Текст книги "Урізька готика"

Автор книги: Галина Пагутяк

сообщить о нарушении

Текущая страница: 12 (всего у книги 16 страниц)

VІІІ. Гіркота

– Орку!

Петро мусив стати перед сином, щоб той упізнав його і не настрашився.

– Орку! – сказав ще лагідніше, як намагаються покласти назад до ліжка, того, хто у сні встав і заблудив у хаті. – Ти знаєш, де ти, сину?

Хлопець легенько відітхнув:

– Знаю. Я прийшов на похорон вуйка Митра.

– А чого ти сам пішов? Мене не збудив?

– Не знаю, тату, – хлопець поволі став приходити до тями.

– Більше так не роби, чуєш? Ходімо до церкви на службу.

Петро подумав, що буде нефайно, як вони чекатимуть на цвинтарі. Хоча й спізнилися, але до церкви зайшли. Ніхто не переказував їм, коли будуть ховати Митра: до обіду чи після. Орко дав себе відвести. Мав зимні руки, бо не знати скільки часу сидів на землі.

Обидва зайшли у браму. Із церкви чувся сильний голос молодого священика. Не розбереш, чи то служба за упокій, чи за здоров’я. На цвинтарі виднілася купа глибинної жовтої землі. Могила вже чекала на Митра. «Колись і зо мною так буде, – подумав Петро. – Чи насмілиться хтось забити мені кіл в груди? Ні, тепер вже того не роблять. Священик запечатає гріб. Минулися ті часи. Ніхто не посміє. А Митро – богач. Скільки людей поприходило…». Почалося прощання. Петро виставив перед собою Орка. Думав, що люди не пізнають, однак ті розступилися перед ними, як перед родиною.

Понад усе Петро боявся, щоб Орко чогось не вчудив, бо був сам не свій: цілий трясся. Може, просто змерз. Труна була забита цвяхами, і ніхто не знав, як тепер виглядає під віком небіжчик: чи має очі втворені[273]273
  відкриті


[Закрыть], чи не перевернувся на бік. Бо хіба страшне закляття змусить такого лежати, як годиться порядному мерцеві. Певно, ті думки спадали не одному, бо всі у Нагуєвичах знали, ким є Митро.

Петро опустив очі, намагаючись не дивитись на чотирьох дебелих хлопів, які стояли коло труни, збираючись підняти її на плечі. Митрову жінку, Теклю, геть сплакану, бо лишалась сама на ґаздівстві, напала гикавка, і вона запхала собі ріжок хустки до рота. Чудно якось виглядало усе: ніби сон, і ніби ні. І він межи чужими людьми. Петро держав Орка за полу гуні, аби з хлопцем чогось не сталося, але той стояв рівно. Втім, то лише збоку так виглядало: Орко був близький до зомління. Певно, йому шкодив тяжкий дух у церкві. Потім чужі почали виходити з церкви, а родина пішла за труною. На лиці молодого, але вже грубого, священика не було видно нічого: ні неспокою, ні тривоги, ні жалю. Він промовляв голосно, але без душі.Добре, що Митра ховає не отець Антоній. Не пасувало єгомостю хоронити такого опира, котрий насміхався над людьми, не давав спокою Петрові, і легко міг потяти чоловіка.

«Господи! – схаменувся Петро. – Я його ненавиджу, ніби він живий. Мав би відчувати полегкість, а боюся ще більше…» Нічого дивного: опир, після того, як нібито вмре, робиться ще лютішим. Не мусить більше ходити до церкви, прикидатися, що є таким, як усі люди. І може пімститися тому, хто чимось не догодив йому за життя.

Баби напослідок заголосили, коли труну опустили у яму, на дні якої проступила вода. Була могила глибша, ніж звичайно, а може, Петрові так здалося, бо його донечку положили неглибоко, щоб чула, як пташки співають. Він кинув грудку землі, а в ній, видно, був камінець, дерево аж голосно відізвалося. Здалося, що люди докірливо подивились: хто ж то такий, що на труну каміння кидає. Через те його охопив ще більший розпач, бо знав, що і се поставлять йому на карб ті четверо. Одного з них звали Данило. Він женився на урізькій дівці, й на празник приїжджали обоє до їхньої церкви. Петро збентежено відступив, став за Орком, і чув, що весь упрів. Щось наче дусило його, лице стало гарячим і, певно, почервоніло, бо люди почали зглядатись на нього. Орко стояв спокійно і дивився на людей так, ніби їх не видів. Текля, жінка небіжчика, відступила назад, якось опинилася між Петром та Орком, і, знайшовши опору, почала хилитися на хлопця, хоч той не міг би втримати такої дебелої молодиці. Та ні, втримав і навіть щось їй сказав, і вони обоє почали дивитися на горб, який востаннє бачив дим Митрової файки. Петро скористався тим, що до вдови підійшов священик, відвів хлопця убік:

– Ходім додому!

