Текст книги "Урізька готика"

Автор книги: Галина Пагутяк

сообщить о нарушении

Текущая страница: 6 (всего у книги 16 страниц)

Коли він піднявся, то згадав, що не помолився за душу своєї донечки, котра, може, зараз тулиться до нього. Вмерлі чують живих, але чому живі не чують мертвих? Не можуть з ними говорити. Він би поговорив з Марією, спитав, що далі робити їм з Орком, чи довго їм терпіти оте немиле ставлення до них, як до чужих… Та смерть поставила між ними мур. Здається, ще Орися тягне до нього ручки, ще чути її подих, запах, але то вже недовго. Петро змовив «Отче наш» і «Богородицю». Не мав як провідати Марію, бо стало невидно. Смерк впав якось непомітно, ніби накрив його чорною хусткою. У такий час недобре бути самому серед гробів. Може щось привидітися, або вчепитися блуд. Він не зійшов униз, а пішов попід церкву, де нині не було вечірні. Отець Антоній мав бути вдома.

Петро чувся змученим, хоч нині нічого такого не робив: бульбу докопали скоро. Він поцілував хрест коло церкви й пішов сходами вниз до попівства, вікна якого світилися ясно і привітно. Став коло брами й чекав, доки хтось не вийде, бо його потреба не була нагальна. Нарешті вийшов кривий Гарась, і Петро ворухнувся йому назустріч.

– Хто там?

– То я, Петро Безуб’яків. Єгомость хтів мене видіти.

– Єгомость захорував. Вертайте додому. Треба було за дня прийти.

– Я бульбу докопував.

– То бульба, певно, важніша… Ні, я не буду тривожити єгомостя. До того ж, у нього гості.

– Ага, гості, – задумливо мовив Петро. – То перекажіть йому, Гарасю, що я був.

Петро махнув рукою, натягнув глибше капелюха й пішов. Невдалий день нині. Але хоч Орисю провідав. Треба буде накопати дерну й обкласти гріб. Що він більше може зробити для своєї бідної дитини? У Поверляка недавно хлопчик вмер, буде з ним бавитися. І мама за нею пригляне… Коли Петро порівнявся з цвинтарною хвірткою, звідти війнуло зимним вітром і хвіртка заскрипіла. Під ногами закрутилось осіннє листя, хоч всюди було тихо. Петро наддав ходи. Було темно, і з найгустішої темряви почувся скрип незмащених завіс. «Пусте», – подумав чоловік, але уява вже вималювала собі когось, хто виходив з цвинтаря, чи заходив на нього, кого не треба бачити. А ще коли згадати, що по Урожі в темряві ходити небезпечно, то Петро настрашився. Він пішов ще швидше, міркуючи, куди б завернути. І чим далі відходив, тим більше ввижалося, ніби хтось за ним йде. Відчував аж холод межи плечима. Петро був несмілим, ще й чужим у селі, й не міг просто так зайти до першої-ліпшої хати. Позад нього почувся звук, ніби хтось ступив у баюру, і тоді він скочив убік, притиснувся до оборога, тяжко дихаючи, бо страх здусив йому горло. Місяць виплив з-за хмари, як лице якоїсь почвари[164]164
  потвори


[Закрыть] без очей і без носа. До Петрових ніг потерся кіт, тихо нявкнув, делікатно попереджаючи про свою присутність. Котів Петро любив, але вдома не мав. Він з болем згадав, що обіцяв Орисі котика, та не встиг дістати. Присів і погладив миле звірятко по м’якій, трохи відвологлій шерсті, й котик замуркотів, виплеканий на молоці й тлустих осінніх мишах.

– Нічо, котику, нічо, – прошепотів Петро до нього. – Я зараз піду. Не буду тобі заваджати…

Котик зачепив пазурами його за рукав, ніби хотів втримати. Петро полоскотав його за вухом, а потім подумав, що було б, якби зараз хтось застав його під чужим оборогом, і йому стало трохи встидно. Тихо вийшов на дорогу. Хто б не йшов за ним, тепер він уже попереду.

Отець Антоній аж розчервонівся, озираючи світлини, що розкладав перед ним пан фотограф. Вже був завалений цілий стіл, а гість докладав щораз нові.

