Текст книги "Таємниця двох океанів"

Автор книги: Григорий Адамов

сообщить о нарушении

Текущая страница: 15 (всего у книги 30 страниц)

* * *

Слідом за їхнім стрибком у простір площадка піднялась, підводний човен зрушив з місця і, швидко набираючи хід, понісся на південь. Коли через хвилину Горєлов оглянувся, човен уже зник з очей. Однак це ніскільки його не здивувало.

Ще перед цією глибоководною станцією капітан попередив команду, особливо учасників наукових робіт, що «Піонер» не матиме тут постійної стоянки, а перебуватиме в безперервному русі. Повертаючись на підводний човен, усі, хто перебуває за його бортом, зобов'язані попередньо зв'язатися з центральним постом управління і по радіомаяку визначити свій шлях назад. Всі розуміли значення цього заходу перестороги після пам'ятних подій у Саргассовому морі. Знали також, що протягом цього крейсирування навколо місця робіт у посиленому і безперервному русі перебувають інфрачервоні розвідники – один на поверхні океану, а другий – на різних глибинах попереду підводного човна.

У витягнутому, майже горизонтальному положенні Горєлов і зоолог мовчки неслись у протилежному від під-еодного човна напрямі, в густій темряві глибин, доганяючи і переганяючи різнокольорові вогники і світні туманності жителів океану. Горєлов попереду, зоолог в кількох метрах позад нього. Так вони мчали близько години, не обмінюючись жодним словом, неухильно тримаючи курс на північ. Горєлов іноді дивився на годинник, тривожно оглядався навколо, вдивлявся вдалину, немов намагаючись пробити поглядом фіолетову запону, яка висіла перед ним на кінці голубого променя ліхтаря. Заглиблений у свої гнітючі думки, зоолог слідував за Горєловим, не звертаючи уваги на шлях, на час, на все, що оточувало його. Лише раз він звів голову, оглянувся кругом, хотів було щось запитати свого супутника, але зараз же, мабуть, облишив цей намір і знову опустив голову, віддавшись чи цілковитій байдужості, чи своїм важким думкам.

Розділ IX
АТАКА МАГНІТНИХ ТОРПЕД

Горєлов раптом стрепенувся. Вдалині, просто перед ним, у широкому промені ліхтаря, наче вирвавшись з темряви, показався силует довгого гладенького, майже циліндричного тіла, яке швидко неслося назустріч. В наступну мить з'явилась його задня частина з кругом на кінці, який, металево виблискуючи, шалено обертався, вертикальними й горизонтальними рулями та двома горизонтальними стабілізаторами – справа і зліва. Від середини тіла в усі чотири сторони відходили туго натягнуті, поблискуючі металом нитки.

Промінь ліхтаря зоолога освітив у цю мить суміжний простір; всюди, вгорі і внизу, праворуч і ліворуч, простяглась гігантська металева сітка з триметровими чарунками і укріпленими у вузлах цих чарунок такими ж дивовижними циліндричними рибоподібними тілами… Стіною, краї якої губилися в темряві, сітка швидко неслась назустріч людям.

– Вниз! – несамовито закричав Горєлов. – На дно!

Круто повернувши рулі на повному ходу, вони кинулись головою вниз і, не встигнувши опам'ятатись, занурились майже по пояс у товстий шар пухкого мулу. Горєлов зразу ж легко вибрався з нього на поверхню дна. Поруч з ним борсався в мулі зоолог. На висоті п'яти-шести метрів з шумом, що переходив у рев, швидко наближалась сітка з нижньою, витягнутою в ниточку шеренгою циліндричних тіл, яскраво освітленою ліхтарями Горєлова і зоолога. Коли вона мчала вже безпосередньо над розпластаними по дну людьми, найближчі до них тіла з цієї шеренги раптом захвилювалися на своїх прив'язях, їхні напівкулясті голови в міру наближення все стрімкіше нахилялися вниз, наче щось їх притягувало туди, і четверо великих, круглих, кольору всрнованої сталі очей в кожній із цих голів були спрямовані на людей, ніби пильно розглядали їх. Одно чи двоє з цих страховищ несподівано рвонулись униз головами, задерши майже вертикально догори свої хвости, що оберталися, але відразу ж, підхоплені іншими, вирівнялись і помчали геть разом з усією сіткою.

