Текст книги "Таємниця двох океанів"

Автор книги: Григорий Адамов

сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 30 страниц)

У наступну мить клубок із здобиччю зник у ротовому отворі, що широко розкрився на верхівці стовбура, в центрі вінця щупальців. Ще мить – і над актинією знозу розпустилася чарівна квітка з красивими, ніжними, слабими на вигляд пелюстками.

Вражений цим небаченим полюванням, цією підступністю, схованою за красою і витонченістю, Павлик, з палаючими очима, машинально повторював:

– От здорово! Яка красива злючка! Яка злючка красива!

Зоолог спробував знизати металевими плечима.

– Не зла, бічо, і не добра. Вона просто живе і бореться за життя. А до капусти і кондитерського печива її ніхто не привчав.

У цей час до актинії підповз рак і, піднявшись на лапках, почав клешнею обмацувати краї її плоскої круглої підошви, якою актинія прикріпилась до черепашки. Потім він спритно і з великим знанням справи з допомогою своїх ніжок почав відокремлювати підошву актинії від черепашки. Він немало попрацював, перш ніж актинія, яка зовсім не перечила діям свого співжителя, опинилася в його обох клешнях, високо піднята над дном. Рак поволі повз до нового житла, обережно несучи свою красуню. Наблизившись до черепашки, він поставив на неї актинію, міцно придавив її підошву до вигнутої поверхні і довго притримував її клешнями в такому положенні. Павлик стежив за цим переїздом на нову квартиру, затаївши дихання, боячись поворухнутися. Хвилин через десять, коли рак прийняв клешні, чудова актинія міцно стояла на новому місці в усій красі, розпустивши навколо себе свої гнучкі ніжні щупальця.

* * *

Ставало дедалі світліше. Прямі промені сонця легко пронизували води Саргассового моря, найпрозорішого в усьому світовому океані. Підйом був досить крутий, але добре відрегульовані повітряні мішки робили майже нечутною вагу скафандрів і людей. Повітря в мішках лишалося якраз стільки, щоб було достатньо для ходьби по дну і для переборення опору води. Рухатися було легко, невтомливо.

– Що ж не таке, Арсене Давидовичу? – спитав Пав-лик зоолога, як тільки, залишивши рака-самітника з його актинією справляти новосілля, вони вирушили далі вгору по схилу підводної гори. – Навіщо цьому ракові його актинія? Невже він так любить квіти?

Зоолог взяв Павлика під руку і пішов поряд з ним.

– Справа не в квітах, Павлику. Це – симбіоз. Сим-бі-оз… Спільне життя тварин або рослин, що належать іноді до зовсім різних класів. Метою симбіозу часто є захист, допомога під час добування їжі і різні інші послуги – отже, співробітництво в боротьбі за існування. Кожен із товаришів допомагає іншому деякими своїми здібностями, яких цей інший позбавлений.

– Чим же допомагає актинії рак? Адже вона й сама уміє так спритно полювати.

– Це вірно. Але актинія майже не здатна самостійно пересуватися. А щоб краще харчуватися, треба рухатися і шукати їжу. Недобре завжди лишатися на місці і чекати, коли здобич сама до тебе прийде. На спині ж у рака, який весь час перебуває в русі, актинія йде назустріч здобичі, шукає її.

– Осідлала, значить, рака і роз'їжджає собі. Хитро придумала!

– Не так хитро, як це тобі здається, бічо. Адже ти бачив: не вона чіплялася за рака, а той сам мало не силоміць перетяг її на свою нову хатку. Це він шукає собі актинію, а часом і двох-трьох. Він навіть вступає іноді в бій з іншими раками, щоб здобути собі подругу.

– Яку ж користь вона йому приносить?

– По-перше, вона прикриває собою його від ворогів. У рака їх немало. А якщо на ньому не одна, а дві-три со-жительки, то його під ними майже зовсім не видно, і він може вважати себе в достатній безпеці. По-друге, у актинії, яка роз'їжджає на ракові, полювання здебільшого настільки вдале, що і йому майже завжди перепадає щось із столу його подруги.

– А справді, Арсене Давидовичу, як це у них здорово виходить! Справжні товариші! У всіх тварин тільки боротьба і війна, і лише у рака з актинією дружба.

