Текст книги "Таємниця двох океанів"

Автор книги: Григорий Адамов

сообщить о нарушении

Текущая страница: 17 (всего у книги 30 страниц)

Розділ XI
БІЛЯ ВОГНЯНОЇ ЗЕМЛІ

Вода, пронизана яскравим жовтим світлом, спадала швидко, наче її вбирали стіни й підлога камери. Шелавін, Скворешня та Матвєєв, нав'ючені гідрофізичними приладами й апаратами, обережно розвантажували їх з себе в кутку на підлогу. Зоолог, Горєлов, Цой, Марат і Павлик знімали з плечей екскурсійні мішки та спорядження. Тут же був і комісар, який вирішив сьогодні взяти участь у прогулянці, щоб трохи розім'ятися.

Голоси молоді звучали збуджено й весело.

– Надзвичайно цікава банка! – голосно говорив Цой. – Чи не так, Арсене Давидовичу? Яка величезна кількість нових видів, родів і навіть родин? Яка сила антарктичних тварин! Це вже на п'ятдесят четвертому градусі північної широти! Як?

– Дуже цікаво, Цой, – із задоволенням підтвердив зоолог. – Дуже цікаво! Коли ми тільки впораємося з матеріалом, яким нас так щедро обдарувала банка Бьордвууд?

– Цой зовсім був схожий на божевільного! – сміявся Марат. – Наче його тільки що випустили з божевільні. Він кидався на всі боки, хапав усе, що траплялося під руки. Сміх один, їй-богу!.. Вибачайте, паскудна друкарська помилка…

– А ти? А ти сам? – наскакував на Марата півничком Павлик, знімаючи свій мішок і кладучи його біля стіни, поряд з іншими. – Хто в мене вирвав з рук чудового морського їжака? Наскочив, як розбійник, і вихопив. Арсене Давидовичу, слово честі, це моя здобич! Я вам покажу потім цього їжака – круглий, фіолетовий, з червоними кінчиками на голках.

– Неправда! – кричав Марат, розмахуючи перед собою своїм мішком. – Ти навіть не приторкався до нього!

– Еге ж, не приторкався! Я підсовував під нього руку, щоб не пошкодити, а ти всією п'ятірнею – хап!

Мішок у руках Марата шалено зарухався і трохи розкрився. В отворі майнуло на мить шось червоно-синє, і в ту ж хвилину блискавично рука Павлика вихопила з мішка прекрасного морського їжака. Під загальний регіт з переможним криком Павлик кинувся до Горелова. Той чекав уже Павлика з розкритими обіймами, щоб оборонити від Марата, який наздоганяв його. Але Марат виявився спритнішим у водній стихії, і, раніше ніж Павлик встиг зробити два кроки, що відділяли його від рятівних обіймів Горєлова, їжак знову опинився у Марата.

Павлик зупинився з порожніми руками. Це сталось так несподівано, що нагадувало фокус. Всі сміялися, а Павлик з розгубленим виглядом повторював:

– От розбійник! Ви бачите, який розбійник!

Потім раптом схопив, не дивлячись, один з мішків, які лежали ззаду, за нижній його край і з реготом обрушив його на шолом Марата. Мішок від удару розкрився, і живий райдужний потік різнокольорових риб, морських зірок, коралів, раків, офіур, водоростей, морських лілій, морських їжаків, голотурій полився навколо приголомшеного Марата, утворюючи навколо нього щось подібне до завіси, яка іскрилася, звивалася, плигала. Загальний регіт тепер гримів, невгаваючи. Павлик з вереском танцював перед Маратом, як червоношкірий біля жертви, прив'язаної до стовпа тортур.

Обурений голос зоолога протверезив усіх.

– Що ви робите, божевільні? – гримів учений. – Ви мені знищите весь збір! Чий це мішок?

В тиші, що запанувала, прозвучав глухий, клекочучий від люті голос Горєлова:

– Мій! Я вважаю, що це цілковите неподобство з боку Павлика!

З дальнього кутка комісар з подивом дивився на перекошене обличчя і злобні очі Горєлова.

Зовсім розгубившись, Павлик невиразно пробелькотав:

– Пробачте, пробачте, Федоре Михайловичу… Адже я думав, що це мій мішок, я не знав…

– Потім будеш вибачатись! – продовжував гриміти зоолог. – А зараз – швидше збирати здобич! Всі, всі за діло!