– Що це? Що це значить? – злякано зашепотів зоолог і зараз же голосно скрикнув: – Та це ж торпеди! Федоре Михайловичу, торпеди!..

– Тихо! – погрозливо зашипів Горєлов. – Чого ви галасуєте, як божевільний? Може, у них звукозі детонатори, і вони перетворять нас на порох!

Зоолог сидів, проводжаючи розширеними від жаху очима зникаючу в темряві сітку. Нарешті він знову заговорив, понизивши голос до шепоту:

– Але вони йдуть на південь, Федоре Михайловичу. Підводний човен може наштовхнутися на сітку.

Горєлов засміявся уривистим, гавкаючим сміхом.

– Ну, що ви, Арсене Давидовичу! Ультразвукові прожектори повідомлять підводний човен про сітку за двадцять кілометрів до зустрічі з нею. А інфрачервоні розвідники? Пусте, Арсене Давидовичу! Поспішаймо краще до наших заростей…

Щось не сподобалось зоологові в сміху, в нервовій скоромовці Горєлова. Знову спалахнула стара антипатія, глухе, неясне недовір'я. Зоолог хотів відповісти, заперечити, але промовчав. Він стояв на дні, дивлячись вдалину, в темряву, в той бік, де мав знаходитися підводний човен і куди тепер, можливо, назустріч йому мчить, несучи загибель і руйнування, грізна стіна…

– Добре, – із зусиллям сказав, нарешті, зоолог, повертаючись до Горєлова. – Пливімо в зарості…

Не відповідаючи, Горєлов поспішно запустив гвинт, піднявся на кілька десятків метрів угору і ліг на попередній курс. Слідом за ним, на невеликому віддаленні, плив зоолог. Тепер він не зводив ні очей, ні променя ліхтаря з постаті Горєлова, що неслася попереду. За хвилину зоолог обережно поклав руку на патронташ і відкрив його. Завагавшись на мить, він намацав одну із кнопок, натиснув її, зняв з позиції і поставив на звичайне місце: телефон Горєлова був виключений. Потім зоолог натиснув другу, зняв її з місця і пересунув на позицію. Зразу ж почувся знайомий, спокійний голос:

– Слухаю вас, Лорд. Говорить старший лейтенант Богров.

– З норда на зюйд, – півголосом, стежачи за Горє-ловим, говорив зоолог, – несеться велетенська вертикальна сітка, начинена торпедами. Ми вислизнули від неї, кинувшись на дно. Боюсь, чи не наштовхнеться вона на вас.

– Що? – стривожено спитав старший лейтенант. – Ви кажете – торпеди? На якій віддалі ви їх зустріли?

– Не знаю… – зам'явся зоолог. – Я якось не стежив за часом. А втім, думаю, кілометрів за шістдесят-сімдесят від місця, де ви нас випустили.

– Ага! Гаразд. Вестимемо посилене спостереження. Дякую вам. Не повертайтесь на підводний човен до розпорядження. Відходьте подалі. Будьте уважні!

Вимкнувши телефон зоолога, старший лейтенант негайно викликав капітана. Після цього він з'єднався з Ше-лавіним і Скворсшнею, які працювали за бортом, запропонувавши їм також не повертатись до виклику і негайно відходити на десяти десятих ходу подалі на захід, тримаючись ближче до дна.

Кілька хвилин тому «Піонер» змінив курс і йшов тепер тим самим шляхом назад, з півдня на північ.

Не зводячи очей з екрана, старший лейтенант довів хід корабля до чотирьох десятих і відхилив його курс на кілька румбів на схід.

Увійшов капітан. Старший лейтенант доповів йому про повідомлення зоолога і про вжиті ним самостійно заходи.

Перше хвилинне здивування швидко змінилось на обличчі капітана жорсткою усмішкою. Не піднімаючи напів-опущених, як завжди, повік, капітан сказав:

– Гаразд, Олександре Леонідовичу! Всі ваші заходи і розпорядження схвалюю. Команду приймаю на себе. Залишайтесь біля щита управління і спостерігайте за кормовим півкругом екрана. Носовий залишаю за собою.

– Єсть, товаришу командир!

– Дайте тривожний сигнал.

– Єсть тривожний сигнал!

В усіх приміщеннях корабля пронісся голосний тривожний дроб дзвінка, з коридора почулись заглушений тупіт і човгання численних ніг, а тоді відразу настала мертва тиша.

Не зводячи очей з екрана, широко, розставивши ноги і заклавши руки за спину, капітан нерухомо і мовчки стояв посередині яскраво освітленого поста.

– Отже, полювання продовжується? – тихо, немов розмовляючи з невидимим співбесідником, сказав він після хвилинного мовчання. – Чудово! Але тепер, друзі мої, вам дорого доведеться за це заплатити.

Старший лейтенант сидів, як скам'янілий, перед щитом управління, поклавши пальці на нижню клавіатуру.

– Лівобортовий розвідник – вперед! – почулась команда капітана. – Пустити по носовому півкругу на горизонті підводного човна. Дистанція – п'ятдесят кілометрів. Крейсирувати з веста на ост і назад.

Пальці старшого лейтенанта швидко пробігли по клавішах та кнопках щита управління і завмерли в чеканні нової команди.

В рубці запанувало напружене мовчання.

За кілька хвилин на передньому півкрузі екрана, поступово заповнюючи його, почала швидко виступати розпливчаста, невиразна сітка з великими темними цятка у вузлах чарунок. З кожною секундою нитки все виразніше прорізували екран, темні крапки виростали в тупі округлі голови, за ними показались круги гвинтів, які тріпотіли в шаленому обертанні.

В передній частині екрана торпедну сітку, коли в майже впритул наблизилась до розвідника, було чітко і ясно видно. Але на обох крилах півкруга, як тільки розвідник відходив праворуч або ліворуч від його середини, відображення сітки швидко темніло, втрачаючи виразність.

– Зрозуміло, – спокійно сказав капітан. – Навіть цікаво. Сітка йде рівною стіною, захоплюючи величезний простір. Її швидкість – двадцять п'ять – тридцять вузлів. – Капітан несподівано розсміявся.

– Схоже на те, що вони поставили собі за мету прочесати заради нас весь океан!.. Чудово!.. – І, звертаючись до старшого лейтенанта, наказав: – Вести розвідника до підводного човна. Хай іде попереду сітки, зберігаючи дистанцію на півмилі від неї.

– Єсть вести розвідника до підводного човна попереду сітки на дистанції півмилі від неї!

– Так держати!

– Єсть так держати!

Силует сітки з її грізною наживкою, чіткий і різкий посередині, все більше втрачаючи виразність і, нарешті, зливаючись з пітьмою на крилах, куполі та нижній частині екрана, – тримався тепер в одному незмінному положенні перед підводним човном. Розвідник посилав на екран відображення сітки з тієї ж самої заданої йому дистанції, і тому здавалось, що і сітка і підводний човен стоять нерухомо або рухаються з однаковою швидкістю в одному напрямі.

– Яка відстань до сітки? – спитав після деякого мовчання капітан.

– Двадцять одна миля.

– «Піонер» іде на зближення з швидкістю тридцяти двох вузлів, сітка – майже з такою ж, – тихо, наче про себе, розраховував капітан. – За кілька хвилин становище на екрані зміниться. Готуйтесь до маневру.

Старший лейтенант випростався. В голові промайнула думка: «Навіщо ж на зближення? Адже можна її легко обійти». Але ця думка зникла, коли раптом відображення сітки на носовому півкрузі немов зробило стрибок і рвонулось уперед, до підводного човна.

Вступили в дію ультразвукові прожектори.

– Забрати розвідник у гніздо! – почулась різка команда. – Носову гармату напоготів!

«Ага! Ось що! – подумав старший лейтенант. – Зруйнувати торпеди… Без шуму…»

Зображення сітки росло на очах з неймовірною швидкістю і різкістю. Дивним здавалось лише те, що це зображення ще з більшою швидкістю почало прояснятись на крилах екрана. Якщо сітка йшла рівною вертикальною стіною, то її бокові частини, віддалені від підводного човна, повинні були залишатись ще менш виразними, ніж її ближня центральна частина, що рухалася прямо проти човна. Тимчасом на крилах екрана відображення сітки неслося наче з подвійною швидкістю, і чіткість ліній сітки майже вже зрівнялася з чіткістю сітки на передній частині екрана. Здавалося, що сітка охоплює підводний човен з обох сторін, що її бокові частини зближуються. Що це могло означати? Капітан шукав пояснення цієї загадки.

Раптом позаду він почув тривожний вигук старшого лейтенанта:

– Сітка проступає на обох крилах кормового екрана!

– Ах, дияволи! – крикнув у надзвичайному збудженні капітан, тупнувши ногою й повернувшись до кормової частини екрана. – Магнітні торпеди! Вони оточують нас!

Він кинув погляд на купол екрана. Верхні кінці сітки загинались донизу, поки ще слабко, гуманно прокреслюючи його нитками своїх чарунок.

– Відставити гармату! Поворот на місці! Сто вісімдесят градусів.

Підводний човен круто розвернувся на місці, носом на південь, кормою на північ, до сітки.

– Так держати! Шість десятих ходу! Повний нагрів корпусу!

– Єсть так держати! Шість десятих і повний нагрів копусу.

Попереду, на носовому півкрузі екрана, був тепер темний порожній простір, який швидко захоплювала, наче кліщами, бокові частини сітки.

Вже обидва крила екрана майже суцільно затягнуті сітчастою тканиною з нашитими на ній темними плямами грізних «ґудзиків». Усе нижче і чіткіше вона вимальовується на куполі. Коридор попереду звужується на очах. Очевидно, на краях сітки усаджені торпеди з потужнішими двигунами, і смертоносне коло біля підводного човна загрожує зімкнутися…

«Проскочити! Чи встигнемо? Чи встигнемо?» хвилювався старший лейтенант. Але пальці його нерухомо лежали на клавіатурі, напружено зігнуті, білі, як мармур.

– Вісім десятих ходу! – наче постріл, залунала у вухах старшого лейтенанта команда.

Підводний човен рвонувся вперед.

На заднім кормовім півкрузі екрана сітка помітно втратила ясність ліній, але коридор попереду продовжував змикатися. Величезне металеве тіло підводного човна з непереборною силою притягало до себе сотні магнітних голів цих смертоносних страхіть, подвоюючи швидкість їх власного шаленого бігу.

– Десять десятих!

Капітан уже не оглядався. Він увесь подався вперед з палаючими очима, прикованими до екрана і сітчастого коридора на ньому.

Підводний човен летів, блискавкою пронизуючи темні глибини океану.

Наскільки далеко попереду простягаються крила цієї проклятої сітки? Скільки ще їх викине океан назустріч «Піонерові»?

Це було схоже на гру зі смертю.

Капітан стис кулаки. Гарячий рум'янець виступив на його вилицях. І, дивлячись на його блискучі, повні торжества і впевненості очі, можна було подумати, що за цю гру платитиме хтось інший.

– Одинадцять десятих! – крикнув капітан дзвінким голосом.

Сітчастий коридор перетворився у вузьку щілину і на цьому застиг.

– Дванадцять!

Дванадцять десятих – і все, що можливо!!!

Це було щось надзвичайне. Всі резерви були пущені в дію. Оточений своєю паровою сорочкою, «Піонер» летів, наче розжарений метеор у космічних, міжпланетних просторах.

На бокових крилах екрана сітка перетворилась у густу туманну тканину.

Вона не встигала за човном! Вона вже безнадійно відставала від нього!

Ще якась мить – і сіра пелена цієї тканини стала відступати назад, на крила екрана. Щілина розширювалась, стіни коридора почали розсуватися. Ще мить – і носовий екран, немов під змахом губки, очистився від жахливої павутини.

Попереду лежав чистий, вільний шлях серед неозорих глибин океану.

Раптом громовий удар незвичайної сили обрушився ззаду на підводний човен. Немов гігантський поранений кит, човен здибився, провалився вниз і знову злетів на кілька сот метрів. Потім, наче кинутий величезною катапультою, він стрибнув уперед і з подвоєною швидкістю ринувся в простір. Громові удари лунали один за одним, зливаючись у безперервний потрясаючий гуркіт. Білі снопи блискавок розсікали в усіх напрямах кормову смугу екрана. Здавалось, тріснуло дно океану, вибухнула сама оболонка планети і тисячі вулканів об'єднали свій рев в один надприродний, нестерпний для людського вуха звук.

Ледве втримавшись на місці після поштовху, старший лейтенант повернув зблідле обличчя до капітана.

Капітан нерухомо стояв посередині рубки і дивився на нього із застиглою жорсткою посмішкою переможця.

– Торпеди по інерції мчали з обох сторін одна одній назустріч. Вони зіткнулися і тепер вибухають. Маневр удався! Півтонни машинного масла – за борт! Двадцять кубометрів водню підпалити і – за борт!

На куполі екрана через кілька секунд з'явився величезний палаючий пузир. Потім над спокійною поверхнею океану, немов од вибуху підводного вулкана, високо знялась гігантська гора з води й полум'я. Гора осіла, і високі концентричні хвилі почали свій дальній біг по поверхні спокійних вод.

– Отже, ми загинули, – сказав з посмішкою капітан. – Тепер уже ніхто не матиме сумніву в цьому…

І, повернувшись до старшого лейтенанта, наказав:

– Вісім десятих ходу! Ліво на борт! Так держати! «Піонер» описав величезну дугу на схід.

– Курс прямо на норд! Підняти над поверхнею правий розвідник!

Гуркіт вибухів припинився. Клуби мулу, піднятого з дна, почали поволі заволікати круговий екран. Трупи морських тварин носилися в усіх напрямах.

– Підняти корабель до глибини п'ятисот метрів!

На чистому куполі екрана сяяла світла пляма сонця, що стояло в зеніті. Кілька туманних плям від хмар застигли навколо нього. Небо з хмарами то падало, стискуючись, наче стягуване обручем горизонту, то знову рвучко піднімалось, розширюючись у безмежність. Це здіймався і припадав до води інфрачервоний розвідник.

Океан був чистий.

– Вище підняти розвідник! – наказав капітан.

На північ, далеко-далеко на горизонті, майнули крихітні силуети двох суден, над якими, мов іграшкові султани, клубочився дим.

– Єсть, – із задоволенням сказав капітан, наче упевнившись, що все йде так, як він чекав. – Три румби на вест! Так держати! Тепер порахуємось…

Скоро минула потреба в інфрачервонім розвіднику. Судна опинилися в зоні видимості ультразвукових прожекторів.

Одним із цих суден був чудовий п'ятнадцятитисячотонний красунь – крейсер, останнє слово військового суднобудування, з трьома потужними бойовими баштами, дванадцятьма важкими гарматами далекобійністю в сорок кілометрів, шістьма торпедними апаратами, чотирма літаками й швидкістю ходу в п'ятдесят вузлів.

Капітан упізнав його.

На деякій віддалі від крейсера, осторонь, височів велетенський океанський чотиритрубний пароплав.

– Забрати розвідник! Три десятих ходу! – дав команду капітан.

Він натиснув кнопку біля невеликого овального екрана під щитом управління. На екрані показалася камера носової ультразвукової гармати. Головний акустик – товстун Чижов – сидів у кріслі. Перед ним світився екран, і на ньому вимальовувалися виразні силуети крейсера, що димів, і пароплава, навколо яких снувала велика кількість катерів, шлюпок, вельботів. Високо в небі хижо кружляв великий білий, з яскравими червоними кругами під крилами, літак.

– Приготуватися до бою! – дав команду капітан. – По крейсеру! Ціль – метал! Тільки металі Людей не чіпати!

– Єсть готуватися до бою тільки по металу! – потвердив Чижов, поспішно щось підкручуючи, піднімаючи, пересуваючи.

– Бити по днищу до ватерлінії! На п'ять десятих потужності! Увага!

