Текст книги "Урізька готика"

Автор книги: Галина Пагутяк

сообщить о нарушении

Текущая страница: 15 (всего у книги 16 страниц)

Усе це було б можливо, якби він не боявся життя, пізнавши його з найгіршої сторони, з тієї, що немає жодного сенсу – війни. Вона скалічила його тіло й душу, а з темряви дивились на нього очі помсти. Йому мстилися за те, що не загинув. Війна, казав один знайомий офіцер, великий цинік, очищає людський рід від непотребу. Тобто вважає всіх, хто не нападає і не захищається, непотребом. Війна робить з чоловіка звіра і той, хто вижив, продовжує жити, як звір. Не нові думки…

З точки зору нормальної, психічно здорової людини, істота, котра сиділа на підлозі перед вогнем, була хворою і приреченою, й викликала не лише презирство, а й подив. Дивним було його небажання рятуватись, шукати виходу. Та якби хтось побачив на власні очі ті видіння, які бачив той нещасний, чув ті голоси, які чув пан Болеслав, чи зазнавав такого болю голови…

Дрова закінчувались, а скіпки горіли швидко. Болеслав ліг у холодне ліжко, зігріваючи його власним тілом, притулився гарячою щокою до подушки. Люди з’явились, аби винищити усі ліси, забрудити усю воду, з’їсти всіх живих істот, врешті, повбивати одне одного. Не Бог створив їх, а Сатана, бо чи можуть діти так не слухатись батька?

За дверима хтось ходив: чулися кроки, щось наче впало на підлогу. Але з-під дверей не пробивалось світло. Можна було припустити, що за дверима Леонтій та Емілія п’ють гербату, грають в карти чи бесідують між собою. Вони не покинули його. Ще трохи побудуть, доки він навчиться без них обходитися. Се його трохи заспокоїло. Чув, ніби мерці злосливі, мстиві, але не до всіх. Вони залишаться в цьому домі, де прожили стільки років. Їм не треба більше думати про нестерпно прикру старість у вбогому притулку, де до них ставитимуться як до непотребу.

Несподівано для себе Болеслав заплакав, можливо, єдиний, хто заплакав по-справжньому за дворецьким і ключницею, бо сльози челяді були сльозами страху. Коли у сльозах немає ні страху, ні злості, вони приносять лише полегкість.

Кроки за дверима стихли. У дворі запіяли когути. І пан Болеслав несподівано для себе поринув у сон.

Влодко ще хіба прокинувся, коли повернувся фотограф Юліан. Лейбина оселя розквітла щастям Регінки. Юліан привіз цілу купу світлин: портрети Лейби, Ривки і Регіни були н у рамках, а для дівчинки він ще привіз кілька малих світлин, щоб могла роздаровувати. Влодко щиро зрадів Юліану і відклав поїздку до Дрогобича. Коли обидва опинилися на самоті, у фотографа сповзла посмішка з лиця:

– Збирайся, підем до панського двору. Нас там чекає поліцейський урядник.

– А це чого? – витріщив очі Влодко.

– Я вмовив його, аби не посилав за нами жандармів. Знаєш, як євреї не люблять поліції. Та й менше зашкодить твоїй репутації…

– Що йому від нас треба?

– Не знаю. Можу лише здогадуватись. Ми ж давали візитівки дворецькому, а він помер. Може, і вбили, як того вчителя. Хоч поліція, напевно, оцінить це як нещасливі випадки.

Влодко згадав свою нічну пригоду і лиш кивнув головою.

– Що з тобою? Ти якийсь блідий…

– Пусте, – відмахнувся той, – голова несвіжа зі сну. Скоро поїду звідси.

– А потім знову на села? Йде зима…

– Мушу з чогось жити.

– Добре, про це потім.

Вони швидко поснідали й пішли до панського двору. Було страшенно зимно і земля замерзла.

– Покажеш мені світлини?

– Деякі мені не вдалися, як сказав би кожен фотограф, але се не зовсім так. Пам’ятаєш той день, коли ми були під церквою: я фотографував, а ти розповідав байки про Америку?