Вода спала тим часом до колін. Вона кишіла, немов у величезному акваріумі, морськими мешканцями – вивертливими рибами, повзаючими голкошкірими, гойдливими ліліями. Всі заходилися ловити їх, але поза водною стихією рухи людей у важких скафандрах стали повільними, втративши легкість і гнучкість.

– Обережніше! Обережніше, товариші! – благав зоолог, рачкуючи по підлозі, – не роздушіть кого-небудь!

За хвилину робота перетворилася в забавний, захоплюючий спорт. Камера наповнилася жартами, сміхом, вигуками. Лише Павлик і Горєлов працювали мовчки й зосереджено. Павлик все не міг забути злісного погляду Горєлова. Горєлов, ще до того як взятися за збирання, швидко оглянув середину свого спорожненого мішка і тепер, з досадою відкинувши його, гарячково працював, не стільки полюючи на тварин, скільки розкидаючи їх у різні |юки. Він швидко наближався до кутка, де Павлик обережно розплутував клубок із чудових морських лілій, горгоній, голотурій та яскравих морських зірок. Несподівано в середині клубка пальці Павлика наткнулися на щось тверде, вугласте. Обережно розсунувши сплетіння паростків, променів і присосків, Павлик насилу витягнув щось металеве, надзвичайно важке – і ахнув од здивування: перед ним був знайомий ящичок для запасних частин «ундервуда» Горєлова!

Напружено тримаючи ящичок в обох руках, Павлик із здивуванням розглядав його. В цю мить Горєлов підійшов майже впритул до хлопчика і підняв голову. Зігнутий, з опушеними додолу руками і піднятою головою, він був схожий у своєму скафандрі на казкове страховище, яке приготувалося до стрибка.

Дрож страху пройняв усю істоту Павлика, коли, обернувшись, він побачив перед собою цю страшну постать і очі, ті самі, повні люті й погрози, похмурі, глибоко запалі очі. Павлик ледве спромігся пробелькотати:

– Федоре Михайловичу, навіщо це тут? Адже частини можуть поржавіти, зіпсуватися?

Не розгинаючись, з опущеними очима, Горєлов різко вирвав з рук Павлика важкий ящичок і приглушено, уривистим голосом сказав:

– Та ні ж! Там немає запасних частин. Я туди переклав деякі лабораторні інструменти для збирання…

Він швидко сховав ящичок у внутрішню кишеню мішка і мовчки, не глянувши на Павлика, продовжував укладати тварин у мішок.

Комісар дивився з свого кутка…

Збирання було закінчене. Все пройшло благополучно, нічого із здобичі не було загублено, нічого не зіпсовано. Учасники екскурсії, задоволені і втомлені, виклали з мішків свою здобич у лабораторні ванни та ящики і розійшлися по каютах.

Горєлов разом з усіма пройшов по коридору, відчинив двері своєї каюти і зник за ними. Двері різко, з уривчастим стуком, зачинились, і Горєлов з перекошеним від люті обличчям на мить застиг на місці біля них. Він важко дихав; великі настовбурчені вуха пашіли, немов з них зідрали шкіру; величезні кулаки то стискалися, то розтискалися. Підійшовши до розібраної друкарської машинки, він вийняв з кишені штанів ящичок, потримав його у тремтячій руці і вставив на місце. У надзвичайному збудженні, немов звір у клітці, він заметався по каюті, міряючи її з кінця в кінець широкими кроками. З його посірілих губ час від часу зривалося хрипке бурмотіння:

– Треба кінчити… Цей хлопчисько… Треба кінчити…

Люто стукнувши кулаком по круглому столу, він упав на стілець біля нього й застиг, нерухомо схиливши голову. «Піонер», набираючи швидкість, відпливав од банки Бьордвууд, тримаючи курс на Вогняну Землю.

* * *

Йти було досить важко. На кожному кроці траплялися величезні уламки скель, стрімчаки, що сягали аж до поверхні або виступали над нею, піщані обмілини та банки, які іноді круто й високо здіймалися над дном. Під час обходу цих перешкод били назустріч, немов вириваючись із труб, сильні струмені течії. Хоч море тут, у прибережній смузі біля Вогняної Землі, неглибоке – тридцять-сорок метрів, рідко глибше, – але світло зверху ледве доходило до дна. Густі зеленуватосині сутінки примушували весь час тримати ліхтарі засвіченими, і все-таки видимість була дуже слабкою.

