Текст книги "Таємниця двох океанів"
Автор книги: Григорий Адамов
Жанры:
Морские приключения
,сообщить о нарушении
Текущая страница: 23 (всего у книги 30 страниц)
– Лава вивергається й застигає на схилах вулкана! – кричав крізь гуркіт зоолог Павликові. – Народження острова! На наших очах росте новий вулканічний острів! Чи розумієш ти це? – Зоолог був у нестямі від захоплення.
Покрутившись навколо невгасимого вулкана ще з півгодини, «Піонер» знову взяв курс на північний захід і скоро лишив позаду морські глибини, які в жорстокій боротьбі вогню з водою народжували нову землю.
Незабаром підводний човен повернувся у верхні шари, і Сідлер міг знову взятися за перервану роботу. Однак і Сідлер і всі, хто був у лабораторії, не скоро заспокоїлися і довго й гаряче ділилися один з одним почуттями та думками, збудоражені титанічною картиною, свідками якої їм довелося бути протягом останніх годин.
Очевидно, і всі на кораблі були вкрай схвильовані цим видовищем. У всякому разі такий висновок можна було безпомилково зробити щодо Горєлова, який, насилу стримуючи збудження, ходив по коридору верхньої, жилої частини підводного човна мимо трохи відсунутих дверей центрального поста управління. Там уже нікого не було: пішли капітан і старший лейтенант Богров, які керували важким і небезпечним плаванням підводного човна навколо вулкана; пішов і Шелавін, що спостерігав звідти його роботу. Вахту ніс лейтенант Кравцов, який підняв тільки що над поверхнею океану один з інфрачервоних розвідників і готувався за його допомогою «піймати сонце», щоб визначити точні координати підводного вулкана та майбутнього острова.
Як тільки лейтенант закінчив обчислення, у рубку ввійшов, усміхаючись, збуджений Горєлов.
– Ну, що скажете, Юрію Павловичу? – весело звернувся він до лейтенанта. – Гарна картинка? Я просто відірватися не міг від цього видовища!
– Так, Федоре Михайловичу, спектакль чудовий! – озвався лейтенант. – От почекайте хвилинку, я тільки занесу в журнал координати цього піротехніка.
– Піротехніка! – розсміявся Горєлов. – Хороша атестація для Плутона! До речі, а які, справді, його координати?
– Тридцять градусів двадцять дві мінути вісімнадцять секунд південної широти і сто тринадцять градусів дванадцять мінут тридцять п'ять секунд західної довготи, – відповів лейтенант, захлопнувши журнал.
– Он як! – радісно здивувався Горєлов. – Та ми вже майже біля Південного тропіка! Коли ж ми туди прийдемо, як ви гадаєте?
– Якшо не будемо зупинятися, то на звичайних восьми десятих ходу, курсом на норд-вест, прибудемо туди напевно через вісім годин. Завтра, двадцять дев'ятого липня, о четвертій годині. Хвилина в хвилину! Ні, ви краще скажіть, Федоре Михайловичу, – вигукнув лейтенант, поглядаючи на екран і слідкуючи за сигнальними лампочками на щиті управління, – чи помітили ви цей грандіозний фонтан з розжареного каміння, який ішов догори спочатку одним стовбуром, а потім на півдорозі розділився на чотири стовбури? Це була фейєрична картина! Немов гігантська кокосова пальма з чотирма схиленими багряними гілками на верховітті. Жоден піротехнік не вигадає такого номера!
Кілька хвилин Горєлов поділяв захоплення лейтенанта, потім раптом заквапився і, пославшись на негайну справу, швидко вийшов з рубки.
У коридорі було тихо й порожньо. Горєлов підійшов до крайнього люка, ступив було на гвинтові сходи, але зупинився й замислився. Обличчя його виявляло надзвичайне збудження. З хвилину він постояв непорушно, опустивши очі, потім, стрепенувшись, різко повернувся, піднявся назад у коридор і швидко попрямував до своєї каюти. Тут він почав похапцем роздягатися.
– Так не можна… Треба відпочити, треба набратися сил, – бурмотів він.
