Текст книги "Господар"

Автор книги: Галина Пагутяк

сообщить о нарушении

Текущая страница: 10 (всего у книги 12 страниц)

Якось фельдшер приніс торбинку й широким жестом висипав з неї мушлі, значок у формі зеленого ока, вузлик з хустинки і осколки від чашки. Викинув і пішов. Я знав, що це належить мені. Простягнув руку, і осколки тихо дзенькнули. Це мене злякало. Я склав усе в торбинку, і вона валялася на тумбочці доти, доки я не набрався сил, щоб сховати її в шухляду.

Дитячі забавки. Я вже не міг бути дитиною. Одного ранку я вмивався і намацав м’які волосинки на підборідді і над верхньою губою. В мене росли борода і вуса.

Я сказав про це фельдшерові, але він відповів, що голитися ще рано.

Був третій день, відколи я встав, і в голові у мене дуже паморочилось. Однак цього дня мені повідомили, що завтра я повертаюсь у казарму.

Увечері в мене знову піднялась температура, і я цілу ніч не спав. То була найдовша і найважча ніч у моєму житті. Пов’язок не зняли, і я мав у них повертатися в казарму. Вранці я довго чекав на одежу, звісно, казенну, яка дивно пахла потом і пилюкою.

– Тобі лист! – сказав черговий, котрий нудився у порожній казармі.

Він довго рився у шухляді, нарешті подав мені листа. За ці хвилини в моїй голові промайнули найнеймовірніші здогадки.

«Любий Тітусе!

Пишуть тобі батьки твого товариша по службі Сави. Ми дуже засмутилися, коли довідались, що ти хворий і лежиш у лікарні. Сподіваємось, нічого серйозного. Досі ми тривожились тільки за нього, а тепер ще й за тебе, бо ти його друг. Спочатку йому було дуже важко, але тепер він звик. Тому у нас зараз більше підстав тривожитись за тебе, ніж за нього. Ми були б дуже раді, якби ти нам відписав, а після закінчення служби приїхав до нас. У нас, крім Сави, є ще донечка. Їй п’ять років. Вона намалювала тобі наш будинок, а коло нього ласків. Будинок дуже схожий, а от ласків немає, ти вже вибач.

Видужуй скоріше і обов’язково напиши нам. Ми чекаємо листів від тебе і Сави.

Агнеса і Олександр».

Я мав ще трохи часу до обіду, коли всі повернуться до казарми. Посидів трохи на ліжку, погойдався на пружинах, а потім вийшов надвір. На плацу було так само порожньо, але десь в кінці дороги, втрамбованої солдатськими чобітьми, чулася безладна стрілянина.

Коли все стихло, на пагорбі з’явились люди, спочатку маленькі, потім вони виростали на очах. Вони йшли в ногу. Бракувало лише оркестру. Мені здалось, ніби муштроване військо послане, щоб мене вбити. Я не дуже злякався, бо над головами похмурих вояків, наче птахи, ширяли Сава у мундирі та його батьки Агнеса і Олександр, Взявшись за руки, вони посміхались мені й подавали знаки, щоб я не боявся.

Я теж їм посміхнувся і помахав рукою…

Другого дня мене перевели в казарму.

Вранці я ще до того, поки всі встали, тихенько зібрався, акуратно склав свої речі у рюкзак. Було навдивовиж тихо. Мирно посапували солдати, ніхто не звертав на мене уваги. Я вийшов з казарми. Тікати! Куди-небудь, тільки геть від цієї муштри, від цих голосів, облич. Тікати! Було страшно холодно, я вибрався за територію військового табору. Попереду височіла висока вежа, обгороджена колючим дротом, побіля неї виднілись тьмяні фігурки вартових.

Мені було зовсім байдуже, куди йти. Мимо вартових, у яких були скляні очі. Вони спали стоячи, похитуючись час від часу. Зайшов у відчинені двері, довго піднімався по сходах. Нарешті зайшов у невеличку кімнату, де стояв якийсь хитромудрий апарат, він вистукував, шелестів. «Станція зв’язку з Еріданом», – подумав я. Підійшов ближче. Машинально взяв навушники, одягнув. І раптом почув голос Міранди. З тисяч голосів я би впізнав його. Струменів ніжно-блакитний голос, бився, пульсував: «Я Земля, я Земля. Викликаю Ерідан. Викликаю Ерідан. Слухайте передачу…» І далі, мов у сні, короткі повідомлення, з яких випливало: жителі Землі навчилися жити у мирі і дружбі, перетворили її у квітучу планету, де немає місця війнам, хворобам, національному розбрату. Де восторжествував принцип: «Людина людині – друг, товариш, брат».

