Текст книги "Таємниця двох океанів"

Автор книги: Григорий Адамов

сообщить о нарушении

Текущая страница: 28 (всего у книги 30 страниц)

Розділ XI
РІШУЧИЙ БІЙ

Із здутими заспинними мішками всі троє повільно піднімалися прямо по вертикалі до поверхні океану.

– Адже ж нам, хлопці, мабуть, час повертати на горизонталь і прямо на ост, до підводного човна, – сказав Скворешня, глянувши на глибиномір. – Глибина – сто п'ятдесят метрів, якраз на рівні підводного доку. Ану, право на борт… Стоп! – скрикнув він раптом, перериваючи маневр і показуючи рукою на захід, вгору і праворуч від себе. – А це що таке?

Близько десяти метрів над ними і за п'ятдесят метрів праворуч на північний захід, у синьозелених сутінках вод поволі посувалася величезна чорна тінь. На її спині можна було помітити якісь великі циліндричні нарости з короткими вертикальними стволами. Тінь рухалась наче без усякого зусилля – пряма, тверда, заокруглена з заднього кінця й загострена спереду, як ніс корабля.

– А он на зюйд ще одна! Он, он, теж за п'ятдесят метрів! – здивовано сказав Павлик, показуючи ліворуч від першої тіні. – Що б це могло бути?

– Так, так, бачу, – підтвердив Марат.

– Підводні човни! – схвильовано крикнув раптом Скворешня. – Щоб я пропав, коли це не підводні човни!

– Про що ви говорите, товаришу Скворешня? – почувся голос старшого лейтенанта. – Які підводні човни?

– Нічого не розумію, товаришу старший лейтенант! – відповів Скворешня. – Два підводних човни на траверзі печери… Прямують найменшим ходом до острова… Додержують інтервалу сто метрів… Пливемо на зюйд, щоб оглянути краще…

– Повідомляйте, що побачите! – наказав старший лейтенант. – Даю сигнал тривоги!.. Включаю всі готові ультразвукові прожектори!

Скворешня запустив тим часом гвинт і на трьох десятих помчав вліво, попереду і вздовж фронту невідомих підводних човнів. Марат і Павлик рушили слідом за ним.

Пройшовши метрів сто далі від другого підводного човна, Скворешня доповів:

– Товаришу старшин лейтенант! Третій на зюйд! Інтервал сто двадцять п'ять метрів!., йдуть строєм фронту…

– Чую, третій на зюйд, – відповів старший лейтенант. – На екрані видно шість силуетів. Носовий прожектор номер сто тридцять вісім ще не працює. В його секторі, між п'ятим і шостим силуетом, великий проміжок. Майте на увазі: верхній кутовий сто сорок другий зараз коректує лейтенант Кравцов. Продовжуйте оглядати фронт!

– Єсть оглядати фронт! Бачу четвертий на зюйд… Інтервал сто п'ятдесят метрів… Продовжую тихо йти до острова, йдемо далі на зюйд… Триста метрів… п'ятсот метрів… Більше підводних човнів не виявлено… Товаришу старший лейтенант!

– Слухаю!

– Ми помітили чотири підводних човни на зюйд від першого… Бачите ви нас?

– Бачу!

– На якій ми віддалі від печери?

– П'ятнадцять кілометрів.

– Дозвольте піднятися над підводними човнами і оглянути на норд від першого.

– У цьому напрямі працюють всі ультразвукові прожектори. Там ідуть ще три підводних човни з такими ж інтервалами. На поверхні видно силуети трьох кораблів. Мабуть, есмінці.

– Говорить капітан «Піонера». Товаришу Скворешня, підніміться всі втрьох над підводними човнами, ідіть слідом за ними і спостерігайте!

Голос старшого лейтенанта перебив капітана.

– Товаришу командир, професор Лордкіпанідзе повідомляє, що лейтенант Кравцов зник із сектора сто сорок два і на виклики не відповідає. Один раз донеслося щось нерозбірливе – і все.

Під шоломом пролунав голос капітана:

– Включити всі діючі ультразвукові прожектори! Не видно? Може, він у плямі сектора вісімдесят вісім?

Старший лейтенант зараз же схвильовано крикнув:

– Он він! З цієї плями вирвався! Знову зник у ній! Він не один! Він не один, Миколо Борисовичу! Він з кимсь зчепився!

