Текст книги "Таємниця двох океанів"

Автор книги: Григорий Адамов

сообщить о нарушении

Текущая страница: 20 (всего у книги 30 страниц)

Розділ ІІ
ШУКАННЯ ВИХОДУ

Ранком сімнадцятого липня, на третій день після з'єднання айсбергів, шторм несподівано затих, і встановилася тиха, безвітряна погода з сильним морозом. На допомогу шторму розраховувати вже не можна було. Ультразвукові гармати встигли розпушити на крижині вузьку смугу згори донизу лише на дев'ять метрів завглибшки на кожному кінці ополонки.

Лишалося ще багато десятків метрів твердого, все більш міцніючого льоду.

Інфрачервоний розвідник, який піднявся над айсбергом, повідомив, що море, заспокоєне й затихле, було до горизонту вкрите суцільним торосистим льодовим полем. Ще зранку капітан наказав припинити роботу ультразвукових гармат, яка була явно недоцільна в цих умовах і тільки даремно виснажувала електроакумулятори.

На підводному човні запанувала тиша. З нею ще більше посилилось почуття тривоги, що наповнювало тепер усі приміщення корабля.

Становище здавалось безвихідним. Скільки триватиме цей полон? Зима в Південній півкулі лише розпочиналася – в цих широтах вона повинна була протягтися ще три-чотири місяці. Тимчасом через місяць і шість днів підводний човен мав неодмінно бути у Владивостоці… Затримка тут на зимівлю загрожувала незліченними наслідками для країни і для самого підводного човна.

Люди намагалися не виявляти занепокоєння, що почало охоплювати їх після того, як надія на допомогу шторму зникла.

Художник Сідлер зупинив Марата, зустрівши його в коридорі. Марат тільки що змінився на вахті в акумуляторних відсіках і йшов у їдальню, щоб поснідати із своєю зміною.

– Слухай, Марате, що ж це тепер буде? – спитав Сідлер удавано байдужим голосом, відводячи очі вбік. – Як ми звільнимося з цієї тюрми?

Марат був голодний і не мав бажання вести розмову на ходу в коридорі.

– А ти гадаєш, що ми закінчили свій рейс у цьому полярному порту? – насмішкувато спитав він, намагаючись пройти мимо Сідлера, щоб швидше добратися до їдальні, звідки доносився приглушений шум голосів, стук тарілок, дзвін ножів і виделок.

Але Сідлєр схопив Марата за ґудзик і міцно тримав.

– Почекай, почекай хвилину, Марате! Ти не жартуй. Кажуть, що вода в цій ополонці швидко замерзне, і навіть до дна. Хороший буде порт, нічого казати!

– А хто дозволить їй, воді, замерзнути?

– Але ж у повітрі жахливий морозі Тридцять п'ять градусів! І навколо лід.

Марат із задоволенням помучив би Сідлера ще трохи своїми жартами й двозначними питаннями, але апетит розгорявся і не давав затримуватися майже біля самого входу в їдальню.

– Слухай, Сідлер! Скажи відверто, ти з місяця звалився, чи що? Хіба ти не знаєш, що капітан залишив корпус підводного човна в розжареному стані? Як ти вважаєш, для чого це?

– Я розумію, що це для підігрівання води в ополонці, щоб не замерзла. Але ж це марнотратство! Розжарення корпусу поглинає силу електроенергії. Чи надовго вистачить у таких умовах нашого запасу?

– Так, – сумно погодився Марат. – Що вірно, то вірно. Від самої Вогняної Землі, уже днів десять як ми не опускали в глибини наші трос-батареї і не заряджали акумулятори. Я тобі навіть скажу по секрету, – додав Марат, знижуючи голос, – що в акумуляторах лишилося електроенергії не більше, як на дві доби, якщо тримати підводний човен на парах.

Матвєєв, який проходив мимо, зупинився і з цікавістю слухав цю розмову.

