Текст книги "Урізька готика"

Автор книги: Галина Пагутяк

сообщить о нарушении

Текущая страница: 16 (всего у книги 16 страниц)

Х. «Моя доля в корчмі лежить…»

Юліан вернувся додому і застав у хаті стривоженого Влодка.

– Добре, що ти прийшов! Збирайся, їдемо до Дрогобича!

– Та я ж хіба нині приїхав! – здивувався фотограф.

– Приходив війт, казав, аби ми вибиралися з села. Сам нас відвезе. За годину буде тут.

Юліан сів на ліжку, помовчав, а тоді сказав:

– Закрий двері й поясни у чому річ.

– Якби ж то я знав! Війт казав, що то наказ поліції. І робиться задля нашої безпеки. Як ми зараз не вступимося, нас приплутають до сієї справи. Сам подумай, відколи ми в селі, з’явилося троє мерців.

– Четверо, – поправив Юліан..

– А хто четвертий?

– Пам’ятаєш, коли ми прибули до села, померла маленька дівчинка?

– Вмерла, однак, своєю смертю. Коли ти був у Дрогобичі, мене ледве не зарізав маніяк…

І Влодко коротко розповів про свою пригоду. А наостанок додав:

– До сьогодні я вважав, що то був пан Болеслав. Але то не він. Мій напасник ховався за дверима. Якби я хоч словом обмовився поліції…

– Важко в се повірити! – похитав головою Юліан. – Мені часом здається, що я притягую до себе нещастя, відколи взяв до рук камеру.

– При чім тут камера? – вигукнув корабельний агент. – То – твій хліб. Але я мовчу. Я вже зібрав свої манатки. Хтось порпався у твоїх. Ривка божиться, що ніхто не заходив. Звідки ти здогадався, що попросив мене взяти з собою світлини?

– Бо се – важливий документ. Я міг сфотографувати щось таке…

– Ясно.

– Добре, піду заберу камеру в Регінки.

– Чекай, а що ти думаєш про того маніяка?

– Я? У нього, видно, проблеми, ну, сам знаєш, з чим…

– То він зарізав учителя? – прошепотів Влодко, озираючись на двері.

– Хто?

– Скажу потім. Як будемо в Дрогобичі.

Коли Юліан повернувся з камерою, почав пакувати її в торбу, а тоді сказав:

– Хто рився у моїх речах, той – нападник. Але я не міг наражати на небезпеку Лейбину родину. Нехай лишається усе, як є.

Потім посміхнувся і сказав:

– Думав зробити се на місці, але краще потішити тебе зараз…

І вийняв з-за пазухи конверта.

– На, се корабельна карта до Америки. Але не з твоєї агенції. У тебе таке небезпечне життя і клімат тут непідходящий…

– Господи! – остовпів Влодко. – Та се ж купа грошей!

– Я непогано заробив на весіллях і похоронах, і зароблю ще.

– У тебе ж самого нічого нема…

– Якби я щось мав, то, певно, не був би щедрим.

– Я тобі поверну ті гроші.

– Як вийде. Коли захоруєш, чи буде потреба, пиши мені «до запитання» на Відень. Через тиждень відпливає твій корабель.

– О, може, поїду з урізькими людьми! Вже мали бути готові їхні пашпорти. Не знаю, як тобі дякувати, Юліане… Може, се сон? Ніхто задурно до мене навіть не посміхнувся. Чому ти се зробив?

– Комусь до щастя бракує малої дещиці. Я надивився таких випадків.

– А що мені сказати на службі?

– Скажеш, що дістав спадок.

– Ага.

Влодко задумався, а потім посміхнувся сумно:

– Ти знаєш, що я сам на світі. Таким хіба їхати до Америки чи Австралії. Ти міг би теж поїхати, Юліане!

– Я мандрую на схід. Із заходу на схід, супроти сонця. Але кажуть, що Земля кругла. Ця країна, вона не є ні цілком західна, ні цілком східна, і через те в ній ніби зупинився час. А де я спиняюсь, там відбуваються дивні речі. Може, се містика, але таке було вже нераз. Я тобі розповім по дорозі…

І ні один з них не обмовився про того чоловіка, якого охороняло тепер двоє жандармів. Перший ходив довкола дому, поки не стемніло, а другий на кухні бесідував з кухаркою Каролькою. Від пана Болеслава залишилася сама тінь. Він попросив принести дров і цілу ніч читав Лукреція, жодним чином не змінивши свого звичайного трибу життя. Чи було се мудро, чи ні – не нам судити, а тому Вищому Розуму, який дає людині стільки випробувань, скільки вона годна витримати. Отже, пан Болеслав був досить витривалим. Усі спроби спізнати його в цей період життя закінчувались непорозумінням, оскільки він нічого не говорив про себе. І не робив жодних змін у маєтку, так ніби мешкав у санаторії для тяжкохворих. Єдине, що могло свідчити за нього чи проти нього – се, ким він був до війни, ким на війні, і яким став після неї. Якою б війну не вважали закономірною і невідворотною історики та політики, вона перекреслювала те, що було записано у Книзі життя. І ще додамо: Уріж, який він тоді був, годився на те, щоби по ньому інтерпретувати Лукрецієву книгу «Про природу речей», бо тут існували у чистому вигляді хмари, вогонь, вода, віра й надія. Була й Любов, але присипана землею й завалена камінням до часу. Лише до часу.

