Текст книги "Урізька готика"

Автор книги: Галина Пагутяк

сообщить о нарушении

Текущая страница: 14 (всего у книги 16 страниц)

ІХ. «Шкодонька ми ся стала…»

Пана Болеслава грубо розбудили.

– Пане, пане, вставайте! Біда! – термосив його управитель. Довкола стояв страшний шум.

Болеслав намагався розліпити повіки, які дуже пекли. Мусило статися щось надзвичайне.

– Леонтій і панна Емілія… не живуть! – чомусь пошепки сказав управитель. Руки його тряслися. – Каролька прийшла, а вони обоє вже зимні. Я викликав поліцію. Скоро буде тут. Нічого не можна зробити, нічого!

Пан Болеслав, урізький дідич, лежав і мовчки дивився на нього. Від його мутного погляду управителю стало не по собі.. Лишив самого, тихенького зачинивши двері.

…Петро із сином зрізали суху сливку коло шопи й тепер обтинали на ній гілля. Було дуже зимно, й обоє шукали собі роботи, аби не мерзнути в хаті. Пережите додало сивого волосу Петрові, а Орко виглядав як завше, навіть спокійнішим. Він лінувався цюкати сокирою й тонкі гілки ламав руками або через коліно. Здалека побачив пана корабельного агента в довгому плащі й капелюсі. «От коби до нас!» – подумав хлопець, згадавши, як той красно говорив про Америку в неділю.

– Слава Йсу! – привітався пан, стрінувшись з Орковими очима.

– Навіки слава! – відповів трохи збентежений Петро.

– Чи можна до вас, пане Безуб’як?

Влодко хотів сказати якийсь комплімент, але господар із сином рубали нікчемну суху деревину, а не робили щось поважне.

– Але й зимно! – тільки й мовив корабельний агент, бо, коли нема про що говорити, то можна й про погоду. – Певно, не сьогодні-завтра впаде сніг…

Та обидва подивились не у небо, а собі в очі. Орко затамував подих.

– Ви знаєте, хто я такий і яка моя робота, пане Безуб’як. Але найперше прийміть мої співчуття. Сам я сирота й добре розумію, що то є стратити рідну людину…

– На все Божа воля, – остро відповів Петро. – Ходім до хати, поговоримо.

І наказав синові:

– Як скінчиш рубати, поскладаєш до шопи.

Чомусь не хотів, щоб той був при такій важливій бесіді.

Траснули двері, й хлопець відчув, як щось зрушилось у тому мертвому, заплилому туманом просторі, й тепер уже не зупиниться. Він іншими очима подивився на хату з розтріпаною стріхою, на кусник городу і стару черешню, котра хилилася в один бік. А далі видно було за церквою небо і гори, що розділялись рікою. Його самого розділили надвоє, і хлопець не знав, що, можливо, так доведеться прожити ціле життя. Він поклав на ковбицю гілку й вдарив по ній сокирою. Не мав сили, щоб дорубати до кінця, тому переламав ослаблу гіллю через коліно. Тієї ж миті на дзвіниці бамкнув дзвін: раз, другий, третій – слабше. І ціла хмара ворон знялася й полетіла в бік Орка. Знову хтось вмер у селі. Що ж, так Бог дав…

– Бог дав, Бог взяв, – повторив Орко слова, якими втішали родичів небіжчика, але так, ніби перекривляв їх.

Тепер він знав, що смерть не така. Вона ділить чоловіка на дві половини. Одна йде Богові, а друга йде собі пріч, навіть не знаючи, що вона вмерла. А родичі плачуть, дурні. Плачуть, що більше не можуть увидіти небіжчика, а він їх. Так ніби очі їм замикаються. Проте він, тато, й інші, мають очі отворені. Тато, правда, вважає, що то гріх видіти, але хіба не гріх кидати людину у вогонь? Єгомость каже: убійство – найтяжчий гріх.

Орко захвилювався. Душа його була геть збурена, серце надірване, та найгірше було те, що тато йому не вірив, ніби вважав нерозумним дітваком. Та якби вуйко Митро посмів би лихе слово сказати про тата, Орко би зараз пішов геть. Але той сказав: «Ти маєш велику силу, хлопче, й роби так, аби тобі було добре.» " Мені добре й так,» – відказав Орко. " Але може бути ще ліпше! Ніхто ще не зміг від нас піти. Ти хотів би спинити бурю? Чи відогнати хмару з градом? Або прикликати хмару? Ми се можемо. І ще багато чого. За се нас люди ненавидять. Не розуміють, що нам до них байдуже, аби хіба з нашими чогось не сталося…» Вуйко Митро ще прийде до нього. Він тепер вільно може ходити по світі.