На поверхні океану лютувала страшенна буря. Вона досить помітно давала про себе знати навіть тут, на дні. Часом доводилося зупинятися, щоб устояти на ногах; доводилося боротися з натиском підводних хвиль, щоб просуватися вперед.

Після довгої ходьби Павлик, нарешті, втомився й пустив у дію гвинт на найменшу кількість обертів, щоб не віддалятися від інших екскурсантів.

Зоолог і Скворешня уперто йшли пішки. Зоолог вважав, що на такому гарному щільному піщаному грунті при повільній ходьбі краще всього збирати придонних тварин. Скворешня не заперечував. Він був досвідчений і витривалий підводний ходак.

Дно поступово підвищувалося, і, нарешті, попереду показалася темна маса густих хащ водоростей.

– Скоро буде легко, бічо, – сказав зоолог Павлику. – Прорвемся тільки крізь стіну цих Макроцистіс перифера, а там, під їх захистом, і бурі не відчуємо, та й течія ослабне…

– А знаєте, Арсене Давидовичу, – відповів Павлик, – виходить, що Марат мав рацію, коли пропонував посіяти ці водорості в Охотському морі… Він хотів відвести холодну течію від наших берегів!

– Ну, з течією навряд чи впораються навіть ці гіганти, – висловив сумнів зоолог. – Найбільше, чого можна від них чекати, це те, що вони зможуть відіграти роль чудових молів для захисту гаваней од бур. Ось тут, наприклад, океан постійним діянням своїх хвиль руйнує скелі, стрімчаки, а гігантські макроцисти стеляться пеленою по його поверхні, приймають на себе перші удари цих хвиль, приглушують їх силу, і за ними кораблі часто рятуються від бур… Це відзначив ще Дарвін під час своєї подорожі на кораблі «Бігль».

– Ну, злізай з коня, хлопчику, – сказав Скворешня, – приїхали!

Починались зарості. Зоолог неправильно висловився, назвавши їх стіною. Водорості піднімалися з дна під гострим кутом і крутим підйомом далеко тяглися вперед, гублячись у сутінках глибин. Павлик знав, що зараз має бути найважча частина шляху. Він зупинив гвинт, сховав його і став на дно поруч з товаришами.

У хащу вони ввійшли один за одним. Само собою вийшло так, що Скворешня опинився попереду, за ним – зоолог, а Павлик ішов позаду, За два-три десятки кроків, занурюючи ноги в щільну масу рослин, що стелилися під ними, вони ввійшли в неї з головою. Скворешия, немов таран, пробивав дорогу між сплетінням товстих стебел і широкого, м'ясистого листя.

Своєю появою люди внесли в цю мовчазну гущавину цілковите сум'яття. Звідусіль здіймалися хмари маленьких риб і каракатиць, які кублилися в кореневищах водоростей. Зграї крабів, морських їжаків, морських зірок, красивих голотурій та інших тварин найрізноманітніших видів швидко розповзалися по дну або гинули під важкими підошвами людей.

Із стовбурів та листя осипалися на шоломи тисячі ракоподібних. Листя було до того густо всіяне коралоподібними, що здавалося зовсім білим. На ньому часто траплялися напрочуд витончені, красиві будівлі, в яких жили гідроїдні поліпи, прекрасні асцидії.

– Бачиш, бічо, – сказав зоолог, насилу пробиваючись крізь гущавину, – яке багате, різноманітне життя ховають у собі ці водорості! Навіть тропічний ліс не може в цьому відношенні позмагатися з ними. Ще Дарвін сказав, що коли б у якійсь країні знищити всі ліси, то загинуло б менше видів тварин, ніж при знищенні цих макроцистових підводних лісів.

Раптом Скворешня, що йшов попереду, зупинився. Два стебла, товщиною близько двох сантиметрів кожне, випадково обвилися навколо грудей та рук і затримали його. Скворешня понатужився. Стебла не піддалися, – їх тримало не тільки коріння, але й інші, сусідні стебла, з якими вони сплелися біля дна. Самолюбство Скворешні було вражене.

– А, бісова лозина! – розгнівався він. – Ану лиш!.. Він відступив на крок назад і з силою рвонувся вперед. Навіть добра вірьовка навряд чи витримала б цей могутній натиск велетня. Але стебла макроциста немов сміялися над зусиллями Скворешні і ні на крихту не послабили своїх обіймів. Скворешня е першу мить здавався приголомшеним від такої невдачі, а потім розлютувався. – Та що вони? Залізні, чи що?! – закричав він.