– Так, дорогий товаришу, – ще раз з сумом підтвердив Марат, – всього на дві доби!

Байдужість враз зникла з обличчя Сідлера. Він розгублено поглянув на Марата й вигукнув:

– Але ж це жахливо! А потім що? Вся ополонка перетвориться в лід, і підводний човен вмерзне в нього. Без електроенергії ми остаточно загинемо!

– Цілком вірно, Сідлер! Без електроенергії нам ніяк не можна. Доведеться взятися за зарядку акумуляторів. Якраз тільки що я одержав наказ зайнятися цим. Ось тільки поснідаю, коли дозволиш, посплю години дві й візьмусь за діло.

Сідлер дивився здивованими очима на Марата і на Матвєєва, який посміхався.

– Ти смієшся, Марате?

– Кажу цілком серйозно.

– Але як же? Куди ж ти опустиш трос-батареї?

– Не опущу, а підніму. З кожної пари трос-батарей одна буде в теплій воді біля підводного човна, а другу витягнемо на лід. Зрозумій же, чудак: у повітрі тридцятип'ятиградусний мороз, а температура води в ополонці близько трьох градусів вище нуля. Де ти ще найдеш для наших термоелементних трос-батарей такий чудовий температурний перепад майже в тридцять вісім градусів? Та ми тут зарядимо наші акумулятори швидше, ніж навіть у тропіках!

І, не давши опам'ятатися остовпілому від здивування й радості Сідлерові, Марат бігом кинувся в їдальню.

– Тьху, наче гора з пліч! – промовив, насилу опам'ятовуючись, Сідлер. – Ну, тепер, коли є електрична енергія, наше становище зовсім уже не таке безвихідне! Можна боротися!

– В тім-то й задача, Сідлер, – замислено сказав Матвєєв: – як вирватися звідси? Адже дні йдуть, а Владивосток ще далеко.

У другу зміну в їдальні снідала більшість екіпажу підводного човна – чоловік сімнадцять. Однак звичайного пожвавлення в їдальні не відчувалося. Їли неуважно, говорили мало, зниженими голосами. Навіть балакучий і гарячий Марат, сидячи, як завжди, за одним столом із Скворешнею та Павликом, мовчки й поспішно поглинав їжу, не потривожений на цей раз ні розпитуванням Пав-лика, ні добродушними насмішками Скворешні. Лише перед самим кінцем сніданку Скворешня нагадав йому про себе.

– Ось воно як, Марате, – прогудів він, ретельно витираючи серветкою вуса, – це тобі не загата з водоростей. Попрацював би краще мозком над тим, як вибратися з цієї ями. Це либонь важче й практичніше.

– Виберемось! – пробурмотів з повним ротом Марат, не відриваючи очей від тарілки. Він уперто кивнув головою.

– Виберемось… – незадоволено повторив Скворешня. – Сам знаю, що виберемось. А от коли й як? Надієшся на чужі голови? На начальство? Ех, ви! Фантазери!..

– А тобі, Андрію Васильовичу, за п'ять хвилин вийми та поклади? – відповів Марат. – Обдумати треба. Це тобі не скелі валити, – несподівано розсміявся він, – та ще за допомогою Павлика! Ноги наче електричні крани, і знай собі – валяй.

– Ноги без голови теж не працюють, Марате Мойсейовичу, – не без самозадоволення посміхнувся Скворешня. – А ти не викручуйся. Викладай, що надумав. Колективна допомога теж непогана штука. Коли ідея путня і особливо в такий момент…

– Ну, давай, – охоче згодився Марат: власне кажучи, йому самому вже хотілося поділитися з ким-небудь своїми ідеями. – Давай, будеш співавтором! Що б ти сказав, коли б я запропонував висадити в повітря льодяну стіну, яка відокремлює нас від чистого моря? Га?