Я плакав. І було відчуття, ніби після довгих поневірянь я почув голос забутої, зрадженої матері, яка простягала руку допомоги своїм невдячним дітям.

«Викликаю Ерідан. Повідомте, яка вам потрібна допомога? До вас іде корабель…»

– Земля жива! – кричав я, коли мене в’язали, вели знову в ізолятор.

– Земля жива! – кричав я солдатам, які висипали з казарм. – Вона нічим нам не загрожує. Навіщо тоді ця зброя, ці мундири, ця планета… Вони нас тримають тут, щоб люди на Ерідані нічого не знали про Землю. Щоб вони не знали, що помилились, що ми всі страшно помилились!

Мені затуляли рота, безпорадно метушились, але я перестав боятись. Я знав, що завтра мої слова долетять до всіх на Селії, а ще через деякий час люди планети Ерідан дізнаються, що Земля жива. І я знав, що людям, які прилетять з Землі до нас на планету, розкажуть про Саву. Сумну історію, яка, можливо, хоч в якійсь мірі спокутує цивілізацію, яка сама себе зрадила, зрадивши свою матір.

XII.Сад

Сава мав з Бітерницею сім синів і три дочки. Всі вони були русяві й зеленоокі, як він. Народжувались щороку. Він не знав щасливіших хвилин за ті, коли брав на руки щойно народжене дитя. Хотів, щоб вони наповнили всю долину щебетом і сміхом, ніби птахи. Інколи йому здавалось, що на зірках, які він бачив увечері перед тим, як лягти спати, теж живуть люди, схожі на нього. Від цих думок ставало затишніше, бо, коли діти були ще зовсім маленькі, а він сам працював на полі, йому робилось тоскно від самотності. Сава, розігнувши спину і приставивши долоню дашком до лоба, щоб не сліпило сонце, довго дивився туди, де з гущавини саду виглядали будинки під солом’яним дахом і біліли отари ласків, що мирно паслися. В залиту сонцем рівнину прокрадалися тіні. Сава облизував солоні губи і знову брався до роботи.

Дедалі частіше його мучило питання: що залишить він дітям у спадщину, чого він має їх навчити? Не тому, що він збирався коли-небудь померти: просто Сава потребував відпочинку. Руки його стали наче кора, тіло зробилось залізне. Він іноді аж соромився дружини, проте в темряві ночі в ньому прокидалась немилосердна ніжність і він забував про втому.

Іноді йому снились дивовижні сни, котрі він вважав витворами власної уяви, оскільки нічого подібного з ним не траплялось. Наприклад, йому снились книги, ціла кімната книг, де сиділи схожі на Саву істоти. Перегортали сторінки, щось писали. Сава знав лише одну книжку, вивчив її напам’ять і, коли діти не хотіли спати, заколисував їх мелодійними, спокійними віршами. Їхній зміст з роками ставав для нього все загадковішим, і від того книга мала над ним якусь магічну силу. Здавалось, він колись, ще до свого народження, написав її. А тепер забув, як забуваються перші кроки, зроблені в дитинстві.

В усіх Савиних снах було багато людей, але вони нічим не нагадували йому дружини й дітей. Засмаглі, темноволосі й чорноокі, вони жили на іншій планеті, розмовляли іншою мовою. Сава прокидався переляканий, бо не розумів жодного слова з того, що йому казали, і через те не знав, що це за люди, добро чи зло несуть вони його сім’ї.

Тому Сава боявся розповідати ці сни дітям. Розповідав лише інколи дружині. Вітерниця мовчки посміхалась. Вона знала більше, ніж він, але була скупа на слова. Жінка завжди мусить знати більше, щоб передати все це ненародженим дітям. Їй була відома найбільша у світі таємниця молодості й краси. Вітерниця не змінювалась: залишалась такою ж гарною, як тоді, коли Сава вперше її побачив. А Саві від безнастанних клопотів чоло прорізали зморшки і ночами боліла спина.

Він вставав на світанку, розпалював у грубі і йшов відпускати ласків із десяти стаєнь, нашвидкуруч снідав і брався за роботу. Час проминав так швидко, що, коли Сава повертався, все у домі було зроблено, наче за помахом чарівної палички: прибрано, помито, випрано, наварено. Діти гралися на подвір’ї: вчились будувати будинки й сіяти зерно. Сава уже почав брати двох найстарших синів з собою. Піднімав їх уранці, і вони неохоче йшли за ним, тручи кулачками заспані очі.