– Не інакше! – засміявся зоолог, підморгуючи Павликові. – Мабуть, з якогось корабля, що тут пропливав, упустили ломи, і ось з них виросли стальні троси… От тобі, Павлику, наочний урок, що таке Макроцистіс перифера…

– Ага! Значить, це, ви говорите, урок Павлику? – стримуючи гнів, сказав Скворешня. – А я хочу дати урок цьому проклятому макроцисту!

Він відійшов на два кроки назад, постояв з хвилину і, нарешті, глибоко вдихнувши, з силою гарматного снаряда кинувся вперед.

Далі сталось щось неймовірне. Величезні, товсті, як колони, ноги Скворешні злетіли догори, його шолом зник унизу, під гущавиною; Павлика щось хльоснуло із страшенною силою по грудях і звалило з ніг; падаючи, він ударив ногами по шолому зоолога, і той, приголомшений, сів на дно, нічого не розуміючи. В одну мить троє людей раптом зникли, наче їх тут і не було. Посеред густої хащі, на невеликій прим'ятій галявині, погойдувалися лише два невисоких обірваних стебла; потім гущавина зімкнулася, поглинувши і цих свідків незвичайної битви, яка відбулася в мовчазних підводних джунглях океану…

Першим опам'ятався зоолог. Крекчучи та ойкаючи, він підвівся на ноги і заволав у простір:

– Що сталося? Де ви тут, хлопці?

Він розсунув гущавину й побачив перед собою розгублене обличчя Павлика.

– Я тут, Арсене Давидовичу… А де Скворешня? – Він оглянувся, зробивши крок вперед, і розсунув руками заслону з водоростей.

Скворешня, похмуро знімаючи з себе обірвані зашморги злополучного макроциста, підвів голову й подивився на хлопчика.

– До всіх сьогоднішніх уроків, Павлику, – сказав він з невимовним гумором, – додай ще один: не можна, як бик, кидатися наосліп, забувши про збереження рівноваги…

Зоолог зайшовся реготом, до якого зараз же приєднався Павлик, а трохи згодом і сам Скворешня.

– Яке красиве сальто-мортале ви зробили тільки що, дорогий Скворешня! – говорив, захлинаючись від сміху, зоолог. – Ваші ніжки… О-хо-хо!.. Вашим незрівнянним ніжкам позаздрить будь-яка балетна танцівниця… Ой, не можу!.. О-хо-хо!..

Він схопився за свої металеві боки, продовжуючи реготати й не маючи сил заспокоїтися. Взагалі від дня знаменної розмови з капітаном зоолог був у чудовому настрої і на протязі всього десятиденного перебування біля Вогняної Землі, починаючи від бухти Нассау, працював з попереднім захопленням.

Через двадцять хвилин у тім же строю, із Скворешнею попереду, всі троє вийшли з хащі гігантських макроци-стів і вступили у спокійну смугу прибережжя. І тут дно було нерівне, усипане підводними скелями, стрімчаками; сила-силенна крихітних гранітних, базальтових, сланцьо-вих острівків здіймалася над поверхнею океану. Їх підводні частини були повиті й обплетені тими ж водоростями, але значно менших розмірів порівняно із зустрінутими раніше, з боку відкритого океану. Здавалося, що ці водорості процвітають і особливо пишно розростаються саме в місцях найбільшого хвилювання, посеред безперервного гуркоту бурунів.

Вийшовши з гущавини, зоолог раптом зупинився і сказав:

– А про Горєлова ми й забули! Адже він повинен був нас догнати! Одну хвилину, я з ним з'єднаюся…

На виклик зоолога Горєлов відповів, що він зараз продирається крізь гущавину макроцистів і держить курс до призначеного місця зустрічі – безіменної скелі, якій вони дали назву «Лев'яча голова», біля крайнього острівця з ланцюга, що оточує великий острів Гесті.

Горєлов просив почекати на нього там, щоб далі піти разом: він ще тут не був ні разу, та й за всі десять днів роботи біля Вогняної Землі виходить лише вдруге і не хотів би залишатися сам.

Островів, окремих скель і стрімчаків, які здіймалися над рівнем океану, була тут така сила, що багато мореплавців назвали це західне узбережжя Вогняної Землі «Млечна Путь». Під водою ж, коли приєднати до цього І безліч підводних каменів та скель, що вкривали дно, був повний хаос, справжній лабіринт.

З частими зупинками для збирання організмів минуло не менше двох годин, раніше ніж підводні дослідники наблизилися до «Лев'ячої голови».