– Висадити в повітря стіну? – із здивуванням повторив Скворешня. – Шістдесяти метрів висотою і сімдесятії шести метрів завтовшки? Та на це всіх наших запасів тереніту невистачить!

Його могутній бас лунав на всю їдальню, привертаючи до їхнього столика загальну увагу.

– Ну, здається, Марат, нарешті, взявся за діло, – з посмішкою сказав зоолог.

– Умови для нього найсприятливіші, – згодився старший лейтенант.

– А ідея, справді, непогана, – відгукнувся з сусіднього столика Горєлов. – Що здається важким у звичайних умовах, то буває здійсненним у незвичайних. Хіба не так?

– Та воно-то так, – сказав із сумнівом старший лейтенант, – але ж ось чули, що прогримів Скворешня? Вибухових речовин невистачить на таку силу старого, міцного льоду.

– Винуват, товаришу старший лейтенант, – долинув з другого кінця їдальні голос Марата. – Невистачить тереніту – допоможе нам Федір Михайлович!

– Я?! – наче не розуміючи спитав Горєлов серед шуму здивованих вигуків і розвів руками. – Але чим же я зможу замінити тереніт?

– Гримучий газ, Федоре Михайловичу! – вигукнув Марат. – Той самий гримучий газ, який працює у ваших дюзах! Його-то, сподіваюсь, у вас вистачить?

– Ах ти, бісова комашка! – захоплено грохонув Скворешня. – Чи ти ба! А ідея ця виявляється досить практичною! Га? Як ви гадаєте, товаришу старший лейтенант? Чи не доповісти капітанові?

В їдальні настало незвичайне пожвавлення. За всіма столиками відразу знялася розмова, всі голосно обговорювали пропозицію Марата, розпалювалися суперечки. Більшість завзято відстоювали цю пропозицію, деякі скептики сумнівно хитали головами, вказуючи, що доведеться висадити в повітря близько вісімдесяти тисяч кубометрів льоду. З олівцями в руках вони вже встигли підрахувати цю величину. Прихильники Марата, особливо Шелавін, нагадували, що вже давно, на великому радянському Північному шляху, коли полярні судна були затиснуті серед крижин, широко й успішно застосовувався амонал. Скептики заперечували: одна, мовляв, справа розколоти навіть десятиметровий лід, щоб утворилося розводдя, і інша справа – підняти в повітря десятки тисяч кубометрів льоду.

Старший лейтенант, раніше ніж відповісти Скворешні, замислено пограв виделкою, відстукуючи на тарілці похідний дроб барабана. Потім сказав:

– Доповісти капітанові можна, товаришу Скворешня, але чи вийде взагалі толк з пропозиції Марата – сумніваюсь.

Це було сказано з такою переконливістю, що всі в їдальні відразу замовкли. Марат зблід, наче передчуваючи щось нищівне для своєї ідеї.

– Чому ж ви так думаєте, товаришу старший лейтенант? – спитав він.

– Мені здається, Марате, що ви не врахували найголовнішого. Головне ж полягає не в тому, як і чим висаджувати, а в тому, як, чим і, найважливіше, в який строк можна прибрати висаджений лід. Вісімдесят тисяч кубометрів! На руках ви їх винесете, чи що? На носилках? Власне кажучи, можна, звичайно, і руками перенести, але коли ми закінчимо цю роботу? – І серед загального мовчання тихо додав: – Закінчимо, мабуть, тоді, коли вже буде зовсім байдуже – чи на місяць раніше, чи на місяць пізніше.

Марат сидів з опущеною головою; нарешті, зібравши залишки всієї своєї віри й мужності, він тихо сказав:

– Можна транспортери поставити…

– А двигуни?

– Мотори від глісера.

Старший лейтенант знизав плечима.