… У корчмі пилися горівки і курились файки. Ґазди посходились, аби попрощатись з тими відважними, хто насмілився плисти на залізному кораблі через океан: три ґазди, дві ґаздині й четверо діточок, найменшому з яких було шість літ. Усе вже спродали й тепер ставили могорич, і підпивши, прощали один одному дрібні кривди. У жіноцтва мороз йшов по плечах, коли думали, що їхні сусіди нині остатній раз ночують у своїй хаті, та й виглядали вони так, ніби вже занесли ногу через поріг до іншого світу. Тому не хотіли їм завдавати ще більшого жалю, говорили здебільшого про пусте. Поміж тих, що виїжджали були Петро з Орком. Петро сидів між ґаздами, а Орко з тими хлопцями, що відтепер мали стати трохи не його братами, бо дорога не лише розлучає, а й зближує.

Люди брали з миски кислу капусту, з тареля хліб, й пили з одної фляшки горівку, а хлопцям дали пива. Петро з Орком різнились від решти, як тверде дерево від м’якого. Двері весь час рипали, і з сіней віяло зимним вітром. Хтось заходив, хтось виходив, і від того смуток ставав меншим. Удень були в церкві, сповідались. Петро з Орком казали, що вже висповідались учора. Отець Антоній промовчав, бо мав жалісливе серце. Недобре бути таким м’яким…

Чим пізніше і темніше ставало надворі, тим неспокійніше поводив себе Петро. Чим буйнішими ставали веселощі, тим більше хмурнів Петро на виду[312]312
  на обличчі


[Закрыть], бо люди, котрі сиділи довкола нього, не були обтяжені сумлінням. За собою мали гріхи, але то все були гріхи прощенні. І ніхто не міг знати, що не туга за рідним селом гризе Петра, а жаль за навіки загубленою душею. «Втопив’єм си[313]313
  я втопився


[Закрыть], – думав чоловік, – і вже не виплину.» Стрівся очима з Орком: «Волів би-с умерти в материній утробі, ніж маєш потинати людей». А той відповідав йому поглядом: «Треба було перше помститися за смерть свого вітця, а не полишати то на мене!» «Дивися, який мудрий зробився з чужої мудрости!» Син у відповідь посміхався і очі мав уже не мамині, лагідні сиві, а темні й зимні, як лід.

…Врешті скінчились одні проводи, почались інші. Глухої ночі в лозах опирі пили горівку й закушували печеною гускою.

– Аби вам там так добре велося, як рибі у воді!

І пхали Оркові в кишеню дрібні гроші, аж тяжка стала.

– Аби-с, хлопче, найшов собі файну жінку! І слухай Старшого!

Петро, вже зовсім п’яний, гнівався, що не казали слухатися передовсім його, відвертав лице.

– А, може, лишитеся? Будете мати всьо…

– Завше можна вернутися назад. Тепер маєте велику родину, не будете самі…

Сліпий Матій грав на скрипці й опирі скакали довкола вогню, обійнявшись за плечі. П’яний Петро схилився на груди старій бабі й одно питався:

– Скажіть мені, цьоцю, потяв я їх чи не потяв?

– Потяв, синку, потяв. І так хитро, що ніхто не здогадався!

– А поліція?

– Ніби наших в поліції нема! А скажи мені, Петрусю, чи жаль тобі тих, кого-с потяв?

– Трохи жаль.

– Ха-ха! – реготалась баба. – А тата свого не жаль і вуйка?

– Та жаль, цьоцю.

– То си випиймо, аби-с не жалував більше нікого!

Випили ще.

– Ну, то як, далі тобі жаль?

– Вже менше, але жаль. Чому то так, цьоцю?

– Бо ми люди, й не можем жити цілком без серця. А вже, коли нібито вмремо, тоді стане легше.

– Як когось не хочеш, – повчав Орка хлопець-десятиліток, – возьми глини з його сліду й кидай у огонь. Тільки нам ще невільно таке робити.

– Чого? Того, що ми ще діти?