Диви, який тато! Не треба великого розуму, аби здогадатись, про що він говорить з паном корабельним агентом. Зрештою, Оркові було навіть байдуже, чи їхати до Америки чи лишатися тут. Ліпше все-таки до Америки, бо, як умре їхній старенький єгомость, люди знов почнуть палити опирів на терновому огні.

…Отець Антоній дуже здивувався б, якби йому сказали, що він – заступник опирів, та й не дуже вірив, ніби опирі можуть потинати людей, пити кров і курити файку у гробі. А вже розкопувати освячену могилу й відтинати небіжчику голову, взагалі уважав за святотатство. Того ранку ніхто його не будив, і він трохи поспав довше. Снилося йому щось легке, діточе, хоч і не запам’ятав нічого. Прокинувшись, відчув, що посміхається. Волів би залишитись там, звідки прийшов: з безтурботного, захищеного світу. Навіть зринула дивна гадка в голові – а чи справді я 65-літній священик? Може, се мені просто сниться?

Отець Антоній міг цілими годинами сидіти на самоті, розважаючи над розмаїтими речами. Відколи смерть забрала усю його невелику родину, не мав чим дорожити. За 30 літ виплакався за нею. Мав перед собою приклад – сад. Старі дерева не боялися вже морозів, посухи, вітру і не переймалися, коли якась гілля всихала. Сад мав волю до життя. Дупласта грушка, похилена яблуня оживали навесні й укривались цвітом, не піддаючись меланхолії старої істоти. Переходити від саду до людей було для отця Антонія нелегко, бо люди вимагали втручання до свого життя. Йшли до нього з кожною дрібницею. Коли треба було чимось запомогти, робив се охочіше, аніж давав поради. Він віддав би усе й сам пішов по світі, але вважав се ганьбою для священицького стану, котрий він з дитинства глибоко шанував. Одним словом, отець Антоній не міг змінити свого життя, проте часом скрашував собі його прогулянками до ріки, відвідинами приємних людей, якоюсь почутою цікавою історією… Великі церковні свята викликали у нього спомини про дитинство. Ні, йому не було нудно, і мав менше гризоти, ніж інші священики. Видно, Бог дає людині стільки, скільки та годна витримати.

Отець Антоній встав з ліжка. Настав час молитви. Мав під рукою книжечку, де вписував живих і померших, за кого молився рано і ввечері. Зараз молився за душу вчителя. Досі не знав, що з тілом. Треба послати когось до війта. За дверима було тихо. Сіни обдали холодом. Протрухлі дошки хиталися під ногами. Не хотілося лишати попівство у такому занедбанні, але новий священик і так буде все переробляти на свій лад. Новий… Єгомость трохи противився сій гадці. Ще літ 5-10 має в запасі, якщо, звісно, Бог позволить.

На припічку стояло горня з теплим молоком. Наймити поїхали до млина, тож він мав свободу. Пішов до саду. Було дуже зимно, але вже не так вогко, як учора. Тепер буде падати сніг, а не дощ. Йому навіть запахло снігом, мабуть, вітер доніс із гір запах. Так пахне свіжа біла постіль. Тоді вернувся до хати, витяг заповітну книжку. Багато священиків робили записи, але не такі, як дідо єгомостя, котрий, розказував тато, був незвичайним чоловіком. І пояснював, чому. Будучи зовсім молодим священиком, той стрівся з одним бідним шляхтичем, Адамом Чарноцьким[296]296
  Йдеться про одного з перших українських вчених-фольклористів, відомого як Зоріан-Доленга Ходаковський


[Закрыть] котрий сходив пів світа, списуючи пісні та бувальщини. Чимось він так вразив діда, що той ледве не подався з ним у мандри, але бабуня не пустила. Підмовила парафіян, і ті пригрозили, що проженуть пана Адама із села, як злодія, котрий хоче вкрасти у них єгомостя. Тато не мав з ким піти, а сам Антоній хотів стати ченцем. Усі троє писали свої книги. Чи не є це ознакою того, що духовний стан потребує змін? Під стінами Лаврівського монастиря юродивий чернець говорив людям, що серед священиків найбільше грішників. Страшні слова! Отець Антоній не посмів їх ніколи вимовити.