Горєлов уже чекав їх. Він сидів на невеликому уламку, розбираючи все, що було в його екскурсійному мішку, і захлопнув його, як тільки розпізнав постаті товаришів, що наближалися до нього.

– Розійдімося тут, друзі мої, в різні боки, щоб обслідувати по можливості більший простір, – запропонував зоолог. – Я піду в напрямі до островів Лондондеррі, Федір Михайлович – південніше, до бухти Кука, а Скворешня з Павликом – на південь, в лабіринт островів уздовж острова Гесті. З таким моряком, як Андрій Васильович, Павлик не заблудиться в цьому лабіринті. Зібратися тут же, біля цієї скелі. В дорозі не роз'єднувати телефонного зв'язку.

– Я вважаю, Арсене Давидовичу, – жваво заперечив Горєлов, – що ми даремно зменшуємо охоплювану ділянку тим, що з'єднуємо Скворешню з Павликом. Павлик міг би й сам піти. Він уже такий досвідчений підводник… Ще в історії з кашалотом він виявив себе просто героєм… А на випадок якогось скрутного становища він завжди зможе нам пеленгувати, і ми його швидко знайдемо. Чи не так, Павлику? Адже ти уже виріс із пелюшок…

Він посміхнувся й ласкаво подивився на хлопчика. Але Павлика враз пройняв якийсь незрозумілий страх, і чомусь стислося серце. Він відвів очі й промовчав.

– А по-моєму, – втрутився Скворешня, – пропозиція Арсена Давидовича найвірніша. Адже ж я тільки тому й ув'язався за вами, що Іван Степанович, мій шеф, припинив уже гідрофізичні роботи й лишив мене безробітним. А у вашій зоології я ні бельмеса не розумію. Такого понахапую вам, що й раді не будете! А під керівництвом такого досвідченого зоолога, як оцей хлопчик, і я буду корисним.

Після деякого вагання Горєлов перестав заперечувати проти пропозиції зоолога. Всі розійшлися і за хвилину загубили один одного в густих зеленуватих сутінках вод.

Розділ XII
ОСТАННЄ ЗУСИЛЛЯ СКВОРЕШНІ

Залишившись самі, Скворешня й Павлик запустили гвинти, піднялися на кілька метрів над дном і понеслися на схід-південний схід, ближче до сходу. Вони пливли на трьох десятих ходу, остерігаючися численних перепон, невиразні силуети яких раз у раз з'являлися з усіх боків.

Натрапляючи на зарослі водоростей, вони пробивали їх спустивши запобіжні решітки на гвинти. За годину перед ними з'явилася суцільна гранітна стіна, краї якої зникали як вгорі, так і на північ і південь, гублячись у підводній імлі. Стіна була порита глибокими зморшками фіордів, бухт, безліччю великих і малих печер, гротів, виступами мисів, нагромадженнями обвалених скель та уламків. Усе було покрите водоростями, які тяглися до поверхні моря або стелилися по дну – по скелях, їх уламках, валунах та дрібному камінню.

Павлик і Скворешня стали на дно. Навколо них шмигали різноманітні риби, промайнув тюлень, з переляку кинувшись убік, морська видра з великою рибиною в гострих зубах різко шугнула вгору. По дну на водоростевому килимі повзала сила різноманітних голкошкірих, крабів, ракоподібних.

– Стати на якір! Приїхали, товаришу начальник, – сказав Скворешня.

Захоплені цікавим полюванням, вони довго блукали по дну, серед хаосу «Млечної Путі», вибиралися на обмілини, на нагромадження скель, заглядали в моторошну, повну таємниць темряву підводних печер та гротів.

Нарешті хлопчик заявив, що він утомився і зголоднів.

– Давайте закусимо й відпочинемо, Андрію Васильовичу, – запропонував він. – Обідати сьогодні ми не повернемося на підводний човен. Арсен Давидович попередив капітана.

– Знаю, – підтвердив Скворешня. – Ну що ж! Ковток гарячого какао не завадить.

Павлик випадково підвів очі. Високо, на межі променя ліхтаря, швидко промайнула довга тінь, виблискуючи металево-матовим синім блиском.

– Що б це могло бути? – спитав себе Павлик уголос. – Мабуть, тюлень. Тільки вузький якийсь. Шкода, не роздивився.

