляв себе досвідченим, умілим капітаном, – промовив Лайтолдер. – Тепер він якось змінився.

Белл зупинився перед другим помічником. Обличчя інженера налилося кров'ю, на лобі набрякли товсті жили.

– Змінився? Цілком правильно, Лайтолдер! А чому? Тому що наш глибокошановний генерал-директор весь час твердить йому: «Рекорд, рекорд, рекорд! За всяку ціну рекорд!»

– А за яку? – спитав один з молодших офіцерів.

– За кілька тисяч людських жертв і судно, що коштує мільйони, ось за яку!

– Досить, досить! – почувся глухий голос Мардока. «Старший» сів у крісло і почав чистити нігті. – Ваше щастя, що старик цього не чує. Вам, здається, справді ввижаються привиди. Що ж трапилось? Радіо принесло кілька повідомлень про айсберги, і ви вже розхвилювалися, мов школярі. Ми на «Титаніку», сер! Згадайте про це!

Модлі без жодного слова підсунув інженерові коньяк, але «господар пекла» навіть не звернув уваги на цей доброзичливий жест.

– Може, президент і вам закрутив голову? – зло вигукнув Белл.

Мардок посміхнувся.

– Він у всіх вас розпалив честолюбство, – розходився інженер. – Я знаю! Ісмей і мене пробував умовити, але тут якраз дістав облизня. Мене не спокусять ніякими обіцянками. Я не хочу, щоб мене потім мучила совість. Ні, панове! На місці капітана «Титаніка» я посадив би за грати кожного, хто пробував би примусити мене порушити обов'язок моряка. Кожного, панове!

Слова Белла збентежили офіцерів, вони ніяково відводили очі і, посилаючись на службу, один по одному виходили з салону. Лишились тільки Белл, Мардок і Лайтолдер.

Мардок спокійно стежив за цією загальною втечею. Зручно вмостившись у кріслі, спрямувавши погляд на стелю, він знову почав розмову.

– Наскільки мені відомо, сер Брюс ніколи не робив спроби втручатися в справи суднового командування. Він на борту тільки пасажир, як і інші.

Белл співчутливо подивився на «старшого».

– Крім того, любий Мардок, він ваш генерал-директор і, коли судно ввійде в гавань, зробить з вами все, що захоче. Ісмей дасть вам місце капітана або звелить покласти документи на стіл. Ви, певно, становите виняток і не бачите цієї дрібниці? Невже ви настільки наївні, що вірите, ніби сер Брюс Ісмей зважатиме на почуття обов'язку в якогось офіцера і тим самим дозволить зірвати рекорд?

– У вас занадто смілива манера говорити правду, любий Белл. Яке щастя, що ви не капітан. Мабуть, щоб тільки досадити Ісмею, ви ладні були б негайно повернути назад до Саутгемптона.

– Смішно!

– Сподіваюсь, ви хоч не стверджуватимете того, що прохолодний туман за бортом не впливає вам на нерви?

Грубо вилаявшись, Белл схопив кашкета і, грюкнувши дверима, вискочив з салону.

– От ми й лишилися самі, – сказав Мардок Лайтолдеру, який, схрестивши руки на грудях, стояв біля ілюмінатора і похмуро дивився на шлюпки, обриси яких виднілися в сірих сутінках. – Якщо ми будемо й далі сперечатись, то я, кінець кінцем, збожеволію.

– У мене зовсім немає наміру сперечатися з вами, Мардок. Це все одно нічого не дасть.

– Ви так гадаєте?

– Саме так.

Вони помовчали. Кожен думав про своє. З залу доносилась музика.

– А вони лежать там, унизу, – промовив Мардок.

– Хто?

– Чотири покійники в шостому бункері.

– Чому ви згадали про це саме зараз? – Лайтолдер стежив за прозорою смугою туману, що повільно підіймалася над шлюпками і відсувалася вбік.

Мардок голосно позіхнув.

– У мене виникла думка: вони лежать унизу нерухомі, мовчазні, в той час як нагорі танцюють, займаються фліртом, галасують і п'ють. Дивний світ! Скрізь суперечності. І через кілька годин усе стане минулим.

– Що стане минулим?

– Інколи. ви задаєте дивні питання, Лайтолдер! Подорож, звичайно. Гучна зустріч в Нью-Йорку. Офіціальне вітання, преса, інтерв'ю, потиски рук. Пасажири розійдуться. А нам лишиться одне – робота. Готуй судно до наступного рейсу! Але вільний час я постараюсь добре використати. Ми з Беллом побродимо по місту. Він знає цей південний Вавілон, як свою кишеню. Підете з нами? Справді, варто. Белл – нетесана колода, це правда, але хлопець чудовий. Ох, Нью-Йорк! Ще кілька годин.

А в цей час у танцювальному залі оркестранти настроювали інструменти. Стюарди під наглядом Уілтон і кінчали накривати столи, прикрашені квітами, старанно розставляли кришталь і срібло. В розкішних каютах дами востаннє торкалися пуховкою кінчика носа, а чоловіки застібали сліпучо білі манишки, одягали фраки. Пасажири третього класу вже святкували гомінливо й весело останню ніч подорожі. Яскраво палало полум'я під паровими котлами, кочегари невтомно кидали туди лопатами гори чорних діамантів. У сяйві яскравих ламп, наче блискавки, миготіли поршні гуркотливих машин, і стрілки манометра тремтіли біля самої червоної риски. Наказу приборкати ці сорок шість тисяч кінських сил не надходило. З шумом краючи хвилі, судно швидко йшло нічним морем, над яким клубочилися сірі примари і ткали перед утомленими очима вахтових матросів химерні картини.