– Бачив! – відповів йому стривожений голос капітана.

– Знову! Знову з'явилися в секторі вісімдесят дев'ять! – продовжував старший лейтенант. – Знову зникли в секторі вісімдесят вісім! Лейтенант бореться з кимсь! З ким?

– Товаришу Скворешня! – різко пролунала команда капітана.

– Єсть, товаришу командир!

– Припиніть спостереження за підводними човнами! Негайно на десяти десятих поспішайте на допомогу лейтенантові Кравцову! Віддаль від печери – двадцять кілометрів. Глибина – сімдесят метрів. Напрям – вест-норд-вест. На лейтенанта зроблено напад! Швидше! Швидше! Додержуйтесь наших вказівок у дорозі!

– Єсть на допомогу лейтенантові! – схвильовано гаркнув Скворешня і, запускаючи на повний хід свій гвинт, дав команду: – Гасити ліхтарі! Марате, до мене, доганяй! Павлику, тримайся від нас на дистанції в п'ятдесят метрів! У бійку не лізь!..

У густих темнозелених сутінках вод три тіні з карколомною швидкістю понеслись на захід-північний захід…

* * *

Лейтенант Кравцов готувався здати вахту старшому лейтенантові. Капітан у дальньому кутку центрального поста управління слухав зоолога.

– Чи не можна, Миколо Борисовичу, – говорив учений, – кого-небудь відрядити для коректування верхнього кутового прожектора сто сорок два? Марата немає. Павлик з ним пішов. А з наших радистів посилати кого-небудь просто шкода: роботи сила, поспішаємо страшенно. Навіть носовий прожектор вісімдесят вісім ще не готовий – щось не ладиться з ним… Дайте кого-небудь! Га? Всього хвилин на двадцять-тридцять. Дріб'язкова справа… Га?

Зоолог благально дивився на капітана. Він прийшов у центральний пост просто з роботи, руки в нього були чорні, борода далеко не в порядку, але йому, очевидно, було зовсім не до туалету.

Капітан знизав плечима.

– Кого ж вам дати, Арсене Давидовичу? І без того три чоловіки вийшли з ладу, і серед них такі працівники, як Скворешня та Марат. Жодна бригада не дасть із свого складу. А владу застосовувати не хочеться.

– Ну що ж нам робити?! – вигукнув зоолог. – Хоч самому вирушати!

Лейтенант уже здав вахту й направлявся до виходу, але, почувши останні слова вченого, він раптом зупинився, якусь мить постояв у нерішучості й повернувся до капітана.

– Товаришу командир! – тихо звернувся він до нього, не підводячи очей, як завжди тепер під час розмови з капітаном. – Товаришу командир! Якщо дозволите… Може, я міг би допомогти бригаді Арсена Давидовича?

Капітан і зоолог швидко глянули на лейтенанта: перший – нерішуче, з сумнівом, другий – з радісною надією, що зненацька спалахнула.

– Не знаю, товаришу лейтенант, – із звичайною в останній час стриманістю в поводженні з ним сказав капітан. – Чи в достатній мірі ви одужали, щоб можна було дозволити вам вийти з підводного човна?

– Я почуваю себе цілком здоровим, товаришу командир, – поспішно відповів лейтенант.

Капітан непевно похитав головою і, усміхнувшись, звернувся до зоолога:

– Що скаже лікар? Тільки, будь ласка, без особистої зацікавленості…

– Та ні ж, Миколо Борисовичу! – з образою в голосі, але з сяючим обличчям вигукнув зоолог. – Жодних медичних протипоказань немає! Це буде всього лише звичайна підводна прогулянка. Вона буде навіть корисна лейтенантові!

– Ну що ж! Тоді я не заперечую. Олександре Леонідовичу, оформіть пропуск лейтенантові.

– Спасибі, товаришу командир! – з легкою краскою на обличчі подякував лейтенант капітанові.

Через десять хвилин, одержавши інструкції зоолога, лейтенант, одягнутий у скафандр, вийшов з підводного човна і, запустивши гвинт, швидко попрямував на захід-північний захід, у той сектор океану, проти печери, який охоплював ультразвуковий прожектор 142. Раніш ніж здати цей прожектор з ремонту, зоолог повинен був настроїти його на найбільшу ясність і дальність, перевірити здатність відбиття його променів від рухомих об'єктів і проробити ряд інших спроб.