Він почув, як хтось гримнув дверима і здогадався, що зараз буде новина, знову недобра.

…Пан Болеслав дрижачими руками натягнув убрання, проте не зміг змусити себе вийти з покою. Був як арештант, котрому виносять вирок у сусідній залі, і в такому нервовому хоровитому стані не міг добре мислити. Усе було якимось нереальним: вітер гнав сиві хмари в небесах, за дверима чулися чужі голоси, схлипування. Можна подумати, що хтось любив дворецького й ключницю. Плакали від страху. На якусь хвилю розум Болеслава прояснів, і він збагнув, що вчинив помилку, обравши це місце для життя. Місце, де люди гинуть ні за що і ні про що. Над причиною смерті обох слуг, які за короткий час стали до нього дуже прихильні, він ще не думав, бо якою вона б не була, смерть робила його перебування тут неможливим. Не буде більше ночей над книгою Лукреція, не буде прогулянок садом, бо усамітнення хіба донищить його життєву руїну. А з другого боку – хай би лишалось усе як раніше. Дорогу ціну заплатив він за се пристановисько, де збирався доживати решту короткого віку, але й воно виявилось ще нетривкішим.

У двері постукали. Зайшов управитель. Його лице виглядало суворим, навіть злим, як у того, хто мусить прийняти додаткові обов’язки.

– Перепрошую, але приїхав урядник. Пан вийде до нього, чи хай він сюди зайде?

«То було б затісно в такому малому покої», – чомусь подумав Болеслав.

– Я сам вийду.

Не виглядало аж так страшно. У почекальні стояло двоє: сивий пан, схожий на лікаря, і чоловік у поліцейському мундирі. Обоє вклонились. Болеслав кивнув.

– Нехай пан не переживає, – сказав лікар, від якого не сховався хворобливий вигляд урізького дідича.

– Така процедура, – знизав плечима урядник. – Мусить пан опізнати тіла, і ми заберемо їх на скриття. І ще я задам пану декілька питань.

– Добре, – сказав Болеслав. – Я до ваших послуг.

– Шкода, що нема фотографа, – звернувся офіцер до лікаря. – Той фацет зараз у Дрогобичі. Ну, добре, берімся до діла… Як повне ім’я пана?

– Ян-Болеслав Комарницький.

– Прошу приступити ближче. Чи знає пан сих осіб?

– Так, то мій дворецький Леонтій і моя ключниця, панна Емілія.

Болеслав бачив мертвих і на війні, і в шпиталі, але пози слуг його вразили. Леонтій сидів у кріслі, опустивши голову на груди, а панна Емілія, навпаки, її відкинула й мала отворені очі. Руки безвільно звисали, а на колінах лежало почате вишиття. Ніби хтось підняв її і посадив, коли тіло було ще м’яке.

– Чи не бачить пан чогось дивного?

– Тут усе дивно, – відказав Болеслав з помертвілим лицем.

Доктор подумав, що мерці виглядають ліпше за нового дідича.

– Може, пан управитель накаже зробити нам кави чи гербати[297]297
  чаю


[Закрыть]? – запропонував урядник.

– Так-так, – кинувся управитель, котрий тільки й думав, аби щезнути.

– Я все зробив, – сказав доктор, – поїду, приготую все для розтину.

– Може, ще затримаєтесь на хвилю? Треба випити чогось теплого.

– Ні, дякую. Пане Болеславе, чи не могли б ви сказати, хто ваш лікар?

– Мій лікар мешкає у Відні, доктор Фридер.

– Відень – далеко. Бережіть себе, пане Болеславе. Прошу взяти мою візитівку. Я більше практикую живих пацієнтів. Піду помию руки і вже їду…

Пан Болеслав помітив, що лікар у пальті лише тоді, коли той надягнув капелюха. У передпокої було дуже зимно.

– Що то за попіл під порогом? – обернувся лікар.

– Я вже питав управителя, – відповів офіцер. – Покійний дворецький робив лапанку[298]298
  пастку


[Закрыть] на духи.

– Що за абсурд?!

– Не такий вже абсурд, коли йдеться про злодіїв, котрі лишають сліди в попелі.

– А якщо злодії влазять через вікно?

Офіцер комічно розвів руками.

– А ви, пане Болеславе, про це знали?

