Текст книги "Урізька готика"

Автор книги: Галина Пагутяк

сообщить о нарушении

Текущая страница: 1 (всего у книги 16 страниц)

Урізька готика

Роман

Від редактора

Авторка попросила мене написати цю передмову як невеликий етнографічно-філологічний коментар. У процесі читання роману мешканець зі Сходу чи Півдня може невірно витлумачити деякі слова й вирази, що позначиться на глибині сприйняття усього тексту. Зважились на цей, досить незвичний для сучасної прози, коментар ми ще й тому, що обидві походимо з бойківського Підгір"я, але здобували освіту в центральних областях України, і зустрічались з такою проблемою раніше, при спілкуванні.Книга – це теж спілкування, кінцева мета якого досягти взаєморозуміння. Дія роману, очевидно, відбувається десь наприкінці ХІХ століття. На це вказує введення в його тканину уривка з нарису Івана Франка «Спалення опирів у селі Нагуєвичах у 1831 році»[1]1
  У кн… Українці: народні вірування, повір"я, демонологія, – К: Либідь, 1991


[Закрыть]. У нарисі використані спогади очевидців, записані дослівно, з усіма мовними особливостями. Це – блискуча річ, що часом сягає вершин художньої прози. Та на жаль, мало відома навіть серед учених-франкознавців.

Уріж

Село Уріж існує насправді і має реальне місце на карті Східної Галичини – 93 км від Львова, 6 км від Нагуєвич. Розкинулося вздовж правого берегів ріки Бистриці, яка перетворюється під час повеней з вузенького потічка на страхітливо повноводну, і впирається у Карпати, гору Ласки. Іван Франко називав цей край Підгір’ям.

Уріж населяють цілком реальні мешканці, серед яких є і нащадки старовинних українських шляхетських родів Ільницьких, Страшівських, Винницьких. Ще й досі бойків з Урожа називають «кафтанами», позаяк у XV–XVII ст. тут проживало багато шляхтичів. Дотепер збереглися традиції, звичаї, легенди, які сягають корінням ще у язичницькі часи.

За Австрії дорога поділила село на Уріж Вижній та Уріж Нижній, про що авторка згадує у романі. Відбиток часу і правлінь різних держав несе і мова мешканців того краю та, відповідно, героїв роману. Але слід пам’ятати, що персонажі твору – не є реальними особами, хоча й мають під собою багатий ґрунт прототипів. Певна недомовленість у романі дає змогу читачеві на власний розсуд провести межу реальності й містики.

Демонологія

Таємничі персонажі роману «Урізька готика», опирі, не є тими вампірами, якими нас лякають з екранів телевізора. Це – живі люди, а не покійники. Вони примушують людей носити їх на плечах через воду, в Лози. Ніхто не знає, що там відбувається, але відомо, що жертви невдовзі помирають. Опирі потинають людей, виснажують їхні життєві сили, втім, не відшукалося переказів про пиття крові з живих людей, як це читаємо у М.Костомарова [2]2
  Костомаров М.І. Слов’янська міфологія. – К.:Либідь,1994. с.260


[Закрыть].

Із роману дізнаємося, що опирі мешкають у сусідніх Винниках. Вони становлять замкнуту і нечисленну громаду. Уріж й Винники розділяє Границя, що означає куток між двома селами, де в давнину був цвинтар. Відомо, що вже у XVII ст. його не існувало, але трохи збоку, на полі, зберігся холерний цвинтар. На Границі й досі трапляються загадкові смерті, які приписують опирям. Найчастіше це стається з людьми, що опинилися у цій небезпечній місцевості вночі. Усі смерті пов’язані з водою: ріка, дощ, калюжа.

До покійників у нашого народу завжди було особливе ставлення. Як читаємо у М.Костомарова, люди застосовують «мірило справедливості» (ст.260), у своїй уяві нагороджуючи і караючи померлих за вчинки у земному житті. Така віра у потойбічний світ і покуту відобразилась в переказах про покійників, які ходять після смерті від 1 до 3 років (а самогубці – до 7 років), залежно від їхніх вчинків і покути. Детальніше про це – у повісті Галини Пагутяк «Чоловік у чорному костюмі з блискучими ґудзиками…»[3]3
  Пагутяк Галина Гірчичне зерно. – К.Радянський письменник, 1990


[Закрыть]

Звичаї

У романі «Урізька готика» згадуються інші народні звичаї. Наприклад, спалення опудала, яке символізує смерть, описане також дослідниками М.Костомаровим [4]4
  Костомаров М.І. Слов’янська міфологія. – К.:Либідь, 1994. с236


[Закрыть], О.Воропаєм [5]5
  Воропай О. Звичаї нашого народу. Етнографічний нарис. – Мюнхен: Українське видавництво, 1966.,с.164


[Закрыть]. Опирів спалювали на терновому і шипшиновому вогні. Щоб уберегтися від опирів, треба було мати при собі свячений мак або пшеницю, освячену 12 разів. У Г.Булашева [6]6
  Булашев Г.О. Український народ у своїх легендах, релігійних поглядах та віруваннях: Космогонічні українські нородні погляди та вірування. – К.: Фірма «Довіра», 1993.