Лейтенант на шести десятих ходу плив на глибині сімдесяти метрів. Було досить видно, і ліхтаря свого він не засвічував. Настрій у лейтенанта був піднесений, майже радісний: капітан з ним сьогодні розмовляв трохи тепліше, ніж звичайно, він усміхнувся під час розмови і навіть довірив йому нову роботу… Яка він прекрасна людина, капітан! І Арсен Давидович славний! Як їм обом був вдячний зараз лейтенант! Ні, він, звичайно, не забуває своєї провини… свого злочину… Лейтенант важко зітхнув. Але все ж, який він вдячний, що вони не зневажають його, не дають йому відчути тягара його провини, продовжують ставитися до нього по-товариському!

Хвилювання стиснуло горло лейтенанта… Звичайно, він відповість, він готовий повністю відповісти перед Вітчизною за свою провину… ні, не за провину, а за злочин… тяжкий злочин… Але ніхто не випікає йому очей цим злочином, всі добре розуміють, як йому тяжко, як він кається в своїй легковажності, безтурботності, і всі намагаються в його присутності навіть не згадувати імені Горєлова…

І, як завжди після нещастя з «Піонером», при самій лише згадці про цю людину у лейтенанта перехопило дух і стислись кулаки. О, ця ненависна людина!..

– Правіше, правіше, Юрію Павловичу, – почувся раптом під шоломом голос зоолога. – На два метри вище! Кінчається двадцятий кілометр… Стоп! Ну, от. Тепер на десять метрів далі… Так… Десять метрів праворуч… Стільки ж ліворуч… Навскоси угору… засвітіть ліхтар… Погасіть… Вимикаю всі сусідні прожектори, щоб не спотворювали роботу сто сорок другого… Повторимо маневри… Стоп! Повисіть хвилинку нерухомо… Я підвищу трохи напругу…

Лейтенант зупинив гвинт і, відрегулювавши повітряний заспинний мішок, повис на місці, дивлячись бездумно в світлозелені сутінки перед собою. Вдалині і поблизу проносилися, як тіні, то невиразні, то чіткі силуети риб, медуз, молюсків.

Зненацька майже на межі видимості показалася зверху дивна тінь – довга, пряма, що звужувалася ззаду, але без характерних для плаваючих риб вигинів тіла. Попереду тіні – рівна неблимаюча ясна пляма, з плями – прямий світлий промінь.

Серце лейтенанта тривожно забилося.

«Що б це могло бути? Акула? Здоровенний тунець?.. Ні, це не риба».

Тінь швидко наближалася – навскоси і вниз.

«Засвітити ліхтар?.. Ні, не треба, краще почекати…»

Темний силует ковзнув на віддалі сорока метрів від лейтенанта й швидко ввійшов у глибину..

«Людина! – ледве не скрикнув лейтенант. – Ця людина в скафандрі! У величезному скафандрі, нульовому номері… Хто це міг бути? Скворешня? Але Скворешня на дні з Маратом… Хто ж? Пливе правильно… Ноги витягнуті й зімкнуті… Руки притиснуті до стегон… Хтось з наших…»

І раптом все закрутилося перед очима лейтенанта. Кров ударила в голову, запаморочила мозок. З помутнілою свідомістю, не думаючи, лейтенант запустив гвинт на десять десятих і ринувся вперед і вниз, за загадковою тінню.

– Юрію Павловичу! – пролунав здивований голос зоолога. – Куди ж ви поділися з екрана? Юрію Павловичу! Та відповідайте ж! Юрію Павловичу! Що за чорт! Телефон зіпсувався, чи що? – нічого не розуміючи, бурмотів учений. – Чому б це раптом?..

Лейтенант чув ці заклики ніби крізь вату: вони не доходили до його свідомості. Вся його істота зосередилася тепер на одній лише світній плямі, яка швидко наближалася, ставала все яскравішою та яснішою: людина попереду плила лише на чотирьох десятих ходу.

Ще мить, і палець лейтенанта натиснув кнопку на щитку управління. Яскравий промінь ударив у шолом людини й освітив риси її обличчя.

Лейтенант хрипко скрикнув. Це був крик люті, змішаний із смертельною ненавистю:

– Горєлов!!!

Осліплена світлом ліхтаря, людина інстинктивно піднесла руки до очей. І в ту ж мить з повного ходу, немов гарматний снаряд, на неї налетів лейтенант і ззаду схопив її руки вище ліктів.