Розумів, що не має права гніватися на сина, однак гнівався на його піддатливість до чужої сили та ласки. Орко послухався і вони почали непомітно відходити. Виявляється, Петро умів це робити: стирати з пам’яті людей своє перебування, що, втім, не стосувалося тих чотирьох. Порвалася ще одна нитка, що лучила[274]274
  єднала


[Закрыть] Петра з Нагуєвичами, його родом. Були тут й інші, але дальші родичі, котрі за нього не впоминались[275]275
  розпитували


[Закрыть], відколи той дитиною переїхав до Урожа. Із жінчиної рідні в Урожі лишилась хіба бездітна цьотка, панська кухарка. Холера винищила увесь рід, і коли отець Антоній передивлявся метричну книгу 50-літньої давності, то знаходив там цілковито інші прізвища. Невідомо звідки бралися нові, бо хати ніби ніхто не продавав, ґрунт так само, не приносили інших звичаїв. Коли люди між собою не ворогують, усе змінюється непомітно. Так надходить з гір вода, усе руйнуючи, коли там йде дощ, а тут його нема. Тому вода така небезпечна.

Петро дійсно не пізнавав нікого: старі пішли зі світу, а діти, з якими він бавився, повиростали зі слабеньких паростків на покручені дерева з потрісканою від негоди і шкідливих соків корою. Йшли назад швидкою ходою. Петро прив’язав би Орка до себе, якби знав, що то поможе. За горбом був видолинок, який ховав від очей те прокляте місце, Нагуєвичі, що поламало його долю. Аж тоді випустив із себе злість:

– Нема чого на обіди ходити! Ще подумають, ніби ми лакомі[276]276
  ласі


[Закрыть] на спадок!

Орко здивовано глянув на батька. Був певний, що той думав про інше. Бо їх не кликали до хати. Родина називається! Як не стало вуйка Митра, ніхто за них навіть не згадає. Хлопець пам’ятав лиш те, що вийшов рано з дому, а тато наздогнав його вже у Нагуєвичах, і вони встигли до церкви. А то найважніше – встигнути до церкви. Відчував полегкість, що вони виконали свій обов’язок. Цьотки, котра навалилась на нього, бо почала вмлівати, він уже не пам’ятав. Усе було гаразд, і Орко не почував за собою жодної провини.

Петро повів його через поле, навскоси. Лісом, може, було би ближче, але він не хотів ще раз дихати тим спліснявілим повітрям, не хотів, щоб колючки впиналися в тіло і пагіння обвивало ноги. Він стільки пережив, що міг стратити пильність і заблудитися. Нагуєвицьке поле було вище і сухіше. Над ним громадилися хмари: не панські, не людські, а Божі нивки. Як був Петро малим, усе приглядався, чи не побачить там хати. Кажуть, ніби то пара, а виглядає на твердо. Йти було би ще веселіше, якби не камінь, що лежав на серці. Може, лишать їх у спокої, не будуть тепер викликати співом із хати? І тут Петро обернувся й побачив, що Орко спинився і дивиться у бік Нагуєвич, ніби видить крізь горб, і се його розлютило:

– Ти що собі, небоже, думаєш? Ходи, бо не знаю, що з тобою зроблю!

Хлопець обернув до нього спокійне лице й мовив:

– Тату, вертаймо до Нагуєвич!

– Ти що, вдурів? Нам треба додому йти!

– Пощо нам туди йти? Мама й Орися на цвинтарі. Тату, ми йдемо на цвинтар?

Петро аж занімів. Серце одразу у нього зм’якло і з очей полилися сльози. Орко підійшов до нього, і вони, обійнявшись, сіли на землю.

…Отець Антоній замкнувся у своєму покої, правда, не на ключ, бо у дверях зроду не було замка. Але його слово усе ще важило в цьому домі. До вечірні мав досить часу і вирішив скористатися ним, щоби пошукати дещо в книжці: те, що записав він тридцять літ тому з уст нагуєвицької жінки, котра прибігла до нього зі свого села, прохаючи, щоб дозволив їй лишитися в Урожі. Дивний се був учинок: тоді не одна лишилася вдовою, але не втікла. Клялася, що багато не знає, а те, що знає, не сміє повісти, бо інакше до трьох днів умре. Те, що вона розказала, священик, хоча й був приголомшений смертю батьків, записав…

Петро нарешті перестав плакати. Він знайшов рішення.

– Ось що, Орку, клякай!

І сам перший став на коліна, повернувшись туди, де була урізька церква, горішня.