Вітерниця сердилась за це на Саву, вигадувала різні причини, щоб не пустити дітей з Савою. Тільки-но він вставав, відчував уже на собі погляд дружини, котра вдавала, ніби спить. Її зраджувало легеньке тремтіння вій. Сава нахилявся і цілував заплющені очі. Дружина питала сонним тоненьким голосом:

– Ти вже встав?

– Спи, – відказував кожного разу Сава. – Спи… – І – тікав, бо найбільше любив її вранці, коли треба було працювати.

Зі стаєнь віяло теплим духом, ласки підводились один за одним й охоче квапились до виходу, де стояв Сава і уважно придивлявся, чи немає серед них хворих або поранених. В долині налічувалось 3680 ласків. У стайнях жив молодняк, а старші ласки паслись ген за млином…

В душі Сава був переконаний, що ласки приносять йому щастя, інакше б він не витримав виснажливої щоденної праці.

Сава вже встиг звикнути до шуму вітру в саду. Колись у нього не було ні вітру, ні саду. Вітер принесла з собою Вітерниця, сад він посадив сам і трусився над ним не менше, ніж над власними дітьми. Тому влітку менше дошкуляла спека, а взимку – мороз, а на столі не переводились яблука, вишні, горіхи. Жодне зернятко, жодна кісточка не викидались, а береглись до весни, щоб посадити їх в землю. Не все проростало, але з часом Сава зміг оточити частину поля молоденькими деревцями.

В погожі літні вечори вони відпочивали в садку на траві. Діти бавились, а Сава з Вітерницею спостерігали за ними.

Якось чотирирічна донечка попросила Саву:

– Татку, розкажи мені казочку!

Сава здригнувся. Слово «казочка» десь дрімало в ньому, але він не мав певності, що воно означає. Це було щось дуже гарне, ніби червоне яблуко, яке щойно впало з дерева, бризнувши на траву свіжим соком, або квітка, яка росте віддалік на пагорбку і цілий день п’є розтуленими вустами сонце.

– Татку, розкажи мені казочку!

Сава поглянув на Вітерницю, котра тримала на колінах найменше дитя. Жінка нахилилась ще нижче. Волосся її торкнулось щічки дитини, і та засміялась.

– Звідки вона знає про казочку? – спитав Сава. – Я сам не знаю, що це таке…

– Казка – це те, чого ми сподіваємось і чого чекаємо все життя…

Сава засміявся трохи зніяковіло:

– Я сподіваюсь сина, якого ти нам народиш…

– Ні. Я не хочу більше дітей. Я втомилась, я дуже втомилась… Ти нічого не бачиш…

– Будь розумницею. Нас тільки двоє на всю планету. Не можна, щоб рід згас, щоб уся долина стала пустелею.

– А ти подумав про те, що робитимуть наші діти, коли стануть дорослими?

– Те, що і я, – здвигнув плечима Сава, – Хіба це погано – садити дерева і сіяти траву? В мене аж руки сверблять, коли бачу клапоть мертвої землі.

– Ти й справді усе забув. Ти знаєш, хто ти?

– Сава.

– А я хто?

– Моя дружина, Вітерниця.

– Небагато знаєш. А звідки ти взявся?

Сава замислився. Це було важке питання.

– Ну от, я гадала, що маю десятеро дітей, а, виявляється, їх одинадцять!

Вітерниця взяла на руки дитя і пішла з ним до будинку, щось йому наспівуючи.

– Яка наша мама гарна! – сказав Сава.

– Гарна… – повторив трирічний синок, на якому не було нічого, крім коротенької сорочечки, визелененої травою.

– Що ти робиш? – схопився на ноги Сава. – Ану перестань! Не можна їсти жука. Йому боляче, а в тебе заболить живіт…

– Донечко, – сказав він, коли цю справу було залагоджено, – я знав гарну казочку, але забув. Завтра я тобі її розкажу, гаразд? От що б ти хотіла найбільше?

– Щоб до нас прилетіла ракета!

– Ракета? – перепитав Сава. – Ракета… А якою має бути ця ракета?

– Срібною або золотою, як сонечко. Тату, нєвяїє ти не знаєш, що таке ракета?

