Текст книги "Урізька готика"

Автор книги: Галина Пагутяк

сообщить о нарушении

Текущая страница: 13 (всего у книги 16 страниц)

Болеслав подумав, що це, мабуть, недобре: не бажати нічого знати про людей, які жили в цьому домі, зберегли для нового господаря, але ще гірше – покинути родове гніздо задля грошей. Сам він не годився на достойного власника урізького маєтку і тим більше на такого, хто наповнить його дітьми, гостями і духом затишку. Радше виглядав на тяжко хворого, що збирався поправити здоров’я у тихій сільській місцевості. Однак, дім не був до нього ворожим, бо теж готовий був умерти кожної миті, відслуживши своє.

Болеслав зачинив вікно і перейшов до іншої кімнати, дитячої, з вікном на річку, зовсім порожньої. Останньою дитиною, напевно, був син графині, старший за нього, котрий двадцять років не приїжджав додому. Здавалося, з будинку повтікали усі мешканці, і все було розграбоване. Він бачив на війні такі помешкання: з ляльками на підлозі, з мисками покришеної городини, шматками м’яса, розпластаними на дошці. Часом ще навіть печі були теплі, а бувало, речі вкривались пліснявою. Кожен дім мав свою історію, і його можна було читати, як Тіта Лукреція Кара: усе залежить від того, хто читає. Це безконечне розмаїття деталей, поєднання атомів, а проте, рухається в єдиному напрямі – назустріч розпаду. Сніг, попіл, полишений напризволяще, снігова шапка на горі, блиск вечірнього сонця на терасі, четверта книга Лукреція – було гірко й водночас солодко знати коштовність цих вражень, а смерть не могла застати його зненацька. Двері для неї були завжди відчинені.

Він сидів і читав поему Лукреція, єдину книгу, в якій не було облуди й небезпеки для нього. Романи, філософські трактати, поетичні збірки, мемуари могли витіснити його слабкі думки й почуття, замість того, щоби просто нести читача на хвилях безконечного моря слів, кожне з яких означає щось одне. Одне слово відповідає одній речі: не більше і не менше. Він не хотів мати справу з книгою, де на якійсь із сторінок міг би стріти самого себе, прикрашеного чи спотвореного до невпізнання. Красне письменство нині служить загалу, годується ним і підгодовується, стаючи залежним і несамостійним.

Колись він намагався цією грубою книжкою перемогти безсоння, а тепер – сліпоту. Мав уже давно осліпнути. Лікар попереджав, що судини в голові будуть тріскати одна за одною і радив провадити ощадне спокійне життя. Болеслав спитав його: «Який у цьому сенс? Щоб продовжити агонію?» «Ні, – відказав лікар. – Щоб завершити усі незакінчені справи, або ті, які ще з’являться. Ви мусите їх мати.» Можливо, він знав про незаслужене раптове багатство колишнього учня палітурника, або радив таке усім приреченим на смерть.

Бідний хлопець-палітурник з чотирма класами гімназії проніс через усю війну оправлену ним книгу Тіта Лукреція Кара, яку так і не отримав замовник. Невідомо, чи він помер, чи був убитий, чи потрапив до полону, цей аптекар на ймення Юзеф Корч. По війні Болеслав не знайшов ні аптеки, ні самого будинку. І власне через цю книгу потрапив на війну. Виходить, книжка вплинула на його долю, скерувавши у пекло, проте він противився цьому менше, ніж мобілізації. Його загребли саме тоді, коли він ішов з книгою, загорненою в папір, до аптекаря Юзефа Корча сліпучого сухого полудня, шукаючи аптеку «Еліксир життя». Попередні дні він не ночував удома, боявся, щоб його не забрали до війська. Ховався то на подвір’ї церкви, то на цвинтарі. Було тепло, дуже тепло. Навіть, коли падала роса, на його тілі вона висихала відразу. І жодного разу за цей тиждень не було дощу. Болеслав засинав у траві на цвинтарі, на якому вже давно нікого не ховали, і туди рідко заходили провідати мертвих. Такі цвинтарі через кілька десятків років руйнують і зводять на їхньому місці будинки, що приносять дохід дикому племені маркітантів, котре розжиріло на військових поставках, збило собі капітал, поставляючи потрібні й непотрібні речі воякам. Їх ненавидітимуть, їм заздритимуть, але вони легко доведуть власну правоту за допомогою грошей. Війна любить крайнощі, та ще важче жити у повоєнні часи, коли узаконюється беззаконня.