– Ніколи не бачив тут попелу. Що за дурниці!

– Мабуть, бідний дворецький ворожив на попелі, – зіронізував доктор. – Пані графиня проводила для товариства спіритичні сеанси, і духи тут лишилися. Знову в селі казатимуть, що то опирі винні. Моя попередня думка – серцевий напад.

– А духи можуть спровокувати серцевий напад? – поцікавився офіцер.

– Якби переді мною серед ночі з’явився дух мого померлого пацієнта, може б і я дістав серцевий напад. До побачення, панове!

– Гумориста! – буркнув офіцер. – А то часом не портрет графині?

– Я мав справу лише з її адвокатами. Се портрет якоїсь попередньої властительки[299]299
  власниці


[Закрыть], десь із ХУІІІ віку.

– Чув я, що пан хорує. Куди вас поранило, пане Болеславе? Часом не жалієтесь на втрату пам’яті?

Одразу було видно, куди хилить поліцянт. У Болеслава починала вже боліти голова, в потилиці. Треба було закінчувати сю розмову.

– У мене була контузія, і поранення, але я лиш терплю на сильний головний біль. Та й мені здається, се не має жодного стосунку до цієї трагедії. Я встиг полюбити Леонтія і Емілію. Тепер мушу звідси кудись поїхати.

– На жаль, до закінчення слідства я просив би пана лишатися тут. Не думаю, що се триватиме довго. Чи може пан знайти заміну слугам? Я чув, що двері на ніч у цьому домі не замикають…

– Я й так не сплю вночі. І їх просив не спати.

– А може хтось посягав на ваше життя? – анітрохи не здивувався урядник. – Якісь давні вороги? З іншого світу?

– Вони не вбивали цих добрих старих людей.

– Може, ті їм перешкоджали?

– Се вже ваш клопіт. Шукайте, коли вірите у сі байки. Я хотів би прогулятись по саду, бо дуже болить голова.

«Що за дивний чоловік, – подумав собі урядник дивлячись, як дідич неквапно прогулюється стежкою в саду, по коліна в тумані. – Якби таке сталося у мене в домі: два трупи за одну ніч! Боже милосердний!» Йому до останнього часу не траплялося бачити двох небіжчиків укупі, хоча ці двоє виглядали пристойніше, аніж учитель з роздертим горлом. Він не воював, позаяк служив у поліції. Не міг позбутися думки, що три смерті сталися, відколи в Урожі появився новий дідич. Хай вчитель – то таке, але ж двоє найстарших слуг… Ні, за старої графині не могло трапитися щось подібного!

Тепер слід взятися до діла: оглянути дім, довкола нього, поговорити з челяддю, сільськими людьми. Тіла вже поклали на фіри, вистелені соломою. Урядник помив руки і сів пити гербату сам, принесену заплаканою служницею. Він би все віддав, аби почути, що мовить на кухні збуджена челядь. Тільки треба взнати, хто з них піддається на острах, а хто на ласку… У покої було непалено. Був він позбавлений слідів жіночої руки, а подекуди висіла павутина. Якби його жінка побачила се вдома, то стовкла би служницю на квасне ябко. Видно, що новий дідич більше жив по готелях та в мебльованих помешканнях. Та ні, ще й довго пробув на фронті. Цілу війну. А ще пан урядник подумав, що такому самітньому чоловіку годилося б завести собі вірного пса, котрий спав би коло нього і готовий був би офірувати[300]300
  пожертвувати


[Закрыть] за свого пана життя. Він визирнув у вікно, ніби сподіваючись побачити високу постать в чорному пальті й пса, що йшов поруч, але не побачив нікого, і се його трохи збентежило. Мабуть, сховався у тумані. До такої ситуації ідеально пасував би сніг, такий, як той, що заліг на підбузькій горі.