На одну лише мить Горєлов повернув до лейтенанта обличчя, спотворене жахом. В наступну ж мить він зігнув ззаду зімкнуті ноги і з страшенною силою вдарив ними лейтенанта в живіт. Захищений скафандром, лейтенант не відчув болю, але одна його рука зірвалася з руки Горєлова, хоч друга продовжувала міцно тримати його.

Противники опинилися лицем в лице.

Мовчки, не зводячи очей один з одного, вони безладно носилися з гвинтами, що продовжували працювати, на невеликому просторі вод.

Жах на обличчі Горєлова замінився зневажливою посмішкою: він упізнав ворога, і той, очевидно, анітрохи не видався йому небезпечним.

Лейтенант хрипко дихав, волосся його злиплося від поту, спадало на очі; слабість – наслідок поранення – поверталася й затуманювала мозок. Ледве доходили до свідомості схвильовані голоси капітана й старшого лейтенанта, що шукали його, і наказ, даний капітаном Скво-решні.

«Що робити? Як взяти його? Гвинт… Зупинити його гвинт», вирішив Кравцов.

Зімкнувши ноги й ступнями повернувши на них рулі, він кинувся грудьми на груди Горєлова і встиг натиснути кнопку від його щитка управління. Щиток відкрився, кришка його відвалилася й повисла. Але зараз же, раніше ніж лейтенант устиг доторкнутися до знайомого ва-жілька, що керував гвинтом Горєлова, рука Горєлова перехопила руку лейтенанта, відкинула її далеко вбік, повернулася до щитка й піднялася над лейтенантом.

У руці Горєлова блиснула освітлена променями ліхтарів мідна голка на довгому тонкому проводі… «Смерть!» промайнуло в голові лейтенанта. Не відпускаючи Горєлова, лейтенант круто повернув руль: гвинт виніс його з-під руки ворога, і, описавши півколо, лейтенант опинився за спиною Горєлова. Та ледве він встиг полегшено зітхнути й вихопити із свого щитка управління голку, як Горєлов повернувся, рвонув і звільнив руку з ослаблих пальців лейтенанта.

Ніби крізь туман, лейтенант побачив блиск короткої жовтої змійки, що впала на груди, і зараз же, не встигнувши навіть скрикнути, він відчув, що його тіло пропалив наче вогняний ніж.

Струмінь води під тиском у кілька десятків тонн увірвався крізь розкритий шов у скафандрі і в одну мить наскрізь пробив груди лейтенанта…

Тіло лейтенанта з яскраво сяючим ліхтарем повільно перевернулося головою вниз і, підкидуване гвинтом з боку в бік, почало занурюватися в чорні глибини.

Вклавши голку в щиток, Горєлов ще дивився вслід тіні свого противника, що розпливалася в темряві, коли два громові удари впали на нього.

Два яскравих промені пронизали його шолом, і обидві руки були схоплені металевими кліщами. Знову переляк, а за ним і жах спотворили обличчя Горєлова, коли він кинув погляд праворуч і ліворуч від себе. І знову пролунав крик здивування й люті:

– Горєлов!!!

Цей крик виразно донісся з неосвітленого сектора вісімдесят вісім у центральний пост управління підводного човна. І зараз же, після короткої мовчанки, Скворешня й Марат почули різку уривчасту команду капітана:

– Взяти його й доставити на підводний човен!

– Єсть взяти й доставити на підводний човен! – глухо, крізь зціплені зуби відповів Скворешня.

В ту ж мить Горєлов рвонувся всім корпусом уліво, навалившись плечем на Скворешню, і ударом ноги далеко відкинув Марата. Його права рука, немов звільнившись з павутини, злетіла вгору, і здоровенний металевий кулак, як молот, обрушився на шолом Скворешні проти його обличчя. Голова Скворешні хитнулася в шоломі вперед, ударилася лобом об прозорий метал, і все завертілось перед очима велетня. Рука однак продовжувала тримати руку Горєлова, як у лещатах. Але одночасно з ударом Горєлов, підштовхуваний своїм працюючим гвинтом, перевалився догори ногами через плече Скворешні й вивернув йому руки назад. Від нестерпного болю Скворешня заревів і з стогоном випустив руку Горєлова. Спритність, здавалося, перемогла силу…

Тільки-но відчувши волю, Горєлов зімкнув ноги, вирівняв рулі й кинувся вгору. Це його згубило. Із стиснутим від жаху серцем, нічого не усвідомлюючи, але відчуваючи лише, що ненависний ворог вислизає, Павлик ринувся вперед. І раніше ніж Горєлов міг що-небудь зміркувати, хлопчик міцно сидів у нього на плечах, продівши ноги під його руками, і дав задній хід своєму гвинту. Гвинт Горєлова був відразу паралізований, а в наступний момент подоланий потужнішим ходом: Горєлов разом з Павликом полетів униз.