[Закрыть] описано спосіб нейтралізації опирів, відомий багатьом європейським народам, – осиковий кіл або осикова труна.

Бойківська забава при мерці «бити лопатки» збереглася тепер лише у гірських селах. Вона має давнє, можливо, ще фракійське коріння. Її описано у «Літописі Бойківщини»: «Сьаде єдин на такий столиць, а другого імит за очьи, третьій має лопатку, закритий піднімат ногу і диржьит до-гори, а тот єго вдарит по нозьі, здоли по подешьві і тоги му розкриют очьи, а він гадат, хто го вдарив. Ци вгадат, ци ньіт? Як угадат акурат на того, щьо го вдарив, то зараз за тоту кару бирут го на тот столиць і му очьи закривают. Сьідит він. Потим го вдарьат… А як ни вгадат, то сьідат наново так довго, пок ни вгадат.»[7]7
  Літопис Бойківщини,ч.6 – Самбір: 1935


[Закрыть]

У бойків до ХХ століття зберігся звичай везти на цвинтар покійника на санях, що, як вважав український етнограф Федір Вовк, походить ще з тих часів, коли не було винайдено колеса[8]8
  Вовк Хведір. Студії з української етнографії та антропології. – К: Мистецтво,1995,с.325


[Закрыть].

Також у романі зустрічаємо епізод, коли вночі, йдучи селом, чоловік зустрічає людей, вітається з ними, але вони не відповідають. Це означає, що він зустрівся з небіжчиками, які не мають права говорити з живими людьми.

Ці та інші етнографічні та психологічні моменти Г.Пагутяк майстерно переплітає з філософськими роздумами і універсальною символікою.

Мова роману

Мова роману «Урізька готика» є своєрідним сплавом діалекту й літературної мови. Авторка передає колоритну говірку урізьких бойків, яка фонетично відрізняється від мови бойків гірських (наприклад, мешканців села Сторонна, звідки родом батько Галини Пагутяк). Коли порівнюєш мову персонажів-селян з уривком із нарису Івана Франка (спогади очевидця), вони дивовижно пасують одне до одного. Це пояснюється близькістю двох сіл, Урожа та Нагуєвич. Така мовна стихія має свої особливості: вона швидка і м’яка, збагачена пестливими словами, проте загалом дуже стримана. Крім того, розмовна мова містить багато полонізмів, активно вживається також звук [ф]. Очевидно, це пояснюється впливом польської та німецької мов. Фактично, так і досі розмовляють у тій місцевості, де народились автор і редактор роману.

Проте «Урізька готика» написана не діалектом, як може видатись на перший погляд. Це обмежувало б автора, ставило у певні рамки. Подекуди письменниця переходить на чисту літературну мову, але зберігає при цьому ритм бойківської говірки. Саме ця неповторність і вишуканість мовних засобів, якими користується Галина Пагутяк, часом не вкладається у чіткі літературні норми, потребує роз’яснення. Окремі слова різняться не лише звучанням (кождий, фасоля, дівочка, зачнуть, здоймив), але і значенням (пироги, загін, грубий). Тому редактор пояснює як слова-діалектизми, наприклад, дзиґарок, сподні, вуйко так і ті, що не підпадають під норми сучасної літературної мови (страта, побит, горішній, припнув, поміч). При редагуванні я намагалася зберегти навіть правопис автора.

При роботі над поясненням слів мені дуже допоміг «Словник бойківських говірок» М.Й.Онишкевича[9]9
  М.Й.Онишкевич. Словник бойківських говірок. – К.: Наукова думка, 1984


[Закрыть].

Про читача

Сучасного читача важко здивувати незвичайними мовними прийомами. Але ще важче змусити його замислитися над суттю образів і символікою слова, віднайти себе в невластивій йому мовній стихії.Зазвичай, у нас не прийнято давати коментарі й пояснювати діалектні слова чи їхні форми при виданні книг сучасних письменників. Однак ми вирішили це зробити знову ж таки задля читача.

На думку автора і редактора лише дбайливе, навіть, побожне, ставлення до мови, збереження цілісності усіх її компонентів, у тому числі й діалекту, має вирішальне значення для української літератури в майбутньому.