– Я знав і забув.

– Ото забудько! Це такий дім, де є ліжечка, іграшки, і цей дім летить до зірок.

Сава стривожився. Він потроху переконувався, що деякі речі справді забув. Знав їх колись і забув. Він вирішив поки що нічого не питати дружини. Він боявся. Відчував якусь небезпеку.

Яку ж придумати казку? Певна річ, казки вигадують, але як це роблять? З тим він ліг спати, але не заснув одразу. Лежав на спині й дивився у стелю. Хіба можна долетіти до зірки? Він і не мріяв про таке. Але тепер Саві здалося, що це можливо. Він здогадувався, яке відчуття буває під час польоту. Вітер свистить у вухах; тіло надзвичайно легке, ні найменшого зусилля. Він то піднімається, то опускається на землю; перевертається горілиць: сонце сліпить очі, і стає страшно. Здається, під тобою та сама бездушна порожнеча, що і вгорі. Одначе які гарні хмари! Білі, пухнасті, як шерсть ласків, – можна піднятися аж до них, лягти в той м’який пух і спати, спати…

Але не так довго, як хотілося б. Бо треба накосити трави, скласти її в стіжок, коли вона висохне, покупати дітей. Він мусить усього пильнувати. А самих дітей не можна пускати в хмари. Вони злякаються і будуть плакати. Хай краще літають між деревами, як птахи, зривають яблука з найвищих галузок. Вони ж завжди хочуть того, що для них недосяжне.

З тим Сава і заснув. Вранці, коли він порався коло груби й слухав, як гуде полум’я, пригадав казку. Не вигадав, а пригадав.

День тягнувся поволі. Після обіду трапився неприємний випадок. Одна з ласок не змогла розродитися. Сава не зміг нічим допомогти, бо знайшов її уже мертвою. Він закопав ласку в землю, і тут наче щось випливло з темряви: такий самий запаморочливий дух вологої землі і квітів. Більш нічого, крім запаху. Земля Саві ніколи не пахла квітами, а лише сонцем і потом. «Що ж це таке? – подумав Сава. – Може, то запах смерті?» Він прогнав цю думку, бо не міг уявити собі смерть. Ласки не жили так довго, як люди або дерева. Вони були вельми тендітні. Сава знав їх надто добре, щоб протиставляти людині. Вони просто були втіленням спокійного, безхмарного ставлення до життя і передавали його Саві та його дітям, котрим, звісно, ще далеко було до спокою. З часом їхні характери вирівняються і вони знатимуть, що їм робити.

Додому Сава йшов трохи зляканий. Це з ним бувало й раніше, коли він опинявся далеко від дітей і дружини, хоча з ними не могло нічого трапитися. Але ж діти такі непосидючі. Мають слабкі руки і можуть впасти з дерева. Сава під містком скупався, змив з себе піт, втому, а заодно й розгубленість.

– Давно, колись дуже давно… – почав він і на хвильку спинився, бо не знав, чи справді на цій планеті жили люди, тому продовжив: – На одній зірці…

– На котрій? – запитала дочка.

– Ну ось на тій! Бачиш зелену зірочку осторонь?

– Бачимо! – загули діти.

– Ось на цій зеленій зірці жило два братики. Вона вставали якраз тоді, коли сходило сонце. Спочатку воно з’являлось на вершечку гори. Я уже вам розповідав, як сходить сонце і де воно ночує. Брати дуже любили сонце, бо від нього йшло світло і тепло, і дуже журились, коли воно йшло спати, бо жили самі.

– А що таке «жили самі»?

– Удвох, без тата й мами. Вони думали, що їхні тато й мама живуть на сонці. І одного разу вирішили до них полетіти.

– На сонце?

– На сонце.

– Вони ж могли піти пішки, коли сонце лягало спати!

– Могли, але вночі їм було страшно, до того ж вони могли заблудитись. От брати позичили крила у великих птахів, сказавши, що віддадуть, коли повернуться. Прив’язали ті крила до спин і полетіли. Якраз тоді, коли сонце почало підніматись угору. Воно підіймається, а вони слідом за ним. Лягли перепочити в хмарах і знову летять за сонцем. Вже їхня зірка стала маленькою, а їм ще летіти й летіти. Сонце припікає все дужче. Нарешті старший брат каже молодшому: «Вертаймося назад, мені це сонце уже не так подобається. Воно пече, як вогонь». А молодший: «Давай ще трохи підлетимо. Може, з другого боку воно не таке гаряче». Але тут спалахнули крила, які вони позичили у птахів, спалахнула одежа. І вони згоріли, тільки попіл їхній упав на землю…

– Це сумна казка… – поспішно додав Сава. – Дуже сумна. Давайте я вас усіх покатаю на спині аж до он того дерева.