Величезні, страшні, як кліщі, руки Горєлова піднялися, щоб схопити ноги Павлика і скинути його з себе, наче пушинку. Але на півдорозі ці руки були знову перехоплені Скворешнею й Маратом, і знову тим же маневром Марат був відкинутий вбік і закрутився, як у виру, від удару ногою та під дією власного гвинта. І знову здійнялася страшна права рука, але назустріч їй злетіла вгору ліва рука Скворешні, щоб перехопити її. І вдруге Горєлов перехитрив Скворешню: велетень натрапив на вільний простір – рука Горєлова ковзнула вниз і вбік, до свого щитка управління. В наступну мить вона знову з'явилася в яскравому світлі трьох перехресних променів. Затиснута в кулаці, блиснула довга мідна голка на тонкому шнурі і, наче блискавка, метнулася, не зустрічаючи перепон, до шва на грудях Скворешні…

Пролунав пронизливий, повний жаху крик Павлика:

– Голка!..

Це був перший звук людського голосу, що вирвався за півхвилинну жахливу боротьбу…

Нога Павлика вирвалася з-під плеча Горєлова і з силою, якої не можна було сподіватися, вдарила по руці, і рука відлетіла, перше ніж голка встигла торкнутися шва. Але назад нога вже не повернулася: одним порухом плеча Горєлов скинув з себе хлопчика, що втратив рівновагу, і той сторчака, потягнений своїм гвинтом, ринувся глибоко вниз, де зіткнувся з Маратом, який ще не опам'ятався. Близько, зовсім близько біля них, тихо погойдуване струменями схвильованої води, занурювалося закуте в скафандр тіло лейтенанта.

– На смерть, гадюка?! – заревів з невимовною люттю Скворешня.

Рука Горєлова не встигла повернутися в попередню позицію, як у кулаці Скворешні блиснула така ж голка.

На одну лише мить два грізних противники застигли один перед одним, віч-на-віч, лицем в лице, ніби вишукуючи у ворога його слабке місце.

Очі Горєлова налилися люттю, обличчя було восково-блідим, тонкі губи посиніли й скривилися, наче в страшній усмішці, показуючи великі зуби. Він був схожий у цю хвилину на старого зацькованого вовка, що вирішив дорого, не чекаючи пощади, продати своє життя.

Велике, кругле, таке завжди добродушне обличчя Скворешні немов відразу осунулося, схудло, його риси наче закам'яніли в суворій мужності, маленькі сірі очі стали ще менші і впевнено, спокійно свердлили противника. Здавалось, що в останньому крику Скворешні вилилася вся його шалена лють і поступилася місцем незламній волі й холодному розумові: в смертельному бою з таким противником можна вжити всіх засобів.

Ліва рука Горєлова лишалася безнадійно паралізованою у правій руці Скворешні, але зате він міг маневрувати вільною правою проти лівої руки противника, і він вважав це своєю явною перевагою.

Минула лише одна мить, і раптом брязнули, наче шити середньовічних рицарів, металеві лікті вільних рук, відбиваючи смертельний вклад голки. Права рука Горєлова наштовхнулася на непереборну перешкоду, і в ту ж мить ліва рука Скворешні випросталася, як лук, і голка увіткнулася в незахищені груди Горєлова. Прикрити груди було вже пізно, і Горєлов лише повернувся трохи боком, – голка ковзнула по його кірасі, минаючи згубний шов.

І знову з брязкотом зіткнулися лікті, і знову права рука Горєлова відлетіла, як тріска, від лівої руки Скворешні. Горєлов, здавалося, зблід ще більше: перевага, на яку він, очевидно, так розраховував, розтанула, як дим, перед дивовижною силою Скворешні. Страх стиснув серце Горєлова немов у передчутті неминучого…

Маленькі сірі очі холодно і впевнено свердлили чорні палаючі очі противника і не пропустили тріпотливої тіні страху, що промайнула в них.