Роздягнувшись, він погасив світло й ліг на койку, але довго не міг заснути. У темряві чути було його зітхання, він часто перевертався з боку на бік, поки, нарешті, затих. Сон його був важким і тривожним, але через чотири години він прокинувся досить свіжим і бадьорим. Одягшись і вмившись, він відчув себе зовсім добре. За дві години наступала його вахта: Ромейко був хворий, і Горєлов охоче звільнив його на дві доби від робіт, взявши їх на себе. Він вийшов з каюти й пройшов у їдальню. Там він випив какао, добре закусив і глянув на годинник. Було нуль годин п'ятнадцять хвилин двадцять дев'ятого липня; до зміни вахт у машинному відділі залишалося ще п'ятнадцять хвилин. Горєлов вийшов з їдальні і попрямував до центрального поста. Підійшовши до його дверей, він озирнувся: у коридорі нікого не було. Злегка натиснувши на двері, Горєлов трохи відсунув їх, заглянув у вузеньку щілину й задоволено усміхнувся: як він і розраховував, на вахті знову був лейтенант Кравцов.
– Доброї ночі, Юрію Павловичу! Уже стали на вахту?
– Так; тільки що змінив старшого лейтенанта.
– Як ідемо?
– Чудово. Прямо на норд-вест.
– Вітаю від усієї душі цей курс Як душа рветься додому – передати важко!
– Зрозуміла річ. Не ви один…
– Пересічемо екватор, а там уже зовсім близько буде. До тропіка ще далеко?
Лейтенант глянув на годинник.
– Рівно через три години будемо там. Горєлов скинув очима на годинник.
– Ну, прощайте! Поспішаю змінити Козирєва. Ромейко ж хворий.
– Прощайте, Федоре Михайловичу!
Відпустивши Козирєва, Горєлов пройшов по всіх відсіках та камерах, що знаходились у його віданні. В камері водневих балонів він затримався. Один з них працював; його насос гнав по зігнутій трубі газ через газопровідні труби до дюз. Горєлов підготував до роботи і сусідній балон, очевидно не надіючись на автоматичний перемикач. Те ж саме він проробив у сусідній камері кисневих балонів. Вийнявши з кишені невеликий відкритий ящичок і знявши із стіни герметично закритий мішок, деякі інструменти, Горєлов надів газову маску, азбестові рукавиці й увійшов у камеру газопровідних труб. У камері, пробравшись крізь плетиво гарячих труб до лівої стіни, Горєлов заходився біля сигналізаційної системи. Сигналізатор тиску газів він накрив ящичком, вийняв з мішка стрічку розм'якшеної гумової прокладки і поклав її під нижніми краями ящичка. Жар у камері швидко охопив розм'якшену прокладку, і ящичок із сигналізатором усередині став герметично закритим. Захоплене ним повітря з камери буде тепер незмінно зберігати свій попередній склад і попередній нормальний тиск. Які б зміни не сталися потім у самій камері, сигналізатор, вміщений у ящичку, посилатиме на щит управління центрального поста самі лише заспокійливі сигнали.
Закінчивши цю копітку роботу, Горєлов вийняв з кишені плоску металеву коробочку з мотком прикріплених до неї тонких проводів. На плоскому боці коробочки виднівся під склом годинниковий циферблат і дві стрілки. З коробочки чулося тихе рівне цокання годинника. Горєлов натиснув кнопку на вузькій грані коробочки й обережно відпустив кришку. Під кришкою виявився простий апарат старовинних бензинових запальничок: гніт, просякнутий бензином, і біля нього маленьке шершаве колішатко, що оберталося над кременем. Горєлов завів годинник і поставив стрілки на чотири години п'ятнадцять хвилин. Після цього він поклав запальничку на ящичок з сигналізатором усередині і з'єднав її проводом з акумуляторною шафкою від автономної сітки освітлення. Покінчивши з цим, Горєлов вийшов з камери.