– Ну, іншим разом побачиш, – байдуже зауважив Скворешня. – Закушувати так закушувати! І у мене апетит розгорівся. Де б тут сісти? – оглянувся він навколо себе.

– Зайдімо ось у що печеру, Андрію Васильовичу, – сказав Павлик, показуючи на вхід, що темнів недалеко від них. – Оглянемо її та там же закусимо й відпочинемо.

– Давай, ваше благородіє!

Над входом у печеру, немов козирок, нависло склепіння, на ньому громадилося кілька величезних скель, густо зарослих водоростями. Скворешня й Павлик увійшли в печеру і, тримаючи напоготові ультразвукові пістолети, насторожено й пильно оглянули її дно та стіни. Печера виявилася зовсім невеликим гротом, не більше як два метри завглибшки. Два промені яскраво освітили його. Грот був порожній; по дну й стінах повзали зірки, їжаки, голотурії. На дні валялося кілька невеликих валунів.

– Ну й дурниці! – сказав Скворешня, підвішуючи пістолет до пояса. – А відпочити, ковтнути какао тут буде непогано. Сідай, хлопчику, розташовуйся!

Вони зняли мішки й сіли поруч, просто на піщане дно, обпираючись спинами на задню стіну грота. Було затишно, як у ложі театру. Відкрили патронташі, натисли кнопки від термосів і з насолодою зробили кілька ковтків.

– Чудово! – задоволено прогудів Скворешня. Павлик хотів щось відповісти, та не встиг. Глухий потрясаючий гуркіт зненацька захитав стіни грота. Перед входом мелькнула в хмарі піску величезна темна маса і не далі як за півметра від простягнутих ніг Скворешні вдарилася об дно.

Одним стрибком Скворешня опинився на ногах і кинувся до виходу.

Якусь мить він у цілковитому замішанні стояв, не знаючи, що робити, перед високою глухою стіною з граніту, яка щільно закупорила грот. Потім з криком: «Ми заперті!» кинувся плечем уперед, на стіну. З глухим металічним дзвоном його відкинуло, як м'яч, назад. Скворешня стояв, оглядаючись, наче шукаючи чогось. Стрімкі стіни височіли навколо – німі, спокійні, байдужі. Павлик сидів мовчки в тій же позі, в якій його захопила катастрофа, скам'янілий, блідий, його губи щось невиразно шепотіли, та Скворешні було не до нього.

Заспокоївшись, він почав уважно оглядати перешкоду, яка так несподівано виникла.

– Ця скеля, – міркував він уголос, – та сама скеля, що нависала на козирку над входом. Як вона звалилася? Чому?

Павлик ворухнувся при цих словах, намагався щось сказати, але не зміг: вік наче онімів.

Скворешня на хвилину замовк, продовжуючи обшарювати скелю рукою. Потім він знову забурмотів:

– Ні щілини, ні просвіту… Дивись, як на загад. Як у гніздо засіла.

Він знову замовк, потім уперся плечем у скелю і почав поволі все сильніше й сильніше натискувати на неї. Обличчя його побагровіло, жили на лобі випнулися, колоноподібні ноги все глибше вгрузали в пісок. Здавалося, цим гігантським зусиллям можна було повалити гору. Але скеля стояла непорушно. Раптом обличчя Скворешні посиніло, і, важко дихаючи, він поволі опустився на дно, біля підніжжя скелі.

Павлик з криком кинувся до нього:

– Андрію Васильовичу, Андрію Васильовичу, опам'ятайтеся!.. Андрію Васильовичу, нам треба інакше. Ковтніть какао. Трубка перед вами. Треба інакше… інакше…

Скворешня трохи розплющив очі. Хвилину він безтямно дивився на Павлика, ніби не впізнаючи його. Потім трохи підвівся на лікті й сів біля скелі, спиною опираючись на неї. Віддихавшись, він підняв голову.

– Що ти кажеш, Павлику? Як інакше?

– Треба викликати допомогу з підводного човна, Андрію Васильовичу. Треба підірвати скелю.

Скворешня безнадійно махнув рукою.

– Клич.

Павлик голосно покликав:

– Арсене Давидовичу! Арсене Давидовичу!

– Слухаю, бічо. Чим ти так схвильований?

– Арсене Давидовичу, скеля обвалилася й закрила вихід з маленької печери, куди ми зайшли. І Андрій Васильович нічого не може вдіяти з нею. Допоможіть нам, Арсене Давидовичу! Викличте допомогу з підводного човна.

– Що ти кажеш, бічо!