– То не байки! Я сам туди поїду…

– Се робить честь корабельному агенту!

Вони спинились перед брамою. На подвір’ї стояв візок, запряжений кіньми і походжали два жандарми. Влодко трохи зблід:

– А що тут роблять жандарми?

– Се офіційний візит поліції. Може, когось звідти повезуть в кайданках.

– А що я маю говорити? – злякався Влодко.

– Відповідати на питання. Скажемо правду. Завжди найліпше казати ту частину правди, якої від тебе чекають. І жодних домислів. Ти готовий.

– Хто б подумав, що я буду мати справу з поліцією! – бурчав корабельний агент.

Вони підійшли до дверей, в які їх не пустили колись. Жандарми не перечили. У передпокої зустрів їх поліцейський урядник, але не той, для якого Юліан знімав труп учителя. Відрекомендувавшись, він одразу приступив до справи:

– Перепрошую, панове, але мушу задати вам декілька питань!

– До ваших послуг, – церемонно вклонився Влодко.

Це вийшло у нього трохи по-блазенськи, однак урядник навіть не моргнув оком.

– У речах покійного Леонтія, дворецького, я знайшов візитівки, котрі, припускаю, належать вам, панове.

Урядник показав два картонні прямокутники.

– Так, се наші! – поквапився відповісти Влодко.

– Як вони опинились у кишені дворецького?

– Декілька днів тому, вже не пригадую коли, – пояснив Юліан, – ми обидва приходили з візитом до пана дідича. Се був виключно візит формального характеру, для годиться. Однак дворецький нас не пустив, сказавши, що пан дідич нікого й ніколи не приймає. Ми залишили візитівки й пішли. Можливо, слуга не вважав за потрібне передати їх своєму панові.

– Пане Володиславе, ви підтверджуєте сей факт?

– Так, ми прийшли разом, бо так безпечніше.

Урядник здивовано витріщився на нього:

– Чому безпечніше?

– Бо ми чули, що пан дідич хорує…

– Що ж у тім небезпечного?

Фотограф криво посміхнувся:

– Мій товариш боявся, що пану дідичу не сподобається його присутність, як корабельного агента, на селі. Він знає, що я людина світська, до того ж був на війні, й зможу залагодити конфлікт, якщо він виникне.

Він почув, як Влодко полегшено зітхнув.

– Ясно. Ще одне питання. Чи були ви знайомі з паном Гнатом Магурою?

– А хто це? – спитав Влодко.

– Тутешній вчитель, який помер при загадкових обставинах.

– На жаль, ми не встигли з ним познайомитись, – відповів Юліан. – Я мав намір зробити світлини школи й учнів, але потім сталася трагедія. Се я фотографував тіло на прохання пана поліційного інспектора.

Урядник проігнорував сю інформацію і запросив Юліана з Влодком до вітальні. Там було досить холодно. Ще один поліцейський чин, менший, сидів за столиком коло великої печі й писав, очевидно, протокол. На канапі коло вікна Юліан побачив молодого, страшенно худого чоловіка, в костюмі й при краватці.

– Отже, пане Комарницький, – не давши нікому оговтатись, спитав урядник, – чи зустрічались ви колись з цими панами?

– Ні, – одразу відповів той.

– Добре, занесіть до протоколу! – звернувся урядник до писаря. – А тепер, пане Володиславе, чи зустрічались ви колись із паном Комарницьким?

– Не мав честі, – вклонився Влодко урізькому дідичу. Той глянув на нього трохи здивовано.

– Добре. Пане Юліане, чи зустрічались ви колись із паном Комарницьким?

– Так, – голосно відказав фотограф, і це справило ефект на всіх без винятку присутніх.

– Так? – перепитав урядник.

– Я пам’ятаю всіх, кого фотографував. Десь літ 5 тому мені трапилося робити світлини нагороджених медалями за відвагу. В Турині, се в Італії. Пан, тоді поручик, – вклонився фотограф, – був серед представлених до нагороди. Ви стояли з лівого боку, крайній, чи не так? Вам передали тоді газету зі світлиною?