– Все це, на жаль, загальні фрази, Марате. Ви оперуєте невизначеними величинами. Невідомо ж, яка буде продуктивність транспортера при порівняно малій потужності цих моторів. Треба, звичайно, вашу ідею перевірити до кінця – з олівцем у руці. Хоч я й передбачаю, що висновок буде негативний, все-таки зайдіть до мене сьогодні, коли звільнитесь, – разом підрахуємо.

– Та-а-ак, – сумно прогудів Скворешня серед загального мовчання. – Торгували ми з тобою, Маратушко, веселилися; підрахували – просльозилися. Проте, – закінчив він, підводячись з-за столу, – ти, хлопче, не горюй. Пускай свою машину під черепом на десять десятих… Одне не вийде, інше буде вдалішим… Ось воно як, друже!

Розходилися мовчки, перекидаючись короткими малозначними фразами. Потім весь день на кораблі стояла тиша. Вільні від вахти сиділи в каютах, заглибившись у невеселі думки; у червоному кутку грали в шахи, але зівки псували партію й настрій граючих. На вахті, біля заснулих машин та апаратів, люди сиділи або тинялися по відсіку без діла; їх гризла нудьга й занепокоєння, деякі завзято чистили машини, змазували їх, регулювали.

Порівняно добре почувала себе лише група електриків. Вони діяльно клопоталися біля випущених з підводного човна трос-батарей, витягали їхні приймачі на лід, закріплювали їх там, стежили за контрольно-вимірювальними приладами, підготовляли акумуляторні батареї до приймання електроенергії. Всі їм заздрили, а дехто з вільних від вахти всіляко намагався примазатися до їхньої роботи, робив їм дрібні послуги, не гребував ніякими дорученнями – аби побути в цій живій, діяльній атмосфері праці.

Позаздрити можна було також Горєлову та його помічникам – Ромейкові й Козирєву. Підвісивши на кормі корабля невелику площадку, вони очищали дюзи від нагару, від щільно злежаного шару найдрібніших, завжди плаваючих у воді частинок мулу, що проникали в розтруби та камери спалювання.

Не закінчивши цілком очистку дюз, Горєлов послав Ромейка й Козирєва в підводний човен, у камеру газопроводів, для прочищання труб, якими гази з балонів направлялися в дюзи. Залишившись сам, Горєлов витяг з мішка з інструментами електросвердло й почав щось свердлити в камері спалювання великої центральної дюзи. Це була найбільша дюза; зовнішнє коло її розтруба мало в діаметрі півметра, а вихідний отвір з камери спалювання в розтруб – близько п'ятнадцяти сантиметрів. Через велику твердість металу дюзи робота протікала повільно й важко, що, видно, дуже дратувало Горєлова. А втім, електросвердла пускалися ним у хід лише тоді, коли поблизу корми нікого з команди не було. Як тільки в підводних сутінках показувалася людська постать у скафандрі, Горєлов швидко виймав інструмент з дюзи, беручись за попередню роботу по очистці, щоб потім, озирнувшись, знову пустити свердло в хід. Нарешті, залишившись, очевидно, задоволеним, Горєлов сховав електросвердло в мішок, вийняв звідти щось невелике й важке і засунув його в кульову камеру згоряння крізь вузький прохід у ній з розтруба. Повозившись немало рукою, засунутою до плеча б камеру, над гайками і болтами, полегшено зітхнув, зняв підмостки з корми, перекинув через плече мішок з інструментами й повернувся в підводний човен.