Важко дихаючи, витираючи піт з чола, він сів на стілець у кутку біля балонів і глянув на годинник. Стрілки показували три години тридцять хвилин. Посидівши трохи, Горєлов скочив і почав швидко ходити по вузькому проходу між балонами, потім знову сів, але за хвилину знову схопився і заходив по камері, раз у раз поглядаючи на годинник. За десять хвилин до четвертої Горєлов зірвався з стільця, кинувся до кнопки, що відкривала двері в газопровідну камеру, вигвинтив її фарфорову головку, зламав над нею пластинки замикання і вгвинтив головку назад у гніздо. Потім він кинувся до раніше підготовленого балона з киснем і з'єднав його трубу безпосередньо з камерою, минаючи газопровідні труби. Те ж саме він зробив і з водневим балоном у суміжній камері. Потім сів на стілець, вийняв годинник і напружено, не зводячи очей, стежив за рухом стрілок над циферблатом. Рівно о четвертій годині він схопився з стільця, закрив крани в балонах, звідки газ надходив у дюзи. Дюзи перестали працювати, підводний човен рухався вже тільки за інерцією.
Блідий, схвильований, Горєлов поспішав через відсіки й камери машинного відділу, гвинтовими сходами, коридором – до центрального поста управління.
– Юрію Павловичу! – задихаючись, звернувся він до лейтенанта Кравцова, який стояв із стурбованим обличчям біля мікрофона й збирався когось викликати. – Дюзи зупинилися! Щось не гаразд з ними. Це робота вашого піротехніка, чорти б його взяли! Мабуть, пемза і попіл набилися в камери згоряння. Дайте швидше пропуск на вихід з підводного човна! Треба негайно прочистити їх!
– Ах, ось що! – скрикнув лейтенант. – Я ніяк не міг зрозуміти, в чому справа! Збирався вже будити капітана…
– Давайте швидше пропуск! Кожна хвилина дорога! Там скупчуються, гази, і їм виходу нема! Загрожує вибух! Швидше, Юрію Павловичу! Швидше! Потім викличете капітана!
Хвилювання Горєлова передалося лейтенантові. Він швидко написав пропуск і передав його Горєлову.
Через хвилину Горєлов був уже біля вихідної камери.
– Живо, товаришу Крутицький! – звернувся він до вахтового водолаза, пред'являючи йому пропуск. – Одягатися! Аварія з дюзами!
– Єсть одягатися, товаришу військінженер! – кинувся до скафандрів Крутицький.
– Кисень, харчування, акумулятори на повній зарядці? – швидко питав, одягаючись, Горєлов.
– Тепер завжди на повній, товаришу військінженер! – відповів Крутицький. – Адже ми суворо стежимо за цим.
Хоч як швидко напознювалася забортною водою вихідна камера, Горєлов не міг устояти на місці від нетерпіння. Нарешті відчинилися широкі, як ворота, двері, відкинулася площадка, і Горєлов на десяти десятих ходу ринувся в підводний морок. Але, ледве віддалившись од підводного човна, метрів за двісті від нього, Горєлов зупинив гвинт і повернувся з його бік. У ту ж мить з пітьми блиснув довгий сліпучий сніп полум'я, пролунав оглушливий вибух. Оповита багряною хмарою пари, на одну лише мить промайнула перед очима Горєлова величезна тінь корабля і зникла, ринувшись носом вниз у глибини океану.
Розділ VI
НА БОРТУ КРЕЙСЕРА
Тропічне сонце давно перевалило через зеніт, але продовжувало пекти з неослабною силою. І хоча на небі не було жодної хмарини, над океаном дув слабкий вітер, викликаючи невелике хвилювання.
Вже дванадцять годин Горєлов з шаленою швидкістю носився серед хвиль, марно, з відчаєм в очах оглядаючи пустинний горизонт.