Згаслі очі пана Болеслава на мить ожили. Проте він не сказав нічого.

– Яка феноменальна пам’ять! – здивувався поліцейський. – Тим більше, що з тих пір пан Болеслав міг дуже змінитися. Може, ви ще десь зустрічалися?

– Не мав більше такої приємності.

– Що ж, панове, – втомлено сказав урядник, – дякую за те, що прийшли. Не смію вас більше затримувати.

Коли Юліан з Влодком вийшли, він звернувся до дідича:

– Диву даюся, який сей світ тісний… Я знаю, що й пан управитель теж був на війні. Може, ви з ним зустрічались?

– Ні, – коротко відповів той.

– Дивно, одначе, що такий вишколений і досвідчений слуга як Леонтій, не передав пану візитівки, а лишив у себе. І нічого пану не казав про тих… гостей?

– Нічого.

– Щось пан неговіркий… Я розумію, що вас засмутила ся трагедія. Думаю, вам цікаво буде знати, що смерть була ненасильницька. Серце спинилося. І не одне, а обидва і в одну мить. Ваші слуги вмерли, як вірне подружжя. Дуже романтично!

– Не кажіть дурниць! – у очах Болеслава загорілись лихі іскорки.

– Хто зна, хто зна… Може, одне з них вмерло першим, а друге не витримало того видовища. Пощо пан змушував не спати слуг вночі? Все-таки старі люди?

– Я їх не змушував. Вони самі так вирішили, коли я попросив.

– За півроку пан домігся такої великої приязні у двох, досить прикрих осіб, принаймні, я особисто знав їх як прикрих. Одначе, вони не дбали про вас, як належить. У вас на маринарці бракує ґудзика. Невже так тяжко було пришити? Відколи там бракує ґудзика, пане Болеславе?

– Не пам’ятаю. Може, тиждень. А при чім тут ґудзик?

– Ні при чім. Якщо його не пришили, значить він десь загубився. І треба було міняти усі ґудзики. Добрі слуги подбали би про се. Але не мали часу, бо не спали вночі, а вдень. Як чоловік довго не спить вночі, то пам’ять слабне, і серце зношується… Отже, ви не знаєте, де ґудзик?

– Ні.

– Мушу вас порадувати – він знайшовся.

Урядник вийняв із кишені щось, загорнуте в папір.

– Се той ґудзик?

Він ткнув під ніс пану Болеславу чорний ґудзик. Той аж відсахнувся:

– А якщо той, то що?

– Річ у тім, що ґудзик від панської маринарки знайшов пан інспектор з Дрогобича на місці убивства вчителя Гната Магури. Знаєте такого?

– Ні.

– Ви ж не раз виходили вночі й ходили по селі, пане Болеславе. Про се знають. Я не вірю у байки про опирів. Хто знає, може, вас на війні і вкусив якийсь опир. Я чув, що вояки звикають до крові… Перепрошую за сі слова. Я знаю, що ви на війні перенесли контузію, а від неї можуть бути провали пам’яті. Тому, якщо навіть ви і вчинили убивство, то навряд, чи свідомо. На жаль, ваші слуги померли й не можуть нічого сказати.

– Я не міг нікого вбити, – зіщулився пан Болеслав. – Хіба ґудзик – се доказ?

– Ґудзик пришпилюється ниткою, пане Комарницький. Тепер слухайте мене! Якщо ви згадаєте, цілком можливо, що вас помилують, бо закон захищає хворих нервово людей. Я міг би вас узяти під арешт. Проте даю вам ще ніч часу. Тут лишаться мої люди, аби ви почувалися в безпеці, бо коли нас хтось підслухав цієї хвилі, здійметься шум. Хлопський самосуд – то страшна, дуже страшна річ! Я міг би вас відвезти в безпечніше місце, але волію, щоб ви написали зізнання тут.

Урядник замовк.