Утретє зіткнулися лікті, і рука Горєлова відлетіла, немов уже заздалегідь готова до цього, але в очах його майнуло щось невловиме, наче надія. Холодні, маленькі, що перетворилися в щілини, очі помітили й це. І замість того щоб вернутися в попереднє положення, рука Скворешні зненацька обрушилась градом невпинних переслідуючих ударів на відкинуту руку Горєлова. Вона не давала їй знайти собі місця, заганяючи все далі й далі назад. Наче прикутий ланцюгом до правої руки Скворешні, Горєлов звивався, його вільна рука не знаходила вже простору, щоб розвернутися. І раптом рука Скворешні змінила напрям, і, раніше ніж Горєлов зрозумів це, вона здійнялася над його головою і громовим, нищівним ударом, повторюючи його ж маневр, обрушилась на шолом проти обличчя Горєлова. Голова метнулася в шоломі, немов у іграшкового паяца, і в ту ж мить кулак Скворешні вдарив по туго натягнутому проводу ворожої голки і обірвав його.

Ворог був обеззброєний. Обидві його руки, ніби схоплені стальними кліщами, були в руках Скворешні. Працюючи на десяти десятих, переборюючи чотири десятих ходу Горєлова, гвинт Скворешні тягнув тепер їх обох у глибини.

Боротьба продовжувалася всього хвилину або дві.

Вона вже закінчилася, коли показалися шоломи з блідими, розгубленими обличчями Павлика та Марата. Тримаючи за металеві руки мертве тіло лейтенанта, вони мовчки переводили погляд з багрового обличчя Скворешні на Горєлова, який продовжував з піною на синіх губах борсатися й битися.

– Павлику, – прохрипів Скворешня, – тримай сам лейтенанта… Марате, зв'язати зрадника моїм тросом…

Марат швидко розмотав перекинутий через плече Скворешні моток троса, і за хвилину перша петля схопила одну ногу Горєлова, який запекло відбивався. За кілька секунд до цієї ноги була притягнута й друга…

Марат закінчував уже в'язати руки Горєлова, коли з темряви несподівано виринули одна за одною дві тіні з яскраво сяючими ліхтарями. Це були Крутицький і Матвєєв, вислані капітаном на допомогу Скворешні. За знаком Скворешні вони взяли Горєлова за витки троса на його плечах.

– Павлику, – важко дихаючи, промовив Скворешня, – передай Матвєєву лейтенанта…

З того моменту, коли разом з Маратом Павлик перехопив тіло лейтенанта, його безперервно трусив дрібний, як у пропасниці, озноб страху. Павлик не міг себе примусити глянути ще раз на спокійне, бліде, немов заснуле обличчя лейтенанта. Неслухняними ступнями, майже несвідомо, він переклав рулі, підвів покірне тіло лейтенанта до Матвєєва й передав йому руку вбитого. І так само несвідомо, без кровинки на обличчі, з очима, повними непереборного жаху, він підплив до величезної, могутньої постаті Скворешні і притиснувся до неї.

Скворешня глибоко зітхнув, подивився на всіх, потім уривчасто й хрипко сказав:

– Товаришу командир!.. Ворог схоплений… Відправляю його на підводний човен.

Минуло щось із хвилину, поки долинув підкреслено спокійний голос капітана:

– Ми бачили все. Ви мужньо виконали свій обов'язок, товаришу Скворешня. Дякую вам! Зрадник Вітчизни, диверсант, запроданець, який вчинив вибух на нашому підводному човні, втік до запеклих ворогів нашої Соціалістичної Батьківщини, – дістане заслужену кару! Хай Матвєєв і Крутицький доставлять його і тіло загиблого на підводний човен. Вам, Маратовї та Павликові пройти над підозрілими підводними човнами в секторі вісімдесят вісім, а потім повернутися на судно. «Піонерові», мабуть, доведеться скоро вступити в бій.

* * *

Троє друзів мовчки, із засвіченими ліхтарями пливли на схід на шести десятих ходу, доганяючи фронт підводних човнів, які зникли в тому напрямі.

За кілька хвилин вони побачили ворожі судна, які тихо, ніби підкрадаючись, наближалися до острова. До острова лишалося вже не більше восьми кілометрів.