Урядник походив трохи під вікнами, але їх позатикали на зиму. Земля була тверда, підмерзла. Тоді він обійшов дім ззаду. Той стояв на горбі й мав глибокі пивниці, у які через півкруглі отвори зсипали городину, тепер позамикані. Дім би нагадував фортецю, якби не тераса на річку. Нею найлегше було б потрапити до помешкання. Коли вертався, два здорові[301]301
  великі


[Закрыть] жовті пси приязно замахали до нього хвостами, як до старого знайомого. Гарна оборона… Отже, виглядало на те, що новий дідич не переймався особистою безпекою. Так поводить себе чоловік, котрий не має досвіду життя в глушині. Або, – зітхнув урядник, – знає, що його вже нічого не врятує. Якщо лишилося жити якихось пару місяців. Люди по-різному себе поводять. Наприклад, його тесть, котрий вмер півроку тому, перед смертю став дуже побожним, чого раніше за ним не помічалось. Шкода, що все не був таким…

Повернувшись у дім, урядник оглянув покої, досить занедбані й порожні. Очевидно, пан Болеслав не привіз зі собою меблів, а стара графиня, скупа, до речі, вивезла все, що могла. Власне, урядник не мав дозволу оглядати дім сам, проте, слуги того не знали. Та й жодне з них не з’являлось на очі. У деяких покоях меблі були вкриті чохлами і нагадували небіжчиків, прикритих простирадлами. Такі будинки він уже стрічав. Що ж, молоді згинули на війні, старі втратили сенс життя. Чому пан Болеслав придбав сей маєток, а не повернувся до свого родинного гнізда? Значить, не мав перед тим дому. Звідки вж взяв на се гроші?

Урядник визирнув у вікно й побачив щось невластиве: алеєю до будинку наближався тутешній священик, отець Антоній. І йшов швидко й рішуче.

– Чого йому треба? – пробурмотів урядник. – Якого біса!

Хотів покликати управителя, але той знову десь щез.

– Слава Йсу! – кивнув священик з таким виглядом, ніби ніс караючий меч, але по дорозі опустив, бо заважкий.

– Навіки слава! Прошу пана єгомостя сідати, хоч не я тут господар.

– Нема часу сідати. Що тут діється, скажіть мені? Тамтого тижня оден, нині – двоє. А село бунтує!..

– Бунтує? – здивувався урядник. – Проти кого бунтує?

– Ет! – махнув рукою священик. – Гірко мені думати, що за сорок літ служби не зміг людей зробити мудрішими. Вони думають, що то опирі потяли вчителя і панських слуг!

– То пусте! Аби проти цісаря не бунтували. Ну, і в чому виявляється сей бунт, отче Антонію?

– Спершу я хотів би знати, що мушу сказати, аби людей заспокоїти.

– Ага… Отже, повідомляю вас, що вранці двох найповажніших слуг пана Комарницького – дворецького і ключницю – знайдено неживими ось у цьому покої. Причину смерті встановить медична експертиза. Тоді я зможу сказати більше.

– Цього мало! – відрізав священик.

Урядник розвів руками.

– Я хотів би побалакати з паном дідичем. Чи він ще спить?

– Ні, мусив устати.

– То де він? Де слуги? Де пан управитель?

– Єгомость хоче вести власне слідство? – поцікавився урядник. – Ліпше допоможіть нам.

– Але ж я сам нічого не знаю! – злякався отець Антоній. – І про яке слідство ви говорите, шановний? Люди вельми стривожені. Якщо їм не сказати правди, вони можуть вчинити самосуд. Розумієте, що се таке?

– Проти кого самосуд? – чомусь пошепки спитав пан урядник.

– Проти опирів. Тільки не думайте, що я в се вірю! Нагла смерть викликає у моїх парафіян думки про втручання надприродних сил. Мені здається, що я мушу поговорити з паном дідичем. Шкодую, що не зробив цього раніше.

– Та хіба ж я бороню? Він у саду, вийшов подихати свіжим повітрям…

– Дякую. Дуже дякую!

І старий поспішно вийшов.

«То не зашкодить, – подумав урядник. – Поки вони будуть бесідувати, я встигну оглянути помешкання дворецького і ключниці.»

Маленький покоїк панни Емілії ще зберігав тепло вчорашнього вечора. Ліжко було розстелене для сну. На фотелі лежала гірка подушок, а над маленьким бюрком висів образок Матки Боски Ченстоховської. Урядник зітхнув і відсунув шухлядки, побачив там звиті клубки червоних і чорних ниток. У шафі висіли старомодні сукні, серед них дві бальові. Він трохи знав панну Емілію, і йому забаглося побачити її молодою. На бюрку лежала порцелянова шкатулка, а в ній дві пари срібних кульчиків, брошки. Й золотий перстеник з червоним камінцем. То було доповнення до бальових суконь, проте і се не допомогло уявити ключницю молодою. Світлини чи емалі вона напевно тримала на дні комоду, переповненого вишиттям. Ся жінка не збиралась умирати вночі, й ніхто не приходив до її покою чогось шукати.