– Позавчора ви казали, що люди схожі на звірів, – нагадав священик. – Чи я невірно зрозумів? У нас в селі часом дають прізвиська – Ведмідь, Заєць, Воробець. Я з людьми сварюся, аби того не робили, бо то глупство, а ви, культурний чоловік, художник, кажете щось подібне. Не гнівайтеся, я про це вже два дні думаю. Мені здається, що аби пізнати людину, треба дуже довго до неї придивлятись. Вдача не завше проступає на лиці.

– Так, – згодився Юліан, – тільки тоді, коли характер оволодіває її волею. – Ось дивіться, дві пані – одна старша, друга – молодша. Мати й дочка. Мати – досвідчена кокетка, а донька – повна їй протилежність. Перша – хижачка, друга – вівця. Або ці два жовніри[165]165
  солдати


[Закрыть]. Ніби однакові мундири, однакова муштра, а той, що зліва – страшний картяр, а той, що справа – мамин добрий син.

– По обличчі не скажеш…

– А чіпкий, насторожений погляд, підпухлі повіки…А ця жаліслива міна, безвольні уста? Ні один не годиться для війська, однак першому там весело й цікаво.

– Я думаю, – потер холодні долоні священик, – що на старості, якщо Бог буде до них милосердний, їхні очі пригаснуть і в них не буде вже страху.

– Ви вірно підмітили, отче: ці два жовніри бояться. Тільки страх не минається зі смертю. Вони будуть боятися вже не життя, а смерті.

– А що з ними було далі? Я бачу, що то давні світлини.

– Я зробив копії перше, ніж світлини відіслали родичам додому з іншими речами. Знаєте, як буває на війні…

Священик перехрестився і зізнався:

– Не знаю. Я не був на війні. Шкода хлопців…

– Колись я довго вивчав людину перед тим, я зробити її портрет. Часом тиждень-два ходив, придивлявся, вибирав для неї оточення… Тепер чиню інакше: намагаюсь встигнути до того, як вона прибере собі маску. Світлина все більше розходиться з малярством, хоч колись була його найсумліннішою ученицею, радше імітаторкою. Тепер – се документ. Безжальний і справедливий. Це в салоні я бавлюся в мистецтво, а, коли мандрую, то просто фіксую образи. У мене в голові – усі світлини, що я зробив, і навіть ті, які би хотів зробити. Других я не можу вам показати, але подивіться, отче: се я зробив минулого літа у горах.

Фотограф поклав зверх гори декілька світлин.

– А що то таке?

На одній світлині падала пір’їна: біла на темно-сірому тлі.

– О!.. – тільки й сказав отець Антоній, бо не знав, що таке може бути. Він поклав поруч дві світлини: одну з горою, що ледве проступала в тумані, а другу – з пір’їною. Він не розумівся на мистецтві, штуці, як казали тоді, але міг відчути те, чого не можна обчислити логікою. Тут було дуже багато порожнечі, а весь світ здавався йому переповнений різними предметами. Тому його це так вразило. Він так довго дивився на світлини, що Юліан зрозумів: око священика спочило лише на них. Зрештою, мав довкола себе багато людей, і не тільки людей, і вже змучився від того.

– Я мав би за честь подарувати вам оті дві світлини. У вас гарний смак. Я можу зробити відбитки для себе, тому ці дві світлини будуть і в мене, і у вас. Це – велика перевага фотографії.

– Се – не документ, – несміло вставив отець Антоній. – Увечері барви щезають, поступаючись темряві й світлу.

– Я чув колись притчу про те, як два художники не могли визначити, хто з них ліпший. І прийшли до царя, котрого вважали наймудрішим. Він дав їм дві різні кімнати й наказав намалювати на стіні картини. Перший попросив пензлів, фарб і взявся до роботи, а другий походив-подумав і відполірував стіну до блиску, доки вона не перетворилася на дзеркало. Коли цар увійшов до них з почтом, то визнав найліпшою ту картину, що найправдивіше передавала життя.

– Так, то праця велика – світлина.

– Можна все погубити, якщо не бути в міру терпеливим і вмілим. І треба вміти вибирати образи, мати чіпке око.