– Ні, бо тілько старший знає, кого не жаль. Ми з татом теж би їхали до Америки, та мамунця не хоче. Треба чекати, доки не вмре. То недовго, бо має сухоти…

– Я свою маму любив, – зітхнув Орко. – І не поїхав би до Америки, аби[314]314
  тільки б


[Закрыть] лиш вона й Орися жили…

– Зразу видно, який з тебе опир! В усьому винний твій тато, що не дав набратися сили.

– Лиши мого тата в спокої! – визвірився Орко, і враз усе стало йому противне: і співи, і танці.

– Тихо! Тихо! Зближається година! – почулися голоси.

Останньою замовкла скрипка, ніби їй струни урвались. Усі стали в коло. Старшому піднесли келішок, до половини наповнений горівкою. Він вийняв з кишені шило, вколов собі палець на правій руці й видусив з нього пару крапель крові.Далі інші так само дали свою кров. Тоді Старший поважно мовив:

– Пиймо, браття і сестри, абись-мо трималися вкупі, і аби крові у шклянці було більше, а горівки – менше.

Кожен мусив надпити горівки, змішаної з кров’ю. Оркові було спершу бридко. Він бачив, як тато тихцем виплюнув горівку з кров’ю у руку.

Як вернулися з лозів додому, не пам’ятали обоє. Коли Петро відкрив очі й побачив світло дня, усе йому видалось страшним нелюдським сном. Він устав, зняв зі стіни образ Спасителя, а той розпався у нього в руках, і з трухлявої деревини посипались дрібні чорні жуки. З переляку чоловік кинув образ на землю. Потім обережно підняв ті дві половини, поклав у піч, бо старі образи не викидали, а палили. І поставив варити горнець з бульбою на снідання і в дорогу.

Що розповів фотограф Юліан Влодкові, коли приїхали до Дрогобича

– Усі ці роки мені здавалось, що коли ми обидва вийдем з тої війни живими, то мусимо зустрітись. Доля часом навіщось зводить людей, і не давши їм вислухати одне одного, розводить. Так, я колись бачив у Швейцарії дівчину, на людній вулиці. Йшла мені назустріч і щось у ній було, чого не можу забути дотепер. Її світлий образ став для мене скарбом, хоч більше ніколи її не бачив. Людська природа така недосконала, і сю недосконалість може компенсувати лише глибина почуттів.

Війна дає змогу відчути сю глибину, а потім одним махом перекреслити лінії долі. Я відкрив се на обличчях убитих і поранених. Єдине, чого я ніколи не робив: – се знімати страти полонених, дезертирів і мародерів, хоча останні видавались мені взірцем упадку людяності, і їх на війні було більше, ніж дезертирів та героїв. Мене мобілізували на війну, і моє ремесло, можливо, врятувало мені життя. Добре те ремесло, що однаково добре служить війні та миру…

Так-от, Влодку, се трапилось в Італії, поблизу Падуї. В околицях була битва, і ми прибули після неї. Снаряди й кулі пошкодили чимало прегарних старовинних будівель, та я не смів їх фотографувати, бо се були наші снаряди. Та й на тлі смутної руїни не хотілося скидатись безсоромним газетярем, що вийшов на полювання. Я – старомодний чоловік, котрий шанує жінок і священиків. Є речі, яких би я не фотографував нізащо, бо вони не заслуговують того, щоб на них дивитись. Не тому, що я боюсь ханжества і фарисейства: мені самому не хочеться на таке дивитись.

Затишшя на війні цінуєш. Ніби заново пізнаєш запахи, кольори… Я блукав по місті, надибуючи речі, несумісні з вулицею: побиті дзеркала, дитячі забавки, ліжка й посуд. Так я добрів до цвинтаря, що, здавалося, жив своїм окремим життям. То був гарний старовинний цвинтар, зарослий жасмином і бузком, що якраз цвіли, але у повітрі витав запах пороху й диму. Я сів на потріскану кам’яну лаву, над якою нависали грона бузку. Час на цвинтарі минає непомітно. Я думав, що мене ніхто не бачить, напевно, так воно й було. Весняне сонце розморило мене, і я задрімав на хвилю, а прокинувшись, пішов не у той бік. Тим часом почало смеркати Я мав тоді дивне переконання, що, оскільки, не є вояком, бо не ношу зброї, то можу вільно ходити в окупованім місті, і ніхто не повинен вважати мене за ворога. До того ж я досить пристойно знав італійську мову і цікавився малярством. Отак мене привабили дуже старі гробівці й склепи, деякі з яких більш, як до половини вгрузли у землю. Я приглядався до написів. Аж тут почув з-під землі стогін, а далі – слабкий крик на поміч. На війні рідко трапляються надприродні речі, тому я зовсім не настрашився. Уночі був бій, то хтось із поранених міг заповзти на цвинтар і провалився в яму чи відкритий склеп. Я став кликати, і відповіддю мені був глухий стогін, врешті я вийшов на те місце. На мій подив, вхід до склепу був закладений плитою, яку заліпили свіжим цементом. Когось замурували живцем у склепі. Ну, в мирний час бувають такі випадки, але на війні! Я глянув на напис: там стояла дата – 1778 рік і якесь прізвище, що я не міг розібрати. Мені вдалося трохи виколупати цементу, щоб пустити у склеп дрібку повітря, але плиту не зміг вийняти. Добре, що я дав нещасному надію на рятунок. Сказав, що йду за поміччю і побіг до польового шпиталю, що містився неподалік у монастирі. Тоді я не замислювався, хто замурував того бідаку в склепі й за що. Мені вдалося умовити двох санітарів, що відпочивали, я навіть їм заплатив, інакше до кінця життя мав би на сумлінні, якби відмовив комусь у такій ситуації.