А поки Болеслав спав здоровим молодецьким сном поміж гробівців, тіні людей та речей влітали йому через вуха, напіврозтулений рот, і повіки заплющених очей тремтіли. Тіні, як казав Лукрецій, прилітають на наш поклик, а бажання в учня палітурника були настільки зухвалі й далекі від реальності, що не раз уві сні він казав собі: «Ну, се вже занадто! Досить!» І перевертався на другий бік, зачіпаючи головою край кам’яної плити, а якщо біль не був дуже сильний, то сон переносив його в похмурішу площину, де не було звабливих жіночих тіл, а натомість на нього падали важкі томи неправдоподібно великої бібліотеки, бо надгробки – це теж книги, у яких розповідь була позначена однією рискою між датами народження і смерті, й часом до цього додавався ще банальний напис на кшталт «Вічна пам’ять».

Та лише на війні Болеслав зрозумів, що життя людини таке ж маловартісне, як і ця риска, видовбана у камені, й навіть не заслуговує на те, щоб очікувати воскресіння. На війні видовище смерті отуплює, а вбивство не є гріхом, і все це суперечить релігійній доктрині. Тому на війні Біблія мало чим допомагала, як і молитовники, що їх роздаровували у шпиталях. Язичник Лукрецій більше пасував до війни. Він розкладав, роздріблював, розчиняв у воді й крові буття, не знаючи, чи вдасться створити з цих атомів нову реальність. Ніколи, повернувшись з війни, вояк не зможе жити мирним життям без того, щоб не озирнутись і не побачити смерть за плечима. Ні, він не повертається, а приходить в інший світ, що навіть не відкидає тіні довоєнного. Тонка матерія душі зруйнована, і її не відновить навіть такий всесильний лікар, як час. Він лише може порадити зцілення ілюзією.

У покої було багато тіней. Вони оживали, як тільки Болеслав підносив лупу до інших рядків, або перегортав сторінку. Його життя проходило тепер серед цих мовчазних тіней, ніби після поля бою, залитого кров’ю, він спустився у вічно присмеркове царство Аїду. Самотність загострює почуття: починаєш придивлятися до тіней, прислухатися до тиші.

У покої було дуже напалено. Леонтій постарався, побачивши засніжену гору. Тут не ощадили дров, не купували, як у місті. Щодень у дровітні гупали сокири, розколюючи суху, давно мертву, деревину. Дзиґар у вітальні пробив північ. У домі й у селі давно спали. Чи побачить він колись велике місто з широкими рівними вулицями й потужними кам’яницями, що їх підпирають атланти й каріатиди? Болеслав подивився у чорноту великого вікна й не зміг уявити себе там, де ніч має звуки, а тіні – барву. Він встав, обережно відсуваючи крісло, щоб не бентежити слуг. Подумав, що дворецький Леонтій міг би бути його батьком, а ключниця Емілія – матір’ю. І вони, тішачись, що син повернувся з війни, мріють про вигідний для нього шлюб, онуків і розквіт маєтку, керованого молодою енергійною рукою. Але їхній син не зовсім здоровий: смутний, дратівливий і не квапиться до праці. Сидить у кабінеті до ранку, а тоді спить. Вони змушені оберігати його від інших, кожної ночі готові стати на його оборону перед сусідами і, зрештою, теж стають на нього схожими, перейнявши синове безсоння. Якось однієї ночі він відчиняє двері кабінету й бачить їх не то мертвими, не то сплячими. З порога видно тільки їхні профілі, вкриті восковою жовтизною. Решту ночі він думає тільки про це: що може вранці застати їх у такій самій позі, і тепер ніхто вже не зможе охоронити його від життя…

Влодко накоротко зайшов до корчми, щоб перевірити, чи та не зникла за два дні, які він провів у Дрогобичі, відвідуючи костьол і фліртуючи з паннами. Се були найбезпечніші заняття для молодого чоловіка, котрий мріє потрапити до Америки. Татунцьо Влодка спустив на картах посліднього ґудзика, а Влодко мусив лишити гімназію, за чим не дуже й шкодував, бо вона й так в’їлася йому в печінки. Ходити до ресторації з колегами деколи мусив, хоч серце його обливалося кров’ю від безглуздого марнотратства, а душу холодив неспокій, чи вистачить заплатити за помешкання[289]289
  житло


[Закрыть]. Мав з дитинства дуже прикрий спогад.