Якраз у цей час, уже під кінець дня, Марат вийшов з каюти старшого лейтенанта, і всім стало відомо, що, за точними підрахунками, для здійснення його проекту потрібно було б не менше двох місяців. Настрій в усіх приміщеннях корабля ще більше підупав. Капітан, який майже не виходив усі ці дні із своєї каюти, викликав до себе комісара Сьоміна. Вони довго про щось розмовляли, і Сьомім вийшов звідти з рішучим і заклопотаним обличчям. За кілька хвилин у комісара відбулася невелика, коротка нарада з профоргом Орєховим та завідуючим культроботою, молодшим акустиком Птициним. Через годину з участю цих же осіб відбулася поширена нарада керівників усіх гуртків, які працювали при червоному кутку. Ще через годину в червоному кутку з'явилося величезне різнобарвне оголошення, намальоване Сідлером, в якому повідомлялося, що «у зв'язку з тимчасовою затримкою підводного човна «Піонер» в закритому антарктичному порту «Айсберг» намічається на найближчі дні розширена програма роботи гуртків і масових культурних розваг – вечорів, концертів і т. ін.» Крім того, оголошується широкий «конкурс ідей» на тему: «Як зробити закритий порт «Айсберг» відкритим хоча б на десять хвилин?» Автор найпрактичнішої та найшвидше здійсненної пропозиції буде премійований чудовим хронометром з репетицією. Жюрі конкурсу намічено в складі старшого лейтенанта Богрова, головного електрика Корнєєва та професора океино-графії Шелавіна. Останній строк подачі проектів – двадцяте липня цього року. Навколо барвистої афіші швидко зібралася купка читаючих. Лунали веселі жарти, чувся голосний розкотистий сміх.

– Марате! Марате! – закричав раптом Козирєв, помічник механіка, побачивши у відчинені двері Марата, який саме піднімався з люка машинного відділу. – Марате! Йди швидше сюди! Тобі тут премію призначено!

– Яка премія? – донісся з коридора здивований голос Марата. – За що? Що ти там мелеш?

– Справді, справді, Марате! – підхопив сміючись Матвєєв. – Справжній хронометр з репетицією. От щасливчик!

– Що й казати, щастить людині… – додав ще хтось.

– Ось, ось, дивись… Це просто тебе стосується! – потяг Козирєв Марата за руку крізь натовп, що розступався, з реготом та веселими вигуками. Марат швидко прочитав рядки про конкурс, нерухомо постояв з хвилину перед афішею, потім мовчки, з іронічною посмішкою повернувся до товаришів, що сміялися.

– З вашого дозволу, дорогі товариші, – сказав він, – я приймаю виклик.

Усмішка з обличчя Марата зникла. Він продовжував, звертаючись до всіх трохи підвищеним голосом:

– Я зобов'язуюсь у дводенний строк подати жюрі конкурсу новий, більш практичний проект перетворення південно-полярного порту «Айсберг» у відкритий порт…

– Ура, Марате! – закричав Козирєв. – Качати його, хлопці, за сміливість!

– Облиш, Козирєв, – зупинив його Матвєєв. – Дай Маратові закінчити.

– Я приймаю на себе це зобов'язання, – продовжував Марат, – але при одній умові…

– Ага! Умова? – знову не втримався Козирєв. – Справа стає цікавою, особливо коли ця умова нездійсненна!

– Чому нездійсненна? Умова цілком здійсненна! Я вимагаю, щоб у порядку соціалістичного змагання таке ж зобов'язання взяв на себе… сам Козирєв!

– Правильно! Правильно! – почулося з усіх боків.

– Ти збожеволів, Марате! – розгубився Козирєв. – Де мені з тобою змагатися, плутяго ти такий!

– Не прибіднюйся, будь ласка, голубчику! Подумаєш, казанська сирота! Міг же ти запропонувати й виготовити пристрій для автоматичної прочистки газових труб? І премію за це одержав ніхто інший, а саме ти! А тепер у нашій комісії хіба не розглядаються ще дві твої раціоналізаторські пропозиції? Що ти на це скажеш?

– Згоджуйся скоріше, чудак, – втрутився солідний Крутицький. – Веселіше буде крутити мозком наввипередки

– Марат має рацію! – крикнув Птицин. Його довге вузьке обличчя з гострим носом зненацька покрилося червоними плямами. – Якщо Козирєв відмовляється, я приймаю виклик!

– А хто тобі заважає третім приєднатися до нашого договору? – весело відгукнувся Марат.