– Я думаю, що тут має бути ще дар Божий. Без Божого промислу вам не вдалося б упіймати цю пір’їну в польоті…

Юліан хотів сказати, що ця світлина коштувала йому страшних зусиль при такій, як нині, недосконалій техніці, але подумав, що священик мав на увазі не техніку. Тому сказав дещо інше:

– Правда у мистецтві і правда у фотографії мають однакову вагу, але не завжди це помітно. Ви знаєте, що є люди, котрі вміють по світлині визначити, чи людина, зображена на ній жива, а чи вже померла. Не знаю, як їм це вдається. Але, якщо це правда, то виходить, що у світлині зберігається частка людської душі, а потім, після смерті, вона згасає, або душа забирає її з собою. Тому я, власне, й хотів вас, отче, провідати…

– Хіба ви не питали інших священиків? І що вони вам сказали?

– Назвали богохульником і єретиком, – засміявся Юліан – Правда, дехто з них натякав, що душа мандрує уві сні, однак зовсім насміло. Власне, мене цікавили не так їхні ортодоксальні думки, як вони самі. Священик зустрічається з людьми в різні періоди їхнього життя, як і лікар, тільки налаштований на роботу з душею.

– Лікар так само, – зауважив священик. – Добрий лікар бачить, чи чоловік має охоту боротися з недугою, чи воліє з нею жити до смерті. Той, хто має до життя цікавість, легко не здасться. Позавчора я поховав мале дівчатко. Якби їй дати багато радості, вона прожила б, можливо, довге життя. Мама їй умерла влітку, а без маминої опіки дитина зів’яла, як квіточка.

– Я бачив цей похорон.

Отець Антоній зітхнув. Видно, що згадка була йому прикра.

– Зараз я вам щось покажу.

Він вийняв з шухляди ключ й відімкнув шафу, звідки війнуло запахом давно вмерлої трави, поклав на стіл грубу книгу, в якій ведуться, як правило, різні нудні рахунки.

– Отут я записую всілякі забобони, тобто те, що почув від урізьких людей, а також їхні незвичайні сни. Вони про се знають і самі приходять, аби щось оповісти.

– Так вам довіряють?

– Це ще мій дідо почав робити. Жадних секретів, тільки те, що чули, або пережили самі. Люди знають, що я їм не чужий, і що то для історії. А про душу в нас кажуть, що ті вмерлі, які «ходять», не мають душі. Душа літає, вона невидима і живиться парою зі страв. О, слухайте! «Як вмер наш дідо, не минуло ще 40 днів, а настав Святий вечір. Чекали ми, коли тато вернеться з млина, аби сісти до вечері. Але, видно, у млині було багато людей. Нема й нема тата. Вже пироги[166]166
  вареникм


[Закрыть] зварилися, кутя на столі. Баба не втерпіла й каже: «Якби був мій господар живий, ми би вже давно повечеряли!» І тілько вона се мовила, як двері отворились і до хати влетіла велика оса й сіла на миску з кутею. Ми всі остовпіли. Потім оса знялася й вилетіла до сіней. І зразу потому в коморі щось зачало страшно гримати. Коли ми опам’ятались, то увиділи, що в коморі нич не рушено, а кутя згіркла, як полин…»

– І ви в се вірите, отче?

– Чом би я мав не вірити? Я тих людей хрестив, вінчав, приймав у них сповідь. Дещо вони тлумачать геть по-своєму, але я перечу лиш тоді, коли чую нехристиянський дух.

Отець Антоній знову сховав книгу до шафи, замкнув на ключ і дав зрозуміти, що вона не для чужих очей. По його смерті книжку мали передати до Львова, до музею, і про це знали всі на селі. Для них Львів – то було мало не місце перебування найвищого земного суду. Юліан помітив, що священик, як і він, не охочий до дискусій. Сам він не цікавився містикою, часом навіть глузував над нею, але вперше бачив священика, що так міцно зрісся зі своїм народом і, мабуть, більше дбав про те, аби зберегти його духовну цілість, ніж виводити на шлях поступу. Спершу фотограф не мав наміру сходитися з ним ближче. Цілком випадково дощ загнав його під дах ризниці, і так розпочалось їхнє знайомство, що, певно, не матиме продовження.