Олександра Чаус

1. Втома

Докопували бульбу вже після Покрови, коли світ темний і змучений, а дощ зганяє останнє листя з дерев: нема йому різниці, жовте чи зелене. Воно теж змучилося дрижати на вітрі й холоді, як перше змучилося від палючого сонця, і хоче лягти на землю впереміж із грушками-гниличками та поморщеними сливками. Безуб’яки копали бульбу пізніше від інших, й було їх лишень двоє – батько з сином, чотирнадцятилітнім хлопчиною. Матір поховали у жнива: злягла в горячці[10]10
  лихоманка


[Закрыть] й не встала. І треба було відробити той похорон у священика. Єгомость не напирав[11]11
  наполягав


[Закрыть],але пасувало[12]12
  личило


[Закрыть] йому віддячитися. Грошей не хотів узяти, то вартувало було помогти отцеві у полі й коло бульби. Співчував Петрові: в самого жінка померла ще замолоду, і більше не міг женитися, бо – священик. Хотів єгомость піти в монастир: їздив, напитував, але, видно, щось собі не сподобав у монашеському побиті[13]13
  уклад життя


[Закрыть], й лишився в Урожі. Тут він родився, тутка поховав вітця, матір, жінку, і ніхто не випихав його з бідної урізької парафії, та й казали про їхнє село всяке. Чи правду чи неправду, тілько чужому тут було зле. А отець Антоній не був чужий і тримав парафію, як тримається обіруч снопа з погано зав’язаним перевеслом, аби не розсипався і ліг зручно в полукіпок. Бог не дав йому діточок, єгомость був уже немолодий, то кождому було цікаво, хто ж прийде по ньому і чи довго втримається. Село, хоч і бідне, але не таке бідне, як гірські села: земля родила й худоби тримали через те небагато. У сусідніх Мокрянах урізьких людей прозивали бойками, у Нагуєвичах – кафтанами, натякаючи на колишню силу-силенну зубожілих шляхтичів, з яких тепер лишилися тільки Винницькі, Ільницькі та Страшівські. Село поховало пам’ять під нивою щоденних та сезонних клопотів, бо знало, що єгомость пам’ятає за них, і списує до грубої[14]14
  товста


[Закрыть] книжки їхні долі, сни, їхні життя і смерть. Виділи[15]15
  бачили


[Закрыть] через отворене вікно, як пише за бюрком[16]16
  письмовий стіл


[Закрыть]. Раз священик пише, то щось мудре. Так писав його дідо, і так писав його тато. Інші священики того не робили, не знати чому. Не раз отець Антоній приходив до школи і дивився на дітей так, ніби шукав серед них того, кому хотів би передати те, що знає, бо вже змучився писати й нести на собі тягар досвіду. Але, видно, не знаходив.

У селі траплялось більше похоронів, ніж весіль та хрестин. Воно теж втомилось, бо було дуже старим. На Ласках, горі, під якою починався Уріж з горішньою церквою та попівством, пастушки знаходили часом кам’яних пташок, грубо витесаних з каменю, з одним очком і ледь позначеним крилом. Ще батько єгомостя, теж священик, показував урізьких пташок панам у Львові, і ті казали, начебто мають вони щонайменше кільканадцять тисяч років, а се свідчить, що в Урожі мешкав люд, який ще не вірив у Христа. «Та й тепер не дуже вірять», – докидав котрийсь із священиків, обтяжений родиною й господаркою. На що отець Антоній кивав сумно: «Пам’ятаймо, що може бути ще гірше. Люди зачнуть[17]17
  почнуть


[Закрыть] вклонятися Антихристу, чулись-те, що твориться на великій Україні?»

«Нема часу газет читати.» Бесіда з приємної ставала тоді прикрою, а декому видавалась і небезпечною, бо навіть лінивий байдужний розум дотикала думка: недобре казати, що Ісус Христос, єдиний з Трійцею, мав початок і кінець, або що колись його могло не бути.

Втім, здибалися[18]18
  зустрічалися


[Закрыть] вони лише на празники[19]19
  храмове свято


[Закрыть]. У кожній парафії був свій празник. Або коли щось траплялось надзвичайне, окрім на уродин[20]20
  народження


[Закрыть] чи похорону. Отець Антоній вважався би дуже шанованим священиком, якби не був удівцем. Це виправдовувало трохи його неординарність, проте в очах духовенства й мирян було чималим ґанджем[21]21
  вада


[Закрыть].

Петро Безуб’яків із сином Орком[22]22
  від Орест


[Закрыть] копали бульбу пізно та ще в сльоту. Позавчора зачали, і хотіли до вечора скінчити. Людей не кликали, бо не було до чого, та й хто виніс би їм на поле обідати, хто би наварив? Безуб’яки вважалися наполовину чужими, бо його небіжка Марія тут вродилась, а Петро був з Нагуєвич, хоч перебрався до Урожа ще малим хлопцем. Було поза тим ще й таке, що, певно, шкодитиме й Петровим онукам. Воно пекло його серце і робило мову несмілою й тихою там, де сходилось більше людей. Ні, не виглядали на отих: обидва, Петро з сином, були бліді, марні, й не дуже добре їм велося: корова згинула, а кінь був дуже старий і Петро, як міг щадив[23]23
  беріг


[Закрыть] його перед тяжкою роботою. І нині лишив у стайні, аби не стояв на студеному вітрі, доки вони копають бульбу за рікою.