– Який пан добрий, – скривив уста пан Болеслав. – Але тепер не війна. Я не мав причини вбивати того чоловіка.

– А ваші провали пам’яті? Усі знають, що ви ходите по ночах, як сновида.

– Я не сплю з відкритими очима.

– Се вам здається, що ви не спите, і вважаєте сон реальністю.

– Дайте мені спокій!

– До завтра дам. Знаєте, чому я пішов до поліції? Мав дар знаходити зниклі речі. А поки що прошу позичити ваше пальто. Для експертизи. І вашу маринарку.

– Я не маю іншого пальта.

– Але ж ви й так не будете виходити! І чому у вас лиш одне пальто? Мусить бути бодай два. Якщо ви купили сей маєток, то вже не є бідною людиною!

– Колись був бідним.

– А потім?

– Потім дістав спадок, – спокійно відповів дідич.

Обидва, фотограф і Влодко, мовчали, доки не вийшли за межі панського двору. Якраз над’їхав ще один жандарм, верхи на коні.

– Справа поважна! – присвиснув корабельний агент. – Не люблю поліції, а той урядник – дуже неприємний тип. Виглядає зарозуміло. Ти що, сказав йому правду?

Юліан засміявся:

– Я не сказав нічого такого, що могло би зашкодити мені й тому бідоласі. Але я його дійсно знаю, бо таке лице неможливо забути. Проте він не може мене пам’ятати.

– Розкажи!

– То історія не для вулиці. Розповім увечері, як прийду. Хочу віднести світлини до священика. Чує моє серце, що нам треба вибиратися звідси чимскоріше.

– Чого?

– Надто дивний збіг обставин.

– Ти інтригуєш мене, Юліане!

У помешканні Юліан спакував камеру, а світлини розділив на дві купки, більшу взяв зі собою в грубому конверті, поклавши за пазуху. Потім роззирнувся по хаті, наче шукаючи сховку.

– Ні, – сказав фотограф.

– Що, ні?

– Ти не міг би ці світлини взяти з собою, Влодку, поки ходитимеш по селі?

– Чому?

– Не питай чому. Можливо, се – абсурд, але моя інтуїція рідко мене підводить. Камеру я віддам Регінці, хай потримає у себе. То – дорога річ.

– Ти думаєш, що Лейба?

– Лейба вчинить те, що накажуть. Скільки би єврей не жив на селі, ніколи не стане там цілком за свого.

…Надворі панував присмерк і важко було збагнути, чи рухається час. Здавалось, рухаються лише краплі води, що скапували з дерев, і фотограф Юліан. Він подумав, що яким би химерним і заплутаним не виглядало його пересування, насправді все життя він рухався із Заходу на Схід, і ніколи – у протилежному напрямі. Більша частина людськості натомість рухалася зі Сходу на Захід, але в містичному значенні. Хоча порівнювати отих нещасних істот, котрі знищують усе на своєму шляху, з Сонцем, було б не дуже гарно. Юліан весною збирався далі мандрувати цим краєм, що лише в позаісторичному й географічному сенсі складав цілість, а насправді був розділений недоброю політичною волею з незапам’ятних часів. Жителів цього величезного обширу єднали тільки спільні мова та фантазії про минуле й майбутнє. Усе це він довідався не з книжок, а з вуст учених людей, котрим се боліло. Та вони, аби існувати, мусили вести подвійне життя. Тому не довіряв їм цілком: хто зраджує в діях, той зрадить і в помислах.

Йшов через село з відчуттям того, що воно його відпускає: одна хата, друга… І грубо тесаний Христос, прибитий іржавими цвяхами, теж його відпустив. Тому з кожним кроком Юліану ставало легше. Він збирався провести час у священика з приємністю, не обтяжуючи ані того доброго старого чоловіка, ані себе. Отець Антоній вийшов йому назустріч і посміхнувся, що трохи скрасило враження від похмурого виду кульгавого слуги. Однак священик виглядав зле, ніби постарів літ на десять.

Юліан широко посміхнувся:

– А я, отче, приніс готові світлини!