– Та ні ж, Павлику! Симбіоз не так уже рідко зустрічається в тваринному та рослинному світі. Я міг би навести тобі багато прикладів, іноді просто несподіваних і дивовижних…

Раптом зоолог зупинився, випустив Павликову руку і, відбігши вбік, підняв щось із дна. Павлик побачив, що учений розглядає велику чорну, хитромудро завиту черепашку, засунувши металевий палець між її стулками.

– Яка важка… – бубонів зоолог. – Немов шматочок заліза… Як дивно…

– Що це, Арсене Давидовичу?

– Павлику! – вигукнув раптом зоолог, з зусиллям розкриваючи стулки і пильно розглядаючи холодцювате тіло, що було між ними. – Павлику, це новий вид класу пластинчатозябрових. Зовсім невідомий у науці. Ні, Павлику! – задихаючись від захоплення, продовжував зоолог. – Це не новий вид, ні, ні! Павлику, душа моя! Це новий клас! Так, так! Новий клас! У цього пластинчато-зябрового є голова! Ти розумієш? Це вже не Lammelibranchiata. Це тепер буде новий клас: Lammelibranchiata cephala Lordkipanidze.

Зоолог уже встиг зробити тут, на дні Саргассового моря, немало таких відкриттів, які могли схвилювати і значно менш вразливого ученого, але і досі він не міг ще звикнути до сюрпризів, якими так щедро обдарував його океан. Однак, давши своє наймення новому класові м'якотілих, він зараз же почав здивовано обдивлятися дно навколо себе.

– Що ж це значить? Справді, дивно… – бурмотів він. – Дуже дивно… Куди ж вони поділись?

Нічого не розуміючи, Павлик машинально кружляв разом із зоологом серед багатьох черепашок, голкошкірих, асцидій, що усіяли грунт, то шукаючи очима по дну, то здивовано поглядаючи на свого ученого друга. Нарешті він запитав:

– Та що ви шукаєте, Арсене Давидовичу? Ми тут скоро передавимо все придонне населення.

– Як! – випрямився зоолог на весь свій невеликий зріст. – Невже ти не звернув уваги? Адже я не знаходжу тут більше жодного екземпляра цього дивовижного молюска! Що я буду робити з єдиним екземпляром, який я тримаю в руках? Хто мені повірить, що це законний представник нового класу? До того ж він ще в'ялий, дохлий якийсь. І я передбачаю, що всі поставляться до нього, як до випадкового каліцтва. Що ж мені тепер робити? Продовжувати тут свої шукання не можна – ми запізнимось…

Зоолог сів на невелику скелю і розгублено дивився на свою дорогоцінну унікальну черепашку. Павлик теж був дуже засмучений не стільки науково-методичними утрудненнями вченого, скільки його пригніченим виглядом.

– Знаєте що, Арсене Давидовичу? – вигукнув він раптом. – Давайте запам'ятаємо це місце, а потім повернемось сюди з Скворешнею, Маратом, Цоєм і будемо шукати організовано. Справді!

– Чудово! – зрадів зоолог. – Ти цілком правий. Ми ще пошукаємо! І тому, хто знайде другий екземпляр цього молюска – я подарую все, що вія побажає. А тепер за роботу! Поставимо пам'ятник цьому місцю. А молюска заховай у сумку – моя вже переповнена. Коли повернемось додому, дамо його Цою для описання і аналізу.

Наклавши високу купу каміння і замітивши скелі, що оточували її, вони рушили далі.

Зоолог задумливо промовив:

– Як багато нового і незвичайного! Як багато несподіваного доводиться мені зустрічати тут, у цих неприступних для людей глибинах! Ти повинен бути вдячний, Пав-лику, своїй долі, яка дала тобі можливість брати участь у цій першій в історії науковій глибоководній експедиції. З допомогою цих чудових скафандрів і ти разом з нами ознайомишся з усіма таємницями, захованими в невідомих глибинах океану. Я пам'ятаю, коли радянські льотчики і полярники вперше сіли на Північному полюсі, наші хлоп'ята гірке скаржились, що ось, мовляв, для них уже не лишилось на карті земної кулі ніяких «білих плям», що все вже стало відомим, і їм, радянським хлоп'ятам, відкривати нічого не доведеться. А про таку велетенську, можна сказати, суцільну «білу пляму», як глибини Світового океану, забули! Про океан, який займає майже три чверті земної поверхні. Про його таємничі, повні чудес глибини – забули! Але ненадовго… Ні, ненадовго! Ми перші ластівки тут. За нами сюди підуть тепер сотні і тисячі дослідників, і знову першими серед них будуть наші, радянські, бо тільки в наших, радянських скафандрах можна опускатися сюди і працювати…