На глибині п'ятисот метрів «Піонер» тихо наближався до закованого в сталь судна, що грізно наїжилося у всі боки довгими потужними стволами гармат.

На екрані ясно було видно маленькі постаті людей, що метушилися на палубі, силуети офіцерів, які спостерігали з командного містка поверхню океану в тому напрямі, звідки тепер тихо підходив «Піонер».

На пароплаві дві лебідки з одного борту піднімали з води і згортали в циліндр широку, майже на всю довжину судна, смугу металевої сітки з порожніми гігантськими чарунками. Видно було, що й з другого борту пароплава дві інші лебідки робили те саме. Було ясно, що пароплав, технічна база крейсера, витягав залишки невикористаної сітки.

– Стоп! – наказав капітан, і підводний човен ураз зупинився. – На носовій гарматі! Увага! – дав капітан команду Чижову. – Цілься! Звук!

Відсік носової ультразвукової гармати, за ним центральний пост управління і, нарешті, весь величезний підводний корабель наповнився стриманим музикальним гудінням, наче від роботи потужної динамомашини.

У першу хвилину в зовнішньому вигляді крейсера нічого не змінилося. Ультразвукова гармата працювала лише на половину своєї потужності.

Раптом серед офіцерів на командному містку крейсера виник рух. Немов зірвані вітром, вони швидко збігли вниз. Ніс і корма крейсера поволі стали підніматися вгору, його середина – опускатися, і стрункі, красиві лінії бортів сталя все помітніше набирати форми дуги. Почалася панічна біганина людей по палубах.

Весь силует корабля – від кіля до радіоантени – було виразно видно на екрані підводного човна. На очах капітана й старшого лейтенанта середина підводної частини крейсера почала розтягуватися, розповзатися, наче глина. Лише через одну хвилину після початку ультразвукової атаки середина повернутого до підводного човни борту корабля несподівано й зразу вдавилася всередину його, потім раптом, як величезний пузир, тріснула, і гігантський струмінь води ринув у трюми, у машинний відділ, в артилерійські погреби.

Крейсер зразу осів, за кілька секунд набравши величезну порцію води. Не допомогли ні підводні протимінні потовщення бортів, ні численні водонепроникні перебірки. Могутній потік води став повновладним господарем своєї здобичі – чудового крейсера, краси й гордості східно-азіатського флоту…

– Припинити звук! – дав команду капітан і, повернувши бліде обличчя до старшого лейтенанта, додав: – Треба дати людям час для спуску шлюпок.

Крейсер поволі занурювався серединою у воду, все більше задираючи догори ніс і корму. Один за одним злітали на воду катери, моторні човни, вельботи, шлюпки і швидко заповнювалися людьми. З усіх боків до корабля, що гинув, мчали численні дрібні судна, які працювали

до цього часу на морі віддалік од нього, і рятувальні шлюпки з пароплава.

– Дозвольте доповісти, – почувся ззаду голос Плетньова.

Радист стояв у дверях з пачкою радіограм.

– Що там у вас? – уривчасто спитав капітан.

– Крейсер безперервно шле сигнали про катастрофу.

Повідомляє, що тоне. Каже, що з невідомих причин правий і лівий борти розповзаються, відкривши доступ воді.

– Гаразд. Приймайте дальші повідомлення. Капітан знову повернувся до екрана.

Усі палуби вже очистилися від людей. Лише одинока присадкувата постать командира продовжувала непорушно стояти на верхнім містку крейсера. Ось він прощально приклав руку до козирка. Вся маса дрібних суден, скупчених біля корабля, який поволі занурювався, зразу широким віялом розсипалась далеко навколо нього.

– Ясно, – промовив капітан. – Усі зійшли з корабля. Хай тепер розплачується за всіх один цей вовк! Звук! – різко скомандував він головному акустикові. – На повну потужність!

Всі приміщення підводного корабля наповнилися величною симфонією потрясаючої сили.

* * *

За півгодини «Піонер» навально мчав на південь, скликаючи на збірний пункт усіх членів команди, залишених ним у глибинах океану на час битви з підступним ворогом.