– То добре, – відказав священик. – Я вже думав, вони вам не вдалися, абощо.

– Дещо справді не вдалося. Може, подивитеся?

– Аякже! З превеликою охотою. Прошу заходити. Гарасю, як там у нас із обідом?

– Ще трохи треба зачекати, єгомость, – буркнув слуга.

– Візьми в пана Юліана пальто й повісь коло печі… У мене тепло, дякувати Богу. Я хтів по обіді йти до одного чоловіка, що їде з малолітнім сином до Америки, то підемо разом у долішній кінець. Якось нам не щастить поговорити. То він мене чекає, то я – його. А ще ті нещастя…

Слухаючи його, Юліан розкладав на столі знимки. Священик начепив на ніс окуляри і став приглядатися до них, так, ніби то була газета з дрібними буквами. Брав до рук одну, другу і швидко випускав з рук. Юліана огортав усе більший неспокій. Нарешті єгомость вигукнув дрижачим голосом:

– Але ж то було не так!

– Перепрошую, але на світлинах усе виглядає трохи не таким, як його бачать людські очі. То є інша реальність, – м’яко відказав фотограф.

– Думаєте, я ніколи не бачив світлин? І не знаю, що одна реальність не може так різнитись від іншої. Се… – вхопився священик за горло, ніби щось його дусило, – фотографував сам диявол!

Юліана, безперечно, вразили ці слова, але він боявся більше, щоб така бурхлива реакція не стала фатальною для старого чоловіка. Тому він швиденько перехрестився, як умів. Богові, мабуть, се було приємно бачити.

– Отче, отче, вспокійтеся! Камера – се лиш машина, а я – звичайний чоловік. Давайте подивимось разом… От, бачите, коло дзвіниці три хлопчики. Знаєте, чиї вони?

Священик кивнув.

– А ось мій товариш Влодко розказує людям про Америку. Він у ній просто залюблений, і щиро вірить у те, що говорить. А се – роздоріжжя. Пам’ятаєте, як у неділю було ясно й тепло? Хіба ви не впізнаєте свого Урожа?

Отець Антоній тицьнув пальцем у купу світлин:

– Я не про се…

– Добре, дивимось далі… Ось молоде подружжя усміхається до вас. А се стара бабця виходить з церкви. Які характерні типи!

– Я знаю, про що кажу! – обірвав його священик. – Видите, де я стою з хлопцем? Ви нас двох фотографували. Звідки узявся той третій, що поклав нам руки на плечі?

Дійсно, позад священика і хлопця-підлітка стояв якийсь чоловік з круглим повним лицем, і якоюсь недоброю посмішкою. Він порушував композицію, і Юліан, як професіонал, ніколи б не розставив клієнтів таким чином. Дійсно, звідки взявся третій?

– Хто сей чоловік, отче?

– Вуйко хлопця, Митро з Нагуєвич. Річ у тім, що він помер у неділю перед обідом і ніяк не міг опинитись в Урожі!

– Як же це могло статись? – ошелешено спитав Юліан.

– Але сталось, прошу пана фотографа! То – страшний чоловік. Його вітця і діда сього хлопця, Орка, спекли на огні 30 літ тому під час холери, як опирів. Петро, батько Орка, побожний і порядний чоловік, має рану в душі з дитинства, а його брат у других… Видите самі, як він насміхається над цілим світом!

– Але чому він, мертвий, нічим не відрізняється на світлині від живих?

– У народі кажуть, що опир має дві душі. Одна після смерті йде на той світ, а друга лишається тут, на землі. Треба спалити ті світлини, і то зараз!

Священик підійшов до печі й відкрив дверці, за якими бухкав огонь.

– Отче, але я маю у своєму помешканні пластини…

– То розтовчіть їх! О, якби ви знали, шановний добродію, як се небезпечно бути чужим в Урожі! За тиждень згинуло три особи, і жодна не родилась у нашому селі. І в усьому винен Митро з Нагуєвич. Я маю у своїй книжці записано: опир, коли вмре, забирає зі собою живих. І не просто тих, кого хоче, а тих, кого не жаль. Чим він сильніший, тим більше жертв….