Кілька хвилин вони йшли мовчки, серед риб, що снували навколо, кожен задумавшись про щось своє. Нарешті, Павлик, піднявши голову, запитав:

– Арсене Давидовичу! Ви це серйозно сказали? Про кашалота. Невже і він не зміг би розкусити наші скафандри? Ви, мабуть, пожартували?

– Ніскільки не жартував, Павлику. Адже в наших скафандрах ми можемо спускатися на найбільші океанські глибини. На тисячу, п'ять тисяч, навіть десять тисяч метрів! А це буде сильніше і страшніше, ніж щелепи кашалота.

– Ну, що ви, Арсене Давидовичу! Глузуєте? – недовірливо подивився Павлик на зоолога. – Адже там тільки вода! М'яка… А кашалот! Ого! Він так стисне зубами! Ви ж самі казали мені, що зуби у нього ось які! – Павлик розвів руки майже на півметра. – В такій паші скафандр трісне, як горіх.

Зоолог скоса глянув на Павлика і посміхнувся.

– Ти, бічо, не розводь рук так далеко. Вистачить і чверті метра. І то досить страшно. А вода… так, вона м'яка… А чи знаєш ти, скільки важить кубічний метр води?

– Знаю, – впевнено відповів Павлик, – одну тонну.

– Ну ось. А стовп води висотою в десять метрів над площею в один квадратний метр важить десять тонн, або, як кажуть, тиск такого стовпа дорівнює десяти тоннам, а над кожним квадратним сантиметром – одному кілограмові. Цей тиск дорівнює тискові всього стовпа повітря, чи атмосфери, над площею земної поверхні в один квадратний метр або квадратний сантиметр. Тому говорять ще, що тиск десятиметрового стовпа води дорівнює тискові однієї атмосфери.

– Так, я це знаю, Арсене Давидовичу. Це величезна вага, але ми її не відчуваємо, бо всередині нашого тіла є повітря під таким же тиском.

– Гаразд. Тоді тобі неважко буде зрозуміти, що чим глибше ми спускаємося під воду, тим більше вона давитиме на нас. На глибині ста метрів тиск цієї, як ти говориш, м'якої води дорівнюватиме ста тоннам на кожний квадратний метр площі, або десяти атмосферам. Поверхня людського тіла, в середньому, дорівнює двадцяти тисячам квадратних сантиметрів, і тиск води на цій глибині на все тіло людини досягає майже двохсот тонн; на глибині п'яти тисяч метрів він уже дорівнює десяти тисячам тонн. Ти розумієш? Це такий тиск, під яким не тільки людина, а й залізшій порожнистий циліндр сплющиться.

В нашому ж скафандрі людина лишається цілою і неушкодженою.

– Виходить, що скафандр із сталі? – запитав Павлик.

– Коли б він був із сталі, то треба було б зробити його з таких товстих пластин, що людина в такому важкому скафандрі навіть на глибині п'ятисот метрів не могла б і кроку зробити по дну, В таких броньованих скафандрах водолази до цього часу працюють на глибинах до восьмисот метрів, і їх пересувають по дму з місця на місце з допомогою лебідок і на ланцюгах. Та й робота там яка! Рукава і штани товсті – ні зігнути, ні розігнути руку або ногу, 3 рукавів стирчать кліщі, ломик, сокира, якими керує зсередини рука водолаза. Чи багато так наробиш!

Павлик знову, як і раніше, легко підняв руку, помацав металеві краги на нозі і весело сказав:

– А наші скафандри просто розкіш! Легкі, зручні. А з чого ж вони зроблені? Виходить, не з сталі?