Для Сави це був іспит. Вперше він побоювався, а що скаже Вітерниця. Але вона нічого не сказала, лише міцно стиснула уста, щоб з них не вирвався жоден звук. Саві забракло повітря, коли він дивився на дружину. Він пригадав слова Вітерниці про те, що вона не хоче більше дітей, і острах змінився подивом. Чим більше було б у них дітей, тим більше надії, що відступить пустеля перед деревами і травами, які посадять сини й дочки. Іноді Сава вибирався з долини на один день в безмовний піскуватий степ з рідкою безбарвною травою. Він блукав тим степом, раз у раз нагинаючись, щоб розім’яти в пальцях грудку землі чи підняти камінець, не бачений досі. Міг би йти і йти: його завжди вабила далечінь. Рано чи пізно Сава мусив збагнути, що є полоненим долини, до якої отак звик, витрачаючи на неї всі сили. Йти надто довго було так само важко, як орати цілину, натрапляючи на приховане каміння, часом дуже велике. Сава мусив його викопувати й відносити на купу. Це відривало чоловіка від багатьох потрібних справ.

Конча потреба знати, що далі, мучила Саву. Він не мав сили відмовитись від мандрів. За стільки років важкої щоденної праці Сава не звик дивитися в землю. Дивилися в землю лише його руки, великі, шорсткі й засмаглі. Вони ніколи не знали спокою. Навіть сидячи в саду з дітьми, Сава підбирав то листочок, то травичку і безперервно ворушив пальцями, розгладжуючи їх.

Скільки йому років, Сава не знав, але пам’ятав, скільки років мають його діти, і вів відлік часу від народження першого сина. Саме тому йому здавалось, що він ще молодий і житиме довго-довго. Світ йому не вважався безмежним, як його дітям, котрі плакали ночами, коли їм снилось, що вони ніколи не зможуть досягти зірок. Кожен з них вибрав собі зірку, на якій хотів би побувати. Сава не вбачав ніякої загрози в тому, що діти хотіли кудись далеко. Знав, що це мине, коли вони пізнають солоність поту і радість від першого врожаю. Сава вірив у силу землі і від того був такий статечний і поважний.

Одного розу він приніс глини й води, показавши дітям, як треба місити й ліпити. Це заняття мало зміцнити дитячі пальці. Сам Сава брався до ліплення дуже рідко, здебільшого пізньої осені, коли потребував посуд. Мав невеличку майстерню, де робив усі речі для господарства. Там ще була невелика піч для випалювання глиняних виробів. Намагаючись догодити Вітерниці, Сава виводив на вогких стінках посуду нехитрий орнамент.

Але жоден з його виробів не міг зрівнятися з чашкою, яка стояла на найвищій поличці в його домі: біла, блискуча, прегарної форми, з намальованими ліловими квітами. Сава знайшов навіть білу глину, і, хоча все йому вдавалося якнайліпше, цього разу він не зміг розгадати таємницю прозорості й тендітності чашки. То була найкоштовніша річ у них в домі. Ця річ без вжитку вносила в дім трохи сум’яття і причаєного страху. І свята.

Якось Вітерниця особливо гарно заплела коси, вдягнула біле плаття, причепурила дітей. І коли Сава зайшов до кімнати, побачив на столі глечик з квітками і зеленню, а біля нього чашку, білу, з ліловими квітами.

– Сьогодні не будемо більше працювати, – сказала дружина.

Її лице видалось Саві біліше й прозоріше за чашку.

– А що ми будемо робити?

– Нічого. Ось так посидимо усі разом.

– Хіба сьогодні… свято? – здивувався Сава, але не від того, що свято, а тому, звідки він знає це слово.

– Колись цього дня ми вперше зустрілись, – пояснила Вітерниця. – Ти про це пам’ятаєш?

– Звісно, – сказав Сава і подивився на найстаршого сина.

Вітерниця піймала його погляд і посміхнулась так гарно, як давно уже не посміхалась.

– Ти така ж, як і тоді…

– Я й це свято зробила для того, щоб почути ці слова.