– І ви, духовна особа, в се вірите?

– Ні, не вірю. Я певний, – священик стишив голос, – що се лише частина якогось нелюдського плану, аби накликати помсту. Відколи тут з’явився новий дідич, усе змінилось. Я говорив з ним учора…

– Справді? – зацікавився Юліан.

– Ніхто мене не кликав. Я пішов просто до двору, аби подивитись на того чоловіка, на якого тепер спрямована людська ненависть, щоби подивитись йому в очі.

– І що?

– У мене склалось враження, що йому немає місця серед живих. За тридцять літ душпастирства я навчився розпізнавати таких людей. Мій тато колись казав, що коли бачиш річ, вищу від твого розуміння, не говори про неї…

– Він вам щось казав?

– Пане Юліане, люди завжди приховують те, що вище їхнього розуміння. На сповіді можна пригрозити їм карою небесною, але не думаю, щоб се узгоджувалось з моїми моральними принципами. Хай краще мовчать, ніж брешуть.

Фотограф показав йому на світлини:

– Я міг би показати деякі відбитки вченим. Є люди, котрі займаються дослідженням подібних явищ.

– Не жартуйте з цим! – майже зойкнув отець Антоній. – Ці світлини – небезпечні. Вони завдають такої самої шкоди, як чорнокнижники і чародії.

Юліан засміявся:

– Ніколи не думав, що моє ремесло має у собі щось від чарів!

– Для мене будова вашої камери незрозуміла, то правда. Проте уявіть собі, що ви підглянули чужу таємницю, якесь збіговисько, шабаш… – священик перехрестився. – Люди кажуть, що у лозах за рікою часом збираються опирі на свої ради, але той, хто насмілиться се побачити, не проживе й трьох днів.

– Чому?

– Бо вони, ті істоти, серед яких є мертві й живі, мають заострене чуття, як у дикого звіра…

– І ви у се вірите?

– Ні, бо я живу в сучасному світі і є служителем церкви. А наша церква не судить тих істот, як перше судила, і навіть більше: не дає палити відьом, опирів і плюндрувати могили. Часом таке стається, але жоден зі священиків до того непричетний. Був би за се відлучений від Церкви. Є життя, і є смерть, і є Бог, а поза тим не існує нічого. Я вважаю, що все зло на світі від людини, котра сотворила собі Сатану, подібно, як Бог сотворив Адама. І не чоловік служить Сатані, а він – людині. Виходить, що слуга керує більше паном, ніж пан – слугою…

Петро з Орком лущили фасолю, що підсохла на стриху. Хлопець був неуважний, і замість фасолі кидав часом до миски лупину[306]306
  лушпайки


[Закрыть]. Боялись говорити між собою, та й не було про що. Кожна тема розмови могла зрушити їхнє заледве налагоджене життя, що тепер зводилось до чекання від’їзду. Лущили фасолю, аби дармо не сидіти, але могли б її зварити, бо хтозна, чи в Америці будуть таке їсти. Надворі було тихо, наче крім них в Урожі нікого не лишилось. Ні дощ, ні сльота, ні ясно, ні хмарно. Петрові снилось часом щось подібне: пусте, цілком пусте, сіре, як-от туман, і він падав не знати куди – чи вгору, а чи вниз, не маючи за що вчепитись. Серце стискалось до макового зерняти, і він стискався разом з ним. І так було доти, доки не віднаходив у собі здатність кричати. Отак було йому зараз наяву.

Ще недавно його Марійка звивалась[307]307
  швидко рухатись


[Закрыть] по хаті, покрикуючи на дітей, котрі дуріли[308]308
  бешкетували


[Закрыть] на печі. Ще недавно вони всі четверо сиділи за столом і їли з однієї великої миски. Що три дні жінка мастила підлогу жовтою глиною, і часом до ночі не стихала розмова. За її голосом тужив Петро найбільше. Боявся, що буде там у Америці банувати за рідним словом, а не за хатою і землею. Не знав, як йому говорити з Орком: чи ласкаво, чи суворо, бо після того, що сталося, не мав на нього права. Дивився на хлопця і почував біль страти. Так і лущили фасолю мовчки. Та нараз обоє підняли голови й подивились у вікно.