Він задихався в своєму скафандрі. Прозорий шолом розпікся так, що кожен дотик до нього лобом або щокою відчувався, як опік. Час від часу, знемагаючи від духоти і спеки, майже втрачаючи свідомість, він занурювався в прохолодні глибини, освіжався там, трохи опритомнював, а тоді, запустивши гвинт на всі десять десятих ходу, високо, з розгону, піднімався над поверхнею океану, щоб в одну мить оглянути її навкруги і знову продовжувати своє нескінченне блукання серед хвиль, що запліскували його. Багато сотень кілометрів у всіх напрямах пророблено ним за дванадцять годин, що минули після вибуху на підводному човні – з того часу, коли човен зник у водній безодні, а він залишився самотнім серед безкраїх просторів океану. Нестерпні години минали в гарячковому русі то на північ, то на південь, то на схід. Горєлова мучили вже голод і спрага, але думка про гаряче какао викликала в нього непоборну відразу, а мізерний залишок води в другому термосі непокоїв. Чи надовго вистачить його? Він надто легковажно користувався своїм запасом. Духота в скафандрі виснажує… Голова – наче в гарячому тумані, думки плутаються… Треба частіше занурюватися в глибини, але можна пропустити… Ні, це було б жахливо!.. Треба шукати… безперервно шукати… бути на видноті… на поверхні…
І Горєлов продовжував свій стрімкий біг під пекучим байдужим сонцем. Але хоч яка жахлива була денна спека, Горєлов із здриганням і завмираючим від страху серцем стежив за рухом сонця на захід. Поки воно розливало навколо своє сліпуче світло, залишалась надія; ніч несла з собою загибель. Горєлов не мав надії пережити ніч: вичерпається енергія акумуляторів і – найголовніше – невистачить кисню. Навіть рідкого. Тоді – швидка, неминуча смерть. Хіба що втихне вітер, заспокоїться океан… Але і в цьому разі він залишиться без електричної енергії, буде приречений на нерухомість. Він не зможе шукати…
Голова горіла, губи від спраги засмагли… Ковтнувши трошки води, Горєлов занурився на декілька десятків метрів у глибінь і, ледве відчувши її свіжість і прохолоду, знову виринув на поверхню. Піднявшись над нею на одну лише мить, він оглянув жадібними очима пустинний як і до того горизонт і круто повернув з заходу на північ, проти хвилі. Тепер вона безупинно накривала його шолом, плисти доводилось, майже нічого не бачачи навколо себе, і це примушувало його часто занурюватись, високо вискакувати з води і оглядатися. Щоправда, шолом охолоджувався, було легше зносити спеку, але нестерпно тривожила відсутність видимості, сліпота…
Сонце уперто, неухильно посувалось на захід. До кінця дня залишалося всього лише чотири години. Чотири коротких години, а тоді – пітьма! Під тропіками присмерку не буває, день майже зразу переходить у ніч. Що буде з ним? Чи переживе він цю ніч? Невже смерть? Тоді навіщо це все було? Навіщо була потрібна ціла низка зрад і запроданств? Для чого він приніс у жертву двадцять шість чоловік?.. Ганна! Ганна… В пам'яті постало, як живе, красиве гордовите обличчя. Чому він зразу не відвіз її тоді до себе на батьківщину? Проклятий старик! Проклятий Маеда! Обплутав золотом, розписками… Ганна хотіла розваг, розкішного вбрання, багатого, широкого життя! Гультяйського життя! Ні, вона не поїхала б з ним на його батьківщину… Там потрібно працювати. А він любив її. Він не міг би розлучитися з нею… Ганна! Ганна! Чи знає вона, де він тепер?.. Він умирає за неї… Навіщо, навіщо це потрібно?..
Застиглими очима Горєлов дивився вперед крізь хлю-почучі хвилі. У трепетанні і переливах їх він бачив постаті й обличчя людей, що, як примари, виринали з пітьми глибин. Ці люди всього лише кілька годин тому жили разом з ним у затишних відсіках «Піонера», з захопленням працювали, життєрадісні, веселі. Ось чудовий капітан Воронцов, що задумливо перебирає пальцями борідку, ось розумник Марат, в якого завжди стирчить чубок на тімені, ось добродушний велетень Скворешня, довірливий Лорд і простодушний, у постійній ажитації Шелавін… милий Шелавін, рятівник його, Горєлова. Як віддячив він йому за цей порятунок! І Павлик сміється… Пав-лик, що завжди плутався під ногами. Ось вилицюватий, з бачками біля ушей, лейтенант Кравцов. Дурень! Правил служби не знає! Базіка! Чепурун пустоголовий! Випустив з підводного човна… Піймався, як хлопчик, на гачок… Адже ж був, певно, наказ капітана, щоб без його дозволу не випускати Горєлова з підводного човна. Горєлову давно вже чуття підказувало, що йому не довіряють, що якісь неясні підозри виникають і все густішають навколо нього. Якби цей роззява не випустив його, може, все було б тепер інакше. Хоча ні… Годинник уже був наведений, кнопка біля входу до камери зіпсована. Машина загибелі була пущена в дію, ніщо вже не могло зупинити її… І ось – сонце заходить, і з ним іде в пітьму, в загибель його, Горєлова, життя…