– Промовляй за мною! Помилуй мене, Боже, з великої милості Твоєї…

– Помилуй мене, Боже, з великої милості Твоєї!

–І з великого милосердя Свого…

– І з великого милосердя Свого!

– Загладь беззаконня мої…

– Загладь беззаконня мої.

– Обмий мене зовсім з мого беззаконня…

– Обмий мене зовсім з мого беззаконня!

– Й очисти мене від мого гріха!

– Й очисти мене від мого гріха!

Голос Петра дрижав від хвилювання, бо ніколи йому ще не доводилось клякати в полі, під смутним небом, наче затягненим небіленим полотном, яке розстеляли жінки весною на сонці. Однак нині сонця було не досить, аби зробити хмари білими.

– Лице Своє заховай від гріхів моїх…

– Лице своє заховай від гріхів моїх.

– І всі беззаконня мої позагладжуй…

– І всі беззаконня мої позагладжуй!

Тепер тішився, що пам’ятає весь Псалом Давидів. Вивчив його колись з молитовника, якого купив у Самборі перед тим, як мав Орко вродитися. «Най буде дитині у спадок. Не від діда, не від баби, а від мене!» – казав тоді Марійці. Як виносилися з хати у Нагуєвичах, загубився старий молитовник, писаний тяжкою церковною мовою. Мама не могла згадати, кому позичила. Голос Петра ставав сильнішим і, мабуть, перенісся повітрям до Урожа, бо несподівано отець Антоній теж згадав цей псалом, який очищає від гріхів. Смутний, настрашений, зневірений, священик потягнувся до дідівського молитовника з посіченими від старості краями сторінок, що їх підклеювала умілою жіночою рукою ще його мати. Хотів, аби поклали той молитовник йому до труни, на знак того, що рід спочив навіки. Та і нащо якомусь чужому священику старий молитовник. І в саме серце кольнули його слова:

Жертва Богові – зламаний дух,

Серцем зламаним та упокореним

Ти не погордуєш, Боже!

«Господи, – подумав отець Антоній, – чому мені так нині тяжко?» Він боявся вийти зайвий раз із покою, щоб не стрітися з докірливим поглядом Гарася і не бачити заплаканого Йосипа. Звісно, він завинив: не треба було їхати до Монастирця. Усе, що робив єгомость несподівано, ніколи не йшло йому на користь. Мусив діяти неквапливо, зважено. За свої помилки розплачувався одразу: був останнім у роду, а тому в нікого не могло бути оскоми. Хотів би вже йти до церкви, щоб побути там на самоті, але церкву відмикав паламар. Довелось би послати по нього. Отець Антоній подивився у вікно на світло-сірий день, почерканий темним гострим гіллям, що коливалось на вітрі. Сей бездумний, механічний рух ще більше роз’ятрював душу. Отець Антоній був єдиною живою і мислячою істотою у цьому обмеженому просторі, де гілля було імітацією живого, а маятник годинника навіть не прикидався, байдуже відбивши третю годину пополудні. Лиш би механізм був цілим, а світ нехай росипається.

– Тоді покладу на Твій вівтар пальці.

– Тоді покладу на Твій вівтар пальці…

Через хвилю Петро сказав про всяк випадок «Амінь», бо так закінчується кожна молитва. Мама казали, що без «Амінь» молитва – не молитва, і Господь її не почує.

Хлопець аж посинів з холоду і ще більше ослаб від голоду, зате у Петра влилися нові сили. Се мусило, був переконаний, хоч на трохи спинити гаддя, що так і вилося довкола батька й сина. У той же час щось тягло до нагуєвицької церкви, коли він у якийсь момент згадав про дитинство і почувся так добре, ніби коло маминих грудей. Але ж ті люди замордували його тата!

Петро зітхнув:

– Ходімо, сину, додому. Я повім[277]277
  розкажу


[Закрыть] тобі, чого ми з моєю мамою, а твоєю бабою, вибрались з Нагуєвич.

– Та я знаю, тату.

– Відки?

– Повідали хлопці, котрі чули се від старших, – просто відповів Орко.

– Ну, добре, що знаєш. Але хлопці того не виділи, що я видів, так?

– Так.

– Зараз перейдемо гору, і вже буде видно Уріж.

Петро думав, що, як увидять Уріж, то їм обом стане ліпше. Почав крапати дощ. Хмари зімкнулись і сховали невиразне бліде сонце. Він помітив, що Мабуру вкрила біла шапка снігу, хоч так не буває, аби сніг на ній тримався до весни. Кажуть, є такі гори, що сніг не сходить із них навіть улітку. Але сам він того не видів.