– Збирайся борзо, – наказав Петро. – Йдемо з хати. Я дав слово.

Взулися в чоботи, вгорнулися в гуні. Петро вложив на голову капелюха.

– Підем поза хати, – скомандував Петро. Йому було байдуже, що подумає стара Терлецька, та й шиби у вікнах затягло парою. Певно, варила свині дробину. А відтак спустилися з горба на поле. Тяжка земля чіпалась до чобіт. Мусили потім відшкробувати. А тоді пішли до ріки мити. Се їм трохи зняло напругу.

– Орку, а що кажуть хлопці на те, що ми їдемо до Америки?

– Завидять. А Стефко Кубаїв казав, ніби до Америки їдуть самі жебраки.

– Овва! – розгнівався Петро. – Було йому повісти, що дорога до Америки коштує много[309]309
  багато


[Закрыть] грошей. А відки жебрак має гроші? До Америки їдуть господарі, а не такі злодії, як його баба, що вибирала цибулю з чужих грядок. Але й завидіти, сину, теж не треба. Добре, ходімо на міст…

Пішли на міст. Орко схилився на поручень і дивився на мутну, проте неглибоку воду, що оминала застряглі між камінням корчі. Уявив себе на кораблі, який пливе понад незмірною глибиною. Ріка дотикала дерев’яні підпори моста, і той здригався. Орко приклав вухо до поручня і слухав.

Петро дивився на гори, подекуди з латками жовтизни від листя, що не опало. То дуби так довго не скидали листу. Не був він ані на тій горі, ані на отій, хоч завше хотів піднятися на них, особливо, коли на вершинах світило сонце, а в долині було похмуро. Та все не було часу.

– Тату, міст ніби корабель! Хитається! – тішився Орко.

– Наш корабель буде більший, – зауважив Петро.

– Тату, вернувся пан фотограф. Цікаво, чи привіз нашу з єгомостем знимку?

– Певно, що привіз.

Обоє подумали про отця Антонія. Орко – що жоден з хлопців не буде мати знимки з єгомостем. А Петро – що священик щойно побачив замкнені двері його хати. І такий жаль його взяв, аж відсторонився від Орка. Міг би попхати його раз – і нема. Бо все через нього. Хлопець, відчув його думки й обернувся з недобрим лицем:

– Тату, а скількох людей ви потяли?

Петро остовпів. Кров пішла уся в лице.

– Що ти мелеш? Хто тебе навчив таке говорити, дурню?

Ще трохи і Орко був би упав з мосту. Петро шарпнув його за руку:

– Відійди, бо карк си зломиш[310]310
  зламаєш собі шию


[Закрыть]! Подумай, що твої слова чують дві невинні душі: мами і сестрички!

Не міг більше нічого сказати, так спротивилася йому сієї хвилі рідна дитина. Ніби вийняли з лагідного хлопця серце і вклали замість неї камінь. І ради нього мусив терпіти такі пекельні муки! Хотів зараз нагнати[311]311
  наздогнати


[Закрыть] отця Антонія, впасти перед ним на коліна. Бідний, трудив ноги, йшов через ціле село. Був йому як рідний отець. Чому ж він, Петро, не може бути таким до свого сина?

– Тату, ми потяли тих двох, щоб вина впала на іншого, – сказав Орко. – Але ви зробили се, щоб нас не розлучили.

Петро, як стояв, так сів просто на дошки. Орко притулився до нього і прошептав на вухо:

– Тепер ви не будете нікого потинати, тату. Я сам зроблю се для вас. А той був злодій. Він украв наш скарб.

– Який ще скарб?

– Не знаю. Так сказав вуйко Митро. Ходімо додому, бо зимно.

– Ходімо.