– Ні, не з сталі, а з чудового легкого надтвердого сплава, який недавно винайшли радянські металурги. Незважаючи на те, що наші скафандри зроблені з дуже тонких листів цього сплава, вони здатні витримувати величезний тиск на глибинах до десяти тисяч метрів. Цьому, правда, допомагає і дуже дотепний рухомий каркас скафандра, його, так би мовити, кістяк із того самого матеріалу. Крім того, наші молодці-хіміки придумали спосіб робити невеликі пластини з цього сплава гнучкими. Такі пластини вставили в скафандр у тих місцях, де він згинається, – на плечах, на ліктях, поясі, колінах, ступнях, пальцях рук.

– І не тільки це, Арсене Давидовичу! – з захопленням сказав Павлик. – А як ми швидко носимося під водою! Як справжні риби! Навіть швидше – як птахи! І телефон, і світло, і зброя. І навіть гарячий шоколад! – Павлик розсміявся. – Хочете поїсти? Будь ласка! Бульйон, какао. Можете водичкою запити.

– Одним словом, кожен сам собі ресторан, – посміхнувся зоолог.

– Похідний ресторан! Кафе на колесах, тобто на ногах. До чого додумались! Як же це все виходить, Арсене Давидовичу? Я ще не встиг розглянути як слід внутрішню будову скафандра… Ой, що там?

Павлик раптом зблід і притулився до зоолога. Учений швидко оглянувся.

– Де? Та це ж просто пучок водоростей. Який же ти боягуз! Не можна ж так, Павлику, голову втрачати. Раніше ніж злякатися – придивися хоч трохи… Ну, а щодо скафандра справа дуже проста, бічо. В задньому ранці, на спині – кілька маленьких акумуляторів з великим запасом електрики. Там же патрони з запасом рідкого кисню на сорок вісім годин; поглиначі вуглекислоти, вологи та інших шкідливих продуктів дихання; маленький, але потужний моторчик для гЕинта, який дає нам рух. А в передньому, нагрудному ранці – термоси з водою, з гарячим бульйоном або какао. Від термосів ідуть до рота гнучкі трубки з твердими наконечниками; поряд з термосами невелика радіотелефонна станція, з допомогою якої можна зв'язатися і говорити одночасно з кількома іншими такими самими станціями на віддалі до двохсот кілометрів. У шоломі біля вух розташовані навушники, а внизу, біля підборіддя, – мікрофон. На шоломі проти лоба водолаза – потужний електричний ліхтар, промінь якого прорізує воду на сімдесят п'ять метрів наперед. І всіма цими приладами і механізмами ти керуєш з допомогою різних кнопок, важелів і маховичків, які містяться на щитку управління в твоєму патронташі на поясі. Але все це ти повинен і без цієї лекції знати, інакше ти не міг би зараз бродити зі мною тут, під водою.

– Авжеж! Я, звичайно, вже знаю це. Я хотів лише дізнатися, як все це діє. Як, приміром, збирається в акумуляторах так багато електрики? Як діють наші бойові електричні рукавиці? Чим стріляють наші ультразвукові пістолети?

– А! Ось чого тобі треба, бічо! Це запитання серйозніші, – відповів зоолог. – Але, на жаль, їх доведеться відкласти. Бачиш, ми вже біля коралових рифів. Незабаром прийдемо до Скворешні.

Попереду, крізь скляну прозелень вод, почали виглядати, немов околиця лісу, ледве помітні обрись кущиків і маленьких дерев: низькорослих, безлистих, з самих лише стовбурів і гілок, скарлючених і вузлуватих, то товстих із здуттями, ніби кактуси, то тонких і прямих, як лозини верби.

– Зрештою, – вів далі зоолог, – цілком можливо, що Скворешня уже закінчив тут роботу і перейшов на інше місце. Треба дізнатися.

Він натиснув ледве помітний виступ на патронташі. Передня стінка відкинулася донизу і повисла на завісах, відкривши всередині патронташа ряд кнопок з випуклими цифрами на них і важельків над дужками з поділками.

На ходу зоолог зсунув одну з кнопок трохи вниз, закріпив її на новому місці і натиснув.