…Зима, в покоях повно чужих людей, котрі нанесли снігу. Холод, виносять меблі. Мама плаче. Тата нема. Вони чекали його всю ніч, навіть уві сні малий Влодко прислухається до кожного звуку. Тато прийшов аж пополудні, накричав на маму і знову пішов. Потім вони переїхали до якоїсь халупи. Далі стало ліпше: перебрались до порядного помешкання. Тепер старий вже на тому світі грає в карти. Але мама, певний Влодко, не з ним. То було б несправедливо – мучитися з таким ще після смерті.

Відколи Влодко знайшов ціль свого життя, став наче послушник, який приготовляється до чернечого життя і на все дивиться збоку. Не говорив про свої плани з ніким, окрім Юліана, бо той був залітним пташком і жив теж самітно. Та й приємно, коли старший чоловік не кпинить з тебе, а уважно слухає. Про свої романтичні пригоди Влодко з ним не говорив: встидався, бо не хотів вити тут гніздо. Та й розумів, що його, жебрака, не схоче жодна багата панна. Багатство горнеться до багатства, і стає більше багатства. Злидні чіпляються за злидні, й плодять злидні. Якби знайшлася порядна, хоч би й бідна дівчина, котра згодилася би поїхати з ним до Америки… Самому страшно їхати. Але ще більше, ніж самотності, Влодко боявся втратити свої заощадження, які поклав до банку під процент. Серед корабельних агентів було тоді чимало шахраїв. Могли просто повіятися з чужими грошима. Тому Влодко пояснював своїм клієнтам, що ті повинні приходити самі в агенцію й лиш там купувати корабельну карту. Друге, чого він боявся, се стратити працю. Охочих їхати до Америки знаходилось небагато, але ті, хто зважився, були як золото: добрі господарі, працьовиті, чесні. Юліан задав йому колись питання: «А тобі не жаль, Влодку, що на цій землі колись забракне робучих рук і вона стане пусткою?» «Може, колись вони вернуться,» – відказав корабельний агент, бо йому теж самому хотілось би повернутися, хоча би для того, щоб отримати моральну сатисфакцію. Корабель не лише відвозить до Америки, але й привозить назад.

Бурі на морі Влодко не боявся, хоч знав, що навіть дуже великий корабель може потонути. Він знав також про всі біди, котрі підстерігають на воді: гарячка, морська хвороба, і що померлих кидають у воду, зашитих у мішок, правда, священик читає молитву. Чув також про інші прикрі трафунки[290]290
  випадки, пригоди


[Закрыть], які підстерігають прибульців уже в Америці. Але втішав сам себе: усюди чигає небезпека. Узяти хоча б учителя: така несподівана смерть. Втім, у глибині Влодкової душі ворушилася єретична думка: відмучився бідака і тепер не доведеться гадати, як дожити решту життя, яке не годен змінити. Влодко теж міг би стати вчителем, опинитись на такому ж місці у глухому селі. Але все єство його пручалось і серце завмирало від одного слова «Америка». Доки Америка панувала в його серці, з ним нічого не могло статись лихого. Лейба в корчмі шепнув на вухо:

– Може би пан Влодек не йшли самі? Я скажу, аби хтось вас відпровадив.

– Я не вірю в тоті байки про опирів, – відказав так само тихо Влодко.

– А хіба я щось казав про опирів?

– Ні, – здвигнув плечима корабельний агент. – Але думаєте!

– Відки пан може знати, що думає Лейба? Я сам скажу, що він думає. В Урожі так само небезпечно ходити вночі, як і в місті.

– Але ж ви самі вертаєте додому?

– Я, прошу пана, служив у війську і годен себе оборонити, – і Лейба показав моцні кулаки. – У мене очі на потилиці!

Влодко завагався, але хлопи у корчмі так начадили файками, що аж у носі шваркотіло. Та й він сьогодні рано встав.

– Е, що має бути, того не минути! – махнув рукою корабельний агент.