Першим порушив мовчання Скворешня:

– Я переконаний, що Горєлов не перший раз спускався тепер у воду біля острова. Ніхто не міг би з такою точністю розвідати місцезнаходження «Піонера» і його сховища. Це міг зробити тільки він і тільки в такому скафандрі, як паш… Дивіться, як упевнено, додержуючи строю, йдуть підводні човни прямо до печери, якраз на її рівні.

Вони проносились уже над строєм підводних човнів. За час боротьби підводні човни зблизилися, і інтервали між центральними суднами скоротилися до п'ятдесяти метрів.

– Довести хід до одної сотої! – наказав Скворешня. Всі троє відразу майже зупинилися на місці й повисли

над підводними човнами. Скворешня продовжував:

– Слухайте, хлопці! А що коли влаштувати цим явно ворожим човнам маленьку диверсію у відповідь?! Ви бачите, як вони стискують стрій у дугу? Спитаю капітана! Товаришу командир!..

– Слухаю, товаришу Скворешня.

– Чи не дозволите ви нам, перше ніж ворог нападе на нас, спробувати вивести з строю три його підводних човни?

– Яким чином?

– У мене є при собі три гранати та залишки манільського троса. Підводні човни йдуть найменшим ходом, майже не обертаючи гвинтів. Ми б підвісили до гвинтів по гранаті… Гвинти намотають на себе троси, а потім своїми лопатями вони вдарять по гранатах…

– Дотепна ідея, товаришу Скворешня! – після короткого мовчання відповів капітан. – Але я не хочу першим починати ворожі дії. Хай це роблять вони. Повертайтесь!

– Єсть повертатися! На двох десятих вперед! – скомандував Скворешня Маратові та Павликові.

Вони повільно, наче нехотя понеслися вперед, спустившись до підводних човнів, щоб ще раз уважно оглянути їх, і потім попливли до острова.

Відійшовши кілометрів на два від ворожих суден, Павлик повернув до Скворешні голову, бажаючи щось сказати йому. Краєчком ока він раптом побачив позаду якісь довгі чорні сигароподібні тіні, що стрімко наздоганяли їх.

– Акули за нами! – крикнув Павлик і повернув промінь ліхтаря назад.

Те ж саме швидко зробили Скворешня та Марат. Дивовижні тіла наздоганяли їх. Але вони не були схожі ні на акул, ні на яких інших істот підводного світу. На їх круглих без пащ головах, що переливалися металом, відсвічувало синюватим блиском по чотири великих плоских ока. Стрункі заокруглені тіла їх звужувались ззаду, де з невловимою для ока швидкістю оберталися якісь незвичайні хвости… Їх кількість все збільшувалась, все нові й нові тіні виринали з темряви позаду.

– Вниз! – скомандував Скворешня.

Всі троє миттю виконали наказ і, переключивши рулі, зігнувшись у дугу, стрімголов шугнули в глибини.

Із зграї, що все збільшувалася, відокремилися кілька цих дивовижних тіл і, нахиливши голови, рушили слідом за ними; інші, майнувши на кінцях променів, пронеслися далі по прямій.

– Вгору! – квапливо пролунала нова команда Скворешні.

Майже відразу переслідувачі також змінили курс, все більше наближаючись до друзів…

– Магнітні торпеди! – вигукнув вражений Скворешня й скомандував: – Три десятих вперед по прямій!

Торпеди неслися тепер за ними, не відстаючи, але й не наближаючись, тримаючись позаду їх на віддалі тридцяти метрів.

– Товаришу командир, зграя магнітних торпед пронеслася прямо до печери! Шість штук переслідують нас!

– Бачимо на екрані!

– Дозвольте піти назад, щоб не притягти з собою хвіст із торпед!

– Дозволяю!

– Бойові дії можна вважати розпочатими?

– Так… Розпочаті ворогом!

– Дякую, товаришу командир! Ану, хлопці, поворот по горизонталі на сто вісімдесят градусів!

Широко розвернувшись на повороті, всі понеслися назад, як і до цього, на трьох десятих ходу. Торпеди автоматично, а на погляд Скворешні, що усміхався, навіть покірно повторили маневр.

– Розділитися! – продовжував командувати Скворешня. – Праворуч і ліворуч від мене! Тримати інтервал у п'ятдесят метрів!