З цим вигуком зоолога, повним тривоги, переплівся глухий схвильований голос Горєлова:

– Де це сталося, Павлику? Треба насамперед знайти вас!

– Ми пливли спочатку на ост-зюйд-ост, ближче до осту, а потім ішли весь час на зюйд. Але тут жахливий лабіринт. Я не можу навіть сказати, скільки кілометрів ми зробили по дну.

– Арсене Давидовичу, – швидко заговорив Горєлов, – я знаходжусь ближче до них. Викликайте підводний човен і домовтеся з вахтовим про допомогу, а я тим часом попливу на зюйд і спробую відшукати їх. Добре? – Гаразд, Федоре Михайловичу, – згодився зоолог. – Пливіть.

– Павлику, – продовжував Горєлов, – подавай мені безперервні ультразвукові пеленги.

– Але тут з усіх боків гранітна скеля, суцільна!

– Невже не можна знайти хоч яку-небудь щілину?

– Андрій Васильович каже, що ні.

– Ага! От як! – сказав Горєлов, і настороженому вуху Павлика почулася якась тінь задоволення в його голосі – Вкажи хоч на яку-небудь примітну ознаку біля вас.

Павлик задумався.

– Недалеко від нас, – втрутився Скворешня, – приблизно за п'ятнадцять хвилин ходьби на норд, стоїть висока й тонка, як шпиль, скеля.

– Ну й за це спасибі. Пливу.

Важка мовчанка запанувала в маленькому тісному гроті. Час тягся повільно. Наростали тривога й смуток. Коли-не-коли чулися запитання, повідомлення зоолога й Горєлова Учений передавав, що загін з патронами теренітy – вибухової речовини величезної сили – вийшов уже з підводного човна і що він пливе назустріч загонові. Горєлов говорив, що він поволі пливе на південь зигзагами, щоб краще обшукати місцевість і не проминути скелястого шпиля. Марат і Цой, які перебували в загоні, з'єдналися по радіотелефону з Павликом та Скворешнею і намагалися підбадьорити та розважити засуджених на бездіяльність в'язнів граніту.

Години минали за годинами. Час від часу Скворешня вголос задавав собі питання, яке, очевидно, з особливою силою й настирливістю мучило його:

– Чому вона звалилася? Коли б був землетрус, то всі інші скелі теж попадали б. Не розумію.

І кожного разу, як тільки Скворешня починав говорити про це, Павлик поривався щось сказати, але не наважувався. Нарешті, немов ненароком, він промовив:

– Андрію Васильовичу, ви бачили, як скеля падала?

– Ні. Я дивився на стіну. А що?

– А я якраз бачив…

– Ну й що?

– Коли скеля впала, то не відразу закрила вхід… її верхня частина описала дугу зліва направо. І от в останній момент, коли вже залишався тільки вузький просвіт між стіною й скелею, я побачив… а може, мені здалося…

– Ну говори вже, Павлику, чого ти тягнеш?

– Мені здалося, що в просвіті знову промайнув, але тепер уже згори вниз, майже поряд із скелею, той самий синюватий тюлень…

– Тюлень?! Так що ж з цього? Чи не думаєш ти, що це він зачепив скелю і так влучно скинув її?

– Хіба зміг би тюлень це зробити? Я думаю… чи тюлень це був?

– Чому ж ні? Щоправда, я не бачив його тоді, коли він пронісся над нами.

– Дивний якийсь тюлень! Вузький, довгий. І плечі не похилі, які зливаються з шиєю, а прямі, квадратні… І не працював ні ластами, ні хвостом. Та й хвіст, я помітив, якийсь обрубок. Знаєте, Андрію Васильовичу… – Павлик чомусь оглянувся й знизив голос до шепоту. – Знаєте… щось було в його постаті людське…

– Ну що ти, Павлику, говориш! Звідки тут могла з'явитися людина? Та ще щоб плавала так швидко?

– Просто приверзлося тобі, Павлику, з переляку! – почувся раптом глухий, трохи насмішкуватий голос Горєлова.

Павлик здригнувся, опустив очі.

– Не знаю… Може, мені здалося.

Скворешня знизав металевими плечима і поринув у якісь свої думки. Нарешті він підвів голову й сказав:

– Якщо ми не знайдемо способу пеленгувати, то, мабуть, цій справі кінця й краю не буде. Вірніше, поки не вичерпаються наші запаси кисню, треба вжити якихось заходів. Зробити хоч маленьку щілину. Ось що, Павлику, давай-но ще раз пошаримо. Чи не знайдемо ми все-таки якусь щілину. Минулого разу я, може, і пропустив її… хвилювався, треба признатися.

Вони почали старанно оглядати лінію, по якій скеля прилягла до країв входу. Розшуки були даремними – скеля щільно, справді як на загад, злилася з лінією входу й виступами навколо нього.

– Та-а-ак! – сказав Скворешня протягом, замислившись. – Доведеться спробувати пустити в хід ультразвук. Може, він проб'є краї скелі: там вона, певно, тонша.

Почав свою нечутну роботу ультразвуковий пістолет Скворешні, з дулом, щільно приставленим до однієї точки краю скелі. Граніт поволі розпадався на невеликі грудки, які легко потім під пальцями Павлика перетворювалися в грязь. Але потужність ультразвукового променя пістолета була недостатня, щоб швидко руйнувати скелю. Лише ультразвуковій гарматі «Піонера» це було б під силу. Потужність швидко зменшувалась, і коли вона зовсім вичерпалася в двох акумуляторах, у скелі утворився невеликий тонкий канал глибиною близько десяти і діаметром у три сантиметри.

Павлик відстебнув свій пістолет і протягнув його Скворешні. Той заперечно похитав головою.

– Це не годиться, Павлику… Ще десять сантиметрів каналу – цього мало. Скеля тут, очевидно, надто товста. А пістолет може ще здатися.

– Тоді знаєте що, Андрію Васильовичу, – сказав Павлик, – чому б нам не спробувати підритися під скелю, зробити підкоп? Га? Справді! Дно, мабуть, м'яке, піщане, і ми швидко зробимо собі хід. Як кроти! Га?

Очі Павлика радісно виблискували, він був страшенно задоволений своєю ідеєю.

– Вірно! Хороша думка! – схвалив його пропозицію Скворешня. – Рити, так рити швидше! У нас уже лишається мало часу.

– Часу? – здивувався Павлик. – А хто його відбирає у нас?

– Ми самі, хлопчику, – відповів Скворешня, знімаючи з пояса свою універсальну сокирку і роблячи перший удар по піщаному дну. – Ми з'їдаємо кисень, і з кожною, приміром кажучи, з'їденою нами краплею кисню ми з'їдаємо частину нашого життя. Вигрібай пісок… Ах, диявол!..

Сокирка дзенькнула об щось тверде, під лезом заблискали іскри.

– Граніт! – сказав Скворешня і, роблячи все нові удари в різних місцях біля основи скелі, раз за разом повторював: – Граніт… Граніт… Ну, Павлику, ідея твоя прекрасна, але нікуди не годиться. Сам бачиш. Нічого не поробиш. А тепер я сяду. Втомився дуже. І душно щось. У-у-ух! Мабуть, кисень у мене кінчається…

– Та що ви, Андрію Васильовичу! – промовив, бліднучи, Павлик. – Я не відчуваю ніякої духоти…

– Ти маленький… А я он яка махина! Я більше з'їдаю кисню. Треба зменшити подачу, економити.

Він відкрив свій патронташ і, перевівши кнопку «кисень» на нову позицію, став дихати з зусиллям, глибоко й уривчасто, намагаючись захопити якомога більше повітря.

– Як ви себе почуваєте, друзі мої? – почувся раптом голос зоолога. – Весь загін розсипався цепом, і кожний з кас по ділянках обслідує дно. Шукаємо скелю, схожу на шпиль.

– Боюсь, Арсене Давидовичу… – відповів, задихаючись, Скворешня, – не дочекаюсь… У мене… кінчається кисень… Починається задуха…

– Тримайтесь!.. Тримайтеся, Скворешня! – злякано закричав учений. – Ми прискоримо розшуки! Ще трохи! Економте кисень! Не розмовляйте! Менше рухів!

– Єсть не розмовляти, менше рухів! – пробурмотів велетень і ліг на спину, упираючись плечима в задню стіну грота. Він спробував витягнутися на весь свій величезний зріст, але не міг: ноги натрапили на скелю і лишилися зігнуті, колінами вгору.

Минуло п'ятнадцять, двадцять хвилин. Минуло півгодини. Павлик з лохом дивився на обличчя Скворешні. Воно спотворювалось стражданням, його заливала багрова краска, широко відкритий рот даремно ловив повітря, бо саме того, чого він шукав, – дорогоцінного кисню, – уже майже не було.