– Було так. У селі почалася холера і першим умер наш священик. Його поховали коло самої церкви, бо не знали, що з ним. Як зачали вмирати люди, по троє-четверо, тоді старші люди здогадались, що то за хвороба і заложили новий цвинтар. Я мало пам’ятаю. Ми, діти, бавилися на вигоні, було літо. Поміж нас був оден хлопець, Гаврило, трохи дурнуватий. Щось йому не сподобалося, і він каже до нас: «А я знаю, чого в селі холера! То опирі людей потинають.» Нам стало страшно, а більші хлопці почали з нього сміятись: «Ти, дурний Гавриле!»

– Ні, я знаю! – вперся Гаврило. – Бо я сам опир. Я сам потяв тата й маму, і нічия кров не була мені така солодка, як їхня!

– Та твої мама з татом не від того вмерли!

– Відки ви знаєте від чого?

Хтось з дітей, не знаю хто, дома повів те, що чув. Зробився шум.

– А хіба справді опирі насилають холеру? – спитав Орко.

– Не вір у то, сину! Холера, каже отець Антоній береться з нечистої води. І що ти думаєш: повірили не священику, мудрому чоловіку, а дурному Гаврилу, що мав заледве сім літ. Зараз пішли до нього додому. Так і так, а чи правда, що то опирі винні? «Правда.» «А ти пізнаєш, хто опир?» «Пізнаю!» Війт наказав, аби люди посходилися коло церкви. «Показуй, Гавриле, хто опир!» Дехто думав, що то жарт, а старші люди хіба головами кивали. Я там був і все видів.

… Коло церкви на цвинтарі всіх людей поставили рядами, оден взяв на руки того хлопця – Гаврила та носить його поперед тих рядів.

– Пізнавай, – кажуть, – котрі опирі.

– От той опир, от той опир, от той опир, – каже Гаврило. Самих чоловіків показав.(..)Обійшли всі ряди – більше нема.

– А по чім же їх пізнати, що вони опирі? – питають люди Гаврила.

– По тім пізнати, що кожен має сирівцеве полотно перев’язане попід коліно.

Зараз кинулися до них, зревідували [278]278
  перевірили


[Закрыть] – акурат [279]279
  якраз, точно


[Закрыть] так є, у кожного сире полотно попід коліно перев’язане. Зараз їх зв’язали, варту до них приставили.

– А нема більше опирів? – питають ще Гаврила.

– Є ще, але не до людей, а до коней, до худоби, до овець.

– Ну, – кажуть люде, – до тих нам байдуже. А от сим що маємо робити?

– Нічого ви їм не зробите, – каже Гаврило, – доки живі, то все будуть вам шкодити.

Зачали люди радити, що ту зробити з тими опирами, і врадили їх сказати на огні. А Гаврило каже:

– Нічого їм ваш огень не зашкодить. Тільки терновий та ялівцевий огонь може їм допечи, а інший ні.

А ну зараз наказали, хто там був, усі мають іти на Базарище і кождий має нести хоч одну тернину. Де яке терніє було в плотах, у корчах – все повитягали та повиломлювали – купу нанесли таку, як хата. Привели опирів.

– Признавайтеся! – кажуть, чи ви людей потинаєте?

– Ні, – кажуть ті, – люди добрі, майте Бога в серці, ми нічого не винні.

Взяли вони насамперед Вольчака – перший багач був у горішнім кінці села, скували йому руки й ноги залізними путами, що коней путають, присилили до них ланцюг довгий та й бух його в терновий огонь, а два хлопи тягнуть ланцюгом через огнище на другий бік. Перебіг він раз, знов йому кажуть:

– Признавайся!

– Люди добрі, пустіть мене, – каже Вольчак, – я опир, але не сюди належу.

– А куди ж ти належиш? – питають.

– Мене призначено до Фельштина, – каже він.

– А хто ж тебе там призначив?

– Наш старший. Але його тут нема, він далеко.

– Де він?

– У Дрогобичі.

Знов зачав проситися, щоби його пустили, вже був дуже обпечений, але вони не слухали.

– Ти, – кажуть, – там потинаєш, а твої кумпани [280]280
  товариші


[Закрыть] у нас потинають, а нам усе одна біда. Так волиш ти згинути, коли тамтих не можемо дістати в свої руки.

І пхнули його другий раз у огень, і знов ланцюгом тягнуть. Він біг, щоби чимборше вихопитися на другий бік, але на середині огню зашпортався та й упав у саму грань [281]281
  жар


[Закрыть] . Більше вже не міг встати. Так його за ланцюг перетягли через огонь аж до краю, а потому ще раз, і відложили на бік лиш дрібку живого. Отже, що ви на то скажете? Здавалося, що все тіло перегоріло, нічого не було видно, лиш одну рану, а виходився, видужав, ще потому більше як сім літ прожив!

Розкували Вольчака, взялися за другого опира – Ступаком прозивався. Той, як тілько його кинули в огонь, так і впав, і таким його перетягли на другий бік огнища, – вже був небіжчик. Тоді вони до третього, Панька Соляка. Він був лиш у подягачці, без гуні, бо була велика спека. Скинули з нього подягачку і верли на огонь – вона зараз займилася.

– Признавайся, – кажуть, – чи ти опир, чи ні?

– Ні, люди добрі, не опир.

Зняли з нього чоботи, сорочку і також пометали в огонь, і знов йому кажуть:

– Признайся, бо і ти так будеш горіти, як твоє шмаття.

– Люди добрі, каже він, – Бог мою душу видить! Я не опир!

А хочете, щоби-м горів, то най вам так і буде!

Підоймив руки до небес та й сам кинувся в огонь, лицем у саму грань, так що відразу тіло на нім збіглось. А потому сам ще на другий бік обернувся. Перетягли його через огонь і більше вже не тягали, так і положили коло тамтих двох.

Взялися до четвертого, Николи Саляка, бач, брат був Панькові. Перевели його раз босого через огонь, а він тоді каже:

– Бійтесь, Бога, громадо, не печіть мене! Я опир, але я так зроблю, що більше ніхто в селі не буде слабувати.

А був там Левицький, шляхтич з Гори, на його фундаменті потому Гайгель засів, а тепер шляхтич Дидинський сидить. То той Левицький каже:

– Добре, у мене тепер донька хвора. Піди зроби так, щоби була здорова, то нічого тобі не буде.

– Добре, – каже Саляк.

Взяли його під пахи кілька хлопів довкола нього та й повели його пастівником. А він як не вирвався від них, як не зачне втікати, отуди Тростовачкою до Радичова. Люди за ним, оден навіть на коня скочив, – там десь коні паслися, – але де тому край! А він біжить, а ту з опечених ніг м’ясо кусниками рвеся, аж вище нього ті кусники летять, кров’ю сліди значить, – і таки добіг до Радичова і сховався. Як він, бідний, ратувався того дня, Бог його знає. Пообвивав собі рани якимись лопухами, потому вже жінка до нього навідувалася, і ми, пастухи йому їсти носили… [282]282
  Уривок з нарису Івана Франка. Збережено вимову.


[Закрыть]

– То було страшне, – розповідав далі Петро. – Тато був такий попечений, що не давався везти. Та й у нас перед тим кінь здох. Мама сиділа коло нього й обмахувала тіло галузкою, щоб мухи не докучали. Відлучалась хіба подоїти корову. А я бігав до потоку за студеною водою. Коло нас лежало ще двоє ґаздів. Один умер на другий день. Дуже голосно йойкав і просив трутки[283]283
  отрути


[Закрыть], щоб не мучитись. А до другого приїхав брат з Ясениці й завіз додому, аби вмер у своїй хаті, бо той дуже просився. А мій тато не просився, лиш тихо стогнав. Ми з мамою затулили його веретою від сонця. Увечері знімали. «Дивися, Петрусю, які звізди[284]284
  зорі


[Закрыть]!» – казав він мені. Далі рани в нього загноїлися і від тіла пішов поганий дух. Пам’ятаю, як тато спитав маму:

– А що, Ганю, багато людей нині вмерло на холеру?

– Штирнадцять[285]285
  чотирнадцять


[Закрыть].

– Видиш, що то не ми зробили?

– Не виджу, а знаю!

– Будуть ще вмирати, доки спека. Най усі виздихають! Нема їм прощення за то, що з нами зробили!

– Ой Іване, бійся Бога! Якби хто вчув, що ти кажеш! Петрусю, нікому не кажи!

Пам’ятаю, я сказав:

– Я не такий, як дурний Гаврило!

– Ні-ні, у твого вітця розум помутнів з великого болю. Не слухай його!

– Ніколи ще мій розум не був такий ясний!

І тато закрив очі.

Мама поплакала й пішла виганяти корову. Пасла коло нас, аби далеко не відходити. Тато вже був такий слабий, що ледве дихав. Я сидів коло нього і не знав, як відогнати муху, що лазила в нього по носі. Махав галузкою, аж тато се почув і спитав:

– Доста. Де мама?

– Пішли виганяти корову.

– Добре. Візьми мене за руку.

І сказав:

– Усьо, що маю, віддаю тобі!

Більше нічого не говорив. Орку, я забув ці послідні слова! Одразу по тому тато заснув, а я коло нього, хоч був білий день. Заснув, тримаючи його за руку. Мене збудила мама, а тато вже заснув навіки. Сі слова я згадав аж тепер! Ти знаєш, що вони означають?

– Що? – тихо відгукнувся Орко.

– Тобі їх казав вуйко Митро? Коли ти видівся з ним на мості?

– Там не було жодного вуйка Митра! – викрикнув Орко. – Чого ви причепилися до мене, тату?

«Бреше, – подумав Петро. – Або з ним сталося те, що й зі мною.»

– Добре, – зітхнув він, – я все повів тобі про твого діда. Мусиш знати, за що нас люди так ненавидять. Коли їм добре, вони нас не знають. Але, як тільки неврожай, моровиця, то шукають винних. Не думають, що то можуть бути кара Божа чи Боже випробування. Отець передав мені свою силу, бо зачав би ходити по смерті. Опирі се нечасто роблять. Проте я не хотів би користатися з тієї сили. І зовсім з того не тішуся…

– Чому, тату?

– Бо то сила не від Бога. Її забагато на одне людське життя. Чому так є, не знаю… Може, є десь книжка, в якій усе написано. Але простому чоловіку ліпше то не знати.

Деякий час вони йшли мовчки. Потім Орко спитав:

– А що було далі, тату?

– Через тиждень приїхали урядники й забрали тих, хто палив до Самбора. Бо ж то було убійство, як не як.

– А Гаврила теж забрали?

– Та де там! Десь щез. Казали, що за таке можуть скарати на горло, але найшли адуката[286]286
  адвоката


[Закрыть], і той сказав, що колись був перед тим закон – палити опирів на терновому огні. Старий закон важніший за новий. Навчив хлопів, що говорити на цісарському суді, а сам утік, бо мав би за свою підказку дуже велику біду. А тим нич не було: відсиділи пару місяців у криміналі. Якби не вмер нагуєвицький священик, може, й нічого не сталося, бо отця Василія дуже шанували в селі. А в Ясениці священик сказав: «Паліть мене разом з ними!» І минулося.

– А в Урожі?

– Де би позволив старий єгомость, чи тоді молодий ще, отець Антоній! Зараз після похорону мама забралася до Урожа. Казала, що їй встидно людям в очі дивитися.

– А їм не встидно було?!

– Мовчи, Орку, ти ще не знаєш, які є люди!

Удома Петро нагадав синові:

– Пильнуйся, Орку! Будуть тебе кликати – не йди. Не вір нікому. Я так думаю, що нам ліпше поїхати до тої Америки, але про се – ні слова! Не знаю, що там сталося з паном вчителем, але на нас вже криво дивляться. Не доведи, Боже, ще якогось нещастя. Отець Антоній не зможе нас порятувати…

– Ви направду[287]287
  справді


[Закрыть] хочете до Америки? Не дурите?

– Йди подивися, як там кінь!

«Овва, – подумав собі Петро. – З конем нас не пустять на корабель. І стало йому шкода Гривка, бо виплекав його з малого лошатка і дбав за нього більше, ніж за рідних дітей.

…Отець Антоній побачив їх обох на вечірні: Петра з Орком. Людей прийшло більше, ніж звичайно. Вони чекали не так служби, як того, що скаже священик після неї. Руки в отця Антонія тряслися, виглядав постарілим, і голос мав слабший, ніж звичайно. Мучило його не те, чи сподобається проповідь, а мав сумнів, наскільки вона відповідає його сану.

– Дорогі браття і сестри! Прочитав я нині давні записи у тій книжці, про яку ви всі знаєте, і спитав себе: нащо? Невже для того, щоб ми з вами пам’ятали, як усе було, і не розказували дітям байок? Се також потрібно. Але коли я порівняв давні записи з новими, то побачив, що ви стали мудрішими, і я так само. Я вже старий чоловік й незабаром постану перед Господом, а в такому віці не бояться нікого, окрім Нього. Нам нині усім тяжко на серці: вмер учитель, що 15 літ учив наших діточок. І добре вчив! Одинокий вдовець, він лишився тут і не поїхав нікуди шукати ліпшого місця. Не був він нашого віросповідання, але в Урожі на те ніхто не зважав. Поляки ходять до костела, жиди до божниці… Не в тім річ. Урядники знайдуть причину цієї трагедії, і ми всі мусимо з тим погодитися й молитися за упокій близької нам людини, а як не знайдеться родини, поховати пана вчителя на урізькому цвинтарі.