– А завтра буде свято? – спитав шестирічний синок. – Ти ж, мамо, зустрічаєшся з татом кожного дня.

– Ні, завтра не буде свята. Тобто ти, якщо хочеш, можеш вигадати собі якесь інше свято. Ти розумієш, що означає «вперше»?

– Я вчора вперше підмів подвір’я.

– А я вперше впав у калюжу!

– Вперше? А минулого тижня кого ми витягали з баюри? Ти ще верещав! – перебили інші діти.

– А ця калюжа з’явилась тільки учора. Я вперше впав у цю калюжу. То свято, коли робиш щось уперше?!

– Ні, – відказав Сава. – Коли робиш щось гарне, то і тоді свято, не має значення, чи вперше це, чи ні. Зрозуміли?

– Зрозуміли!

– Савонько, налий соку в чашку. Це, діти, не простий сік. Він з яблуні, яка цього року вперше вродила. І садив її знаєте хто? Анастас.

Це був їхній перший син.

Сава обережно налив соку і передав чашку дружині.

– Ми вип’ємо кожен з цієї чашки в честь нашого свята.

І хоча вона не сказала «обережніше», Сава бачив, що

цю чашку ніхто не повинен розбити. Коли вуста його торкнулись гладенького краю чашки і в рот потекла терпка холодна волога, Сава відчув якийсь побожний захват. Гамуючи тремтіння рук, він передав чашку найстаршому синові. Той хутко вхопив її обома долонями, як ловив яблуко, коли воно падало з гілки. «Якщо хтось із них розіб’є чашку, – подумав Сава, – значить, так треба і я не буду сваритись».

– Мамо, а на тій зірці, куди я полечу, буде багато таких чашок?

– Якщо ми й полетимо на зірку, то усі разом. Одну я тебе нізащо не відпущу. Савонько, прочитай нам вірша. Хай у ньому буде про все це…

Сава підвівся, дістав книжку, таку стару, що її сторінки нагадували осіннє листя, ладне ось-ось відірватись од гілки; постояв хвильку, щось пригадуючи, потім прочитав:

 
Мені здавалось: відмінився,
Зубожів світ,
І більш не буде гарних весен
І теплих літ.
Я відітхнув, коли в криниці
Побачив знов,
Як велет велетня так само
На дні боров.
Як на траві кругом блищала
Рясна роса…
Все стверджувало, що на світі
Є чудеса!
 

– Таке? – спитав Сава Вітерницю.

Та ледь помітним рухом показала на дітей. Вони сиділи принишклі, не зводячи очей з чашки, котра знову стояла посеред столу.

– Вам подобається цей вірш? – спитав Сава.

– Подобається! – відповіли діти. – А чому велетні боролись?

– Це було дуже давно, – сказала Вітерниця. – Жили собі два велетні. Їх ніхто не міг подужати. Всі від них тікали. Велетні робили багато зла, калічили людей, гадаючи, що їм не боляче. Так іноді робите ви, наступаючи на комаху. Люди довго думали, як їм позбутись тих забіяк, доки не придумали послати до велетнів мишку. Вночі, коли брати спали, вона вкусила одного за ногу, а сама сховалась. Велетень схопився і подумав, що це брат його вкусив. Мишка вкусила другого брата, і той подумав те саме. От вони й почали битись, і б’ються досі, бо не можуть подужати один одного.

– Але ж вірш не про це! – вигукнув Сава. – Ти забула про чудо.

– Хіба не чудо, що на світі є двоє однаково сильних людей?

– А ми з тобою?

– Ні.

– Чому?

– Ми різні і доповнюємо одне одного. Рано чи пізно я здамся, а ти ні, Савонько. Треба, щоб у дітей були свята, інакше вони покинуть нас.

– Що ти вигадуєш? Куди вони підуть? У пустелю?

– Хоч би й у пустелю. Отак ми одного ранку прокинемось і побачимо, що пішов наш найстарший син, який вирішив почати все спочатку. Тобі ніколи не хотілося знати, що там, за обрієм? Він буде йти, поки не забуде дороги додому…

– Тату, цього не буде, – втрутився Анастас, кремезний тринадцятилітній хлопчина. – Я ніколи нікуди не піду, хіба що колись захочу побудувати на горі будинок, звідки б усе було видно.

– Це одне й теж, синку, – зітхнула Вітерниця. – Давайте підемо до ласків у гості й принесемо їм гостинців. Хай вони знають, що у нас свято.