Тут Лейбу закликав новоприбулий чоловік, і Влодко, посунувшись по лаві, сковзнув у сіни. У скількох селах він бував, та ніколи не чув про випадки, щоб люди боялись увечері виходити з хати. Задля хоробрості почав свистіти. Туман скапував із дерев, місяць освітлював порожню вулицю, як ліхтар десь у Дрогобичі, хіба що під ногами була не тверда горбкувата бруківка, а розбите фірами болото. Треба було йти часом попід пліт, і Влодко з жахом думав, що отак міг загинути той учитель, з яким він так і не познайомився. Він озирнувся, ступив у тінь великої груші, і тут щось шарпнуло його за комір. «О Господи!» – подумав корабельний агент, коли перед його очима блиснув ніж. Він спробував ухилитися, сприйнявши це за жарт, бо виглядало на якусь інсценізацію розповіді корчмаря, й навіть писнув:

– Що за дурні жарти!

– Не можу! – прохрипів голос. – Не можу! Мушу когось забити[291]291
  убити


[Закрыть]!

Влодко не бачив обличчя цього молодця, тільки руку в шкіряній рукавиці, що теж було досить несподівано. Може, тому його подив був більшим за страх.

– Слухай, чоловіче, – озвався він, обравши спокійний тон. – Я собі чемно йду, нікого не чіпаю. І нічого такого не вчинив. За що ж мене вбивати?

– Як не вб’ю когось сеї ночі, то вдурію!

Влодко зрозумів, що має справу з маніяком. Голос був йому незнайомий, до того ж приглушений якоюсь шматою. Скоса глянув убік, чи нема поблизу достойнішої жертви, бо не міг, будучи вбитим, поїхати до Америки.

– Знаєте, – сказав він, – я ще дуже молодий і в мене великі плани. Якось не пасує вбивати першого-ліпшого. Та коли вже так, то я хотів би знати, від чиєї руки маю згинути.

Влодко умів говорити гладко і зрозумів, що єдиний спосіб вирватися з рук цього вар’ята – заговорити йому зуби, бо, коли той зразу не вбив, є ще надія порятуватись.

– Поясніть мені, шановний, у чому ваша біда. Виджу, має бути вона велика. Може, я чимось би зарадив…

Він знав, що, навіть, як вирветься, далеко не втече. Та й боротися не зможе. Чув, що чоловік у шаленстві буває дуже сильний.

– Та сука, та проклята сука не хоче зі мною… розумієш?

– Ага, – одразу второпав Влодко.

– Вона має, певно, коханка. Вигнала мене з нашої спальні…

– Ви певні, що та особа має коханка? Може, вона просто дрочиться[292]292
  дражнить


[Закрыть] з вами? Жінки таке часом роблять…

«Господи, – подумав бідний хлопець, – що за ідіотична ситуація! Стояти серед ночі з ножем під ребром і говорити з варіятом про його інтимне життя, ні, таке не привидиться навіть у найгіршому сні!»

– Ну, ну, – сказав він, поплескуючи рукою по чорній рукавичці, – як жінка гнівається, значить, ви їй не байдужі.

– О, коли б хто знав, яке то приниження! Я не витримаю!

– Дайте мені ножа, бо скалічитеся, – проворкотів Влодко. – Купіть їй гарні парфуми чи ще щось…

Він трохи осмілів, але не міг уже стояти. Пошкодував, що не має ока на потилиці, або третьої руки, щоб дати у вухо напаснику. До того ж від незнайомого смерділо цибулею. Такого, певно, жодна порядна кобіта не знесе[293]293
  не витерпить


[Закрыть]. Власне, він не знав, чим ще задурити варіята. Добре було би попрактикуватись у якомусь відповідному шпиталі, бо серед його клієнтів такі типи не траплялись. Ясна річ, вдуріти через кобіту дуже романтично, але воно якось не пасує грубому мужчині, що нажерся увечері цибулі.

– Може, пан мене трохи попустить, а то рука затерпла?

– Перепрошую, – сказав маніяк і послабив руку.

Але Влодко постидався одразу втікати. Та й не варто було дрочити звіра. Може, небіжчик учитель теж тікав і настромився на патик. Треба довести справу до кінця.

– А чи пан ніколи не замислювався, – мовив корабельний агент, – що на зорях теж є життя? Мене се, наприклад, тішить, можливо, колись до нас хтось звідти прилетить. Або ми полетимо на інші планети. Чом би й ні? От уже корабель за кілька тижнів перепливає Атлантичний океан, а в Америці будують хмародери…

Правда, не світила жодна зірка, та для Влодка їхня присутність за хмарами не викликала сумніву. Хмародери він бачив тільки на рекламних проспектах.