Тепер про ті речі, які тривожать вас найбільше. Був у нас двадцять літ тому один випадок, коли пропала дитина, п’ятилітній хлопчик. Ціле село шукало його і не знайшло. Нещасні батьки поїхали до ворожбита, і той їм сказав, що дитина вже не жиє і винна у тім жінка з чорними очима на ймення Олена, котра, як ви кажете, потинає людей. Пам’ятаєте? Мусите пам’ятати, особливо, ті, хто сидів за неї в криміналі. Малий пішов до баби в Лукавицю і там сидів, сказавши, ніби мама сама його послала до неї. А згадайте звірства, що чинили у Нагуєвичах під час холери. Той, хто був на війні, знає, що вона може зробити з чоловіка кровожерну істоту. Лиш Бог дарує чоловіку життя і лиш Він його відбирає. Як завтра станеться, не дай, Боже, якесь нещастя, подумайте добре, перш, ніж шукати поміж себе винних. Я знаю, що злий дух тільки й чекає, аби хтось із вас пустив до свого серця ненависть. Він тішиться, як люди хапають сокири для помсти, як слухають ворожбитів і відьом, а не слова пастиря. Живучи поміж вами, я теж вірю у те, що ви вірите, і знаю, що є одержимі злим духом, і є люди, котрі іменем Бога вдаються до чарування. Остерігайтеся їх, браття і сестри! За те Бог їх буде судити, а не ви. Якщо поліція встановить, що вчитель був замордований, то винного будуть шукати межи вами. Мусите то витримати гідно. І пригадайте, як тридцять літ тому отець Миколай з Ясениці став навпроти громади і мовив: «Як хочете палити опирів, то спаліть мене перед ними!» Так мовив сей мудрий і скромний Божий слуга, і громада його послухала. Якщо хтось із вас має ненависть у серці, то ліпше висповідайтесь переді мною нині чи завтра, і я вам поможу скинути тягар з душі. Чуєте? Йдіть з Богом!

На якусь хвилю у напівтемряві церкви отцю Антонію привиділось, що він бачить не людей, а звірячі морди: свинячі, конячі, вовчі, як то говорив недавно пан фотограф. Єгомость перехрестився, і мана зникла. Паламар почав гасити свічки, а люди посунули з церкви, озираючись і перешіптуючись. «Бойки не такі прості, сину, – казав покійний тато. – Не люблять, аби над ними хтось стояв. Перше в них самих мусить перекипіти, а потім хоч до рани прикладай. З ними треба ласкаво…»

– Господи, прости мене грішного! – закликав у відчаї отець Антоній.

Петро з Орком лишилися стояти коло дверей.

– Ходім до мене додому, – сказав єгомость і вийшов перший.

Надворі стояла купка людей. Вони про щось жваво радились.

«Недобре, що єгомость дбає за тотих, – почув їхні думки. – А до нас йому байдуже. Чим він так їх собі сподобав?»

«Так, недобре, – згодився отець Антоній. – Можуть піти чутки. Було колись, люди договорились до того, що настоятель василіянського монастиря у Дрогобичі – найстарший опир, і той мусив півроку не виходити звідти… Нема межі людській недоброзичливості. «Сину мій, – повчав його батько, – ті люди – як діти, а діти заздросні й уперті. Не треба їх боятись, а дбати, аби вони тебе шанували.» «А чи є надія, що вони виростуть?» «Вони ростуть, але так помалу, як дуби. Може, як добре пильнувати, за літ двісті доростуть. Але тоді може статися те, чого я найбільше боюся. Не лишиться в них страху Божого, як в інших народів, таких, як американці. І так зле[288]288
  погано


[Закрыть], і так недобре.»

Священик відійшов убік. В голові його гуділо, а ноги були, як з вати після тої промови. Стало йому страшно, бо старість насувалася до нього, як гроза: щойно була в Нагуєвичах, а зараз уже в Урожі. Люди щезли, паламар закривав церкву. І не видно було Петра й Орка. Може, вони не почули, що він казав? Може, він про це лише подумав? Паламар узяв в одну руку ключа, у другу – ліхтарку з нафтою, що її колись купив священик у Бориславі, вподобавши, як вона ясно горить, і не боїться ні дощу, ні вітру. Обоє пішли до попівства.

– Слухай, – сказав отець Антоній, – хто був нині у церкві?

Се не здивувало паламаря, бо увечері людей мало, і треба ощадити на світлі, щоб вистачило на свята й парастаси, а єгомость мусить знати, хто ходить до його церкви. Він почав перелічувати кожного. Безуб’яків не назвав.

– Може, ти когось забув?

– Що собі єгомость думає? – розсердився паламар, ще молодий чоловік. – Хіба я щось колись забував?

Гриньо був язикатий, але не гірший від інших паламарів. Мав п’ятеро дітей і через се був трохи нервовий. І дбав про храм Божий, як про власну хату.

– Ну-ну, не гнівайся! Мені здалось, що нині було більше людей, ніж звичайно.

– Ага, – буркнув паламар.

Довів отця Антонія до ґанку, звідки падало світло на скроплене дощем гілля, що застигло в молочно-білому тумані, попрощався і пішов. Кроки його заглушило повітря, пересичене водою. Священик прислухався. Від тієї тиші йому стало недобре. У такій тиші нічого не росте. Він уже натиснув на клямку, коли по освітленому ґанку сковзнула тінь, точніше дві тіні: безгучно, безшелесно, але від того йому аж завмерло серце у грудях і затерпли плечі. «Господь зі мною!» – прошепотів розпачливо отець Антоній і ступив у сіни.

…Був цей вечір не лише для священика тяжким, смутним і прикрим. Пан Болеслав сидів у своєму покої й читав. Удень він навіть не виходив. Постояв трохи на терасі, дихаючи згубним для нього вологим повітрям, спостерігаючи, як туман усе щільніше огортає міст і підбирається до стаєнь та комор. Не чувся гірше, ніж звичайно. Один момент йому навіть здалося, що зможе прижитися у цьому тихому сонному світі. І від суєти його оборонять слуги, не жадібні й не хитрі, вірні своєму домінусу. Малися на увазі дворецький і ключниця. Інших пан Болеслав навіть не знав на ім’я: жили вони, як усі люди, спали вночі, працювали удень. До управителя він почував інтуїтивну неприязнь: від того пахло, як від збудженого жеребця. Нагадував йому полковника Б., від котрого ніхто не знав, чого чекати і як йому догодити. Такі люди однаково небезпечні, як на війні, так і в мирний час. Під час миру поводяться, як на війні, а на війні – як у театрі, не міняючи своїх звичок. Важко було донести управителеві до відома, що про господарські справи треба мовити коротко і рідко. До того ж належав до його стану і міг часом кинути таке слово, що зранило б пана Болеслава і видало його з головою. Збіднілий рід пана Болеслава втратив увесь гонор, і тому несподіване багатство не йшло йому на користь. Уже два покоління Комарницьких перебувало на низу суспільної ієрархії: ремісники-палітурники і садівники. Мати Болеслава була з цілком простих, а батько помер дуже рано. Вона ще встигла віддати Болеслава в науку до палітурника, і теж пішла зі світа. Тепер він не міг цього нікому розповісти. Ніхто зі шляхти не встидався зубожіння, бо аристократизм – се порода, а не статки. Однак ремісниче заняття аж ніяк не узгоджувалося з поняттям аристократизму, як і торгівля. Пан управитель натякав, що вони з Болеславом далека родина, але дідич сприйняв цю вістку дуже холодно. Насправді, се його вжахнуло і зробило ще більше замкнутим.

Ключниця Емілія йому допомогла уникнути прямої конфронтації: перевіряла рахунки і радила, як вчинити найліпше. Була, по суті, речником нового дідича, «дуже хорого», «героя війни», як вона казала. Могла би пристати до змови з управителем і окрадати наївного дідича, але, як усі старі панни, почувала симпатію до «захисників ойчизни». Щодо дворецького Леонтія, то він згасав поволі й невблаганно, як старий кіт, що пережив усі пристрасті й спить цілими днями на печі. Не надто надійні хоронці його пекла, та що вдієш: від снів нема рятунку. Вони, як чадний газ, находять невидимі тріщини у свідомості, змушуючи жити одним життям. А суспільство вимагає, щоб ти жив другим життям, і десь між ними двома вміщується твоє власне: безсонна ніч і кілька передвечірніх годин, коли сонце стрімко котиться за гору, таке безсиле, що не годне навіть забарвити сніг на вершині. Про той сніг сказав Леонтій, подаючи обід. Мав зворушене лице, бо як-не-як це переміна. З вікна не було видно гори. Треба перейти до останньої кімнати у лівому крилі, де колись була спальня пані графині. Там Болеслав зіткнувся із запахом старості, котра боїться протягів, і валер’янових крапель, і парфумів. На стіні було повно світлих плям від знимок і слід від великого розп’яття. А в бюрку могли ще лишитись якісь неважливі папери. Він відслонив пожовклу фіранку й подивився на сільську Фудзі, а тоді відчинив доволі легко вікно. А потім сів у зручне вицвіле крісло й відсунув шухляду в бюрку, але одразу й засунув, побачивши там безладно розкидані листи, свідки довгого й нудного життя в маєтку. Усе це годилося би спалити, щоб не потрапило до чужих рук. Втім, пані графиня залишила тут частку минулого, яка не становила для неї жодного інтересу в Кракові. Чи добре їй там ведеться? І чи шанує її син? Сам він ніколи не бачив тієї жінки, бо купив маєток через її адвоката.