Подібна ситуація була і в помешканні дворецького Леонтія, тільки той полінувався розстелити ліжко, перетворив кімнату на майстерню, і там панував прикрий дух застояного тютюнового диму. Хоча й урядник в жодному разі не був сентиментальним, але поліція в провінції не надто часто має справу із загадковою смертю. Може, ті двоє наклали на себе руки?

– Тьху! – вилаяв себе поліцейський чин. – Прийде ж така бздура до голови!

Він витягнув записника, послинив олівець і занотував: «Перевірити, чи складені тестаменти.» Потім запечатав обоє дверей папірцями у присутності управителя, з яким мусив триматися трохи офіційно, хоч не раз у гостях грали разом у карти. Страшевський колись повідав, що служив на війні у штабі. Тому й вийшов з неї неушкодженим: лице мав гладке й рум’яне, а волос не посивів зовсім, хоч було йому коло 50 літ. Цікаво, чи стрічались на війні пан Болеслав і Страшевський? Але на даному етапі се ще не мало жодного стосунку до справи.

На разі, скінчив з тим… Чувся трохи неспокійно і мав велику охоту швидше поїхати звідси. Побачив, як священик вертається з саду, й іде до брами, повільно, ніби зовсім вичерпаний тривалою бесідою. Туман геть осів, і було видно, як пан Болеслав стоїть на березі ставка, засипаного опалим листям, дурна примха графині, бо нащо рити на горі яму, коли внизу тече ріка?

Зближався час обіду. Пан урядник попрощався з управителем і вийшов за браму, де його чекав візок. Трохи далі люди обступили священика, й запізно зауважили урядника, котрий уже від’їхав. У глибині душі поліцейський вважав, що до цієї справи слід підходити помалу й дуже обережно. Та навряд чи так вийде. Його гнітило оте недобре місце. Дім наче за якісь гріхи поволі западався в землю, покривлені липи обсіли ворони і зчинили галас, як візок минав церкву. Коли в’їхали на міст, урядника охопила тривога: здавалося, міст ніколи так не хитався. Найменша необачність – і коні зірвуться у воду. Розігрітий мозок видав йому картину: чиясь рука виправляє мертві обличчя, стираючи з них риси страху.

– Але мотив? Мотив? – прошептав побілілими устами урядник.

Та лиш тільки переїхав міст, постановив собі викинути з голови усю містику, й поїхав до Підбужа рівною дорогою серед спорожнілих полів.

Роботи видалось забагато, бо усе ще тривав весільний сезон. Найперше Юліан зробив світлини із трупом вчителя і поніс їх до поліції. Там почув про ще одну трагедію в Урожі: загадкову смерть ключниці й дворецького. Випадково почув, але, зауваживши його інтерес до цієї справи, вусатий інспектор швиденько випровадив фотографа за двері. Юліан устиг спитати:

– А пан Болеслав… не виїхав?

– Пан з ним знайомий?

– Не мав честі.

Урядник моргнув до свого колеги, що марудився з якоюсь писаниною:

– Кажуть, що він навіть не шляхтич!

Його зарозумілість і грубість не сподобалась фотографу. Він міг би прислужитися слідству. На світлині чітко було видно рівні краї рани. Кілок не міг би такого зробити. Подумав, що якесь чуття випровадило його самого з Урожа. Але слід попередити Влодка, аби не був таким безпечним.

Ноги понесли Юліана на ринок. Не був базарний день, тому жодного знайомого обличчя з Урожа він не побачив. Але блукаючи поміж возів, жебраків, служниць, що закупляли різний харч, він дав лад своїм збуреним думкам. Треба зробити до завтра хоча б частину світлин, аби мати причину поїхати до Урожа. Згадав, як стояв на горі ще кілька днів тому, наче велетень і напівбог, і як відкинув се, завстидавшись власного марнославства. Щоб відірватись від цієї гарячої тремтячої плоті, котра зветься життям, треба пізнати її до кінця, як пізнають жінку. Відчути пересичення, навіть обридження, зате легше буде піти.

Тиша в панськім домі настала одразу по тому, як від’їхав урядник, наче обвалилась гора, знищивши усі звуки. Пан Болеслав пішов до себе. У лампі бракувало нафти, піч була порожня. Він спершу того не зауважив, а потім уже стемніло. Знайшов кілька свічок, приніс дров із передпокою і взявся розпалювати. За тією справою застав його управитель, котрий приніс ще дров.

– Пан не мусив цього робити. Перепрошую, що не нагадав слугам. Але вони геть зденервовані. Ніхто не хоче ночувати в передпокої… Я принесу панові щось повечеряти, і сам посиджу ніч.

– Дякую, у цьому немає потреби. Принесіть, якщо можна, гербати, – тихо попросив Болеслав. Його лихоманило, і дуже боліла голова.

– Пан мусить дбати про себе. Лягайте в постіль, добре вкрийтеся, поки тут нагріється. Завтра я знайду когось, хто би вам прислуговував.

– Дякую.

Пан управитель зітхнув і вийшов. Коли повернувся, дідич лежав на ліжку, накрившись з головою. «Ясна річ, прикидається!», – розізлився управитель. Поставив на стіл тацю з гербатою і вчорашньою булкою. Він не гасив свічок, бо свічник за давнім звичаєм, коли не було гостей, ставили у миску з водою. Тих свічок надовго не вистачить. Він міг принести ще, але на зло не приніс. Потім вийшов у передпокій, набрав шуфелькою[302]302
  совком


[Закрыть] зимного попелу й посипав під порогом. Крісла, в яких знайшли небіжчиків, стояли на тому самому місці. Навіть при слабому світлі було видно, яка затоптана підлога. Годилося б залишити свічку на ніч, але він забрав її з собою. З передпокою можна було вийти у коридор із низьким круглим склепінням, а звідти до кухні. Управитель приніс Гриневі, що наглядав за подвір’ям, фляшку горівки, наказавши уночі не спускати очей з парадного входу. Той ніби згодився, бо мав більший страх перед живим управителем, аніж перед мерцями. Нового дворецького треба шукати у Дрогобичі. Якщо, звісно, буде в цьому потреба. Не хотів, аби люди потім плескали язиками, що він не міг дати собі ради в такій ситуації.

Йому було байдуже, як почуватимуться слуги цієї ночі: нехай хоч усі повиздихають від страху. Часом йому хотілось лишитись самому на цьому світі, цілком самому. Очі мав звернені на світ, а не всередину себе, як у пана Болеслава. Ніхто не хотів би бути нині на місці дідича. Своїм дивним поводженням, надміру тихим життям і неспанням уночі не міг викликати довіри й належної пошани. Був страх, і лише він не дозволив челяді розбеститися остаточно. Коли нічого не знаєш про чоловіка, то сподіваєшся від нього завжди чогось гіршого. А нині стало видно, що нагла смерть людей, котрі дбали за дідича, як за рідного сина, уріже йому ще й без того короткого віку. За півроку стало ясно, що пан Комарницький опинився на невластивому йому місці. Ключниця завзято доводила його шляхетство, але, можливо, тільки тому, що не могла служити не-шляхтичеві. Належала до колись знаменитого роду Добромильських, серед яких були навіть графи.

Для пана управителя і для тих, хто виростав при війні, шляхетство було бздурою, анахронізмом. Гроші важили незмірно більше, і ся звиродніла[303]303
  вироджена


[Закрыть] публіка з її грамотами, писаними скаліченою латиною, була цілком непридатною до життя. Через двадцять років ніхто вже не стане цим парадуватися[304]304
  хвалитися, гордитися


[Закрыть]. Будуть хвалитися капіталами, рахунками в банку, фабриками і заводами, що врешті, теж смішно, бо видима сила – уразлива, тому на неї завжди знайдеться сила, трохи більша. Пан управитель в особі вмираючого, принаймні, дуже хворого дідича, бачив утілення іншої сили, яка живилась своїм володарем, з’їдаючи його мозок і серце. У ті очі страшно було заглянути: сама чорнота, у якій дрімали безмежні можливості, і дурний чоловік волів нею радше знищити самого себе, аніж спрямувати її на завоювання світу. Що з ним тепер відбувалось, управитель не знав, проте, вмів бути терплячим. Він повернувся додому, випив два келішки хересу й пішов спати на канапу у вітальні без найменшого жалю, навіть не заглянувши до жінки, котра знову читала якийсь дурний роман. І одразу заснув невинним сном.