Оркові текло з носа, і він втирався мокрим рукавом, дусив у собі кашель, аби тато не гнівався. Із гір насувалась ще одна тяжка велика хмара, ліс курився пасами[24]24
  смугами


[Закрыть] туману, а на городах не було ані живої душі. Лише на їхньому загоні, безкінечно довгому, земля була повита матиною[25]25
  листя картоплі


[Закрыть], колючим осотом і засохлою лободою. Орко скосив позавчора не дуже добре й боявся вітцівського докору. Але той рив як кертиця[26]26
  кріт


[Закрыть] важку кам’янисту землю, вишпортуючи бульбу з підірваних корчів не так мотикою[27]27
  сапа


[Закрыть], як руками. Кидали всю бульбу в один кошик, бо не було ні великої, ні дрібної. Літо мали сухе, то бульба не вродила. Та й садили її на тому самому місці вже другий рік поспіль, перервавши загін[28]28
  вузька смуга поля


[Закрыть] латкою капусти. «Як дійдемо до капусти, – думав Орко, – тато мене пошлють додому по обід.» Він був голоден, бо щось не міг снідати. Могли би з собою взяти перекусити, але треба було й так піти подивитись до сестрички Орисі. У чотири роки можна лишити дитину, лишали навіть менших. Орися вже недовго мала бути з ними, але сподівалися, що вона затримається. Спершу було таке здорове, файне дівчатко, а потім ніби хто врік. Кликали до неї бабу з Мокрян, але та не прийшла. Сказала, зливши свяченої води на діточу[29]29
  дитяча


[Закрыть] сорочинку: «Ваша дівочка здорова, тілько не хоче жити.» Мама не повірила: «Як то не хоче? Усе живе хоче жити.» «Аби ти знала, небого, кілько людей не хоче жити… Мают в собі такий отвір, що кождий чоловік собі затикає, а є такі, в кого завше отворено, і звідти дух витікає, аж свище.» " То вона такою вродилась?» «Так Господь дав» «А ви, цьоцюнцю, злийте на віск…» Баба знизала плечима і злила на віск: «Видиш, небого, янгольські крила? Кого Бог любить, то кличе до себе. Чим більше любить, тим голосніше кличе.»

Тато гнівався, казав, що баба дурна. А мама пішла до Дрогобича, накупила образочків[30]30
  тут: картинки


[Закрыть] кольорових зі святими, ангелами і звірятами, аж очі разило[31]31
  сліпило


[Закрыть], й дала Орисі. Ніби хотіла чимось заткати діру, через яку витікало діточе життя. Ходила з нею в неділю понад рікою, аби дитина полюбила світ Божий через його красу й не бажала покидати завчасу. Мама боролася з Богом і всіма ангелами за свою плоть і кров, відганяла від неї смерть. По селі зачали судити її, як єретичку, донесли священику. Але той несподівано пішов супроти громади: «Вірите ворожці, а не дочекаєте повірити матері, котра любить свою дитину більше, ніж ви. Змалечку запрягаєте діточок до тяжкої праці, не маєте часу приголубити, не поговорите з дитиною, жалієте пару крейцарів[32]32
  грошова одиниця


[Закрыть] на молитовник. Вам худоба[33]33


[Закрыть] часом важніша за дитину…»

Не розуміли того і не чулися винними. Навіть були обурені несправедливістю. Дехто навіть казав: «Та мала з лихого насіння. У неї дідо був опир!» «І не встидно вам вірите в такі речі? – докоряв священик. – Де в Біблії написано про опирів? Є там про злого духа, що вселяється в чоловіка, котрий не має твердої віри. Але про опирів нічого нема.»

Отець Антоній, звісно, вчений, та й виріс тут… Але чим ліпша донька тієї задрипаної жебрачки від їхніх дітей, що їх треба виховувати твердою рукою, аби добре стояли на ногах? І на се єгомость мав готову відповідь: «То – інша любов. Але є така, що ні мені, ні вам не дано зрозуміти. А чого не розумієте, про те не беріться судити.» Сказав, як відрізав. Власних дітей не мав, село не мусило їх годувати і вчити за свою кервавицю[34]34
  ⁵ важка праця


[Закрыть], тому його трохи дивні теологічні погляди нікого не бентежили: був єдиною і найвищою духовною інстанцією в Урожі. А в самі жнива Марія напилася студеної води, і по неділі сама зійшла зі світу. Доктор у шпиталі сказав, що якби хоч на день раніше, то порятував би. Але доктори так мусять казати: для бідного все запізно.