Зграйка торпед також роз'єдналася. За Скворешнею неслося три торпеди, за Маратом – дві, а за Павликом – одна.

У темних сутінках вод попереду показалася шеренга підводних човнів. Торпеди, переслідуючи Скворешню, Марата та Павлика, раптом прискорили хід, наздоганяючи їх. Величезні силуети підводних човнів швидко виростали попереду, прояснювалися, загрожуючи зіткненнями.

– Відчули! – торжествуюче скрикнув Скворешня. – Кожний до підводного човна проти себе! Десять десятих вперед! Під кіль підводного човна!

Люди стрілою понеслися до кораблів. Уже пролітаючи під ними, Скворешня обернувся і встиг помітити, як торпеди, що переслідували їх, все більше прискорюючи хід, раптом підняли вгору свої смертоносні голови й направилися до днищ підводних човнів… Притягання величезних металевих мас кораблів пересилило притягання скафандрів.

Тільки-но Скворешня та його товариші встигли проскочити метрів на сто за підводні човни, як шість надзвичайної сили вибухів, один за одним, потрясли навколишні води. Зараз же за вибухами блиснули три величезних стовпи полум'я, невидимі потужні струмені далеко порозкидали людей в різні боки, і все відразу затихло…

– Товаришу командир! Три підводних човни ворога знищені його ж торпедами! – понеслося повідомлення Скворешні в центральний пост «Піонера».

– Я бачив! Вітаю з успіхом!

– Дозволите повторити операцію? Відповідь надійшла не відразу.

– Носова гармата вступила в бій. Ворог спантеличений, – почувся нарешті голос капітана. – Він збирається відступати. Повертайтесь у печеру на глибині трьохсот метрів.

– Єсть повертатися в печеру на глибині трьохсот метрів!

* * *

З вихідної камери «Піонера» Скворешня, Марат та Павлик негайно попрямували в центральний пост управління підводного човна. У відсіках, через які вони проходили, команда, не відриваючись від спостереження за апаратами та механізмами, мовчки вітала їх піднесеними вгору руками. Всі вже знали про пригоди цієї трійки.

Проходячи верхнім коридором, вони ще здалеку побачили водолаза Крутицького, який нерухомо стояв біля дверей каюти лейтенанта Кравцова. Крутицький був у повній бойовій формі: з гвинтівкою при нозі, з кортиком на лівому та ультразвуковим пістолетом на правому боці, його обличчя було кам'яно-суворим, він холодно, немов не пізнаючи, дивився на Скворешню, Марата і Павлика, що наближалися. З якоюсь особливою й несподіваною владністю, властивою самим лише військовим, що стоять на бойовому караульному посту, він наказав:

– Триматися протилежної стіни!

І троє друзів, притискуючись до стіни, обережно й мовчки обійшли двері, не зводячи з них пильних очей, немов бачили крізь них жалюгідну й ненависну постать зрадника і вбивці.

У центральному посту капітан вислухав короткий рапорт Скворешні. Потім капітан з неприхованим хвилюванням міцно потис руку Скворешні.

– Вітаю вас! Батьківщина не забуде ваших славних бойових заслуг!

Капітан потис руку й Маратові.

– Дякую, товаришу Бронштейн, за струм! Він дав нам можливість зустріти ворога у всеозброєнні і знищити його!

І, звернувшись до Павлика, що стояв струнко, як справжній моряк, то блідніючи, то червоніючи від хвилювання, капітан з усмішкою, від якої Павлику захотілося раптом пройтися на руках по палубі центрального поста, сказав:

– Дякую за все, товаришу Буняк! Ви трималися по-геройськи! Весь радянський флот і вся наша Батьківщина скоро дізнається про це! Вільно, товариші! – весело скомандував капітан. Тихо сміючись, він схопив хлопчика за плечі, притягнув його до себе, обійняв і розцілував. – Павлику! Любий мій хлопчику! Ти будеш гідним сином своєї Батьківщини і, якщо захочеш, славним її моряком!

– Хочу! Хочу, товаришу командир! – дзвінким від захоплення голосом закричав Павлик. – Я буду радянським моряком! Я хочу бути підводником! Я буду служити з вами і вчитися у вас, товаришу командир!

Вражені благородним поривом хлопчика, всі у центральному посту на хвилину застигли в мовчанні. Нарешті капітан, поклавши руку на плече Павлика, сказав: