Текст книги "Урізька готика"

Автор книги: Галина Пагутяк

Коли отець Антоній почув про Якова, то подумав, що се ще один знак. Хотів стрітися з цим чоловіком, але зразу понабігало звідусіль людей, обсівши монастир. Чекали, коли вийде до них зцілитель. Антоній думав тоді: що почуває той, на кого покладають такі великі надії? Чи не боїться? Чи одержимий він, а чи блаженний? Якщо одержимий, то мав би ставати на герць зі злом. Якщо блаженний, то чому люди при ньому б’ють собою об землю, кривавляться, і з рота у них йде піна? Ніколи він не чув стільки богохульств і прокльонів, як за ті два дні, коли приглядався до незваного гостя, котрий не мав дозволу на екзорцизм, а відтак проводив вигнання бісів за мурами святої обителі. Чим уподібнювався до Спасителя, гнаного звідусіль.

Молодий священик тримався віддалік від юрби, щоб його не діткнувся дух одержимості. Ховався то за дубом, то в корчах, то за копицею сіна. Отець настоятель цілими днями молився, і ходив по монастирі лише тоді, коли отець Яків знаходився за ворітьми. Мусив відрядити посланця до владики Йосафата, але зробив так, щоб той дуже довго добирався, бо монастир мав вигоду від численних пожертв. Так чинили всі. У горах монастирі небагаті, й цісарська влада на них завше дивиться так, ніби хоче увірвати для себе кусень землі чи латку лісу. Отець Яків мав добрий нюх і відбував на день раніше, ніж повертався гонець з наказом від владики, котрий теж не дуже квапився, бо розумів, що допомога монастиреві не завадить. Розумів, але мусив. Слуги Божі мали би слухатись одного пана, але так не було ніколи.

Антоній стрів отця Якова рано, коли йшов до церкви. Надворі ледве розвиднилось, і він йшов сонний, намагаючись пригадати свій сон. Отець Яків виринув перед ним несподівано, аж священик настрашився. Притиснувся до стіни, щоб пропустити старого, але той вхопив його руками за плечі й зазирнув у очі. Від страху отець Антоній аж заціпенів, передчуваючи, що зараз станеться щось недобре. І справді, Яків відштовхнув його й крикнув:

– Пріч від мене, сатано! Пріч! Во ім’я Отця й Сина, і святого Духа!…

«Господи, що він говорить?!» – вжахнувся отець Антоній, і тут Яків почав битися головою об стіну.

– Отче Якове, отче Якове! – просив його священик. – Браття, поможіть!

Позбігалися ченці. Двоє найсильніших відтягло закривавленого отця Якова від стіни, але той виривався, бризкаючи слиною.

– Господи, заступи! Господи, помилуй! – молився Антоній.

Поволі отець Яків заспокоївся. Висів, переламаний надвоє, на руках дужих ченців.

– Отче Якове, – лагідненько мовив отець-настоятель, – ходіть, спочинете трохи.

– Кажеш, спочити? – з притиском мовив старий. – Злий дух поміж вас ходить, а ви хіба би спали та їли!

– Господь з вами, отче, та ж то свята обитель!

– Свята обитель – у серці. У серці!

– Не кажіть дурниць, отче! Не богохульствуйте! – скипів настоятель.

– Добре, – згодився Яків, – добре. Най буде по-вашому. Тільки виженіть звідси того, що в нього на плечах злий дух вився. Мені його не зцілити. Спаліть на терновому огні, так буде найліпше!

– Кого, отче, спалити? – озирнувся довкола себе настоятель.

– Отого-во! – вказав Яків на блідого перестрашеного урізького священика.

– Що ви таке кажете? То наш гість, священик! Хіба не видите на ньому святого хреста?

– Ага, то хрест видите, бо блищить, а злого духа, котрий чорний, не видите!

Того вже отець Антоній не міг витримати і зомлів. Що було далі, не пам’ятає, але досить того, що на другий день він покинув монастир, хоч лив дощ, як з відра. Був майже непритомний зі страху і встиду, хоча чим мав встидатись? Знав, що з монастиря то не вийде. Брати-ченці трохи зверхньо дивились на юродивого Якова, дратуючись його безцеремонністю. Але чи міг віддерти від себе ті слова, що призначались для нього, отець Антоній? Не вмів забувати від малого хлопчика лихих слів, сказаних татом чи учителем. Вони його дуже смутили, ранили. Пам’ятав їх по роках. Приходили, коли чинив не так, як би мав чинити порядний християнин.

Але такого, як вчув від отця Якова, навіть не зміг би вимислити. Чому той побачив його таким, яким не бачив ніхто? Не знав його, ніколи не говорив з ним. Мав у тому бути якийсь великий змисл[235]235
  суть, сенс


[Закрыть]. Прості люди сприймали гіркі й болючі слова Якова як удар нагаєм: поболить й перестане. І так треба. Отець Антоній розумів, як важко лишатися добрим християнином і чоловіком, терплячи нужду й кривду. Тому прагнув підтримати в людях іскру Божу, аби не перетворилися на дику звірину. Не знав, як ліпше то зробити. Не любив різких слів, рухів, змін, боявся, що заламається. І врешті заламався, як вмерли батьки й жінка. Думав тоді про Йова, за чим той жалував більше: за маєтками чи за родиною? Виглядало так, що за добром, котрого позбувся, найбільше боліла йому душа. Але довго так отець Антоній не вважав. Якби він стратив те, що створив тяжкою працею, то теж почував би великий жаль. А що Антоній нічого не надбав, прийшовши на все готове, то серце його не прикипіло до майна. Міг би нажити своє власне. Проте батьків і дружину Бог дав йому лише раз. І забрав. Отже, журитись можна за тим, що вже повернути неможливо.

Тепер, коли жаль трохи втих, священик казав своїм людям на похороні: я теж стратив найдорожче, але, видите, живу далі. Се вони розуміли. Проте воля Божа, знак від Бога – для них були лишень словами, у які треба вірити, а не розважати над ними. Так було заведено: тільки Слуги Божі мають інструмент для розважання, бо вони розвинені духовно. Книга, яку писали дідо, тато і сам Антоній, була для урізьких людей чимось більшим, аніж історія їхніх почувань та звичаїв. Їм здавалось, що вона промовлятиме за них перед Господом на Остатньому Суді, бо самим важко було перелити свої думки в слова. «Господь ся розбере», – казали вони.

Йдучи під дощем, отець Антоній не озирався, не розглядався по боках, та, якби почув, що хтось з братів доганяє, сховався б у лісі. Він знав: ніщо так його не втішить, як довга самотня дорога з гір у долину. А влітку дикі звірі не нападають на людей. Він продовжував розважати[236]236
  медитувати


[Закрыть] далі над знаками Бога. Головне – вірно їх витлумачити. Давати знаки людині, котра навіть не здогадується, що то вказівник для неї, нема потреби, однак Бог дає їх кожному, не різнячи людей, бо Він – мудрий і справедливий. І завше є надія, що, як не в цьому житті, то в іншому чоловік досягне до їхнього розуміння, і збагне, на чому схибив, а що вчинив добре завдяки вірі своїй і серцю. Доки людина живе на землі, доти має можливість спастися, і сатана не може нею опанувати. Ні, не те мав на увазі отець Яків. Може, він хотів сказати, що отець Антоній не створений для монастиря і просто поласився на безтурботне чернече життя, відступивши від свого хреста? Принаймні, тоді священик так і думав.

Коли загриміло і почалася злива, отець Антоній сховався під липою, що росла одиноко поміж буків, у яку блискавка могла вцілити найперше. Однак липи росли коло його церкви, коло його дому, і ся липа пахла трохи припізнілим цвітом. І під нею було б солодше вмирати. Не він сам би себе убив, а грім небесний. Цієї хвилі священик був готовий до смерті, але Бог хотів, щоб він жив далі й дійшов до Урожа, сполоканого[237]237
  омитого


[Закрыть] у небесній воді.

Хоча з тих пір минуло немало часу, отець Антоній так і не знайшов пояснення тому, що мав на увазі Яків, чого ним било об стіни й підлогу Лаврівської святої обителі. Чим зашкодив йому чужий напівсонний священик, чий розум ще не прокинувся ранньої пори? Коли розум дрімає, у чоловікові оживає щось протилежне: огидні безсоромні сни, де він робить те, чого не посмів би зробити наяву. По снах можна довідатися не лише те, що приховує чоловік у душі, а й наскільки глибоке його моральне чуття. Якщо диявол напастує душу, то не зі сторони. Душа сама його породжує, обрісши брудом зсередини.

А тоді, спустившись із гір, священик про це не думав. Говорив то з Яковом, то з отцем-настоятелем, бо слова приходили до нього пізніше, коли розмова вже скінчилась. Тільки зі своєю паствою чувся легко. Міг поставити на свойому, міг заперечити, міг розгніватись чи заплакати. Тепер, якби стрівся з Яковом тут, у долині, а не в горах, на які звик дивитися знизу вверх, ніби просячи у них ласки, то сказав би йому: «Се – твій страшний сон, чоловіче, а не я.» Отак би йому повів[238]238
  сказав


[Закрыть]. І ще: «Може, сатана й сів мені на плечі, але се мій тягар, а не твій». А потім спала на думку отцю Антонію річ майже неможлива: може, отець-настоятель попросив Якова настрашити Антонія, аби той вступився з монастиря? Був небагатим. Не мав ні свого ґрунту, ні хати. Чого ж ви, отче-настоятелю, не сказали мені правди? Може, річ не в тім, що я бідний, а що пам’ятав вас ще з семінарії. А може, тому, що вдовець?»

Втім, то, напевно були фантастичні думки. З’явились, бо жив отець Антоній серед інших людей і не вважав себе кимось ліпшим. Було навіть прикро йому, що ніхто не кинувся його шукати на дорозі через ліс і у дощ. Перше ховався, а потім ішов уже вільно.

Та нічого. Коли зійшов з Глинного і ступив до Урожа, дізнався, що люди чекали на нього. Десь почули, що він хоче залишитись у монастирі й післали до нього війта, але кінь його звихнув ногу і війт вернувся з-під Самбора. Чули себе винними урізькі люди, чувся винним і єгомость. А що мав робити? Мусив прожити тут усе життя, раз Бог не дав йому ні братчика, ні сина. А як вернувся, то навчився жити сам, пропускаючи через решето дрібні гріхи, свої і чужі, лишаючи на покуту – значні. Хоча знав, що відпуст[239]239
  прощення гріхів


[Закрыть] може дати лише Господь.

Послав до монастиря листа, перепросивши за раптовий відхід, і більше ніколи туди не їздив. Як місце сприкриться раз, то сприкриться й другий. І через багато літ ся пригода озивалася в ньому болем. Пригадував він її, коли щось було не так. Власне, цілий день був не такий, противлячись щирому прагненню старого священика очиститись сповіддю і довірчою бесідою. Найперша прикрість – смерть учителя. Не ходив до їхньої церкви, був римокатоликом, але як не буде кому й за що поховати, то він поховає нещасного на урізькому цвинтарі. Тримав на такі справи трохи своїх грошей, і не думав, що громада буде перечити. Аби душа не журилася, треба гідно її відпровадити. Завтра єгомость збирався відправити службу Божу за упокій Гната Магури і вже оголосив се на вечірні. Зрештою, ліг увечері змучений і заснув, викинувши з голови те, що привиділося на дорозі.

До школи отець Антоній заходив нечасто, бо й так знав, що там діється. Нічого там не діялось. По смерті жінки, то вже минуло певно літ з десять, Гнат учителював сам. Казав, що не зможе терпіти коло себе ще одного учителя. Невільно говорити про небіжчика погане, бо сама смерть ніби омиває його від гріхів. Того вечора у школі не світилося, як і вчора, наче господар вирішив затриматися ще на один день в дорозі. Люди змучились за день говорити про цю жахливу смерть, і тепер не спали у селі лише ті, хто лягав пізніше.

У панському дворі світилося троє вікон. За першим була ключниця, панна Емілія, за другим – дворецький Леонтій, а за третім – дідич. Не спали, як завжди. А пан фотограф Юліан просто не міг заснути. Не давали йому заснути то школа, на ґанку якої він сидів учора, слухаючи непритомні слова сновиди, то священик, довірливий, як дитина, то панський дім, куди він мав прийти, але не прийде. Нагода втрачена, а виходити вночі він тепер боявся. У житті Юліана було повно таких утрачених можливостей. Він був народжений на кораблі, що плив у незвідані краї, і повернувся на ньому назад. Замість того, щоб прожити усе життя в маленькому містечку й позирати через замкову щілину увесь світ, він блукав, як Вічний Жид, терплячи невідомо за що покуту. Може, за батьків, котрі завдали комусь болю чи розчарування? Цього він уже не дізнається. Тисячі світлин були зроблені ним на догоду людям і штуці[240]240
  мистецтву


[Закрыть], але мав він й інші, у котрих віддавав перевагу правді. Не було в тім жодної заслуги, лише ознака того, що сонце життя починає поволеньки заходити. І час ставати філософом. Ще років п’ять тому він сміло увійшов би до панського дому й сказав сновиді: «Перепрошую, що потурбував, шановний добродію, але вас вважають опирем, і якщо в селі ще трапиться якась біда, вам загрожуватиме велика небезпека. Я не вірю, що ви мордуєте людей, бо до вас і після вас хтось ходитиме вночі й убиватиме тих, кого не жаль. Але я знаю цей світ. Люди воліють, аби се робили їхні опирі, а не чужі.»

Подаючи вечерю, Леонтій намагався не дивитись на пана Болеслава, але так часто й голосно зітхав, що ключниці це набридло і вона аж штурхнула його під бік. Добре знала, що дворецький, як баба-пльоткарка, не годен втримати язик за зубами. Уже встиг ляпнути щось кухарці, бо чого вона відмовилася накривати на стіл. Самій панні Емілії тиснуло серце від післяобіду, і тиша весь вечір підпирала стіни знадвору і зсередини. Пан Болеслав сховався у собі й понуро ковзав видельцем по підливці. Зарідка вийшла. Сталапала[241]241
  недбало приготувала


[Закрыть] Каролька, як для пса. Треба буде її висварити. Пан дідич занадто делікатний з прислугою.

У такі вечори Емілії ставало по-справжньому страшно і тоді вони з Леонтієм сідали грати в карти. Спершу вона ненавиділа сю диявольську забаву, довго противилась, та коли пані графиня спродала маєток і лишила вірну ключницю разом з усім непотребом, то Емілія вирішила собі не відмовляти в невеликій утісі, що не давала заснути. Тепер вона витримувала вже до п’ятої години. При зимному світлі матової лампи, що висіла над круглим столом, усі троє, дідич, Емілія та Леонтій, виглядали привидами, такі були бліді, змарнілі. Але ніхто їх не бачив, тільки присутні на портретах особи: дві старші пані й пан біскуп[242]242
  єпископ


[Закрыть] у фіолетовій сутані, усі троє з однаковими очима й високо піднятими бровами. Ці портрети лишили ще попередні господарі маєтку, і вони не мали жодного стосунку до пані графині, через що ключниця часом виповідала їм свої жалі, бо їх теж покинули як непотріб. Хоча тим трьом було легше: другий раз вмирати не так страшно. Може, то вони ходили вночі по коридорі, брязкаючи ключами й рипаючи дверима. А може, інші, бо дім був перебудований з давнішого, з тих часів, коли більше траплялось кривди і нещасть, і звичаї були суворіші. Панна Емілія була останньою зі славного шляхетського роду, і на ній він мав спочити остаточно. Се викликало в неї почуття полегкості й відради: ніхто не буде встидатися, що уродзона шляхтянка служила ключницею. Подібні відчуття з’явились у неї після того, як пані графиня її покинула і більше ніхто над нею не вивищувався. А пан Болеслав став прикладом того, що можна не звертати уваги на людську опінію[243]243
  думку


[Закрыть]. Мав правдиву блакитну кров, яка просвічувала крізь тонку шкіру, чого й не снилось пані графині. Пан Болеслав міг бути нащадком короля. Се було видно по його делікатному поводженню зі слугами. Утім, спершу панна Емілія була шокована незвичним виглядом нового дідича, але тільки аристократичні особи можуть дозволити собі такі дивацтва.

Панна Емілія стрепенулася. Господар відсунув від себе таріль, на якому лишилось більше половини страви, і тихо мовив: «Дякую». Не раз то були єдині слова за весь день. Жіноче серце Емілії не могло того витримувати. Уста її затремтіли. Що буде з ним далі? Невідомо, яка то хвороба. Не сухоти[244]244
  туберкульоз


[Закрыть], ні. Сухоти викликають рум’янці від гарячки. Мусив пережити щось страшне, може, нещасливе кохання. Але тоді носив би при собі портрет. Однак, не мав ні світлин, ні жодних інших сувенірів. Носив на шиї простий золотий хрест. Не чоловік, а загадка. І видно по всьому, що забере він її з собою на той світ. Такий молодий… Пані графиня була в’їдлива, прикра[245]245
  набридлива


[Закрыть], ніколи не можна було вгадати, що вона хоче. А пан Болеслав хотів лиш, аби дотримувалися порядку, що мав стати основою його побуту. Незамикані двері вночі, досить нафти й свічок під рукою, тепло в покої, і щоб слуги не спали. Спершу не йшлося про те, щоб панна Емілія не спала по ночах. Але як вона могла допустити, щоб Леонтій не спав сам. Міг заснути, міг дочасно засунути шубер[246]246
  заслінка в печі


[Закрыть],та, й зрештою, вона могла пропустити щось цікаве… Ключниця любила поспати вдень дві-три години, однак за пані графині їй се рідко вдавалось. Тепер могла собі се дозволити. Та й нічні чування ставили її вище над іншими. Леонтій так само втішився, бо на двох ділилась відповідальність. Своїх духів він не боявся, тільки чужих. Зі своїми він намагався жити в мирі: не чіпайте мене, і я вас не буду чіпати. Хто може знати, що робиться з душею-покутницею після смерті. За дрібні гріхи не ходять по ночах і не розкидають речі. Таке було раз після Святої вечері – цілий встид. Пани свої й чужі, поснули пізно, а слуги ще пізніше. Під ранок побудилися, а по дому ніби буря пролетіла. Усе розкидане, перевернуте. Нечувана річ! Звернули би усе на слуг, та між гостей знайшовся дуже поважний пан-судія. Він добре роздивився довкола, і показав на розп’яття, перевернуте, прости, Господи, догори ногами: «То і се, по-вашому, слуги зробили?» Бо панове були більше стурбовані тим, аби позбирати свої клейноти[247]247
  дорогоцінності


[Закрыть]. Після цього усі остовпіли й дехто почав плакати. «Матко Боска Ченстоховська!» – зойкнула пані графиня.

«А чи щось пропало у шановного панства?» – поцікавився пан Жигмунт.

«Нічого, все є!»

«Ну, тоді пшепрашам[248]248
  перепрошую, вибачайте


[Закрыть], то є справа не людських рук, а самі знаєте чия!»

Після того гості роз’їхались, а пані графиня все бідкалась, чому се трапилось тоді, коли в неї були гості. Леонтій хотів сказати, що хтось з гостей тому не сподобався, але не посмів. Графиня пожурилась два дні, а потім спитала, яких засобів уживають у сій місцевості проти злих духів

«Але ж, ясновельможна, – зауважив Леонтій, – тутешній люд ходить до церкви, а не до костелу. Правда, се теж віра християнська…»

«Отож-бо! – аж тупнула ногою графиня. – Кажи, що треба робити! І роби вже!»

«Та я не звідси, ясновельможна. Ліпше покликати кухарку. Вона з цього села.»

Покликали кухарку Карольку. Та спершу казала, що нічого не знає, але діставши від пані ринського[249]249
  грошова одиниця за Австрії


[Закрыть], почала рахувати на пальцях:

«Можуть бути різні причини: духи померлих, духи утоплеників, або опирі…»

«Опирі? Се ті, що п’ють кров?»

«Їм все одно, найясніша пані, аби лиш пімститись. Можуть потяти чоловіка, випивши його кров, а можуть задусити. Або пошесть напустити. Помагає від них хіба пшениця, дванадцять раз свячена, і свячений мак під порогом. Правда, мак не завше помагає. Опира треба спалити на терновім огні, а серце пробити дубовим колом. Перше так все робили, нині не чула-м…»

«Фе, – скривилась пані графиня. – То, певно, не опирі.»

«Може, бути, найясніша пані. Одначе, якби хтось з пані гостей собі пожартував і закликав опирів на вечерю…»

«Геть мені з очей, дурепо!» – заверещала графиня й під великим секретом післала Леонтія до отця Антонія. Мабуть, їй встидно було довіритись у такій справі ксьондзові, бо позаминулої неділі в неї викликали духів, крутячи столом. Панська забава така. Зачинились вони з отцем Антонієм і довго про щось говорили. А про що – Леонтій не дізнався. Досить того, що на все скінчилось добре. Духи, а то були, звісно, духи, а не опирі, як казала дурна Королька, потішена ринським, заховували[250]250
  поводили


[Закрыть] себе тихо. Може, справді не вподобали собі когось із гостей. Тільки кого? Що діялося перед тим, як з’явився тут Леонтій, він не міг довідатися. Інші слуги були молоді і їх цікавили лише скарби. Кожен дурень, дивлячись на старий дім, думає, що у пивниці десь сховано золото. Бо не знає, як колись шляхта пускала гроші на вітер грою в карти, і не те, що гроші, а й цілі маєтки. Може, за то має покуту. Дякувати Богу, тепер інші часи. Пан Болеслав книжки читає, на війні воював. Шкода, що в господарці нічого не тямить. Пан управитель одно каже: дешево усе йде – і збіжжя, й молоко. Може, бреше. Але не є так уже зле. Майже, як при пані графині. Тільки день перемінився на ніч. Як тільки управитель починав говорити щось про справи, новий дідич робив перестрашені очі. Видно, його не цікавило, що діється в стайнях, чи лісі. Усі гроші, крім доконечних витрат, йшли до банку, і по їхній цифрі пан Болеслав судив, як йдуть справи у маєтку.

Пан управитель мешкав у Винниках, і приходив сюди щодень. Був з місцевої ходачкової шляхти, що воліла триматися якнайдалі від бідної родини, як тільки досягала вищого становища. Могла пані графиня спитати його про урізьких духів, а не якоїсь німравої[251]251
  людина, яка не вміє зв’язно висловити думку


[Закрыть] кухарки, бо пан управитель хвалився давністю свого роду, що від віків мешкав у селі. Та менше з тим. Леонтій сам був у війську і розумів, що новий дідич мусив пережити щось страшне, раз марніє з кожним днем і не може спати вночі. Найгірше було, коли він ставав час від часу сновидою і ходив по селі, ризикуючи власним життям. Тоді Леонтій йшов за ним слідом, беручи з собою бука, а в кишеню клав 12 раз свячену пшеницю. Нікому про се не розповідав, бо то був би встид для них обох. Попри все, життя тепер не видавалося дворецькому нудним: у ньому прокинувся азарт мисливця.

Леонтій єдиний знав, що пан Болеслав не винен у смерті вчителя, бо видів на власні очі, як обидва сиділи на ґанку школи, а потім дідич пішов додому. А Леонтій за ним. Що далі було – невідомо. Може, опир потяв, може, сарака[252]252
  бідолаха


[Закрыть], сам настромився на патик. Та хіба Леонтій міг признатися, що ходить за паном дідичем назирці? Хіба що під тортурами шепнув би на вухо судії.

Може, вчителя забили ті два пташки, що хтіли увидітися з паном? Звісно, Леонтій сховав їхні картки і нікому не показав. Не виглядали на таких, щоб їх пустити, не того сорту. І лишився б Леонтій при своїй опінії, якби пан Болеслав не спитав, коли дворецький проводив його до кабінету, несучи запалену свічку:

– Щось сталося, Леонтію?

Слуга аж остовпів від несподіванки й випалив те, що було на язиці й на умі:

– Та вчитель вмер, прошу пана.

– Який вчитель?

– У нас, прошу пана, один вчитель у школі. Пан Гнат.

– А що з ним таке?

– Йшов уночі, впав і скалічився на смерть.

– Ага, – мовив пан Болеслав таким тоном, ніби в Урожі кожен день хтось вмирає у такий незвичайний спосіб. – А як тепер діти будуть без вчителя?

– Нового пришлють, прошу пана.

З тієї хвилі Леонтій остаточно впевнився, що його господар дійсно хорий, або нічого не пам’ятає. Він підкрутив гніт у лампі й докинув решту дров у піч. Тоді залишив пана Болеслава самого.

Урізький дідич сів і притиснув долоні до скронь, щоби зменшити біль. Не міг стулити запалені повіки, під які наче хтось насипав піску. Він уже не пам’ятав розмови зі слугою про смерть сільського вчителя. Кілька годин перед заходом сонця були для нього часом просвітління, але темрява вступала у свої права, і нещасний опинявся в іншій реальності. Зима ще більше мала звузити межі його свідомості й він боявся, що того не витримає. Але розумів, що перейти поріг буде дуже тяжко.

Пан Болеслав розкрив книжку. Літери зливались в один ряд. Він витягнув з шухляди збільшувальне скло і почав читати, гублячи ритм латинського вірша. Не мав сили читати від початку до кінця, книгу за книгою, сторінку за сторінкою. Вихоплював навмання уривок і знаходив у цьому навіть якусь розраду:

 
Припускать, що боги влаштували
Світ, яким єж він сьогодні для нас, умирущого люду, —
Значить, про все мати судження хибне, далеке від правди.
Хай би, скажімо, не знав я нічого про первісні тільця,
Не завагався б однак, на небесні та інші опершись
Явища, стверджувать те, що безкрайнього світу споруда
В жодному разі для нас не збудована й не видається
Твором безсмертних богів: так багато в ній похибок різних[253]253
  переклад з латинської Андрія Содомори


[Закрыть]…
 

У печі тріскали поліна, розпадаючись на жар і попіл, а дим вилітав у комин, і звідти в холодну листопадову темінь. Його запах вловлювали звірі й подорожні, що заблукали, зійшовши з дороги. Запах диму був непотребом, наслідком розпаду, і знаком, але не смерті, а життя, відколи людина обернула вогонь собі на користь. Дідич мав свої стосунки з вогнем: він не довіряв йому. Ніколи не ворушив дрова у печі. Щоб давали краще тепло, не дивився, присівши навпочіпки, як у вогнистому отворі танцюють саламандри. Тому й платив більше ключниці й дворецькому, аби ті наглядали за вогнем у домі, коли він не може себе контролювати. Він боровся зі своєю недугою тим, що не довіряв світові, у якому кожна річ і кожна істота суперечили й ворогували, а його душа й тіло надто чутливо реагували на цю боротьбу. Пан Болеслав був воїном, ненавидячи війну, сторожовим псом, котрий не гавкав і не кусав, але все помічав; мерцем серед живих і живим серед мертвих. Він прокинувся сьогодні о третій годині пополудні і згадав, що о цій годині почалася війна. І він застряг у тому часі навічно, як муха у бурштині.

Зараз він принишк, вслухаючись у себе. Давно було йому байдуже до того, що діялось з кимось. Хтось помер і звільнився від життя, яке, можливо, зовсім йому не пасувало, як не пасувало Болеславу віддати десять років війні, а не відкриттю прекрасного світу. Спалити безглуздо молодість, здоров’я, скалічити душу, аби врешті сховатись в найглухішому закутку Імперії, щоб нікому більше не завдавати шкоди. Жодного разу, відколи тут опинився, не подивився на себе у людському дзеркалі, бо не потребував живитися людською ненавистю. Не вийшов ні разу до людей, котрі годували його і себе, бо надивився убогих і зрозпачених селян, чиє збіжжя підтинали гарматні снаряди і вгноювали трупи вояків… Не заходив у храми, бо бачив храми, де правились оргії й здирались золото і срібло з образів та статуй. Усе нагадувало йому пережите. Так само, як люди, котрі перейшли через те пекло, – не хотів їх бачити. Та й, зрештою, давня контузія відбирала у нього поволі зір і він заледве міг читати.

Природа теж була зранена, хіба що, небо й неприступні вершини не відчували болю, і їм неможливо було завдати урази. Болеслав не бачив виходу з цієї вселенської туги за цілковитим знищенням, яке веде до абсолютного спокою. Проте, якщо й знайдеться вихід, він не вийде ані тихо, ані безболісно. Відчував, що так буде. І боявся, дуже боявся цього.

Не тільки у панському домі, а й поза ним панувала тиша. Хто спав, а хто – ні. Темрява не означає просто заплющені очі. Не спав і Петро. Мав би змиритися з тим, що коли вмирає опир, то мусить вмерти ще хтось. Не конче його потнуть — може вмерти своєю смертю. Він не сподівався, що се станеться з таким поважним і чоловіком, паном вчителем, котрий навчив читати й писати його Орка. Хіба можна сказати про вчителя, наймудрішого після єгомостя чоловіка на селі, що його не жаль? Не повинен він би загинути такою ганебною підозрілою смертю. Се не виглядало на закон, за яким від віків жила таємна громада опирів, а на помсту, виклик. Або він чогось не знав. Опирі могли себе захистити. Ніхто тепер не посмів би палити їх на терновому вогні, як 30 літ тому, але скривдити Орка, підпалити хату – се для людей просто. Пан управитель недаремно натякав, що час їм перебратись до Нагуєвич. Хто-хто, а він знав, чим дише Уріж. Але Петро відповів йому згорда і немудро:» Хіба що на марах мене понесуть!» Далі сказав, що має роботу. Нагарувався за тих пару шісток, Боже! Рук не міг підоймити догори. Старався, аби малий не перетрудився і не заслаб. Але й Орко змучився. Лиґнув[254]254
  ковтнув


[Закрыть] ложку страви і ліг спати. І у сні хропів, чого з ним раніше не бувало.

Петро не знав що робити. Удень йому здавалося, що може все розповісти отцю Антонію, але ніяк не міг із ним здибатися. А що, як єгомость спитає: " Чого ти, Петре, раніше не признався, хто ти такий? Ходив до церкви, молився, сповідався, але ні слова не сказав…» Ні, добре, що так вийшло, що вони розминулись. То ангел-хоронитель перешкоджав, а не лукавий. Бо опир, чи роблений, чи роджений, як би не ненавидів своїх, не повинен їх зрадити. То – закон. Зрештою, опир не для того, щоб погорджувати хрестом, а щоб здобувати силу з усього, що трафляється: землі, води, з дерев, звірини і людей. Найбільшу силу давала людська кров, але брати її можна було лише в крайньому випадку. Петро не багато знав, ніколи не куштував крові й не дотикався рукою до чужої потилиці, аби виссати силу. А відтак його прозивали опирем! І лише через те, що тата колись пекли на терновому огні. Й Орка так прозивали. Тим часом у Винниках було аж шість опирів, проте ніхто їх так в очі не називав. Боялися. Було їх колись більше, та після того, що сталося в Нагуєвичах, кілька переїхало до міста. Опирів найбільше боялися ті люди, котрі жили за рікою. Як хто вертався додому поночі, опирі й опириці напускали на нього блуд, аби не зміг знайти кладки, а тоді сідали на плечі й змушували себе нести через воду. Після того сарака вмирав до трьох днів, або лишався калікою. Але чи робив то Петро? Ніколи в життю! І не ходив у лози, де збиралися винниківські опирі, хоч кликали його не раз і не два, мругали[255]255
  моргали


[Закрыть] до нього при стрічі.

Над цим Петро не замислювався аж до того моменту, коли знайшов Орка на мості по запаху. Згадав, що в Урожі були хати, куди його нібито щось не пускало, і він кликав господарів, аби вийшли до нього надвір. Виходить, отець йому передав тото, коли вмирав під нагуєвицьким лісом.

Але ж святий хрест, молитви! Знав їх більше, ніж інші: «Вірую», «50 псалом», молитву за померлих, за дітей, до Серця Ісусового, до Святого Миколая… Невже се нічого не важило, не могло його оборонити? Ніколи не стояв поперед інших у церкві, бо бідний, проте вважався господарем, а не жебраком. Правда, се для Господа не важливо: Він хоче, аби-с шанував Божі Заповіді. Боявся Петро надокучати єгомостю, щоб не впало кому в око і не казали потім: «Чого панотець такий прихильний до Петра Безуб’якового? Що, він найліпший?»

Світ затиснув Петра так, ніби межи дверима й одвірком: не міг порушитися ні туди, куди хотів, ні туди, де не бажав. Присягнувся ще жінці-небіжці перед шлюбом. Сказала: «Як не будеш з ними, то я буду з тобою. Поклянися сльозами Божої Матері, що не підеш до Нагуєвич, доки я жива». Про дітей не сказала, певно, встидалася. Хоча з тих пір Петро не ступив ногою до Нагуєвич, що з того? Марійка не розуміла, що опирі є скрізь: і у Винниках, і в Нагуєвичах, і в Сторонній. І що то не душогуби і кровопивці. Мають дар ліпше видіти й чути, знають, як вилічити хворого і знайти вкрадене. І потяти когось не вважають за гріх, бо у них душа не в тілі, а коло нього – на волоску. Якби жінка була жива, Петро не чувся б у такій небезпеці: притулився б до неї, відвернув лице від жовтого страшного ока, котре витріщалось на нього й розпухало з кожною ніччю все більше й більше. Ані разу не приснилася йому, не дала знаку, чи їй там добре, чи не гнівається за Орисю, що не допильнував її смертної години. А що буде, як перейде рік? Бо люди кажуть, що таку страту починаєш відчувати пізніше, геть пізніше.