Уріж лежав упоперек важливого шляху, і це його географічне положення змушувало людей докладати додаткових зусиль, аби продовжувати жити згідно приписів багатовікової свідомості, не те, що в якомусь сільці, втопленому в горах, куди не могли дістатися спокуси й блага цивілізації. Для горян долішній світ був ворожим, вони не здатні були вижити в тому густому повітрі, а тим часом їхня кров псувалась від шлюбів між кревними. Зрештою, в Європі є повно таких закутків. Хоча отець Антоній і не відповів на питання, чи фрагменти душі залишають відбитки на світлинах, Юліан не повернувся до цієї розмови. Завтра він збирався вийти з камерою коло церкви, і тому почав прощатися. Священик не чинив спротиву:

– Гарась вас відведе, бо тут легко можна заблудитись.

Наймит сидів на кухні й спав, схиливши голову на руки.

– Я й сам дійду. Не будіть чоловіка…

Але священик знав, що робить. Надворі було страх, як темно від тіні, що кидала гора на попівство. З другого боку насувався густий сад. Юліан навіть не міг зрозуміти, куди треба йти. Наймит казав ступати за ним слід у слід, і пішов, кульгаючи вперед, присвічуючи собі під ноги гасовою ліхтаркою. Трохи згодом, у блідому світлі місяця, що вийшов їм назустріч, заблищала дорога, яка обвивала цвинтар на горбку. Далі треба було йти просто[167]167
  прямо


[Закрыть].

– Дякую, можете вертати додому, Гарасю.

– Вже пізня година. Небезпечно.

– У вас що, тут розбійники ходять?

– Мало хто тутка може ходити! – буркнув наймит і перехрестився.

– Я сам піду. Я не чув, щоб отець Антоній казав мене провадити аж на другий кінець села. Добраніч!

– Добраніч! – трохи розгублено відказав Гарась. Йому хотілось дати чужому панові добру пораду, та подумав, що може, той не їхньої віри. Він швидко поспішив назад, намагаючись не дивитися на цвинтарні хрести.

А Юліан пішов до свого тимчасового пристановиська. Втім, ніколи не потребував власного дому, бо той прив’язав би його до себе. А коли немає дому, то й звідки взятися сім"ї? Те, як він закінчить своє життя, не надто його цікавило. Іноді здавалось, що життя триватиме вічно, як виняток з правила. Він не міг уявити власної смерті, а те, чого не можна уявити, не існує. Юліан йшов темним селом, часом трапляючи черевиком у воду, і був цілком із себе задоволений. Отець Антоній на якийсь час примирив його зі священницьким станом, поліпшивши думку про нього. Лишалася ще інтрига з дивакуватим дідичем, котрий спав удень. Можливо, він їх ще прийме.

У корчмі світилося, але Юліан туди не пішов, бо знав, що там діється. Він ніколи не фотографував п’яних людей, бо це було б нечесно. У лічницях[168]168
  лікарнях


[Закрыть] для умислово[169]169
  душевно


[Закрыть] хворих часом використовують дзеркало, щоб пацієнт подивився на себе збоку, однак цей метод допомагає далеко не всім. Він не фотографував також безнадійних божевільних, бо в них не було навіть душі. Можливо, від цього картина світу була неповною, проте націлювати об’єктив на людей, котрі не можуть себе захистити, вважав аморальним.

Утім, біля корчми він трохи затримався, сподіваючись, що звідти вийде Влодко. Звідкись з’явилася стара згорблена жінка і пішла просто на нього. Юліан відступив убік, бо напевно бабця була трохи підсліпувата, хоча йшла досить упевнено.

– Слава Йсу! – привітався до неї Юліан, але жінка навіть не повернула голови. Може, ще й не дочувала

Ніде вже не світилося, лише в корчмі, і далі, в панському домі. Пан дідич не спав, чому б не нанести йому візит? Юліан уявив собі, як відчиняє хвіртку і ступає на алею, всипану листям. Пес! Ну, звісно, по оборі[170]170
  подвір!ї


[Закрыть] бігає лютий пес, може, й два. Але, якби вдалося заприязнитися з псом, він відчинив би двері й увійшов би до просторого передпокою з підлогою, викладеною кольоровими плитками, й побачив дворецького, що дрімає…

Юліан позіхнув і пішов швидше. Ще якісь люди стрінулись йому на темній дорозі, але ні вони не обзивались до нього, ані він до них, обачно тримаючись краю. Він подумав, як можна віднайти свою хату, коли так темно. Не інакше, як тим особливим чуттям, що ним наділені сліпі. Для нього було б жахливим заблукати в такому темному місці.