– Чому ж ти мовчиш, Козирєв? – нетерпляче спитав хтось.

Козирєв стояв мовчки, опустивши в нерішучості руду голову.

– Та що й казати? – промимрив він. – Справжня провокація! Ну, не криюсь, дещо обмірковував про себе. Сам ще не знаю, чи добре вийде… А тут раптом – нате, виходь на сцену… Боязко… Невже не розумієте, чорти мальовані? – несподівано огризнувся він і так само несподівано махнув у повітрі рукою. – Гаразд! Приймаю виклик! Держись, тепер, Маратку! – погрозив він йому. – Це тобі буде не водоростева гребля…

– Браво, Козирєв! Не бійся, Серьожо! Не осором рудих! – почулися вигуки з різних боків.

Марат простягнув Козирєву свою маленьку сухорляву руку, яка зараз же потонула в широкій гарячій долоні «противника». Не випускаючи руки Марата, Козирєв повернувся в бік Птицина:

– Я теж ставлю умову! Викликаю із свого боку цю птицю… Нехай не лізе поперед батька в пекло… Цитую точно вислів Скворешні.

* * *

Що робити? Як звільнити підводний човен із самої середини страхітливого айсберга, куди він так нещасливо потрапив? Як усунути загрозу ганебного, безстрокового полону в цьому льодовому кориті?

З незвичайною силою капітан саме тепер відчув усю величезну відповідальність, яку він несе перед країною, відповідальність за життя двадцяти семи чоловік, прекрасних дітей його Батьківщини, яких вона довірила йому, відповідальність за чудовий корабель, матеріальний згусток геніальних наукових і технічних ідей, що так далеко випередили свій вік!

Безладні думки, безнадійні, фантастичні, іноді просто безглузді плани проносилися перед ним, але зараз же відкидалися.

Телефонний гудок викликав до апарата.

– Слухаю! Товариш Скворешня?

– Дозвольте доповісти, товаришу командир. Під час чергового огляду ополонки мною і товаришем Шелавіним помічено підвищення в ній рівня води на три з половиною сантиметри проти вчорашнього ранкового. Над ополонкою стоїть густий туман.

Капітан раптом пожвавішав.

– Туман зрозумілий, – швидко сказав він, – іде швидке випаровування теплої води на морозі. А ось підвищення рівня? Як пояснює це явище Іван Степанович?

– Говорить, що, певно, йде посилене танення підводної частини льодяних стін від зіткнення з теплими поверхневими шарами води в ополонці. Температура води в цих шарах зараз близько п'яти градусів вище нуля. Тимчасом внизу, на стінах біля дна й на дні, лід наростає.

– Ах, так! Ну, звичайно, звичайно… – Капітан застиг біля апарата. Напівопущені повіки піднялися, і очі, великі, сірі, променисті, непорушно дивилися в простір. Майже несвідомо, забувши про Скворешню, капітан монотонно повторював: – Так… Звичайно… звичайно… лід тане… тепла вода… так… так… – Краска залила його обличчя. – Все в порядку, товаришу Скворешня. Все в порядку… Більше нічого не скажете?

– Нічого, товаришу командир!

Виключений нетерплячою рукою апарат мало не злетів зі столу. Капітан схопився з-за столу і почав схвильовано ходити по каюті. Ось, нарешті, вирішення питання! Справжнє, дійсне. Як це відразу не спало йому на думку? Гармата й розжарення!.. Гармата й розжарення!.. Ура! Вихід знайдено! За кілька днів підводний човен опиниться на волі! Ура!

Хотілося по-хлоп'ячому танцювати, кричати на весь світ про перемогу. Але, ніби одним рухом невидимих важелів, капітан враз затамував радісне збудження.

Спокійними, розміреними кроками, застебнувши чомусь кітель на всі ґудзики, він підійшов до письмового столу, сів і, взявши в руку олівець, заглибився в підрахунки.