Зоолог прислухався і зупинився. На обличчі його зростав подив разом з занепокоєнням.

– Настройся на Скворешню, – звернувся він до Пав-лика. – Натисни кнопку номер дванадцять. Нічого не розумію… Що там робиться?

Павлик швиденько відкрив свій патронташ і настроїв радіоприймач ще на одну станцію. Під його шолом увірвався свистячий шум переривчастого дихання, змішаного з потоком хриплої лайки, криків, розмови з неймовірної мішанини українських і російських слів.

– Віддай!.. Віддай, бісова тварюко!.. А, трясця тобі… Радянського добра захотіла?.. Мене не потягнеш… Ні, брат… Не вийде!

Потім – немов дроворуб, коли рубає ліс:

– Ах-х-х! Ось тобі! Лх-х-х! Потім одчайдушний вигук:

– Тпру-у-у! Стій! Стій! Куди понесла, гадюка! Зоолог не витримав.

– Скворешня! Що сталося? – гучно, з тривогою в голосі закричав він. – 3 ким ви б'єтеся?

– Лорд! – почувся в шоломах зоолога і Павлика голос, що задихався. – Швидше до мене! А то ця тварюка… шланг розірве. Поспішайте, поспішайте!.. Ах-х-х! Ах-х-х! От живуча тварюка!..

– Ми біжимо до вас! – закричав зоолог. – Тримайтесь!

Він побіг уперед, до узлісся коралових заростей.

– За мною, Павлику! Ріж воду плечем! Плечем вперед! Не відставай! Гвинт не варто запускати, уже недалеко.

Бігти було, проте, досить важко. Вода чинила опір, м'яко пружинила. Все ж через хвилину зоолог і Павлик увірвалися в чагарник. Який не був Павлик стурбований і навіть зляканий, але на мить він застиг у німому захопленні. Те, що здалеку, з зеленої густої пітьми, здавалося схожим на голий покручений чагарник, зблизька, на світлі, виявилося казково пишним садом. Всі стовбури і гілля без листя були суцільно вкриті живими квітами, зірочками з витягнутими, як язики, пелюстками всіх фарб і найтонших відтінків – від ніжнорожевого до криваво-червоного, від прозороголубого, як димка, до емалево-синього і від жовтооранжового, як золото, до темнозеле-ного, як ізумруд. Це були корали – то маленькі, тоненькі, звивисті гілочки, що прилипли на боках скелі, то величезні колонії з мільйонів крихітних тварин – квітів, які вкрили своїми тільцями могутні відмерлі маси попередніх поколінь. І крупні строкаті чашечки квітів біля підніжжя цих колоній були також корали, і навіть строкатий мох між ними складався з мільйонів і мільярдів крихітних живих квіток.

Сад жив і ховав у собі – в своїх ущелинах, тунелях, гротах, великих і маленьких печерах, у сплетіннях своїх стовбурів і гілок – велике кипуче життя. Хмари блискучих, ніби вилитих із строкатого різнобарвного металу риб носилися, як тропічні птахи в кораловій хащі. Красиві прозорі рачки лазили по гіллю. Численні червоні, жовті, оранжові морські зірки повільно пересувалися по дну, по скелях, по коралових стовбурах, підтягувалися присосками своїх м'ясистих ніжок-променів до найближчих предметів.

Різнокольорові офіури, родичі морських зірок, з довгими тонкими, гнучкими, як батоги, променями майже переверталися на кораловому мосі, шукаючи здобич. Чорні морські їжаки з розсіяними по всьому круглому тілу блакитними цяточками повзали всюди. Полчища найрізноманітніших черепашок і морських слимаків місцями зовсім устеляли дно і кораловий мох. Яскраві пучечки і ажурні гілочки зябрів трубчатих черв'яків виглядали з їх тоненьких трубочок. Міріади крихітних різнокольорових і блискучих рачків, черв'яків, морських павучків, слимаків повзали, стрибали, вибігали і знову ховалися в маленьких щілинах, ямках і тріщинах, серед барвистої розкоші.