Двері зачинились за паном Болеславом. Він вийшов нині на присмеркове подвір’я, бо не падав дощ, і відразу звернув у сад, сумний, безлистий, сплаканий. Зрештою, він більше дивився собі під ноги. Посеред саду був ставок з темною, вистояною водою, наче око, яке взимку, напевно, виглядало, ніби вкрите більмом. Чиясь пуста забаганка. Болеслав обійшов ставок довкола і зупинився під одинокою старою вербою, трохи постояв, а відтак наблизився до огорожі, за якою з пагорба відкривався вид на ріку з чорним мостом. Звідти можна було бачити далеко, але за туманом усе ховалося, крім мосту, піднятого високо над водою. Він виглядав з-за огорожі як дитина, котрій заборонено виходити за межі подвір’я. Колись у дитинстві він бачив подібний сад, але дивився на нього з іншого боку паркана, і через те чужий сад видавався йому раєм. У тому саду все цвіло й цвіт опадав урочисто й смутно, наче грав роль у містерії, що звалася «Весна». А в цьому скорцюбились голі дерева, і в землі й під корою спало безліч дрібних істот, яким ніхто не зміг би заподіяти кривди. Коли випаде сніг, стане ще затишніше. Це станеться незабаром і надвечір. Несила витримати цього сліпучого снігового сяйва.

Хто бачив би зараз цього чоловіка, згорбленого, у чорному сукняному плащі, який стояв серед понурого саду, то пригадав би собі птаха, що відбився від зграї. А якби в нього не вистачило фантазії, то подумав би: не чоловік, а чорна пляма. І був би ближчим до істини. Пан Болеслав – се була чорна діра, в якій зі свистом зникає світ. Повітря згустилося довкола нього, а легкий подмух вітру приніс запах гірського снігу.

Петро вернувся розтривожений, думав, що не засне цієї ночі. Втім, завтра він побачиться з отцем Антонієм коло церкви. У хаті світилося, як вовкові в зубах, але світилося, і хлопець чекав на нього, читав старий календар, лігши грудьми на стіл. Він з острахом подивився на батька, але Петро відвів очі, щоб не зрадити своєї радості від того, що з Орком все добре. Після того, що сталося, він боявся заходити до хати, де нікого нема.

Обоє згодились на тому, що завтра підуть до церкви, а потім на цвинтар. Петро не признався, що вже був там нині бо не вважав се за справжні відвідини. То була не зовсім вдала спроба зняти тягар з душі, а мав би знати, що се не робиться скоро й легко. По вечері Петро ліг знову на лаві, а не на ліжку. Коли велика родина, то звикаєш, що на одному ліжку народжуються і вмирають, але дві смерті за півроку викликали у нього відразу до постелі. Спочатку сон не йшов до нього, Петро не міг викинути з голови слова, призначені для отця Антонія. Все-таки не був богословом, а звичайним сільським хлопом, що не міг дати собі раду з болем у серці. Він помолився, укрився ще одною веретою, бо від вікна тягло холодом, й заснув. Точніше, перебував між сном і дрімотою, коли людині часом ввижаються дивні образи і вчуваються голоси, особливо, збуреній очікуванням. Очі мав заплющені, голову втиснуту в подушку, коли до нього раптом долинув смутний спів без слів. Годі було передати ті розпач і безнадію, хіба що порівняти з чорною порожнечею, у якій не може нічого зродитися і нічого не може вмерти. Той спів заманював, притягував до себе, і було у ньому навіть щось приємне, солодке. Однак, жива душа мусила противитися тій незнаній силі, у чиїй природі було щось надлюдське й несправедливе. Петро розплющив очі й стиснув кулаки, аж нігті вп’ялися в долоні. Він зрозумів, що цей спів кличе його кудись, призначений йому. «Як же так? – думав він. – Чому я мушу кудись іти? Чому – я?» Мелодія була проста, тягуча, то здіймалась догори, то сковзала вниз, наче по мокрому жолобі, повторювалась одним і тим самим голосом. Він міг заклястися, що вже колись чув її, можливо, навіть ще в утробі матері: була ніби замкнена і просилася вийти разом з тілом. Петро сів і визирнув у вікно. Там було світліше, ніж у хаті. З вікна було видно частину городу й пліт. На городі стриміли тички з рештою фасолі, яка так і не пристигла, а зразу за нею – три темні постаті. Облич він не міг розгледіти, але виглядало так, мовби ці три постаті кличуть його співом.

Петро впав на подушку, притис долоні до вух. Ніколи ще не чувся таким безборонним у власній хаті. Він не знав, хто то був, здогадувався, що причина у ньому самому, а тому він нікуди не дінеться. У голові билася одна думка: аби Орко не почув того, що чує він, бо це зробить їх обох нещасними. Попри все він мав надію, що то йому привиділось і не матиме продовження.

Ненависть з’їдала пана вчителя, і те, що відкривалося людським очам, було лише сухою шкаралупою, всередині якої розгорявся вогонь. Він подер на дрібні кавалки картку, що залишив фотограф, щоб пропав навіки, й спалив. Те саме він зробив би з тими панами, котрі волочилися по селі. Нероби!

Мусив завтра вибиратися до Самбора, аби ніхто з них не шарпав його двері. Можна буде заночувати у швагра, хоч то добра скотина, клятий бакалійник. Заріс салом, як свиня. У цьому світі не було жодної людини, котру би пан Гнат любив. Від тих, хто намагався його полюбити, він тікав. Намагався говорити до всіх тихо, рівно, без жодного виразу на лиці. Інакше, як міг би обманути тих простюхів?

Заспокоювався лише коло горівки, дешевої, паскудної, їхньою з Лейбою таємниці, що обидва називали «ліком», бо хіба то не лік для такого чоловіка, що вже не має в жилах краплі крові, а лиш чистий алкоголь? Він був певний, що ніхто в селі не знає про його хворобу, але ті двоє… Хто знає, ким вони є насправді? Куди він піде, як його виженуть зі школи? Ні крейцара за душею.

Втім, якби йшлося лише про роботу. Могли статися речі ще страшніші. Бо часом приходив до вчителя гість і руйнував його єдину фортецю – ненависть. Сей диявол у людській подобі приходив завше уночі й розповідав жахливі речі. Він не міг від нього нікуди сховатись: руки самі тягнулись відкрити засув. І хоч би раз приніс з собою горівки чи якогось панського напою… Ніколи не приносив. І сам не пив. То була стріча вогню й води. Гнат поринав у самі глибини пекла й звідти слухав той голос. Що є гіршого, ніж коли нема куди втікти?

Якби була жива його Софійка, того не було б. Але з роками пам’ять про небіжку робилась все тоншою, ставала як папір. Кожного разу, як Софія приходила до нього у сні, мовчала. А се вже років три не снилась. Можна було би піти до сповіді, але ксьондза Мацея зі Самбора він не терпів, і віри в ньому не було навіть з гірчичне зерно. Тому й не ходив до отця Антонія шукати помочі. Не мав сили навіть накласти на себе руки, бо від того душа ще більше би страждала. Його мозок, обпечений алкоголем, був занадто немічний, аби спізнати природу ненависті. Про таких, як пан Гнат, можна сказати: їм ніде не буде добре на землі, лиш під землею. Він запорпувався у землю вже не стільки свідомо, скільки за інерцією, і вже лишилося зовсім небагато, аби міг сховатися там назавше.

Йому вдалося обдурити всіх, майже всіх. Той, кого він слухав ночами, киваючи мовчки головою, би не прийшов, якби не знав, що має справу з пропащим чоловіком. Пан учитель навіть не чув його, заглибившись у землю власної могили. Той нічний гість теж заслуговував ненависті, бо заважав йому. Приходив тоді, коли хотів. Найчастіше вчитель, допивши свою порцію, засинав, а коли прокидався, того вже не було, і гніт у лампі був сухий, виссавши всю нафту.