– А вони вже тут! – сказав Сава. Діти кинулись до вікон…

Був час, коли дітям страшенно подобалось ліпити з глини різні цяцьки. Вони ходили перемурзані глиною, і мати лаяла їх, бо нелегко було випрати стічьки одежі.

– Нехай, – казав Сава. – Нехай.

Він дивувався, що діти знали більше за нього, тобто їм була відома таємниця народження з безформного шмаття вологої червоної глини чоловічка, чи ласка, чи ще когось дивовижного. Глина оживала під їхніми пальцями. Створивши щось, діти не берегли його, а легковажно м’яли, щоб зліпити іншу річ. Вони ліпили подобу світу, однакового в кольорі, але розмаїтого в формах. І цей світ гинув. Якби дати їм силу, діти б зруйнували всесвіт і створили його заново. Сава цього боявся. Він знав ціну часові й роботі. Все мало приносити плоди. І водночас тішився, бо таким чином діти пізнавали світ, руйнуючи його. А він пізнавав – будуючи.

Сава зрозумів це тоді, коли врятував кілька фігурок, підсушив їх і випалив у печі, щоб вони стали довговічний ми. Їх уже не можна було зім’яти і не так легко розбити, але вони не цікавили дітей, бо ті не могли уже нічого додати. Сава приніс фігурки Вітерниці, і та поставила їх на полицю, і вони стояли там багато років поруч з білою чашкою.

Після буднів наставали свята, а після свят будні. Найменша дочка уже збирала яблука і складала їх у кошик, а Сава ніяк не міг дочекатися, коли заб’ється під серцем дружини інше маленьке серденько. Він почав менше звертати уваги на дітей і більше думав про Вітерницю. Кликав її гуляти, але вона брала дітей з собою. Сава мучився від того, проте мовчав, тільки дивився на дружину, наче побитий. Як він хотів, щоб вона знову стала неповороткою, трохи дратівливою, щоб він виконував усі її забаганки, щоб ночами він прокидався від дитячого плачу, першим кидаючись до колиски!.. Та Вітерниця прудко бігала, пораючись по хаті, і стан її лишався тонким, а поцілунки не пахли молоком.

Досі вона народжувала дітей, бо так хотілося їм обом, а тепер цього хотів один Сава, і хотів страшенно, однак всі його спроби переконати Вітерницю розбивались об її впертість. Вона не відштовхувала Саву, не ухилялась від його пестощів, але не народжувала дитини. Може, вона захворіла? Сава ледь не занедбав роботи, добре, що старші діти уже допомагали. Сушив собі голову, як допомогти цій жінці, котра замкнулась у собі, а може, чекала чогось страшного. Його неспокій передався і їй: навіть коли вона спала, Сава чув, як нерівно й голосно б’ється її серце. Він цілував її там, де воно билося. Намагався заснути, але й уві сні чув те биття, наче по вимощеній камінням стежці бігли ласки. Тоді чоловік вставав, підхопив до вікна, чекаючи, доки розсіється темрява.

В одну з таких ночей йому спало на думку перехитрити Вітерницю: вкрасти її від дітей на якийсь час, щоб вона знову відчула в ньому опору.

Треба було скласти план і подбати про лад на час їхньої відсутності. Сава повеселів: робота горіла в його руках. Він не відчував утоми і понавигадував дітям повно казок, в яких розповідалося про зачарованих дівчат і хоробрих лицарів, які звільняли їх з-під чар. Він сміявся, жартував, діти липли до нього, як мухи.

«Ага, – думав Сава, хитро посміхаючись у бороду, яку тепер щотижня підрізав. – Вони можуть без тебе обійтися».

Стояли м’які, лагідні дні теплої осіні, котра тривала якийсь тиждень ї сонячно намагалась втримати землю при допомозі павутиння. Діти ловили сріблясті ниточки, рвали їх, тільки трава не могла вирватись з павутинного полону.

Одного вечора Сава з Анастасом довго шепотілись у кутку саду. Потім взялись за ручки кошика з яблуками і статечно пішли в дім. Пізніше Сава приготував теплий відвар з трав окремо для дітей і окремо для Вітерниці. Він трохи почував себе злочинцем. Коли дружина міцно заснула, Сава трохи походив по подвір’ю, востаннє наводячи лад. Зірки йому присвічували, деякі з них падали за темною хмарою саду і гасли там.

Ох і розсердилась вранці Вітерниця, коли прокинулась у солом’яній хатинці в горах коло джерела!