Можливо, Петро з Орком ще не усвідомили своєї тяжкої страти[35]35
  ⁶ втрата


[Закрыть], бо вона припала на час, коли люди мусять звільнити землю від плоду, аби та не огнівалася на них за марнування. Після пустки на полі настає пустка на серці. Батько і син це передчували, втупивши очі в землю посеред кола, тому що краєвид, не заставлений горами чи будівлями, завжди нагадує коло, за межі якого не можна ступити, бо вони тікають від тебе. «Добре, що вітер, – думав Петро. – Дощ відганяє і землю сушить». Обох потішило сонце, що визирнуло уперше того дня між хмар і залило теплим жовтим світлом гору за рікою, з одинокою грушкою на схилі, але до них так і не дійшло те сонячне тепло. Орко висипав бульбу з кошика в мішок, похапцем позбирав ту, що випала. Він завше чувся несміливим, винним у чомусь, навіть серед однолітків, ніби перед тим, як мав народитись, його попередили, що в цьому світі холодно, голодно і мало любові. І що на очах у нього вмиратимуть ті поодинокі, близькі люди, яких він любитиме. Коли часом єгомость приходив до школи і дивився на кожного, ніби шукав найдостойнішого, Орко не сподівався, що його оберуть. Не вчився добре, наука була цікава доти, доки не розкривала своїх таємниць і вже не нагадувала зачарований ліс, де все не таке. Утім, Оркова наука скінчилася. Не було потреби далі ходити до школи, але в душі хлопця запанувала пустка, коли інші діти пішли восени вчитися, а він – ні. Якби добре вчився, священик міг би послати його власним коштом до міста. Часом таке робив, і сам екзаменував учня, вишукуючи в ньому схильність до дальшої науки[36]36
  навчання


[Закрыть].

Отже, школа для Орка скінчилася. Тепер перед ним відкривалася безодня праці, залежної від дощу, сонця та різних духів, що літали довкола, плуталися під ногами, звивались між закоцюблими пальцями. Добрі духи покинули батька і сина сам на сам з дрібною бульбою, що не набрала соків із землі, бо висотала її родоначальниця цієї бульби, і полинули на освітлену сонцем стерню на Заріччя. Тоді хлопець відчув свою несвободу, що була як з власної волі, так і від звичаю. Ті дві несвободи злилися в усіх мешканцях Урожа, у тій частині людськості, що тримається землі; нема різниці, належить вона їй, чи ні. І чим ближче добігала кінця та остання польова робота, тим більше відчував Орко тягар своєї дитячої несвободи. Зграйки сірих пташок перелітали з місця на місце, сідали, коли втомлювались, однак підліток уже вмів відмежувати себе від них, свідомий того, що людині призначена інша доля і ціль її невідома. У кожному разі то – не терпіння задля посмертного вічного спокою. Звісно, він не зумів би висловити цих думок, але вони були поруч, сподіваючись знайти колись собі висловлення чи спонукати до якоїсь дії. Ні батько, ні син не розтуляли рота, навіть перепочивали по черзі. Їх розділила смерть матері, якої ніхто не чекав. Зробила сиротами і розметала[37]37
  розкидала


[Закрыть] родинне огнище. Говорити про це вони не могли, аби не ятрити серця, підтримували один одного в роботі поглядом, але не словами. Бойки встидаються красно говорити: їхня мова проста, як і їхні страви без м’яса і тлущу[38]38
  жир


[Закрыть]. Вони тужать за вершинами гір, на які ніколи не мають часу піднятись.

Не говорили між собою ще й тому, бо у хаті лишили малу дитину, що не була, як інші діти, цікава до життя, наче народилась зі знанням того, що її чекає, й не мала жодних ілюзій. У таких серце поспішає, і нема на се ради, нема доктора, щоб уповільнив той дзиґарок[39]39
  годинник


[Закрыть]. Доктор, що оглядав недужу маму, навіть, якби й помітив малу Орисю, не погодився би з діагнозом темної баби, не зрозумів би слів, якими вона поєднала тіло, дух і долю, відрізавши всіляку надію. Його діагноз коштував би великих грошей, а не десяток яєць чи в’язанку сушених грибів. Того, за кого поручився янгол смерті, ніхто не брався рятувати. І янгол забрав з дороги Марію, котра хотіла продовжити дитині роки життя й накупила образочків із золотими небесами, рожевими птахами, синіми левами й червоними крилатими кіньми. Ні батько, ні брат не зробили для Орисі нічого. Навчились мити їй головку, розчісувати волосся й заплітати в коси, але лишали її саму в хаті на цілий день, де її могли настрашити злі духи з тих, котрі підчищають все у помийниці, чи навіть просто щур міг вкусити. Але нині Гривко був за стіною, а з ним паця[40]40
  порося


[Закрыть], худе й замурзане, що вже давно перестало відчувати голод на бовтанці з трави, ґрису[41]41
  дерть


[Закрыть] й вареної дробини[42]42
  відходи після молотьби


[Закрыть]. Орко давав йому не раз кусник хліба, що пекла для них сусідка раз на тиждень, і думав, чи знає паця, що його заріжуть на Різдвяні свята. І ще по оборі[43]43
  подвір’я


[Закрыть] ходило три курки, невтомно вишукуючи собі якийсь харч, зернята чи кришки, але обіцяний Орисі котик так і не з’явився. Треба було питати на селі, а Орко з Петром майже нікуди не ходили.

Тато напалив зрана, зварив снідання, а Орко погодував малу. Та не хотіла їсти, аж хлопець прикрикнув на неї. І вже по тому пішли копати бульбу.

Вітер порозривав хмари, і на їхньому полі заясніли сонячні пасма[44]44
  смуги


[Закрыть]. На тому місці, де мама садила торік огірки, стало більше бульби і більше роботи.

– Йди, я ще трохи покоплю, – змилувався тато і, коли Орко став брати пів міха на плечі, махнув рукою: Не треба, подвигаєшся. Заберем усе фірою[45]45
  підвода


[Закрыть]. Нарвеш у березі трави пацяті, возьми хіба верітку[46]46
  шмат грубої тканини, в якому на плечах носили різні речі


[Закрыть]…

Орко мусив урешті вкритися веріткою, бо знову почав падати дощ. Здоймив[47]47
  зняв


[Закрыть] її недалеко від того місця, з якого було видно, що робота йшла добре, і завтра вони не підуть на поле. Накопали три повні міхи, а вчора було сім. «І то незле», – подумав Петро, відчуваючи якусь полегкість, коли Орко пішов. Йому було видно з поля і сина, що легко йшов, розмахуючи веріткою, і панський двір, і липи довкола церкви, і вищу від лип дзвіницю, з якої розбився на смерть майстер. Такої високої дзвіниці не було навіть у Дрогобичі, але дзвони мали ґандж, чомусь гасили звук.

Близько шуміла вода. Ніхто не перейшов би тепер ріки, якби не міст, старий і чорний, яким користувались хіба, коли була повна ріка. Вважалося, що то панський міст, а не хлопський. Коні неохоче ступали по ньому, бо дуже дудніло[48]48
  гуділо


[Закрыть]. Довго стояв той міст, обмазаний чорною смолою, з якої вивітрився увесь дух, проте лишався чужим для Урожа. Так само, як Петро Безуб’яків. Міст не просто єднав береги Бистриці, а й притягував до себе вояків, котрі йшли на війну, усіляких дармоїдів і посланців з повіту, що ніколи не несли доброї новини, лиш самі злі: про набір у рекрути, про податок. Відразу за мостом починався лихий та чужинський світ. Петро міг би його пізнати і не так боятися, якби його взяли до війська замолоду. Власне, вже взяли, але сталося в Самборі чудо. Як поставили їх, рекрутів, перед касарнею, надійшов високий чин, такий високий, що його, видно, всі боялися. Крутив сивого вуса і дивися на сільських парубків, сам повний, на лиці червоний. Та потім ніби щось його штурхнуло, рушив просто до Петра і, спинившись перед ним, наказав:

– Дивись мені в очі!

Петро витріщився на нього, як жаба на полоза[49]49
  удав


[Закрыть], здеревівши від страху, і не пам’ятає, що він побачив в очах високого чина, однак мусив щось побачити, може, вогонь. І ніби лемент заступив йому вуха. Усе змішалось йому в голові, але міг би присягтися, що виразно почув слова, сказані старшому над рекрутами: " То – наш. Най вертає додому.» І направду[50]50
  справді


[Закрыть] Петро вернувся додому з папером, що не годен до війська, і всю дорогу від Самбора до Урожа пролетів, як птах.

Тепер він стояв спрацьований, по кістки в мокрій глині на своєму полі, під сонцем, що вже не гріло, і не знав, яка сила, добра чи зла, лишила його тут. Може, ліпше було не мати ні жінки, ні дітей, ні гризоти вбогого чоловіка, а мандрувати по чужих краях, стріляючи в людей, які боялися б його мундира. І врешті згинути ще молодим і здоровим. По тому, як вернувся, довго не міг спати вночі: боявся, що змусять сплатити «довг[51]51
  борг


[Закрыть]» за те, що пустили, за те, що «їхній». Ходив сповідатися до єгомостя, але не міг сказати йому усього. Уста деревіли, язик сох, а перед очима мерехтів вогонь. Казав, що привиджується[52]52
  ввижається


[Закрыть] страшне і причуваються різні слова. Отець Антоній сказав «Бог – милосердний. Проси в Нього заступництва. А що до того, що причулося, то може бути злий дух гордині. Певно, сказано було: «Він – хорий». Сам подумай, хто ти, а хто – вони.»

«Отче, наш рід проклятий, ви самі знаєте, що люди кажуть.»

«Бог не проклинає, сину мій, лиш люди. А сила Божа, як сонце в небі, усім доступна, хто під неї стає. Йди додому й читай молитовник, найбільше Псальми.»

Петро поцілував єгомостя в руку, хоч той не любив такого, і священик попросив:

«Чи позволиш мені написати про твою пригоду в книжці? Всі знають, що я записую, і тато мій записував перше цікаві бувальщини. Я не буду писати, що то про тебе. З часом хтось буде читати й довідається, що думали й робили люди в Урожі, і знайдуть для себе щось пожиточне[53]53
  корисне


[Закрыть]. Подивися сам!»

Петро побачив грубу книжку, оправлену в полотно, наполовину списану.

«Нащо ви мене питаєте, отче?»

«Бачиш, Петрусю, гріх писати про мертвих неправду, а про живих – ще більший гріх. Як я зараз від тебе чи від кого іншого щось запишу, а хтось потім скаже про тебе неправду, то її легко можна буде виправити, почитавши сю книжку. І вже нікому не повірю, окрім тебе. А коли вже нас не буде на світі, то правда про нас, урізьких людей, теж не завадить. У людей коротка пам’ять на добре, а довга – на лихе. Не бійся, Петре, як будеш добрим до людей, матимеш чисте сумління. А се – важніше.[54]54
  важливіше


[Закрыть]»

Не знати, чи допомогли слова отця Антонія, але Петро трохи заспокоївся, і старався як міг, аби стати в Урожі своїм. Однак, нераз його охоплював смуток від того, що світ такий тісний, аж тяжко дихати.

Із-за гір сунула темна хмара, і Петро боявся, що сильний дощ завадить скінчити роботу. Він почав швидко рити бульбу, однак не чувся затишно, бо з ріки повіяло, як з пивниці[55]55
  погріб


[Закрыть], сирістю. А ще було полудне[56]56
  час опівдні


[Закрыть], коли ніхто з урізьких не виходить ні прати, ні збирати плавник на березі, бо се час утоплеників. Можна побачити, як йдуть поверх води, плачуть, мокрі, дрижачі й сині. У полудне на ріці усе завмирає, не чути навіть, як шумить вода. Селу ніколи не загрожувала повінь. Найбільше, що могла вчинити ріка, це відломити кавалок[57]57
  шматок


[Закрыть] городу. Петро мав поле за рікою, геть усіяне камінням, і город на другому березі, звідки треба було носити цибулю, буряки та все інше до горба, або фірою виїздити аж на роздоріжжя. Велика дорога розтинала горб, ділячи село на Уріж Нижній та Уріж Вижній, хоч насправді то було одне село. Насправді казали «горішній[58]58
  верхній


[Закрыть] кінець» і «долішній[59]59
  нижній


[Закрыть] кінець». Безуб’якова хата стояла в долішньому кінці, посеред села.

Орко закинув верету на плечі й пішов дорогою, бо на городі було мокро, а на горбі слизько, та й від мосту навіть ближче. Одразу ж побачив поперед себе двох чужих чоловіків, котрі, поки він рвав траву, перейшли міст. Були се якісь пани, у довгих до землі плащах, чорних капелюхах, і з наплечниками[60]60
  рюкзаки


[Закрыть]. У одного за спиною стриміло ще щось довге, ніби грубий патик, завинене шматою. Йшли помалу, видно, змучились, і Орко не посмів їх обігнати. Йшов на віддалі, аби вони його не зауважили. Ніхто ніколи не приносив добра до Урожа, тільки виносив з нього. Бідні люди ставали ще бідніші, та й багач на чомусь мусив стратити, зате було про що поговорити, а цікаві вигадували ще різні байки.

Подорожні щось між собою бесідували, наближаючись до роздоріжжя, і хлопець подумав, що вони, певно, лишаться тут, не підуть нині до Дрогобича. У такому разі вони мають зайти або до корчми, або до священика, або навіть до пана. Орко не збирався за ними йти. Корчма була в долішньому кінці, а панський двір і попівство – у горішньому. Ага, могли би ще піти до школи, але пан вчитель за всі чотири роки, поки Орко вчився у школі, не мав гостей. Певно, волів сам їздити до когось.

Видавалось, що то невеликі пани. У вищого тріснув рукав на плечі, й звідти стирчало щось біле, а в другого ззаду причепилися реп’яхи. Та й пани не попхаються пішки аж зі Самбора. Тому до пана вони не підуть, лиш до корчми, а коли справи дуже кепські, то до єгомостя Антонія. Міркуючи про це, хлопець трохи повеселів. Вбрані подорожні були не по-хлопськи, і не по-жидівськи, як вбираються дрібні крамарі, скуповуючи на селі яйця, сушені гриби і старе шмаття. Пан всюди чує себе паном і йде сміло посеред дороги. Тому зі своєю веріткою хлопець не смів їх перегнати, і чим довше плентався за ними, тим здавались вони йому загадковішими. Не дивились собі під ноги, лиш поперед себе, навіть не звернули уваги на дуже високу дзвіницю, увінчану залізним хрестом з чимось блискучим посередині, так ніби вже її колись бачили і більше вона їх не цікавила.

Та раптом вони зупинились, а потім обернулись туди, де була Оркова хата, трохи скривлена від старості набік, наче прислухались до чогось. Ворони, що мокли на липах довкола церкви, знялися в повітря і страшно закричали. Орко теж став. Пани навіть тепер не зауважили, що він йде за ними, ніби той був невидимий. Або мали очі ззаду, й добре знали, хто він, раз дивились на його хату.

Ворони зібрались у тісний гурт і з криком полетіли в горішній кінець, а двоє подорожніх, постоявши хвильку, повернули у долішній. Настала тиша. Орко прислухався, може, дитина плаче, хоча мала ніколи голосно не плакала. Ноги йому затерпли, не від холоду, бо звик ходити босий до першого снігу, а від того, що від землі наче підіймалося щось значно прикріше від холоду. Помалу пішов до хати, майже певний, що сталася біда. Усе він бачив так, як впала би стіна, і бачив чомусь те, чого найбільше не хотів бачити. Уявив собі, як вмирала мама. Не хотіла вмирати, хоча була дуже змучена тяжкою працею. Якось Орко чув, як вона чесала його сестричку й говорила до неї: «Пощо чоловікові так тяжко працювати? Чого він припнув[61]61
  прив’язав


[Закрыть] себе до кусника землі, хоч міг би вільно ходити по світі? Ти думаєш, що усі так живуть? Ні, Орисуню, є люди як ангели: їм не треба гарувати[62]62
  тяжко працювати


[Закрыть] з рання до вечора, бо все їм Бог дає.» Розкладала перед дитиною образки і тішилися обоє. Тато усе це терпів, хоч видів, що мама збаламучена. Ніколи не кликала ні його, ні Орка оглядати тоті образочки. Хлопець почувався так, ніби вони з татом на одному боці,гіршому, а мама з Орисею – на другому, де все світле, тепле. Чи ж він не хотів би ходити по тих пишних садах, з райськими пташками на деревах, оглядати срібні палаци з золотими дахами, обіймати за шию веселих звірят? Але одного хотіння було мало: мусив вибрати щось одне, мусив мати в душі більше світла. Звісно, він не міркував так, як людина з розвиненими розумом та серцем, і, правду казати, помалу втрачав надію розвинутись уповні.

Усі члени цієї родини були пов’язані значно складнішими зв’язками, ніж те годилося б для селянської родини. І коли тато не перечив мамі, то не тому, що слухався її, а тому, що боявся ступити на світло. А Орко намагався їх усіх зрозуміти.

…Коли Орисю нарядили й поклали на столі посеред хати, й чекали на парастас[63]63
  відправа коло покійника


[Закрыть], хлопець ще не усвідомлював того, що сталося. Доки в хаті стояв плач, а кожний із сусідів трохи поплакав, як то має бути, а ще більше додавало жалю, що у хаті був другий похорон за півроку, він навіть щось робив: давав коню й пацяті їсти, поміг принести лавки від сусідів. Найбільше боявся подивитись на тата. Потім настав спокій, і він вже міг дивитися на сестричку цілий вечір і цілу ніч, дотримуючись тієї неписаної бойківської книги мертвих, що підносить небіжчика над живими, аби ті могли змиритись колись зі стратою. Орко сидів на лаві між дорослими, і в голові у нього метались думки, одна страшніша від іншої. Він знав, що Орися помре, що вони з татом не зуміли повернути їй радість життя, навіть не пробували. Але не думав, що Орися буде сама-саміська, коли до хати увійде смерть з косою. Як їй було напевно страшно: у відкритих очах застиг переляк, а личко скривив біль. То вже потім все налагодилось, і очі вдалось закрити, але не цілком: залишились щілини, і тепер дівча ніби спостерігало за людьми якось недобре: ага, тепер плачете за мною. Душа її літала по хаті, де ставало щораз тісніше, чекаючи, що на третій день явиться ангел і забере до раю, а тіло зоставить землі. Тато щораз підводився, виходив у сіни, а Орко боявся, аби за час його відсутності до нього не заговорив хтось чужий. Він весь був заглиблений у глибоке переживання смерті, з якою зустрівся уперше сам на сам. Смерть ще не встигла полишити хати, коли він увійшов туди пополудні, скинувши верітку на призьбі. Краще було б, якби Орися вмерла у сні, з усмішкою на устах. Краще було б, якби вона жила. Вони з татом урешті знайшли би для неї місце у цьому світі, навіть, якби треба було чогось позбутись, чи щось відсунути. Але вона в останню мить зазнала болю і настрашилась. Не раз уночі тулилась до тата, хапала за руку, коли снилось щось погане, і просила розказати байку[64]64
  тут: казка


[Закрыть] про зайчика. Хлопець увесь занурився у спогади, які ще більше завдавали йому жалю, оплакуючи разом із сестрою маму, яку не мав досі часу оплакавати. Тепер вони були одне ціле – мати й сестра, і аж тепер мама дійсно вмерла.