Уже в темряві ми заледво знайшли те місце. Я благав Бога, аби нещасний був живий. Коли ми витягували його зі склепу, він застогнав, але був уже без пам’яті. Ногу мав поранену, а до того розбиту голову і зламані ребра. Хтось його добре побив, а відтак запхав у старий гробівець. Лікар казав, що надія на одужання є, однак той вояк ніколи не буде мати здорової голови, бо тріснув череп. Для нього війна вже скінчилась.

Через три дні я від’їжджав і прийшов до шпиталю подивитись на хлопця. У головах була табличка з іменем, однак я не хотів його знати. Щось підказувало мені: ліпше його не знати. Хто не знає, той у безпеці. Він розплющив мутні очі, та я не озвався до нього словом, тільки посміхнувся. Через півроку я випадково стрівся з лікарем, дуже приємним старшим чоловіком, і довідався про того пацієнта. Його перевели до іншого шпиталю, для нервовохворих, і назавжди звільнили від служби. Лікар не хотів чомусь говорити про нього, однак сказав дивну фразу, що якось не пасувала до атмосфери фронтового шпиталю: «Чужим до нас прийшов, і таким самим чужим відійшов».

Що знав пан N

…Ми знайшли того пса у рові. З простріленою ногою, він ховався від куль. Ліпшого не треба, щоб сторожив наші скарби. Що 50 літ на роковини нашого Пана мусить бути жертва. Ми готувалися до тієї великої події півроку. Той пес якраз надавався до Жертви, бо не міг ходити по сьому світі, а значить, і з того не вернеться. Мали вкинути його до склепу нашого Пана ще живого, поки текла кров. Тому й не били, аби відразу вбити. Хто міг знати, що він виживе… Але його порятував Фотограф, і наша Жертва не принеслася вперше за двісті літ.

Спершу ми думали, що сховок знайшов Фотограф, і стежили за ним три місяці. Той виявився невинний, як ягня, і нікому не хвалився, що порятував того пса. Обидва санітари теж виявилися чисті. Через рік ми зробили ревізію, і виявили, що скарб пропав. Той проклятий пес вернувся і забрав його. Не весь, але половину. Ми мусили скластися і поповнити недостачу. Я стратив увесь свій маєток. Але всі ці роки ми не спускали з нього ока, лишаючи усюди, де він спинявся візитівки на ім’я нашого Пана. Аж доки він не дотямив, що ніде від нас не сховається. Найбільше я боявся, що мене впізнає фотограф. Тому ми його відіслали. Світ тісний, але межи людьми – стіни. І як хто не хоче їх мурувати, інші його до того змусять.

Що сталося пізніше

Пан Болеслав Комарницький вмер через місяць у тюрмі, не доживши до суду. Уночі він спати не міг, а вдень йому не давали. Певно, через те вмер так скоро. Маєток якимось чином перейшов до пана управителя Страшевського.

Отець Антоній звістку про смерть урізького дідича сприйняв спокійно. Помолився за його душу, але не казав молитися своїм парафіянам. Лишився при своїй думці, що деякі люди не здатні на вбивство. Світлини, окрім тих, котрі спалив, роздав людям. Собі залишив одну – з небом над Урожем. У домі завелись миші, і єгомость дуже боявся, щоб не погризли його книжку. Гарась дістав йому котика і той тепер днює й ночує в покої отця Антонія, котрий дуже полюбив се миле звірятко. Гарний такий котик – білий з чорними латками.

До читача

Можливо, ця книжка закінчилася не так, як ви очікували. Проте життя не женеться за подіями, і багато чого з тих часів, які я описую, збереглося незмінним, як в Урожі, так і у світі. Наприклад, добрі люди лишаються добрими, а злі – злими, якщо між ними є стіна. Те саме стосується і чужих. Вони приходять і відходять чужими.

Львів-Уріж, 2005 рік.