– Хіба ти забула, що сьогодні свято? – сказав Сава. – У свято треба відпочивати… Бери їж яблука…

Сава затуляв спиною вхід, і Вітерниця збагнула, що потрапила в пастку.

– Який ти хитрий, боже мій милий! Але я все одно за тебе хитріша.

– Чому?

– Тому, що я жінка.

Саву не вдовольнило це пояснення.

– Ходімо погуляємо, – запропонував він нарешті.

Вони вибрались з хатинки, оточеної скелями.

– Давай виліземо на скелю. Звідти видно все як на долоні.

Але Вітерниця, ступнувши кілька кроків, задихалась. Сава вніс її на вершину скелі ще й пожартував:

– Відвикла? Все внизу та внизу.

Він обняв її, щоб підтримати, і вони глянули в той бік, де мав бути їхній дім. У долині клубочився туман, але верхівки дерев уже світились від сонця.

Більше Сава не дозволив Вітерниці дивитись туди, повернув її лицем на північ, де сріблився степ, порожній і сумний. Жінка здригнулась:

– Як страшно, що ми самі й такі беззахисні. Ти знаєш, як це зветься?

– Як?

– Самотність.

– Самотність? – перепитав Сава. – Звідки ти знаєш це слово?

– Знаю.

– Більше не кажи його, а уяви собі, що колись цей степ наші діти засадять деревами і засіють зерном.

– Ти в це віриш?

– Звичайно.

– Мене іноді мучить заздрість, що ти такий спокійний.

– Заздрість?

– Заздрість схожа чимось на самотність: і тоді, і тоді відчуваєш власне безсилля.

– Ми сильні, Вітернице.

– «Сильні»… Я, мабуть, скоро помру…

– Я це не раз чув.

– Це правда, Саво.

Сава обережно почав зносити Вітерницю донизу і тут посковзнувся, і вони ледь не звалились на гостре каміння. Сава злякався ще більше, ніж дружина. Ноги враз обм’якли і серце спинилось.

– Я хотів тебе трохи злякати, – через силу посміхнувся він, – щоб ти не казала дурниць.

Наступного дня, вранці, вони повертались додому. Вітерниця йшла трохи смутна.

– Мені соромно перед дітьми… Вони ж усе розуміють.

– Зі мною ніколи такого не було, – сказав Сава і додав: – Але ще буде!

– Ні, не буде.

– Ти уже одного разу казала «ні», – поцілував Сава дружину в сплутане волосся.

Діти грались на подвір’ї і не одразу їх помітили, так захопились грою. Саві хотілось спати, але після сніданку він набрав соломи, пішов з нею у майстерню і до обіду плів нову колиску.

Все частіше він сідав на спочинок і дрімав. Втім, йому стало менше роботи. Сини підростали й допомагали: чистили стайні, косили траву, поралися коло городини… Найстарший, Анастас, силою вдався у батька, але робив тільки те, що йому казали. Тітус понад усе любив майструвати: вічно длубався в майстерні, доки не здивував усіх пристроєм, що викопував картоплю. Все, що Сава робив досі сам, мали поділити між собою його діти. Він терпляче очікував, що кожен з них вибере. Дівчатка допомагали матері. Це найбільше тішило Саву, бо Вітерниці вкрай був потрібен відпочинок. Вона носила це дитя не так легко, як інших. Сава примушував її спати довше, посилав гуляти, але дружина далі річки не заходила. Сідала десь на камені, і останні промені сонця золотили їй волосся. В її постаті, ході з’явилось щось надто спокійне, аж до приреченості. Сава зрозумів, що це буде остання їхня дитина, осіння їхня дитина, зачата там, де найперший син: серед нестерпної тиші й запаху сухої трави, серед невимовної ніжності й сліз. Вітерниця вдруге плакала перед ним – і на цьому коло замкнулося. А що буде далі – Сава не хотів думати. Він сміявся, посміхалась і Вітерниця, не заводячи про це мови. Завжди між ними була таємниця, і тому вони жили так довго разом, ніколи не набридаючи одне одному. Сава не знав інших жінок, крім Вітерниці. Його дочки не мали в собі нічого таємничого. Тепер вони жили в окремій кімнаті, яку прибрали на свій лад, і без кінця шили й перешивали собі одежу. Дивлячись на це, Вітерниця сумно зітхала. Чому? Він став приносити квітки не тільки для Вітерниці, бо бачив, як приємно це дівчаткам.