…Петро мусив до них вийти, аби лиш не виходив Орко. Не міг дитині заткати[305]305
  затулити


[Закрыть] вуха воском. Видів, що той собі думає, і воно, те думання, завдавало батькові тяжкої муки. І не поможе тут єгомость Антоній, бо ніхто більше не вірить, що чорне – то чорне…

Коли він вийшов, обидва, другого Петро не знав, але здогадався, що то має бути Старший, взяли його мовчки поміж себе. Чоловік подумав, що надійшла його остання година, а Орко не знає, де лежать гроші за ґрунт. Повели його з горба. Петро весь задубів. Якби се були живі люди, він би найшов що сказати. Але мав справу ні з живими, ні вмерлими, найгірше у його випадку. Нарешті спинились коло ріки, бо шуміла вода, а під ногами скрипіло каміння. Тоді Митро сказав йому на вухо:

– Їдеш, брате, до Америки?

– Їду…

– Як хочеш їхати, то їдь, – і коротко засміявся: – Ти нас, брате, не зрадив. Було б уже по тобі, а твій хлопець – як теплий віск. Ми борзо зліпили би з нього, що нам треба. Ти, як ота верба, видиш? Усередині дупло, але ще проживе довго. Ми радили з паном Старшим про тебе. Я сам просив, аби вибачив тобі дурість. Якби ти пішов до священика і розказав про нас, і тебе б покарали, і його. Але ти передумав і прийшов на мій похорон. На весілля не муситься йти, а на похорон – треба. Їдь собі до Америки, туди наших багато поїхало, але за те, що нас не пошанував і себе так само, маєш зробити одну річ. Разом із хлопцем. Ми нікого не караємо власною рукою. Се роблять ті люди, котрі нас ненавидять, бо ми мудрі й сильні, ліпші за них. Тобі дано силу, а мудрості маєш навчитися…

– Що я маю зробити, аби нас відпустили?

– Відобрати те, що належиться нам.

Старший не проронив ні слова. Був убраний на чорно, як монах. «Невже то правда? – здивувався Петро. – Невже се Старший?»

– Зробиш тото? – спитав Митро.

– Зроблю.

– То добре… Мусиш прислужитися громаді, котра стільки літ берегла твій дар.

«Берегла мене, а я тим часом стратив цілу сім’ю!» – подумав Петро, а може, й сказав, бо був як у тумані.

– Ти стратив лишень тих, у кого не було місця в житті. То – не була твоя правдива родина. Ми – твоя родина. І твій син. Ходімо!

…На другий день знайшлися покупці на хату. На третій – сусіда купив коня, але не забирав зі стайні, щоб Орко не плакав. Із села виїжджало ще троє господарів, усі з горішнього кінця. Мали їхати за пашпортами і корабельними картами. Ще не знали коли, бо пан Влодко затримувався у селі.

Але повернемось до панського двору в ніч після наглої смерті двох найповажніших слуг. Дві бідні душі залишились не хіба без останнього причастя, а й без свічки, котру світять у помешканні небіжчика. Челядь, звісно, помолилася, хоча й не здолала страх, бо невідомо, чи не завітає смерть ще й цієї ночі. Не гасили світла, а панська половина стояла темна з вини пана управителя. Зрештою, дідич мав ноги, аби прийти за світлом. За пані графині був дзвінок для служби, але шнур перетерся, і новий дідич навіть не знав про його існування. Ся ніч була особлива для нього. Вважав, що не переживе її. Читав колись книжку про індійських мудреців, котрі вчили, що страждання творять коло, і з нього може вийти лише той, хто не має чого собі бажати. Але пан Болеслав знав, що до кінця не позбудеться останнього бажання: аби його залишили у спокої. Він підкидав по одному поліну в піч і дивився на вогонь. Відчував, як холод стискає великий дім в обіймах, і не міг скласти ціни тому крихітному острівцю тепла й світла. Він вартував більше, ніж усі багатства світу.

Зосереджений на медитації, про яку мав лише побіжне уявлення, пан Болеслав був майже щасливий. Був у його житті великий вибір, як і в кожної людини. Міг за свої гроші поїхати до Індії, оселитись у великому європейському місті, відкрити власну палітурню, навіть знайти собі пару… Провали у пам’яті й загрозу втрати зору міг би залічити хтось із медичних світил. Навіть тут, на селі, він міг би опанувати цікаву науку ведення господарства. Гроші примножували нові варіанти післявоєнного існування. Зрештою, міг усе програти в карти і пустити собі кулю в чоло.