Застигнувши на місці, Павлик дивився широко розкритими очима на цю феєрію, на це беззвучно кипляче життя. Але зовсім близько від нього, при першому його грубому вторгненні, все це життя вмить завмерло, заховалося, зникло. Закрились коралові квіти, втяглися всередину їхні пелюстки, поховалися в глибині хащі крихітні рибки, черв'яки, павучки. Сіра, безбарвна, мертва пустеля оточувала Павлика.

Він підняв голову і над собою біля стрімкої скелі побачив зграю великих риб. Це були скаруси – риби-па-пуги. Краса і гармонія їх розцвітки могли захопити най-суворішого цінителя живопису. Природа, здавалось, використала всі кольори, всі відтінки і тони, які тільки можна було знайти на її багатій, невичерпній палітрі фарб. Краса найяскравіших тропічних птахів поблякла б перед фарбами цих морських папуг.

Риби-папуги висіли головами вниз, тихо ворушачи сі-руватофіолетовими, в ніжних червонуватих цятках хвостами, облямованими білою смужкою. Вони ретельно об'їдали маленькими товстогубими ротами ніжні коралові віточки на скелі. Іноді одні з них з наповненими ротами довго і неуважно, як жвачку, пережовували їжу. Трохи вище Павлик помітив трьох крупних риб-папуг, оточених невеликою зграєю дрібних синьосмугастих губанів. Павлик одразу не зрозумів, що роблять ці губани навколо величезних, порівняно з ними, скарусів, які смирно висіли в воді, йому здалося спершу, що губани вчепилися в них з усіх боків і хочуть розірвати на частини. Але, придивившись, Павлик несподівано голосно розсміявся.

– Перукарня! Риб'яча перукарня! – вигукнув він, не маючи змоги втриматися від сміху.

Круглі голови папуг, їх щоки і зяброві кришки з щільною крупною, яйцевидною лускою були вкриті шаром білого коралового пилу. Здавалось, що товсті, розфранчені, виряджені, як на весілля, пани віддали в розпорядження прислужливих перукарів свої відгодовані, густо напудрені морди. Губани ніжно і обережно знімали цей кораловий пил з щік і зябрів папуг, своїх багатих родичів, і, мабуть, з насолодою поїдали його.

У сміх і вигуки Павлика, в безперервний потік українсько-російської лайки і обурених криків Скворешні під шолом Павлика увірвався голос зоолога:

– Чого смієшся, бічо?

І через хвилину мовчання почувся його тривожний оклик:

– Павлику! Павлику! Де ти? Де ти подівся? Павлик оглянувся. Він був сам. Заспокоєне його нерухомістю, знову розквітло і закипіло навколо нього життя.

Скільки часу він простояв тут, зачарований і закам'яніти, в цьому чудовому, невимовної краси саду? Хвилину чи годину? Де Арсен Давидович? Як знайти його тепер в цих хашах? Як вибратися звідси?

– Арсене Даниловичу! – тремтячим голосом послав він несміливий оклик в зелений безконечний простір навколо себе. – Арсене Давидовичу!

– Говори, Павлику! – почулася відповідь. – Говори, говори! Я слухаю! Де ти? Відстрой Скворешню. Він заважає.

– Я серед коралів. Я відстав від вас, Арсене Давидовичу… Тільки на хвилинку… Я не знаю, куди йти…

У нього скривилися губи, і він несподівано схлипнув.

– Бічо, ти тільки не лякайся! Стій спокійно, не сходь з місця. Я недалеко: ми, мабуть, тільки хвилин п'ять як розійшлися, не більше. Подивися навкруги, Павлику. Я йшов через корали прямцем. Подивися, чи не видно моїх слідів: зламаних гілок, кущів… Обдивися уважно, бічо.

– Та ні… Арсене Давидовичу, – тремтячим голосом сказав Павлик, безпомічно оглядаючись навколо. – Вони всі однакові, гілки і кущі. Вони всі ніби поламані… Ні… нічого не видно… Арсене… Арсене Давидовичу!..

Останні слова Павлик промовив майже пошепки, переривчастим голосом; становище здавалося йому безвихідним і далеко не відповідало розмірам Павликової мужності.

– Ну і це не страшно, бічо. Не бійся, голубе! Стій на місці і нікуди не йди. Я збігаю до Скворешні, допоможу йому, а потім – до тебе. Через п'ятнадцять-двадцять хвилин я повернусь.

– Гаразд, Арсене Давидовичу…

– Ти тільки стій нерухомо, і ніхто тебе не зачепить. На всякий випадок надінь рукавиці.

У Павлика стиснулося серце від цих слів.

– Добре, Арсене Давидовичу… на… надіну…

– Пам'ятай, як користуватися ними. Увімкни струм. Краще за все обіймай ворога обома руками, обома долонями, щільно… Я вже біжу до Скворешні, говорю з тобою на ходу і буду говорити, щоб тобі не було нудно самому. Якщо побачиш щось підозріле, скажи мені.

Поки зоолог продовжував розмовами розважати Павлика, хлопчик зняв згорток з пояса і пальцями, що не розгиналися від страху, ледве розгорнув його. В руках у нього опинилися дві білі гумові рукавиці не зовсім звичайні на вигляд: кожна складалася з трьох пальців – для великого, вказівного і одного спільного для решти трьох. На здутій долоні було видно випуклу металеву пластинку, а широкі довгі розтруби повинні були далеко заходити за кисті рук. Павлик натяг рукавиці на руки і пристебнув розтруби спеціальними кнопками до рукавів скафандра.

«Обнімай ворога обома долонями», повторив він про себе.

Він оглянувся навкруги. Він готовий був заплакати від страху. Які вороги? Хто вони? Це, мабуть, щось жахливе… Баракуда… Акула… Хто ще тут буває? Баракуда… Акула… Обняти акулу…

Майже не слухаючи зоолога, Павлик з завмираючим серцем слідкував за кожною тінню, що з'являлася вдалині, в зелених сутінках.

Пропливали то поодинці, то цілими зграями різнобарвні ніжно пульсуючі медузи. Мелькали риби, поблискуючи яскравими фарбами. Проносились величезними зграями маленькі крилоногі молюски з широкими плавцями і майже зовсім прозорими, тонкими і ніжними, як хрящ, черепашками. Креветки – граціозні і тонкі морські рачки – вправно полювали на них і зникали разом з ними. Вдалині промайнула голуба іскорка, стрибнула вгору, впала вниз, зустрілася з червоною, синьою, зеленою… Вже їх сотні, тисячі цих різнобарвних, як коштовне каміння, що стрибали вгору і вниз, у всі боки, іскорок. Ось уже все навколо посмуговано, списано мільйонами і мільярдами блискаючих і палаючих ниток і крапок. Ніби густий дощ із крихітних, пурпурних, сапфірових, ізумрудних, золотих іскор вихором носиться навколо. Це танець сафірин, крихітних рачків з ряду веслоногих.

Розкривши рота від захоплення, забувши про страх і самітність, Павлик дибився навколо, засліплений чудовим видовищем, машинально відповідаючи іноді на запитання зоолога.

Зненацька з піску на дні біля Павликових ніг звилося величезне чотирикутне створіння, оксамитовочорне, плоске, як залізний лист. В одному його кутку видно було велику розкриту панду, над нею, на горбочку, двоє палаючих очей. Два інших кутки хвилеподібно і швидко, мов крила, вигиналися. З четвертого кутка звисав тонкий, як батіг, хвіст з довгим шипом, що стримів догори. Це був скат. Він на льоту піймав рибу, яка пропливала надто близько від його сховища, проковтнув її і впав на дно. Там він швидко, в кілька прийомів зметнув хмару піску, і, коли вона осіла, скат зник під ним.

Павлик цього вже не бачив. Поява двометрового чудовиська була такою несподіваною, що, піднявши руки, смертельно злякавшись, він кинувся вбік, до високої, як скеля, відмерлої колони коралів.

Ледве він встиг відскочити, як щось величезне, довге, загострене спереду зметнулось із-за великого сусіднього куща і кинулось на нього з навальністю артилерійського снаряда. Павлик відчув страшний удар в груди, під його простягнутою рукою пронеслася жахлива паща, повна зубів, і величезні холодні очі. Промайнула думка: «Обняти»…

Руки зімкнулися навколо якоїсь слизької товстої колоди. Павлик відчув ще сильніший приголомшливий удар, потім усе зникло, провалилося в темряву…