Засмаглим, пересохлим ротом Горєлов жадібно ловив повітря. Він задихався. В голові проносились неясні образи, невиразні тіні, обривки думок, слова скарг, докорів, жалю. Він зробив два маленьких ковтки дорогоцінної води, але свіжості та ясності свідомості вони не принесли… Горєлову робилось млосно. Натиснувши одну з кнопок на щитку управління і вигнавши кисень з повітряного заспинного мішка, Горєлов опустився в глибину, йому полегшало, повітря вливалося освіжаючим струменем в легені, свідомість прояснялась. Але треба було поспішати вгору, не можна було втрачати жодної з останніх світлих хвилин умираючого дня. Горєлов натиснув другу кнопку, щоб знову наповнити мішок киснем. Переляк охопив його: звичайного швидкого і легкого підйому Горєлов не відчув. Він повільно і важко спливав, наче перевантажений якимсь новим, додатковим вантажем. Тоді він, нічого ще не розуміючи, запустив гвинт, вискочив по груди з води, оглянувся і продовжував шлях на північ.
Що ж трапилось там, у глибині? Чому він так повільно спливав? Чи зіпсувалось що-небудь у механізмі наповнення мішка? Горєлов закинув руку назад, за спину, і спробував обмацати мішок. Пальці не відчули за спиною звичайної високої пружної опуклості. Мішок був дряблий, податливий, майже плоский, наче порожній. І одночасно почалася знову та сама задуха, бракувало повітря… Ні, повітря було, але ніби позбавлене живлючого кисню. Кисень?.. Крутицький! Мерзотник! Негідник! Невже він зарядив скафандр патронами із стисненим, а не рідким киснем? О зрадник!.. Зрадник!.. Хто сказав це слово?.. Кінець!.. Навіть до заходу сонця невистачить… Ні! Ні! Хай вітер!.. Хай плещуть хвилі!.. Треба спробувати, хоча б загрожувала небезпека захлинутися, втопитися…
Задихаючись, спазматично ловлячи повітря широко відкритим ротом, з багровим лицем і готовими вискочити з орбіт очима, Горєлов заметався; забився у воді, намагаючись на повному ходу перевернутися на спину, грудьми догори. Зупинити гвинт він боявся: він не був упевнений, що без його роботи зможе втриматися на поверхні. У помутнілій свідомості мерехтіла, як рятівна зірка, лише одна думка про останній засіб…
Розкинувши ноги і балансуючи ними, щоб утриматись на спині, він насилу вийняв неслухняними пальцями з гнізда в щитку управління мідну голку на довгому тонкому проводі і повільно заніс її на груди до середнього шва на скафандрі. Судорожно шарячи слабіючою рукою, він шукав цей шов – і не міг знайти. Перед очима згущався чорний туман, груди працювали, як ковальські міхи. Багрова синява повільно розливалась по обличчю. Рука із затисненою голкою завмерла на скафандрі… В далекому куточку згасаючої свідомості виникло тихе, ледве чутне дзижчання. Дзижчання наближалось, росло, перетворилось у потужне гудіння, заповнило ревом шолом і вуха Горєлова і раптом відразу, наче обірване, замовкло. Горєлов знепритомнів.
* * *
Людина розмовляла прекрасною англійською мовою з вишуканою ввічливістю.
– Лейтенантові Хасегава довелось у цій справі докласти немало зусиль, і ми висловлюємо йому велику вдячність за такий вдалий результат рекогносцировки. Із усіх наших гідропланів, які щодня оглядали величезні простори над океаном, саме на долю його машини припав успіх.
Один з тих, що стояли назколо ліжка, вклонився стримано, з повагою.
– Але й іншим ви завдали в нас не менше роботи, – з ледве помітного, але доброзичливою посмішкою на широкому коричневожовтому обличчі з різко окресленими гострими вилицями продовжував говорити чоловік, який сидів на стільці. В його косо поставлених очах за великими роговими окулярами блиснуло на мить задоволення собою та своїми підлеглими.
– Треба було видобути вас з вашого неприступного, наче зачарованого рицарського панцира і повернути вам життя. Так, так! Саме повернути життя, тому що все промовляло за те, що ви його давно втратили. Перше зробив наш електротехнік, майор Ясугуро Айдзава, якому, щоправда, ви дали натяк, як це зробити. У стиснутому кулаці ви тримали мідну голку саме біля грудного шва на скафандрі. А друге зробив наш маг і чародій, лікар Судзукі, що якимись чудодійними вливаннями після двогодинної роботи оживив ваше серце. Я дуже радий, що знову зустрівся з вами, містер Крок, і можу запропонувати вам гостинність на моєму кораблі. Зустріч із старим другом завжди овіяна ароматом квітучої вишні, кажуть у мене на батьківщині. Ваше перше повідомлення я ще вчора послав по радіо в головний штаб. А тепер відпочивайте, набирайтесь сил. Завтра, якщо дозволите, я знову вас відвідаю, і ми поговоримо про подробиці вашого дивовижного подвигу. Дозвольте побажати вам, містер Крок, спокою та здоров'я, яке так дорогоцінне для нас.
Капітан Маеда встав і протягнув маленьку руку з жов-туватокоричневою долонею.
З часу останньої, такої пам'ятної розмови з Горєловим у Ленінграді і свого арешту капітан багато втратив у рішучості й сміливості поводження. Морський аташе держави, яка вважала себе володаркою східних морів, давши радянській владі себе так «легковажно» піймати на гарячому, був звільнений нею лише з причин дипломатичного характеру і, вкрай скомпрометований арештом, негайно був відкликаний на батьківщину. Командування крейсером, якому був доручений зв'язок з Горєловим і спостереження за радянським підводним човном, незважаючи на важливість цієї місії, було явним пониженням для капітана Маеда.
Горєлов кволо потиснув руку капітана й тихо сказав:
– Я безмежно вдячний вам, капітане… Я ніколи не забуду… імен моїх рятівників – і льотчика лейтенанта Хасегава… і майора Айдзана… і лікаря Судзукі… Ще раз дякую вам…
Капітан Маеда і всі, хто його супроводжував, вийшли з корабельного госпіталю. Горєлов відкинувся на білосніжну подушку і заплющив очі.
З того моменту, як знепритомнілий Горєлов був підібраний льотчиком лейтенантом Хасегава і доставлений на крейсер, він був оточений винятковою увагою і піклуванням. Капітан Маеда не перебільшував: потрібна була особлива, незвичайна наполегливість, щоб урятувати Го-рєлова при наявності перешкод, здавалось – непереборних. Але капітан Маеда дечого не доказав: інструкції головного штабу недвозначно пов'язували всю дальшу кар'єру капітана з відшуканням і благополучною доставкою Горєлова. Отже, життя капітана залежало, власне кажучи, від життя Горєлова: примара харакірі невідступно супроводжувала капітана всі двадцять годин, протягом яких ішла відчайдушна, безперервна боротьба за визволення Горєлова із скафандра і оживлення його. Капітан Маеда мав усі підстави вважати майора Айдзава та лікаря Судзукі також і своїми рятівниками.
Догляд за Горєловим був надзвичайно уважний; лікар Судзукі застосовував найновіші методи для швидкого відновлення сил організму. На третій день його пацієнт міг уже без особливих зусиль вести тривалу розмову з капітаном Маеда, коли той вдруге відвідав його.
Цього разу капітан прийшов у супроводі лише одної людини, яка принесла з собою диктофон, установила його біля ліжка Горєлова, а тоді вийшла. Після перших вишуканих фраз, з виявленням радості з приводу швидкого одужування Горєлова, розпитів про його самопочуття, нових висловів співчуття щодо перенесених ним випробувань капітан перейшов, нарешті, до справи.
– Головний штаб був би вам дуже вдячний, містер Крок, якби ви дали нам деякі відомості про конструкцію підводного човна, на якому ви перебували, про його озброєння, джерела рухової сили, двигуни і взагалі про все те, чим відрізняється він від сучасних підводних човнів звичайного типу.
Горєлов, очевидно, чекав цих питань. Він швидко відповів:
– Пробачте, капітане, але всі ці відомості я передам особисто головному штабу, як тільки ми прибудемо в порт. До речі, де ми зараз знаходимось?
Капітан був, видно, неприємно здивований. Із застиглим обличчям і напівзаплющеними очима, він з хвилину помовчав, а потім тихо вимовив:
– Можу запевнити вас, вельмишановний містер Крок, що я дію в даному разі не з простої цікавості, а саме за дорученням головного штабу.
– Дуже шкодую, капітане, і ще раз прошу у вас пробачення, але деякі дуже важливі міркування примушують мене утриматися від відповіді на ваші запитання. Свої повідомлення я можу дати тільки безпосередньо, тільки особисто головному штабові. І чим скоріше я буду доставлений у порт, тим краще буде для справи. Саме тому я й цікавлюсь питанням про рух корабля. Капітан знову помовчав.
– Ви маєте право діяти, містер Крок, – відповів він нарешті, – як вважаєте за потрібне. Я ні в якому разі не дозволю собі наполягати, якщо це ваше остаточне рішення. Вважаю лише за необхідне довести до вашого відома, що це рішення, якщо ви його не зміните, завдасть штабу деяких труднощів. Я був би дуже вдячний, якби ви взяли до уваги цю обставину у ваших дальших міркуваннях. А втім, – поспішно додав капітан, помітивши легкий рух досади на обличчі Горєлова, – я знову повторюю, що анітрохи не наполягаю і віддаю все на ваш доброзичливий розсуд… Щождо нашого корабля, то в цей час він усе ще знаходиться на тому самому місці, де ми мали щастя взяти вас на борт.
– Як! На тому самому місці? – з подивом і занепокоєнням спитав Горєлов, підвівшись на лікті. – Чому?
– За інструкцією головного штабу, ми зобов'язані, прийнявши вас на борт, цілком упевнитись у загибелі підводного човна. Ми повинні мати найпереконливіші докази і чекаємо лише вашого одужання і вашої допомоги, щоб дістати їх.
– Докази?! – у великому збентеженні повторив Горєлов. – Які ж докази? Після вибуху на поверхні океану з'явились масні плями, але вас не було поблизу, і тепер вони вже, звичайно, зникли. Там же випливло кілька дрібних дерев'яних уламків, але їх, мабуть, віднесло хвилями і вітром. Які ж можуть бути тепер докази?
– Двічі, – повільно відповів капітан Маеда, – ми були твердо впевнені, що підводний човен знищено нами, але потім виявлялось, що ми були лише жертвою згубної помилки. Останнього разу ми надто дорого заплатили за цю помилку, втративши наш кращий крейсер і кращого капітана флоту його величності. Траур по крейсеру і його бойовому командирові досі огортає серця всієї нації, хоч вона і не обізнана із справжньою причиною їх загибелі. Ми не хочемо більше цих помилок!
– Але подумайте, капітане, – вигукнув у надзвичайному збудженні Горєлов, – про які докази може бути мова? Що може переконати вас у безперечній загибелі підводного човна? Я не можу уявити собі, що задовольнило б вас тепер, коли вже минуло три доби з моменту вибуху і жодних слідів знайти неможливо?!
Блідий, з рясними краплинами поту на лобі, він відкинувся на подушку, цілком знесилений.
– Не хвилюйтесь так, дорогий містер Крок, – з неприхованим занепокоєнням сказав капітан. – Для нас дуже дороге ваше здоров'я, щоб наражати його на небезпеку. Тим більше, що серйозних підстав для цього нема. Необхідні докази, при вашому мужньому сприянні, зовсім не так уже важко й дістати. Підводний човен затонув, якщо катастрофа дійсно трапилась з ним, у порівняно мілководній частині океану, його найбільша глибина досягає тут близько тисячі двохсот метрів. При такій умові нема нічого легшого знайти судно, якщо ви не відмовитесь провести ці розшуки, одягнувшись у свій скафандр, яким ви користуєтесь так майстерно і впевнено. Місце вибуху знаєте досить точно. Якщо підводний човен загинув, він лежить на дні де-небудь поблизу того місця. Ми забезпечимо вас портативним і потужним, останньої нашої моделі, електромагнітним металошукачем, і ви за короткий час зможете знайти підводний човен. Знайшовши його, ви переконаєтесь, в якому стані він перебуває, і вкажете місце його знаходження, після чого ми перевіримо це за допомогою засобів, які є в нашому розпорядженні, а можливо, навіть піднімемо підводний човен.
– Але, капітане, – спробував заперечити Горєлов, – хіба я можу точно знати, в якому саме місці стався вибух? Це місце я визначив тільки приблизно біля Південного тропіка. Помилка на один градус збільшить обслідувану площу дна на тисячі квадратних кілометрів. Скільки ж часу буде потрібно на ці розшуки?
– Скільки б не було потрібно! – почулась тверда повідь. – Ми вирушимо звідси лише в тому разі, коли знайдемо підводний човен або переконаємось, що його тут нема.
Горєлов заплющив очі і нічого не відповів. Він був у цілковитому замішанні. Він не знав, що відповісти. Але він ясно зрозумів, що справа ще далека від кінця, що він перебуває під владою жорстокої, невблаганної сили і перетворюється в безвільне знаряддя чужих задумів і планів.
Через хвилину він стрепенувся. В його очах майнула слабка надія, і він зробив нову спробу опиратися.
– Якщо у вашому розпорядженні, капітане, – сказав він, ледве стримуючи хвилювання, – є чудові металошукачі, то чому б вам не скористатися ними з корабля? Або навіть з кількох кораблів для прискорення розшуків?
Капітан заперечливо похитав головою.
– Після гіркого досвіду ми уникаємо занадто близько підходити до цього підводного човна або до того місця, де він може знаходитися. Ми уникаємо цього риску.
Горєлов, остаточно знесилений, нерухомо лежав із заплющеними очима і смертельно-блідим обличчям. Лікар Судзукі, який прибіг на виклик капітана, витратив немало часу й зусиль, щоб привести до пам'яті свого пацієнта.
* * *
Закутий у скафандр, здіймаючись, як башта, серед малорослої команди корабля, Горєлов щодня, рано-вранці, важкими повільними кроками прямував до трапа. Щоразу його супроводжували, виявляючи всілякі ознаки поваги й шанобливості, старший помічник капітана лейтенант Осіма, майор Айдзава і ще кілька осіб командного складу. Караул біля трапа віддавав йому честь. Але Горєлов проходив по палубі корабля з похмурим обличчям, з почуттям раба, що йде під нагаєм наглядача на важку, підневільну працю. Зійшовши по трапу, Горєлов разом з майором Айдзава сідав у моторний катер, який за три години доставляв їх у визначений для сьогоднішніх робіт квадрат океану. Тут Горєлов надівав шолом і, захопивши невеликий ящик з металошукачем, спускався по драбині в море й поринав на дно. Там він блукав на десяти десятих ходу гвинта, в п'ятнадцяти метрах над дном, із засвіченим ліхтарем на шоломі і прислухався до металошукача, даремно шукаючи його сигналів. Треба було обслідувати величезну площу в декілька тисяч квадратних кілометрів, поділену Горєловим разом з капітаном на дрібніші частини, по декілька сот квадратних кілометрів, кожну з яких Горєлов повинен був обслідувати протягом одного дня. Під водою він снідав кількома ковтками какао або міцного бульйону з термоса харчування, на обід повертався на катер, вечеряз на кораблі, втомлений і змучений, і після уважного лікарського огляду негайно йшов спати у відведену йому каюту. За ніч майор Айдзава повинен був знову зарядити електроенергією акумулятори скафандра, підкачати кисню у патрони, забезпечити харчування, перевірити механізми.
Одноманітно й томливо проходила в безперервних розшуках доба за добою, але жодних слідів підводного човна Горєлов не знаходив. Він почав уже втрачати лік часу.
На дев'ятнадцятий день після вибуху, шістнадцятого серпня, Горєлов, повертаючись, несподівано побачив на палубі корабля, біля трапа, капітана Маеда, який зустрічав його. Капітан нетерпляче чекав, поки Горєлов звільниться із скафандра, і, не давши йому навіть відпочити, попросив іти за ним у каюту.
Посадивши Горєлова в крісло, капітан сказав: