Текст книги "Таємниця двох океанів"

Автор книги: Григорий Адамов

сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 30 страниц)

Розділ III
ПІСЛЯ БОЮ

– Швидше, швидше, товаришу Лорд! Я держу її за хвіст, щоб її чорти держали! Сили мої кінчаються, будь вона проклята!

– Скворешня! Що це таке?

Зоолог вибіг із хащів водоростей. Він побачив незвичайну картину. На відкритій галявині в яскравому зеленуватому світлі, біля кількох машин, що працювали під прозорими, немов із скла, ковпаками, стояла гігантська постать людини в металевому скафандрі і величезному шоломі. Зігнувшись у вигляді великого потужного лука, вона однією рукою держала петлю з товстого гнучкого кабеля, що з'єднував два ковпаки з працюючими машинами. В петлю вчепилася зубами невелика, двометрова акула, яку людина держала рукою за тонку частину тіла, біля самого хвоста. Рило акули далеко виступало над широкою пащею, її темносіра жорстка шкіра була схожа на напилок, великі круглі очі, тупі, безтямні, палали білуваторожевим вогнем люті. Зоолог одразу ж впізнав осе-ледцьову акулу, неймовірна зажерливість якої дивувала ще стародавніх спостерігачів. Звичайною їжею цієї акули є оселедці, коли вони хмарами піднімаються із глибин і йдуть до берегів для нересту. Але вона переслідує й інших риб, яких тільки в змозі здолати.

Своїй славнозвісній родичці, прославленій розбійниці морів і океанів – звичайній акулі, або мокою, – оселедцьова акула поступається лише розміром і силою.

Акула, яку велетень з надзвичайним напруженням сил тримав за хвіст, звивалася, згиналася і розгиналася, але не випускала з пащі захопленого нею кабеля.

Ноги Скворешні по кісточки вгрузли в пісок. Червоне від зусилля обличчя було вкрите потом. Акула люто смикала кабель у всі боки, але не могла вирвати його з рук велетня.

Вихопивши з піхов кортик, зоолог кинувся до акули.

– Рукавиці, рукавиці, Лорде! – зарепетував Скворешня, мотаючись слідом за скаженими рухами акули. – Кортиком нічого не зробите!

Зоолог зупинився. В одну мить рукавиці були натягнуті на руки, кнопки застебнуті, і в наступну мить дві долоні злегка стиснули акулу з обох боків. Від удару електричного струму акула здригнулась, судорожно звилася майже в кільце, потім з неймовірною силою розпрямилась, відкинувши Скворешню і зоолога, мов кошенят, у різні боки. Потім вона розімкнула пащу і, здригаючись, опустилася на дно.

Зоолог зараз же схопився на ноги, але Скворешня підіймався з грунту поволі, з зусиллям.

– Як це сталося, Скворешня?

– Фу-у-у… Дайте віддихатися… Коли б ви запізнилися на дві-три хвилини, погано було б… машинам. Цій божевільній рибині з голоду здалося, що кабель – це щось їстівне, і вона вчепилася в нього. Розумієте, Арсене Давидовичу, що було б з агрегатами, коли б вона вирвала кабель з-під ковпаків?! Тиск води, що ввірвалася б, знищив би ці ніжні машини. Я зробив з кабеля петлю в тому місці, де вона його схопила, і пружинив, приймаючи на свою руку всі удари акули. Спершу я цю тварюку бив по морді, по очах; вона тільки метляла головою, але кабеля не випускала і страшенно смикала його, працюючи хвостом. Тоді я піймав другою рукою хвіст. Ну й силища!

– Чому ж ви не пустили в хід свої рукавиці?

– Та тому, що боявся випустити з рук кабель. Біс її знає, що вона натворила б у цей момент! А де ж Павлик? Я чув вашу розмову. Він десь відстав від вас? Зоолог затурбувався.

– Ах, матінко! – скрикнув він. – Я зовсім забув про нього. Павлику! Павлику! Чого ж ти мовчиш? Павлику!..

Він з тривогою подивився на Скворєшшо.

– Ви теж не чуєте відповіді?

Велетень захвилювався. Як завжди в такі хвилини, Скворешня негайно звертався до дикої суміші українських і російських слів, яку він називав «рідною мовою». Багато обставин взяли участь у формуванні цієї «мови» і в переконанні Скворешні в тому, що це його рідна мова: і Воронезький район, в одному з напівукраїнських, напів-обрусілих сіл якого він народився, і виховання в російській школі-десятирічці, і велика любов до російської літератури, особливо до російських поетів, яка жила в ньому разом з пристрасною любов'ю до Шевченка, Коцюбинського, і, нарешті, служба в Червоному флоті: спочатку в надводному, а потім, і до цього часу, в підводному.

– Ні, нічого не слишу, – сказав він, голосно сопучи, і з неприхованим роздратуванням додав: – Де ж ви мальчика загубили, товаришу Лорд?

– Він відстав у кораловій хащі, коли я спішив до вас, Скворешня… Павлику! Павлику! Відповідай же!.. Він мовчить… З ним щось сталося, – сказав зоолог. – Біжімо, Скворешня!

– Треба було до нього возвращаться, а не до мене бігти. Чорти б мене не схопили, коли б ще десять мінут лишку дали. Запускайте гвинт, а я сейчас за вами.

Він відкрив патронташ на поясі і натиснув одну з численних кнопок на довгому щитку управління. Почувся голос:

– Говорить старший лейтенант Богров. Що скажете, Скворешня?

Скворешня, за звичкою, випрямився, підтягся і сказав:

– Спішу доповісти: хлопчик Павлик, що знаходиться на борту корабля, направляючись разом з товаришем Лордкіпанідзе до місця роботи на пункті номер шість Коралової мілини, відстав у дорозі від товариша Лордкіпанідзе, загубився в коралових заростях і перестав відповідати на виклики. Товариш Лордкіпанідзе, який поспішав за моїм викликом до мене на допомогу в зв'язку з нападом на кабель і на мене акули, зараз знаходиться тут.

Прошу дозволу відправитися на розшуки хлопчика, а также прислати мені зміну на пункт.

– Гаразд, Скворешня, – почулася поспішна відповідь. – Негайно вирушайте на розшуки. Зміну пришлю, не чекайте на неї.

– Єсть, товаришу старший лейтенант!

Він схопие невелику лопатку, що лежала на грунті, і швидко закидав кабель піском. У цей час зоолог відкрив щиток управління на поясі і натиснув кнопку. З нижньої частини горба на спині висунувся товстий стержень, розкрився, як квітка, і перетворився на невеликий гвинт. Одночасно розгорнулися металеві краги на ногах і перетворилися на площини горизонтального і вертикального рулів. Зоолог пересунув важелець, гвинт швидко завертівся, і учений, напівлежачії і зімкнувши ноги, понісся вперед, розтинаючи шоломом воду і ступнями ніг керуючи рулями. Через хвилину, немов величезна торпеда, повз нього лронісся Скворешня. Який не був стурбований і засмучений зоолог, він не міг утриматися, щоб не вигукнути від захоплення, дивлячись на могутню постать Скворешні, яка швидко мчала вперед.

– Який чудовий винахід Крєпіна! – прошепотів він.

– Що ви сказали?

– Так, нічого… – знітився зоолог.

Йому здавалось непростимим думати зараз про щось інше, окрім Павлика.

– Швидше, Лорд! Швидше!

Зоолог порівнявся з Скворешнею. Пересунувши ще на кілька поділок важільці і збільшивши цим самим число обертів гвинта, вони вже зовсім в горизонтальному положенні понеслися ще швидше.

Налякані риби ледве встигали кидатися вбік від цих дивовижних, незвичайних для підводного світу створінь. Невелика каракатиця на мить затрималась і зараз же розплющилась об плече зоолога. Випустивши густу чорнильну хмару, розпустивши в передсмертній агонії свої десять рук, вона опустилася на дно, крутячись у вирі, який утворився позаду зоолога. Кілька довгих в'юнких угрів потоком води були притягнуті до скафандра Скворешні. Злякано крутячи гадючими головами з червонуватими оченятами, вони зсковзнули до його ніг і там були розрізані на кілька частин гострими краями рулів. Мелькнула невелика акула, кинулась було навперейми цим незвичайним створінням, але зараз же, вигнувшись дугою, шугонула вгору, до світлих вод поверхні.

Опустивши на гвинти запобіжні решітки, зоолог і Скворешня, як два важких снаряди, ввірвалися в зарості велетенських саргассових водоростей, які тяглися з дна до поверхні. Коріння водоростей, яке неглибоко проникало в грунт і служило не для живлення рослини, а тільки для її прикріплення до дна, легко відривалося під натиском скафандрів. Наповнені повітрям пухирці, що сиділи, як виноградники, на золотистих стовбурах і біля хвостиків листків, безперервно лопались, повітря з них виривалося, і вода, здавалось, кипіла по всьому шляху стрімкого бігу людей.

Закінчились водорості. За відкритою галявиною починалася коралова хаща.

– Де ж його тут шукати? – звернувся до зоолога Скворешня.

– З того боку.

Зменшивши швидкість, вони зробили кілька зигзагів по околиці коралових заростей, напружено вглядаючись у густе сплетіння яскравих, сповнених життям кущів і гілок. Павлика не було видно. Вони спустилися нижче, пронеслися над хащею, майже зачіпаючи вершечки, зриваючи зі скель ніжні квітучі коралові гілочки, пухирчасті гірлянди водоростей.

– Павлику! Павлику! Де ти?

– Відповідай, бічо! Ми тут.

Раптом Скворешня круто повернувся кругом себе, пірнув униз головою до підніжжя високої коралової колони і вигукнув:

– Ось він! Лежить! Сюди, Лорд! Сюди! Який жах! Дивіться, з ким йому довелося битися.

Приголомшений зоолог, давши гвинтові задній хід, упав на дно і кілька секунд стояв нерухомо.

– Меч-риба! – вигукнув він нарешті, кидаючись на коліна перед Павликом, що лежав на піску.

Величезна, не менше трьох метрів завдовжки, риба з струнким і могутнім тілом, з високим серповидним спинним плавцем і таким самим витончено вирізаним хвостом придавила Павлика всією своєю вагою, наполовину закривши його.

Шершава шкіра на її спині була яскраво забарвлена в дивовижну мішанину червоного і голубого кольору, але на решті тіла переважав синій колір найрізноманітніших відтінків: черево було синюватобілого кольору з красивим сріблястим блиском, плавці – сіросині, хвіст – синьо-чорний, і навіть круглі великі очі – темносині.

У неї, як і більшості риб, темні і світлі фарби були розташовані строго закономірно й доцільно: коли дивишся зверху, важко розрізнити темну спину, що зливається з кольором води; при вигляді знизу, в світлі, що йде зверху, ніби розчинялось світле черево риби. Але найбільш вар-тий уваги був у неї меч – довгий, плоский, гострий. Цей меч був продовженням верхньої щелепи риби і тягся не менше, ніж на сімдесят п'ять сантиметрів попереду неї, являючи собою грізну зброю. Меч величезної риби, яка збила Павлика, майже цілком увійшов у заховану водоростями ущелину коралової колони, що височіла над місцем, де сталася ця підводна драма.

– Невже вона вбила його? – промовив тремтячим голосом зоолог, вглядаючись у бліде Павликове обличчя, його щільно заплющені очі.

– Ні, він живий, Лорд! – твердим голосом сказав Скворешня, підіймаючись з колін. – Меч-риба могла б його убити, тільки пошкодивши скафандр. Цього, як бачите, не сталося, скафандр зовсім цілий. Хай живе наш хлопчик! Зате ж і пришив він її! На місці! Як з гармати!

Павликові руки з натягнутими на них рукавицями були судорожно обвиті навколо круглого тіла риби, нижче її спинного плавця.

Скворешня обережно розвів руки хлопчика в сторони.

– Підніміть рибу, – сказав зоолог, – я витягну з-під неї Павлика.

Це було швидко зроблено. Зоолог з усіх боків уважно обдивився хлопчиків скафандр і не знайшов ніяких пошкоджень. Лише плесковатий довгастий ящичок, схожий на браунінг, що висів на правому боці, був зірваний з пояса і тримався на одному шнурі.

Зоолог, ще раз пильно придивившись до блідого, знекровленого обличчя Павлика, тепер побачив, що тонка, ніжна шкіра на його правій скроні ледве помітно пульсувала.

– Він живий, Скворешня! Він живий!

– А я вам що сказав? – з радісною посмішкою відповів велетень, не зводячи очей з обличчя хлопчика.

Зоолог шзидко відкрив щиток управління на поясі хлопчика і натиснув одну з кнопок.

– Невелика додаткова порція кисню, – промовив він, – допоможе йому швидко отямитися. Ось і щоки порожевіли. Чудово!.. Павлику! Павлику! Ти чуєш мене, бічо? Відповідай! Відповідай мені!

Хлопчикові очі відкрилися. Якусь секунду він дивився на зоолога безтямним поглядом, потім раптовий жах перекосив ного обличчя, але зараз же, побачивши Скворешню, який схилився над ним і посміхався, він відповів йому слабою усмішкою.

– Ну ось, все гаразд, – продовжував зоолог. – Тепер трошки какао з термоса, і буде зовсім добре.

Він натиснув у хлопчиковому патронташі другу кнопку, і зараз же в Павликовому шоломі з-під коміра піднялася чорна зігнута трубка і закругленим кінцем зупинилася якраз біля його губів.

– Випий, випий, бічо, – ласкаво промовив зоолог, – тобі стане краще.

Павлик узяв трубку в рот і кілька разів ковтнув. Випадково глянувши при цьому вбік від себе, він раптом побачив страхітлизу тушу меч-риби і, різко підхопившись, завмер від жаху. Скворешня розсміявся і поклав йому руку на плече.

– Ну, ну, не лякайся, Павлику! Ти тепер герой! Дивись, яку ти рибину сам убив. Молодець, хлопчику!

– Я навіть не встиг розгледіти її, – з блідою посмішкою, слабим голосом відповів Павлик. – Вона так несподівано кинулась на мене…

– Ну, тепер додому, швидше додому, Скворешня, – заспішив зоолог.

– Єсть додому, товаришу Лорд! – весело відгукнувся Скворешня.

За хвилину під спинними ранцями зоолога і Скво-решні уже оберталися гвинти. На великих руках велетня, як у колисці, затишно влаштувався Павлик. Стрімко розрізаючи воду, всі троє понеслися вниз, у темпі глибини океану.

* * *

На глибині шестисот п'ятдесяти метрів промінь прожектора здавався великим яскравоголубим тунелем, просвердленим у тільній непроникній оксамитночорній темряві. Його далекий кінець сліпуче сяяв, немов краплина розплавленого металу, тоді як найближчий був схожий на широкий розтруб, який поступово роз'їдала і поглинала навколишня темрява.

Зоолог і Скворешня з Павликом на руках пливли на двох десятих повного ходу вздовж світлового тунелю, тримаючись трохи осторонь нього. Слабий голубий відблиск лягав на їхні обличчя і металеві скафандри. В самому тунелі, мов на прозорому сріблястому екрані, звивалися силуети риб. Вони раптово виринали на ньому з пітьми, гралися, немов сп'янілі від потоків незвичайного світла, або подовгу, як зачаровані, нерухомо висіли; потім зникали так само раптово, ніби розтанувши.

Зоолог відвернув голову від променя прожектора, і йому здалося, що він бачить з усіх сторін навколо себе дивне, усіяне незвичайними зорями небо, що ледве світліло вгорі, над спиною.

Ці зорі – голубі, червоні, зелені, сріблясті – літали в усіх напрямах, то спалахуючи, то гаснучи, то поодинці, окремими лампочками, то сплітаючись у блискаючі кільця в перлисті діадеми або розтягуючись різнокольоровими миготливими гірляндами.

І в промені прожектора, і в сяючих навкруги точках, плямах і лініях зоолог впізнавав або вгадував відомих йому тварин – випадкову здобич глибоководних драг, тралів і сітей, рідкісних гостей морських біологічних і зоологічних станцій, лабораторій. Але найчастіше він безпорадно розводив руками, вперше спостерігаючи безліч дивних, нікому ще невідомих створінь.

Скільки ще несподіваного ховають в собі ці безмежні глибини океану! Чого варті найхитромудріші способи лову для сильних, швидких і спритних жителів глибин? Кого приносять на поверхню ці жалюгідні знаряддя сліпого полювання, крім найповільніших або найслабіших створінь, що населяють ці таємничі, повні загадок товщі океану!

Все, з чим зоолог встиг уже ознайомитись за короткий строк роботи на чудовому кораблі, показало йому, наскільки обмежені, убогі і випадкові дані, які мала до Цього часу наука про море, його життя і про життя в ньому. Тільки тепер, з появою цього корабля, океанографія, фізика і хімія моря, його біологія почнуть виходити з стану дитинства. Груди зоолога розширювались від захоплення, коли він думав, що саме він – перший, хто вільно і безпосередньо вивчає море і його життя в справжніх, природніх умовах.

Величезна тінь, яка нагадувала силует кашалота, з'явилася в мороці, ледве вимальовуючись на фоні слабого відбитого світла, що розсіювалося навколо прожектора.

– Ну ось ми й дома, – сказав через деякий час зоолог. – Викликаю підводний човен.

Всю відстань, що відділяла місце бою Павлика з меч-рибою до підводного човна, десять кілометрів, зоолог і Скворешня пройшли лише за десять хвилин.

Вони наблизились до підводного човна з правого його борту, з середини якого з убивчою силою бив промінь прожектора потужністю в дванадцять мільярдів свічок. Світловий тунель був тут ніби наповнений розтопленим до сліпучої білизни металом. Промінь був чистий і пустельний. Жодне живе створіння не могло витримати яскравості цього світла на відстані до ста метрів від прожектора. Ті ж, що випадково потрапляли в його промінь, вмить засліплювались і, надовго паралізовані, безпомічно падали на дно.

Обмінявшись по радіотелефону кількома словами з центральним постом підводного човна, зоолог і Скворешня повільно підпливли під самий прожектор. Від гоф-рированого борту підводного корабля відвалилась і горизонтально лягла, тримаючись на завісах і тросах, рівна металева площадка, відкрита попереду і обгороджена перилами з боків. Одночасно позаду площадки розсунувся борт і відкрилася кубічна камера, наповнена зеленуватою водою і жовтим світлом кількох електричних ламп. Зупинивши і сховавши гвинт, Скворешня перший зійшов на площадку і, тримаючи на руках Павлика, увійшов у водяну камеру. Вслід за ним зайшов зоолог і, вже всередині, праворуч від вхідного отвору, натиснув чотирикутну, що сяяла червоним світлом, кнопку. Площадка піднялася і закрила вхід до підводного човна. Стулки товстих металевих дверей зсунулися і притиснулися одна до одної краями з такою силою, що важко було розрізняти лінію, де вони зійшлися. Вода почала швидко витікати. Оголилися металеві стіни. Біля непомітного тепер виходу на зовнішній стіні виднівся ряд кнопок з головками, що поблискували різнокольоровими вогнями. На протилежній стіні було видно кілька вправлених в неї приладів з циферблатами, стрілками, градуірованими скляними трубками.

Через десять-пятнадцять секунд на підлозі камери не було й краплини води. Зоолог і Скворешня продовжували нерухомо стояти.

– Який тиск, Лорд? – нетерпляче запитав Скворешня.

Зоолог підійшов до приладів і подивився на одну з стрілок.

– Уже вісімнадцять атмосфер, – відповів він. – Зараз тиск повітря стане нормальним, і можна буде роздягтися.

Переступаючи з ноги на ногу, він дивився не відриваючись на прилади, потім відкрив патронташ на поясі і натиснув одну з кнопок. Зараз же присоси, які тримали шолом на комірі скафандра втягли в себе повітря, і зоолог швидко зняв шолом з голови.

Слідом за цим він вийняв з патронташа мідну голку на довгому тонкому шнурі і, натиснувши маленьку кнопку на рукоятці голки, провів гострим її кінцем по жолобку на середині лінії скафандра – зверху вниз, потім по обох ногах до ступні і, нарешті, навколо талії. Скафандр розкрився по всіх цих лініях, і зоолог почав поступово звільнятися від окремих частин свого металевого одягу. Таку саму операцію проробив Скворешня над Павликом.

В цей час у внутрішній стіні розсунулися двері, і в камеру вбіг молодий сухорлявий і смаглявий червонофлотець у білій форменці і чорних штанях. Смоляночорне волосся на його голосі було гладко причесане, з рівним білим проділом збоку, але на тім'ї визивно стирчало непокірне жорстке пасмо.

– Що з Павликом? – крикнув він, кидаючись до Скворешні.

– Нічого, Марате Мойсейовичу, нічого! – весело відповів Павлик, вириваючись з рук Скворешні і підбігаючи до молодого червонофлотця.

– Ну, ну, нічого… – втрутизся зоолог. – Роздягай його швидше, Марате, і неси в госпітальний відсік, я зараз же огляну його.

В камеру квапливо увійшла молода людина в білому кітелі – коренаста, чорноволоса, з темножовтим, монгольського типу обличчям. Її вузькі, косо поставлені очі тривожно оглядали водолазів, що роздягалися.

– Цой! Цой! – радісно зустрів його Павлик, не даючи йому промовити й слова. – Я приніс тобі цікавого молюска! Я здоровий, і нічого особливого! Арсен Давидовим говорить, що це новий молюск. Тільки він хворий якийсь. Арсен Давидович хоче, щоб ти його дослідив.

– Матінко! – розсміявся Цой, показуючи два ряди чудових зубів. – Одразу аж три мішки наговорив! Отже, здоровий! Ну, ходім спершу на ремонт, герою!

Всі п'ятеро вийшли з камери і опинилися серед вилискуючого металу, незвичайних, мовчазно працюючих машин і механізмів, тиші і безлюддя.

Розділ IV
ЗАГИБЕЛЬ «ДІОГЕНА»

Незважаючи на страшенної сили ураган, який нісся з холодних областей Баффінового моря і Гренландії, на допомогу «Діогенові», першокласному пароплаву, що робив термінові рейси між Шербургом і Нью-Йорком, за першим його сигналом біди протягом двох-трьох годин зібралися десятки пароплавів. Велетенські хвилі, що досягали висоти тринадцяти метрів, згладжувалися потоками нафти і розбивалися підводними повітряними хвильоламами. Парові, дизельні, електричні катери і глісери сновигали взад і вперед, перевозячи людей з судна, що тонуло. Перші жертви були доставлені на «Марію-Антуанетту», яка раніше за інших прибула і розпочала рятівні роботи. Серед цих потерпілих був радянський громадянин Іван Федорович Буняк, тяжко поранений брилою льоду, що зірвалася з айсберга. Буняк повертався з Канади на батьківщину після шестирічної роботи на посаді радянського консула в спокійному, патріархальному Квебеку. В ту мить, коли «Діоген» зштовхнувся з айсбергом, він стояв з своїм чотирнадцятирічним сином біля борту верхньої, дванадцятої, палуби і з її тридцятип'ятиметрової висоти під розмірене погойдування гіганта-пароплава спокійна милувався з безсилої люті стихії. Айсберг виринув з передсвітанкового мороку зовсім несподівано. В таких низьких широтах крижані гори ніколи не спостерігались, і тільки семиденним ураганом можна було пояснити появу айсберга на шляху в «Діогена».

Тієї ночі якраз зіпсувався інфрачервоний фотоапарат з лівого борту, і він не міг своєчасно попередити про наближення крижаної гори. Ураган буз такий сильний, а маса айсберга настільки велика, що удар по борту «Діогена» вийшов надзвичайно могутній і руйнівний. Увесь лівий борт пароплава був понівечений, продавлений, водонепроникні перебірки зім'яті, а верхні палуби засипані і проламані величезними брилами льоду.

Буняка, який лежав непритомний, команда передала на катер з «Марії-Антуанетти», і ніхто не помітив відсутності хлопчика, його сина. Айсберг, що наробив стільки горя, велично віддалявся, злегка погойдуючись на велетенських хвилях, які скаженіли навколо нього, і ніхто не догадався подивитися, що робиться в його численних впадинах, проваллях, печерах і гротах…

Коли роботи по врятуванню пасажирів і команди закінчились, поранені, в тому числі й непритомні, були опізнані. Перекличка, влаштована по радіо між усіма врятованими, встановила, що невистачає трьох чоловік, серед них – Павла Буняка, чотирнадцяти років, сина радянського підданого Івана Буняка. Вирішили, що ці троє під час зіткнення упали в море й загинули. Все ж кілька швидкохідних катерів обслідували протягом п'ятнадцяти хвилин найближчий простір навколо «Діогена», що опускався під воду, і повернулися ні з чим.

Під сумний прощальний рев гудків своїх численних собратів «Діоген» з загаслими котлами поволі занурювався. Пароплави розійшлись, розвозячи врятованих в різні порти європейського узбережжя.

* * *

Океан стихав. Довгі похилі зали здіймалися і поволі котилися в далечінь. Після жорстокого урагану життя, яке заховалося було в глибини, знову закипіло на поверхні. Дедалі частіше і частіше з ультрамаринових хвиль випурхували зграйки летючих риб. Розправивши свої плавці, довгі і гострі, схожі на крила ластівки, вони проносилися з сухим шерхотом над валами і знозу ховалися в чистій блакиті океанських вод.

Вслід за ними, як гарматні снаряди, злітали в повітря зелено-червоні боніти, чудові золоті макрелі, то емальово-сині, то пурпурні, але всі з золотистожовтими хвостами.

Великі, дво– і триметрові тунці в мисливському азгрті показували час від часу над поверхнею вод свої жадібно розкриті круглі роти або могутні чорно-сині спини. Полювання розгорялось. Зграї летючих риб безперервно злітали і падали. І ні мисливців, ні дичину не бентежили досить незвичайні і дивовижні для цих місць речі, які плавали то тут, то там серед хвиль: дерев'яні лави, легкі плетені крісла, ґратчасті ящики з капустою, з апельсинами, уламки дощок, японська лакована етажерка, білі, до половини засклені двері, матраци, рятівний круг, обривки соломи – тривожні ознаки нещастя, сумні осиротілі супутники людини.

Ось одна з дорад, понад метр в довжину, після невдалого стрибка через клітку з мертвими курми з гучним сплеском упала назад у воду, але з швидкістю блискавки знову кинулась за своєю жертвою. Вона все дужче й дужче розганялася, ковзаючи по поверхні, наче глісер, і коли летучка, втрачаючи сили, спускалася по стометровій дузі, дорада одним ударом хвоста раптом відірвалася від хвилі, злетіла на кілька метрів навперейми летучці, і в одну мить намічена жертва зникла у величезній круглій пащі доради.

Сонце кидало вже свої останні промені на круглі гребені валів, коли до дорад, боніт, тунців приєднався табун гостромордих дельфінів. Жорстока гра життя і смерті відновилася з новою силою.

Ця повна руху і фарб картина зовсім не привертала однак уваги трьох людей, які допитливо оглядали весь простір навкруги аж до далекого горизонту. Вони стояли на овальній рівній площадці, обгородженій легкими перилами, на вершині невеликого горба з гофрованого металу, пофарбованого в синьо-зелений колір. Біля переднього кінця площадки, майже біля самих перил, горб круто спускався вниз, у воду. Позаду площадки на протязі двох-трьох десятків метрів горб похило спускався до води, як спина величезного кита, і зразу ж губився в її чистій прозорій синяві. На цій спині, наче зсунута на потилицю шапка, містився закруглений зверху бугор з того самого гофрованого металу. Хвиля, що збігала, часом оголювала ще на кілька метрів похилу спину горба, показуючи, що вона тягнеться і далі, під водою.

Горб погойдувався на затихаючій розміреній зибі, то показуючись на гребенях хвиль, то ховаючись у проваллях між ними. Люди стояли на площадці, немов не відчуваючи качки.

Двоє з цих людей, одягнуті в сліпучо білі з золотими ґудзиками кітелі, з золотими шевронами на рукавах і «крабами» на кашкетах, мовчки оглядали горизонт і гребені далеких валів, дивлячись в чудернацькі інструменти, схожі одночасно на біноклі і на підзорні труби.

Третій, широкоплечий велетень, зсутулившись, стояв біля перил позаду начальства, в позі ведмедя, що намагається зберігати дисципліну і шанобливість. На ньому була білосніжна форменка і кашкет-безкозирка. Довгі вуса, обкурені над губами, світлими, білявими завитками звисали нижче підборіддя; маленькі очі на широкому, гладко поголеному кирпатому обличчі дивилися трохи насмішкувато, з добродушною хитринкою. І він не відриваючись уважно і пильно оглядав поверхню океану, не звертаючи уваги на гру хижаків з своїми жертвами.

Сонце заховалося. Швидко, на очах, згущалися сутінки, немовби знизу, з океану, підіймалася велетенська, все щільніша, все густіша запона.

Доради, боніти, дельфіни перестали стрибати. Однак полювання, мабуть, ще тривало під поверхнею. Зграйки летючих риб, як і раніше, з легким потріскуванням розправляючи плавці, злітали, опускалися і, ледве приторкнувшись до гребеня хвилі, знову здіймалися над водою. То одна, то друга з них в темряві, що швидко насувалася, з гучним хлопаючим ударом падала на це дивне судно, на його площадку, б'ючись об його гофровані боки, і, лишаючи на них кров та сріблясту луску, падала в воду.

Висока людина в білому кітелі опустила, нарешті, свій дивний бінокль і махнула рукою.

– Нічого не видно, Лорд, – сказала вона чистою російською мовою. – Мабуть, хлопчик справді загинув. Ми даремно витрачаємо час.

Незважаючи на сутінки, що згущалися, було ще добре видно його обличчя з золотистим загаром, світлу гостру борідку і чисто поголену верхню губу. Трохи зігнутий, з горбочком ніс через відсутність вусів здавався крючкуватим, як дзьоб хижого птаха. Очі сірі, не кліпаючі, завжди напівприкриті тонкими, з синявою повіками, ще більше посилювали цю подібність.

Маленька кремезна людина з великою головою і розкішною чорною бородою, якій позаздрив би будь-який древньоассірійський цар, подивилася на того, хто говорив.

– Все ж нам варто переконатися в цьому, капітане, – промовив він, складаючи свій зоровий прилад. – Тим більше, що втрачений час наш «Піонер» швидко надолужить. Адже ми бачили тільки два трупи, що занурювалися в глибину. Де ж третій?

– Не знаю, Лорд, не знаю. Можливо, він лишився на «Діогені» і той потяг його з собою. Мені дуже шкода хлопчика, але ми не можемо більше лишатися тут. Ходімо, – запропонував капітан і, повернувшись, поволі, мов нехотя, попрямував до відкритого люка, що виднівся біля заднього кінця площадки.

В цю мить велетень здригнувся, випростався і, ледве нахилившись уперед, підняв застережливо руку.

Капітан і Лорд зупинилися. Велетень, наче перетворившись у статую, напружено прислухався.

Тихий плескіт води біля гофрованих бортів судна лише підкреслював тишу над майже заснулою поверхнею океану.

– Що таке, Скворешня? – нетерпляче перервав мовчанку капітан.

– Хіба ви не чули? – схвильовано прогув велетень. – Там людина кричить…

– Що? – Капітан оглянувся і обвів поглядом темні, Що ліниво котилися, хвилі. – Вам почулося, Скворешня!

– Я цілком впевнений, товаришу командир, – витягся на весь свій зріст Скворешня. – Я чув крик… Стоп! – перебив він самого себе і витяг руку в тому напрямі, що й раніше, напружено вглядаючись' кудись у темряву, над головою капітана.

Здалеку долетів довгий і слабий, як спів комара, звук.

– Крик! – прошепотів Лорд. – Я чую крик, капітане!

– Так, так! Але не там, куди показує Скворешня, а з правого борту.

– Ні, товаришу командир, я не помилився, – чемно заперечив Скворешня. – Крик бив прямо по носу.

– Прожектор би запалити… – нерішуче сказав Лорд.

– Ні в якому разі! – категорично заперечив капітан і швидко підійшов до поручнів на передньому кінці площадки.

Їхні верхні прути туї товщали і розширялися у вигляді овального щитка, з кнопками, крихітними важільками, невеликими штурвалами – все з різнобарвно фосфоресціюючими в темряві цифрами і значками.

Капітан натиснув одну з кнопок. З правого, похилого борту судка вирвалося щось темне, широке і довгасте, закруглене зверху і знизу. З тихим свистом і гудінням воно злетіло, як торпеда, вгору і тут же зникло в темряві, Одночасно посередині щитка на поручнях засвітився тьмяним сріблистим світлом невеликий круглий екран.

– Інфрачервоний розвідник! – з захопленням промовив Лорд і замовк, спрямувавши погляд на екран.

Капітан також уважно дивився на цей маленький сріблистий круг, повільно повертаючи штурвал на чверть оберту вправо і вліво. На світлому фоні екрана мелькали якісь розпливчаті тіні, щось схоже на ящик, потім щось плоске з чотирикутними плямами, щось подібне до крісла, лави… Не було сумніву: все, що бачили тут люди на поверхні океану при світлі призахідного сонця, всі плаваючі навколо судна рештки і уламки корабельної аварії – все тепер, в темряві, знову з'являлося одно за одним знайомими, хоч і розпливчатими тінями на матовосріблистому екрані.