– Цікаво було би, – продовжив агент, – піднятися на вершок такого дому й подивитись на людський мурашник згори. Задля цього варто поїхати на край світу. Через сто літ люди піднімуться так високо, що дістануть Місяця. Світ, безперечно, стане кращим. Жаль, що нас із вами тоді вже не буде…

Влодко отямився від того, що десь тріснула гілка. Нікого не було коло нього. Якщо пощастить, він проживе ще літ п’ятдесят.

Із корчми йшли люди в його бік. Влодко був певний, що його врятували не голоси, не стук дверей, і навіть не його балаканина, а те, що він не повірив у власну смерть. Він полегшено зітхнув і сховався за грушу, аби його не побачили. І поки стояв, прийняв рішення нікому не розповідати про свою пригоду, аби не баламутити й без того збаламучене село. Хоч то міг бути й лихий жарт, аби його прогнати з Урожа. Однак не на того напали!

Влодко легко відходив, маючи світлу вдачу й довіру до світу, бо, зрештою, як добре подумати, усе сотворив Бог, а Він не може погано ставитися до свого творіння. Однак сам корабельний агент не замислювався, чи добре чинить, відриваючи людей від їхньої землі: сам не мав на рідній землі того, що потребує. Одне вбрання на візити й до костелу, а друге – на сільське бездоріжжя. Проте не жалівся, бо мав цілком окреслену ціль перед собою.

Тієї ночі в Урожі з Влодком не трапилось більше нічого, а от у Дрогобичі нічне життя тільки починалось. Посидівши до півночі в лабораторії, фотограф Юліан вирішив, що на нині доста, хоч міг сидіти й довше. За вікном шумів дощ, а в приміщенні не було чим дихати. Юліан витягнув з кута парасолю і вийшов надвір. Подібні ночі мав і у Варшаві, в Парижі, і в Будапешті. Після праці виходив пройтися, очистити легені, і пошкодувати, що не можна ніч перенести на світлину. Тільки намалювати. Кожне мистецтво має свої межі. Йдучи містом, він волів думати про мистецтво, а не про можливу загрозу із темряви. Саме в той момент, коли Влодко увійшов під спасенний дах Лейбиної хати, Юліан проходив повз мури василіянського монастиря. За цими мурами багато років тому ховався ігумен, котрого в Нагуєвичах вважали старшим над опирами. Згодом він переїхав до Крехівського монастиря, де залишив спогади про нагуєвицьку трагедію. Звісно, Юліан не міг нічого знати про тих, людей, котрі жили в монастирі, однак подумав, що час монастирів минув, бо вже й вони нездатні захистити потребуючих від сього світу, і єдиний порятунок для них – божевільня. І наче у відповідь на монастирській дзвіниці повільно вдарив дзвін. Щойно у святій обителі помер дуже старий чернець. Він, тобто його дух, вийшов з наглухо зачиненої брами і подибав вулицею. Юліан запримітив скулену[294]294
  згорблену, зігнуту


[Закрыть] постать у чорній одежі, але був надто далеко, щоб розпізнати у ній примару. Чернець недовго був сам. Він зупинився посеред вулиці, ніби роздумуючи, в який бік іти, як людина, яка не може зорієнтуватися у темряві після світла, або навпаки, у світлі після темряви. Щось було в ньому дивне, і тому фотограф спинився, наче вперся грудьми у невидимий бар’єр. Він подумав, чи не варто було б запропонувати ченцеві свою допомогу, щоб той не змок, або відпровадити його нічним містом. Але відкинув сю думку, бо не знав Дрогобича, а у Венеції під такою чернечою одежею можна сховати стилет чи револьвер.

Те, що зупинило Юліана і змушувало стояти під дощем, було також страхом, але страхом якогось містичного ґатунку. Ченці не ходили самі. То перше. А друге – опівнічна година. Чернець не крутив головою, а застиг, понуривши голову, як хворий крук. Юліан ще міг змиритися з тим, що в Урожі діялись дивні речі, бо там сама атмосфера була насичена духами дерев, землі, вітру, води, духами померлих, як грозовими розрядами. А тут удень буяло життя, присмачене нафтою, сіллю і цинамоном: будувались вілли, крамниці й ресторації, і мало що бракувало до появи товарної біржі й синематографа. Юліан трохи знався на ознаках прогресу, вважаючи, що найповільніше змінюються будівлі, і масова їхня зміна свідчить про руйнування суспільних звичаїв, що теж не завжди виходить на добре. Та хіба хірургічне втручання не таке саме? Ніколи не минає безслідно попри всю вигоду.

Юліан стояв непорушно, наче той чернець, або інша особа в чернечій одежі, зупинив сам час, і доки він не зрушиться, стрілки на годиннику замруть. Потім від густої темряви відділилася інша постать – кремезний чоловік у капелюсі й гуні. Він підійшов до ченця впритул, проте чомусь не зняв перед ним капелюха, тільки обійняв, і вже через хвилю обоє пішли від монастиря. Стало дуже тихо, бо замість дощу на землю почав падати великими клаптями сніг…

– У житті є біле й чорне, – сказав Лейба, доливаючи до кави молока, – і від того воно дістає смак. То не мої слова, пане Влодеку, а мого тата. Замолоду він продавав по селах нитки, голки, гребені й коралі. П’ять літ носив, доки не стрів моєї дорогої мами. Вона була багачка, бо її тато мав великий млин. Але що з млина? Млин завше можуть палити, доки у світі є така прикра штука, що називається конкуренція. Отакі слова сказала моя дорога мама Сара своєму вітцю, коли мій тато Хаїм четвертий раз прийшов до села й приніс туди товар, що замовила одна жінка. Хотіла густий гребінь, і Хаїм приніс його, пройшовши десять миль під дощем, хоч той гребінь коштував 5 крейцарів. Побачивши се, моя мама сказала: «Дивіться, тату, який впертий чоловік! Які має міцні ноги, і яку мудру голову з чорними кучерями. Хотіла би я знати, яке в нього серце?»

– І що відповів батько вашої матері? – зацікавився Влодко.

– О, він сказав: «Не мели дурниць, Саро! Заклич того хлопаку і дай йому гарячої зупи[295]295
  супу


[Закрыть], бо простудиться і вмре. І хай посушить свої лахи.»

Влодко засміявся:

– Далі все зрозуміло. Як у казці…

– Хіба казка не про життя? – образився Лейба. – Пан ще стріне таку, що його поцінує і не стане тягарем на його шиї!

– Та! – зніяковів корабельний агент і завів мову про Америку.

Лейба чемно слухав, але про себе думав: легше поїхати до Америки, ніж сто разів про неї слухати. Не в його інтересах було, щоби хлопи виїжджали з Урожа, але міг заробити на продажу землі, худоби та збіжжя. Ще вчора говорив про се з жінкою. І зараз скептично позирав на Влодків молодечий запал. Вогонь згасає, і живиться він не лише духом, а й плоттю чоловіка. Від того можуть бути, не дай, Боже, сухоти. Але що має діяти сирота без маєтку? Мусить тяжко працювати. Той другий, фотограф, хоч і не багач, але й не бідує, бо має в руках тверде ремесло. Міг би відкрити власний сальон у місті, якби взяв позику в банку. Та казали, що ніде довго не затримується, значить, непевний чоловік. Може, наробив десь боргів, або лишив жінку з дітьми. Гої не шанують родинного огнища. Родина – то, звісно, тягар, але як же без неї?

Час було до праці. Надворі випогодилось, але стало зимніше. Влодко мав бліде лице й захриплий голос. Уночі збудився від того, що кололо в серці, й довго не міг заснути від гадки, що зараз мав лежати десь у фосі, закривавлений і холодний. Міг би сказати поліції, і та хутко знайшла би шкіряні рукавиці, бо таку дорогу річ хлопи не носять. Але Влодко завжди губився перед мундирами. Коби скорше приїхав Юліан – той порадить.

Ся прикра нічна пригода показала справжню суть Влодка – беззахисного хлопчика, який мріє про рай, бо кращого місця не знає. Розповідаючи про Америку, він бачив перед собою рай, де кожний може чутися гідно. А от Лейба не був ані ідеалістом, ані скептиком, як пан фотограф, однак під його практичністю ховався великий песиміст, котрий вважав, що цей світ треба завойовувати кожен день, і лиш той, хто нічим не володіє, може спати спокійно. Того ранку ні Влодко, ні Юліан, ні Лейба, й навіть отець Антоній ще не знали, що дідич, який бентежив їх своєю антисуспільною поведінкою, зазнав повного краху й перебуває на межі життя і смерті.